Корупція в Україні – не політика. Монографія частина 2

ЗМІСТ

Передмова______3

Розділ І

Політика – зіткнення інтересів, запекла боротьба і компроміси ______ 6

Розділ ІІ

Політика і корупція в СРСР: історичні причини і наслідки______28

Розділ ІІІ

Кримінологічна сутність поняття “корупція”: методологічний аспект______51

Розділ ІV

Cучасна корупція в Україні як транснаціональне явище______73

Розділ V

Національні особливості корупції в Україні та причини її поширення______100

Розділ VІ

Механізми подолання корупції в Україні______129

Розділ VІІ

Ідеологія українського поступу як заперечення корупції, утвердження гуманістичної моралі і свободи особистості______170

Розділ VІІІ

Ідеологія політичного модернізму і економічного реалізму: сучасність і перспектива______235

Розділ ІX

Політика – держава – громадянське суспільство______270

Розділ Х

Сучасна українська політика: комплекс нерозв`язаних проблем останніх років______318

Розділ XІ

Страх і сміх як фактори політики______331

Післямова______339

Відомості про авторів______345

Список використаної літератури______346

 

Розділ VІІ Ідеологія українського поступу як заперечення корупції, утвердження гуманістичної моралі і свободи особистості

Незалежність України змушує суспільство і державу більш глобально, всебічно оцінити корупцію не тільки як економічне явище, але й політичні та ідеологічні наслідки, які випливають з розростання цієї «ракової пухлини» сучасних суспільств.

На початку третього тисячоліття корупція стала однією з головних проблем, яка не тільки руйнує економіку, але й набуває ідеологічного і політичного значення, що відмічають практично всі українські та світові вчені. Вона являє собою реальну загрозу функціонуванню публічної влади, верховенству закону, соціальній справедливості, демократії і правам громадянина, економічним і політичним реформам в державі.

Ситуація в країні, коли корупційний економічний і політичний вплив, дії чиновників, функції влади можуть продаватися і покупатися, є одним з виявів соціальної дезорганізації суспільства. Коли ж в масовій корупції відверто звинувачуються найвищі посадови особи держави, і засоби масової інформації, окремим рядком виділяють співробітників правоохоронних відомств, спеціальних служб, представників судової влади, – це говорить про те, що держава перестала ефективно боротись з корупцією або тільки імітує цю боротьбу. Тому можна погодитись із влучною оцінкою деяких дослідників, наприклад, відомого правника з Інституту держави і права НАН України О.М.Костенко, що «той стан нашого суспільства, який ми зараз маємо, можна назвати Великою Соціальною Драмою. До цього привела злочинність. Суспільний організм в Україні виявився без імунітету проти злочинності і вона, немов вірус, проникла у кожну його клітину, спричиняючи її кримінальне переродження». При цьому мається на увазі і корупція.

Корупція занадто дорого коштує нашій державі і народу як в матеріальному, так і в духовному вимірах. І справа не тільки у прямих втратах від корупції, які досягають, за приблизними підрахунками аналітиків, декілька десятків мільярдів доларів за рік. Не менш небезпечне те, що в суспільній свідомості вкорінюється стереотип про корупцію як етично прийнятну форму дій і “відновлення соціальної справедливості”, розмивається розуміння суспільної небезпеки цього явища. Тому вивчення причин і наслідків розповсюдження корупції, систем боротьби з нею сьогодні – нагальна проблема суспільних наук, в першу чергу юридичних.

В Україні проблема ідеологічної і політичної небезпек корупції досить гучно інтерпретується в засобах масової інформації і публіцистичних виданнях. Але наукових робіт з цієї проблеми дуже мало. Якщо ж прослідкувати основні напрями правових досліджень корупції, то можна побачити, що вони розпадаються на два головних а) аналіз реальних процесів корупційної діяльності; б) розробка заходів, методів правового контролю за корупцією. Значно меншою мірою розробляються аспекти міжнародного співробітництва з боротьби з корупцією. Політологи, економісти, соціологи і філософи теж вивчають корупцію стосовно своїх предметів досліджень, але значно менше.

Більшість економічно розвинених країн відчувають наслідки першого кримінального вибуху, пік якого, як ми вже говорили, у повоєнні роки прийшовся на 60-70-ті роки. Проте саме останніми роками злочинність набула характеру глобальної проблеми, що пов’язано не стільки зі зростанням її рівня, скільки зі зміною якісних характеристик. Транснаціональна злочинність, тероризм у всіх його формах і проявах, організована злочинність, наркобізнес, вбивства на замовлення, торгівля людьми, масштабна економічна корупція – ці та інші подібні злочини стали прикметою сучасного періоду розвитку цивілізації.

В переважній більшості кримінологічних праць робиться майже одностайний висновок: реальна корупційна діяльність в Україні інтенсивно зростала, а методи політичного, економічного і правового контролю за її розвитком втрачали свою ефективність, оскільки немає достатнього наукового фундаменту контролю. Можна погодитись з такою оцінкою ситуації. Але заради справедливості і наукової коректності варто підкреслити, що: по-перше, науковий аналіз корупції не зупинявся, особливо в провідних наукових і навчальних закладах Києва, Харкова, Львова, Дніпропетровська, Одеси; і по-друге, Законодавець, в особі Верховної Ради України, прийняв два закони: Закон України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” (Відомості Верховної Ради України №35, 1993 р.) і “Про боротьбу з корупцією” (Відомості Верховної Ради України №34, 1995 p.). Хоч ці закони, за оцінкою багатьох правознавців, і недосконалі, але ж вони дають основні орієнтири для визначення корупції і організаційно-правових заходів по боротьбі з нею; по-третє, продовжується робота вдосконалення діючого законодавства в міністерствах та відомствах, в наукових і в навчальних закладах, і навіть в політичних партіях і громадських організаціях. Тому варто говорити про те, що готуються наукові, організаційно-правові передумови для підвищення ефективності вивчення корупції, боротьби з корупцією, як одного з засобів впливу на неї.

Ступінь дослідження ідеологічного і політичного значення боротьби з корупцією можна кваліфікувати як таку, що має досить довгу історію. Але на даний момент треба константувати, що ефективнісь боротьби з корупцією в Україні, а одночасно з цим спроба побудови соціально-правової держави, яка б в політичному сенсі була представницькою демократією, а в економічному – ринковою економікою, що перебуває під законодавчо визначеним контролем, зазнала часткову невдачу. Що ідеологічно використовується як владою, так і опозицією.

Ідеї, які втілились у сучасних ідеологічних поглядах на корупцію, можна відшукати вже в роботах Платона, Аристотеля, Демокрита, Цицерона, Н.Макіавеллі, Т.Гоббса, Дж.Локка, Жан Жака Руссо, Ж.Бодена, Ш.Монтеск’є, Б.Спінози, I.Канта, Ф.Гегеля, ЙФіхте, А.Дайсі, Т.Пейна, І.Бентама та деякіх інших філософів і правознавців. Корупція згадується в Римському праві – «Корпус юріс цивілісі» – зведенні цивільних законів, укладеному у першій половині XI століття, за часів правління візантійського імператора Юстініана І.

Різноманітні аспекти такого явища, як корупція (хоч в ті часи такого поняття і не існувало, а йшлося про лихоїмство чиновників, хабарництво) досліджували і в Російський імперії: В.Соловйов, Б.Чичерін, П.Новгородцев, М.Бердяєв, О.Алексєєв, С.Булгаков та деякі інши філософи і правознавці. В Україні, в деяких аспектах, корупцію аналізували члени Кирило-Мефодіївського братства, М.Грушевський, М.Драгоманов, С.Дністрянський, Б.Кістяківський, М.Ковалевський, М.Палієнко, Ф.Тарановский, М.Ренненкампф та інші дослідники. Ця ж проблематика в деякій мірі була предметом уваги дослідників української еміграції І.Борщака, М.Василенка, Б.Крупницькою, О.Пріцака, О.Субтельного, В.Ульяновского, М.Трофимчука, Р.Шпорлюка та ін.

Можна пошукати норми ідеологічного обгрунтування необхідності боротьби з корупцією в ранніх цивілізаціях. Історики права інколи говорять, що всі знамениті ранні законодавці, від Ур-Намму і Хамурапі до Салона і Лікурга і авторів дванадцяти римських таблиць не тільки філософськи та ідеологічно таврували корупцію, але й закладали норми боротьби з хабарництвом і підкупом. Рімське право, яке так сильно вплинуло на все західне право, теж мало на меті регулювати всі ці процеси. Цю естафету перехопило англійське загальне право, яке надовго стало зразком для Європи і Америки. Свобода англійців, якою так захоплювалась Європа до Монтеск’є (та й сам Монтеск’є говорив про те, що стримати свавілля можна тількі якщо свобода буде базуватись на розподілі влади між законодавчою та виконавчою) базувалась на розподілі функцій гілок влад, де судова влада була відносно незалежною від виконавчої.

Корупцію можна долати і обмежувати тільки в тих країнах, де діє розвинута система права, де влада має політичну волю боротьби з корупцією. При розробці пізнавальної концепції цієї роботи прийшлось розглянути право як досить складну, багатошарову структуру, але й зустрітись з спрощеними уявленнями про це явище, зокрема щодо його можливостей регулювати корупцію. Ми показали, що дехто стверджує, що право є лише фактичним регулятором спільного життя людей, інші вважають, що воно є системою нормативних смислів, деякі дослідники прагнуть вивести право з усією його змістовною різноманітністю з людської природи. Частина дослідників розглядає право як продукт економічних відносин. Інші вбачають в ньому вияв “духу народу” нації або ж менталітету, якій панує в суспільстві. Проте такі різні тлумачення права не заперечують думки, що корупцію необхідно долати на правовій основі. Позаправова основа подолання корупції (диктатура, тоталітарізм) веде до нових форм корупції. Наприклад, нацистська Німеччина, фашистська Італія, “соціалістична” Румунія, СРСР були дуже корумпованими державами. Але сьогодні боротьба з корупцією, наведення порядку в країні повинні здійснюватись тільки на правовій основі.

В той же час важливо розуміти, що без ідеологічного супроводження цієї боротьби, без політико-ідеологічних концепцій, які б ув`язували боротьбу з корупцією з загальним поступом України в європейське майбутнє, буде занадто важко досягти навіть тактичних результатів. Корупція буде залишатися деструктивним фактором українського соціуму.

 

Ідея суспільного порядку як альтернатива суспільній деструкції

Політико-ідеологічна думка України щодо заперечення деструкції в суспільстві веде свій відлік від духовної й культурно-історичної традиції Київської Русі, генералізуючих ідей об’єднання всіх давньоруських земель, їх захисту від кочової стихії, встановлення в державі порядку, який би влаштовував всі верстви населення. Першими історичними документами, які фіксували ці ідеї були “Повість врем’яних літ”, “Слово о полку Ігоревім”, збірник законів “Руська Правда” та “Устав кн. Ярослава про церковні суди”. Важливими висхідними документами політико-ідеологічного і організаційно-практичного спрямування стали також “Поучення дітям” Володимира Мономаха (1053-1125) і багаточисельні настанови князя Данила Романовича (1200-1264)[1].

До скарбниці української політико-ідеологічної думки належать такі духовні первні, як настанови печерського Ігумена Феодосія (помер 1074), роздуми Київського митрополита Іларіона (“Слово про закон і благодать”), твір невідомого автора “Повість временних літ”, матеріали цікавого й маловідомого документа “Ізборника 1074 року”, складеного “рукою грішного Іоана” для князя Святослава Ярославовича, роздуми Нестора Літописця (“Слово о полку Ігоревім”) та теоретичні праці (багаточисельні “Послання”) першого вітчизняного “книжника” митрополита і філософа Климента Смолятича[2].

З переміщенням центру суспільно-політичного і культурного життя в Галицькі землі, географічне розташування яких створювало можливості розширених зв’язків з західноєвропейською культурою, українська політико-ідеологічна думка долучилась до ідей європейського гуманізму, а згодом – просвітництва, що поглибило її демократичну спрямованість, підняло авторитет у світі. В різні періоди її представляли такі видатні постаті, як Юрій Котермак-Дрогобич, Станіслав Оріховський, Петро Скарга, Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький, брати Стефан і Лавренті Зизанії[3].

В добу визвольних змагань українська політична думка була представлена іменами П.Могили, Б.Хмельницького, І.Мазепи, Л.Барановича, І.Гілятовського, Ю.Немирича; на початку національного відродження – іменами В.Антоновича, І.Гізеля, П.Орлика, С.Яворського, Ф.Прокоповича, М.Козачинського і, звичайно ж, мандрівного філософі-гуманіста Григорія Сковороди.

Політична філософія Григорія Сковороди базується на зрозумінні людини як особливого витвору макрокосму. Людина, вважав філософ, є центр, в якому сходяться всі життєві проблеми, діяльність і пізнання. Щоб пізнати світ (макрокосм) людина має пізнати себе (мікрокосм). Саме в самопізнанні бачив Григорій Сковорода ключ до розкриття буття світу як світу природи і людської культури. Найважливішим для людини є щастя, яке ґрунтується на духовному багатстві людини. Ні чини, ні звання, ні посади не можуть підмінити глибину духовного єства людини. Пізнавши себе, вважав філософ, людина вибере відповідно до власної природи заняття (“сродний труд”) і організує свій спосіб життя у відповідності зі своїми духовними надбаннями. Сковорода обстоював ідею відродження людини, маючи на увазі ідеал пізнання людиною в собі Бога. Звідси ж беруть витоки обґрунтування філософом системи суспільних відносин як людських, людяних, гуманістичних. Суспільно-політичний ідеал – гармонійне суспільство – трактується ним як “людська держава”, політичний устрій якої спирається на суспільний компроміс, взаєморозуміння і духовну (божественну) єдність громадян. І хоч його міркування певною мірою мають фрагментарний характер, багато в чому позначені утопізмом і містикою, загальну ідеологію повернення (наближення) людини до людських форм соціальних відносин, схоплені філософом досить точно і своєчасно.

Філософська спадщина Григорія Сковороди багато в чому визначала загальну спрямованість ідей сучасників Сковороди й мислителів більш пізнього періоду, зокрема, І.Котляревського, П.Гулак-Артемовського, М.Костомарова, М.Максимовича, Т.Шевченка, створеного ними Кирило-Мефодіївського товариства, української політичної думки ХІХ ст. загалом.

Суттєвий вплив на формування політико-ідеологічних орієнтацій українських мислителів цього періоду мала творчість німецького філософа-просвітителя Й.Г.Гердера, особливо гуманістичні ідеї його праці “Ідеї до філософії історії людства” щодо історії суспільства як натурального продукту людських здібностей, трактованого філософом у якості головного закону історії. Не менш популярними в Україні були також праці Шеллінга, гуманістичний пафос яких, зокрема, делегував в українську політико-ідеологічну традицію перший ректор Київського університету Микола Максимович. З часом в духовному середовищі України спалахнула зірка одного з фундаторів та ідеологів Кирило-Мефодіївського товариства, філософа, літературознавця, культуролога Миколи Костомарова.

Політико-ідеологічна доктрина М.Костомарова базувалась на походженні всякої влади від Бога, як “царя над родом людським”. Володарювання одного, розмірковував далі філософ, практично завжди веде до “самодержності”, порушення Божих настанов і насильства над людською природою. Подібне ж виникає й від свавілля “багатьох царків” – тобто за демократичного політичного устрою. За думкою М.Костомарова, ефективним і надійним з точки зору реалізації людських цінностей може бути лише республіканський політичний устрій, де реалізується виборча, змінна і підзвітна народові виконавча влада. Не менш переконливо М.Костомаров висловлювався й щодо типу держави. За його думкою, вона (держава) має бути змішаного типу – федерація і конфедерація, сприятливою для того “щоб кожен народ скомпонував свою Річ Посполиту і управлявся незмісимо з другими”. Подібні ж погляди обстоювали й інші члени товариства. Як зазначав Д.Чижевський, у даному випадку слід говорити про певну ідеологічну єдність як систему поглядів, які мали неабиякий вплив на суспільство.

Останні десятиліття ХІХ й початок ХХ століття українську політико-ідеологічну думку, провідними ідеями якої були питання національного та соціального визволення, визначали “громадівці”, серед яких чільне місце належить В.Антоновичу, М.Драгоманову, С.Подолинському, О.Терлецькому, І.Франку, Ю.Бачинському, пізніше – М.Грушевському, В.Винниченку і молодій плеяді “національно свідомих українців” – І.Липі, Б.Грінченку, М.Міхновському. Характерно, що ця думка розгорталась двома умовно розрізненими і одночасно взаємодотичними річищами: 1) як відстоювання політичних свобод та парламентського конституціоналізму західного зразку, федеральної побудови держави, яка б давала низку політичних прав Україні (без повного розриву з Росією (В.Антонович, М.Драгоманов, М.Костомаров і С.Подолинський) і 2) як обґрунтування самостійності України, заперечення ідеї об’єднання слов’янства під російською гегемонією (М.Міхновський, та інш.). В 20-ті роки ХХ століття сформувались чисельні політико-ідеологічні доктрини українства, провідними серед яких визначились консервативний напрямок (В.Липинський), національно-державницькийй (С.Дністрянський, В.Старосольський) та нового націоналізму (Д.Донцов). Зупинимось на цьому більш детально.

 

Історична роль ідеї державності і суспільного порядку

Провідними ідеями політико-ідеологічної думки в Україні практично у всі історичні часи були ідеї соціального й національного визволення та соціального порядку. Вони породжувалися, насамперед, тим нестерпним колоніальним режимом, у якому перебувала Україна впродовж багатьох століть. Особливо це стало проявлятися в період польського та російського поневолення. Економічна політика цих урядів незмінно йшла врозріз з інтересами України. Митні тарифи, фінансова політика, обмеження чи заборона української мови, освіти, культури викликали у населення природне обурення, спричинювали антиросійські, антипольські й взагалі антиіноземні настрої та виступи. Як свідчить історія, ці виступи жорстко придушувались. Вільнодумство, особливо в національне спрямованому річищі, було справою забороненою.

Особливо нестерпною ситуація стала в першій половині XIX ст. Після розправи з декабристами російський уряд розпочав непримиренну боротьбу проти будь-яких ліберальних ідей, особливо, які зароджувались і розвивались в “окраїнних” землях і особливо в Україні, по-за якою російська імперія не бачила свого майбутнього.

В цей період в Росії домінували три основні принципи, на яких мала триматися вся російська державність: православ’я, самодержавство й народність. Характерно, що в Україні ці принципи сприймались далеко не однозначно. Православ’я, як виключно панівний принцип, не могло бути визнане, зокрема, західноукраїнськими землями, де тривалий час упроваджувався католицизм. Для свідомої частини українського населення самодержавство означало не тільки зосередження всієї влади в руках монарха, а й рішуче усунення громадянства від усякої участі в політичному житті, недопущення ніякого самоуправління. Волелюбна ж натура українців вимагала іншого – свободи і самоуправління. Третій принцип державної системи – народність – належало розуміти як панування великоруської народності й придушення національного партикуляризму. В імперії склався жорстокий політичний режим із суворим централізмом, який випливав з ідеї самодержавної влади: всі провінції управлялися з єдиного центру – з Петербурга. Ця система трималася на поневоленні широких народних мас. Така система державного устрою не могла не викликати невдоволення української людності. В Україні визрівали ідеї громадянської непокори, визволення, національного розвитку.

Першою більш-менш узгодженою й концептуально виваженою програмою політико-ідеологічного спрямування українства в цей період стали ідеї Кирило-Мефодіївського товариства. Товариство об’єднувало гурт молодих вчених і письменників, який уособлював квіт української інтелігенції. До нього входили історик Микола Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш, держслужбовець Микола Гулак, вчитель Василь Білозерський. Згодом до них приєднався Тарас Шевченко.

Співзвучність програми кирило-мефодіївців з думками декабристів, петрашівців, революційних демократів, з концепціями діячів польського визвольного руху – А. Міцкевича, Й. Лелевеля, С. Гощинського та ін. була очевидною. Мабуть, в ті часи інакше не могло й бути. Прогресивна інтелігенція мала розв’язати спільну проблему – визволення народу з під поневолення. Її представники – об’єднані і не об’єднані в товариства – думали і діяли майже однаково.

Товариство ж дало змогу висловити ці думки майже публічно. Його члени, зокрема, підготували низку програмних положень, найважливіші з яких знайшли своє відображення у творі М. Костомарова під назвою “Закон Божий (Книги Буття українського народу)”. Головна ідея твору – єдність долі слов’янських народів, бажання їх об’єднання в прогресивному рухові, в якому кожен творив би свою державу і мав змогу розвивати свою культуру. Тут же підкреслювалась думка щодо демократичного переоблаштування політичної системи і вивільнення селян від кріпацтва. Головною передумовою перебудови існуючого ладу на нових засадах товариство вважало знищення абсолютизму. “І встане Україна з своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх Слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа – ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні в Сербії, ні у Болгар. І Україна буде не підлеглою Речі Посполитої в союзі Слов’янським. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місце, де на карті буде намальована Україна: “От камень, него же не берегоша зіждущії, той бисть во главу утла!”.

Доля Кирило-Мефодіївців відома: у 1847 р. члени товариства були заарештовані і покарані, але їх ідеї не щезли. Вони справили великий вплив на подальший розвиток визвольного процесу в Україні. Характерно, що головним джерелом духовно-ідеологічних засад цього процесу стала творчість видатного сина українського народу, батька української культури – Тарас Шевченка. Література, художня творчість загалом, очевидно, є саме тим збуджуючим началом, яке найбільш переконливо відображає те, що наболіло і болить, що не може бути відкладене “на потім”, що потребує найшвидшого волевиявлення, особливо в області національних відносин і інтересів. І це зрозуміло. Як зазначає І.Лисяк-Рудницький, “національна свідомість обіймає не тільки систему ідей більш менш раціоналістичної, пізнавальної природи, але також емоційне захоплення, що його стимулюють радше поети й письменники, ніж учені. Це не випадок, що репрезентованим героєм України у ХІХ столітті був не державний муж або воїн, а поет – Тарас Шевченко. Його історичного значення не можна окреслити чисто літературними мірилами. Українська громадськість бачила і продовжує бачити в його особі пророка, який своїм натхненним словом торкає і перетворює серце свого народу”[4]. Твори Т.Шевченка передавались із вуст в уста, від батька до сина. Читаючи їх, люди духовно зростали, ідейно згуртовувались, міцніли в своєму волевиявленні. Мабуть, найголовнішою ознакою політико-правових поглядів Т.Шевченка є глибоке несприйняття й різке засудження самодержавства. За умов жорстокої реакції Т.Шевченко сміливо поставив питання “чи довго ще на сім світі панам панувати?”. В історії експлуататорських держав він бачив сатрапів, тиранів-царів, цезарів, імператорів, які правили, спираючись на церкву, що освячувала свавілля й насильство над людиною.

Феодально-самодержавна Росія змальовується в творах Т. Шевченка поділеною на два соціальні полюси: визискуване селянство й визискувачі-поміщики з царями на чолі. Івана Грозного він називає “мучителем”, різко викриває гнобительську політику Петра І, щиро засуджує антинародний характер правління Катерини II, яка в 1782 р. наказала спорудити пам’ятник Петру І з написом “Первому – Вторая”, цим самим підкресливши спадковість необмеженої влади монархів Росії.

Як відомо, ненависть Т.Шевченка була спрямована не лише на російського царя, а й на українських експлуататорів. Гетьмани для поета – таке ж зло, як і царські чиновники. Він із презирством писав про тих українських діячів, які багато говорять про “неньку Україну”, про її “долю-волю”, а насправді заодно з російськими поміщиками та царатом “деруть шкуру” з селян, “праведную кров із ребер, як водицю точать”. Поряд із різко критичним ставленням Т.Шевченка до абсолютної монархії він не абсолютизує й буржуазно-республіканський лад, кваліфікує його як далекий від інтересів трудящого люду, від тої “челяді”, кріпаків-трудівників, того стану, з якого вийшов сам. У своїх творах він докоряв французьким енциклопедистам XVIII ст., які проголосили гасло “Свобода, рівність і братерство”, в тому, що вони “почали” та не закінчили ліквідацію “батогів, престолів і корон”.

Майбутнє України поет-пророк пов’язував не з буржуазно-правовим ладом, а з самоуправлінням народу, з громадською, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від свавілля властителів. В основу самоуправління народу він поклав суспільну власність і, насамперед, власність на землю.

Як ніхто інший, Т.Шевченко, дав глибоку й нищівну критику російського законодавства, організації суду та судочинства, першим в історії революційної думки в Україні показав злочинну суть тодішніх законодавчих актів, висловив рішучий протест проти царських законів та юридичного їх трактування як способу пригнічення трудової людини. Він писав, що ці закони “катами писані”, що “правди в суді немає”. Його ідеалом була трудова демократична республіка. Говорячи про політичний ідеал Т.Шевченка, слід підкреслити його увагу до сили закону, причому “праведного закону”, як він неодноразово наголошував.

“Праведний” закон уже за своєю суттю збігається з традиційними поняттями “правда”, “воля”, “справедливість”. Т.Шевченко чітко показав, що закон, прийнятий експлуататорською владою, не можна сприймати як “справедливий”, тому що він не відповідає людським цінностям. Для Т.Шевченка соціально справедливим є рівномірний розподіл землі між членами суспільства, ліквідація станового поділу громадян, уведення юридичної рівності, обов’язкова праця всіх членів суспільства, усунення експлуатації.

Поряд з антикріпосницькими, антицарськими ідеями у творах Т.Шевченка червоною ниткою проходить думка про самостійність України. Вся його творчість пройнята безмежною любов’ю до України, її народу. Ідеї революційності, демократизму і самостійності України є провідними ідеями художньо-публіцистичної творчості Т.Шевченка, його політичної програми. Вони справили великий вплив на розвиток визвольних ідей, національної самосвідомості українського народу, на формування української інтелігенції, здатної до боротьби за ідеали соціальної і національної свободи.

Наступний етап у розвитку політико-правових ідей в Україні пов’язаний з революційним народництвом, діяльність якого проходила в нерозривній єдності з народницьким рухом у Росії, зокрема, з такими організаціями як “Народна воля” та “Чорний переділ”. Оцінюючи їх діяльність, треба мати на увазі, що на них уже був відчутний вплив марксизму та анархізму, зокрема, стосовно критики капіталізму. В програмних документах, прокламаціях і відозвах часто трапляються фрази “робітничий клас”, “експлуатація”, “буржуазний лад” та ін.

Серед політичних ідей народництва слід зазначити його негативне ставлення до експлуататорської держави. Головний принцип оцінки держави – кому вона служить, чиї інтереси захищає. Особливо ненависним була зверхність монархічної особи в суспільному ладі Росії. У статтях та інших публікаціях чітко говорилося про “політичну систему”, “політичну організацію”, “механізм політичної влади”. Безумовно, не всі ці поняття мали сучасне наукове обґрунтування. “Принцип абсолютної держави” й “деспотичного режиму” вбачався в необмеженій владі царя, її надмірній централізації. “Там, де свавілля є основою закону, немає ні закону, ні волі, немає забезпечення примітивних прав людини. Немає меж насильству при такій системі”, – писала “Народна воля” 20 серпня 1880 р.

Більшість революційних народників схилялася до заперечення будь-якого монархізму, абсолютного чи конституційного. Хоча в їхніх документах іще немає вимог установлення республіки, але по суті йшлося саме про такий вид правління, а одне з центральних устремлінь революційного народництва – це повалення самодержавства і встановлення Тимчасового революційного уряду, головною метою якого мало бути скликання Установчих зборів. А вже їм належало створити революційну владу, цілком залежну від волі народу, утвердження демократичних свобод, передача землі селянам. Принцип верховенства волі народу планувалося покласти підвалиною всіх рівнів влади. Принципами організації центральної влади проголошувалися її виборність, змінність, підзвітність, підконтрольність. У програмних принципах народоправління важливе місце відводиться демократичним традиціям сільської общини.

Аналізуючи проблеми політичних відносин у суспільстві, народники в основу прав людини ставили природне право, що виходило з цінностей та інтересів людського буття. Для встановлення правопорядку в країні потрібні закони й інститути, які б відображали волю народу. Правам та свободам особи відводилося особливе місце в цих програмах. Багато хто при цьому широко використовував законодавчі акти Франції, США та інших буржуазних держав. Проте в національному аспекті народники не дали належної відповіді на поставлені життям питання, їх програми не містять практичних рекомендацій щодо державного розв’язання національних проблем.

Висуваючи загальнодемократичні гасла про права кожної нації та народності на суверенний розвиток, вони мали на увазі не федерацію рівноправних народів, а федерацію общин, об’єднаних в області й підпорядкованих на місцях обласному управлінню, а в центрі – союзному урядові. До політичного ж суверенітету націй, з їхнього погляду, доцільно звернутися лише після зміцнення революційної влади, щоб “темні реакційні сили” не використали його як “свою Вандею”. Безумовно, що в такій багатонаціональній країні, як Росія, недосконалість національної програми, її вузькість та обмеженість не сприяли завоюванню довір’я трудящих мас. Визнання народниками терору як методу політичної боротьби не могло дати бажаних результатів.

Значний внесок у розвиток суспільно-політичних ідей в Україні зробили представники демократичної інтелігенції в другій половині XIX – на початку XX ст. На українських землях швидкими темпами розвивалися буржуазні відносини, зростали продуктивні сили. Посилювався й культурно-просвітницький рух. Виросли могутні постаті глашатаїв політичної думки, представників передових кіл демократичного руху. Найяскравішими серед них були О. Потебня, С. Подолинський, О. Терлецький, І. Франко, Леся Українка та ін. І хоч вони не завжди досягали згоди, пропонували різні підходи до справи, все ж рішуче відстоювали демократичні погляди, боролися за соціальну й національну незалежність українського народу, діяли й творили для нього. Значна частина українських мислителів цього періоду стояла на позиціях соціалізму. Розгляд їхньої багатющої спадщини викликає подив і захоплення Першим ж серед українських енциклопедистів, засновників ліберально-демократичної думки, державника з великої літери можна назвати М.Драгоманова. Провідною в його політико-ідеологічних пошуках стала ідея української державності, що попередньо вже відзначалось.

Як нами зазначалось, ця ідея практично завжди була наскрізною темою політико-ідеологічної думки українських мислителів. Інша справа, в якому ключі вона подавалась відносно інших держав і особливо, відносно Росії – як федерація чи конфедерація, або ж як самостійна і незалежна. Першу з них рельєфно представлена філософсько-політологічною спадщиною М.Драгоманова; друга – політичними творами М.Міхновського, Д.Донцова та В.Липинського.

Як відомо, ім’я М.Драгоманова (1841-1895) відсутнє не тільки в філософсько-енциклопедичному словнику, виданому в Москві у 1983 р., але й в алфавітному іменному покажчику українського філософського словника 1986 р. І це не випадково. Над вченим висів “дамоклів меч” ленінської характеристики як українського “холопа”. Вивчати оригінальні філософські думки М.Драгоманова за радянських часів було небезпечно. Нині теоретику віддається належне. Сьогодні маємо можливість вивчати його спадщину, відверто полемізувати з М.Драгомановим щодо майбутнього суспільства в цілому, українського громадянського життя зокрема.

Перу М.Драгоманова належать такі фундаментальні праці з питань суспільного будівництва, як “Положение и задачи науки древней истории”, “Шевченко, українофіли і соціалізм”, “Чудацькі думки про українську національну справу” та ін. Написане М.Драгоманови “Переднє слово” до “Громади”, за словами Івана Лисяк-Рудницького, становить “переломову подію в розвитку новітньої української політичної думки”; понад те, зазначає вчений, його “Переднє слово” “можна взагалі вважати першою українською політичною програмою”[5].

М.Драгоманов прекрасно розумів роль економічних чинників у розвитку суспільства, проте не поділяв ортодоксії матеріалістичного розуміння історії, а зазначав роль традиції, культури, національного характеру, тобто виходив з множинності чинників, що детермінують історичний процес.

Соціалізм в Україні не є випадковим явищем, зазначав учений. Адже тут, як і в Росії, зароджуються капіталістичні відносини, чисельно і соціальне зростає пролетаріат, шириться робітнича справа. Для побудови соціально справедливого суспільства потрібна докорінна зміна економічного ладу, що включає передусім передачу землі і всіх знарядь праці робітникам. Проте економічний чинник не є визначальним і єдиним чинником суспільного прогресу. Надзвичайно важливу роль відіграють у ньому політичний та інтелектуальний чинники. Всі три чинники треба розглядати як рівнозначні, наголошував М.Драгоманов. Саме тому, що Україна має свої особливості в політичній та інтелектуальній історії, вона піде до соціалізму (до цього її примушує економічний чинник), проте своїм шляхом – шляхом культурницьких реформ, просвіти, розвитку громадського самоврядування.

Насильницької революції та пролетарської диктатури М.Драгоманов не приймав. Вчений обстоював переважно мирний шлях розвитку революції. Він закликав боротися за конституційні свободи, реформи, парламентську державу, в якій, на його думку, лише і можлива реалізація громадянських прав і свобод кожної особистості.

У майбутній державі, яку революційним шляхом побудує простий народ – робочі люди по селах і містах, – економічну основу становитиме суспільно-колективна форма власності. Нарешті, буде вирішено питання про організацію праці (право на яку є святим правом кожної людини), політичні свободи особистості. Виходячи з праць К.Маркса та Ф.Енгельса, які, за зауваженням М.Драгоманова, нічого не мали проти федералізму, вчений дійшов висновку про те, що Українська держава майбутнього, яка відбиватиме інтереси всіх членів суспільства, неминуче прийде до адміністративної автономії та децентралізації.

Саме цей висновок М.Драгоманова, який поділяли й обґрунтовували майже всі українські соціалісти 70-х – початку 80-х років ХІХ ст., спричинив нищівну критику вченого з боку В.Леніна. Намагаючись відповісти демократам і М.Драгоманову, В.Ленін писав: “Недозволено було б забувати, що, відстоюючи централізм, ми відстоюємо виключно демократичний централізм. Щодо цього всяке міщанство взагалі і національне міщанство (покійний Драгоманов в тому числі) внесли таку плутанину в питання, що доводиться знов і знов приділяти час його розплутуванню”[6].

Нині ідеї М.Драгоманова щодо української національної справи – про народно-національну єдність, демократичні перетворення, адміністративну автономію та децентралізацію – розглядаються й обговорюються як найбільш конструктивні ідеї державного будівництва в процесі суверенізації. Як безсумнівне надбання української політико-ідеологічної думки, вони повинні ввійти в її сьогоденний контекст, “запрацювати” в сучасному політичному, ідеологічному і культурному полі. Для цього їх треба лише осмислити адекватно з тим змістом й ідеологічною спрямованістю, в якому викладав їх вчений.

“Чим став Драгоманов в історії українського відродження, – запитував і відповідав Михайло Грушевський, – він став завдяки сій громадській місії за кордоном, що засудила його на гірке емігрантське життя – але заразом поставила його в спеціально корисні з деяких поглядів і заразом незвичайно відповідальні політично-громадські обставини. Визволила його з-під тиску царського режиму, з місцевої буденщини і кружківщини, з-під цензурної езоповщини, призначивши на позицію відповідального представника всього поступового українського життя перед культурним світом. Винесла на становище, що змушувало його протягом цілого ряду літ напружувати всю свою енергію і всі засоби свого інтелекту, аби нагадувати широкому культурному світові в найтемнішу добу українського життя, що Україна живе, не вмерла – і не вмре, незважаючи на всі царські гнобительства і проскрипції. Засудила його приймати на себе удари, інсинуації й знущання, звернені проти сеї “проскрибованої України”, відбивати їх і відповідати доказами і виявами позитивних, поступових, загальновартісних прикмет українського руху. Над українським же життям, в сю тяжку, задушливу, деморалізаційну його пору, настановила громадську контролю отсеї всеукраїнської заграничної експозитури, – Драгоманова і його гуртка, – що витягала українство з манівців провінціялізму і опортунізму на широкі шляхи світового культурного руху і змушувала орієнтуватись на перспективи загального політичного і соціяльного визволення. На довгий час напрям українського руху пішов по рівнозначних сих трьох його осередків: київського, львівського і женевського. Місія Драгоманова зробила з сього погляду епоху в українськім житті”[7]. Роздуми М.Драгоманова щодо розвитку української національної справи знайшли відгук у пошуках таких мислителів, як М.Славінський (1864-1945), М.Туган-Барановський (1865-1919), В.Вернадський (1863-1945), А.Кримський (1871-1941). Оригінальний поворот політико-ідеологічної думка пов’язаний з ім’ям поета і публіциста, філософі і науковця, вченого і громадсько-політичного діяча І.Я.Франка (1856-1919).

І. Франко був людиною з широким світоглядом, науковим розумінням природи та суспільства в їхньому історичному минулому, в розвитку, вченим, який прозорливо вдивлялася вперед, у майбутнє історії людства. У його творах відображене інтелектуальне та суспільно-політичне життя протягом більш як 50-річного періоду історії не тільки українського, а й усіх інших народів тодішньої Європи. Безперечно, що на доробку І.Франка, як і інших мислителів, позначилися складні суперечності ідейно-політичної боротьби різних класів, партій і суспільно-політичних течій переломного періоду в історичному поступі людства.

Світоглядні й політико-ідеологічні переконання І.Франка формувались в умовах зростаючого руху трудящого селянства проти соціального й національного гніту. Стимулом для його кипучої й різнобічної діяльності була любов до свого народу, за кращу долю якого він боровся все своє життя. У статті “Дещо про себе самого” читаємо: “Як син українського народу, вигодуваний чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де ясніють вселюдські ідеали”. Значний, а може й вирішальний вплив на його політичні переконання, на світогляд у цілому мав Т. Шевченко. Великою мірою саме завдяки цьому в нього виробилося негативне ставлення до політичної системи Російської імперії, до того становища, в якому перебував український народ під тиском соціального й національного гноблення.

І.Франко глибоко знав історію української культури, високо поціновував доробок прогресивних діячів російської культури, добре був обізнаний і з європейською культурною і науково-філософською традицією. При цьому, він не лише активно використовував ці знання – у його творах знаходимо посилання на видатного етнографа й історика культури Е.Тейлора, філософа і соціолога Г. Спенсера, американського економіста Г.Джорджа, на представників західноєвропейського утопічного соціалізму, філософів-раціоналістів, позитивістів, представників антропологічного напряму та ін. – але й наполегливо спрямовував розвиток української інтелектуалістики в европоспрямоване річище.

Ставлення І.Франка до модного в ті часи такого напряму суспільно-політичної думки, як марксизм, було суперечливим. Вчений ретельно ознайомився з “Капіталом”, переклав українською мовою 24-й розділ цієї фундаментальної праці, написавши до нього передмову, в якій радив читачеві вивчити всю працю в цілому. Він простудіював “Маніфест Комуністичної партії”, а також “Становище робітничого класу в Англії”, “Людвіг Фейєрбах і кінець німецької класичної філософії” і “Анти-Дюринг”. Можна сказати, що ідеї марксизму, особливо економічне вчення К. Маркса, справили на формування світогляду й політичних поглядів І.Франка істотний вплив. Однак, “марксистом” – правовірним послідовником і провідником ідей марксизму – І.Франко не став. Вчений піддає гострій критиці деякі марксистські положення, прогнозує негативні наслідки реалізації ряду суперечливих постулатів марксизму, прагне до більш адекватного сучасній йому дійсності тлумачення суспільного, в тому числі й політичного життя, до комплексного розв’язання важливих політичних питань, суспільного розвитку в цілому.

Подібне ставлення до марксизму характерне переважній більшості українських мислителів цього періоду. Як зазначає Іван Лисяк-Рудницький, причиною останнього було те, що “марксизм назагал, а його російський різновид зокрема, не надавав належної ваги тим питанням, що найбільше пекли українців як членів поневоленої нації. Це, очевидно, не значить, що українці, які наверталися на марксистську віру, через це втратили свій патріотизм. Але в їхньому мисленні утворювалася неперетравлена мішанина формул упрощеного марксизму з наївно романтичним патріотизмом. На політичну сцену виходить тип революційного юнака з “Комуністичним маніфестом” в одній кишені й “Кобзарем” у другій… Але назагал молоде покоління соціялістів, що було найбільш динамічною силою в тодішньому українстві, відзначалося хаотичністю мислення, разом з якою йшла велика емоційна побудливість; така сполука робила з цих людей знаменитих агітаторів, здатних розбурхати маси але не робила з них розумних і відповідальних політичних провідників…”[8].

Відмінну від марксизму позицію І.Франко, зокрема, займає стосовно ключового положення – історичної місії пролетаріату. Як відомо, марксистська теорія виходила з беззастережної переконаності її авторів і носіїв в історичній місії пролетаріату, якому належить очолити революційну зміну суспільного устрою в соціалістичному напрямі. Пролетаріат, за марксизмом, – це могильник капіталізму, авангард усіх соціалістичних перетворень. І.Франко підходив до цього дещо інакше: розв’язання політичних проблем він пов’язував з усією “робітницькою масою”, до якої відносив усіх трудящих, у тому числі селян, і навіть працюючу інтелігенцію, “дрібних майстрів” і “дрібних власників”, тобто не тільки суто пролетаріат. Заперечення вченого викликало й положення про пролетаріат як “авангардну силу революції”. У статті “Російські соціал-демократи” І.Франко критикував Г. Плеханова за орієнтування виключно на пролетаріат. Дехто із вчених пояснювали таку позицію селянським походженням вченого, інші – слабким розвитком пролетаріату в Галичині. Однак, відомо, що І.Франко добре знав і життя східної України, Російської імперії в цілому, політичне становище в країнах Західної Європи, де пролетаріат був більш розвинений, ніж у Росії (включаючи Україну) та в Галичині. І.Франко не поділяв марксистської ідеї стосовно “історичної місії пролетаріату” скоріше не тому, що не зміг побачити революційного потенціалу пролетаріату (він це бачив!), а тому, що ідея авангардної ролі пролетаріату, за марксизмом, була пов’язана з ідеєю диктатури пролетаріату як найважливішого знаряддя здійснення соціалістичних перетворень.

