VI Конгрес політологів України «Українське суспільство: чинники і тенденції змін»

26 квітня 2016 р. в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України відбувся VI Конгрес політологів України «Українське суспільство: чинники і тенденції змін». Цей науковий захід присвячено 25-річчю незалежності України.

Організаторами Конгресу виступили Національна академія наук України, Асоціація політичних наук України, Українська академія політичних наук, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. Програма Конгресу.

Свою роботу Конгрес політологів України розпочав із вшанування пам’яті загиблих під час Чорнобильської трагедії.

Зі вступним словом перед учасниками зібрання виступив голова оргкомітету Конгресу, віце-президент Національної академії наук України, голова Секції суспільних і гуманітарних наук НАН України, доктор економічних наук – С. І. Пирожков.

Від імені Президії НАН України привітав усіх присутніх з відкриттям заходу С. І. Пирожков. У своєму виступі промовець високо оцінив діяльність Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса – провідної наукової установи в галузі політичних наук. У науковому доробку Інституту – реалізація значущих наукових проектів, ґрунтовні дослідження з актуальних проблем сьогодення, історії й теорії політичної науки.

Нині всебічне дослідження політичних процесів в Україні та світі є вкрай актуальним, наголосив С. І. Пирожков; нагальним є посилення прогностичного складника наукових студій. Промовець окреслив коло проблем, які, на його думку, становлять науковий і суспільний інтерес у контексті сучасних суспільно-політичних трансформацій, акцентував увагу на необхідності комплексного політологічного аналізу соціально-економічної, культурної, ідеологічної, освітньої й інших сфер життєдіяльності.

Із доповіддю «Політична наука в Україні: здобутки та перспективи» виступив директор Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, член-кореспондент НАН України, президент Асоціації політичних наук України, доктор історичних наук О. О. Рафальський. Доповідач зупинився на історії розвитку політичної науки в Україні, охарактеризував стан та окреслив перспективи розвитку цієї галузі знань; проаналізував діяльність наукових установ і громадських наукових організацій, визначив напрями досліджень, які, на його думку, є актуальними й доцільними за сучасних умов. «В Україні, – зазначив доповідач, – процес становлення і розвитку політичної науки став однією із визначальних характеристик двадцятип’ятирічного періоду українського державотворення. Головними здобутками цього процесу стало зняття табу на дослідження масштабного масиву проблем, пов’язаних зі сферою політичного, можливість вивільнення свідомості дослідника від ідеологічних пут, а також потужний інтерес до напрацювань західних науковців. Межі світу політичного,  доступного для аналізу, розсунулися, і він постав у всій своїй складності, варіативності й нелінійності».

Докладно зупинився О. О. Рафальський на діяльності Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, окреслив коло проблем, котрі мають стати центральними для всебічного дослідження протягом наступних років, висловив впевненість у спроможності вітчизняної політичної науки здійснювати результативні і перспективні проекти. На часі – підкреслив промовець – залишити матричний підхід і оцінювати вітчизняну політичну сферу і процеси, що в ній відбуваються, за логікою її внутрішнього розвитку. Для цього варто зосередитися на тих спонукальних мотивах і чинниках, якими керуються учасники цієї сфери, а також на вивченні самих учасників. Ідеться про такі напрями досліджень, як еволюція політичної системи, політичних режимів загальнонаціонального і регіонального форматів, політична культура, соціально-політична психологія та масова політична поведінка, моделі народного волевиявлення, взаємозв’язок політики та державного управління. Ті напрями досліджень, які стають актуальними з точки зору національних потреб, мають розроблятися обов’язково з врахуванням нашої специфіки та її історичних витоків.

Доповідач зазначив, що трансформація політологічного співтовариства (кількісна та якісна) у подальшому зумовлюватиметься як інтересами й фінансовими можливостями держави, якоюсь мірою приватними інтересами, а – головне – потребами суспільства. Саме суспільство, хочеться сподіватися, долаючи одну за одною точку біфуркації, рухатиметься у напрямку зростання своєї ефективності, роблячи незворотнім процес розширення й поглиблення сфери відкритості й свободи, та відчуватиме потребу в незаангажованій політичної науці.

Тема доповіді М. І. Михальченка – завідувача відділу теорії та історії політичної науки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України, члена-кореспондента НАН України, почесного президента Української академії політичних наук, доктора філософських наук визначено – «Великий цивілізаційний вибух у Європі – наслідки для України».