Не визнаючи авангардної ролі пролетаріату, І.Франко разом з тим розумів, що саме селянство, неосвічене, з низькою політичною й загальною культурою, не здатне вести успішну боротьбу за соціалізм і тому мало виступати разом із робітничим класом та іншими верствами.

І все ж, І.Франко стояв за “соціалізм”; “народна революція” асоціювалася у нього із докорінною перебудовою суспільних відносин на соціалістичних засадах. Вчений був переконаний, що тільки так можна реалізувати ідеї соціальної справедливості, встановити справді гуманні засади в суспільстві. Аналізуючи сучасний йому капіталістичний світ, він дійшов висновку, що тільки соціалізм може забезпечити кожному з народів свободу й соціальну справедливість, бо цей лад, на його думку, найвільніший і забезпечує народові належний матеріальний достаток. Віддаючи данину Великій французькій революції, яка проголосила гасла Свободи, Рівності й Братерства, І.Франко каже, що ці гасла були “великим засівом і на дальшу будучність, засівом, котрий дозріє в пізнішім часі, коли ніякого капіталізму не буде на світі”. Проте уявлення І. Франка про майбутнє “царство праці” відрізнялися від марксистських, хоч він і зазначав, що саме К. Маркс підніс теорію соціалізму до значення позитивної науки.

Марксизм наголошував на головній ролі держави в організації нового економічного суспільного життя. За І.Франком, новий соціально справедливий устрій базуватиметься на “якнайширшім самоуправлінні общин і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що ґрунтується на солідарності інтересів”. Що ж до держави, то вона в сучасному її розумінні, на думку І.Франка, не може мати місця в омріяному суспільному ладі. Франкове розуміння держави, ролі державного чиновницького апарату було важливою передумовою його вкрай негативного ставлення до ідеї диктатури пролетаріату як державного, хоча й тимчасового, устрою.

І.Франко слушно вважав: “держава неможлива поза адміністративним апаратом – прошарком, що самовідтворюється. Тому й наявність держави розглядається як панування саме адміністративного прошарку, котре веде до соціальної нерівності в суспільстві”. Він висловлював переконання, що за наявності держави, як її розуміли соціал-демократи – марксисти, соціальна нерівність не буде подолана. “І стара біда – нерівність, вигнана дверима, вернулась би вікном: не було би визиску робітників через капіталістів, але була би всевладність керманичів – усе одно, чи родовитих, чи вибраних над мільйонами членів народної держави. А маючи в руках таку необмежену владу хоч би лише на короткий час, як легко могли би ті керманичі захопити її на завсігди! І як легко при такім порядку підтяти серед людності корінь усякого поступу й розвою і, довівши весь загал до певного ступеня загального насичення, зупинити його на тім ступені на довгі віки, придушуючи всякі такі сили в суспільстві, що пхають наперед, роблять певний заколот, будять невдоволення з того, що є, і шукають чогось нового”. У статті “До історії соціалістичного руху” І.Франко вказує, що “всевладність комуністичної держави, зазначена в усіх 10 точках К.М. (Комуністичного Маніфесту – Авт.), у практичнім переведенні означала би тріумф нової бюрократії над суспільністю, над усім її матеріальним і духовним житієм”.

Сам він уявляв майбутнє соціалістичне суспільство інакше. Його ознаками мають бути співдружність людей праці, побудована на господарській рівності, встановленні повної громадянської й політичної свободи. Політична свобода – це відсутність політичного тиску згори на народ, відсутність держави як сили примусу, відсутність і управління згори, а сам народ знизу управляє сам собою, працює сам на себе, сам освічується й сам захищається.

У майбутньому суспільстві мусить утвердитися справжнє народовладдя, реальна, а не формальна демократія. І.Франко підкреслював пріоритет безпосередньої демократії. Головний засіб здійснення народом своєї влади, на його погляд, це громади, що виконують усі функції управління суспільством: господарсько-економічну й культурно-освітню, судову. Не заперечував він і необхідності представницької демократії для розв’язання деяких важливих для всякого суспільства питань. Ці органи належить утворити на рівні вільного союзу громад, обранці яких сформують єдиний представницький орган для розв’язання питань зовнішньої торгівлі, обміну, суду, оборони. Всі обранці підконтрольні громадам, які їх обрали. За соціалізму, вважав Франко, будуть забезпечені свобода кожної людини, цінність якої визначатиметься її здібностями й корисною працею. Соціалістичне суспільство, за його переконанням, це дуже зорганізоване суспільство, де панує народний суверенітет.

Торкаючись шляхів, способів утвердження соціалістичних відносин у суспільстві, І.Франко не був послідовним. У багатьох його статтях підкреслюється правомірність, у разі необхідності, застосування найрадикальніших, крайніх заходів здобуття трудящими свободи, вивільнення від експлуатації. У статті “Чи вертатись нам назад до народа?” він піддає критиці І. Наумовича “Просвещение нашого народа” і “Назад к народу” (1881), в яких пропонується інтелігенції повернутися до народу й лікувати суспільні хвороби проповіддю християнства. І.Франко каже, що інтелігенції слід іти не назад до народу, а вперед із народом і не обмежуватися просвітницькою діяльністю навіть в широкому розумінні, піднімаючи народ до себе, бо “се лік повільно дійствуючий. Але коли б показалася потреба швидше дійствуючих ліків, то і від них інтелігенція не повинна оступатися, бо… на тяжку недугу треба радикального ліку”. Знаходячись під враженням подій під час виборів у галицький сейм, коли уряд застосував зброю, щоб перешкодити народові висунути у сейм своїх обранців, І.Франко у статті “Політична хроніка” писав, що у народу є межі терпіння і він починає розуміти необхідність активної боротьби і в захисті своїх прав може пролити свою кров. Разом з тим у багатьох працях він схиляється до безкровних, політичних форм боротьби. Зокрема, в роботі “Мислі о еволюції в історії людскості” І.Франко пише, що ідеал робітників виростає з реального історичного розвитку, тому можна лише прискорити його реалізацію, причинитися до єго здійснення в розумній формі, без насильних і кровавих потрясінь.

Велику увагу приділяв І.Франко розв’язанню національного питання. Його глибоко хвилювала доля українського народу, розвиток його культури. Він закликав українську інтелігенцію сприяти формуванню українські нації як суспільного культурного організму, здатного до самостійного культурного й політичного життя, спроможного протистояти асиміляційним процесам і водночас активно швидко засвоювати загальнолюдські культурні здобутки, “без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава ні може встоятися”. Для нього майбутня Україна – це розвинена, висококультурна нація Європи.

У досягненні цієї мети І.Франко надавав великої ваги розвиткові української культури: мережі шкіл, преси, що відстоює “стяг національності”, національної мови, письменства народної освіти. Особливо дбав він про національну мову. Разом із тим ця мета може бути досягнута з утіленням суспільного ідеалу, за який він бореться: досягнення Україною політичної самостійності. Крилатими стали слова великого гуманіста про те, що не може бути вільним народ, який пригноблює інші народи. Він закликав до боротьби за досягнення народом загальнолюдських, а отже, національних прав, виступав за політичну самостійність, політичну незалежність націй. Але ці поняття, на його погляд, не передбачали обов’язкового на той час відокремлення всіх націй, що входили до складу Російської імперії.

Кожна нація має право на свою державність, але національна політика має спиратися на усвідомлення фактичних відносин, а не на збудження низьких почуттів та інстинктів, тобто бути реалістичною. Він вважав, що формою політичної незалежності соціальне звільнених народів може бути демократична автономія в складі федерації, тобто обстоював ідею федерації народів, рівноправних політично та юридично, які мають демократичну республіку, засновану на громаді як первинному територіально-виборчому об’єднанні, що самоуправляється. Вільний розвиток народів без будь-якого верховенства однієї народності над іншою здатні забезпечити соціалізм і федерація. Федералізм без зміни соціально-економічної бази суспільства, без утвердження демократичної рівності членів добровільного політичного об’єднання не буде корисним для народу. Формування майбутньої федерації І.Франко уявляв собі в такому порядку: 1) створення федерації в межах возз’єднаної України; 2) створення федерації в межах визволених народів Росії; 3) об’єднання слов’янських націй у єдину федерацію; 4) оформлення всесвітньої федерації.

Виявляючи вкрай негативне ставлення до царизму, до бюрократично-поліцейського устрою Російської імперії, розглядаючи її як “темне царство”, “тюрму народів”, І.Франко разом із тим не поділяв русофобських поглядів, чітко відділяв російський народ від російського державного апарату, прогресивну російську культуру від реакційної. У статті “Ідеї й ідеали галицької москвофільської молодіжи” (1905) він пише, що не треба вірити галицьким москвофілам, котрі твердять, нібито галицькі українці ненавидять усе російське. “Ми, – пише І.Франко, – всі русофіли, чуєте, повторюю ще раз: ми всі русофіли. Ми любимо великоруський народ і бажаємо йому добра, і виучуємо його мову, й читаємо в тій мові певно не менше, а, може, й більше від вас. Є між нами, галицькими українцями, й такі, що й говорити й писати тою мовою потрафлять не гірше, коли й не ліпше від вас. І російських письменників, великих світочів у духовному царстві, ми знаємо й любимо, і не лише тих, яких імена ви раз у раз маєте на увазі, а й таких, як Пипін, Веселовський, Кареєв, Шахматов, Фортунатов – чи відомі вам такі імена, молоді панове русофіли!.. Подумайте про те, молоді галицькі русофіли, то, може, й вам замість духовної компанії Победоносцевих, Саблерів, Рукавишнікових та Череп-Спіридоновичів забажається чистішої атмосфери”.

Суттєвий внесок у розвиток української політико-ідеологічної думки внесла українська поетеса і громадянська діячка революційно-демократичного напрямку Леся Українка (1871-1913). Як і кожен з українських духовних провідників цього періоду, поетеса вивчає марксистську теорію й захоплюється нею, однак не сліпо копіює її вимоги, а намагається адаптувати її до української дійсності, знайти власні рецепти вирішення справи. Суттєвою вадою марксизму Леся Українка вважає його денаціональну спрямованість, ігнорування національного питання або недостатню увагу до нього.

Усю історію суспільства Леся Українка розглядала як історію боротьби трудящих проти соціального та національного гноблення. Вона вважала необхідною боротьбу проти російського царизму, проти всієї системи утисків народу російською державною машиною на чолі з царем. Мужня й невтомна громадська діячка різко викривала експлуататорську суть усіх держав, що існували в минулому й за її життя. Держава виявляє себе не тільки як підкорення того чи іншого народу або народів сильнішому народові, або якомусь могутньому правителеві, а й як панування сильних класів над слабкими. Російську абсолютну монархію Леся Українка вважала політичною системою, побудованою на насильстві й не обмеженою ніякими законами. Як і більшість тодішніх прогресивних культурних і громадських діячів, вона вірила в творчі сили народу, в його здатність знищити соціально несправедливий лад і побудувати новий, який відповідав би інтересам народу і який вона пов’язувала з соціалізмом. Визнавала закономірність класової боротьби в суспільстві. У її творах послідовно проводиться думка, що ніяке насильство не може придушити в народі прагнення до волі, що гнобителів невідворотно чекає розплата.

Викриваючи антинародну сутність монархічних режимів, Леся Українка піддавала гострій критиці й тогочасний капіталізм. Об’єктами її критики були соціальна несправедливість, буржуазна мораль, декадентське мистецтво, що виростали на ґрунті капіталістичних відносин. Своїми творами вона кликала народ до активної революційної боротьби з поневолювачами. Відстоюючи право народу на революційну боротьбу проти своїх гнобителів, Леся Українка заперечувала вчення Л. Толстого про “непротивлення злу насильством”. Не сприймала Леся Українка й християнського віровчення, в політичному значенні, бо християнство, як і інші релігії, за її думкою, ніколи не піднімало трудящих проти гноблення.

Леся Українка сповідувала ідеал свободи, який виключав будь-які, хоч відкриті, хоч завуальовані форми пригнічення особи. Люди повинні мати політичну й економічну свободу. Наявність справжніх політичних, економічних і соціальних прав людини, свободи слова, совісті, права брати участь в управлінні державою залежить від державного ладу й економічних відносин, котрі його зумовлюють. Вона вважала, що поки влада (гроші, війська, поліція) перебувають у руках багатіїв, не можна досягти ні політичної, ні економічної свободи трудящих.

За її переконаннями, досягнення справжньої свободи можливе шляхом суспільної й культурної перебудови держави, фактичного визволення робітників, до яких вона відносила й найбідніше селянство та трудову інтелігенцію (як і І.Франко). Міра свободи особи, за переконанням письменниці, залежить від ступеня її духовного та фізичного розвитку. Серед інших свобод вона надавала великого значення свободі слова, зокрема, свободі відкрито висловлювати свої думки та судження з приводу тих чи інших явищ суспільного життя, навіть критичні.

Така свобода народу, на її погляд, відсутня як в історичному минулому – в давніх державах, так і в сучасному їй суспільстві, в тому числі й у західноєвропейських країнах. Важливою ознакою справжньої свободи вона називала свободу національну, свободу вільного розвитку всіх націй. Зрозуміло, що з особливим болем сприймала Леся Українка долю рідного поневоленого народу. Щастя українського народу, його вільне майбутнє поетеса пов’язувала з непримиренною боротьбою народу за своє визволення.

Відстоювала ідеї українського національного патріотизму, які при цьому виключали зневажливе ставлення до представників інших націй.

У трудящих усіх національностей є спільний інтерес – прагнення позбутися соціального гніту. Тому вона поділяла думку про необхідність інтернаціональної єдності трудящих у боротьбі за свої права. Але додавала, що ця єдність мала будуватися на рівноправній для всіх націй основі. Необхідно, вважала вона, співпрацювати всім політичним партіям України, які відстоюють її незалежність, а також цим партіям з революційними партіями всієї Росії, оскільки національну незалежність вона пов’язувала з незалежністю соціальною. Разом із тим, як уже зазначалося, вказувала на істотну хибу російської соціал-демократії – недостатню увагу до національного питання, навіть ігнорування його. Палка патріотка мріяла про возз’єднання всіх українських земель, але не в складі Російської імперії, де немає, як вона казала, хоч якої-небудь, хай і не ідеальної політичної свободи.

Леся Українка різко критикувала розуміння соціалізму як загального комфорту або як суспільства, де панує свавілля здичавілого пролетаріату. Критично ставилась й до ідей утопічного соціалізму, але вважала необхідним його вивчення для якомога правильнішого визначення шляхів побудови досконалішого суспільства. Соціалізм має виникнути, на її думку, не внаслідок пропаганди, а внаслідок розвитку самого капіталістичного суспільства, в якому визрівають необхідні для цього передумови; соціалізм – це наслідок важкого й довгого шляху еволюції роду людського, він забезпечить справжню соціальну та національну свободу, справжню демократію. Його доведеться створювати копіткою і впертою наполегливою працею визволеного народу. Але він не виключає своїх проблем боротьби, без якої немає розвитку.

Ідею національного самовизначення українців ґрунтовно обстоював геній української історичної думки, автор знаменитої десятитомної “Історії України-Руси” Михайло Грушевський (1866-1934). Самостійність і незалежність українців він розглядав як тенденцію, випестувану національною історією. Логіка обґрунтувань означеної тенденції розгортається у М.Грушевського за такою логічною схемою: 1) прагнення до самостійності є об’єктивною логікою життя, необхідністю саморозвитку будь-якого національного утворення; 2) вони пов’язані не лише з територіальними володіннями, а й з відповідними нахилами народу; 3) незалежність особистості неможлива без компетенції та відповідальності; незалежність безпосередньо залежить від енергії розвитку народу; 4) відсутність “політичної самостійності” можлива лише за умови, коли народність співіснує з іншими за ефективного громадянського ладу, раціонального державного управління. Оскільки ж досягти цього надто важко, кожна нація має право захищати своє природне прагнення до розвитку саме політичною самостійністю; 5) багатонаціональна держава, в якій нації прагнуть здобути самостійність, має на це лише ображатись; 6) у боротьбі за незалежність нація повинна виховувати “керманичів”, які не схиблять у виборі орієнтацій, не зрадять ідеї державності; 7) тільки вільна спілка вільних народів є ефективною як з морального, так і з економічного погляду.

Політико-ідеологічні пошуки М. С. Грушевського були не чим іншим, як пошуками компромісів. Очевидно, брала верх поміркованість вченого і той історичний досвід українського державотворення (боротьби і страждань), яким він глибоко володів як теоретик, фундатор української історичної науки. Виходячи з нього, вчений стверджував, що тривкими можуть бути стосунки націй, засновані лише на взаємній вигоді, на узгодженні своїх перспективних планів розвитку, за яких свобода, суверенітет і самобутність одного народу не зачіпають іншого. Будучи соціалістом за світоглядом, М.Грушевський замість реальної нагоди відродження самостійної української державності взяв на себе непосильне й непотрібне завдання – перебудувати Росію на федеративних засадах. Його нерішучість у відстоюванні національних інтересів, поступливість Тимчасовому урядові й московським більшовикам обернулись серйозними політичними втратами. Втішаючись можливими перемінами, М.Грушевський як теоретично, так і практично упустив головну орієнтацію українства – незалежність, до утвердження якої народу знадобилось ще майже століття. М.Грушевський постійно наголошував на тому, що повна самостійність та незалежність є послідовним логічним завданням запитів самого національного розвитку та самовизначення будь-якої народності, що займає певну територію і має достатні задатки та енергію розвитку. Саме діяльністю М.Грушевського пов’язаний державотворчий період 1907-1918 рр. з попередніми періодами державності України, а саме: з українською княжою середньовічною державою (Київська і Галицько-волинська) та козацько-гетьманською з її засновником Б. Хмельницьким. Так він обґрунтував неперервність українського державотворення, українського державотворчого процесу, що зрештою завершився новою державною формацією – Українською Народною Республікою. М.Грушевський писав з цього приводу: “Ми вважали потрібним скінчити гру з федералістичним терміном, під яким приховувалося фактичне заперечення в теорії чи фактичне нищення в дійсності всякого універсального самовизначення українського народу, його державності і державного самопорядкування”. Він наголошував на тому, що Україну повинен будувати власними руками її трудовий народ без сторонніх впливів і втручань. І в процесі цього будівництва вона в будь-якому випадку повинна залишатися окремішньою[9]. М.Грушевський і очолювана ним Центральна Рада не лише спричинилися до національного самоусвідомлення українського народу, але й надали відповідну легально-державну структуру українській державі. Варто замислитися над думкою М.Грушевського і про те, що національність подібна до здоров’я, змушує займатися собою тоді, коли в ній відчуваються негаразди й недоліки, коли нема для національності свободи існування й розвитку. На жаль, цією порадою великого історика і народознавця ми поки що повною мірою не скористалися. Однак, без ідей М.Грушевського нам було б важко побудувати незалежну Україну. Розвій України – запорука воскресіння його ідей, історіософського бачення України, зокрема гострої потреби реформування економічних і соціальних відносин відповідно до нових умов, аби зв’язати це реформування “з національним будівництвом так, щоб воно було органічним випливом її, а не зовнішньою українофільською приставкою”. Звичайно, все це, на думку М.Грушевського, потребує багато часу та великої, динамічної, акумульованої й концентрованої енергії. Саме тому вчений наголошував: “Мусимо згромадитися коло сієї мети всі, скільки є свідомих і відданих інтересам нашої батьківщини. Збиратися в тісну й компактну фалангу”. Ці слова можна розглядати як своєрідний заповіт сьогоденному і майбутньому українському державотворенню.

Отже, незважаючи на федералістську платформу, політичні ідеї М.Грушевського, які не можуть бути відстороненими, як недостатньо політично-незалежницькі спрямовані, частина ідей, концепцій. Вони входять в ідеологічний арсенал українського державотворення у якості його важливої складової, невичерпної скарбниці бачення майбутньої України як співдружньої з народами країн слов’янського кореня і всього світу. Хоч політична та ідеологічна непослідовність М.Грушевського, його загравання з більшовиками потребують виважених оцінок його поглядів і ідей, особливо наприкінці життя.

Ідея української державності була також провідною в політико-ідеологічних пошуках В.Винниченка. “Поки що людство розбите на окремі національні колективи, які переважно звуться державними, то очевидно, що найкращим засобом збереження його життя і розвитку кожної нації є державність, себто комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, які діють на території, населеній національними колективами, які зв’язують його в компактну цілісність, які забезпечують його розвиток у сучасному і майбутньому. Нація без державності є покалічений людський колективний організм. Через те так жагуче всі так звані “недержавні нації” прагнуть своєї держави, через те так самовіддано окремі члени її віддають сили свої на здобуття її й тому з такою ненавистю ставляться до тих, хто стоїть на заваді цьому, себто які тримають їхній колектив у покаліченому стані”, – писав вчений.

Будучи справжнім соціалістом, тобто людиною, яка сформувала свою політичну доктрину на ідеології гуманізму і людинолюбства – хоч багато в чому й утопічного, але не авантюрного – В.Винниченко цілком відкидає совєтсько-більшовицький соціалізм, називаючи його тупим, диким, повним терору, крові, насильства, неймовірного страждання, бо творці його не про соціалізм думали, а про виборчу боротьбу, дисципліну, престиж, захоплення влади.

На його думку, доба справжнього соціалізму, соціалізму свободи, веселості, радості ще не настала. В. Винниченко пропонує свій варіант творення соціалізму, який він назвав “колектократизацією”. Його суть в об’єднанні, “себто: негайно, але без зброї, почати переводити приватну власність на засоби продукції на колективну. Не державну, а колективну, це різниця … Не націоналізація, а соціалізація. Краще сказати: колектократія, себто влада колективна. Ще простіше … організація кооператорів, продукційних, торговельних, фінансових, аграрних і таких інших, колектократизація всього національного господарства …”.

Філософ і державотворець закликає соціалістів, комуністів і радикалів погодитися на ідеї “інтенсивної кооперації господарства” й законодавчим, безкровним шляхом за кілька років перейти на колектократизацію. За його думкою, остання має цілий ряд переваг, найголовніша з яких полягає в тому, що кожен робітник знатиме, що він працює не на хазяїна, приватного чи державного, а на самого себе, а отже – продуктивність праці в колектократії повинна бути настільки більша, наскільки більше є ціле за частини. Він пропонує прийняти низку законів, які сприяли б цьому заходові. Наприклад, закон про обкладання великих підприємств спеціальним податком на розвиток коопераційних майстерень і фабрик. Закон про передачу в колектократичну власність деяких націоналізованих підприємств. Закон про участь робітників у прибутках підприємств. І т. д. і т. д.. Його “соціалізм” бачився сонячним, радісним і щасливим, але, беручи безпосередньо участь у його побудові в Україні (як один з керівників держави), В.Винниченко припустився ряду фатальних для держави помилок, спричинених не лише певними теоретичними неузгодженостями, але й романтичною вдачею і безмежною довірливістю[10].

Письменник і політичний діяч, політолог і практичний політик, голова Генерального Секретаріату першого Уряду суверенної України, заступник Голови Центральної Ради, голова Директорії, В.Винниченко у 1919 р. емігрував, а у 1920 повернувся на Україну, вступив до КПбУ і був введений до складу її ЦК. Згодом В.Винниченко вийшов із складу компартії та радянського уряду. Далі еміграція. Літературні та драматичні твори В.Винниченка висвітлюють життєві проблеми творчої людини в революції, національні особливості українців, їх життєві орієнтації. Найбільш об’ємно політико-ідеологічні погляди В. Винниченка викладені в книзі “Відродження нації” (1920). В.Винниченко – активний прихильник незалежної суверенної України. Гостро критикував систему більшовизму, особливо сталінізм. Не сприймав він і політику, яку проводили більшовики в Україні.

“Проводирі більшовицького руху на Україні, – писав В.Винниченко, – занадто недооцінили сили національної свідомості в українських масах і занадто перецінили…. своє національне чуття. От тут і виявився отой самий “мозговик”, що й у меншовиків, у есерів, у кадетів. На папері й у заявах “право самоозначення”, “вплоть до отделения” а в емоції – самий примітивний, брутальний, погордливий і нахабний націоналіст. І націоналіст ображений у своєму націоналізмові, розлючений, мстливий. Спочатку він ніби ховався за “мозговика”, за “право самоопределения вплоть до отделения”, він побоювався національної свідомості українців. І через те в початках було підробляння під українську державність…. Але це все, як і все те, що й раніше говорилося великими й малими руськими більшовиками, було тільки тактикою, а найбільше – сухим, інтелектуальним принципом. Ніколи в цих тактичних чи принципових виступах більшовизму в національному питанню не видно було живого, активного, гарячого чуття, яке б робило ці принципи дієвими, втіленими в живу плоть і кров, як це було в них у соціальних питаннях. Руський більшовизм, як і руський демократизм, не мав сильних, болючих, життєвих імпульсів, для глибокого аналізу суті національного питання й дійсного його розв’язання. У всій більшовицькій літературі, як до революції, так і під час неї, національне питання трактувалось або з нехіттю, з деякою зневажливою вибачливістю, а то й гидливістю, або ж немов і прихильно й справедливо, але сухо, холодно, казенне. Під час революції з’явилась ніби деяка гарячність у тій прихильності. Але це була гарячність тактичного характеру, гарячність полеміки. Більшовикам треба було схилити до себе симпатії національних груп. Отже, як тактичний хід проти своїх ворогів, -меншовиків, есерів, Тимчасового Правительства, – вони вживали гострої критики позицій цих течій у національному питанні й тим самим самі себе підпихали дуже вліво, „вплоть до отделения”[11].

Згодом В.Винниченко поступово відійшов від політики й займався переважно письменництвом. З 1937 р. він розгорнув дипломатичну акцію за проголошення України суверенною державою під протекторатом Ліги націй.

Політико-ідеологічна спадщина В.Винниченка, як і М.Грушевського, має непересічне значення й по-за всяким сумнівом, в переосмисленому, модернізованому вигляді є глибоким джерелом формування сучасної ідеологічної доктрини України.

Особливе місце у формуванні та встановленні української національної свідомості й ідеології належить політичній доктрині Д.Донцова (1883-1973). Доля цього талановитого українського вченого і патріота драматична. Він народився в Мелітополі, навчався у Царсько-сільському ліцеї, потім закінчив юридичний факультет Петербурзького університету. У 1905 р. входить у політичне життя як член УСДРП, співпрацює у партійних виданнях (“Слово”, “Наша дума”), як публіцист цікавиться питанням україно-російських відносин. У перших журналістських працях поділяв ідеї К. Маркса про революційність національних рухів. Бере участь у другому студентському українському конгресі у Львові (1913). У рефераті “Сучасне політичне положення нації і наші завдання” викладає антиросійські погляди і орієнтує український національний рух на Захід. Розірвавши з соціал-демократією, Д.Донцов очолює “Спілку визволення України” (1914), та згодом залишає її через політичні розбіжності.

З 1914 по 1917 р. він очолює інформаційну службу в Берліні і бюро народів Росії у Берні. У 1917 р. повертається до Львова, де закінчує докторську дисертацію. З відновленням діяльності Центральної Ради з’являється у Києві, вступає до партії хліборобів-демократів, що перебувала в опозиції до Центральної Ради. Після гетьманського перевороту П.Скоропадського його призначують директором українського телеграфного агентства. Як відомо, уряд гетьмана проіснував недовго, а під час правління Директорії Д.Донцов виїжджає до Відня, а потім до Берна. На початку 20-х рр. стає ідеологом “інтегрального націоналізму”, друкується в періодичній пресі Німеччини, Польщі. Швейцарії. З 1922 по 1939 р. живе у Львові, стає впливовою фігурою як редактор “Літературно-наукового вісника”, а також журналу “Заграва” .

Після окупації радянськими військами Галичини виїздить до Данцига, а в 1941 р. переїздить до Берліна, згодом – до Праги, де пише статті про Східну Європу, роз’їжджає по американській зоні в Німеччині, а також буває в Парижі, Англії, США. У 1947 р. переселяється до Монреаля. де викладає українську літературу в місцевому університеті. Канадський період Д.Донцова зв’язаний з публіцистичною діяльністю і співпрацею з бандерівською пресою.

Незважаючи на те, що Д.Донцов неодноразово міняв свої політичні погляди, він зробив значний внесок у розробку ідей українського націоналізму, пропагував ідеї незалежності України, яку мають здобути для країни вибрані її представники, еліта, фанатично віддана національній ідеї.

Ідеї про устрій нової України Д.Донцов виклав у працях: “Модерне москофільство”, “Історія розвитку української державної ідеї” , “Похід Карла на Україну” , “Мазепа і мазепинство”, “Українська державна думка і Європа”, “Головні підстави української культури” , “Націоналізм”, “Політика принципіальна і опортуністична”, “Де шукати наші історичні традиції”, “Від містики до політики”, “Клич доби” та інш.

Політико-ідеологічна концепція Д.Донцова включає три вихідні елементи світогляду: Росія – найголовніший ворог України; селянство – хребет нації й держави; необхідність сильного відчуття мети і волі. Всі ці елементи знайшли своє послідовне втілення у величезній кількості праць і, зокрема, в “Підставах нашої політики” й “Націоналізмі”. Ідеалом державного ладу Д. Донцов вважав “селянську дрібнобуржуазну республіку”. Це єдине, що могло врятувати Україну від російського комунізму, який “оперує лише з рабами” й прагне “запанувати над масою, що пріч шлункових інтересів і демагогічних кличів нічого не розуміє”.

Запропонована Д.Донцовим селянська демократія не мала нічого спільного з демократією “пацифізму, егалітаризму, антимілітаризму, охлократії, жолудкового соціалізму і класової боротьби…”, як вважали деякі критики вченого, вона була “демократією праці, ієрархії, суспільної солідарності, обов’язку і міцного поступу”. Це демократія “самодисципліни”, вищих ідей, “продукції”, “свободи й самодіяльності”. Вона визнає рівність у конкурентній боротьбі за життя, “за ідеал суспільного устрою і селянської демократії вважай Північну Америку”.

Системний виклад націоналістичних ідей Донцова міститься в його головній праці “Націоналізм”. У цій книзі, зокрема у розділі “Чинний націоналізм”, викладено суть і логічні сходини утвердження “вольового націоналізму” – вимоги впровадження нової національної ідеї (зміцнення волі нації до експансії, жадобу панувань і підкорення всього чужого – як мети, боротьби – як засобу); прагнення боротьби й усвідомлення її неминучості; виховання дух романтики, релігійного панування, містичного пориву, ірраціоналізму, яким має бути перейнята національна ідея; формування ідеології непримиренності, фанатизму, брутальності та аморальності, що беруть до уваги лише інтереси спільноти (нації), що дає національній ідеї вибухову силу в історії; утвердження права сильних націй організовувати й вести інші народи для зміцнення й розвитку людської цивілізації; опора на ініціативну меншість, що вживає творче насильство для суспільного поступу. “Боротьба за існування є законом життя. Всесвітньої правди нема, – писав Д.Донцов, – Життя признає її тому, хто викажеться більшою силою, моральною і фізичною. Ту силу можемо ми здобути лиш тоді, коли переймемося новим духом, новою ідеологією. Перед кожною нацією є дилема: або перемогти, або згинути”. Подібні ж погляди обстоювали Микола Міхновський (1873-1924), Дмитро Донцов (1883-1973), Микола Сціборський (1897-1941), Степан Бандера (1909-1959), Ярослав Стецько (1912-1986). Погляди і роль Д.Донцова неоднозначні, інколи його ідеї мають антисемітський характер. Тому в кожному випадку треба їх оцінювати критично, конкретно-історично.

Особливе місце в історії української політико-ідеологічної думки належить В.Липинському (1882-1931).

Як відомо, очолюючи кафедру української державності в Українському національному університеті (Берлін), вчений здійснив філософське обґрунтування принципів політики українського державотворення, історії державності, сформував ряд соціологічних концепцій. Він був провідником ідей консерватизму та елітизму в соціальній організації суспільства (обґрунтованих в свій час Ж. Сорелем, В. Парето, Р. Міхельсом), що використовувалися для осмислення проблем українського державотворення, його занепаду та перспектив відродження.

Ключовими поняттями політико-ідеологічної доктрини В.Липинського стали поняття: “традиція”, “аристократія”, “нація”, “демократія”, “охлократія”, “класократія”. З їх допомогою вчений обґрунтовує ідею принципової незавершеності історії, відкритості її в майбутнє, значення свідомої волі, спрямованої на державотворення, накреслення орієнтирів та проектів конструювання “української трудової монархії”.

В.Липинський висуває ідею класу як формуючої націю (українську) сили, який згуртований не тільки економічними інтересами, а й віковими традиціями, культурою – “клас хліборобів”. Цей клас мав бути творцем нової еліти – “селянської аристократії”. Концепція державотворення у Липинського, таким чином, має характер свідомого елітаризму: активна меншість “дає провід і править”, тоді як пасивна більшість залишається об’єктом керування. Еліти змінюють одна одну під впливом наявних передумов, об’єктивних і суб’єктивних факторів (прав володіння, управлінських здібностей, стихійного прагнення до влади). Ці якості визначають творчий характер еліти, різні типи якої складаються з “войовників”, “продуцентів” та “інтелігентів”. Віддаючи перевагу класу хліборобів, В.Липинський піддав нищівній критиці інтелігенцію за схильність до саморуйнування, безпринципність тощо. Він наголошував на думці, що для виконання державотворчих функцій, найбільш придатна саме “хліборобська аристократія” – перехідний тип між “войовниками” і “продуцентами”. Аристократія – найкращі представники своєї верстви, активніша її частина (за терміном Липинським – “класократія”). Класократична організація суспільства здатна забезпечити поєднання порядку і хаосу, традиції і прогресу, авторитету сильної влади зі свободою економіки, і культури, самодіяльності широких верств нації, бути перешкодою на шляху революційного хаосу (охлократії). Проблеми побудови незалежної держави в Україні вирішуються за допомогою формування національної еліти, підвищення політичної, активності та культурності мас.

В.Липинський вважав, що здобуття Україною державної незалежності можливе через попереднє спадкове монархічне правління. За його думкою, Гетьман є своєрідним “національним прапором”, живим символом України, навколо якого гуртується все населення, а головним чинником державобудівництва є, на його думку, встановлення правової монархії в традиційній гетьманській формі. Але ця монархія, як гадав Липинський, суттєво відрізняється від московської, що спиралася на насилля й необмежену владу царя, а також від польської, де король завжди був маріонеткою шляхти. За Липинським, можливими формами політичної організації українського державотворення є: 1) демократія з республікою; 2) охлократія з диктатурою; 3) класократія з правовою (законом обмеженою) монархією. Найбільш придатною для України, вважав вчений, є остання форма. Липинський це пояснює тим, що вибори до демократичної республіки (парламенту) – це політична бутафорія. Для українського руху, гадав він, гасла демократії й громадянського суспільства можуть стати фатальними, оскільки вони спричинять штучне копіювання демократії за взірцями інших країн, а політична культура однієї нації не може бути механічно перейнята іншою.

За переконанням В.Липинського, основною умовою створення української державності є єдність: релігійна, регіональна, політична, організаційна, національна. Справу української державності завжди губила відсутність єдності між українцями (галицько-наддніпрянський антагонізм). Здобуття державності багато в чому залежить від організації провідної верстви, від її згуртованості. Але потрібно спочатку виплекати її. Народ, що не вміє відтворити й виховати власних “панів”, тобто провідної верстви, змушений навіки коритися чужим панам. Вчений обстоює ідеї єдності, віри й справедливості, любові до людей і землі, як найбільш фундаментальних цінностей українського духу, що має втілюватись у державність.

Як показують сучасні українські дослідники спадщини В.Липинського, від відштовхувався від елітистських положень щодо біологічних законів нерівності та “асиметрії природного життя, які виявляються також у житті суспільства. З потреб соціальної взаємодії органічно виростають різні верстви, групи й класи. Аналогічно тому, як із зернинки виростає рослина з корінням, стовбуром, гілками й кроною, так само органічно відбувається й диференціація соціального життя, формуються верстви, які беруть на себе функції організації управління суспільними справами. Тобто міркування українського соціолога аналогічні традиційним тезам елітизму, але “прив’язані” до умов України. Тому вони містять і певні особливості, породжені часом і місцем походження.

Попри очевидні ознаки патріархально-романтичного утопізму, консервативних орієнтацій українського прихильника елітизму, в його соціальних концепціях помітний вплив популярних тоді марксистських витлумачень суспільних відносин, що відбилось, зокрема, в його концепції “класократії”, в якій ірраціонально-віталістичні установки його світогляду поєднувалися з частково марксистськими економічно-детерміністськими поглядами на суспільне управління, владу, панування. Недаремно видатний український соціолог М.Шаповал називав його “марксистом-монархістом”[12].

І все ж таки специфічний елітизм В.Липинського все одно виступав на перший план. Це стосується, насамперед, його протиставлення елітним масам. Він розрізняє три типи еліт за способом організації управління суспільством: охлократію, класократію і демократію. Організація управління вирізняється, в свою чергу, способом відносин між активними і пасивними елементами в суспільстві. Різні типи еліт можуть перебувати при владі за різних політичних режимів. Зокрема, монархія може правити під час панування і охлократичної, і класократичної, і демократичної еліти. Симпатії В.Липинського на боці класокритичного типу еліт, коли соціальні групи визначені, сформовані, існують “органічні класи”, які склались в результаті розвитку матеріальної культури. Відношення між елітою і масою визначаються їх належністю до певного класу й становищем, яке вони в ньому займають. Для класократичного суспільства характерна спільна для всіх віра в божественні закони, спільна громадська мораль, яка заохочує трудову активність, високий рівень розвитку техніки й духовності, і, що особливо важливе, – високий моральний авторитет “національної аристократії”, яка в своїй діяльності керується встановленими законами. В.Липинський всіляко підкреслює “органічність”, “природність” таких форм відносин в суспільстві, коли легітимна еліта керує масами за згодою останніх на грунті спільних моральних засад. Такі відносини він хотів бачити в Україні.

Провідна верства, тобто еліта, за В.Липинським, відрізняється від маси здатністю до усвідомлення власних інтересів, до сприйняття державотворчих форм, до перетворення ірраціональних бажань в ідеологію, накреслення національних завдань. Адже “стихійне хотіння даної групи, не усвідомлене нею, поки ця група не має свідомості себе і своїх бажань, то її хотіння дрімає і ніякими проявами руху, проявами сили не дає про себе знати, … аж поки в певний історичний момент певна частина цієї групи не усвідомить собі свого стихійного, досі неусвідомленого хотіння. З того моменту досі пасивна група стає групою активною, її хотіння, досі не усвідомлене, хотіння стихійне, сліпе стає свідомим хотінням, свідомою волею, здатною творити діла”.

Не важко побачити в цьому уривкові переплетення традиційних західноєвропейських елітистських визначень “політичного класу” з марксистським вченням про класову свідомість, про перетворення з “класу-в-собі” в “клас-для-себе”. Отже, мав рацію М.Шаповал, коли звинувачував Липинського в тому, що він “виробляє програму українського монархізму на класовій основі”. Певний електизм був притаманний працям Липинського, проте домінували все ж такі ідеї традиційного елітизму, намагання в елітистському дусі представити соціальні суперечності й протистояння тогочасного українського суспільстві знайти вихід зі складної історичної ситуації для України.

Отже, теорію еліти Липинський нерозривно пов’язує із своїм вченням про націю і державу. Він виступає продовжувачем макіавеллівської традиційної європейської соціологічної думки, в якій в особі таких теоретиків, як Моска, Парето, Сорель відстоювалась ідея, що невід’ємним атрибутом будь-якої соціальної системи є наявність вищої, привілейованої верстви суспільства. Попри той факт, що український соціолог не посилався на праці своїх попередників і однодумців, можна розглядати його в одному ряду з видатними теоретиками елітизму. Тим більше, що навіть понятійно-термінологічний зв’язок вказує на приналежність В.Липинського до прибічників сучасного макіавеллізму.

Значним доробком української політичної думки XX ст. є самостійницька теорія М. Міхновського (1873 – 1924), суть якої він виклав у своєрідному катехізисі самостійників “Десять заповідей УНП”.

Ставлення до цього маніфесту завжди було далеко не однозначне. Одні захоплювались ним як найбільш чітким документом і практичною програмою національного визволення, інші – таврували як вияв крайнього націоналізму, ворожого народам, на яких розповсюджується його чинність. Більшість же просто не мали змоги з ним ознайомитись. Російська радянська влада замовчувала, приховувала, шельмувала цей документ, перекручувала його окремі положення, спотворювала їх суть і спрямованість. Практично невідомим він був і для широкого українського загалу. Між тим, це – документ великої політико-ідеологічної ваги, хоч і дуже суперечливий. З урахуванням соціально-історичних, культурних і духовних змін від часу його написання, ряд положень мають сенс і в наші дні.

Очевидно, їх чинність буде частково зберігатись і надалі, тому наведемо їх:

“1. Одна, єдина, неподільна, самостійна, вільна, демократична Україна, Республіка робочих людей – це ідеал української людини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя.

2. Всі люди – твої брати. Але москалі, поляки, мадяри й жиди – це вороги нашого народу, як довго вони панують над нами і визискують з нас.

3. Україна для українців, тому виганяй з неї всіх ворогів-зайдів.

4. Усюди й завжди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.

5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників і добре буде цілому твоєму народові й тобі.

6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних ідеалів.

7. Не зробися ренегатом-відступником.

8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомагай своєму землякові поперед усіх: держись купи.

10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами; не приятелюй із ворогами нашого народу, бо цим ти додаєш їм сили й відваги”.

У своєму прагненні дійти до народних мас, української інтелігенції Міхновський, як і інші самостійники, змушений був долати не лише опір царської бюрократії, а й стикатися з відвертою неприязню українських соціалістів і лібералів. Він був “незручним”, незрозумілим навіть для С.Петлюри, В.Винниченка, М.Грушевського. Логічно поставити запитання: а що було незрозумілим в поглядах М.Міхновського? Хоч більша кількість “заповітів” не викликає сумніву і сьогодні, деякі з них не можуть бути прийняті, оскільки не відповідають ідеалам сучасної цивілізації. Можна зрозуміти психологічно позицію М.Міхновського , який бажав звільнення України від колоніалізму і категорично заперечував колабораціоналізм. Але незрозумілим було інше: чому зненависть до політичних та економічних панівних еліт держав-гнобителів українського народу треба переносити на усі народи цих країн?

Сила будь-якої теорії, ідеології, якщо вони орієнтовані на гуманізм, в людяності, в пошуку компромісу, коли мова йде про розв’язання кризи. Безумовно, не можна нехтувати докорінними інтересами країн, народу, але не можна насаджувати норми ксенофобії, шовінізму у будь-якій формі.

Фактично В.Липинським, Д.Донцовим і М.Міхновським завершуються концептуальні побудови універсальних політико-ідеологічних моделей українського державотворення. Радянський період історії України до мислителів подібного спрямування був немилосердним. Він в зародку знищував все, що могло б розгорнутись в теорію. І хоч оригінальні політико-ідеологічні ідеї висловлювали В.Чорновіл, В.Стус, Л.Лук’яненко, Є.Сверстюк, В.Лісовий і багато інших духовних провідників українства, їх ідеї залишались лише ідеями – концептуально не оформленими; важливими, своєчасними, але – не завершеними. Грандіозний обсяг інформації, поточна політична боротьба, вузька спеціалізація та інші фактори кінця ХХ – початку ХХІ століття свідчать, що час учених і політиків-універсалів закінчується. Колективний розум починає домінувати на Землі.

Водночас не варто відкидати напрацювання українських філософів, політологів та істориків, які в радянськи часи працювали в річищі марксизму, але потім здійснили еволюцію до позицій відстоювання незалежності України, формування унітарної держави з стійким соціальним порядком, який би забезпечив права і свободи особистості. До таких мислителів можна віднести: В.Шинкарука, М.Поповича, Б.Кримського, І.Кураса, В.Андрущенка, М.Михальченка, В.Пазенка, В.Смолія, Ю.Шемшученка, В.Литвина, П.Толочка, О.Майбороду, Ю.Шаповала та багатьох інших. Більшість цих науковців і сьогодні плідно працюють, забезпечуючи теоретично український поступ як заперечення корупції (умовно деструктивного фактору), утвердження національної ідеї, прав і свобод особистості.

 

Чи потрібна Україні державна ідеологія?

Ідеології завжди відігравали велику роль в обгрунтуванні структури і функцій держави, в формуванні політичних режимів і майбутнього країн. Сьогодні важко назвати ім’я того “першого політика” незалежної України, з вуст якого “вилетіла” крилата фраза щодо “шкідливості будь-якої ідеології”, особливо “державної” й що незалежна Україна не повинна мати ніякої “державної ідеології”. Хоч дехто з дослідників пов`язує цю фразу з ім`ям В.Чорновола. Зрештою, його можна зрозуміти. На часі стояло питання про звільнення свідомості мас від “комуністичної ідеології”. Це справедливо і закономірно. Однак означене “звільнення” він розумів не інакше, як “звільнення від ідеології взагалі”. А це вже ілюзія, яка не має місця ніде і ні при яких обставинах.

Подібну ситуацію Захід “пережив” приблизно в середині 70-80-х. Пережив і утвердився у висновку: держава не може існувати без “своєї ідеології”; ідеологія – це духовна сутність держави, засіб консолідації громадян в єдиний народ, фактор мобілізації найголовнішого із всіх ресурсів – людського, активізації потенціалу, дієздатність якого є визначальним фактором прогресу.

На жаль, небезпечним атрибутом сучасного українського суспільства ще й на сьогодні залишається терпкий драматизм світовідчуття, невід’ємними складовими якого є орієнтаційна роздвоєність, відсутність меж демагогії, відносність ціннісних орієнтацій, ідеологічна невизначеність, вірогіднісність і т. п. В суспільстві панує світобачення, обтяжене непродуктивними й згубними стереотипами, інерцією спорохнявілих “істин”. П`ятнадцять років державності ще не витворило стійку й доцільну теорію чи доктрину національної еволюції. Як не прикро, але криза концептуальної невизначеності залишається фактом доконаним. Відповідь на запитання колишнього прем’єр-міністра і Президента України Л.Кучми – “Що ми будуємо ?” – залишається відкритою.

При цьому якось сором’язливо, але з дивовижною впертістю ігнорується фундаментальний принцип функціонування будь-якого соціуму: народ єднають спільні тріумфи в минулому, спільна воля в сучасному й спільні проекти на майбутнє. Для націй державних це — аксіома, викладена, наприклад, в “американській мрії” США, “ідеї третього Риму” Росії чи “ягеллонській ідеї” Польщі.

Реальне бачення закономірностей історичного поступу до мети вимагає визнання прямої і безпосередньої залежності між відсутністю індивідуальних довготривалих та перспективних мотивацій і несформованістю рушійної ідеї (ідеології) суспільства. Звичайно, не слід займатись фетишизацією понятійно-категоріального апарату, роблячи суспільство заручником світоглядних фантомів. Мова йде лишень про те, що Париж вартий меси[13]. За аналогією, потреба реабілітації ідеології також варта пильної уваги й зважених, відповідальних міркувань. Тим більше, що Українська Справа надто часто ставала фрагментом сумління окремих аматорських гуртків, а не справою честі й життєвого покликання відповідальних фахівців, тим більше, народу й держави.

Українська Ідея, безперечно, вимагає тлумачення в найширшому діапазоні — в термінах економіки, політики, етики, аксіології, етнопсихології, педагогіки тощо. Однак на сьогодні все це не актуально, позаяк відсутні базисні постулати світоглядно-орієнтаційного штибу.

П`ятнадцять років формального існування Української держави світоглядно-ідеологічний орнамент її фасаду продовжує вперто нагадувати твір абстрактного мистецтва, в якому важко розгледіти контури чогось тривкого, переконливого й перспективного. Це набір якоїсь замусоленої банальщини, котра не допоможе в світоглядних і аксіологічних лабіринтах сьогодення, а, тим більше, не стане в нагоді в якості програми на майбутнє.

Відсутність офіційної державницької ідеології (як ідеології держави) спонукає не до консолідації суспільства, а до його розшарування за національними, мовними, релігійними та культурними ознаками. Розколотість держави за наведеними параметрами неухильно призводитиме до взаємної опозиційності, протидії чи навіть протистояння виокремлених (відсепарованих) національно-культурних сегментів поки що цілісної держави. Як зазначав К.Ясперс, нація, яка не бачить свого майбутнього, втрачає сенс і в сучасному. Подібну ж думку висловлює й український дослідник Я.Ісаєвич: “якщо нема перспектив для розвитку національного організму, – зазначає він, – зникають спонуки до нього належати і, тим більше, для нього працювати”[14].

Останніми роками в Україні були здеформовані, здевальвовані чи усунуті як безперспективні фундаментальні цінності та пріоритети, за якими живуть розвинені народи світу. Заради справедливості та вичерпності необхідно зауважити, що деякі сенсожиттєві цінності й пріоритети ще взагалі не були сформовані у функціонально достатній мірі. А, значить, девальвації та розпаду були піддані їхні сурогати, замінники, котрі інтерпретувались у якості “цінностей нової цивілізації”. Події кінця 2004-початку 2007 рр. дещо сколихнули суспільство, підняли рівень національної свідомості, але мало що дали для утвердження демократії, соціального порядку, забезпечення прав народу і особистості.

На рівні масової свідомості залишається порушеним більш-менш стрункий асоціативний ряд, пов’язаний з такими поняттями як свобода, гідність, відповідальність, кров, людяність. Звісна річ, в умовах, коли значення й смислове навантаження визначальних термінів порушене або невизначене, підніматись до суспільно-політичних узагальнень чи просто аналізу стає справою невдячною. Однак інтеґральна криза ідейно-духовної сфери (себто формотворчого матеріалу людяності) вимагає нагального втручання в божевільний процес тотальної ідеологічної ентропії.

Не претендуючи на повне й остаточне висвітлення проблематики сучасної ідеологічної догматики і єресі – в цьому, за великим рахунком, і потреби не має, – ми завбачливо зауважуємо, що подаємо лише дещо з цієї широкоформатної панорами, описуємо лише деякі локальні місця ціннісно-світоглядної хвороби, яка останнім часом набула рис небезпечної епідемії, – небезпечної для самого фактора існування Української держави.

Насамперед зазначимо, Національна Ідея ні в якому разі не повинна бути чарівною ілюзією, що заступає собою реальність. Інакше такий зухвалий проект “трансформації” дійсності неминуче прирікатиме себе на поразку, а тому від початку матиме згірклий присмак розчарування. Крихка політична, етнічна, культурно-аксіологічна, світоглядна, орієнтальна й навіть етична архітектоніка сучасного українського суспільства вимагає реалістичної, тверезої, відповідальної реконструкції українського світу, пошуків форм державного й суспільно-політичного втілення, адекватних українській вдачі, українському менталітету, українським чеснотам, українській традиції, потреби формування концепції, незакаламутненої ганебними сенсожиттєвими компромісами, здрібненим світоглядом чи ціннісними девальваціями.

Differentia specifica (характерна особливість – лат.) сучасної української політичної влади полягає в тому, що вона часто не має концептуального уявлення про необхідність і обов’язок керування будь-якою кризовою ситуацією. В разі невиконання цієї вимоги кризова ситуація сама починає керувати владою й народом. Загалом же влада пообростала примітивно-“правильними” пристосуванцями, котрі тільки й думають, як їм втриматись “біля керма”, ставлячи свічки “і Богові, й чорту”. У всякому разі, якщо й не “вся влада”, то її значна частка живе (вірніш, виживає) за таким принципом. Це дещо відсовує на пізніший термін суспільну агонію, але аж ніяк її не знімає.

Загалом же, українська влада до цього часу не може зрозуміти, що здобутки державного унезалежнення досягаються зусиллями не демагогії, а інтелекту й волі. Вона продовжує перебувати в полоні оманливих стереотипів і патологічної самообмеженості світоглядних орієнтацій. Причина такого стану тривіальна: владні коридори заповнив назагал рудиментальний інтелект, тому концептуальна неспроможність і підміняється облудою сіренької демагогії, а “поміркованість” в з’ясуванні (окресленні) своїх можливостей (перспектив) переноситься на рівень загальнодержавний.

Світоглядна архаїка упослідженості та перманентні світоглядні сум’яття не є витвором останніх років. В’ячеслав Липинський свого часу виніс вердикт: “державне думання для українського хама чуже і незрозуміле”. Якщо в етичній площині влада нагадує варварів, в царині економіки – “піратів ХХ століття”, то в сфері світоглядно-орієнтаційній вона виглядає просто немовлям. Прикро констатувати, але від правди не втечеш: брак ідей, їхня недостатня глибина і обґрунтованість, зрештою, відсутність опорних точок у самих ідеях (складається враження, що більшість представників влади керує, спираючись не на науку, а на “мнение”) стали невід’ємним атрибутом владних коридорів.

Прогресуюча порожнинність змісту офіційної політичної фразеології стає показником її теоретичної та практичної безпорадності, політичної капітуляції перед необхідністю здійснення суспільних завдань, бажання уникнути відповіді на складні питання суперечливого суспільного буття.

Здеформована загальна система світовідчуття, панує тотальна неспроможність адекватно піймати життя на рівні думки, а, тим більше, – на рівні понятійно-термінологічного відтворення цієї думки. Натомість нагромадилось чимало штучно сконструйованих і цілковито кон’юнктурно-схоластичних стереотипів, кожен з яких по-своєму розминається з істиною, не спирається ні на факти, ні на перспективну довготривалу концепцію.

У цьому контексті важко не погодитись з Володимиром Ковтуном: “Усі нерозв’язані проблеми українства відразу чи згодом зводяться до однієї нерозв’язаності – до браку уявлень про свою світову вісь, про свою “космічність”, про свою історичну місію, про нішу чи місце серед інших народів. Якесь інше пояснення алогічності суджень і дій різних політичних сил, нехтування ними національних (а, отже, й власних) інтересів, вигоди, виграшу знайти не вдається”[15].

Par excellencе (достеменно (лат.)) сирітство й упослідженість (сучасної) української політики виявляються хоч би в тому, що масова свідомість скніє в окопах “об’єктивного сьогодення”, “дійсного”, не роблячи практично жодних кроків на “лінію можливого”, належного. Народ, нація, культура втратили ідеал, вірніше, відійшли від нього надто далеко. Втрата ж ідеалу обертається втратою майбутнього, суспільним застоєм, бродінням умів і марністю діянь. Цим руйнуються передумови всякого поступу – духовного, ціннісного, етичного, вольового тощо.

Ферменти духовного і морального розкладу призвели до світоглядної прострації масової свідомості. З чимось подібним Україні вже доводилось мати справу в 1918—1920 роках, коли ще молодий і відвертий Павло Тичина нашвидкуруч поставив влучний діагноз у своєму записнику:

Чи вже стомилась наша нація,

Чи недалеко до кінця,

Коли кругом одна прострація

І майже жодного співця,

І майже жодної поезії,

Яка б нас вдарила. Нема.

В таких обставинах пророчим відлунням звучить настанова Євгена Маланюка: “Потрібна база ідейного патосу, своя чи чужа, це питання окреме, але з корінням висіти в повітрі — це значить засудити себе на неплідність…”[16]. Про це ж з болем говорить і Ліна Костенко, закликаючи народ до повернення до ідеалу, національних і загальнолюдських цінностей, розгублених на тернистих шляхах десятирічного утвердження незалежності.

Захистити від неплідності, неконструктивності або небезпечного “творчого суб`єктивізму” може лише термінова духовна, етична, гуманітарна й ціннісна мобілізація масової свідомості. Цей катарсис мусить бути доповнений ведучим колесом державного воза – виробленням перспективної Національної Ідеї – тієї скріплюючої цілісності, що тримає народ купи, дає йому надію.

Ідеологія в такому сенсі стає condito sine qua non (неодмінна умова (лат.)). виживання, регенерації, відтворення й забезпечення оптимального функціонування державного (національного) організму, надійною точкою світоглядного, аксіологічного, геополітичного опертя. У цих обставинах Національна Ідея буде спробою подолання невпинної деморалізації та розмивання ціннісного підмурівку соціуму, результатом інтелектуально-рефлексивного відтворення національного почуття, потребою усвідомитись, визначитись у вічному, трансцендентному, sub specie aeterni. Ідеологія державотворення (Національна Ідея, Українська Ідея) покликана викласти стереометрію українського самоздійснення, спосіб реалізації національних інтересів у світоглядній, аксіологічній та ідейно-теоретичній проекціях. Від найближчих часів і до далекої перспективи. Як писав Юрій Шевельов, “єдиний спосіб для України заіснувати реально в русі людства – це витворити й запропонувати людству свою концепцію доби»[17].

За великим рахунком в Українській Ідеї повинна бути викладена сама максима українського самоздійснення. А “народ, – як помітив Гегель, – доти моральний, доброчесний і сильний, доки він зайнятий утіленням своїх великих цілей…”[18].

Еволюція ідеології є результатом потреби подолання історико-культурної дискретності, узгодження реалій сучасності та традицій. Таким чином, ідеологія покликана примирити минуле й сьогодення, окресливши одночасно найперспективніші шляхи в майбутнє. Це проекція на майбутнє втілюється в категорії “належного”. Відсутність такої проекції може означати або відсутність власних уявлень про Належне, або небажання (неготовність) з якихось причин оприлюднити програму перетворень Дійсного в Належне.

Справді, кожен ідеал спрямований на далеку перспективу. Одначе він цілком придатний для того, щоб бути критерієм оцінки стану справ уже сьогодні. Він не лише надихає на майбутнє, але й детермінує конкретну повсякденну поведінку людини. Орієнтуючи свою діяльність на ідеал, звіряючись з ним, людина більш рельєфно оцінює сучасне, бачить його вади, більш критично ставиться до негараздів і тих причин, якими вони обумовлені. Тим самим ідеал захищає людину від пропаганди. Він сприяє оцінці дійсності через призму належного як реального, а не облудливого, що власне нав’язує пропаганда, відвертаючи людину від реальності. Це одна з причин “непотрібності” ідеології для частини сучасної української влади.

Деякі можновладці також картають Українську Ідею за її вимогливість організовуватись, напружитись. І тут також немає нічого дивного – це ж бо так контрастує з ментальною розніженістю, етичною розмитістю й духовними лінощами, що продовжують домінувати в коридорах влади. Складається враження, ніби влада боїться навіть підступатися до цієї проблематики, адже ідеологія констатує необхідність стратегічного мислення й перспективних суспільних трансформацій, а сучасні розпорядники владних посад функціонують за принципом carpe diem (в останній момент, в крайньому випадку – лат.).

Природно, що цей гіпертрофований утилітаризм, намагання з усього мати зиск, прибуток і користь прагнуть захистити себе більш-менш переконливою аргументацією. Зокрема, в масову свідомість посилено втовкмачується точка зору, нібито проблематика програмного забезпечення є загалом неконструктивною, провокативною чи, щонайменше, передчасною. Для більшої переконливості й науковоподібності влада навіть підібрала для своєї позиції висмикнуту з політологічних словників назву – принцип меншого зла.

Загалом принцип меншого зла як елемент становлення української державності заслуговує на системний, інтегральний (себто одночасно історіософський, політологічний, етичний, аксіологічний тощо) аналіз, якому буде вочевидь тісно в межах цього розділу. Тож не намагатимемося осягнути неосяжне. Зауважимо лишень, що мету визначення азимутів української орієнталістики аж ніяк не назвеш легковажною або непотрібною, а з’ясування історичного призначення й шляхів його реалізації (а, значить, і вироблення ідеології як програми реалізації) не може бути передчасним. Тим більше, що ідеологічний підмурівок завжди був (принаймні на стадії націо- і державотворення) одним з ключових елементів суспільної безпеки та соціального прогресу, а такі питання, як відомо, не бувають передчасними.

Процес штучної “деідеологізації” суспільства інколи має підтримку влади головним чином тому, що дозволяє нашим політичним режимам якось зводити кінці з кінцями. Адже можна щокварталу міняти світоглядні, ціннісні й геополітичні вектори: в переддень президентських виборів можна використовувати панславістські настрої, звинувачуючи самостійництво в усіх гріхах від часів творення світу; маючи ж владу й усвідомивши, що з Москвою нею зовсім не обов’язково ділитися, можна розвернутися якщо не на 180°, то, щонайменше, на 120°. Такі, з дозволу сказати, ставлення свічок “і Богові, й чорту” дозволяють приспати пильність загалу й дають можливість у виборчому міжсезонні “зіграти на одну кишеню”, правда, не на загальнодержавну, а на свою або кланову. А під нові вибори in extremis можна знову пошукати козлів відпущення в діапазоні від “бандєровцев” й до “агресивних намірів західного імперіалізму” чи комунізму. Загалом все це – розкішний матеріал для розлогого дослідження на тему “До питання про традицію політичної та етичної культури в Україні”.

Інтуїція підказує, що в таких випадках перевести розмову в стоїчно-поблажливе русло може хіба дещиця іронії. Доцільно скористатись послугами, наприклад, Альбера Камю, якому належить афоризм, позначений переконливою канвою добротного чорного гумору: життя приваблює хоча б тим, що, в будь-якому разі, воно закінчується. За цією аналогією – “деідеологізація” варта уваги, бо, так чи інакше, відійде в небуття, – адже нова, відповідальніша влада не матиме потреби ховатися за безвідповідальною, спекулятивною софістикою. Проблема лишень у тім, що фактор часу далеко не кожен готовий сприймати відсторонено-метафізично. Дехто постійно ятрить собі душу нагадуваннями, що кожен місяць – це місяць мого життя. І, ймовірно, єдиного життя. Так що, коли будуть зміни на краще – місяцем раніше чи пізніше – це питання не тільки історичної хронології чи статистики, а й суттєва обставина повсякденного життя окремої людини й цілого народу.

Та епоха історичної і політичної безвідповідальності, що ввійшла в повноту прав сьогодні, опирається в своїх потягненнях на безвідповідальність інтелектуальну та моральну. Для остаточної певності ведуться пошуки надійної третьої точки опори – безвідповідальності світоглядної.

Філістерство (від нім. Philister – міщанство, рутинність, світоглядна обмеженість) дістало постійну прописку у владних коридорах. Тому не дивно, що назагал панують спрощені підходи до складних явищ. Примітивізм уповні поширюється й на світоглядно-орієнтаційну площину суспільного життя. Влада інколи вдається, на правду, до єзуїтських потягнень, аби лишень довести, що ідея українського здійснення, ідея інтегральної реалізації потенціалу українства в усіх сферах життєдіяльності, властиво, Українська Ідея, з погляду тверезого й неупередженого – несвоєчасна забава. Коли ж задаєш запитання, на підставі якої, чиєї (якщо не Української!) ідеї відбуватиметься розгортання українського фактора, то реакція представників влади починає нагадувати розгубленість зупиненого годинника. Справжнє testimonium paupertatis (визнання неспроможності чи непереконливості в чому-небудь, свідчення недоумства – лат.).

Потреба суспільної ідеології як ідеології будівництва держави передбачена самою закономірністю функціонування суспільства. Держава в будь-якому разі змушена шукати загальнонаціональні духовні орієнтири, спроможні консолідувати суспільство. Розуміючи це, сучасна українська влада, все-таки, не може піднятися вище рівня моделювання ідеологічних галюциногенів та гірших зразків еклектизму – того синкретизму, сутність якого полягає в неприродному змішуванні несумісних поглядів. Обрання гравітаційним опертям подібних ідейок запрограмовує найнебезпечніші для всього суспільства наслідки.

На сьогодні потреба ідеології як узагальнюючої синтетичної конструкції світоглядного характеру зазнає чи не найбільшої обструкції з боку люмпенізованих недоучок-інтелектуалів, котрі охоче догоджають будь-якій владі та вже давно й безнадійно сплутали загалом респектабельний космополітизм (Я – громадянин Всесвіту) зі своєю біологічною випадковістю, духовними лінощами та ментальною неконкурентоспроможністю у тому ж таки Всесвіті. Вони, як правило, патологічно переконані в своїй обізнаності з “напрямками інтелектуальної еволюції” людства та в поінформованості щодо модерних тенденцій духовного життя суспільства. Вони претензіозно називають себе “політологами” або “соціологами”, “культурологами” або “людинознавцями”; засновують фонди, центри вивчення громадської думки; окупували пресу і телебачення; видають за дійсне те, що у дійсності є лише можливим і то, здебільшого, у майбутньому й при умові визрівання відповідних умов, і не більше.

При всій очевидній карикатурності вказаних потягнень (хоч би з огляду на їх цілковиту невідповідність потребам реальної дійсності) не варто перейматися розвінчувально-викривальницькою тематикою, адже переважна більшість прихильників “скасування ідеології” – люди, духовно деформовані й, мабуть, психологічно зламані насильством. Найприкметніше в усьому цьому те, що вони назагал не усвідомлюють свою екзистенційну драму. Більше того, не розуміють, що ініціація закаламутнених і плутаних, але гранично “всеосяжних” теорій, на рівень яких вони намагаються витягнути так зване спростування ідеології, – банальний компенсаційний акт упослідженої соціально деформованій індивідуальності.

Останнім часом чітко окреслених рис набула тенденція залучення різними політичними групами для тлумачення ситуації в якості якщо не адвоката, то хоча б арбітра видатних людей минулого. Чому саме їх? Можливо, тому, що ними легше маніпулювати, як людом, який зациклений на боротьбі з усякою ідеологією. Сучасники ж бо у таких випадках можуть і запротестувати. Зокрема, для упередження народних збурень використовують висмикнутий зі складного контексту вислів такої потужної (але ж далеко не однозначної!) величини у філософії як Г.Гегель: “Що розумне, те дійсне; і що дійсне, те розумне”[19]. Тим часом поза увагою залишається суттєва особливість: Гегель чітко розрізняв дійсність та існування, тобто те, що позначає плинне, нетривке, скороминуще: “В повсякденному житті дійсністю називають кожну химеру, оману, зло й тому подібне, тобто як і кожне існування, яким би мінливим і тимчасовим воно не було. Ні, людина… не погодиться з тим, що випадкове існування заслуговує гучної назви дійсності; випадкове є існування, котре має побільшу цінність, ніж можливе, яке однакове могло б бути і не бути… Проти дійсності розумного повстає вже та уява, що ідеї, ідеали суть лише химери і що філософія є системою порожніх вигадок; проти нього в рівній мірі повстає зворотна уява, ніби ідеї та ідеали суть дещо надто високе для того, щоб володіти дійсністю, або ж дещо надто слабке для того, аби здобути собі її”[20].

Таким чином, гегелівське розуміння дійсного принципово відрізнялося від розуміння “повсякденного”, утримуючи в собі не тільки крихке й ілюзорне існування, але й сутність: “Дійсність – це єдність сутності й існування…”[21]. На цій стадії стає зрозумілим, чому Гегель нехтував категорією належного – вона ж бо залишається органічною складовою частиною сутності, яка, виявляючи глибинні, а, значить, сутнісні параметри буття, не може залишатися лише в площині дійсного, а й повинна знаходити шлях до належного, тобто до Світового Розуму, Абсолюту.

Ментальний структуралізм такого штибу може здатися сьогодні невиправдано заплутаним, однак він має дві безперечні переваги прагматичного ґатунку: по-перше, він конституює єдність, неподільність дійсного й належного, а, по-друге, загострює проблематику моральної відповідальності – адже все, що не узгоджується в дійсному з належним, автоматично зараховується до реєстрів етичних хиб і морального засудження, а це, погодьтесь, запускає надійний виховний механізм.

У такій розумній дійсності (тобто в дійсності, вибудуваній на засадах розуму) ідеї та ідеали перестають бути химерами; вони не надто високі й не настільки слабкі, щоб отримати відмову на прописку. Більше того, вони і є визначальною, ключовою ланкою інституту прописки в розумній дійсності, дозволяючи з’ясовувати міру доцільності тих чи інших цінностей, потягнень, стереотипів.

Якщо вже ми ²зачепилися² за Г.Гегеля, то зупинімося ще на одному фрагменті з “Філософії релігії”: “Божественне було профановане, й згодом усе політичне життя зайшло в безвихідь, … вимогою дня стала пожада приватного права й насолоди… Тут вже не діє ні суворість об’єктивного наказу, ні зовнішні зусилля, ні влада держави – занепад поширився надто далеко. Якщо бідним вже не проповідується Євангеліє, якщо сіль втратила смак і мовчки зруйновані всі цитаделі, то народ, чий негнучкий розум може сприйняти істину лише в зображенні (цей і наступний курсив наш. – Авт.), вже не в змозі задовільнити потягнення свого внутрішнього світу. Він почуває себе покинутим своїми вчителями; останні, втім, допомагають собі рефлексією й знаходять задоволення в конечності, в суб’єктивності та в її віртуозностях, а, значить, в суєтності, але субстанціональне ядро народу в цьому не може знайти для себе задоволення”[22]

Г.Гегель у цій роботі висвітлив духовний стан Римської імперії часів занепаду, але сутнісні параметри її характеристики вочевидь всезагальні, принаймні, сучасної України вони стосуються вповні. З наведеного фрагмента стає зрозумілим, що субстанціональне ядро народу не може знайти задоволення в пожаді лише приватного права і насолоди, його глибинна потреба – відбудова надійних ціннісних та етичних цитаделей, котрі відновлять смак солі й сформують величне Євангеліє, – ту благу вість, що перекине місток від обмеженості й конечності людської природи до всезагальності, безконечності, безсмертя, Абсолюту, вдихнувши в життя надійний метафізичний сенс. Той сенс, відсутність якого власне і пояснює сучасні хворобливі мутації суспільного середовища.

Повноважний міністр, радник посольства ФРН в Росії Дітмар Штюдеманн, потім Повноважний Посол ФРГ в Україні , оцінюючи ситуацію на так званих пострадянських теренах, влучно помітив: “Суспільство не спроможне самоорганізуватись, якщо в людей нема спільних ідей”[23]. Прикро, але факт: для сучасної української політичної еліти наведений вислів є чимось на зразок ²відкриття Америки², в той час як для європейського світовідчуття це – трюїзм (від англ. truism – загальновідома істина). Ще Фрідріх Ніцше в незакінченій праці “Воля до влади” дотепно зазначив причину занепаду будь-якого суспільства: “Немає мети – немає і відповіді на запитання: “Навіщо?”[24]. Наші ж можновладці будують, не знаючи, що саме будують !

Пізніше Карл Поппер виклав своє бачення сутнісних моментів суспільної проблематики. Воно дещо відрізняється від profession de foi (викладення своїх поглядів – фр.) Ніцше, однак також доволі прикметне й симптоматичне в контексті висвітлюваної нами проблематики: “Головна філософська хвороба нашого часу – це інтелектуальний і моральний релятивізм, останній, принаймні частково, ґрунтується на інтелектуальному релятивізмі. Під релятивізмом або, якщо бажаєте, скептицизмом я маю на увазі теорію, згідно з якою вибір між конкурентними теоріями довільний, оскільки об’єктивної істини не існує, а якщо й існує, то нема теорії, яка була б істинною й принаймні (хай би не істинною) ближчою до істинних за будь-яку іншу теорію. Або якщо існує дві чи більше теорій, то нема способів і засобів для того, щоб вирішити, яка з них краща²[25]. В сучасній же Україні навіть відсутні спроби шукати істину, а світоглядний інфантилізм та пустоцвіт релятивізму пишно розквітнули на рівні здорового чи, точніше, нездорового глузду, інколи маскуючись під постмодерн, а відсутність політичного ідеалу – під політичний плюралізм.

Значення, вагу політичного ідеалу для функціонування того чи іншого суспільства добре з¢ясував Дмитро Донцов: ²Брак свого політичного ідеалу і розміна його на ідеали свого хутора, повіту, фабрики, кляси, грунту й сірої праці на них, привели до того, що, мов кара, впав … на цілий народ новий бич Божий, меч большевизму, меч верстви, яка свого права первородства не зрікалася і вміла підпорядковувати не тільки чорну буденну працю свого народу, але й чужих, – своїм власним мріям та ідеалам²[26].

Будь-який вакуум приречений на заповнення. Вакуум національно-державного самоусвідомлення, вакуум необхідності самоздійснення, вакуум програми (доктрини, ідеології, міфу тощо) такого самоздійснення з невідпорністю фатуму буде заповнений чужинським самоусвідомленням, неґацією потреби власної держави, усталенням в якості доконаної життєвої потреби “Сіонських (російських, американських, німецьких тощо) протоколів”.

Колонізація та уярмлення будь-якого народу відбуваються в першу чергу через нищення національної свідомості, розмивання світоглядно-ідеологічного фундаменту масової свідомості. Пам’ятати про це – обов’язок політичної еліти. Щодо Української Ідеї, то її місія – вберегти суспільство від чужинських світоглядних імплантацій, дати зрозуміти, що українське питання – справа українського народу. І саме українці повинні його вирішувати, а не Росія, Німеччина чи Франція.

Принагідно нагадати, що історія оперує багатьма метаморфозами національного переродження, спричиненого дією світоглядно-орієнтаційних доктрин. Так, зокрема, запліднені варязькою войовничістю миролюбні поляни вирізали під час походу князя Олега чверть Константинополя, а зманіжені поляки, окрилені ягеллонською ідеєю, до початку XVII століття диктували свою волю навіть Москві.

 

Конвертація ідеї

Потреба конвертації української державницької ідеї (перетворення в інші ідеї – ідеї реформ, модернізацій тощо), себто з’ясування її винятково важливого, визначального для суспільного поступу значення, була підтверджена всім ходом становлення суспільності. І приклад Росії, якій винятково завдяки фактору державності та сформованої ідеології (хай навіть із параноїдально-месіанськими збоченнями) вдалося видертись з провалля не найліпших показників ментальності, далеко не поодинокий. Сполучені Штати Америки, між іншим, також мали не найкращі передумови для суспільного розвою, коли взяти до уваги, що стосунки першопоселенців Нового Світу із законом, етикою, суспільними обов’язками не були бездоганними.

Суспільство дійсно не спроможне самоорганізовуватись, якщо воно не виробило спільних ідей розвитку. Сучасне українське суспільство небезпечно атомізується, розпадається на мільйони індивідуальних “монад”, зорієнтованих і замкнутих обставинами на задоволення дрібних, поверхових, сьогоденних інтересів, що перетинаються з інтересами інших соціальних “монад” лише де-не-де, та й то під кутом зору вузькопрагматичної доцільності. Національна Ідея покликана якраз впорядкувати, гуманізувати й одухотворити броунівський рух розпорошеного суспільного середовища, окреслити вартісну мету трансформації соціуму й мобілізувати громадян на її реалізацію.

Відсутність у національному середовищі засадничих формотворчих теорій, вивірених і узгоджених зі світоглядними, етичними, ціннісними площинами, перетворює так звану “сіру буденну працю” (апологетами якої виступають сотні сучасних плутократів) у джерело відчаю й безнадії. Люди все більше стають заручниками й жертвами тупого парадоксу: чим більше вони працюють, тим менша купівельна спроможність заробленого ними. І дивуватись тут не варто – це тривіальний зразок відсутності загальнодержавної стратегії реалізації Української Ідеї, без якої мільйони індивідуальних тактик безслідно розпорошуються, розчиняються, зникають, як вода в піску. У цьому випадку працює загальновідома максима: немає нічого практичнішого, ніж гарна теорія! Бо неправильне формування фундаментальних принципів, мотивацій економічної та політичної діяльності й навіть елементарна термінологічна невизначеність дуже часто породжують хибну стратегію реалізації самої концепції[27].

У пам’яті спливають слова Ришарда Грефа: “Повільної терпеливої праці вже майже не можна побачити. І саме тут є причина, чому ми маємо багато християн, але мало святих. Святість – це праця терпелива”[28]. Дещо перефразувавши, матимемо: дійсно, нині багато активних і повноцінних суб’єктів суспільних процесів, які гендлюють, ґешефтярюють, переливають з пустого в порожнє й т. п., але зовсім мало громадян – свідомих і відповідальних, – котрі мислили б категоріями якщо не вічності, то, принаймні, дня прийдешнього. Намул сьогочасних марнот все одно відстоїться і вляжеться, а натомість з усією невідпорністю постане потреба формування тривких і життєздатних орієнтирів.

Фрідріх Ніцше не був великим оригіналом, коли писав: “Кожна річ прагне вічності, глибокої вічності й безмежної безконечності”[29]. Ідеологія не забезпечує вічності, безмежності та безконечності, але вона перекидає місток у майбутнє, дозволяючи уникнути стресу від запитань дня. Ідеологія реалізує потребу мислення в рамках історичних перспектив – себто з позицій НАЛЕЖНОГО, а не спростаченого ДІЙСНОГО. Вона формує визначальні для майбутнього самоздійснення орієнтири, перетворюється в суспільну практику.

Сьогодні очевидною стає необхідність перегляду сутнісних орієнтаційних мотивацій українського суспільства. Точніше, не так перегляду, як окреслення, формування й усталення, адже перші спроби України часів державної окремішності привести ціннісно-світоглядні параметри суспільства у відповідність хоча б до здорового глузду дуже часто зазнавали фіаско (про відповідність до НАЛЕЖНОГО годі й говорити!). Власне сам факт згаданих спроб є під великим знаком питання. Але навіть якби спроби ціннісно-світоглядного та ідеологічного реформування українського суспільства й мали місце, то, з огляду на незадовільні результати, доречно визнати: вони були щонайменше неефективними.

Найбільшою проблемою Київської Русі від початків формування й до остаточного розпаду була якраз фактична відсутність державної доктрини. Давньокиївський централізм Аскольда й Діра, Олега й Ігоря вже в часи Святослава й Володимира починає небезпечно балансувати між сеньйоратом (який мав на меті безапеляційну цілісність держави) і вотчиною (тобто успадкуванням синами різних шматків князівства). Євген Маланюк з цього приводу зауважував: “Обидві державні доктрини, беручи їх теоретично й окремо, не були злі (очевидно, під певними умовами). Але їх суміш – а вона, власне, займала місце державної доктрини Києва – була згубна і – раніше чи пізніше – та невикристалізованість ідеї київської державності – мусіла принести кінець державі”[30].

Загалом доконана необхідність реалізації національного ідеалу в межах Національної Ідеї має на українському ґрунті не такий вже й значний історичний досвід. Так, Фрідріх Енгельс, аналізуючи націотворчі потягнення європейської “весни народів” 1848 року в статті “Демократичний панславізм” (1849) взагалі не згадав серед слов’янських українську націю. Роза Люксембург хоч і не оминула увагою український націоналізм як явище національного самоусвідомлення, все ж підкреслила, що він “був зовсім інший, ніж, скажімо, чеський, польський, – не більше, як просто дивацтво, кривляння кількох десятків дрібнобуржуазних інтелігентів без будь-якого коріння в духовній сфері країни, без ніякої історичної традиції, бо Україна й українці не були ні нацією, ні державою, не мали національної культури, за винятком реакційно-романтичних поезій Шевченка”[31].

Перепрошуємо за те, що вдалися до розлогої цитати, однак вона дозволяє з’ясувати комплексне бачення українського самоусвідомлення “ззовні”, з Європи. Звичайно, характеризуючи Шевченка, Роза Люксембург не змогла уникнути марксистської “класифікації”, але щодо решти їй важко зробити закид у необ’єктивності.

Ще на зламі XIX-XX століть потреба політичної самостійності України – а, значить, і самоздійснення в межах власної Національної Ідеї – практично не декларувалась політичними чи інтелігентськими структурами. Навіть ідеалогізовані М.Грушевський та В.Винниченко в той час були прибічниками федералізації Росії, де б Україна стала однією з частин федерації. На загал домінувала та бліда безхарактерність, котру Іван Франко окреслив дефініцією “безполітичне українство”. Політичний параліч спонукав схилятися скоріше до спримітизованого самовистачального етнографізму, ніж до справи широкого, справді державного формату.

Єдиною виїмкою із загального правила стало хіба що формування в 1900 році в Харкові Революційної Української Партії (РУП), у програмній доповіді якої під назвою “Самостійна Україна” Микола Міхновський зазначив: “Державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин”[32].

Щоправда, згодом РУП попала під інтернаціоналістсько-космополітичний вплив марксизму й реалізацію національного ідеалу українців у межах власного державного формування було визнано “недоречною”. Такий стан речей був тим більш прикрим і показовим на тлі широких процесів націотворення, національно-політичного самоусвідомлення в Європі[33].

У 1917-1919 роках саме відсутність Національної Ідеї в якості визначальної лінії поведінки не дозволила українському фактору викристалізуватись у вигляді самостійного компонента загальноцивілізаційних процесів. Замість того, щоб скористатись подарунком історичної долі, – розпадом Російської імперії – українська політична еліта місяцями товкла воду в ступі на предмет недоцільності регулярних військових формувань (армії) та принципових союзницьких перспектив з “пролетарськими масами революційної Росії”. Потрібні були три сотні студентських життів, розіп’ятих багнетами матросів Муравйова під Крутами, аби світоглядно-орієнтаційний дурман хоча б трохи вивітрився з недоукраїнських голів тодішньої української влади. Однак протверезіння було запізнілим і ситуацію не вдалось врятувати. Як результат – Україна знову поринула в морок бездержавності й несамоусвідомлення. Аналогія з сьогоденням ріже очі, хіба з тією різницею, що на місце Муравйова нині претендує Жириновський і К°.

Практично криза автентичності тривала до кінця 80-х років. Дисидентство, яке дехто намагається наділити “повноваженнями” питомо українського самоусвідомлення, насправді в основній масі залишалось зразком світоглядно-етичної невиробленості, аморфності, мімікрії. Не дивно, що в своїй Гарвардській лекції Євген Сверстюк зазначав: “Філософсько-ідеологічна парадигма шістдесятників включила всі гуманітарні маски та псевдоніми соціалізму і десь проходила краєм філософського ідеалізму та релігії, тобто не дуже виходила за межі легальності (це й наступне виділення наше. – Авт.)”[34]. І далі: “Наш самозахист мав різний характер: одні нібито захищали соціалізм од імперського шовінізму, інші захищали здоровий глузд та людський хист од ідеологічної напасті, хтось захищав підставові цінності загальнолюдські, для певності прикриваючи їх ідеалами соціалізму”. І зараз наші політики дуже бояться образити навіть словом росіян, американців, німців, поляків, часто забуваючи докорінні інтереси України.

Звісна річ, аби основні зусилля думки й духу скеровувались на пошук шляхів оптимізації української драми, а не на те, щоб “не дуже виходити за межі легальності”, то, певно, здобутки України були б переконливішими. А так – маємо те, що маємо…

Ad vocem (між іншим – лат.) у контексті тієї світоглядно-орієнтанійної розпорошеності як елемента дисидентського самозахисту в пам’яті виринають слова одного із засновників Празького Правничого товариства українського професора-емігранта С. Шелухіна, який наголошував у “Листі до галичан”: “Єдність української нації можлива лише тоді, коли нація має єдину душу, одну психологію, одну духовну культуру”[35]. Дійсно, як і людина, нація з роздвоєною душею та психологією перестає бути об’єктом прискіпливого історичного чи політологічного дослідження, передислоковуючись у площину професійних інтересів хіба що психопатологів.