У центрі уваги науковця – розвиток світової цивілізації, який доповідач порівняв із «великою рікою, що має головне русло і бокові». Так само, зазначив М. І. Михальченко, і велика світова цивілізація у політичному руслі має регіональні і локальні цивілізації: «Якщо світова цивілізація розвивається не плавно, тоді і відбуваються “вибухи”, кризи». Такі вибухи, зауважив науковець, уже мали місце в історії – «розвал Римської імперії, імперії Александра Македонського, світові війни». Цивілізаційними протистояннями було сповнене ХХ ст.: «У 19871990 рр. – закінчилася Третя світова війна (мало науковців так її називають), воювали у всьому світі (Куба, Нікарагуа і т.д.)». Доповідач наголосив, що «у 1987 р. – почався великий цивілізаційний вибух – перемога західного світу – розпався соціалістичний табір, три федерації – Радянський Союз, Югославія, Чехословаччина. Дві цивілізації – Росія і КНР – фактично напівзакриті. Сьогодні Росія самоізолюється від інших країн і протиставляє себе всьому світу». Проте, на думку промовця, мине деякий час – і ситуація з нею з’ясується – або вона піде на контакт зі світом, або розвалиться остаточно.

Україна є незалежною державою. Нинішня ситуація потребує переосмислення, пошуку нових шляхів суспільного розвитку. Перш за все, на що слід звернути увагу, – це внутрішні проблеми. «Ніхто не прийде і не подолає корупцію, олігархію, замість нас. Проведемо реформи – відбудуться зміни в економіці, культурі, науці. Якщо ні – будемо довго прямувати в Європу. Будемо жити по-європейськи – тоді й Європа прийме нас».

Із доповіддю «Націотворчий потенціал суспільних криз в Україні» виступив головний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, в.о. президента Української академії політичних наук, доктор політичних наук В. О. Котигоренко.

На думку доповідача, упродовж 25 років незалежності українське суспільство пройшло три кризові періоди: 1) 8090-ті рр. ХХ ст.; 2) 20042005 рр. Третій кризовий період розпочався наприкінці 2013 р. Триває він досі.

Науковець зупинився на розгляді дискусійного в українській політичній науці терміна «українська нація». Цей термін різні дослідники аналізують крізь призму титульної нації, етнічної, політичної та поліетнічної. Науковець наголосив на здобутках колег-соціологів, які заклали в основу методики соціологічних досліджень таку характерну ознаку, як тенденція. Тобто, таку визначальну ознаку, яка дає змогу мати справу не з суспільно-історичним явищем-випадком, а саме з тенденцією в осягненні тих чи інших соціальних змін. А отже, зазначив В. О. Котигоренко, згідно з дослідженнями соціологів стосовно визначення пріоритетної ідентичності термін «етнос» є некоректним. Про це ж таки свідчить співвіднесення вітчизняних концепцій із зарубіжними. Етнічна концепція, претендуючи на універсалізм, тут же хибує, не будучи придатною зреалізуватися на практиці того чи іншого народу. На прикладі української нації це стає відразу помітним з огляду на те, що у різні історичні періоди вона різна. Те саме стосується й інших націй. І тут визначну роль відіграють внутрішні протиріччя, оскільки кожна людина має робити вибір стосовно того, як і з чим себе ідентифікувати. Та й, врешті, сама Конституція України свідчить про подвійне розуміння цього явища (стаття 24). Очевидно, що коректніше було б говорити про націю громадянську.

Завідувач кафедри політичних наук і філософії Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, доктор філософських наук А. Ф. Колодій ознайомила присутніх із доповіддю на тему: «Проблема вибору форми державного правління в Україні в контексті конституційної реформи».

У своєму виступі доповідач зазначила, що питання Конституції – питання нашого політичного життя. Нині спостерігаються різного роду спекуляції стосовно Конституції, та легітимності конституційної системи.

«Ще з 2000 р. кожний політичний діяч говорить, що Конституція застаріла, не відповідає вимогам часу, і це призводить до розхитування і дестабілізації життя». Проте, зауважила доповідач, нової Конституції й нині немає. Українському суспільству потрібна всеосяжна конституційна реформа, без якої – не обійтися. Ця реформа потрібна для того, щоб змінити систему. Право визначати і змінювати конституційний лад належить виключно народові, і не повинно бути узурпації держави її владними органами або посадовими особами. Народ – єдиний носій суверенітету. Тому оновлена Конституція «має бути завершенням Революції Гідності, і тоді буде зрозуміло, куди і в який бік ми рухаємося – до парламентської чи президентської форми правління».

Завідувач кафедри політології та державного управління Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, доктор політичних наук А. М. Круглашов поділився зі своїми роздумами стосовно інтеграції української політичної науки в Європейський освітній простір, а також необхідності зближення політологічного, економічного та інтелектуального простору.