Одвертість Євгена Сверстюка перекидає місток до однієї важливої методологічної настанови В’ячеслава Липинського, можливо, не настільки правильної, наскільки педагогічно корисної та практично необхідної в щоденній практиці функціонування сучасного українського суспільства: “Хвороба недержавності має своє джерело не у причинах зовнішніх, – вона не травматичного походження, як проблема поневоленості, – а викликана причинами внутрішніми, органічними, без усунення яких ніякі найбільше сприяючі зовнішні умови, ніякі найвірніші союзники, ніякі, навіть найкращі зовнішні “орієнтації”, абсолютно нічого не поможуть”[36].

Роком пізніше В.Липинський напише, що бути нацією (державою чи, зрештою, будь-якою суспільною спільнотою) означає передовсім самоусвідомитись нацією, державою тощо, відчути самодостатність, значимість і доконану необхідність себе як нації, держави: “Нація – це реалізація хотіння до буття нацією. Коли нема хотіння, виявленого в формі ідеї, нема нації”[37].

Д.Донцову належить авторство глибокої світоглядної формули, яка, певною мірою, підводить риску під вищезазначеним: “Не визволимося політично, поки не визволимося духовно”[38]. До цього стислого ментального каркасу можна додати, що політичне визволення неможливе доти, доки не стане справою доконаною визволення психологічне, аксіологічне, етичне, орієнтаційне тощо. Власне, міра політичної свободи є величиною прямо пропорційною мірі свобод вище перерахованих, а також дій, які ці свободи зміцнюють.

Якщо Йоганн Готфрід Гердер в “Ідеях до філософії історії людства” (“Ideas towards a Philosophy of the History of Mankind”, 1785) головним атрибутом нації називав “спільний національний характер”, якщо Їммануїл Герман Фіхте запевняв, що “кордони нації обмежуються кордонами спільної мови”, то Георг Вільгельм Фрідріх Гегель, не заперечуючи своїх попередників, додав у якості найсуттєвішої змістової ознаки нації спільний Дух. Що ж до держави, то вона повинна виконувати функцію інкарнації Духу Нації. Іронія долі полягає в тому, що цю провіденціалістську думку Гегель висловив, скоріше за все, не завдяки якомусь інтелектуальному інтуїтивізму, а в догоду більш приземленим обставинам – після видрукування “Енциклопедії філософських наук” він був викликаний Фрідріхом Вільгельмом Пруським з Гейдельбергу до Берліну, де й зайняв, як казали його шанувальники, посаду “визначного диктатора філософії”. Зрештою, цінність висловленої думки наведеними нюансами не девальвується. Тим більше, що Г.Гегель став ідеологом об’єднання Німеччини, становлення німецької нації, розвитку духу “Германізму”.

Виклики неприхильної історичної долі ще не означають автоматичного занепаду народу чи культури. Як відомо, у лози, надрізаної ножем садівника, дуже часто розростаються бічні пагони, котрі мало в чому поступаються основному стеблу; а в людини, що втратила зір, кращає слух. На рівні суспільного організму механізм дії “стимульованої компенсації” складніший. Визначається він, головним чином, життєстверджувальним потенціалом даного соціуму, держави, культури, цивілізації, який, власне, і визначає міру або ж індекс життєздатності. Найскладнішим у контексті цієї проблематики є з’ясування генеалогії та потужності індексу життєздатності конкретного суспільства. Але в кожнім разі очевидною потребою залишається необхідність мобілізації імунного потенціалу соціуму. Одним же з найдосконаліших мобілізаторів життєвого потенціалу народу була й залишається Національна Ідея, в широкому розумінні – як Ідея національної держави України, ідея українства, коли усі громадяни країни відстоюють її інтереси.

Народ робиться динамічною цілістю тоді, коли об’єднаний спільною метою, ідеалом, ідеєю, що стоїть над окремими партикулярними ідеалами, забаганками чи інтересами, підводячи під ними спільний знаменник. Цією ідеологією, як переконливим світоглядним проектом, марив Євген Маланюк, коли писав, що завдяки їй “рождається суцільна українська особистість – вже не клясова, не селянська, а єдина, всенаціональна, інтегральна”[39].

Якщо народ і нація – завжди підмет, то національне самоусвідомлення (Національна Ідея) – безперечно присудок. Своєю дієвістю присудок Національної Ідеї забезпечує нації статус саме підмету, а не обставини міжнаціональної взаємодії.

Шарлю де Голлю належить афоризм: ідеології тимчасові нації вічні. За всієї поваги до нації як суттєвого етапу цивілізаційної еволюції і до Шарля де Голля особисто, для якого, як і для переважної більшості французів, поняття “французька держава” ідентичне поняттю “французька нація”, мусимо не погодитись – якщо для держави і є щось першочергове б перманентне актуальне, то це якраз потреба програмного забезпечення свого майбутнього, необхідність вироблення визначальних сенсожиттєвих точок опертя, тобто якраз ІДЕОЛОҐІЇ, котра, власне, і впорядковує хаос, вигідно виділяючи соціальну форму функціонування на тлі квазі-соціальної флори і фауни: “Держава, хоч яка була б її форма — примітивна, антична, середньовічна чи сучасна, – є завжди запрошенням, що його одна група людей передає іншим групам, щоб спільно здійснювати якийсь почин. Цей почин, хоч які були б його проміжні етапи, полягає, кінець кінцем, у створенні певного типу суспільного життя. Держава, з одного боку, і проект життя, програма суспільної дії, з другого, є нероздільною єдністю”[40]. Як у свій час це було актуально для Іспанії, то тим більше актуально для сучасної України.

Якщо держава – зовнішня необхідність суспільства, то ідеологія як світоглядний, аксіологічний та ідейно-теоретичний каркас – необхідність внутрішня. Необхідність організуюча, систематизуюча, цілепокладаюча. З’ясовуючи місце ідеології в системі функціонування суспільства, Еріх Фром слушно наголошував: “Ніщо так не об’єднує людей, не обмежуючи при цьому їх індивідуальності, як загальне захоплення людиною й загальна любов до неї, як спільність ідей, насолода одним і тим самим музичним твором, картиною, якимось символом, дотримання одних і тих самих ритуалів, спільне горе. Такі спільні переживання створюють і підтримують живі стосунки між двома індивідами, вони перебувають в основі всіх великих релігійних, політичних і філософських рухів”[41].

Цей вислів перегукується з відомою формулою Ж.Ренана, вже давно канонізованою на Заході в статусі аксіоми й дієвого механізму державотворення: “Спільні тріумфи в минулому, спільна воля в сучасному, спогади про спільно доконані подвиги і готовність до дальших – ось основні умови, що творять націю… В минулому – спадщина слави та каяття, в майбутньому – спільна програма дій для всіх…”[42].

Ідеологія державотворення є осереддям величезного інтелектуально-перетворюючого потенціалу. Вона аж ніяк не зводиться до ментального убозтва більшовицьких комісарів часів перших п’ятирічок. Ще видатний російський філософ кінця XIX – початку XX століття С.Трубєцкой, з’ясовуючи субординацію ключових елементів світобудови, визнавав метафізику (іншими словами, загальну філософію) в якості “критичної науки про суще або систематичної ідеології сущого”[43], відводячи їй, таким чином, ключову роль фіксування людиною своїх уявлень про світ і про власне місце в ньому.

Кільканадцятьма роками пізніше інша світла голова російської філософії С.Булгаков додасть: “Те, що виступає в свідомості як постулат належного, міститься в метафізичній площині як буття. Світ, а в ньому й людство, зсунуті зі своїх основ, знову намагаються до них повернутися. Соціальні ідеали формулюють для історичної дійсності те, що є в метафізичній”[44]. Ідеологія в цьому випадку набуває рис прикладної методології[45] по осягненню й трансляції вселенської Гармонії, Логосу, Абсолюту.

З найбільшою послідовністю й остаточністю цей напрямок інтелектуального вектора був розвинутий у “Філософії релігії” Г.Гегеля: “В житті очевидна єдність змісту, але цей зміст ще не виступив вільним для себе в стихії думки, в образі своєї тотожності, він не духовний. В духовно сформованих ідеалах очевидна та ж сама єдність, але вона виявляється в той же час як свобода, і в якості краси вона вища, ніж життя”[46].

Звичайно, Гегель не був би собою, якби запропонував тимчасову, вірогіднісну, недовершену формулу суспільних чи індивідуальних ідеалів. Однак, знову-таки, річ не в тім, що він прагне абсолюту. Головне, що людство отримало можливість зрозуміти: духовно сформовані ідеали (ідеологічні доктрини) перекидають місток від буденної, суперечливої, антиномічної фізики нашого буття до висот метафізики, котра знімає марноти обмежених і здрібнених сьогоденних контрадикцій, даючи можливість долучитися (щонайменше духовно й етично) до Гармонії й Абсолюту. І в цьому сенсі людина як обмежена фізична одиниця, сягнувши завдяки ідеології площини метафізики, уможливлює усвідомлення свого обмеженого життя з позицій безмежної Вічності. Ідеологія, яка окреслює проект і механізм будівництва держави, таким чином, стає одночасно рушійною силою та наснагою життя. Вона запліднює суспільне буття СЕНСОМ, повертає гідність і надію, даючи людині можливість самоусвідомитись не в якості будівельного матеріалу, об’єкта чи навіть суб’єкта історичного процесу, а в ранзі носія історії, яку через нього здійснюють ідеологія та соціальні інститути. За таких обставин важко не погодитись з Гегелем, що система переконливих, духовних ідеалів вартісніша окремого життя (життя носія історії), оскільки є світоглядно-орієнтаційним, аксіологічним, етичним, естетичним і т. п. інтегралом мільйонів індивідуальних життів, тисяч років і десятків цивілізацій. Тут індивід, особа і нація (хай політична) поєднують своє теперішнє життя, своє майбутнє життя, оскільки індивід буде продовжувати жити у пам’яті нащадків, в житті нації, країни.

 

Криза колективної відповідальності

Злочинне й зловмисне зловживання частини сучасної української еліти корупційними схемами, світоглядною інфантильністю загалу, маніпуляцією свідомості призводить до соціальної сегментації, особистісної індиферентності й відчуження такого рівня, який загрожує самому існуванню Української держави. Пересічний (анонімний) громадянин “живе на тонкій лінії між відсутністю майбутнього та відсутністю минулого. Тобто, він знаходиться в тому стані, в якому сенс соціальної згуртованості й солідаризму зруйнований або фатально послаблений”[47].

Звичайно, можна спробувати апелювати до того, що “кожен конкретний Індивід перебуває в стані відчуження, структура якого надзвичайно багатоманітна – відчуження від своєї першооснови, від власної людської сутності, від оточення, від природи й світу”[48]. Однак це буде тривіальною спробою перевести розмову в невиправдано абстрактну площину, бо справа, звичайно, не в самому факті всюдисущого відчуження, а в його конкретній мірі, яка справляє сьогодні вкрай тривожне враження: “Гроші, престиж і влада стають спонукальними мотивами й головною метою. Поступово людина стає жертвою ілюзії, ніби її дії вигідні й відповідають особистим інтересам. Все важливе для неї, за винятком власного життя й мистецтва жити. Людина – для всього, за винятком самої себе”[49].

Прикметно, що послідовність думки про духовний, ціннісний та екзистенційний стан сучасного українського суспільства доволі органічно ілюструється й доповнюється за допомогою фрагментів-цитат, що побачили світ ще кілька десятків років тому. Вже сам по собі цей факт – симптом маловтішний. Зрештою, що таке кілька десятиліть?! Більша частина написаного Ніцше про духовно-орієнтаційний стан Німеччини зразка 1870-1880 років можна сміливо віднести на рахунок сучасної України, А якщо опустити згадку про Німеччину, то, правдоподібно, читач взагалі розгубиться: “В нашій милій підлій Німеччині освіта валяється загубленою по вуличних закутках, заздрість до всього великого домінує настільки безсоромно, а загальний гул тих, хто будь-що прагне щастя, лунає так разюче, що треба мати тверду віру, майже в дусі credo quia absurdum, аби ще надіятися на майбутню культуру і, перш за все, працювати для неї…”[50].

Комусь дуже кортить повісити на ідеологію всіх собак, зробити з неї якогось містичного монстра, такого собі Франкенштейна суспільної еволюції. І нема чому дивуватись – адже це надзвичайно вигідно – перекласти відповідальність за численні індивідуальні неподобства, злочини, катування й вбивства на якусь ідеологію, котра не має ні постійного місця проживання, ні громадянства, та й взагалі нічого такого, за що можна було б вхопитись прокурорам.

А поки суспільство полює на відьом, ті, хто повинен понести персональну відповідальність, зручно вмостившись біля телевізорів або в ресторанах, задоволене потирають руки, релексаційно споглядаючи за тим, як народ ковтає черговий живець їхньої креатури про “принципове й безальтернативне протистояння комунізму, капіталізму, націоналізму”, про те, що “будь-яка ідеологія тільки й може вирішувати питання за принципом tertius non datur (одне з двох, або-або – лат.)” і т. п.

Поки ця недоумкувата вистава в театрі абсурду триватиме, справжні злочинці залишатимуться при владі, користуватимуться всіма пільгами законослухняних громадян, поліпшуватимуть свої житлові умови, звісна річ, за державний кошт, грабуватимуть народ, розкрадатимуть гуманітарну допомогу й позички міжнародних фінансових інституцій. Комуністична ідеологія була для них засобом гноблення народу, а “деідеологізація” є механізмом послаблення й нищення Української Ідеї як ідеї незалежності України. В кожнім разі вони свої інтереси застерігають.

Один мудрий чоловік помітив, що так звана колективна відповідальність насправді є останньою й найбільш єзуїтськи дотепною формою безвідповідальності, витонченою спробою уникнути відповідальності. Це справді ефективний засіб. Проблематично із впевненістю засвідчити, кому належить авторство цього інтелектуального винаходу (принаймні за патентом, який мав би підтвердити авторські права на дане know-how, ще ніхто не звертався), однак не викликає заперечень, що найбільший внесок у віртуозне мистецтво колективної безвідповідальності в останні п`ятнадцять років внесли саме пострадянські терени. Ймовірно, якраз з цих причин тут і трансформація суспільного буття не може ввійти в потрібну колію[51].

У цьому зв’язку пам’ять підкидає ще один показовий приклад. Як відомо, суспільна свідомість уже давно наділяє функціями аксіоми вислів: політикабрудна справа. Загалом етимологія й генеалогія цього вислову заслуговує окремого широкоформатного аналізу, котрий, може, й повинен стати зразком інтелектуальної вишуканості. Однак це суттєво змістить центр ваги нашої проблематики, тому обмежимося розглядом сутності самого вислову. Елементарна наукова (врешті, будь-яка) коректність вимагає однозначно засвідчити: політика настільки брудна, аморальна й цинічна, наскільки аморальні й цинічні її чолові представники, суб’єкти її функціонування, власне політики. І до цієї формули абсолютно нема що додати.

Зрештою, дехто може зауважити, що дух політики, її внутрішня атмосфера мимоволі виліплюють з нейтральної людської глини циніків, хабарників і аморальних типів. Однак цей закид вважати поважним не можна щонайменше з двох причин. По-перше, сама сутність зауваження є результатом надмірного соціологізму й детерміністських збочень – педагогічно-формотворче значення соціального середовища, а, тим більше, його вузькопрофесійного сегмента, не варто переоцінювати. По-друге, негативних елементів у внутрішній атмосфері політики аж ніяк не більше, ніж в академічних установах, у громадському транспорті чи на базарі. Але, попри все, хибне уявлення на рівні масової свідомості продовжує домінувати.

Щось подібне коїться і з ідеологією. Її також безпідставно звинувачують в усіх смертних гріхах. Представники французького персоналізму інтерпретували недовіру до політики й ідеології тривіальною заздрістю: “Le plus grand enneti du bien c’est le mieux” (те, що краще, є найбільшим ворогом просто доброго – фр.).

Одначе цей лаконічний дотеп лише незначною мірою відтворює причинно-наслідковий зв’язок. Сьогодні проблема ідеології лежить навіть не в понятійно-методологічній площині, а в хащах психологічно-інтуїтивних перцепцій похмурого забарвлення. Поняття (теорія) ідеології стало жертвою дискредитації практикою, яка закріпила на асоціативному рівні психологічну ідіосинкринізацію, упередженість, викривлене розуміння, стійку негацію й відразу. Масова свідомість засвоїла цілком хибний стереотип про пряму й безпосередню залежність між масштабними злочинами та панівною світоглядно-ідеологічною доктриною суспільства. Це – результат похмурої пароноїдальної інерції фетишизувати “закономірності”. Він набув такого поширення, що часто-густо сприймається у вигляді очевидної аперцепції, артефакту, аксіоми. Відверті дурниці й упередженість стали невід’ємним атрибутом не лише “жовтої” преси, а й зовні цілком респектабельних видань. Так, “Мала енциклопедія етнодержавознавства” чорним по білому запевняє: “Одержуючи статус державної, будь-яка ідеологія зрештою дискредитує себе і перетворюється на форму тоталітарного мислення”[52]. Автори навіть не аналізують ідеології державотворення.

Неспроможність уявити (збагнути) хибність певного світоглядного штампу чи ментального кліше першочергово свідчить про нерозвиненість уяви, ніж про дійсний стан речей. Це, в кожнім разі, – шлях до творення системи апологетики догматичних переконань, а не до пошуку істини чи хоча б задоволення потреб заземленого прагматизму. З цього приводу дотепно висловився Макс Вебер: “Той факт, що інтерпретація передбачає високий рівень самоочевидності, аж ніяк не свідчить про її емпіричну обґрунтованість”[53].

Позитивний зміст поняття “ідеологія” стає ще складнішим для розуміння, якщо врахувати, що найавторитетніші його трактування так і не прояснили суті справи. Навіть марксизм, який намагався витворити “єдино наукову ідеологію”, більше заплутав питання, ніж його прояснив[54].

Річард Гроссмен слушно зауважив: “Якщо ми не знаємо достеменного значення слів, які вживаємо, то, що б не обговорювали,— все даремно. Більшість порожніх дискусій, на які всі ми марнуємо час, пояснюються переважно тим, що кожен з нас має своє власне невиразне значення для слів, які вживає, і гадає, що наші опоненти вживають їх у тому самому значенні. Якби ми визначили наші терміни із самого початку, то мали б набагато більше користі від суперечок. Якби закон змусив політиків визначати будь-який термін, що його вони бажають використати, вони б втратили більшу частину своєї привабливості, їхні промови стали б коротшими, а більшість їхніх незгод виявилася б суто вербальною”[55].

Таким чином, визначення координат, що розкривають всю повноту поняття “ідеологія”, виявляють і з’ясовують його сутність, залишається найбільш нагальним; потреба нових дефініцій – ємких і бездоганних – є очевидною; а уникнення полісемії – першочерговим.

Слід пам’ятати, що сфера суспільного досвіду завжди справляла потужний вплив на теорії, метафори й символи, за допомогою яких ми інтерпретуємо світ. Наші погляди, включаючи моральні й наукові, визначаються значною мірою соціальною та історичною ситуацією сучасності й традиціями. Як відомо, теорія соціальної детермінації наукового знання була розвинута на початку XX століття в якості “соціології знання” або “соціологізму” Максом Шелером (“Про вічне в людині”, 1921) та Карлом Мангеймом (“Ідеологія та утопія”, 1929).

Пізніше Герберт Маркузе влучно назве уніфікаторські впливи соціального середовища на особистісний інтеграл драмою одномірної людини, яка під дією нав’язаних соціумом алгоритмів світосприйняття втрачає свою гуманітарну поліфонічність, перетворюючись у монотонний годинниковий механізм, дія котрого перебуває в цілковитій залежності від однієї зовнішньої міри – міри суспільної мотивації, бажання соціуму в черговий раз запустити годинниковий механізм людини чи в довільний спосіб поманіпулювати ним.

Проблема індивідуальної автономії громадянина сучасного суспільства, таким чином, набуває надзвичайно актуального звучання. Доцільно розділити точку зору, згідно з якою “влада суспільства над індивідом не повинна простягатися далі тих дій індивіда, котрі зачіпають інтереси інших людей. У сфері, що стосується приватності, слід визнати його абсолютну незалежність”[56].

Соціологія знання загалом слушно наголошує на тому, що мислення відбувається не в порожнечі, а в соціальне обумовленій атмосфері. Таким чином, соціальна атмосфера й традиції створюють потужні об’єктивні умови для визрівання в масовій свідомості штампів, уявлень, стереотипів, архетипів, характерною особливістю яких є всезагальність, тотальність впливу. Це, в свою чергу, нібито торує шлях для успіху тоталітарної ідеології.

Одначе такий логічний силогізм є невиправдано спрощеним і дегенеративним. Насправді все дещо складніше. Це помітив ще Аристотель, коли писав, що ідея співвідноситься із втіленням так, як форма метафізична з формою фізичною. Тобто є ідея (теорія, концепція, доктрина, ідеологія тощо) як ідеальний проект і є матеріалізоване конкретно-історичне втілення цього проекту, котре може не тільки суттєво відрізнятися від духу початкової концепції, а й бути його фактичним запереченням[57].

Слід мати на увазі, що народи, держави й епохи відрізняються не стільки метою, сформульованою в ідеології, скільки засобами, які вживаються для досягнення мети. Таким чином, предмет дискурсу доцільно переводити з власне ідеології на спосіб її реалізації, втілення в суспільній практиці, оскільки лише на цій стадії з’являється контрадикція. Фактично, це проблема співвідношення та потреба демаркації ідеології як світоглядно-ціннісної доктрини та поточних практичних потреб, котрі інколи зусиллями аморальної політичної еліти використовують ідеологію в якості механізму духовного закріпачення. Християнська ідеологія, наприклад, може наповнюватись змістом як доброчинних, так і злочинних діб різних політичних режимів.

Дійсно, не всі дороги ведуть у Рим і не всі камені священні. Отже, треба вміти вибирати – дороги, каміння тощо. Зрештою, будь-яке досягнення людства може завдати значної шкоди, якщо його використовувати не за прямим (первісним) призначенням. Сокирою, наприклад, можна рубати дерева, а можна й стинати голови. Різниця суттєва. А про відмінні варіанти використання енергії розпаду атомного ядра навіть згадувати страшно.

Той факт, що сьогодні еліта українського суспільства переважно неприхильно ставиться до самого фактора ідеології, ще зовсім не означає подолання згаданого принципу формування масової свідомості. Зовсім ні. Це лише зворотний бік тієї ж медалі – довгорічної диктатури марксистської ідеології. Він такий же далекий від оптимального еволюціонування суспільства, як і попередній. Тільки якщо в першому разі соціум перетворюється на заручника тотальних ідеологічних уявлень про непомильність деяких світоглядних стереотипів, то в другому жертвою тих же тотальних уявлень стає будь-яка більш-менш цілісна світоглядна парадиґма, розмиваються всі межі, ціннісні та етичні критерії. Натомість суспільство потребує здорового, відповідального й спасенного погляду на своє минуле, сучасне й майбутнє. Погляду чіткого й одночасно відкритого для дискурсу[58].

У контексті цієї проблематики в пам’яті виринає дотепне спостереження Ніцше: “Ілюзії, звичайно, належать до переліку дуже дорогих задоволень; але руйнація ілюзій … як правило, ще дорожча”[59]. Будь-яка руйнація – ілюзій у тому числі – дія вкрай ризикована й відповідальна. Вона вимагає термінового заповнення вакууму, який за своїми деструктивними наслідками починає вперто нагадувати неконтрольовану реакцію розпаду атомного ядра. Слід мати на увазі, що “світогляд, котрий має своїм опертям відсутність будь-якого світогляду, – найгірший з можливих,… такий світогляд підриває не лише духовне життя, а й засадничі позиції функціонування людського суспільства взагалі. Коли офіцери генерального штабу не розробляють для свого покоління планів його боротьби, нижчі за рангом офіцери ведуть нас – як в ідеях, так і в практичних справах – від однієї авантюри до іншої… Для суспільства, як і для індивіда, життя без світогляду є патологічним порушенням вищого почуття орієнтації”[60].

Міра життєздатності суспільства залежить від того, наскільки на рівні масової свідомості сформована система смислів, за допомогою яких людина співвідносить себе із зовнішнім світом. Ці смисли “пояснюють сутність розділеного всіма життєвого досвіду… Їх втрата призводить до ситуації нерозуміння, яку люди не в змозі витримати і яка спонукає до пошуку нових смислів, аби не залишитися в духовному вакуумі й нігілізмі”[61].

Саме система первинних смислів як ключовий елемент культури задає індивіду “трансчасову концепцію реальності”, налаштовує на певну поведінку, обумовлену місцем людини в суспільній і загалом всесвітній ієрархії. Людина загалом така, “якими є її уявлення про трансцендентальні моральні цінності, що впливають на її життя й життя інших людей. Ідеї, ідеали й цінності формують моделі культури, людини й суспільства”[62].

Система первинних смислів, або ж цінностей, формує певну модель культури, котра, в свою чергу, цементує спільноту. Альбер Швейцер з цього приводу писав: “Розвиток культури полягає в тому, що розумні ідеали, покликані сприяти прогресу людства, сприймаються індивідами і, полемізуючи в них з дійсністю, набувають такої форми, котра сприяє найефективнішому й найдоцільнішому їх впливу на умови життя людей. Спроможність людини бути носієм культури … залежить від того, в якій мірі вона є одночасно думаючою і вільною істотою. Думаючою вона повинна бути для того, щоб взагалі спромогтись сформувати й належним чином викласти розумні ідеали. Вільною вона має бути для того, аби поширити свої розумні ідеали на універсум”[63].

“Питання ідеології” в сучасних українських умовах цілком підпадає під пояснення “дистанційної теорії” Шмельдерса, в якій розмежовується ставлення пересічної людини до ідеології “на відстані” та “впритул”. Якщо “на відстані” домінує підсвідомий масово-стереотипізований образ ідеології взагалі, то індивідуалізований образ впритул висвічує особистісний образ, котрий виник в результаті безпосередніх взаємин окремої людини з конкретним типом ідеології.

Амбівалентність, роздвоєність виражається в тому, що ідеологія викликає в пересічної людини одночасно два протилежних почуття чи асоціації. З одного боку, залишаючись заручником штампів масової свідомості (точніше, засобів масової інформації), індивід картає ідеологію (будь-яку ідеологію, ідеологію в принципі) за нібито спричинені нею численні суспільні деструкції й катаклізми. З іншого боку, людина продовжує усвідомлювати, що саме ідеологія покликана за своїм призначенням (місією) дати суспільству загалом і кожному його члену зокрема світоглядне опертя, з’ясувати питання кореневі, проблеми першого ряду. Так, будь-яка ідеологія – лише засіб, але без нього перспективи досягнення мети залишаються ілюзорними.

Недоліки й зловживання, що мали і мають місце від імені якоїсь ідеології, – це недоліки й зловживання лідерів самого суспільства, показник аморальності й безвідповідальності соціуму в цілому. Що ж до самої ідеології, то, проектуючи світобудову з позицій Належного, вона дає можливість якраз суттєво оптимізувати загальний ціннісно-етичний фон соціуму. В кожнім разі, слід пам’ятати, що в руках аборигена й скрипка Страдиварі перетвориться хіба що на знаряддя по збиванню кокосів з пальми. І в цьому не вина скрипки, а її біда, як і біда для цивілізації, яка поки що не підняла дикуна на вищі щаблі культури.

 

Сутність та існування ідеології: аргументи “за” і “проти”

Розробка ідеологічної проблематики в Україні, безперечно, потребує як з’ясування сутнісних параметрів essentia й existentia ідеології, так і детального розгляду всіх pro et contra її функціонування.

У ґрунтовній історіософській праці “Сенс і призначення історії” Карл Ясперс поділився спостереженням парадоксального ґатунку: виявляється, для початку кожного нового циклу цивілізаційного самоздінснення людству притаманні численні міфологеми, ідеологеми й просто теоретизування, покликані убезпечити суспільство від чергового “кінця світу”, наближення та реальність (майже емпірично-матеріальну) якого відчувають практично всі. Зокрема, “вже на ранній стадії пробудження власне людського духу людина переповнена “спогадами” – в неї складається враження, що вона живе на пізній стадії розвитку, більше того, в часи занепаду. Люди відчувають близькість катастрофи, намагаються допомогти розумінням, вихованням, проведенням реформ. Плануючи, вони намагаються оволодіти ходом подій…”[64]. Таким чином, сам факт привертання уваги до ідейно-теоретичної проблематики, необхідності світоглядно-ідеологічної реконструкції поточного буття є симптомом хоч би того, що ще не все втрачено, що у суспільства є перспектива.

У праці “Майбутність однієї ілюзії” Зігмунд Фрейд відтворив генеалогію кожної ідеологеми: “Ідеали формуються після перших успіхів… і ці перші успіхи фіксуються в ідеалі, закликаючи до їх повторення. Задоволеність ідеалом має, таким чином, нарцисичну природу, відштовхуючись від гордості за вже досягнуті успіхи”[65].

Еріх Фромм у цьому відношенні зауважував: “Потреба в системі орієнтації внутрішньо притаманна людському існуванню… Фактично, в людині нема рівнозначного (цьому) за потужністю джерела енергії. Людина не вільна у виборі мати чи не мати ідеали, але вона вільна у виборі між різними ідеалами”. І далі: “Усі люди – “ідеалісти” в тому сенсі, що прагнуть дечого з-поза межами фізичного вдоволення. Люди відрізняються тільки тим, у які саме ідеали вони вірять”[66].

Як зазначав колишній заступник міністра закордонних справ УНР, а згодом професор державного права університетів Відня, Праги й Львова Володимир Старосольський, “нація ж, це – спільнота, основою якої є ірраціональна стихійна воля. На противагу до спільнот, які основуються на фізичних підставах кровного зв’язку, як родина, рід, плем’я, вона основується на інстинктах “другого ступеня”, тилом яких є ідея”[67].

В подібній же спосіб пояснювала феномен виникнення ідеології і Леся Українка: “Юрбі мало наукової схеми. Вона шукає знамення часу, вона прагне дива. І вона має рацію!.. Їй треба … хоч мрій, хоч видива (галюцинацій), щоб не впасти в розпач”[68].

Суттєве місце елементові ірраціонального месіанізму в загалом раціональній ідеологічній доктрині відводив В’ячеслав Липинський, стверджуючи, що месіанізми мають загалом позитивне значення для становлення будь-якої національної свідомості.

Західна політологія наполягає на тому, що без національного міфу[69] взагалі неможлива нація. Таким чином, ідеологія може і, до певної міри, повинна спиратися не тільки на науку, культуру, але і на Міф, тільки не на Ілюзію. Ця інтерпретація є фундаментальним принципом теорії й практики функціонування позитивної ідеології.

Так, політика й ідеологія можуть брати свій початок з містики, але розгортатись вони приречені в рамках жорсткої реальності. З цієї причини як політиці, так і ідеології конче необхідно стати предметом філософської рефлексії, аби позбутися неоднозначного, сакрально-містифікованого смислу, аби набути концентрованого, усталеного, рафінованого значення.

Дійсно, проблема історичного призначення й функціонування ідеології не з легких. Але, як зазначив хрещений батько римського стоїцизму Сенека, “ми не в змозі змінити всесвітні відносини. Ми можемо лише одне: набути високої мужності, гідної доброчинної людини, аби з її допомогою непохитно пережити все”[70]. Концепцію тієї мужності, про яку нагадує Сенека, покликана викласти якраз ідеологія побудови незалежної Української держави.

Як вже зазначалось, ідеологія – сфера синтетичного наукового або ненаукового знання. В цій синтетичності, себто, певною мірою, неприродності, багатовимірності й складності криється причина неохочого сприйняття ідеології окремим індивідом, підсвідоме налаштованим на спрощені підходи на кшталт “прямих доріг”, “коротких грошей”, “простих рішень” і т. п. Ідеологія, навпаки, все суттєво ускладнює й опосередковує, віддаляючи результат. Щоправда, на противагу тактиці “російської рулетки”, конструктивна ідеологія, по-перше, висуває систему гарантій досягнення певних результатів, а, по-друге, досягнення результатів позитивних.

Потенціал ідеології також дозволяє розглядати й як раціоналізацію (головним чином, за рахунок артефактів) значною мірою ірраціональних (в сенсі їх залежності від багатьох, інколи прямо протилежних, факторів) проектів майбутнього. Еріх Фромм з цього приводу писав: “Раціоналізація, ця підробка розуму залишається одним з найбільш загадкових феноменів. Якби вона не була таким поширеним явищем, то здавалася б подібною до параноїдальної системи. Параноїк, як відомо, може бути дуже розумною людиною, надзвичайно продуктивно застосовуючи розум в усіх сферах життя, крім тієї сфери, де діє його параноїдальна система. Те ж саме робить і раціоналізуюча людина. Міра використовування мислення для раціоналізації ірраціональних потягів і виправдання дій своєї групи з’ясовує, наскільки великою залишається відстань, яку людина повинна пройти, щоб стати homo sapiens”[71].

Точка зору, згідно з якою ідеал є результатом єдності пізнавального й ціннісного ставлення до дійсності, вважається нам переконливою й продуктивною. Погоджуємось також з тим, що зазначена єдність має все-таки чітко виокремлений аксіолоґічний акцент. Загалом суспільний ідеал відображає перш за все інтереси соціального суб’єкта та тенденцію розвитку суспільних відносин, включаючись у практичну діяльність у якості кінцевої мети. Він формує суспільну мету політичної, виховної і т. п. діяльності майбутнього суспільства в найбільш узагальненому вигляді.

Останнім часом значного поширення в філософській та психологічній літературі набуло поняття “випереджуючого відображення”, яке вживається для аналізу спроможності свідомості людини передбачувати майбутнє. З ним, зокрема, пов’язують різноманітні варіанти соціального та науково-технічного прогнозування. Формою випереджуючого відображення дійсності є також суспільний ідеал, який екстраполює існуючі тенденції суспільного розвитку на майбутнє, дооформлюючи їх у сфері свідомості до ступеня довершеності.

Загалом слід погодитись з точкою зору, що “національна ідея в числі інших найістотніших моментів включає в себе передусім мету існування етнічної спільності (на різних рівнях обґрунтування і проявів – від емоційних до науково виважених), а також з’ясування історичного призначення, системи ціннісних орієнтирів (що нерідко трансформується в непохитні переконання), які далеко не вичерпуються всіма визнаними загальнолюдськими підходами, принципами і уявами, а органічно доповнюються специфічними елементами, притаманними кожному окремому соціуму, виробленням і засвоєнням комплексу стійких прагнень, потягів, уподобань (як усвідомлених, так і рефлекторних), визначенням свого місця серед інших народів, ставлення до них”[72].

Потреба вироблення Національної Ідеї – це не хворобливо-нав’язливе бажання віднайти квадратуру кола[73]. Адже призначення ідеології полягає у пошуку та відтворенні прасубстанції будь-якого поступу, еволюції, осягнення нових рубежів. Ідеологія не повинна бути перевантаженою претензіями на вічність, але вона покликана, по-перше, дати зважену, пропорційну, адекватну відповідь на виклики сьогодення, а, по-друге, окреслити потребу мислення в рамках історичних перспектив. Тут пригадується вислів Івана Франка: інколи треба й силоміць гнати в труди й небезпеки. Ідеологія, власне, регламентує і з’ясовує конкретно-історичну міру, необхідність трудів і небезпек як умови функціонування суспільства.

Існує не стільки бездоганна з точки зору науковоподібності, скільки просто дотепна точка зору про те, що, говорячи про минуле, людина обманює інших, а, розмірковуючи про майбутнє, вводить в оману саму себе. Шукаючи точки опори в минулому і екстраполюючи зусилля соціуму на майбутнє, ідеологія все-таки мусить пам’ятати про зазначену небезпеку і повинна спиратись на реальний ґрунт пізнання й соціальної практики.

Національна Ідея – шлях до реалізації національного (суспільного) ідеалу. Однак формальне вживлення Національної Ідеї в державне тіло буде малоефективним, якщо не співпадатиме з інтересами широких верств населення. Бо, як кажуть на Близькому Сході, тисяча нових храмів не гарантує й на сантиметр наближення людини до Бога. Виявляється, що ця загалом необхідна передумова ще не є достатньою. Достеменною потребою є поширення суспільного ідеалу на індивідуально-особистісний рівень.

Ідеологія також повинна опиратися на повноту відповідності суспільному буттю й свідомості, аби унеможливити випадок, коли “сам абстрактний образ відчуженої людини робить себе масштабом відчуженого світу”[74], а одні ідеологеми породжують інші – все більше абстрактні, внутрішньо й зовнішньо суперечливі.

Розкриваючи природу механізму протистояння ідеологем, Фрейд підкреслював: “Для своєї повноти вона (ідеологема. – Прим. авт.) вимагає порівняння з іншими культурами, що кинулись осягнути інші висоти й сформулювати інші ідеали. З огляду на вказані відмінності кожна культура застерігає за собою право ненавидіти інші. Таким чином культурні ідеали стають приводом до розмежування й ворогування між регіонами з різною культурною заангажованістю, що все більше проступає в стосунках між націями”[75].

Зауваження З.Фрейда, звісна річ, не стало чимось принципово новим. Подібної точки зору дотримуються багато політологів, культурологів, історіософів. Достатньо згадати хоча б відомий вислів Кіплінга про Захід і Схід. Загалом не заперечуючи принципову можливість протистояння націй і культур на підставі їхньої належності до різних систем ідеологічних, світоглядно-орієнтаційних і аксіологічних координат, ми залишаємось противниками твердження, ніби в основі розмежування й ворогування націй та держав лежить саме світоглядно-ідеологічний чинник. Ні емпіричний досвід, ні здоровий глузд не дозволяють зарахувати вислів З.Фрейда до переліку логічних силогізмів.

З подібним успіхом можна запевняти, що сучасні автомагістралі – це той же римський амфітеатр для боїв гладіаторів або ж високий рівень споживання західного світу – причина щорічної голодної смерті мільйонів людей у країнах “третього світу”. В кожному з цих прикладів зовнішня позірна правильність приховує хибні сутнісні засновки. Дійсно, на сучасних автомагістралях гине значно більше людей, ніж гладіаторів у древньому Римі, але чомусь за дужками залишається одна “дрібничка” – бій гладіаторів мусив завершитись смертю одних і перемогою інших, в той час як кожна смерть на автошляхах є результатом чого завгодно – несприятливих погодних умов, неналежного рівня технічного стану автомобіля тощо, – тільки не усвідомлення водія, що він мусить когось вбити.

Справді, рівень споживання держав Заходу в кілька разів вищий аналогічного показника деяких країн Азії, Африки та Латинської Америки. Але стверджувати, що саме це – причина голодної смерті мільйонів, – то вже занадто. Справжні причини все-таки пов’язані головним чином з невмінням країн “третього світу” піднести рівень ефективності господарювання, планування сім’ї, раціонального землекористування.

Повертаючись до вислову Фрейда, мусимо зауважити: усвідомлення однією ідеологемою (культурою, ціннісною чи світоглядною орієнтацією) своєї відмінності від іншої ідеологеми ще зовсім не є достатньою підставою для ненависті. Інакше нам доведеться стверджувати, що узвичаєні відмінності, між людьми (а, як відомо, в світі немає двох цілковито однакових людей) з усією необхідністю й закономірністю формують, ауру всезагальної ненависті й протистояння. Одначе, це очевидний нонсенс, оскільки такий стан речей зробив би неможливим сам феномен існування будь-якої суспільності.

Ми, навпаки, вважаємо, що фактор відмінності – фундаментальна передумова Гармонії (всесвітньої, цивілізаційної, міжособистісної). Здається, Фрейд взагалі лукавив у тому випадку. Адже якраз йому було достеменно відомо, що потяг до смерті (Todestriebe) за допомогою витіснення (Verdrangung), заміщення (Ersetzung) і, нарешті, сублімації (Sublimierung) повністю врівноважується потягом до життя (Lebenstriebe).

Загалом висвітлення механізму функціонування (досягнення внутрішньої єдності) ідеології дозволяє спростувати закиди в “експансіоністсько-тоталітаристських потягненнях” кожної світоглядно-орієнтаційної доктрини. В іудеїв, наприклад, є популярне монотеїстичне гасло: Шема, Ісраел, Адонай, Ілохену, Адонай ехад. Слово “ехад” означає “один”. У цьому слові – корінь єдності Ієгови; те, на чому вибудована вся філософія іудаїзму.

Але яка природа цієї єдності, чи є вона абсолютною? Відповідь дає наступний фрагмент: Мойсей послав 12 розвідників у долину Ханзан, ті повернулись, принісши величезне гроно винограду (“Ешкол Ехад” – “одне гроно”). Але оскільки тисячі виноградин не могли сформувати абсолютну єдність, поєднавшись в одну велику виноградину, то мова може йти, звичайно, лише про композиційну єдність.

Необхідність інтерпретувати національну, культурну, світоглядну єдність як єдність композиційну підтверджується багатьма іншими прикладами з Іудаїзму. Так, в ті часи 400 тисяч воюючих ізраїльтян були згуртовані “як одна людина” (древньоєврейською “Іш Ехад”). У даному випадку також йдеться про композиційну єдність, коли тисячі діють як один, залишаючись кожен собою.

Підхід до теорії і практики функціонування ідеології з позицій композиційної єдності є, на нашу думку, вкрай необхідним. Він знімає параноїдальні закиди ідеології в її нібито нестримному бажанні підім’яти під себе все духовне життя суспільства, privacy (приватність, приватне життя – англ.) кожної людини. Якщо композиційна єдність буде визнана ключовим принципом формування самої ідеології, її ставлення до проблематики суспільного структурування, то ідеологія перетвориться з якогось тоталітарного монстра в систему загальноприйнятних “правил гри”, котрі регламентуватимуть теперішні суспільні взаємини й окреслюватимуть напрямок майбутньої еволюції соціуму на шляху гармонійного поєднання інтересів суспільства й особи.

За цих умов ідеологія (Національна Ідея) може стати органічним доповненням Основного Закону – Конституції. Якщо Конституція відображає рамки, межі функціонування соціуму, то ідеологія (Національна Ідея, Українська Ідея) покликана з’ясувати найоптимальніший, найперспективніший напрямок еволюціонування суспільства. Якщо Конституція фіксує необхідну статику щоденного самовідтворення держави, то ідеологія окреслюватиме динаміку розгортання українського фактора в часі та просторі.

 

Свобода від ідеології чи свобода ідеологічного вибору особистості

Скільки б людину не переконували, що свобода усвідомлена необхідність, все-таки визнаємо: нерідко свобода буває неусвідомленою необхідністю. А для декого вона не входить навіть до переліку необхідностей. Це стосується доволі великих груп, іноді цілих етносів, зокрема, так званих “недержавних етносів”, себто тих, що не прагнуть державності. Україна повинна закріпити свою свободу в якості ключового елемента Української Ідеї, якщо, звичайно, для неї такі атрибути суспільного буття як державність, свобода й демократія є факторами життєвої необхідності та соціального прогресу.

Слід також мати на увазі, що історію творять соціальні суб’єкти, які прагнуть реалізувати свої інтереси, сформульовані в ідеях та світоглядах. За умови відсутності визначальної світоглядно-ідеологічної парадигми автоматично розсипається весь ланцюг: це означає, по-перше, відсутність довготривалих інтересів, по-друге, квазісоціальність суб’єктів, по-третє, відсутність власної історії. В результаті народ стає об’єктом (не суб’єктом!) чужої історії або, якщо й залишається суб’єктом, то не історії, а хіба що якоїсь хронології. Й не більше. Таким чином, ми стоїмо перед доволі простим ментальним вибором, котрий у той же час залишається надзвичайно складним і неоднозначним з точки зору вольових, психологічних і етичних зусиль пересічного громадянина.

Та підозра й недовіра, що вкоренились стосовно ідеологічної проблематики на рівні масової свідомості, значною мірою завдячують також деінституціалізації істотному послабленню соціальних інститутів і втраті ними довіри загалу. Ті точки державної опори, що покликані здійснювати поточну й перспективну політику, перестають виконувати (або ж виконують вкрай неефективно) свої основні функції, властиво, своє призначення – забезпечувати індивіда фундаментальними життєвими смислами й стабільністю існування. Це провокує кризу суб’єктивності, тотальну відчуженість і відстороненість: “Стабільна ідентичність виникає лише в результаті взаємодії зі стабільним соціальним контекстом, себто, зі структурованими стабільними соціальними інститутами”[76].

Слід також мати на увазі, що “всезагальній (суспільній) моралі повинно бути відведене належне місце, оскільки ніяке насилля не замінить моральних авторитетів як основи політичного порядку. А, значить, стабільність мегаструктури держави залежить від моральної підтримки інститутів і суспільних утворень, котрі знаходяться “під” нею, тобто від “субінституціалізованої” сфери. Всезагальну мораль не можна творити на підставі нестабільних, ненадійних умов окремих атомізованих індивідів. Саме з огляду на цю обставину очевидним є значення проміжних інститутів, малих груп як форм колективного життя”[77].

Проводячи масштабну духовно-орієнтаційну реконструкцію соціуму, держава не повинна випускати з поля зору вищезазначені обставини. Вибудовуючи світоглядно-ідеологічну опору суспільства, вона також не може вдаватись до послуг довільних абстрактних принципів, інтерпретованих в якості фундаментальних положень по осягненню людського буття, позаяк останні вибудовують хіба що абстрактну картину людини. Нарешті, необхідно якомога повніше використовувати такий потужний механізм традиції як стереотипізація людської поведінки.

Українська Ідея (національна програма, доктрина тощо) покликана виробити визначальні для майбутнього українського самоздійснення імперативи. Вона не повинна перетворюватись на реєстр гучних і барвистих, але надуманих, ілюзійних гасел. Українська перспектива тільки виграє від того, що позбудеться ілюзій і хибних доктрин. Основа нової ідеології – реалізм світобачення, мислення і світовідчуття; реалізм оцінки і прогнозу; реалізм визначеної мети і засобів її досягнення сьогодні, завтра і в перспективі.

Українська Ідея не може обминати больових точок світоглядного самовизначення. Навпаки, вона мусить осмислити їх у насичених барвах сенсожиттєвої зваби. Українська Ідея, як і кожен світоглядний проект, покликана вживлювати в сучасне кволе, анемічне, етично й економічно обкрадене, ціннісно й орієнтаційно дезорієнтоване, здегенероване, упосліджене українське суспільство досконалу, екзистенційно вартісну мотивацію. Причому, як для суспільства загалом, так для конкретних соціальних груп і окремої особистості, зокрема.

Сповідування Української Ідеї не повинне скочуватись до рівня декадентського сектантства традиціоналістського, просвітницького чи романтичного ґатунку. Це надто вузький сектор обстрілу, щоб, користуючись його послугами, здобути перемогу в боротьбі за утвердження українського фактора.

Намагаючись з’ясувати животворчі витоки майбутнього українського самоздійснення, Степан Томашівський доречно застерігав від маніакальних спроб ідентифікувати українську національну ідею з постаттю якоїсь однієї людини мистецтва – зокрема, Шевченка. Якою б значною не була вага тієї постаті в мистецтві, однак намагання перенести частину її ваги в царину політичної думки є достеменною ознакою світогладно-політичноі дитинності, інфантильності, мрійливості й неосвіченості ініціаторів подібних “проектів”.

У результаті доходимо протилежних результатів: замість наповнення національної ідеї повновартісним змістом, відбувається її спростачення, профанація, зведення до чийогось персонального рівня. Нехай той рівень буде навіть дуже високим і непересічним, але все одно це гра на пониження рівня національної ідеї, бо, як помітили ще древньогрецькі філософи, якою б визначною не була постать окремої людини, вона, в кожнім разі, нижча власного ідеалу. А спроби помірятись висотою з ідеалом суспільним виглядають взагалі карикатурно. То ж не дивно, що Томашівський в’їдливо нагадував: “Назвати Шекспіра головним заступником англійської національної ідеї або Гете – німецької! У розвинутих народів національна ідея твориться людьми діла, не слова, і як незавидна доля тих країн, де царем дитина, так і тих, що їм закони пишуть поети”[78].

Звичайно, напрям ідеологічного вектора повинен стати результатом консенсусу. Інша річ, наскільки широким, представницьким та впливовим буде коло тих, хто залучений до консенсусу. Існує, наприклад, точка зору, згідно з якою національна ідея повинна узгоджуватись з інтересами всіх громадян нашої країни. Означене завдання настільки благородне, наскільки й нездійсненне, – адже, цілковита одностайність буває хіба що на цвинтарі. Насправді суспільний ідеал може не співпадати з інтересами (ідеалами) окремої особистості. Це природно, оскільки він – композиційна єдність інтересів усіх (переважної більшості) громадян соціуму. Мова, таким чином, може йти про бажану підтримку Національної Ідеї переважною більшістю громадян.

Доречно зауважити, що ця більшість визначається, насамперед, середнім класом – тим прошарком населення, інтереси якого виокремлюються в процесі становлення ринкових і демократичних відносин. Не менш важливою характеристикою більшості є й її етнонаціональна ознака. Оскільки ж більшість в Україні становлять саме українці, не слід шукати (чи створювати) якусь штучну консолідуючу ідею. Вона вже існує. Це – українська ідея. Її лише слід осмислити в категоріально-смисловому контексті сучасного світобачення, звільнити від імперських нашарувань, очистити від пилу і бруду й дати можливість відчути всяк і кожному громадянину України її конструктивно-творчий, об’єднальний сенс і значення. В цьому випадку громадянство виходить на перший план в реалізації ідеї незалежної України.

Ідеологія, є одним із механізмів трансляції духовно-культурних цінностей, що відтворює та екстраполює національно-культурний і політичний коди на сучасність і майбутнє. Доля будь-якої ідеї залежить від сприйняття й схвалення її індивідуальним розумом та серцем. Залежно від того, яка уява формується певною політичною силою, елітою чи кланом про саму потребу ідеології як дійового (можливо, навіть, визначального) елемента консолідації суспільства, можна зробити висновок, наскільки дана політична сила (еліта, клан) зацікавлені в самій консолідації суспільства. Зрозуміло, якщо в суспільстві, сконсолідованому на підставі узгоджених векторів спільної соціально-політичної та духовно-аксіологічної еволюції, якійсь політичній силі нічого “не світить”, якщо така сила найбільш впевнено почувається в непевній і каламутній суспільній атмосфері, то вона, природно, реанімовуватиме будь-які “аргументи” на користь “шкідливості”, “непотрібності” чи хоча б “несвоєчасності” пошуків ідеологічної консолідації соціуму.

На українському ґрунті цей потяг до каламутних вод окреслюється надзвичайно рельєфно і своєю з’явою завдячує невідповідності політичної еліти глибинним сутнісно-функціональним вимогам. Орест Субтельний так тлумачить стан справ: “Важко перебільшити ті серйозні наслідки, що їх мала для українців утрата власної еліти. В суспільствах, що поклали початок сучасної Європи, з їхньою ієрархічною будовою, народ без знаті все одно, що тіло без голови. Це означало, що українці втратили клас, котрий звичайно здійснював політичне керівництво, ставив певні політичні цілі, сприяв культурі та освіті, підтримував церкви й живив відчуття етнополітичноі самобутності суспільства”[79].

Такий причинно-наслідковий зв’язок, певною мірою, пояснює, чому сучасні можновладці уникають, як чорт ладану, розвалковувань на теми елітаризму, адже неминуче з’ясується їх коренева невідповідність тому прошарку політичної еліти, до якого вони тимчасово належать.

Вмирає нація, а ви,

Півшахраї й напівпоети,

Тихенько живете, мов крети,

Попід коріннячком трави[80].

Існує дещо парадоксальна істина, згідно з якою кожен світоглядно-орієнтаційний, аксіологічний, ідеологічний і загалом духовний проект спростовується й сходить з цивілізаційної арени не внаслідок зовнішніх інвазій, несприятливої кон’юнктури чи природних катаклізмів, а лише в результаті вичерпання внутрішнього потенціалу. Герберт Маркузе писав з цього приводу в “Одномірній людині”: “Аристотелівська наука була спростована на підставі її власних досягнень; і якщо капіталізм буде усунутий комунізмом, то це відбудеться також завдяки його власним досягненням”[81].

Будучи фактором світоглядно-політичного самовизначення народу, Українська Ідея, природно, десятиліттями зазнавала утисків і репресій з боку експансіоністськи налаштованих сусідів. Але якими б відчутними не були рани, нанесені минулим, вони не в змозі протистояти відродженню й реконструкції Української Справи, аж поки остання не переросте саме себе якісно, органічно. Зрештою, це сценарій не найближчого майбутнього. На сьогодні більш правдоподібною й прикрою залишається друга можливість – Українська Ідея перегорне останню сторінку, не зумівши вчасно дати адекватні й переконливі відповіді на виклики швидкоплинного часу.

Атрибути української історичної вдачі на кшталт тризубу чи жовто-блакитного прапора хоч потихеньку й закріплюються в країні напівзупиненого часу, але функціонують радше в якості декору, аніж природного елемента соціального середовища. Загалом це найдешевше – поміняти прапори чи таблички. Якби така процедура виявилась дещо більш затратною чи вимагала б певної внутрішньо-психологічної перебудови й катарсису, то не було б і цих профанаційних “новацій”.

Сучасний стан української державності, навіть після десяти років незалежності, насправді є чимось дотичним до Української Ідеї. Всі ці палаци з піску на ім’я Україна розпадуться, якщо не будуть просочені міцним клеєм спільного перспективного проекту на ім’я Національна Ідея. Зрештою, це зауваження, здається, не стосується частини сучасної української еліти, адже вона перебуває в полоні цілковито згубних стереотипів. А “для нової музики потрібні й вуха нові. І нове сумління, щоб почути досі німу істину”[82].

Ми повинні нарешті “зрозуміти ідеали включно з тими, котрі належать світським ідеологіям, як відображення однієї й тієї ж людської потреби, і мусимо формувати про них свою думку, виходячи з їх істинності, спроможності розкрити людські сили й стати реальною відповіддю на потребу людини в рівновазі й гармонії її світу”[83].

Що ж до Української Ідеї, то вона покликана віднайти й практично втілити золотий перетин перспективності українського здійснення, його широкоформатності, масштабності та конкретних щоденних проблем. Сьогочасні, теперішні потреби під омофором Української Ідеї слід гармонійно узгодити з горизонтом далекої перспективи. Пройтись тонким льодом такої діалектики – одночасно ризикована справа й неухильна необхідність. Звести рівновеликі дроби цієї діалектики до спільного знаменника – Української Ідеї – умова утвердження українського фактора в загальноцивілізаційному контексті.

Незабаром в Україні сформується нормальна політична система з реальною багатопартійністю. Тоді 5-6 партій реально боротимуться за владу. Ці партії розроблять власні економічні, політичні і ідеологічні доктрини, після чого потреба в рамочній ідейно-політичній теорії може відпасти.

Нині ж ця потреба ще актуальна, оскільки ми живемо в ідеологічно й політично розколотій державі, де в багатьох вчених закріпилось цілковито хибне уявлення: вони вважають, що їхній підхід до розв’язання ідеологічних і політичних проблем єдино можливий, навіть якщо практика недвозначно свідчить про його хибність. Суспільству ж вкрай необхідна консолідація, аби забезпечити політичну стабільність. У цьому контексті доцільно відмовитись від намагань розробити універсальну, єдино правильну ідеологію. Звичайно, такий пізнавальний ідеал в принципі може існувати, але постає запитання: наскільки він здійсненний? Крім того на які жертви повинно піти суспільство для його досягення?!

Чи не краще рухатись у напрямку послідовного, комплексного наближення до істини, яка, між іншим, хоч і відносна в кожний історичний момент, але відіграє суттєву регулятивну роль в історії держави й народу. Практично неможливо дати вичерпне визначення таким об’єктам пізнання як політичний та ідеологічний процеси в Україні. Більш-менш правильно можна визначити хіба що конкретні вияви цих процесів за певних історичних умов. А конкретно-історичний підхід до цих процесів дасть змогу виявити відносну істину – механізм, який задовольнить потреби орієнтації та аналізу не лише в день сьогоднішній, а й у прийдешній. Події 2002-07 рр. показали, що політичні та ідеологічні процеси в Україні ще неусталені, що не розв`язані проблеми взаємодії гілок влади, центру і регіонів. Ці ж події показали, що корупція впливає на політичний та ідеологічний процеси України ще достатньо могутньо. і необхідно шукати механізми обмеження цього впливу, якщо суспільство ще не готове викорінити корупцію.

 

Розділ VІІІ Ідеологія політичного модернізму і економічного реалізму: сучасність і перспектива

На постсоціалістичному просторі за останні двадцять років відбулися докорінні зміни в духовному житті і світогляді народів. Конфрантаційні світогляди та ідеології досить динамічно замінювалися на національно-орієнтовані, загальноцивілізаційно скеровані, що відбилося на економічних і політичних стратегіях нових і оновлених держав, на ціннісних орієнтаціях їхніх громадян на європейське співробітництво, на врегулювання світових проблем мирними шляхами.

В Україні, після п`ятнадцяти років хаотичного борсання у пошуках власного шляху, здається, нарешті визріває розуміння, що досягти суспільного прогресу неможливо без чіткої Генеральної стратегії розвитку країни. Так чого ж ми прагнемо ? Аналіз нинішньої ситуації наштовхує на такі висновки:

  • за п`ятнадцять років незалежності, хоча державний устрій в Україні й змінився радикально, однак дуже повільно відбуваються перебудовчі процеси, особливо в її інститутах влади, зберігається протистояння гілок влади;
  • становище України у світовій спільноті змінилося докорінно, але ще не подолано міжнаціональних протиріч як усередині країни, так і у міждержавних відносинах із сусідами;
  • суперечливо розвивається і майже не використовується духовний потенціал народу.

Незалежність України, з одного боку, породила великий ентузіазм людей, а з іншого – значну плутанину в думках щодо методів розбудови держави. Наповнити нову форму державності необхідним змістом важко як через часткову непідготовленість країни до реформування економіки, так і через брак достатнього досвіду державотворення й теоретичної опрацювання проблеми духовних пріоритетів.

Прокладання свого шляху у завтра треба починати з теоретичного обґрунтування шляхів розвитку. Головне завдання – визначити засоби творення сильної, демократичної держави; обрати цілі та методи досягнення внутрішньої злагоди різних верств і груп суспільства, партій та рухів, подолати прояви ворожнечі між ними; окреслити шляхи налагодження партнерських відносин з країнами світу, передусім з сусідніми.

Українська державність потерпає не тільки тому, що нам бракує чітких уявлень про місце й перспективи держави у світовому геополітичному просторі, а й через те, що не маємо обґрунтованої програми політичних дій, навіть на найближчі роки. У нас впереміж побутують як постімперські, так і суперсамостійницькі настрої та орієнтації.

Отже, дуже важливо визначитись, яку країну будуємо. Формула “правову, демократичну” мало що дає. Нам треба чітко окреслити: унітарна чи федеральна держава; президентська чи парламентська республіка; багатопартійна чи однопартійна (двопартійна) система; багаторелігійна держава з однаковими правами конфесій чи з однією (двома) ²державними² релігіями, а чи взагалі атеїстична; “сильний” чи “слабкий” президент; яким має бути наш парламент, якою – виборча система тощо.

Протягом п`ятнадцяти років незалежності ми переконалися: дуже часто пропоновані програми та концепції прогресивних перемін виявлялися заблокованими, а модернізаційні проекти – незавершеними. І відбувалося це іноді через нехтування Конституцією України, волюнтаристські дії представників різних гілок влади.

На наш погляд, пояснення слабкої динаміки політичних і економічних реформ варто також шукати в нашій історичній неготовності прийняти “капіталістичну модель”, а також недосконалістю “доморощених” симбіозних моделей. Але названі фактори не розкривають усієї специфіки ситуації. Скоріше за все, діє цілий комплекс причин, які стримують наш поступ. Це і консервативні традиції радянського періоду, коли всі сили народу спрямовувались на реалізацію ілюзій, і недостатня політична воля гілок влади та їх протистояння, і неготовність населення до кардинальних реформ, і дещо архаїчний спосіб мислення більшості української людності, і помилкова стратегія й тактика політичних та економічних реформ, і криміналізація суспільного життя тощо.

Однією з причин наших поразок був намір одним стрибком подолати відстань від надмірно централізованої, мілітаризованої економіки до економіки динамічної, ринкової. По-перше, такий стрибок за п`ятнадцять років зробити просто неможливо. По-друге, існують значно ефективніші шляхи переходу до сучасних моделей економічного і соціального розвитку, аніж стрибки.

Цивілізаційний процес в Україні може розгортатися тільки на базі становлення багатоукладної економіки, де різні форми власності – приватна, державна, змішана – конкурують, доповнюючи одна одну. Політика регулювання відносин між економічними укладами повинна базуватися на чіткій законодавчій основі, а не на кон’юнктурних постановах Кабміну та розпорядженнях голів обласних адміністрацій. Неприпустимо, коли ці органи нав’язують громадській думці ідею несумісності одних економічних форм з іншими, коли вони (форми) штучно підштовхуються до взаємознищувальної боротьби.

У середині 80-х років, ще за часів СРСР, було прийняте фатальне для економіки рішення. Держава, ухваливши закони про підприємство та про трудовий колектив, відмовилася від своєї власності і сказала підприємствам та трудовим колективам: живіть, як хочете. Було ліквідовано Держплан, Держпостач і т.д. Підприємства начебто перейшли у власність колективів (напівофіційно), а насправді опинились у володінні “червоних директорів”. Частину підприємств було приватизовано, іншу – розграбовано і розвалено. Дещо згодом підприємства частково повернули у власність держави, а чимало ліквідували. Як непотрібні в нових умовах. Але, попри все, ще й сьогодні в Україні державний сектор економіки дещо переважає інші. Першочерговим завданням України у XXI столітті є: не припиняючи приватизаційних процесів, розробити такі нові форми ефективного управління державним сектором економіки, котрі б забезпечили його конкурентоспроможність щодо інших секторів.

Вирішення проблеми слід шукати на шляхах реалізації теорії функціонування різноякісних ресурсів у багаторівневій економіці. В народному господарстві України “якісні ранги продукції” повинні відповідати рівневі рентабельності, потребі в ресурсах. Без цього господарство, якщо і продовжує функціонувати, то з великою напругою, а це призводить до його руйнації. Лібералізація економіки ефективна лише на основі подолання диспропорцій як між секторами економіки, так і між рівнями – великі підприємства, середні, малі (як і бізнес). Розраховувати на автоматизм дії ринку просто легковажно.

Тим не менше, владні й господарські структури продовжують діяти за принципом “ні в тин, ні в ворота”: одні закликають “продовжити курс реформ”, не вносячи в них принципових коректив, інші – “підносити виробництво” в дусі відновлення зв’язків часів СРСР, не розуміючи, що і Росія, і Україна, й решта пострадянських країн – це вже зовсім інші економічні та політичні організми. Тобто, дати новий поштовх економічним перетворенням неможливо, якщо нема реальних програм перебудови системи матеріального виробництва, подолання існуючих деформацій.

Ці постулати науки і здорового глузду очевидні. Але владні структури і значна частина суспільства продовжують ігнорувати рекомендації вчених, стихійно вирішують поточні проблеми, забуваючи про стратегію розвитку. В цій ситуації науковій громадськості необхідно посилювати тиск наукових ідей на процес прийняття практичних рішень.

У перші роки незалежності одна за одною висувалися амбіційні, рожево оптимістичні, але мало обґрунтовані науково програми економічного розвитку країни. Вони зводилися до гасла: будемо самостійними – станемо заможними і щасливими. При цьому забували, що політична незалежність не дає автоматично незалежності економічної.

XXI століття не повинне стати епохою згасання історичного оптимізму українського народу. Однак йому треба відверто сказати: одних тільки благородних цілей і добрих побажань не достатньо, щоб мета стала реальністю. Україна повинна ефективніше використовувати свої ресурси (в тому числі й людські). Громадян необхідно консолідувати для досягнення реальної мети. Керівництво ж держави зобов’язане забезпечити розробку і виконання науково обґрунтованих планів і завдань.

На початку XXI ст. Україна має подолати два етапи.

На першому (2005-2010 рр.) належить переорієнтувати роботу частини «лежачих» виробництв під нові завдання і нову продукцію, яка потрібна країні і може експортуватися; подолати платіжну кризу в реальному секторі економіки; налагодити ефективну систему управління національним майном.

На другому етапі (приблизно 2007-2015 рр.) завдяки випереджаючій модернізації, зрівнятися, хоча б за основними показниками розвитку науково-технічного потенціалу і підвищення продуктивності праці, з центрально-європейськими країнами, які послідовно переходять від “реального соціалізму” до реальної соціальної держави.

Можливі два основні сценарії здійснення такого курсу (сценарій відновлення “реального соціалізму” відкидаємо як історично неперспективний).

Перший передбачає консолідацію реформаторських сил (за ініціативою конструктивно налаштованих владних структур), початок стійкого економічного зростання і процесу масштабного інвестування модернізації виробництва при його державному стимулюванні. Це стане важелем піднесення економіки, зростання реальних доходів населення, товарного покриття внутрішнього ринку переважно за рахунок продукції українських промислових і сільгосппідприємств. Цей процес супроводжуватиметься банкрутством неефективних підприємств і значним рівнем безробіття. Темпи зростання ВВП можуть досягти 5 і більше відсотків.

Другий сценарій може здійснюватися шляхом посилення централізації державної влади, простого тиску (в першу чергу – на державні підприємства) задля проведення радикальних економічних реформ. Але реформи “згори”, якщо не буде відповідної ініціативи “знизу” (регіонів, підприємств, органів самоврядування), йтимуть повільно. Цей шлях може забезпечити 2-4 відсотки зростання ВВП за рік.

Більшість учених вважає: найреальнішим може бути “змішаний” сценарій, тобто поєднання першого і другого. Пропорції “суміші” залежатимуть від змін у владі, інвестиційного клімату і т.д. Цей варіант може дати 3-7 відсотків зростання ВВП. Але якість життя населення, особливо його біднішої частини, зростатиме повільніше, ніж ВВП, оскільки держава частину доходів витрачатиме на латання дірок, що виникли в період попередніх десяти років, а також були породжені ще радянською епохою.

 

Внутрішньополітичні проблеми поступу

Успіх майбутніх суспільних перетворень в Україні нерідко й досі, інколи за стереотипом, обґрунтовується в межах класичної ідеологічної марксистської парадигми: візьмемо політичну владу і за рахунок впливу на матеріальне виробництво здійснимо економічну реформу. Загалом це шлях випробуваний. І не лише в експерименті з будівництвом комунізму. Він може бути успішним, коли політична влада сильна і стабільна. В Україні ж політична влада часто була слабкою, неконсолідованою. Постійні суперечки між законодавчою і виконавчими структурами стали нормою. Малоефективною і корумпованою є судова система. Боротьба різних соціальних і політичних сил, криміналізованість частини суспільних відносин нерідко паралізують ініціативу як центральних, так і місцевих органів влади. Це послаблює політичну владу в цілому, стримує вироблення і реалізацію ефективної стратегії економічних перетворень, отже, позначається на загальній ситуації в країні.

Стала помітною стагнація процесу становлення громадянського суспільства. Формування нового економічного істеблішменту (ринкового) відбувалося дуже повільно: значною мірою він формувався як кримінальний, мафіозний; нерідкими стали випадки зрощування його з адміністративними структурами. Мафіозні угрупування повели жорстку боротьбу проти традиційного економічного істеблішменту, частково втягуючи його у сферу своїх операцій, частково виштовхуючи на узбіччя економічного життя.

Внаслідок економічної кризи проявилася небезпечна тенденція до зростання люмпенізованих і маргінальних соціальних груп. Відбулися різкі зміни в орієнтаціях на системи цінностей та ідеалів. Пріоритети довіри від ідеальних програм, які автоматично виведуть з кризи, все більше зміщуються у площину пошуку авторитарної особи (“доброго царя”) або відкидання авторитету влади. Одночасно помітна ще одна тенденція серед частини населення, яка орієнтується на традиційні цінності. Це неприйняття перманентних змін у структурах влади, бажання якоїсь сталості.

Такі неоднозначні процеси пояснюються тим, що в суспільствах з недостатньо розвиненою політичною культурою масова свідомість квантована, мало розуміє події як необхідний процес, різко змінює орієнтації Психологія маси виявляється реальнішим чинником дій, ніж раціональні політичні та економічні ідеології.

Водночас, в Україні не набула незворотньої руйнівної сили тенденція відкидання авторитету влади взагалі, як це спостерігається у деяких інших пострадянських державах. Більше того, очікування позитивних змін пов’язується зі змінами у системі влади.

Можна назвати ще багато чинників, які впливають на внутрішньополітичну ситуацію в країні. Але нас, передусім, цікавлять найвпливовіші в деструктивному розумінні:

  • загальна неефективність структур влади, зумовлена її перехідним характером, протистоянням різних гілок влади, протиріччями у цілях, порушенням взаємодії центральних і регіональних владних структур;
  • збереження сепаратистських прагнень у певних регіонах і підбурювання деякими внутрішніми і зовнішніми силами міжнаціональних, міжконфесійних конфліктів;
  • провокації політичних сил ультрарадикальної правої та лівої орієнтації на тлі посилення загальної соціальної конфронтації в суспільстві.

Отже, головне нині завдання – забезпечити політичну стабільність всередині українського суспільства. Це – перехід від нескоординованих, часто суперечливих, хаотичних владних впливів на різні сфери суспільного життя до проведення чітко вивіреного відповідального політичного курсу.

Однією з точок болю внутрішньополітичного розвитку є відносини “держава – партії – особа”. Маємо виробити ефективний, механізм їхньої взаємодії, який спирався б на закон, що спонукає усі суб’єкти політичного життя до захисту інтересів України як пріоритетних.

Наприклад, бажано мати більш виважений, ніж сьогодні, закон про політичні партії, котрий підштовхував би їх до подолання “дрібнопартійності”. Провідна роль партій у суспільстві можлива, якщо вони стануть масовими, віддзеркалюватимуть інтереси різних верств населення і працюватимуть виключно в рамках Конституції.

Можна передбачити, що пропорційна виборча систему, яка запроваджена, може залишитись, коли партії одержать довіру населення (на жаль, у 2007 р. довіра до партій коливалась у межах 1-2 відсотків від усієї кількості виборців). У найближчі 5-10 років в Україні може залишитись 10-15 більш-менш впливових партій, якщо новий закон про них поставить перепони їхньому множенню без будь-якої користі для суспільства.

Розбудова держави, формування і функціонування партій – вирішальні чинники політичного життя. Але фундаментальною його цінністю має стати безпосередня участь громадян у прийнятті та реалізації кардинальних політичних рішень – через референдуми, громадську думку тощо.

Гармонізація взаємовідносин можлива на основі погодження інтересів, включення систем мотивацій до створення в Україні демократичного громадянського суспільства. У цьому випадку формуються передумови мобілізації різних соціальних структур на подолання кризи у суспільному житті, подальший розвиток державності, формування громадянськості й патріотизму.

Надзвичайно вагомою для політичної стабільності є міжнаціональна злагода. Україна, як багатонаціональна країна, прагне забезпечити рівні права і свободи всім народам. Цю політику необхідно й далі посилювати, не забуваючи водночас про права титульної нації.

Український народ – поняття політичне і поліетнічне. Він вбирає в себе людей різних націй, котрі почувають себе громадянами України. Кредо міжнаціональної політики – загальна участь всіх національних спільнот у творенні незалежної, заможної України, Це, зрештою, сприятиме і подоланню сепаратистських прагнень, що жевріють у деяких регіонах.

Ефективно вирішувати проблеми міжнаціональних відносин можна як на основі виробленого стратегічного курсу, так і через цілеспрямовану, активну регіональну політику. На жаль, до цього часу відбуваються дискусії щодо концепції територіального устрою і управління регіонами Немає чітких уявлень про засоби попередження міжнаціональних конфліктів, відцентрових тенденцій, гармонійного поєднання інтересів держави і регіонів. В особливо конфліктних регіонах України (наприклад, у Криму) немає не тільки регіональних програм вирішення проблем міжнаціональних відносин, налагодження цивілізованого життя депортованих народів, а й бажання їх розробити.

Ще однією причиною затримки радикальних реформ у політичній сфері є брак єдиного фронту реформаторів, Прибічники політичних реформ розпорошені за принципом персональних симпатій та антипатій, а інколи більше заклопотані амбіціями, аніж державотворенням. Тим часом, реформи не робляться без партії реформ.

Єдність реформаторів потрібна особливо сьогодні, коли в економіці співіснують нові, ще слабкі ринкові механізми та старі командні важелі; коли опір реформам чинять працівники, які користуються методами адміністративно-розподільчої системи, торгують кредитами, експортними квотами і ліцензіями; коли знову і знову спалахують дискусії: повернутися до колишньої державної економіки чи йти до створення абсолютно незалежного від держави ринку.

Отже, на сьогодні є два способи гарантування реформ. Перший – чим більше відбуватиметься змін в економіці, і чим більше людей залучатиметься до цих процесів, тим складніше буде повернути країну до старих часів. Другий – створення та удосконалення політичної бази реформ, яка б гарантувала пошук розумного співвідношення між швидкістю реформ і реальною соціальною платою, між ефективним державним регулюванням і ринковими механізмами. Єдність економіки і політики діятиме у XXI столітті так само потужно, як і у XX.

Реформи не можуть бути ефективними, якщо їх не забезпечити духовно (ідеологічно). Без духовної єдності, хоча б більшості населення і хоча б з головних питань реформування, неможливо очікувати значних суспільних перетворень. Ідеологічна лінія на проведення реформ не повинна розглядатися як спроба створення нової монопольної ідеології. Але ж надто широкий ідеологічний плюралізм призводить до непослідовності і суперечливості суспільних процесів, втрати традиційних моральних цінностей народу, дегуманізації життя і культури, готовності людей вірити в ілюзії та спекулятивні ідеї. У XXI столітті пошуки інтегративних та консолідуючих ідей залишаться надзвичайно актуальними для України.

 

Українські реформи: інтереси, мета, наслідки, роль еліт

Древні римляни казали: Praestat otiosum esse quam male agere – краще не робити, ніж робити погано. Як виглядають українські реформи і ті, хто ці реформи здійснює, з точки зору цього прислів’я?

Щоб це проаналізувати, треба наголосити на головній тезі нашої роботи: провінційна українська еліта[84] отримала владу безкровно на хвилі здобуття незалежності пострадянськими країнами суто прагматичним шляхом, використавши романтизм націонал-патріотів і тимчасовий спалах народної активності. Україна, за оцінками іноземних експертів, за своїм технологічним рівнем була однією з найпідготовленіших до переходу на ринкові умови розвитку. Не існувало зовнішньої військової небезпеки, був час для економічного і політичного маневру.

В цих умовах українська провінційна еліта вбачала найкращий шлях для збереження влади – змінити ідеологію, включити до владних інститутів частину антикомуністичних політиків і ділків тіньової економіки. Іншого виходу для збереження того, чим вона володіла і що контролювала, у неї не було.

Незалежна Україна юридично існує, має свою економіку і політику, свою правлячу і опозиційну еліти. Але народ не дуже в захваті від існуючої форми незалежності, а частина його проклинає все: і незалежність, і економіку, і політику, і правлячу еліту, і опозицію.

Правляча еліта завоювала своє право керувати державою усіма засобами: управлінським досвідом, демагогією; контролем, над економікою і державним апаратом, над процесом виборів. Більшість цієї еліти щиро вважає, що тільки вона знає вихід з економічної і політичної кризи, може здійснити реформи в інтересах народу і в своїх інтересах.

А що ж роблять найчастіше націонал-патріотичні лідери в той час, коли правляча еліта не може запропонувати ефективного курсу реформ і мобілізувати народ на перетворення, а брати участь у перерозподілі загальнонародної власності і пограбуванні людей у неї здібностей вистачає. Націонал-патріоти дискутують про символіку, мову, відзначають свята і ювілеї…

Сплило п`ятнадцять років незалежності України. Всі ці роки пройшли в розмовах, про реформи. І весь цей час українська еліта повторювала: “альтернативи реформам немає”. За них кричать усі, навіть ті, хто про них і гадки не має.

З точки зору філософа, соціолога чи .політолога, вихованих як на марксизмі, так і на традиціях світової, в тому числі німецької класичної філософії, це справжнісінька дурниця. Альтернатива закінчується для людини й суспільства тоді, коли вирішена глобальна суперечність: “буття і ніщо” на користь “ніщо”. Вважати, що ти вже перейшов межу “ніщо”, може тільки той, хто залишив цей світ фізично чи духовно.

Попервах кілька банальностей: шлях розвитку суспільства багатоваріантний – поки існує суспільство, завжди є альтернатива безальтернативному розвитку; є проста альтернатива – необхідність вибору між двома можливостями, які заперечують одна одну (купатися чи не купатися), є складна – вибір із більш, як двох можливостей. Поняття “альтернатива” походить від французького слова “аlternative”, яке має латинських попередників: “alter” – один із двох; “аlterno” – міняю по черзі (чергую – українською). Тому можна трактувати поняття “альтернатива” як вибір між двома і між кількома варіантами, моделями, планами дій. У житті найбільше використовується багатоваріантний вибір. Мао Цзедун варіант “купатися – не купатися” вирішував діалектичне – його обтирали вологою губкою. Купався він чи не купався?

Тому висновок перший: заяви на кшталт: “альтернативи реформам немає”; “ми потрапили в “безвихідь”, спрощують реальність, не дають можливості на додаток до відомого методу логічного мислення “аналізу” застосувати інший, не менш важливий, метод “синтезу”. Якщо ж ці методи “не діятимуть у парі”, то мислення однобічне.

Повернімося до обговорюваної проблеми: чи є альтернатива реформам. Так, ще й не одна. Одна очевидна – відсутність реформ. Не менш очевидна ще одна – контрреформа, тобто створення механізмів заборони реформ і переслідування, покарання політичних сил за реформаторську діяльність. Та є ще одна, прихована альтернатива – при деякій готовності суспільства до кардинальних змін відмовитись від відкрито оголошеної урядової лінії на проведення реформ та контрреформ і через прямі та побічні механізми соціальної регуляції створювати сприятливі умови прогресивної трансформації суспільства під нереформістським ідеологічним прикриттям. Спроби реалізації такого варіанта дій ми бачили і в косигінській лібералізації 60-х років, і в андроповській моделі “вдосконалення розвинутого соціалізму”, і навіть у деяких горбачовських проектах поліпшення соціалізму. Таким приблизно шляхом йшов Я. Кадар в Угорщині, а нині йдуть В’єтнам та Китай.

У 50-ті і 60-ті роки в СРСР були соціальні умови для реалізації такого “середнього” шляху, який, фактично, міг виступити третім варіантом альтернативи. Розвінчання культу особи Сталіна, як апогею тоталітаризму, відкрило можливість лібералізації більшовистського режиму та деякого реформування економіки. Дисципліна в партії була така, що при наявному ослабленні репресивного апарату можна було б дати будь-яку “команду” партії (під більш-менш ідеологічним прикриттям), і вона б здійснила будь-які реформи, але для цього необхідна була наявність кількох факторів.

1. Криза старого ладу і наявність паростків нового підходу до економічних та політичних відносин. Перше було. Тоталітарний більшовицький режим показав свою антилюдську, репресивну суть. Але нові підходи не були очевидні. М. Хрущов намагався покращити життя людей, уникнути світової війни і зберегти, поліпшити соціалізм, одним махом перескочивши в комунізм. Сил у нього забракло навіть для серйозного зміцнення режиму. Старе мобілізувалося і відновило статус-кво. Номенклатура-еліта перемогла.

2. Співіснування соціально активних реформістських сил. Партія була не реформістською. Вона, як будь-яке знаряддя в чиїхось руках, могла робити добро і зло (адже сокирою можна рубати і дрова, і голови), була небезпечною іграшкою в руках лідерів. М. Хрущов, О. Косигін і невелика група їхніх прихильників не змогли перетворити Президію ЦК КПРС на реформістський орган і зазнали поразки.

3. Соціально пасивні сили – народ – тоді був перетворений на аморфну масу, не здатну на протест та активні дії, але міг під керівництвом партії та репресивного апарату влади піти куди завгодно.

4. Теорія реформ. Марксизм-ленінізм уже перебував у стані кризи. Але його творчий потенціал після викриття культу особи був ще високий і цю “теорію” при наявності реформістського керівництва можна було повернути куди завгодно. Якби тодішні керівники сказали, що для перемоги комунізму, як тимчасовий захід, треба здійснити приватизацію, то слухняна інтелігенція обґрунтувала б цей крок як “теоретично”, так і ідеологічно-пропагандистськи.

Можна зробити другий висновок: у 50-60-ті роки були деякі передумови реформ, але їх не реалізували через неготовність “верхів” до реформ. “Низи” можна було змусити йти в будь-якому напрямку.

Чому ми заглибилися в історію? Щоб показати, що у історії треба вчитися.

Історичні умови в Україні в 90-ті роки і на початку ХХІ століття зовсім інші: є серйозні паростки нового, а старе в кризі, є соціально-активні реформістські сили, і народ значною частиною згоджується на реформи, є багато красивих теорій, але… Реформи не йдуть. Чому?

Річ у пошуку альтернативи лобовій спробі проведення реформ шляхом “шокових терапій”. Якщо не можна успішно форсувати річку в одному місці, то навіщо бездумно знищувати війська, техніку саме тут? Чи не краще застосувати маневр, як на Букринському та Лютізькому плацдармах, коли визволяли Київ у 1943 р.? У політиці та економіці маневр не менш важливий, ніж на, війні.

Нині є три найімовірніші варіанти дій на Україні, якщо розглядати поняття “альтернативи” в його складнішому варіанті. Варіант перший – проведення обіцяних реформ (ринкова економіка, приватизація тощо). Варіант другий майже неможливий – реанімація старого тоталітарного суспільства (як у фільмі жахів, мертвий підводиться і починає діяти; немов живий). Варіант третій – ані реформ, ані контрреформ (покластися на стихійний розвиток, куди “крива” вивезе). Який варіант буде обрано?

Найімовірніше – жодний з трьох. Час прогаяно для першого та другого, а третій обумовить нову кризу, страждання народу. Тому потрібна нова альтернатива, але стосовно цієї ситуації. Такою альтернативою в теперішній ситуації реформ, що втілюється вельми повільно, є політика прискорених реформ. Така політика можлива, якщо суспільство однозначно зробить вибір на користь реформ. Такий вибір може бути зафіксований лише на референдумі за конкретним планом реформ. Перевага на боці цього варіанта, який вже був запропонований, але не реалізований після виборів Президентів в 1999-2004 рр. У цих випадках було одержано “добро” народу на проведення економічних і політичних реформ з водночас проведеною широкою роз’яснювальною кампанію суті реформ на новому етапі. Але і цей варіант не було здійснено.

Реформи не втілюються через важливу причину: тому що немає нової ідеї, яка підняла б і еліту, і народ. Основою нового суспільства стає спочатку не економіка, вона лише згодом виконує роль “основних стін” нової будівлі, а морально-ідеологічні цінності, ідеали. Будь-яка реформа, перебудова починається з ідеї, ідеалу, що згодом втілюється в соціальний проект перебудови чи модернізації.