Промовець зазначив, що згоден з чинниками інституціалізації української політичної науки, про яку докладно доповів О. Рафальський. Окремо зупинився на ключових проблемах у галузі політичної освіти в Україні: 1) кадрова складова (вона відсутня, і в цьому питанні спостерігається доволі фрагментарна картина); 2) понад те, актуальною є проблема надлишку кадрів, порівняно із затребуваністю «ринку» (спостерігається падіння престижності фаху політолога, і ми мало робимо задля зміни ситуації); 3) потребує перегляду оплата праці наукових і науково-педагогічних кадрів; 4) окремого аналізу потребує конкурентна спроможність випускників-політологів; 5) присутність формально-імітаційної складової політологічного напряму в Болонському процесі; 6) потребує перегляду питання корпоративної культури наукового середовища та організації роботи спеціалізованих учених рад із захисту дисертацій, інтеграції наукової спільноти – політологів як складової частини в системі Міжнародної асоціації політичної науки. Для цього, щонайменше, бажано було б створити сайт Асоціації політичної науки в Україні, потребує уваги вирішення фінансової участі членів асоціації (внески), організація та випуск фахового видання асоціації тощо.

Завідувач відділу соціально-політичної історії Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, доктор політичних наук М. С. Кармазіна присвятила свою доповідь аналізу сучасної зарубіжної преси та висвітлення нею досягнень і втрати українського державотворення. Зазначений напрям дослідження є завданням трудомістким і водночас важливим, оскільки свідчить про зразки високоякісної журналістики, зокрема – в західній блогосфері. Науковець зазначила, що регулярне відстеження західної преси свідчить про ступінь зацікавленості Україною, суспільно-політичними процесами в нашій країні, станом політологічного їх осмислення, напрямами досліджень у галузі політичних наук в Україні. Промовець наголосила, що західній пресі характерні, з одного боку, точність, достовірність та повнота інформації, з другого – й у західних ресурсах присутні т.зв. «тролі», «боти» – «агенти Путіна». Внаслідок чого як науковці, так і загалом західна публіка має шанс потрапити і, на жаль, потрапляє під маніпуляційний пресинг ЗМК.

Завідувач кафедри політології Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна, доктор політичних наук О. А. Фісун виступив із доповіддю «Неформальна політика та неопатримоніальна демократія в Україні». У доповіді висвітлено основи наукового напряму вивчення процесів політичних трансформацій у контексті протиставлення «демократії і неопатримоніалізму», який синтезує досягнення неовеберіанської порівняльно-історичної політології з теоріями нового історичного інституціоналізму. Доповідач обґрунтував неопатримоніалізму як самостійний теоретичний концепт, який об’єднує розробку цієї категорії в рамках порівняльної політології з історико-теоретичним аналізом у контексті історії політичної думки та фундаментальними проблемами демократичної теорії. Замість традиційних зіставлень «демократії і тоталітаризму», «демократії і авторитаризму» на перший план висувається принципово інша дилема – «демократії і неопатримоніалізму», відкритого конкурентного доступу до позицій розпорядження публічною політичною владою або її приватного привласнення в ім’я власних інтересів. Нова постановка проблеми дозволяє істотно переосмислити конвенціональні уявлення про сутність демократії і зміст її історичних альтернатив.

Окремо науковець зупинився на проблемі побудови широкої президентської партії, здатної завойовувати, як мінімум, відносну більшість на виборах; використовуючи контроль над регіональними елітами, окремі з яких розглядають свої регіони як «патримоніальні володіння (вотчини) і навіть мають власні парамілітарні сили»; на обмеженні впливу олігархів на політику через підрив їхньої ресурсної економічної бази впливу.

У роботі VI Конгресу політологів України взяли участь понад 120 науковців. За підсумками роботи Конгресу ухвалено резолюцію.

* * *

Після завершення роботи Конгресу, під головуванням почесного президента УАПН М. І. Михальченка, відбулися загальні збори Української академії політичних наук. Збори розглянули організаційні питання.

Президентом Української академії політичних наук обрано академіка (дійсного члена) УАПН Котигоренка Віктора Олексійовича – головного наукового співробітника Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, доктора політичних наук.

Академіками (дійсними членами) УАПН обрано:

Оніщенко Ірину Григорівну – професора кафедри міжнародної економіки Національного університету харчових технологій, доктора політичних наук;

Кудряченка Андрія Івановича – директора ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України», доктора історичних наук;

Дашутіна Григорія Петровича – голову правління Сумського обласного благодійного фонду «Благовіст», доктора політичних наук.

Членом-кореспондентом Української академії політичних наук обрано Некряч Анастасію Іванівну – проректора Київського міжнародного університету, доктора політичних наук.

Академіка (дійсного члена) УАПН Шайгородського Юрія Жановича, головного наукового співробітника Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, доктора політичних наук, обрано членом Президії Української академії політичних наук.