Навіть марксизм, що грішить на економічному детермінізмі і часто стверджує, що економіка вирішує все, змушений був визнавати, що під час революції, кардинальних реформ на перший план виходять ідеологія та політика. Лише витіснивши старі ідеї та ідеали, оволодівши політичними механізмами влади, можна підштовхнути на шлях перетворень громіздкий віз економіки.

Морально-ідеологічні устої,, первинний фундамент старого суспільства значною мірою зруйновані. Комуністична ідеологія, така приваблива для інтелігенції та найбідніших верств, попервах, вселяючи ентузіазм мільйонам, вела їх на бойові та трудові подвиги, навіть заступала своїми ідеологічними гаслами терор та авантюризм в економіці, була лікувальною утопією, а згодом виродилась в ритуальні гасла – молитви.

Комуністична мораль перетворилась на атеїзм, на боротьбу з релігією. Так і з душ була вигнана віра. Людина ж без віри – неповноцінна людина. Безвір’я гірше навіть, ніж омана. Спроба нав’язати віру в комунізм провалилась, бо реальність не підтверджувала обіцянок побудувати рай на Землі. Релігії тут перемагають комунізм, вони обіцяють рай на тому світі, після смерті, що перевірити раціональними методами неможливо.

Тому релігійна мораль стійкіша, тим більше, що підтримується страхом жорсткої кари за гріхи в потойбічному світі.

Альтернативній інтернаціональній ідеї марксизму (“пролетаріат не має вітчизни”) у нас була висунута національна ідея незалежності. Ця ідея має величезний потенціал і відіграла свою конструктивну роль в історії України. Але коли Україна стала незалежною, необхідно було цю ідею доповнити іншими, які конкретизують, поглиблюють процеси набуття незалежності в економічній, політичній та культурній сферах. Тобто, нині стоїть завдання розвитку незалежності в кожній галузі життя. Від декларацій час перейти до конкретних справ. Це всім зрозуміло. Але незрозуміло органам влади – як, яким чином?

В 2002-07 рр. Україна здійснила чергову спробу знайти нові шляхи реформ, євроінтеграції, розв`язання проблем взаємодії центру і регіонів тощо. Деякі надії з`явилися наприкінці 2004 року, коли відбулися відомі «помаранчеві події» навколо президентських виборів (про це ми будемо говорити окремо – авт.). В той час Україні повезло. На вулиці вийшли мільйони людей, але вдалося уникнути пролиття крові. Конфлікт начебто був розв`язаний обранням В.Ющенка Президентом України і обіцянкою швидко провести демократичні реформи та євроінтеграцію. Але обіцянки давали романтики, а життя показувало інше.

Для виважених аналітиків уже тоді було зрозуміло, що до завершення протистояння політичних сил, до подолання системної корупції і об`єднання України в інтересах прориву до майбутнього ще далеко. Парламентські вибори 2006 року підтвердили ці сумніви. Країна була розколота навпіл цивілізаційно-ціннісно. Одна частина країни прагнула євроінтеграції, інша – залишатися в межичассі або повернутися в минуле. Корупція не була подолана. Конфронтація продовжувалася, що привело до подій березня-травня 2007 року. Головні протиріччя залишаються в зовнішній політиці, головним чином щодо відносин україни з НАТО, ЄС, Росією. Не досягнуто згоди в питаннях мови, в кадровій і освітній політиці.

В країнах зі сталими демократичними традиціями такі протиріччя розв`язуються шляхом компромісів і переговорів. В Україні ж зберігається великий конфліктний потенціал. Політичні сили ідуть «стінка на стінку», корупція залишається могутньою, з ситуації внутрішньополітичного конфлікту поки що виходу не видно. Зірка України ледь жевріє.

Відсутність теоретико-ідеологічних та економічних програм, можливо, компенсуються чіткими політичними програмами? Адже майже 110 політичних партій шукає шляхи у майбутнє. На жаль, лише деякі партії реально шукають і створюють програми розвитку на три-п’ять років, розробляють нові закони. Більшість же політичних партій і сил гадає, що робитиме Президент, якщо Верховна Рада відправить уряд у відставку і не ухвалить бюджет.

Пошук у політиці відрізняється від пошуку в мистецтві, наприклад образотворчому. По-перше, художник експериментує на полотні, а чи знайде його твір споживача – це його діло або його менеджера. Політика ж експериментує на людях, на їхньому житті та їхніх долях, і міра відповідальності тут інша. По-друге, художник вільний у пошуках, а політик ні. Він має справу з ситуацією, що склалася, і з пошуком там, де хтось щось поклав. Шукати можна в сфері інтересів особистості, соціальних груп, політичних інститутів, держав, суспільств. По-третє, в політиці треба поважати фундаментальні закони історії. Це тільки здається, що Цезар, Наполеон, Петро Перший, Гітлер, Ленін, Сталін, Мао Цзедун та інші політики своєю діяльністю показали, що кордон законів історії перейдено. Таку ілюзію створює безпосередня близькість їхніх діянь до меж дозволеного історією. Якби вони перейшли межу дозволеного історією, то їх би знищили відразу. А “прикордонна позиція” дала змогу їм гратися і з добром, і зі злом. У цьому проявилася як їхня геніальність, так і їхнє безумство. І одне, і друге знаходять шанувальників серед мас, отже, вони були потрібні певним верствам населення, отже історії.

Нині в Україні та в інших державах колишнього соціалістичного табору триває пошук шляхів політичних реформ. У цьому пошуку бракує професіоналів, які керували б режисерами, які “ставлять” спектаклі політичного життя. Ці режисери часто діють без лібретто, сценаріїв, тексту п’єс. Основне – вивести політичних акторів на сцену, а там нехай вони грають на свій розсуд.

Щоб ввести політичні ігри в цивілізоване (не кажемо про класичне) русло, слід визначити вихідні правила гри. Думається, є два головні неальтернативні шляхи проведення політичних реформ: традиціоналістський і феноменологічний. Але можливі й інші.

Традиціоналістський шлях прямого слідування дійсності, поступово змінюючи цю дійсність, готувати якісний стрибок. І коли суспільство буде більш-менш готове, – провести “круті” реформи, – запровадити поправки до Конституції України і на її основі переформувати всі органи влади, тобто втілити соціальний проект (Конституцію) в дійсність. Для такого шляху необхідна спільна робота основних гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової (хоча б у центрі) і єдність політичної гри. Такий варіант подій найменш болісний для влади і народу. Але, на жаль, в Україні його майже не можна організувати через поляризацію, альтернативність суспільства.

Феноменологічний шлях — добирати феноменальних лідерів (президентів, вождів, месій), коли їхня яскрава особистість накладає відбиток на історію, дає змогу проводити політику, яку народні маси не дозволяють втілювати “нормальним” політикам (“феноменологічні” політики – Наполеон, Гітлер, Ленін тощо). Це мають бути неординарні люди, що згуртували навколо себе групу прихильників, фанатів, які ведуть масу На політичний експеримент більше за канонами сліпої віри, ніж, за логікою науки. І такий варіант в Україні поки що не можна здійснити – немає очевидних неординарних лідерів.

Який же шлях обрати. Україні – проміжний чи синтетичний?

Синтетичний шлях в політичній сфері – це не просте поєднання двох шляхів, а інтеграція, що дає нову якість. Ця нова якість – піти на формування позапартійного уряду національної злагоди із професіоналів, який би очолив лідер з програмою негайних реформ. Спроби щодо цього робили Президенти України Л.Кравчук, Л.Кучма, В.Ющенко, але поки що не досить ефективно.

У найближчому майбутньому ідеї такого “третього” шляху будуть дедалі популярнішими. На цей шлях політиків спонукатиме ряд факторів:

а) буксування політичних та економічних реформ на тлі протистояння різних гілок влади;

б) неефективність механізмів управління державою, послаблення зв’язків між центром та регіонами;

в) посилення тиску з боку деяких країн СНД, щоб втягти Україну в якесь нове супердержавне об’єднання;

г) політичні та економічні вимоги мас підвищити рівень життя, навести хоча б елементарний порядок тощо.

Політичній еліті України не варто чекати, що ситуація владнається сама собою. Це утопія. У смутні часи на найвищі державні пости приходять люди тимчасові, що рідко поліпшують ситуацію.

Синтетичний шлях розвитку України може стати новим кроком у світовій практиці. Тут важливо в економічній сфері не стільки обрати щось середнє між процвітаючим капіталізмом США і згаснувшим “реальним соціалізмом”, а розробити і здійснити новий “третій варіант” поєднання економіки вільного ринку і соціальних гарантій трудящим, які притаманні соціалізованій (“соціальній”) державі відповідно до принципів соціал-демократії і християнської демократії.

Подолати сьогоднішню біду України можна сміливою стратегією і тактикою реформ, дійсною активністю в політичній та економічній сферах, а не імітацією реформістського “бажання” і активності.

Той, хто хоче жити .в Україні, а не накопичує кримінальним шляхом кошти, щоб емігрувати, серйозно повинен думати над тим, які інші держави виходили з подібних кризових ситуацій, що робили їхні еліти і чого не робить наша національна еліта. Японці не мають таких багатих ресурсів, як Україна, але їх успіхам заздрить планета. Німеччина була розтрощена у Другій світовій війні не менше ніж СРСР. А тепер вона допомагає Росії, як бідній країні, хоч у останньої природні ресурси просто фантастичні. Навіть Польща; яка почала реформи всього на рік-два раніше України, має вражаючі успіхи, хоч бідніша землею й природними ресурсами.

Ці країни роблять сміливі кроки – знищують старі індустрії, впроваджують нові технології, нові зразки економічної діяльності. Існує простий закон науково-технічного прогресу: нове обладнання працює краще і є дешевшим, ніж старе, морально і технічно застаріле.

Закордонні кредити треба не розкрадати за корупційними схемами, не проїдати і пропивати, сплачуючи зарплатню бюрократії, а спрямовувати на модернізацію промисловості і сільського господарства. Політика “зберігання” старих заводів і шахт – це політика консервування злиденної ситуації в Україні.

Перед дійсно національною елітою України стоять два головні завдання: перше, проаналізувати причини наших політичних та економічних невдач і зробити висновки; друге, дати конкретне тлумачення ідеї докорінних реформ і соціальної справедливості та шляхів їх реалізації в соціальній державі. Справа в тому, що ідея докорінних реформ буде сприйнята тільки через ідею соціальної справедливості. Принципи реалізації ідеї соціальної справедливості відіграватимуть важливу роль в розвитку людської цивілізації. Більшість держав в XXI сторіччі прагнуть стати соціальними, обмежувати соціальну нерівність бідних і багатих, активно боротись з безробіттям. Тут важливо поєднати дві тенденції створити вільне, відкрите суспільство, де забезпечені політичні права і свободи особи, групи, організації і збудувати сильну соціальну державу, яка дбає про всіх. !

В той же час учені і політики-практики все частіше говорять про необхідність морального і правового обмеження свобод і незароблених соціальних благ. Людина значно частіше, ніж думає більшість суспільства, схильна до нетрудового способу життя, до зловживання свободою, коли і те й інше призводить до необґрунтованих утриманських настроїв щодо держави, до політичного і економічного свавілля. Тому суспільствознавці ще в старі часи поставили проблему “золотого поділу”. На шість пунктів свободи потрібно чотири пункти моральних і правових обмежень. Сьогодення в найзаможніших країнах показує, що і там є серйозною проблемою, зловживання правами і свободами, зростання паразитичної верстви, яка працездатна, але не бажає працювати, шукає (і знаходить) шляхи жити за рахунок суспільства, за рахунок продуктивної частини населення.

Свобода, яка досягає стадії зрілості, сама себе обмежує відповідальністю, якщо сполучається з розвиненою мораллю. І не має великого значення, чи це релігійна мораль чи світська. Головне, щоб вона співпадала з загальнолюдськими цінностями.

В країнах СНД, в тому числі в Україні, до зрілої свободи ще далеко. А довгочасна зупинка незрілої свободи – це небезпека повернення тоталітаризму, загроза загибелі державності або панування свавілля, охлократії. Еліта суспільства не тільки повинна сама зрозуміти, що будь-яка свобода, демократія, вільна конкуренція повинні себе розумно обмежувати, інакше вони загинуть, але й розповсюджувати таке розуміння серед населення, закладати в конституцію і закони.

Демократичні цінності витримали випробування, якщо виходити з наявної інформації про стародавні часи, майже тридцять сторіч. Зараз ми теж спостерігаємо нову хвилю демократизації громадського життя. Один за одним валяться тиранічні режими, загальнолюдські цінності розповсюджуються в світі. Україні важливо утриматись на цій хвилі. І роль еліти суспільства в цьому важко переоцінити, навіть виходячи з того хисткого стану суспільства, який є в Україні.

У науковій і публіцистичній літературі роль еліт дуже часто оцінюється через їх вплив на політичну і економічну стабільність суспільства. Але при цьому науковці, політики нерідко дуже вільно застосовують поняття “стабільність”. Тому зупинимось на визначенні цього поняття в науковій літературі. В західній соціології і політології є декілька підходів до визначення поняття стабільності:

  • відсутність в суспільстві реальної загрози нелегітимного насилля або наявність у держави ефективних заходів, які дозволяють в кризовій ситуації протистояти йому;
  • функціонування одного режиму чи уряду протягом довгого часу завдяки вмілій адаптації до соціальних змін;
  • дотримуванню конституційного ладу. Наприклад, С.Хантінгтон визначає стабільність, за формулою “порядок плюс спадкоємність”, коли модель організації: влади протягом довгого часу зберігає свої сутнісні характеристики (американський конституційний лад);
  • наслідок легітимності влади;
  • відсутність структурних змін в політичній системі суспільства або можливість контролювати ці зміни;
  • як баланс (рівновага) політичних сил;
  • співпадіння, гармонія функцій інститутів держави, сім’ї, школи і т. д.;
  • модель поведінки і суспільний атрибут, коли люди обмежують свою поведінку кодексом моралі і політичних дій, розуміючи, що відхід від норм цих кодексів веде до нестабільності в суспільстві[85].

Україна матиме шанси на успіх в політичних та економічних перетвореннях, якщо зберігатиме політичну стабільність. Однією з гарантій політичної стабільності є Конституція України і той політичний устрій, який в ній зафіксовано.

Частина політичних еліт в країні, особливо лівої орієнтації, почала широку пропагандистську кампанію по кардинальних змінах в Конституції, яка так важко приймалася. І тут головним виступає аргумент неефективності президентської адміністрації, її корумпованість. Тому почали проголошуватись промови про відміну інституту президентства, ніби він породжує “брудну політику” в Україні, а “ради” забезпечують її чистоту. Але ця теза фальшива. Ради протягом історії СРСР були дуже ефективним прикриттям найжахливіших речей, які робились керівництвом КПРС і репресивним апаратом. Існує думка, що усяка політика взагалі брудна справа. Але це невірно. Дійсність простіша – політичні інститути і політика такі, які люди, котрі керують цими політичними інститутами і займаються політикою. Якщо люди брудні, то й політика їхня брудна, якщо ж політикою займається порядна людина, яка має імунітет до брехні, крадіжок, волюнтаризму, то і політика її порядна. Якщо еліта, чи частина еліти, яка знаходиться при владі, корумпована, то в цьому винні не “міністерство” як політичний і господарський інститут, а люди, котрі працюють в цьому міністерстві. Така, ж ситуація і з інститутом, президентства, який не винний за дії людей, які його уособлюють. На нашу думку, інститут президентства в Україні природній і може відіграти велику позитивну роль.

По-перше, інститут президентства надійно вкорінився майже в усіх державах, що виникли після розпаду СРСР, як, зрештою, і в усіх постсоціалістичних країнах Центральної і Східної Європи. Значить, є все-таки щось в ньому, якщо він сприймається як норма державного будівництва. Питання функцій президентів, розподілу функцій в трикутнику «президент-уряд-парламент» – окрема тема, як і питання норм і процедур формування президентських адміністрацій.

По-друге, критика тих чи інших політичних лідерів, що обіймають посаду президента, дуже часто і необґрунтовано переноситься на сам інститут президентства. Але хіба винен костюм, якщо його одягає людина, котрій він не пасує. Його можна підігнати людині, яка хоча б за основними параметрами йому відповідає. Якщо ж-виборці не вміють належним чином оцінити кандидатури на посаду президента з точки зору інтелекту, політичної волі, бажання йти у фарватері демократії, відстоювати докорінні інтереси суспільства, то винна не тільки ця людина, що одягла не свій “костюм”, але й виборці тієї чи іншої країни, які надали їй таку можливість.

По-третє, поставимо собі запитання: якщо політичні сили вимагають ліквідації інституту президентства, то може він є для них лише перепоною в досягненні вузьких політичних цілей, а не в реалізації інтересів народу? Якщо політична партія чи громадський рух виражають інтереси більшості народу, то хто їм заважає демократичним шляхом обрати “свого” президента, а він потім нехай проводить референдум про скасування цієї посади чи про інші функції людини на цій посаді.

По-четверте, питання про форму державної влади – президентська, президентсько-парламентська чи парламентська республіка – рідко коли вирішувалося на референдумах, в розрахунку на “мудрість народу”. Навіть професіонали-юристи, політологи, соціологи, філософи, економісти, історики не можуть однозначно відповісти на це питання, достеменно визначивши всі плюси і мінуси різних форм державної влади. І вже зовсім чистої води демагогія – покластися на “чуття народу”. В кінцевому результаті проблема вибору повинна бути вирішена на більш високому рівні політичного професіоналізму – в парламенті, в Конституційних зборах, в спеціальних Меморандумах головних політичних сил країни тощо.

По-п’яте, якщо пильно вдивитись у багатовікову історію слов’янських держав, то що можна розгледіти? Було лише дві держави, де мало місце щось подібне парламентській республіці, – Новгород і Псков, але вони безславно програли історичну суперечку про форму правління і управління. СРСР ніколи парламентською республікою не був. Це була класична “вождистська держава” на чолі з керівництвом КПРС, де-юре оформлена в “брежнєвській конституції” 1977 р., де більшовистська партія без жодних комплексів була названа “ядром політичної системи суспільства”. Цим було відкинуте будь-яке парламентське маскування тоталітарної держави. То чому ж ми повинні повертатися до системи, коли 10-15 членів Політбюро ЦК КПРС (пенсійного віку) вибирали вождя для країни і народу? А в останні роки своєї влади і комуністи прийшли до президентської форми правління – спочатку об’єднали функції Генерального секретаря ЦК КПРС і Голови Верховної Ради СРСР, а потім обрали Президента СРСР.

По-шосте, сутність сучасної суперечки, хто в країні хазяїн – Президент України, Кабінет Міністрів чи Верховна Рада – глибоко помилкова і цинічна. Єдиний хазяїн країни народ. Держава, в тому числі і Президент, і Кабінет Міністрів і Парламент, і Судова влада повинні бути лише інструментом вираження волі народу. Той, хто хоче, щоб держава стояла над суспільством, знову веде справу до того, щоб “слуги народу” стали його катами, пастухами, поводирями і знову гнали народ в табори, морили голодом, не давали рота розкрити.

То який же попередній висновок можна зробити?

1. Структура державної влади не є головною характеристикою сутності держави. В одну й ту ж пляшку можна влити і добре вино, і сірчану кислоту. Головне для державного будівництва – розробити й конституційне закріпити систему стримуючих противаг: законодавча – виконавча гілки влади; влада – народ; влада – політичні партії; суспільні організації – народ і т. п. Ця система взаємного стримування повинна забезпечити нормальне функціонування всіх гілок влади в рамках закону, контроль з боку народу і судової влади (Конституційний суд) за розмежуванням функцій різних посадових осіб, починаючи з Президента України, Голови Верховної Ради, Прем`єр-міністра, Голови Конституційного Суду. Необхідно провести цілу низку заходів, які гарантуватимуть, що вино буде налите в одні пляшки, а сірчана кислота – в інші. Звичайно, кожна аналогія умовна і відносна, але в соціальному організмі все повинно бути логічно, як в промислових технологіях.

2. Чи вдалось нам в Україні здійснити принципи чистих технологій державної влади і самої держави? На жаль, поки що ні. Чому? Надокучило повторювати загальновідоме, але доведеться це зробити. Тому що функції гілок влади недостатньо чітко закріплені в Конституції України. До того часу, поки не перестануть постійно вимагати перегляду Конституції і надання додаткових повноважень, гризня між гілками влади, між центральними і регіональними структурами влади триватиме.

Таким чином, справа не в інституті президентства, а в реалізації цього інституту на практиці. Будь-яка теоретично перспективна і плідна ідея може бути дискредитована недосконалою, помилковою чи профанаційною практикою, коли інтереси частини політичних еліт вступають в суперечність з цією ідеєю. Інститут президентства бажаний в інтересах тих політичних еліт України, котрі прагнуть забезпечити незалежність країни через зміцнення влади, підвищення захищеності населення з боку цієї влади. Але цей інститут можу функціонувати і як знаряддя антидержавних чи мафіозних сил, коли ці сили контролюють президента. Адже ми вже говорили, що сокира може використовуватися і як будівельний інструмент, і як знаряддя вбивства. Все залежить від того, в чиїх вона руках.

Інститут президентства небажаний для тих політичних сил, які не зацікавлені в зміцненні державної влади в Україні й хотіли б відсторонити народ від прямої участі у виборі керівників країни, забезпечити формування правлячої верхівки шляхом вузьких кулуарних ігор. При цьому слід мати на увазі, що народ може також помилятися, його можуть обдурити демагогічними обіцянками, однак поки що людство не знайшло ефективніших засобів демократії, ніж прямі вибори президентів та парламентарів.

 

Виклики зовнішнього світу і Україна ХХІ століття

Зовнішній світ, здебільшого, не хоче бачити Україну економічно і політично могутньою державою. В усякому разі сьогодні його влаштовувала б ситуація, якби Україна була другорядною державою, на території якої можна б розмістити брудні виробництва і використати в політичних іграх. Повінь слів, що наші західні і східні партнери мають інші цілі, не підтверджується реальними кроками в організації допомоги, кредитів, рівноправного співробітництва у економічній та військовій сферах.

На початку 2007 року стало зрозумілим, що існують усі ознаки кризи у відносинах і з Росією, і зі США, і з Європейським союзом. Причин для цього багато: борги, Чорнобиль, політика в енергетичній сфері, недостатній динамізм реформ, проблеми зі свободою слова, втрата інтересу до України як рівноправного партнера тощо. В цих умовах політика балансування між Сходом і Заходом перестає бути ефективною. Настав час формувати незалежний зовнішньополітичний курс, виходячи з національних інтересів України, а не підлаштовуватись або “під Москву”, або “під Вашингтон”.

XXI століття може стати часом народження нового зовнішньополітичного курсу України. Але напрями цього курсу, його форми – це ще tеrrа іnсоgnіtа. Тому важливим завданням інтелектуалів України є пошук оптимального змісту і форм співробітництва зі світом та нашими сусідами.

То ж які шляхи обрати Україні в цій ситуації?

Вибір перший – євроцентристська орієнтація з поступовим еволюційним входженням в єдину Європу, використовуючи регіональні альянси з найближчими сусідами по Європі, встановлення особливих відносин з Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною, Туреччиною, не забуваючи при цьому перспективи партнерських відносин з Німеччиною, Францією, Великобританією та іншими країнами Європи. .

Вибір другий – євразійська орієнтація. Без тісних відносин з Росією, Казахстаном, середньоазіатськими та кавказькими державами нам не обійтись, але тут є деяка небезпека. Зважаючи нате, що Росії бракує традицій, досвіду, механізмів рівноправного співробітництва з менш сильними партнерами, враховуючи її сировинний, економічний та військовий потенціали, знову можемо наразитися на спробу підкорення народів колишнього СРСР, перетворення їх держав на маріонеткові. На цю загрозу треба зважати і нейтралізувати через відповідні угоди як з Росією, так і з НАТО.

Вибір третій – роль “вільного стрільця”, який шукає свою удачу по всій планеті, з орієнтацією на світові центри економічного розвитку, капіталу (щось близьке до стратегії Великобританії, яка має опорні пункти в усіх-усюдах, досвід сторіч. Щодо торгівлі в світі, механізму співробітництва, то Британська співдружність націй і сьогодні має конкурентоспроможну економіку й ефективну політику.

Для України найперспективніший – перший вибір. Вів може здійснитися, але не повністю і повинен доповнюватись окремими частинами другого й третього варіантів дій.

Під час реалізації обраного курсу важливо враховувати низку моментів, які проявилися вже за останні три роки.

Нині світ (особливо економічно розвинуті країни) стрімко втрачає інтерес до держав, що утворилися на терені колишнього СРСР, хоча такий інтерес і декларується урядами та політичними партіями розвинутих країн.

По-перше, їх лякає можливість розвалу вже самої Росії як держави при збереженні безпідставних імперських амбіцій. Справді, справи складаються так, що дезінтеграція Росії можлива, а “смутні часи” можуть тривати ще 10-15 років. Негативне сприйняття Росії, деяких республік Кавказу та Середньої Азії частково позначається і на ставленні до України. Тому дистанціювання від агресивних дій Росії та її лідерів у регіонах, на наш погляд, дуже бажане.

По-друге, світ дивує слабка активність України в економічних реформах і в сфері міжнародних відносин, особливо економіки. А наша “рідна” бюрократія, хабарники лякають їх іще більше.

Отже, реальні інтереси української державності, мабуть, акцентуються на встановленні міцних зв’язків з Росією, Європейським союзом і двосторонніх зв’язків з усіма державами, які цього прагнуть.

Для Європи Україна є цікавою, головним чином, у двох площинах: нейтралізація чи “санітарний кордон” щодо загрози зі Сходу, з боку Росії; як місток для зносин із Близьким і Середнім Сходом через південь України і Чорне море, Кавказ.

Україні також вигідно не потрапити в орбіту російської воєнно-політичної стратегії як сателіт. Але не така вже й добра перспектива стати східним кордоном Західної і Центральної Європи.

Нашій країні варто також більш уважно віднестися до «азійського фактору». Азія має усі можливості перемогти Європу економічно і політично в майбутньому. Для цього вона має усе: людський потенціал, інтелект і найновіші технології. На щастя для Європи, вона розколота на різні геополітичні пояси. Китай, Японія, Корея, Індія є головними носіями могутності Азії. Але між ними і Європою лежить широка геополітична і геоекономічна полоса країн, які є природним бар`єром, який не зможе подолати ані Китай, Японія, Корея, ані Індія. Це Центральна азія і Арабський Схід. Це нестійкий, нестабільний регіон, де релігійні війни, наркотики, революції і контрреволюції стримують економічний і соціальний прогрес, а отже, знижують політичну вагу регіону (поясу).

«Азійські тигри» не можуть використати і Африку для своїх імовірних геополітичних планів. Афріка «хвора» тими ж хворобами, що й Центральна Азія і Арабський схід.

Тому Європа може більш-менш спокійно налагоджувати політичне і економічне співробітництво з «азійськими тиграми». Що не так вже райдужно для країн Північної Америки. Вони є привабливим геополітичним і геоекономічним простором для «азійських тигрів», населення яких постійно зростає, але земля і природні ресурси все зменшуються.

Зовнішній політиці України, що будується на послідовному відстоюванні національних інтересів, властиві відкритість і співпраця, твердість і партнерство. Тому вона не спрямована на конфронтацію з сусідами та іншими країнами. Тому небезпека стати прикордонною державою в протистоянні Західної та Центральної Європи і Росії не може бути привабливою. Тим більше, коли найближчі центральноєвропейські партнери, наприклад, Польща, то обіцяють не укладати угод, які зашкодили б інтересам України (йдеться про будівництво газопроводу в обхід України, через територію Білорусі та Польщі), то відмовляються від своїх обіцянок. Україна теж веде себе суперечливо, то просить керівництво Польщі підтримати її позиції в питанні недопущення будівництва газопроводу, то за спиною Польщі погоджується з Росією про можливість такого будівництва.

Інтеграція України в ЄС має свої переваги і для України, і для Європейського Союзу. З цим погоджуються представники України і ЄС.

Для нашої держави важливого значення набувають як процес її послідовного наближення до ЄС, досягнення відповідності копенгагенським критеріям членства у ньому, що значною мірою збігається з головними завданнями здійснення системних перетворень в державі та суспільстві, так і стратегічний результат цього процесу – повноправне членство в ЄС.

Як невід’ємна (в географічному, історичному, політичному та культурному аспектах) частина Європи Україна орієнтується на діючу в провідних європейських країнах модель соціально-економічного розвитку. Євроінтеграційний курс розглядається саме у контексті реалізації цієї моделі в умовах України.

Вступ у майбутньому до ЄС сприятиме більш активному долученню нашої держави до європейських демократичних цінностей, поширенню на неї зони загальноєвропейської стабільності та безпеки, уникненню нових ліній поділу на континенті. Членство в ЄС дозволить більш ефективно використовувати переваги міжнародної спеціалізації та кооперації, що стане важливою передумовою прискорення економічного розвитку та модернізації країни.

Політичні переваги інтеграції України в ЄС пов’язані зі створенням надійних механізмів політичної стабільності, демократії та безпеки. Зближення з ЄС е гарантією, а виконання його вимог – інструментом розбудови демократичних інституцій в Україні. Крім того, членство в ЄС відкриє шлях до колективних структур спільної безпеки Євросоюзу, забезпечить ефективнішу координацію дій з європейськими державами у сфері контролю за експортом і нерозповсюдження зброї масового знищення, дозволить активізувати співробітництво у боротьбі з організованою злочинністю, контрабандою, нелегальною міграцією, наркобізнесом тощо.

В економічній сфері переваги інтеграції в структури Євросоюзу випливають з функціонування в ЄС сталої та економічно ефективної моделі організації суспільства і наявності колективних механізмів підтримання макроекономічної стабільності. Інтеграція в ЄС сприятиме зростанню продуктивності економіки та темпів технологічної модернізації під впливом конкуренції на єдиному європейському ринку та забезпеченню вільного доступу до новітніх технологій, капіталу, інформації; підвищенню кваліфікації робочої сили за умов її вільного руху в межах єдиного ринку; створенню більш сприятливого інвестиційного середовища; істотному зростанню обсягів торгівлі на ринку ЄС; створенню передумов для прискореного зростання взаємообміну в галузях з підвищеним рівнем науко- і техноємності; підвищенню якості регулятивних інститутів у бюджетній, банківській, фінансовій сферах та корпоративному управлінні. Інтеграція також надасть можливість використовувати фонди регіонального розвитку ЄС для прискорення виходу на рівень економічного розвитку, властивий більш розвиненим країнам Євросоюзу.

Європейський Союз (з урахуванням майбутнього розширення) стане потужним ринком для 500 млн. споживачів. Враховуючи їхню високу платоспроможність, швидкі темпи економічного розвитку країн ЄС, культуру виробництва, споживання, розрахунків, цей ринок має для України значні перспективи.

Соціальні переваги членства в ЄС пов’язані з наявними тут високим рівнем соціальних стандартів і розвитку гуманітарної сфери, ефективним захистом прав працівників, розвиненою системою охорони довкілля.

Наслідком інтеграції України в ЄС стануть суттєві зміни в забезпеченні права на вільне працевлаштування, адекватної оплати та безпеки праці, гарантій соціального забезпечення, належних умов життя громадян, охорони здоров’я, освіти, культури, соціального захисту і соціального страхування відповідно до європейських стандартів.

Сама мета інтеграції в ЄС, як доводить досвід практично всіх нинішніх країн-претендентів “першої хвилі” (Естонії, Польщі, Словенії, Угорщини, Чехії ті Кіпру), є потужним стимулом необхідних для цього соціально-економічних перетворень.

Позитиви європейської інтеграції України для Європейського Союзу мають оцінюватися із точки зору внеску, який наша держава може зробити в його розвиток.

Це стосується насамперед геополітичної ролі України як одного з ключових факторів регіональної і загальноєвропейської стабільності та безпеки. Україна уклала угоди про дружбу з усіма своїми сусідами, забезпечила міжетнічний мир і стала загальновизнаним чинником стабільності у Центральній Європі. Її приєднання до ЄС (одночасно з поглибленням співпраці з Російською Федерацією в економічній, соціальній, політичній і правовій сферах) суттєво усунуло б небезпеку відродження протистояння між Сходом та Заходом, утворення нових геополітичних ліній розподілу на європейському континенті.

Україна має потенційно широкі ринкові можливості, значення яких важко переоцінити як на нинішньому етапі торговельно-економічних відносин з Євросоюзом, так і в рамках майбутнього єдиного ринку після її вступу до ЄС. Кадровий, науковий, промисловий (особливо в галузях високих технологій), сільськогосподарський потенціал нашої держави, її зростаюча роль у міжнародній миротворчій діяльності – це той безперечний позитив у євроінтеграційному контексті, який має бути врахований Євросоюзом.

Велике значення для ЄС матиме також транзитний потенціал України, насамперед з точки зору торговельно-економічних зв’язків між ЄС та Росією і країнами Центральної Азії. З входженням України до ЄС значущість цього чинника значно підвищиться.

Проте слід зазначити, що для належного використання цих переваг потрібні напружені зусилля, ретельні і виважені кроки. Забігання наперед може мати серйозні негативні наслідки – зокрема, через недостатню готовність країни до жорсткої конкуренції на єдиному європейському ринку та до належного виконання взятих на себе міжнародних зобов’язань[86]. Як відмічається у цьому документі Адміністрації Президента України, цілі та завдання євроінтеграційного курсу підпорядковані досягненню стратегічної мети України на європейському напрямі – набуття повноправного членства в Європейському Союзі. Але реалізацію цієї мети здійснити складно.

Згідно з визначеними Європейською Радою у 1993 р. критеріями членства в ЄС (відомі як копенгагенські критерії) країна-кандидат має досягти стабільності інститутів, що гарантують демократичний розвиток, верховенство права, права людини та повагу і захист національних меншин; забезпечити існування функціонуючої ринкової економіки, а також здатність витримувати конкурентний тиск ринкових сил у рамках Союзу; бути готовою взяти на себе зобов’язання, які випливають з членства в Союзі, у т.ч. щодо дотримання цілей політичного, економічного та монетарного союзу.

Досягнення відповідності держави та українського суспільства копенгагенським критеріям членства в ЄС і є головним довготерміновим завданням євроінтеграційного курсу. Водночас ці критерії застосовуються лише до визнаних Європейським Союзом країн-кандидатів, що обираються з числа асоційованих з ЄС держав. У зв’язку з цим отримання статусу асоційованого члена ЄС – головне завдання євроінтеграційного курсу України у середньотерміновій перспективі. В 2007 році ж ЄС обіцяє Україні тільки статус «доброго сусіда».

Принципово важливою умовою і відповідно ціллю, що стоїть перед державою, яка бажає набути асоційованого членства в ЄС, є створення зони вільної торгівлі. Така перспектива визначена в Угоді про партнерство і співробітництво (УПС) – міжнародно-правовій основі сучасних двосторонніх відносин між Україною та ЄС. Вже зроблено перші кроки у вивченні практичних можливостей реалізації цього завдання. Україна поставила питання про започаткування відповідного переговорного процесу з ЄС. Сьогодні досягнуто також домовленості про розробку в рамках УПС конкретних заходів, що їх має здійснити Україна для створення умов, які (поряд з приєднанням до Світової організації торгівлі) дозволили б розпочати консультації про створення зони вільної торгівлі з ЄС.

Водночас УПС має власні цілі, які визначають характер нинішнього етапу інтеграції та особливості партнерства між Україною та ЄС, а саме:

  • забезпечення відповідних рамок для політичного діалогу між сторонами, які дозволятимуть розвивати тісні політичні відносини;
  • заохочення торгівлі та інвестицій і гармонійних економічних відносин між сторонами і, таким чином, прискорення їхнього сталого розвитку;
  • забезпечення основи для взаємовигідного економічного, соціального, фінансового, науково-технічного та культурного співробітництва;
  • підтримка зусиль України у зміцненні демократії, розвитку її економіки та завершення переходу до ринкової економіки.

УПС встановлює правові рамки більш тісного співробітництва України і ЄС, а також визначає напрями інституційних і структурних реформ в Україні задля створення ефективної ринкової економіки, що передбачають здійснення конкретних заходів, основними з яких є:

  • забезпечення умов для лібералізації взаємної торгівлі, включаючи можливість утворення в перспективі зони вільної торгівлі між Україною і ЄС, що вимагає (як перші кроки) лібералізації зовнішньої торгівлі України на засадах норм СОТ та відмови від протекціоністських заходів, які порушують міжнародні договори та дискримінують товари іноземного виробництва;
  • наближення законодавства України до законодавства ЄС, створення ефективної системи забезпечення виконання законодавчих актів;
  • усунення обмежень конкуренції, до яких вдаються підприємства або які виникають внаслідок державного втручання;
  • створення системи заохочення і захисту інвестицій, руху капіталу та обміну інформацією про можливості щодо інвестицій;
  • створення в Україні ефективної системи захисту прав інтелектуальної власності.

Повна та послідовна реалізація положень УПС протягом найближчих років сприятиме модернізації національної економіки, підвищенню ефективності використання ресурсів, формуванню сучасних секторів спеціалізації виробництва і торгівлі, розширенню ринків збуту українських товарів та послуг. Це дозволить підійти до наступних етапів на шляху європейської інтеграції України – створення зони вільної торгівлі між нею та ЄС, укладення угоди про асоціацію з ЄС.

Тобто, “шлях України у об’єднану Європу” повинен враховувати стратегічно визначені етапи і механізми дій відповідно етапу.

Початковий етап – створення інституційних засад співробітництва. Позиція України щодо ЄС на законодавчому рівні вперше була сформульована в Основних напрямах зовнішньої політики України у липні 1993 року. У цьому документі визначається, що “перспективною метою української зовнішньої політики є членство України в Європейських Співтовариствах, а також інших західноєвропейських або загальноєвропейських структурах за умови, що це не шкодитиме її національним інтересам. З метою підтримання стабільних відносин з Європейськими Співтовариствами Україна укладе з ними Угоду про партнерство і співробітництво, здійснення якої стане першим етапом просування до асоційованого, а згодом – до повного її членства у цій організації”.

Важливим механізмом реалізації європейського курсу України став (з 1993 р.) Міжвідомчий комітет у справах Європейських Співтовариств як державний орган погодження і координації політики України стосовно Європейських Співтовариств, підзвітний Кабінету Міністрів України.

14 червня 1994 р. у Люксембурзі Україною та ЄС було підписано Угоду про партнерство і співробітництво. Вона набула чинності 1 березня 1998 р. після ратифікації Україною (листопад 1994 р.) та всіма країнами-членами ЄС. Інституціональні рамки виконання УПС базуються на трьох спільних органах: Раді з питань співробітництва, Комітеті з питань співробітництва (складаються з представників Ради ЄС і членів Європейської Комісії та представників Уряду України) та Комітеті з питань парламентського співробітництва (форум парламентаріїв України і ЄС).

Важливим кроком на шляху практичного розгортання інститутів співробітництва став Указ Президента України від 24 лютого 1998 р., яким було створено Українську частину Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС під головуванням Прем’єр-міністра України, а також Українську частину Комітету з питань співробітництва як допоміжного органу Ради. На виконання цього Указу в органах виконавчої влади створені підрозділи з питань співробітництва з ЄС.

Етап інтенсифікації відносин і формулювання стратеги інтеграції. З метою забезпечення ефективної реалізації УПС Рада з питань співробітництва між Україною і ЄС у червні 1998 р. затвердила Спільну робочу програму в рамках Угоди і визначила в ній 16 конкретних напрямів співробітництва, яким слід надати першочергову увагу.

Протягом 1998-2007 рр. Україна послідовно реалізувала зазначену програму згідно з визначеними пріоритетами. Найбільш результативним цей процес був у таких сферах, як торгівля, митна справа, транспорт, зв’язок, юстиція та внутрішні справи.

Якісно нові завдання у реалізації євроінтеграційного курсу України були поставлені в документах 2004-2006 рр та Універсалі, якими затверджено Стратегію інтеграції України в ЄС, визначено основні пріоритети діяльності органів виконавчої влади на період до 2015 р. з метою створення передумов, необхідних для набуття Україною повноправного членства в ЄС.

У листопаді 1998 р. в Брюсселі було утворено шість підкомітетів, що охоплюють питання з ключових напрямків УПС: торгівлі та інвестицій; фінансів, економіки, статистики; енергетики, співробітництва в цивільному ядерному секторі та охорони навколишнього середовища; митниці, транскордонного співробітництва, міграції, боротьби з відмиванням грошей та наркобізнесом; транспорту, телекомунікацій, науки та технологій, освіти та навчання; вугілля та сталі, гірничої промисловості та сировинних матеріалів.

У грудні 1998 р. розпочав роботу Комітет з питань парламентського співробітництва між Україною та ЄС.

Важливе значення для становлення відносин між нашою державою та Євросоюзом мало схвалення Європейською Радою у грудні 2007 р. Спільної стратегії ЄС щодо України. Залишаючись виключно внутрішнім документом Євросоюзу, Стратегія стала тим інструментом, завдяки якому поглиблено і розширено політичний діалог та співробітництво між Україною та ЄС у сферах, що мало охоплені рамками УПС, зокрема зовнішньої політики та безпеки, юстиції та внутрішніх справ, проблематики розширення ЄС.

Принципово важливим є визнання Євросоюзом у його Спільній стратегії європейських прагнень та європейського вибору України, а також формулювання узгодженої позиції ЄС у питанні конкретних механізмів дальшого розвитку відносин з Україною.

У цьому контексті для України стали актуальними і невідкладними розробка та реалізація комплексу конкретних практичних заходів щодо реалізації загальних принципів співробітництва з ЄС, дальше розгортання інститутів сприяння розвитку відносин з ЄС на всіх рівнях – національному, регіональному і місцевому, на рівнях державних і недержавних організацій, а також систематичне і цілеспрямоване формування в українському суспільстві стійкої проєвропейської більшості. Саме на виконання цих завдань націлена Програма інтеграції України до Європейського Союзу, схвалена на початку 2007 р.

З січня 2000 р. Спільна стратегія ЄС реалізується на основі піврічних робочих планів. Перший досвід реалізації можна загалом оцінити позитивно. Водночас тут ще є значні резерви, що, зокрема, вимагає створення механізмів:

  • узгодження заходів, які могли б бути включені до піврічних робочих планів;
  • фінансового забезпечення виконання робочих планів з боку Європейської Комісії та держав-членів;
  • об’єктивного контролю оцінки виконання робочих планів.

Важливим кроком на шляху зміцнення і розвитку стратегічного партнерства між Україною та ЄС стали саміти Україна-ЄС. У їх ході констатується зростаюче змістовне наповнення відносин між Україною та ЄС як у політичному діалозі, так і практичному співробітництві у сфері торговельно-економічних відносин, зовнішньої політики та безпеки, юстиції та внутрішніх справ. Цей прогрес створює необхідні передумови для зближення з Євросоюзом і виведення всього комплексу відносин Україна-ЄС на якісно новий рівень.

В рік п`ятнадцятиріччя незалежності України усі гілки державної влади країни підтвердили незмінність європейської орієнтації нашої держави, хоч не усі сили, які створили парламентські фракції, підтримують цей курс. Соціологічні опитування показують, що переважна частина населення теж підтримує цей курс. Але практична реалізація європейського вибору України можлива лише на основі послідовного утвердження демократичних засад розвитку суспільства, прав і свобод людини у всіх їх виявах, побудови правової держави, становлення громадянського суспільства. В питанні ж ступу до НАТО єдності в суспільстві немає.

За роки незалежності в Україні закладено фундамент демократичної системи – державний устрій, побудований на принципах розподілу влади; багатопартійність; відбувається становлення парламентаризму, незалежної судової системи і місцевого самоврядування. Проте попереду ще тривалий шлях до втілення європейського зразка діючої демократії.

Зусилля, спрямовані на вдосконалення демократичних інститутів, не обмежуються питаннями організації вільних виборів, кількістю прийнятих законів тощо. Пріоритетним для України завданням у напрямку розвитку демократичних інститутів є формування ефективних механізмів громадянського суспільства, за допомогою яких народ буде залучатись до процесу прийняття політичних рішень, до контролю за діяльністю усіх гілок влади на різних рівнях, зокрема у сфері національної безпеки.

Україна заінтересована у створенні стратегічної системи безпеки XXI століття, яка виходила б із системи міжнародних і європейських договорів і логічно доповнювалася двосторонніми (чи багатосторонніми) угодами з близькими і далекими сусідами. Такі захисні механізми здатні протидіяти явній або прихованій агресії щодо України. Як одна з держав Єврорегіону Україна повинна й надалі все тісніше інтегруватись у системи колективної безпеки, що суттєво поліпшить геополітичну ситуацію в цьому регіоні.

У взаємовідносинах з країнами, які виникли на терені СРСР, потрібен диференційований підхід. Поряд з Росією вони також відіграють значну роль у системах колективної безпеки.

Останнім часом у відносинах держав СНД виявилися нові негативні тенденції, відбулися деякі зміни. Значною мірою це пояснюється тим, що попередня політична тактика Росії щодо цих республік не дала бажаних наслідків, а СНД навіть як економічна організація втратила всяке значення.

Утворені на терені колишнього СРСР країни зі значним економічним потенціалом, високотехнологічними виробництвами та кваліфікованими кадрами або зовсім не ввійшли до Співдружності (Литва, Латвія, Естонія), або ж дотримуються власних поглядів щодо її ролі (Казахстан, Україна, Туркменістан). Такий саморозпад СНД, за експертними оцінками, триватиме. І на цей факт треба зважати при розробці зовнішньополітичного та зовнішньоекономічного курсів України.

Останні саміти представників країн СНД засвідчили, що ніяких конкретних угод, програм не укладається. А підписані в 1992-2006 роках не виконуються. Декларації, які оприлюднюються після ритуальних зустрічей глав держав, не відіграють важливої ролі в міжнародних відносинах.

Нині всі країни СНД, у тому числі й Росія, переживають найскладніші моменти своєї історії. Погіршується соціальне становище більшості населення, поглиблюється соціальне розшарування, що несе з собою чималу небезпеку. Ці країни переважно ще не прийшли до нормальної ринкової економіки. Подекуди триває громадянська війна і тому, взагалі, немає сенсу говорити про реформи. А там, де реформи здійснюються, спостерігається розчарування їх ходом і підсумками. Тож найближчим часом не слід чекати значних економічних та політичних успіхів “на просторах СНД”.

В Україні теж ще кілька років ситуація буде дуже складною порівняно з країнами, які забезпечені паливно-енергетичними ресурсами або не були економічно занадто мілітаризовані. До 2008 року нашій державі доведеться пережити тяжкі випробування. Два з них слід назвати окремо. В них поєднані внутрішній і зовнішній аспекти розвитку кожної країни.

Перший. Конверсія або закриття величезних підприємств ВПК, які сьогодні не потрібні, повинні тривати. Це доведеться робити в країні, яка вже відчула, що таке масове безробіття. А на черзі модернізація вугільної, металургійної промисловості та інших галузей народного господарства, яка зумовить нові скорочення робочих місць.

Співробітництво в межах СНД суттєво не збільшує кількість робочих місць. Особливо в умовах жорсткої міграційної політики Росії.

Приватний та колективний сектори власності неспроможні швидко працевлаштувати значну кількість колишніх “оборонників”, шахтарів, будівельників, металургів, а дехто з них взагалі не зможе знайти собі роботи. І якщо сьогодні не відпрацювати ефективну структуру соціального захисту цієї категорії населення, то вже завтра армія безробітних перетвориться на страшну політичну зброю в руках екстремістів, її можуть спрямувати проти кого завгодно – нової буржуазії, старої бюрократії, націоналістів, комуністів, міжнародних фінансових інституцій тощо.

Другий. Взаємовідносини України зі своїми сусідами. Вони залишаються суперечливими, хоч за різних часів були підписані різного роду договори, які начебто забезпечують невтручання у внутрішні справи один одного.

Справді, з розпадом Організації Варшавського договору і Радянського Союзу в Європі змінилися соціально-політичні умови. НАТО втратив би супротивника і перспективи на існування, якби на Сході не виникло нове військово-політичне об’єднання. І воно виникло у вигляді військово-політичного союзу Росії і деяких країн СНД. Держави Європи повертаються до політики, коли їх доля залежить від реалізації власних геополітичних інтересів. Вони не можуть не зважати на появу в центрі материка великої 47-мільйонної держави – України, з ходом новітньої історії якої, результатом її боротьби за справжню незалежність буде пов’язана доля Європи. А отже, хотіли б мати в союзниках не “хвору” Україну, а таку, що динамічно реформується.

Докорінно змінилася площина взаємовідносин з Росією, північними, південними і східними партнерами. Збільшення кількості суб’єктів зовнішньополітичної взаємодії на терені колишнього СРСР ускладнило характер цієї взаємодії. Пролягли нові чи зафіксовано як державні старі умовні кордони, міжнародно-правова легітимність яких часто піддається сумніву з боку сусідів. Виникають нові регіональні зв’язки, угруповання і нові суперечності. За цих історичних умов постійно спостерігається вакуум довіри і безпеки в окремих регіонах, з’являються передумови виникнення нових зон конфліктності, що загрожує стабільності в світі загалом.

У цій ситуації небезпечними виявляються претензії деяких країн на військове втручання в колишніх радянських республіках під приводом “миротворчої діяльності” (Росія, Туреччина, Іран). Власне кажучи, такі домагання цих держав на право інтервенції є відродженням доктрин Монро і Брежнєва, за якими США і СРСР “мали право” вчинити інтервенцію в будь-яку країну, щоб захистити статус-кво. Сьогодні практично кожен свідомий громадянин визнає, що ці доктрини були шкідливі як для світу, так і для самих США і СРСР.

Для України дуже небезпечними є спроби деяких політичних інституцій та лідерів Росії застосувати доктрину Брежнєва протії колишніх радянських республік, висуваючи привід “захисту етнічних росіян”. При цьому політика захисту “етнічних росіян” проголошується як стратегічно важлива. Цікаво, чи буде ця стратегія застосована проти США, Німеччини, Франції та інших західних країн, куди росіяни від’їжджають мільйонами? Республіки, які входили до СРСР, не винні в тому, що були специфічно інтегровані в минулому, завдяки чому не лише 25 млн. росіян мешкають поза межами Російської Федерації, а й 35 млн. неросіян живуть поза територіями свого історичного походження. “Розлучення” Росії з новими державами повинно бути і в XXI столітті цивілізованим та ненасильницьким, у дусі рівності прав і обов’язків титульних націй та національних меншин.

Якщо Росія піде шляхом застосування цієї доктрини або нової доктрини В. Путіна, першими жертвами стануть неслов’янські, а потім і слов’янські держави. Тиск екстремістських кіл Росії на 14 нових країн уже стимулює конфлікти (наприклад, у Криму) і водночас актуалізує дві тенденції. По-перше, порушується стабільність політичних систем держав і підривається авторитет урядів у очах населення. Як ставитиметься населення до уряду, який можна насильницькими методами в будь-який час усунути від влади? Тим самим зменшується здатність урядів здійснювати необхідні реформи. По-друге, серед населення цих республік виникає й поширюється антиросійський націоналізм, а це ускладнює життя тих росіян, які бажають жити в нових державах як повноцінні громадяни.

Жертвою такої недалекоглядної політики стає сама Росія. Нова мілітаризація держави означатиме, що їй доведеться утримувати більшу армію й військово-промисловий сектор. Російські військові будуть гинути в інших країнах невідомо за що. Вони вимагатимуть більшого впливу в державній політиці. Таке становище зробить перехід Росії до ринкової економіки і демократії значно важчим.

Остаточними жертвами стануть мир і співробітництво у світі. Нова мілітаризована імперія знову породить гонку озброєнь і світове протистояння блоків, де потреби особи задовольнятимуться за залишковим принципом. Тобто застосування неодоктрини Брежнєва не принесе добра нікому – ні неросіянам, ні самій Росії, ні міжнародному співробітництву. І слава Богу, що Росія йде іншим шляхом – скорочує армію та військово-промисловий сектор.

Розумнішою політикою країн, що виникли на терені СРСР, є не протистояння, а взаємодія. Подолати успадковану бідність у кожній окремо взятій республіці легше шляхом взаємодопомоги. Нині ми бачимо, що поступово минає “дитячий” період співпраці, коли головна надія була на створення якоїсь євразійської структури, що стала б початком нової наддержави. Може бути якась співпраця на рівні СНД і на основі двосторонніх зв’язків. Можливо, за допомогою колишньої метрополії – Росії, а може, безпосередньо: Україна – центральноазіатські держави, Україна – Прибалтика тощо.

Особливої ваги набуває налагодження відносин України з країнами Центральної Азії, які мають необхідні нам паливні та інші ресурси. Наша ж промисловість може “працювати” на добробут їх населення. Таким чином, посилення інтересу України до цих країн за умов розбудови національних економік зрозуміле. Цей процес, з одного боку, підштовхне їх до активнішого виходу на світові ринки, в тому числі й на ринок України, а з іншого – стимулюватиме становлення регіонального ринку. Розширення зв’язків України і держав Центральної Азії з сусідами по регіонах і провідними західними країнами має ще один надзвичайно важливий аспект. Воно значно збільшує можливості політичного та економічного маневру України і центральноазіатських країн у відносинах з Росією та іншими республіками колишнього Союзу.

На нашу думку, всі зазначені процеси можна охарактеризувати як ознаки структурної перебудови СНД. Із переважно моноцентричного, де більшість зв’язків була орієнтована всередину, на Росію, Співдружність трансформується в утворення поліцентричної орієнтації. Новими центрами тяжіння для країн СНД стають США, Китай, Туреччина, країни Середнього Сходу (такі як Іран, Пакистан), західноєвропейські держави.

За цих умов і Україна не повинна втратити свій шанс посісти гідне місце при формуванні нових політичних та економічних пріоритетів центральноазіатських держав. А що, в свою чергу, вимагає активізації нашої політики в цьому регіоні. Особливо тепер, коли зв’язки більшості держав Центральної Азії з Росією послаблюються, а з сусідами по регіону та західними державами ще не розвинуті достатньою мірою. Вирішення цього завдання має два аспекти: політичний та економічний.

Перший із них: необхідно вести постійний діалог на політичному рівні з представниками Туркменістану, Узбекистану, Киргизстану та Казахстану для з’ясування їх сучасних політико-економічних пріоритетів і можливих аспектів співробітництва з Україною за нових умов.

Другий аспект: оскільки контроль за виконанням міжурядових угод здійснюється дуже важко, потрібно інтенсифікувати, за прикладом Китаю, торговельно-економічне співробітництво за прямими міждержавними поставками та максимально сприяти комерційним структурам, які самостійно виходять на центральноазіатський ринок.

На Близькому та Середньому Сході внаслідок розвалу СРСР і послаблення економічних позицій США утворився економіко-політичний вакуум, у заповненні якого заінтересовані Західна та Центральна Європа, а також Україна. Враховуючи, що Балкани стали “пороховою бочкою”, хоча вже й менш небезпечною, а Середземномор’я (Ліван, Ірак, Лівія, Ізраїль) давно є таким регіоном, шлях через Україну, Туреччину, Грузію буде досить зручним.

Стає реальністю формування ще однієї світової економічної зони – Казахстан, інші країни Центральної Азії, Кавказ та Близький Схід. У посередництві між цим регіоном (а далі, можливо, з Китаєм) і Західною Європою – ще один із шансів України. Але він може бути використаний лише за умов політичної стабільності в Росії й Україні.

Для політичної стратегії Української держави XXI століття важливо визначитися і з орієнтацією на окремі країни Західної Європи, які займають різні позиції в Європейському Союзі.

Ураховуючи історичні традиції, сучасну політичну та економічну карту Європи, можна висунути гіпотезу, що наймогутнішим партнером України є Німеччина. Але відносини з нею треба збалансувати відносинами з іншими країнами Європи, щоб не налякати їх віссю “Бонн – Київ”, яка була б небезпечною для сусідів як Німеччини, так і України.

Першими кроками в цьому напрямі повинно бути встановлення близьких відносин із традиційно прихильними до Німеччини країнами (Угорщиною, Словаччиною, Австрією, Чехією), а також із федеральними землями ФРН, які нині мають мізерні зв’язки з Україною (Баварія, Північний Рейн-Вестфалія та ін.).

Досить складні відносини України з Румунією і Польщею є наслідком не їх українофобства, а, швидше, штучної реанімації територіальних проблем деякими політичними колами та збереженням орієнтації на сировинні ресурси Росії. Але українські політики повинні пам’ятати два факти: по-перше, Румунія і Польща вступили до НАТО і гратимуть за правилами НАТО і ЄС; по-друге, Румунія і Польща, хоч які б обіцянки не давали, прагматично відстоюватимуть власні інтереси і підуть на будь-які союзи, якщо це їм вигідно. Національні інтереси України для них чужі.

Найголовнішим у зовнішній політиці України культурологічного спрямування стане захист інтересів української діаспори в етнокультурному сенсі. Створення рівних умов для розвитку всіх народів України є відправною точкою для вимог забезпечення саме таких прав вихідцям з України, які живуть у різних країнах світу. Ігнорування цих прав розглядатиметься як виклик народові України і нехтування загальнолюдськими цінностями.

Окреме питання політичного курсу України – це її воєнна політика. Верховна Рада України в низці заяв зафіксувала прагнення республіки стати без’ядерною, позаблоковою, нейтральною. Ці заяви зроблено за вельми специфічних історичних умов боротьби за незалежність. Але нині здається малоймовірною реалізація всіх раніше проголошених принципів. Після здобуття незалежності назріла необхідність уточнення геополітичних інтересів України: потрібно з’ясувати, чи відповідають проголошені пріоритети глобальним національним інтересам.

Без’ядерного статусу Україна досягла, хоча це об’єктивно знижує рівень національної безпеки та звужує можливості впливу на міжнародну політику в інтересах республіки. Просування України цим шляхом має супроводжуватися суперактивною дипломатією на користь забезпечення захисту від можливого нападу ядерною “парасолькою” НАТО чи гарантіями інших ядерних країн. Надійні, далекосяжні гарантії в поєднанні з економічною та політичною допомогою Сходу і Заходу заспокоїли б громадську думку в Україні і просунули б процес встановлення взаємовигідних відносин з усіма країнами.

Передчасно сьогодні говорити і про позаблоковість України, як стратегічну орієнтацію. В ситуації, коли існує фактично один могутній воєнно-політичний блок – НАТО, вимога позаблоковості може бути розцінена як відмова співробітничати з цим блоком, що суттєво послабить гарантії безпеки України. Крім того, зміна обстановки на кордонах України може змусити нас вступити в політичні союзи з іншими державами, оскільки загроза Україні з Сходу реально існує. Статус позаблоковості буде перешкодою на цьому шляху. Така можлива перспектива вимагає пошуку стратегічних союзників України і демонстрації готовності взяти на себе взаємні зобов’язання щодо захисту спільних інтересів. Тобто, позаблоковість, на нашу думку, це тактична орієнтація, яка повинна бути додатково зважена.

Подібні труднощі можуть виникнути й зі статусом нейтральної держави. Він у принципі не відповідає сучасним світовим інтеграційним процесам і курсу України на входження в світове та європейське співтовариство. Наочний приклад цього – позиція традиційно нейтральних держав Європії – Швеції та Австрії, парламенти яких схиляються до відмови їх країн від статусу нейтральних.

Відмова від ядерної зброї вимагає ретельного опрацювання концепції оборони України, погодження цієї концепції з пріоритетами зовнішньої та внутрішньої політики. Сьогодні владні структури України підкреслюють суто оборонну спрямованість нашої воєнної політики. У виступах міністрів оборони України лунала відмова від визначення ймовірних воєнних противників і головних напрямів воєнних загроз. Водночас громадська думка, політики і вчені визнають можливість воєнної агресії з боку деяких держав.

Головними точками умовно ймовірної напруженості у воєнно-політичній сфері можуть стати відносини з Росією, а в майбутньому, можливо, з Туреччиною, Польщею та Румунією. При цьому варто розуміти, що це окреслення ймовірних ситуацій, які можуть виникнути всупереч нашій миротворчій політиці і не будуть спровоковані Україною. Стратегія нашої держави щодо цих країн повинна будуватися як стратегія стримування здебільшого політичними засобами, але і з наявністю мінімально достатнього стримуючого військового потенціалу оборони.

Неможливість армії бути однаково сильною на всіх напрямах можливої загрози може породити тезу про необхідність створення її такою, яка була б сильнішою за всіх імовірних противників, узятих поодинці. Це практично неможливо, беручи до уваги сусідство з Росією, ресурсний та людський потенціал якої в кілька разів більший за наш, і з Туреччиною, армія та ресурси якої також більші.

Це визначає особливі вимоги до Збройних сил України, покликаних захищати досить протяжні сухопутні й морські кордони. Збройні сили мають бути мобільними, з достатньою технічною та вогневою потужністю для своєчасного зосередження і розгортання необхідних засобів на будь-якому напрямі, що може перетворитися на небезпечний, щоб відбити можливу агресію або запобігти їй. Слід урахувати й те, що збройні сили потрібні не тільки для оборони, а й для запобігання новим територіальним претензіям з боку сусідніх держав, надання вагомості зовнішній політиці України.

Кількісний та якісний склад Збройних сил України повинен обґрунтовуватися виходячи не з минулих схем оборони, що діяли після Другої світової війни, а з критеріїв сучасних форм та методів, із ступеня реальної небезпеки і визначатися мінімально необхідними потребами щодо забезпечення безпеки держави. Згідно з оцінками експертів, у тому числі незалежних, чисельність Збройних сил України повинна становити не менше як 300 000 чоловік, а армії біля 200 000 чоловік

Планомірне їх скорочення, конверсія та невходження республіки до воєнної організації СНД, використання до цього часу застарілих систем озброєнь колишнього СРСР, об’єктивно призводять до зниження рівня воєнної безпеки держави. Це вимагає розгортання наукових досліджень і конструкторських розробок у напрямі створення дешевшої та ефективнішої техніки та озброєнь, здатних повно і всебічно задовольнити потреби оборони країни.

Стратегія стримування повинна бути доповнена системою зовнішньополітичних гарантій, аж до участі у воєнно-політичних блоках.

Якщо йдеться про стратегію стримування, про умовного ймовірного супротивника, слід вказати не лише на оборонну спрямованість нашої воєнної політики, а й на конкретні її цілі та механізми їх досягнення.

На початок 2007 року в політичних і військових колах України домінувала думка, що наша держава не має територіальних або інших претензій до жодної держави, не розглядає їх як свого ворога. Виходячи з цього визначились головні цілі воєнної політики:

  • відповідно до базових життєво важливих інтересів України створити стратегічний баланс з державами, інтереси яких перехрещуються з інтересами України, на принципах оборонної достатності, щоб мінімізувати можливості збройної агресії проти нашої держави;
  • брати активну участь у створенні регіональних та глобальних систем колективної безпеки, особливо тих, які забезпечують безпеку України;
  • налагоджувати з сусідами відносини добросусідства та співробітництва у військово-політичному плані;
  • брати участь у миротворчій діяльності міжнародного співтовариства в межах, які не суперечать інтересам України.

Можна передбачити, що орієнтація нашої країни в XXI столітті на співробітництво і мирне співіснування деякими країнами сприйматиметься позитивно, деякими – нейтрально (це нас не обходить), а деякими – як слабкість зовнішньополітичної позиції і може спровокувати посилення тиску на Україну в економічній, політичній та воєнній сферах.

Зважаючи на можливість таких реалій в XXI столітті, ми повинні об’єктивно оцінити зовнішньополітичну ситуацію в світі через призму національних інтересів України в кількох напрямах, які відповіли б на такі запитання: чи достатньо розвинуті уявлення чільних представників гілок української політичної еліти про національні інтереси і чи є автономія наших національних інтересів від інтересів тих країн, які ми вважаємо стратегічними партнерами? Може, ми є пасивною стороною в їх національних інтересах і нами маніпулюють?

Відомо, що доктрина стратегічного партнерства повинна виходити з концепції пріоритетних інтересів держави. Якою мірою Україна може додержуватись інтересів наших східних і західних партнерів, насамперед – інтересів Росії, США, НАТО, особливо в ситуації, коли вони можуть бути антагоністичними?

Безперечно, західний вектор політики вважається перспективним: там новітні технології, звідти дали трохи грошей (які треба повертати з відсотками), там привабливіші норми демократії. Але ж Захід відкинув свою “демократичну” демагогію 60–80-х років щодо права людини на вільний вибір місця проживання, роботи тощо. І, зруйнувавши “залізну завісу” між Заходом і Сходом старого комуністичного зразка, будує нову – жорсткий візовий режим стосовно громадян пострадянських країн, квоти на еміграцію, на тимчасову працю, на товари тощо. У цій ситуації здаються утопічними слова “про злиття з Заходом”, про його розуміння наших інтересів.

У XXI столітті варто облишити приносити в жертву національні інтереси України заради інтересів США, НАТО чи інших країн та організацій, беручи участь у різних блокадах, каральних економічних санкціях, які завдають Україні величезних збитків, і які ніхто не збирається відшкодовувати. Є національні інтереси України, які мають бути дороговказом до більшої незалежності її політики від політик інших країн. Певна річ, Україна дуже вразлива сьогодні в багатьох напрямах. Але вона буде ще вразливішою, якщо стане “служницею багатьох панів”.

Постійно повертаючись до політики взаємовідносин з Росією, ми не тільки підкреслюємо “вагу” цих взаємовідносин і пропонуємо використовувати модель перебудови зв’язків “колишня метрополія – колонія”, яку розробила Франція щодо Алжиру. Водночас зважаємо на прогноз, що в XXI столітті Росія кардинально змінюватиме свою політику, робитиме її прагматичнішою і твердішою щодо Заходу і Сходу. По-перше, вона може відкинути тактику “дружніх поцілунків” і “диригування оркестрами”, які грають прощальні марші Росії, фіксуючи її черговий програш, коли Росія, за майже одностайними оцінками її теперішніх аналітиків і політиків, поступалася своїми національними інтересами. По-друге, східні кордони Росії в небезпеці. Їх безконтрольно перетинають мільйони китайців, які вже сьогодні претендують на статус “більшості” в деяких далекосхідних російських містах. І якщо Росія не владнає спільно з Китаєм проблем жорсткішого контролю за міграцією китайців, то Далекий Схід Росії де-факто (поки що етнічно) стане переважно китайським. А це небажаний процес для Росії.

Не враховувати нову економічну, політичну і воєнну ситуацію в світі в українській внутрішній і зовнішній політиці XXI століття було б не тільки легковажно, а й трагічно.

Отже, зрозуміло, що Україна повинна об’єктивно оцінювати виклики зовнішнього світу і будувати відносини з нашими стратегічними і “нестратегічними” партнерами виходячи з наших докорінних інтересів, враховуючи інтереси партнерів. І якщо ми зафіксували європейський вектор нашої політики як приоритетний, то необхідно цілеспрямовано його дотримуватись. Аналіз відносин України з Європейським Союзом дає підстави до висновків, що:

1.   Стратегія інтеграції України в структури Європейського Союзу відповідає життєво важливим інтересам українського народу. Вона залишатиметься пріоритетним напрямом зовнішньополітичного курсу України, визначальним чинником її міжнародної діяльності на тривалу перспективу.

На можливості і темпи інтеграції України в ЄС істотним чином впливатиме триваючий процес розширення Євросоюзу та його внутрішньої інституційної реформи.

2.   Процес розширення ЄС оцінюється як позитивний для України фактор, що сприятиме розширенню можливостей її співробітництва з Євросоюзом. Водночас у певному сенсі він означатиме для України і небажані зміни в характері її співробітництва з нинішніми країнами-кандидатами в торговельно-економічний, військово-технічний, транспортний, гуманітарний, міграційній сферах. Мінімізація зазначених наслідків є одним з найважливіших завдань у діалозі з ЄС на найближчу перспективу.

3.     Успіх курсу України на європейську інтеграцію залежить насамперед від того, наскільки реалістичними, послідовними і ефективними будуть кроки по його реалізації. Це посилює значущість практичних заходів, спрямованих на створення надійної і стабільної основи для поступової, еволюційної інтеграції України до Євросоюзу як рівноправного і конкурентоспроможного члена. Намагання обійти визначені для країн-кандидатів умови або отримати певні послаблення в їх забезпеченні слід розглядати як контрпродуктивні. Це може не лише скомпрометувати мету, яку ми ставимо перед собою, а й завдати серйозної шкоди економіці України.

4.     На нинішньому етапі досягнення якісних змін у відносинах між Україною і ЄС залежить від рішучості і спроможності здійснити глибокі економічні, політичні, правові реформи, співвіднесені із завданням досягнення відповідності копенгагенським критеріям членства в ЄС. Це головна передумова для істотного прискорення темпів розвитку і модернізації економіки країни та її суспільно-політичної системи, скорочення відставання від країн-членів ЄС за рівнями економічного та соціального розвитку та потенціалом участі у міжнародному поділі праці.

5.     Прискорити створення передумов для ефективної інтеграції економіки України в структури ЄС можна шляхом концентрації ресурсів на тих ділянках економічної структури, які визначають майбутнє світової економіки і дають змогу забезпечувати не лише скорочення зазначеного відставання, а й випереджаючий розвиток. Така політика має орієнтуватися передусім на створення інституцій, що сприяють генерації та розповсюдженню інновацій, формуванню визначального фактору конкурентоспроможності і сучасній світовій економіці – людського капіталу, на створення рівноправних умов для підвищення конкурентоспроможності українських компаній у відкритому конкурентному середовищі.

В той же час події показали, що головне – це внутрішня стабільність України, продовження демократичних реформ, реалізація інтересів єдності держави і нації. Тому розбудова демократичної соціально-правової держави та інститутів громадянського суспільства залишається надзвичайно актуальним завданням. Побудувавши таку державу, ми закладемо основи поборення корупції, встановлення громадянського миру.

 

Розділ ІX Політика – держава – громадянське суспільство

В сучасних дослідженнях політики, політичних систем суспільства провідною ланкою залишаэться держава. Але суттэво зміщуэться наголоси в дослідженнях і в проектах моделі держави. На перший план виходять аспекти, які пов’язані з соціальними відносинами, життєдіяльністю класів, станів, інших великих соціальних груп та особи. В макроаспекті мова іде про характер регулювання взаємовідносин держави і суспільства, в мікроаспекті – про регулювання взаємовідносин державних інститутів і особи, соціальних груп та особистостей між собою.

Теоретична розробка проблем демократичної, соціально-правової держави усе частіш зміщується в бік соціальної політики і соціальної держави. Хоч науковці розуміють, що справжня соціальна держава повинна бути одночасно демократичною і правовою, інакше неможливо забезпечити права і свободи людини.

Сьогодні ідея соціальної держави піднята до конституційного принципу багатьох країн, не залежно від того, соціал-демократи, християнські демократи або консерватори знаходяться при владі. Соціальна держава, особливо в варіанті соціально-правової держави, інтерпретується як особливий, соціально орієнтований тип держави з розвиненою багатоукладною економікою, високим рівнем соціальної захищеності усіх громадян, реалізацією принципу соціальної справедливості. В Конституції України також продекларовано такий напрямок розвитку країни. Але шлях створення такої держави навіть в розвинених країнах Європи і Північної Америки нелегкий.

Наприклад, тільки в країнах Європейського Союзу (в нових межах) – біля 20 мільйонів безробітних. Десятки мільйонів живуть в умовах бідності. Недарма західні політологи і соціологи говорять, що на Заході формується „суспільство двох третин”, в якому дві третини громадян знаходяться в привілейованому положенні: мають бізнес, гроші, роботу, а третина населення маргіналізується, живе за рахунок соціальних програм, благо чинності, побутової злочинності. Чикати суттєвого зростання соціальних виплат з державних бюджетів не доводиться, оскільки державні витрати на соціальні цілі в багатьох державах досягли межі і за наслідками породжують соціальний паразитизм у частини населення. В процесі дискусії про шляхи подолання кризових тенденцій в теперішній соціальній державі усе частіше відстоюється теза про необхідність переходу від патерналістської ролі держави до держави „соціальних інвестицій” в людський і соціальний капітал.

І соціал-демократи, і консерватори, і ліберали, і християнські демократи погоджуються, що класові протиріччя в західних суспільствах зберігаються, що сьогодні вони розв’язуються не тільки через боротьбу класів і верств, але й через компроміси, співробітництво.

Що ж до ролі сучасної держави, то позиції, наприклад, соціал-демократів і партій неоліберального і неоконсервативного напрямків суттєво розходяться. Соціал-демократи вважають, що держава повинна відображати інтереси усіх класів і соціальних груп. Використання механізмів управління суспільством через державні інститути, розвиток демократії дозволяють залучати до управління суспільними справами робітників та працівників науково-технічної і освітньої сфери. Важливу роль грає посилення ролі місцевих органів влади, а також розвиток діяльності інститутів громадянського суспільства, які захищені законом від прямого втручання і регламентації їх діяльності з боку влади.

В неоліберальних і консервативних ідеологіях, орієнтованих на глобалізацію і зменшення соціальних витрат, робиться наголос, що сфера політики, політичних методів вирішення економічних і соціальних проблем. Звужуються, зростають і міцніють тенденції до мінімізації ролі держави і розширення простору дій особи, корпорацій, зокрема транснаціональних. Тому національна держава не може в повній мірі представляти усі суспільні інтереси. Крім того, національні держави змушені делегувати частину своїх функцій міжнародними організаціями і союзам – ООН, Європейський Союз, НАТО і т.д. Тому право на освіту, охорону здоров’я , житло не може більше розглядатися в імперативному аспекті, як жорсткий політичний обов’язок держави. Ринкова економіка виробляє не тільки механізми саморозвитку і саморегуляції, але й обмежує демагогічні обіцянки політиків, невідповідні соціальні витрати, які породжують соціальний паразитизм, коли частина населення не бажає працювати при наявності робочих місць, тому держава для самозбереження змушена залучати до роботи емігрантів, а це підвищує етнічну напругу.

Соціал-демократи рішуче заперечують орієнтації неолібералів і неоконсерваторів і заявляють, що не будуть займати оборонні позиції і робити поступки. Вони вважають, що в основі цих орієнтацій лежить пихате, фундаменталістське спрощене бачення світу, в якому змішані поняття ринкової економіки і ринкового суспільства. Дійсно, ринкова економіка – це нормальне явище. Елементи ринкових відносин можливі в науці, освіті, культурі, коли конкурують різні форми власті – державної, кооперативної, приватної. Але суспільство не може бути ринковим за своїми сутнісними характеристиками. Суспільство не може створювати декілька форм держави, декілька армій, правоохоронних систем, парламентів і т. д. Можуть конкурувати влада і опозиція, політичні партії. В цьому випадку є форми боротьби, які схожі з ринковими відносинами. Але це тільки зовнішня схожість. Різниця політичних інтересів, різні форми ідеологічної і політичної боротьби – це сфера духовного і політичного життя людини, де ринкові відносини не є сутнісною ознакою. Тут більш ефективно працюють ідеали і норми рівності, солідарності, прав і свобод людини і т. п. Ринкова економіка і політика взаємодіють, але не повинні злитися, оскільки це буде сприяти монополізму і звуженню ролі цінностей індивідуальної свободи й індивідуальної відповідальності.

Проблема співвідношення і взаємозв’язку понять “держава – суспільство – людина” складна і багатоаспектна. Вона мала різний зміст у різні історичні епохи. По-різному розглядались і функції держави: системоформуючий елемент суспільства; орган забезпечення його суверенітету; арбітр у відносинах між класами, верствами, прошарками, а також між суспільством і особою; гарант прав і свобод громадянина; орган управління загальними справами суспільства; орган забезпечення соціальної справедливості в суспільстві і т.д. Частина цих функцій держави розглянута в попередніх розділах. У цьому розділі увага буде зосереджена на соціально-правовій функції держави в умовах сучасної політичної та економічної модернізації України та на взаємодії держави і громадянського суспільства в забезпеченні обов’язків, прав і свобод людини. Інші функції держави будуть висвітлюватись значно менше.

Держава є не тільки сукупністю політико-правових інститутів, які регулюють життя суспільства. Держава має велику частку власності, сама веде економічну діяльність і регулює економічну діяльність інших господарчих суб’єктів, вона здійснює велику соціальну діяльність (забезпечення дітонароджуваності, піклування про дітей, інвалідів, пенсіонерів та підтримка малозабезпечених), освітню, оборонну, наукову і т.д. Держава є одночасно й ідеологічним інститутом, формує ідеал для себе і суспільства на майбутнє, проводить інформаційно-пропагандистську політику тощо. Тому держава, як союз різних соціальних груп, прагне не тільки забезпечити самовиживання суспільства, а й реалізувати історично обмежений принцип соціальної справедливості для своїх громадян. Безумовно, ступінь реалізації принципа соціальної справедливості залежить від типу політичного й економічного режиму, від співвідношення соціальних сил, волі еліт, зовнішніх чинників економічного і політичного розвитку тощо. Від цих факторів залежить і реалізація соціальних, політичних і духовних прав і свобод людини.

 

Соціально-правова держава як результат політичної і соціальної модернізації України

В останні роки в науковий, конституційно-правовий, політичний та інші аспекти життя України прийшли терміни “соціальна держава”, “правова держава”, “соціальний захист населення”. Вони функціонують поряд з давно вживаними поняттями “демократія”, “права і свободи людини”, “громадянське суспільство”, “інститути громадянського суспільства” і т.ін. Це не формальне розширення кількості застосованих понять. За цим стоїть зміна суспільного устрою, політичної системи суспільства, функцій інститутів держави тощо. І як наслідок – докоріння зміна соціального становища людей.

У СРСР деякі категорії вважалися специфічними для країни і соціалістичної системи. Тому в додаток до них йшов прикметник, наприклад “пролетарська демократія”, “соціалістична демократія”. Громадянське суспільство вважалося майже непотрібним[87], оскільки всі громадські організації (у тому числі профспілки, творчі, організації за інтересами, молодіжні, жіночі і т.д.) були одержавлені, а політична партія (КПРС) була оголошена “ядром” держави і суспільства. Проблема соціально-правового захисту населення як самостійна не розглядалась, оскільки внутрішніми характеристиками соціалістичної системи були повна зайнятість, безкоштовна охорона здоров’я і освіта, гарантованість державних пенсій, квартир, відпочинку (про рівень усього цього ми тут не говоримо). Тому соціальний захист в умовах СРСР розглядався вузько, як соціальне забезпечення громадян (пенсійне забезпечення, державне страхування, турбота про специфічні групи інвалідів, хворих, окремі види забезпечення по державному соціальному страхування тощо).

Сьогодні, коли становище більшості населення пострадянської України докорінно змінилося, терміни “соціальний захист”, “право на соціальний захист”, “соціальна безпека”, “соціальні гарантії” та інші розкривають соціальні функції держави в правовому і гуманістичному аспектах у нових історичних умовах. Держава змушена вирішувати колосальну проблему забезпечення вільного функціонування інститутів громадянського суспільства, реформування політичної системи і соціального захисту населення – діти, пенсіонери і непрацездатні, безробітні, переселенці, чорнобильці, демобілізовані військовослужбовці, особи без постійного місця проживання тощо.

Об’єктивний аналіз взаємодії держави і громадянського суспільства в Україні передбачає визначення сутності обох частин взаємодії – держави і громадянського суспільства, пояснення того, чому потенціал взаємодії не реалізується. Якщо з визначенням держави все більш-менш гаразд, воно загальновідомо, його можна знайти у різного роду довідниках, енциклопедіях, то поняття “громадянське суспільство” ще з часів К.Маркса всяк трактує як хоче і може. Однак останнім часом розгорнулися дискусії і щодо зміни функцій сучасної держави.

Розгляд проблем генези державності, соціально-правової держави, сучасної держави (є суттєві ознаки “сучасності” держави) змушує дослідників по-новому розглянути й саме поняття держави та її ознаки. Такий “новий” підхід до держави має на меті поєднати традиційні оцінки сутності й функцій держави і сучасні, модерністські, коли держава суттєво змінює свою сутність і регулятивний потенціал.

По-перше, за традицією, яка іде від Платона і Аристотеля, державу продовжують розглядати як політичне співтовариство, яке регулює загальні справи і знімає соціальні конфлікти.

По-друге, баланс регулювання “загальних справ” і зняття (або при- гашення) соціальної асиметрії суспільства в сучасних умовах постійно змінюється. Держава, як соціальний регулятор, повинна мати правову силу (Конституцію, закони, силові відомства і т.ін.) навіть у “спокійні” періоди функціонування суспільства. Соціальна ж асиметрія постійно змінює контури: економічна і політична нерівність, різні здібності людини, прагнення людини оволодіти більшою часткою суспільних благ, ніж вона заслуговує тощо.

По-третє, держава розглядається як єдина універсальна організація в суспільстві, яка базується на публічній владі. Вона володіє верховною публічною владою.

По-четверте, держава виступає як регулятивна організація суспільства. Але є різні точки зору на межі регуляції. Тоталітарний соціалізм вважає державу всеохоплюючим регулятором. Демократична трактовка держави концентрує увагу на виправленні недоліків стихійного розвитку, але наполягає на тому, що держава не повинна порушувати природний саморозвиток суспільства. Тому існує проблема розмежування компетенції держави і громадянського суспільства і невтручання держави в компетенції громадянського суспільства.

По-п’яте, держава як політичний правовий і соціальний арбітр не є безстороннім арбітром. Вона насамперед захищає інтереси політично й економічно домінуючої верстви або класу (в ідеальному випадку “середнього класу”). Але демократична, соціально-правова держава захищає інтереси і меншості, опозиції, інститутів громадянського суспільства. Це не тільки арбітражна, а й самозберігаюча фунція держави, щоб, як доводило багато суспільствознавців, класи і верстви не знищували один одного і суспільство в цілому у безплідній боротьбі. Виходячи з цієї тези, можна аналізувати погоджувальні процедури між гілками влади, між центром і регіонами, навіть між різними країнами.

По-шосте, держава – це система органів регіональної влади різних рівнів, які постійно та інтенсивно контактують з населенням як за допомогою органів місцевого самоврядування, так і безпосередньо. Від ефективності цих контактів залежить ефективність держави в цілому, участь людей у самоврядуванні.

В останні п’ятнадцять років у науці широко обговорюється проблема, якою повинна бути сучасна держава і яким має бути громадянське суспільство. Є точки зору, що держава повинна бути слабкою, а громадянське суспільство – сильним. Досить популярні тези, що держава повинна бути сильною, особливо у перехідний період, а громадянське суспільство нехай поступово еволюціонує. В останній час усе більшої підтримки набуває теза про те, що держава і громадянське суспільство не повинні бути ні слабкими, ні сильними, а ефективними.

По відношенню до держави з боку дослідників наголошується на тезі, що потрібна держава благоденства як реальна соціально-правова держава (держава, яка працює на добробут суспільства і особи). Нещодавно вийшла велика праця філософів, економістів, політологів і соціологів[88], де виокремлюється три різновиди держави благоденства: ліберальна (США), соціал-демократична (Нідерланди), корпоративна (Німеччина). В цій самій роботі проводиться думка, що держава благоденства може будуватися на різних ідеологічних, політичних, економічних і правових засадах.

Однак і ця точка зору піддається частковій критиці. Деякі дослідники вважають, що така держава веде до пасивності особи, знижує її соціально-економічну активність. Дійсно, держава повинна бути ефективною, працюючою, але забезпечувати не всезагальний добробут, а лише основні потреби населення та інфраструктуру (освіта, охорона здоров’я, свобода слова тощо). Окрема ж людина зобов’язана сама турбуватися про себе і свою сім’ю, спиратись на можливості, які надає відкрите суспільство.

Достатньо цікавою є концепція нової демократичної держави, яку висувають деякі соціал-демократи[89]. Прихильники цієї ідеї виступають за посилення ролі недержавних організацій, неформальних об’єднань, рухів, які постійно народжуються як ініціатива мас “знизу”. Новій демократичній державі, на їхню думку, у своїй політиці варто орієнтуватися насамперед на такі рухи. В цій концепції наявне зміщення акцентів на посилення ролі інститутів громадянського суспільства.

Усе частіше в наукових дискусіях ставиться питання про нові способи організації влади в країнах перехідного типу, до яких належить Україна. Принциповою у цьому відношенні залишається ідея Ш.Монтеск’є про розподіл влад. Хоча сьогодні все частіше говорять про розмежування функцій гілок влади, а сама влада розглядається як ціле.

Крім того, якщо Ш.Монтеск’є виокремлював три гілки влади, то сучасність говорить, що окрім законодавчої, виконавчої і судової, можна виокремлювати виборчу владу (виборчі інституції, трибунали, виборчі регістри і т.д.) і засоби масової інформації, які покликані стати виразниками влади громадської думки. Інша справа – як функціонують “четверта” і “п’ята” влади.

Сучасна концепція розмежування функцій влад, як правило, доповнюється принципом “стримувань і противаг”, щоб не допускати надмірного домінування однієї гілки влади. Пізніше навіть у такому вигляді ця концепція доповнюється принципом взаємодії гілок влади при здійсненні найважливіших функцій політики (уникнення національних криз і катастроф, зняття деструктивних конфліктів тощо). З недавнього часу стає популярною ідея субсідіарності гілок влади. Сенс останньої у тому, що кожна гілка влади повинна здійснювати підтримку іншої (інших) при здійсненні її завдань, якщо цього не забороняє констиутція країни і не заперечує та гілка влади, якій мають намір надати підтримку.

В усіх цих дискусіях держава майже не розглядається як функціонуюча соціальна організація. Поняття ж “соціально-правова держава” включає в себе не тільки зміст забезпечення добробуту громадян та їх соціальний захист, а й дію держави як своєрідної соціальної організації, яка реалізує притаманні державі соціальні цілі – не допускати загострення соціальних конфліктів і знімати їх, регулювати процеси соціальної (і соціально-економічної) стратифікації, забезпечувати рівні соціальні права і можливості регіонів, окремих громадян тощо.

Щоб держава існувала як ефективна соціальна організація, повинна існувати в суспільстві система домовленостей різних соціальних верств, груп, сил (частково закріплених у конституції і законах) щодо спільних соціальних цілей, здійсненням окремих соціальних функцій. І тут виникає проблема розмежування цих цілей і функцій між державою, громадянським суспільством і особою (громадянином). Кожен з суб’єктів спільного соціального організму – суспільства, повинен ретельно дотримуватися своїх прав і обов’язків і виконувати свої соціальні функції. Цей процес штовхає на пристосування одна до одної різних соціальних (економічних, політичних, ідеологічних) структур і перегляд різниці у поглядах. Взаємне пристосування – необхідний елемент ефективно діючої соціальної організації. Без нього організація життя в у суспільстві (і в державі) неможлива за визначенням. Внутрішньополітичні ідеологічні орієнтації соціальних сил і лідерів, якщо вони домовляються з кардинальних проблем, можуть стати стабілізаторами держави і гармонізувати її взаємодію з інститутами громадянського суспільства. І тим самим зростуть можливості реалізації політичних і соціальних прав людини (громадянина).

З поняттям “громадянське суспільство” ситуація інша, ніж з визначенням держави. Різні автори в різних країнах дають сутнісно відмінні визначення цього поняття. І цьому є пояснення, на яких ми зупинимося.

Найбільш розповсюдженим є визначення, згідно з яким громадянське суспільство – це та частина громадян, яка входить в добровільно створені організації і структури, що відображають і захищають інтереси громадян, які входять в ці організації і структури. Але одразу виникають декілька запитань. По-перше, які організації включати в громадянське суспільство і на основі якого критерію? По-друге, чи обмежуються інститути громадянського суспільства захистом інтересів лише своїх членів? По-третє, як впливає специфіка окремих країн, їх політичного й економічного ладу на структуру, зміст і функції громадянського суспільства? Можна продовжувати ланцюг цих запитань, але спробуємо відповісти хоча б на окреслені.

Щодо проблеми включення суспільних інститутів до громадянського суспільства існує декілька позицій. Широко відома позиція німецького політолога Мергеля, який вважає, що громадянське суспільство це лише “третій сектор” суспільства, який існує поряд з “першим”- владні структури і “другим” – бізнес. Цей “третій сектор” включає лише неполітичні і неекономічні суспільні організації.

Українські та російські дослідники в більшості не погоджуються з цією точкою зору й більш широко трактують громадянське суспільство в своїх країнах. Вони включають в громадянське суспільство “третій сектор”, але кожний додає до нього щось своє: політичні партії, засоби масової інформації, громадські організації промисловців і підприємців або щось інше.

І така різниця в позиціях не випадкова. Наприклад, існує суттєва різниця між політичними партіями в Німеччині й Україні. В Німеччині існує декілька могутніх політичних партій, які, перемігши на національному або земельному рівні, формують уряди і здійснюють так звану “велику політику”. Навіть опозиційні партії є важливою ланкою державного життя. В Україні майже всі політичні партії (за окремим винятком) ще не подолали рівня вузьких корпоративних або патронажних (“патрон” – олігарх або урядовець) клубів. Є суттєва різниця і в функціонуванні ЗМІ. В Україні вони маловпливові і ще не стали “четвертою” владою. Скільки б вони не публікували матеріалів про корупцію, аморальні дії чиновників і бізнесменів, про бездіяльність органів влади, в країні мало що змінюється, крім того, що ЗМІ беруться під більш жорсткий контроль влади.

В Україні поширені декілька підходів до громадянського суспільства: а) недержавний сектор економіки, політичного і духовного життя; б)сукупність громадських об’єднань і організацій; в) опозиційні, напівопозиційні і нейтральні до влади соціальні сили і т.д. В усіх визначеннях є свої сильні і слабкі сторони, особливо коли доходять до проблеми: включати або ні в громадянське суспільство політичні партії, які сьогодні – опозиція, а завтра влада[90].

Незалежність від держави, їх “не державність” (політична, фінансова) – головна ознака громадянського суспільства. Тому політичні партії, які не зрощені з державою, можуть вважатися частиною громадянського суспільства навіть у випадку, коли керівники політичних партій стають президентами, парламентарями, формують уряди. Партія, як масова громадська організація, складається як з лідерів, так і з рядових членів партії. Нормальна демократична партія є механізмом реалізації інтересів частини народу в сфері політики та економіки.

Окремо стоїть проблема включення в громадянське суспільство організацій бізнесменів. Дійсно, частина бізнесменів включена у владні структури й існують політико-економічні холдинги. Але переважна більшість промисловців і підприємців, навіть ті, що дають хабарі чиновникам, до влади не належить і страждає від криміналізації суспільства. Громадські організації промисловців і підприємців можуть зіграти важливу позитивну роль у розвитку громадянського суспільства.

Отже ми можемо констатувати, що “третій сектор” є головною ланкою громадянського суспільства в Україні. Але в умовах перехідного періоду існують підстави включати в громадянське суспільство політичні партії, недержавні ЗМІ і громадські організації бізнесменів, які не включені у владу. Критерій “не державності” може бути досить ефективним для визначення структури і функцій громадянського суспільства в Україні.

Словосполучення “незалежність від держави” не завжди означає протистояння державі. Інститути і організації громадянського суспільства можуть здійснювати різні стратегії щодо держави: зміна інститутів держави, модернізація держави, оволодіння владними важелями, підтримка держави, нейтралітет стосовно держави тощо. Стратегії різних громадянських інститутів і організацій залежать від багатьох факторів – функціональні особливості, політичні, ідеологічні, економічні та соціальні цілі, орієнтації керівництва, тип держави і тип відносин держави до громадянського суспільства і т.ін.

Найчастіше інститути та організації громадянського суспільства класифікують за їх функціями. За цим критерієм визначають три групи громадянських об’єднань. По-перше, це об’єднання за інтересами (“збирачі”, “амотори”, “колекціонери” тощо). По-друге, об’єднання, які виконують економічні і соціальні функції (профспілки, асоціації бізнесу та споживачів, самоврядні професійні організації та союзи тощо). По-третє, об ‘єднання, в центрі уваги яких знаходяться політичні та громадські свободи і обов’язки (так звані “сторожеві”). Існують об’єднання, які можуть претендувати на виконання двох-трьох або більше функцій. Усі ці об ‘єднання перебувають у різних відносинах з державою і між собою.

Найчастіше виокремлюють дві стратегії взаємовідносин цих об’єднань з державою – співробітництво й опонування. Але це швидше “ідеальні типи”. В реальності кожне об ‘єднання, інститут використовує комбінації цих стратегій. Можлива ситуація, коли однотипні й ідеологічно близькі організації, об ‘єднання застосовують різні стратегії, що обумовлюються позицією лідерів, регіональним фактором і т.п. Багато в чому стратегії взаємовідносин визначаються характером політичного режиму в державі, історичними традиціями тощо.

Варто також враховувати досить суттєву різницю в типах громадянського суспільства. Є американо-англійський і континентально-європейський. Американо-англійський характеризується домінуванням двох-трьох політичних партій і наявністю численних корпоративних і загальнолюдських об ‘єднань груп на національному і регіональному рівнях (асоціації, клуби, товариства тощо). Їх функції і повноваження обмежені, вони автономні і від держави, і від інших об ‘єднань (наприклад, потрапити до якогось елітного клубу або асоціації досить важко навіть заможним громадянам). Політичні партії США і Великої Британії слабко централізовані і в періоди між виборами різко обмежують організаційну роботу. Континентально-європейський тип громадянського суспільства характеризується більшою централізацією партій і профспілок, більшою кількістю політичних партій, які створюють коаліції, загальнонаціональних об’єднань і організацій. Елітних, закритих або напівзакритих об ‘єднань значно менше. Отже, в суспільстві домінують великі професійні, галузеві, культурні організації, які більш згуртовані і дисципліновані, мають згідно конституцій більш широкі повноваження. З ними рахуються і консультуються уряди, створюються спільні консультативні органи урядів, підприємців, політичних партій і профспілок і т.ін.

Якщо подивитись на досвід розвитку громадянського суспільства в Україні, то видно, що в країні більше використовується модель континентально-європейська. Така сама тенденція простежується і в інших європейських постсоціалістичних країнах. Спроби перевести американо-англійські уявлення про громадянське суспільство на терени України –клуби, територіальні об ‘єднання громадян тощо – в більшості випадків виявилися невдалими.

Тип громадянського суспільства впливає на форми і зміст його взаємодії з державою. І справа тут не стільки в стратегіях взаємодії, скільки в тому, що держава претендує і надалі виступати домінатором модернізацій або стагнацій розвитку, інколи ігноруючи громадянське суспільство. І від того, наскільки розвинено і консолідовано громадянське суспільство, залежить його опір домінаторству (а інколи і тоталітаризму) держави. Континентально-європейська модель (тип) громадянського суспільства є більш ефективним інструментом стримування держави в нестабільній ситуації. В Україні ця модель поки що не досить ефективно працює через слабкість, неусталеність інститутів громадянського суспільства. Навіть такі численні профспілки, як Федерація профспілок України, досить часто є іграшкою в руках влади, оскільки профспілкова бюрократія слабко зв‘язана з профспілковою масою, і особливо з середнім класом, некорумпованими бізнесовими структурами, які в умовах значної корумпованості суспільних відносин є “героїчними”[91]. “Героїчність” не корумпованих бізнесових структур, на жаль, швидко веде їх або до знищення, або до звичної корумпованості.

Вирішення проблем модернізації суспільства і держави, зокрема в соціально-правовій і гуманістичній сферах, в сферах економіки і політики, неможливе без розробки і реалізації концепції взаємовідносин держави і громадянина, держави та інститутів громадянського суспільства. Мало оголосити, що “Україна є суверенна і незалежна демократична, соціальна, правова держава” (ст.1 Конституції України). Необхідно на практиці показати, наскільки Українська держава демократична, наскільки соціальна і наскільки правова, коли переважна більшість населення відкидає як передчасні такі характеристики нашої держави, коли суспільство політично і духовно розколоте[92].

Хоча Конституція України і побудована за принципом «держава для людини», згідно із соціологічними дослідженнями, громадська думку в значній частині не згоджується, що цей принцип реалізований на практиці. Значна частина населення вважає, що це швидше декларація, яка не підкріплена реальними економічними і правовими механізмами. Навіть демократія, яка начебто існує в Україні, не спирається на міцний економічний і моральний фундамент, слабко захищена правовими механізмами, традиціями суспільства. Тому в країні багато залежить від інтересів і волі політичної та економічної владної верхівки, як показали події 2007 року.

Демократія як один з найкращих винаходів людства, не може «працювати», якщо вона не спирається на традицію, процедуру, правило, норму тощо. В кожному суспільстві, навіть у найдемократичнішому, існує конфлікт інтересів різних соціальних сил. Тому і була «знайдена», «створена» держава, щоб цей конфлікт не зруйнував суспільство. Характеристики, сутність держави не є предметом нашого дослідження. Нас держава цікавить лише з одного боку: як вона реалізує ідеали гуманізму та демократії, долає конфлікт інтересів, забезпечує консолідацію суспільства на соціальному грунті?

Крім того потребує уточнення набір окреслень держави: демократична, правова, соціальна, які зафіксовані в Конституції України. Дійсно, варто писати ці окреслення через «кому» або потрібен інший «граматичний» (а може і логічний) підхід. Демократична держава може триматись на традиціях, нормах моралі, релігійній догмі. Але чи може бути соціальна держава неправовою, а правова держава не соціальною? Може замість двох окреслень – «правова», «соціальна» держава на початку ХХІ століття буде логічніше застосовувати поняття «соціально-правова держава»? Це не стільки правова, скільки соціально-філософська і логіко-філософська проблема.

Для нашої роботи це не категоріальна дрібниця, а принциповий підхід, оскільки ми розглядаємо взаємозв’язок демократії і гуманізму, де розвиток соціуму – суспільство, держава, людина – є проблемою реалізації соціального в праві, законі та способі життя. Тоді гасло: «все заради людини і в ім’я людини» набуває історичного сенсу не як утопія, а як орієнтація на гуманізацію суспільного життя. В цьому випадку на сучасному етапі краще говорити про побудову демократичної соціально-правової держави в Україні, а не демократичної, правової, соціальної.

Вчення про правову державу має довгу історію. Його початки можна знайти в системах знань античних філософів. Платон передбачав швидку загибель держави, а якій закон знаходиться у підпорядкуванні влади. Аристотель стверджував, що лише право може обмежити владу в інтересах народу і дати міру розумного володарювання. Ці ж ідеї розвивались у Римській імперії (М.Т.Цицерон) і в більш цілісному вигляді були покладені в основу римського права, яке було орієнтовано на зміцнення підвалин державності, розуміння закону як волі народу, який повинен регулювати не тільки діяльність громадян, але і верховної влади.

У ХІ-ХІІІ століттях політико-правове вчення поступово починає обгрунтовувати середньовічні форми державної влади, суду. У XIV-XVI століттях в Європі (особливо у Франції та Британії) політико-правові вчення, з одного боку, обслуговували інтереси абсолютних монархій, обгрунтовуючи їх природний характер, божественне право монархів, а з іншого – висувались ідеї обмеження дій правителя законом, розподілу функцій влади монархів та законодавчих зборів. У XVII-XVIII століттях починає розвиватись критика абсолютизму, відроджуються ідеї обмеження влади монархів владою народу, перед яким монарх несе відповідальність. Європа XII-XVIII століть дала цілу плеяду мислителів, які розвивали політико-правове вчення: Марселій Падуанський, Н.Макіавеллі, Ф.Бекон, Ж.Боден, І.Бентам, Т.Беза, Т.Гоббс, Ф.Готман, Ш.Монтеск’є та інші. Стародавня теорія договірної держави була використана ідеологами Французької революції. Серйозним проривом політико-правової думки був Кодекс Наполеона і Конституція США.

У XVIII-ХІХ століттях продовжувався розвиток ідей рівності всіх перед законом, і особливо концепції прав і свобод особи, яка стала ідеологією революційного та еволюційного лібералізму. Особлива роль у розвитку ідей про правову державу та її роль у політичному житті належить Дж.Локку, Ш.Монтеск’є та Ж.-Ж.Руссо.

Дж.Локк, спираючись на ідеї Р.Гукера та Т.Гоббса, наполягав на природженості та невід’ємності прав особи, а витоки державної влади виводив з відчуження особистих прав кожної людини, вважав законодавчу владу найвищою у системі державного управління, обгрунтував взаємообмеженість законодавчої і виконавчої влади, підпорядкованість державної влади суспільним інтересам, її обмеження моральними законами. Ш.Монтеск’є зробив значний внесок у вчення про поділ влади та про роль законодавчої влади у всій системі влади. Неоцінений внесок Ж.-Ж.Руссо в обгрунтування теорії народного суверенітету.

Розвиток філософської, політичної та правової науки в цей період у Німеччині привів до подальшого розвитку ідей і понять правової держави у працях І.Канта, Р.Молля, Г.Гегеля, Й.Фіхте, Л.Фейєрбаха, А.Шопенгауера, М.Штірнера та інших. Продовжувалась розробка теорії правової держави у Великій Британії та США. Тобто, розробка ідей, концепцій, теорій правової держави наприкінці ХІХ століття набула широкого розмаху у більшості європейських країн.

Різні аспекти правової держави досліджувались у Російській імперії. Такі російські дослідники, як В.Соловйов, Б.Чичерін, П.Новгородцев, О.Алексєєв, С.Булгаков, М.Бердяєв, Ф.Коні, П.Струве та інші внесли багато акцентів у теорію правової держави на теренах слов’янських народів. В Україні проблеми правової держави зачіпались у роботах М.Драгоманова, С.Дністрянського, М.Грушевського, Б.Кістяківського, М.Ковалевського, М.Палієнта, Ф.Тарановскього, М.Ренненкампфа та інших учених.

Після встановлення радянської влади в Росії і створення СРСР дослідження з теорії правової держави здійснюються лише в аспекті марксизму-ленінізму. Всі інші аспекти оголошуються буржуазними, тобто шкідливими і згодом їм на зміну приходить примітизована «теорія сталінської законності», яка спирається на праці К.Маркса, Ф.Енгельса, В.Леніна, Й.Сталіна. І тільки під час прийняття Конституції СРСР у 1977 році поняття «правова держава» було включене до радянського суспільствознавства, та і то у дуже вузькому значенні, насамперед у зв’язку з посиленням ролі конституції та закону у реальному житті.

Але і такий досить скромний крок привів до значних зрушень у політико-правовій тематиці, особливо наприкінці 80-х років[93].

У цей самий період в Україні теж розгорнулися дослідження з теорії правової держави, хоч і в контексті фундаментальних проблем політики та правознавства. Поступово ці дослідження поглиблювалися і розширювалися, а здобуття Україною незалежності сприяло тому, що проблематика правової держави стала однією з провідних, а поняття «правова держава» міцно увійшло до теорії та практики сучасного українського конституціоналізму. Роботи Ю.Шемшученка, М.Козюбри, В.Цвєткова, В.Опришка, В.Погорілка, П.Демчука, М.Орзіха, В.Тація, А.Чередніченка, В.Копеєйчикова та інших правознавців України стали теоретичним підгрунтям конституційного законодавства в Україні і розбудови політичних інститутів у державі.

В Україні у 80-90-ті роки значно посилився інтерес до правової держави у зв’язку з дослідженням взаємозв’язку філософії політики і філософії права[94]. Фахівці з політико-філософської та право-філософської проблематики піддали грунтовному аналізу історію і теорію становлення та розвитку держави, ролі демократії у суспільному житті, практику функціонування правової держави. Але багато теоретичних та практичних проблем до цього часу не розв’язані.

Наприклад, яка держава «більш правова»: в якій прийнято багато законів, які майже не діють; або в якій мало законів, але вони виконуються беззаперечно? Взагалі можна в якості законів використовувати релігійну догму, релігійні тексти і держава може бути не менш правовою, ніж світська держава, де діють тисячі узгоджених і прийнятих законів. Далі – гонитва за кількістю законів в Україні, коли вони не узгоджені між собою, не кодифіковані, а інколи суперечать Конституції, це робить нашу країну правовою державою або ні?

Водночас дослідники усіх епох, розглядаючи проблеми правової держави, наштовхувалися на проблему, як держава працює на спільний інтерес та колективне благо. Тут були різні точки зору: від позиції, що держава є механізмом реалізації спільного інтересу та реалізує принцип колективного блага, до позиції – держава є інструментом класового панування і працює на задоволення вузькоегоїстичного блага панівного класу експлуататорів, тому повинна відмерти при комунізмі. На наш погляд, обидві полярні точки зору не відповідають дійсності.

Держава не може бути однаковою мірою «добрим батьком» усім соціальним групам, колективам, індивідам – працьовитим і ледарям, лояльним громадянам і злочинцям, громадянам держави і чужинцям. Тобто, наскільки держава, як правовий механізм (інструмент), може бути ефективним механізмом розподілу соціальних благ, накопичених суспільством, згідно норм права та моралі, згідно соціальної справедливості? І взагалі, чи потрібно державі прагнути реалізувати соціальну справедливість?

Взагалі, що є соціальна справедливість, хто встановлює її зміст, вимоги, норми: Бог, правитель, держава, клас, законодавчі збори, натовп?

Термін «соціальна справедливість» використовують усі: ідеологи, політики, науковці, пересічні громадяни, жебраки. Він став настільки звичним, що майже ніхто не вивчає – має він позитивне або негативне значення.

У нашій роботі ми критично проаналізуємо цей термін і висловимо точку зору, яка не співпадає із загальноприйнятими судженнями. Нашою метою буде не науковий епатаж, а висловлення сумнівів, чи на місці стоїть цей покажчик шляху (дороговказ), якщо шляху тут немає. Наскільки він науково виважено може використовуватися у концепціях соціально-правової держави, у практиці здійснення економічних і політичних програм.

Термін «соціальна справедливість»[95] в енциклопедіях і словниках зовсім не означає, що можливий розподіл благ «кожному за потребами». Як правило, цей термін передбачає, що існує і повинна бути «соціальна справедливість». Тим більше, що термін «соціальна справедливість» має конкретно-історичний характер і в кожну епоху несе у собі безліч змістів, відтінків. Наприклад, чи є соціально справедливим, коли працівники каральних органів більшовицького режиму отримують пенсії у багато разів більші, ніж узники концтаборів, яких вони туди посадили за вільнодумство, за боротьбу за незалежну Україну, а інколи просто за безпідставним доносом?

Цей термін (поняття, категорія) морально-правової та політичної свідомості про належне, пов’язаний з історично мінливими уявленнями про права і свободи людини та жорстко не пов’язаний з економічним життям. Він містить вимогу відповідності між реальною значимістю соціальних груп та індивідів, їх внеском у суспільне життя і добробут та їх соціальним становищем, між їх правами та обов’язками, між діяннями та відплатою, працею та винагородою, злочином та покаранням. Невідповідність у цих співвідношеннях оцінюється як несправедливість.

Отже, соціальна справедливість передбачає практичний критерій оцінки. На жаль у суспільній свідомості значної частини громадян колишнього СРСР вкорінювалося споживацьке відношення до держави з позицій соціальної справедливості. І в цьому винна була утопічна ідеологія більшовиків та сама «соціалістична держава». Ідеологія комунізму виходила з утопічного гасла «від кожного за здібностями, кожному за потребами». У реальності розкрити здібності кожної людини нездійсненне завдання. Суспільство має багато сфер діяльності, які не є престижними, і не можуть бути об’єктом творчої діяльності, а є просто працею (ще гірше це звучить російською мовою – работой, від слова «раб»). І треба ці сфери забезпечувати працівниками, наприклад, двірники, вантажники тощо. Безумовно, і в цих професіях є кращі і гірші. Можна навіть поетизувати ці професії у фільмах «соціалістичного реалізму», але великим перебільшенням було б вважати, що талановиті діти мріють стати двірниками і вантажниками. Просто життя розставляє людей відповідно до суспільних потреб. Крім того, не всі індивіди бажають розкривати свої здібності у позитивному плані і розкривають у негативному – злочинці, ледарі, значні прошарки, які живуть на межі закону та антизаконної діяльності тощо.

Але бажання жити «за потребами» є у всіх людей, може за виключенням релігійних аскетів або романтиків-альтруїстів.

Тому ідеальної «соціальної держави», яка б задовольнила бажання жити «за потребами» бути не може. Це зрозуміли навіть комуністи. Але експерименти по мінімізації потреб, які були дуже далекими від гуманізму, вони провели. Найбільш жахливий з них, це режим «червоних кхмерів» у Камбоджі у 1975-1979 рр., коли політика примусової рівності, зняття різниці між містом і селом, між фізичною і розумовою працею коштувала мешканцям Камбоджі декількох мільйонів знищених громадян, приблизно третини жителів країни.

Соціальна держава у чистому вигляді існувати не може. Вона може бути тільки соціально-правовою державою, де на основі права регулюються соціальні відносини в межах конкретних критеріїв соціальної справедливості, які відбивають реальний економічний, політичний, моральний стан суспільства. Тобто, термін «соціальна справедливість» беззмістовний у відриві від економічної, політичної, правової та моральної структур (сфер) суспільства. Коли хтось створює «концепцію вимог соціальної справедливості» у відриві від цих структур, сфер, то він фактично втілює квазі-релігійну віру в абстрактний принцип або вимогу якоїсь конкретної групи або партії, які використовують красиві гасла у вузькоегоїстичних інтересах, наприклад, захоплення влади.

Безумовно, можна розробити концепцію розподільчої справедливості, щоб зрівняти людей у бідності. Але тоді це буде як у анекдоті про онуку декабриста: «мій дід боровся, щоб не було бідних, а більшовики борються, щоб не було багатих». Але куди прийде країна рівнобідних? І чи не є абстрактний принцип соціальної справедливості (особливо у варіанті «розподільчої справедливості») інструментом руйнації усіх цінностей суспільства добробуту, де винагорода здійснюється за розумом і працею для більшості громадян. Чи не стануть верстви, що розподіляють, новим пануючим класом?

У свій час Девід Юм побачив небезпеку абстрактного або особливого (пролетарського або тиранічного) принципу соціальної справедливості. Процитуємо його досить повно: «Очевидним є, що люди повинні були регулювати свою поведінку… з точки зору особливого інтересу, публічного чи приватного, вони перебували б у постійному сум’ятті і зробили б будь-який уряд великою мірою неефективним. Приватний інтерес у кожного свій; і хоча публічний інтерес сам по собі може бути завжди один і той самий, проте він стає джерелом великих розбіжностей по причині різних точок зору на нього конкретних людей. …Якби ми шукали однакової вигоди, розподіляючи конкретну власність між конкретними людьми, ми б зрадили нашій меті і утвердили б сум’яття, якому дане правило покликане перешкодити. Тому ми повинні слідувати загальним правилам і регулювати нашу діяльність загальними інтересами, модифікуючи закон природи, що стосується стабільності володінь»[96].

Забезпечення особливих (буцімто «справедливих») благ для конкретних груп – пільги, надвисокі зарплати (порівняно з іншим населенням), часто не лежить у загальних інтересах суспільства і не відповідає критеріям соціально-правової держави. Уряд, розпоряджаючись об’єднаними запасами матеріальних ресурсів, довірених йому для забезпечення колективних благ, сам зобов’язаний діяти справедливо і не може обмежуватися гарантуванням того, що індивіди не діятимуть несправедливо. Справедливість явно вимагає, щоб те, що кожна група отримує із спільних запасів або бюджету, було приблизно пропорційним до того, що вона мусить вкладати або у неї є підстави на суспільну благодійність.

Власне кажучи, ні природа, ні суспільство в цілому (як соціальне середовище, соціальна природа) не можуть бути названі справедливими чи не справедливими, тому що вони не несуть конкретної відповідальності за дії людей. Природа є середовище, де живуть люди. Суспільство є формою організації життя, де ідеалом є рівні права і обов’язки, а не моральні критерії справедливості. Тільки конкретна діяльність людей може бути названа справедливою чи несправедливою. Уряди, парламенти діють згідно закону, конституції або антиконституційно, антизаконно. Пільги і все інше повинні виходити із законів і норм конституцій, а не з якихось абстрактних норм «справедливо – несправедливо». Право може гарантувати підвищену увагу до якоїсь соціальної групи, верстви (пенсіонери, діти), але відшукати соціальний критерій – справедливо це або ні – неможливо. Це суто моральна позиція, моральний критерій перекладений мовою закону. Він може бути відносно несправедливим до виробника, який віддає більшу долю матеріальних чи фінансових благ, але суспільство законом визначає, що це справедливо. Тобто, тут діє політична воля, а не науково визначена норма. Недарма існує традиційне питання: діяти за законом або по справедливості? Договірним шляхом визначене правило належних дій держави отримає правове закріплення. Мета таких дій законодавчих органів – зробити відповідний стан речей впізнаваним і гарантувати, що різні сторони суспільних відносин розумітимуть одна одну, беручи на себе зобов’язання.

І тут поняття «соціальна справедливість» показує свою подвійну роль: з одного боку, соціальна справедливість буцім-то складає необхідну основу і обмежує всяке право, що логічно є базою соціально-правової держави; а з іншого боку – загрожує зруйнувати ту концепцію права, котра робить його гарантом індивідуальної свободи, оскільки те, що буцім-то справедливо для одного індивіда, може бути не справедливим для іншого. Усі історія людства до цього часу не розв’язала цього протиріччя, особливо його другої частини (протиріччя між рабом і рабовласником, селянином і феодалом, працелюбним і ледарем тощо).

І.Кант відмічав, що достаток не має принципу ні для того, хто його отримує, ні для того, хто його розподіляє (один помістить його тут, інший – там). Оскільки він залежить від матеріального змісту волі, яка, у свою чергу, залежить від конкретних фактів, а отже він не може підлягати загальному правилу[97]. Дійсно, суспільство, держава можуть прагнути об’єднати зусилля багатьох людей, визначити правила поведінки індивідів по відношенню один до одного, але значно складніше відрегулювати «економічну справедливість».

Примітивне мислення штовхає частину людей до простих дій: взяти суспільне і приватне багатство та рівно розподілити. Але тут виникає декілька проблем. По-перше, суспільне і приватне багатство хтось створював і чи справедливо буде відібрати це багатство? По-друге, один раз розподілили і що далі, якщо виробники не зацікавлені у виробництві, все одно заберуть і розподілять між неробами. Тобто, психологія розбійників нищить суспільство. Такі дії є ознакою незрілості суспільного розуму соціуму, або його частини, коли деякі суспільні верстви ще не переросли примітивні уявлення про суспільство, суспільне виробництво, споживання.

Поняття «соціальна справедливість» увійшло в широкий обіг біля ста років тому. До того воно використовувалося час від часу безсистемно, головним чином, для позначення різних типів індивідуальної поведінки. У ХХ столітті це поняття більше вживається для оцінки результатів діяльності суспільних інституцій. Ще однією характеристикою цього поняття є те, що майже завжди воно використовується як тотожне поняттю «розподільча справедливість». Мало хто говорить, справедливо чи не справедливо розподілена, наприклад, фізична праця, але багато людей говорить про перерозподіл матеріальних та духовних благ. Як писав Джон Міль, «…всіма визнається справедливим, що кожна особа повинна отримати те (добре чи погане), чого вона заслужила; і несправедливим, що вона повинна отримати добре або бути вимушеною зазнати поганого, якого вона не заслужила. Це, мабуть, найчіткіша і найбільш виразна форма, в якій ідея справедливості усвідомлюється загальним розумом. Оскільки вона містить ідею заслуг, то постає питання, що являє собою заслуга?»[98].

Як тільки з’являється сила (партія, влада), яка нав’язує суспільству свої критерії розподілу благ поза консенсусною демократією, результати якого неможливо передбачити або запланувати, у суспільному процесі починає панувати волюнтаризм. Вимагати справедливості від такого процесу – це повний абсурд, а виділяти окремих людей в такому суспільстві як і таких, що заслуговують на особисту частку, – безумовно, несправедливо, хоч як би це не пояснювалося.

Як би ми з наукової точки зору критично не оцінювали критерій соціальної справедливості, потрібно визнати, що гасла «соціальної справедливості» на сьогоднішній день стали найбільш широко вживаними у політичних дискусіях, під час виборів. Це гасло стало серцевиною соціалістичних ідеологій. Помірковані соціалісти вважають, що перерозподіл багатств більш ефективно може бути здійснений та буде менше викликати опір шляхом оподаткування. Радикальні соціалісти (марксисти-ленінці, маоїсти тощо) наполягали і наполягають сьогодні на усуспільненні засобів виробництва, жорсткому постійному перерозподілі матеріальних та духовних благ, на тотальному контролі життя людей. І хоча історичний досвід ХХ століття довів, що це історичний глухий кут, але частині радикальних доктринерів він не указ.

Різні авторитарні чи диктаторські режими ХХ століття проголошували «соціальну справедливість» своєю головною метою. І десятки мільйонів стали жертвами масового терору, який намагався замаскуватись гаслом соціальної справедливості.

При цьому варто також бачити, що відданість пріоритетам «соціальної справедливості» стала моральною позицією багатьох людей, характерною властивістю хорошої людини і визнаною ознакою наявності моральної свідомості. І хоча люди суперечать один одному при визначені того, яка із заяв, зроблених в її ім’я, має рацію, але мало хто сумнівається, що саме соціальна справедливість має цілком певне ідеологічне і політичне значення, позначає високий моральний ідеал та вказує на серйозні дефекти існуючого суспільного устрою, які вимагають негайного виправлення. І скільки б ми не говорили про нечіткі критерії соціальної справедливості, але не рахуватися з реальним феноменом не можна. Тут не питання об’єктивності або суб’єктивності, а питання реальності, ідеологічної та політичної доцільності.

З соціальною справедливістю відбуваються такі ж події, як з релігійними віруваннями, які несуть мало раціонального змісту, але здатні зруйнувати цивілізацію. Схоже, що соціальна справедливість перетворюється з моральної цінності в ідеологічну, політичну та економічну і в такому вигляді впливає на трансформацію суспільств, у тому числі і на українське. Саме через віру, що соціальна справедливість може бути досягнена, люди віддають повноваження парламентам, урядам, які прагнуть або не прагнуть цього зробити, не відмовляючись від використання засобів задоволення особливих інтересів груп, які не мають мети досягати загального блага.

Сьогодні не можна ігнорувати регулятивну функцію соціальної справедливості, а необхідно вивчати цей феномен засобами філософії політики, філософії права та засобами інших наук, які аналізують регулятивні механізми держави і громадянського суспільства.

Філософія права і філософія політики з різних боків розглядають один предмет – державне і громадське врегулювання суспільних відносин, забезпечення прав та свобод людини і громадянина, функції держави в цій сфері. Але філософія права концентрує увагу на ролі держави в регулюванні соціальних відносин (форма держави, зміст її діяльності), а філософія політики – на аналізі політичної системи суспільства, ролі політичних інститутів і груп.

Сучасні проблеми філософії права випливають із загальних підходів до поняття державності як об’єкту розбудови і поняття держави як існуючого суб’єкту і об’єкту політики і суспільних відносин взагалі. Сьогодні у всіх на вустах поняття соціальної і правової держави. А в нашому дослідженні соціально-правової держави.

Контраверсії соціальної і правової держави найбільш яскраво виявилися у німецькій філософії права XVIII-ХХ століття. Їх можна визначити у двох аспектах:

а) соціально-філософському;

б) філософсько-методологічному та науково-практичному.

У соціально-філософському аспекті тематична актуалізація пов’язана передусім з потребою концептуального узагальнення та аналізу широкого масиву суспільствознавчої літератури з проблеми розуміння соціально-правової держави як єдності двох сторін – соціальної і правової, яка залишається маловисвітленою у вітчизняних соціально-філософських і політологічних розробках. Але повторюємо, що ми розрізняємо поняття: державність, як організаційно-владну структуру, яка може зародитись, коли держави ще не існує і держава, як організація політичної влади суверенної країни, яка може розв’язувати правові, економічні та соціальні проблеми[99].

Як і будь-який багатоаспектний складний феномен, соціально-правова держава досліджувалася і досліджується спеціалістами різних галузей знання: юриспруденції, політології, кібернетики та теорії систем. Але при цьому міждисциплінарному розмаїтті, самі концепції втрачають свою соціально-філософську орієнтацію. Найбільший обсяг досліджень припадає на філософію права, яка концентрує увагу на правових відносинах.

Тут слід звернути увагу на дві характеристики: по-перше, концепції правової та соціальної держави, а тепер соціально-правової держави, мають західноєвропейське соціально-філософське походження, систематизований аналіз якого є малорепрезентованим на рівні цілісних монографічних праць. Це, так би мовити, актуальність першого ступеня. І її треба враховувати при визначенні мети реальних проблем і перспектив соціально-правової держави[100].

Актуальність другого ступеня випливає з необхідності нормативно-деонтичного, нормативно-критичного, соціально-філософського аналізу, оскільки більшість вітчизняних авторів, які фрагментарно фокусували увагу на самій проблемі, здебільшого розглядали її у юридично-догматичному чи політологічно-прагматичному ракурсах.

У вітчизняній літературі проблематика соціально-правової держави розглядалась здебільшого як науково-політологічна та інституційно-технологічна, із залученням конституційно-правової методології. Сьогодні цього недостатньо. Варто розглянути проблему держави під кутом зору порівняльного аналізу: які теорії і концепції існували, які найбільш відповідають історичним умовах України, як реалізувати проблему соціальної справедливості і по відношенню до нашого народу хоча б в обмеженій формі.

Від ліберальноорієнтованих концепцій природного права до сучасних інформаційних метатеорій минуло багато часу. Соціально-правова держава формувалася поступово на базі відповідних ідей та елементів державності, деякі з них з’явилися у глибоку давнину. Так, про владу закону, рівного для всіх громадян, говорив ще у VI столітті до нашої ери давньогрецький архонт Солон. Про співвідношення природних прав людини і законів держави, про що вже йшлося, писали Аристотель і Цицерон. У стародавньому Римі виникли ідеї комбінованої державної влади, яка реалізує право завдяки урівноважуванню монархізму, демократизму та олігархізму. Концепція ж правової держави в основних рисах склалася у XVII-ХІХ століттях у працях Локка, Монтеск’є, Канта, Джеферсона та інших теоретиків лібералізму.

У філософсько-методологічному аспекті сьогоднішня актуальність теми перетворення правової держави в соціально-правову детермінована необхідністю врахування сучасних філософських концепцій в українській філософії права та побудови на цій основі цілісних концептуальних моделей, їх застосування у філософсько-правовому, політологічному та нормативно-догматичному дискурсі. Як уже зазначалося, в Україні можна зустріти розробки, які орієнтуються на юридично-догматичну та політологічно-прагматичну моделі аналізу. Юридично-догматична модель корелює з апологетикою та системно-імманентною експлікацією, яка у більшості випадків позбавлена світоглядної рефлексивності і спирається на збереження форми і букви закону. Політологічно-прагматична модель навпаки, акцентує увагу на фактуально-емпіричних ознаках, обгрунтовуючи підбір оптимальних інституційних технологій. Але для філософії права перша є деаксіологізованою, формалістично-абстрактною, а друга – емпірико-ситуативною, кратоцентричною. Тому саме філософсько-правовий аналіз дозволяє прослідкувати світоглядну еволюцію на фоні нових умов політико-правового буття українського суспільства.

Предметне дослідження і концептуальне осмислення соціально-правової держави у хронологічному зрізі можна поділити на три етапи.

1. Класичні філософські праці епохи XVIII століття ліберальної спрямованості, або в руслі аксіологем природного права (Р.фон Моль, К.Т.Велькер, Й.К.фон Аретін, Г.Кляйнхайер, Л.фон Ронне). У цих працях, побудованих на основі реалій прусської конституційної монархії, можна побачити тенденцію до універсалізації категоріальних структур німецької класичної філософії (І.Кант, І.Фіхте, Г.Гегель). Правова держава тут отримує всесвітньоісторичне обгрунтування і розглядається як держава розуму для «всіх часів і народів».

Особливого значення тут набуває аксіологічно-етичне тлумачення самої категорії, яке виступає полемічною антитезою англійському лібералізму (Дж.Локк) з його конвенційно-індивідуалістичною інтерпретацією правової держави. Тим самим німецький лібералізм інтегрується з офіційною апологетичною юриспруденцією, намагаючись сакралізувати державний організм як «субстанцію – суб’єкта», рефлективного носія правової та онтологічної істини. Найбільш красномовну характеристику правової держави у цьому філософському альянсі дає Гегель у «Філософії права». При цьому пруська конституційна монархія, за думкою Г.Гегеля, є тією метакатегорією, з якої логічним шляхом дедукується весь спектр можливих варіантів розвитку правової держави.

2. Друга група праць репрезентована, головним чином, німецькою школою юридичного позитивізму (Ф.Ю.Шталь, Р.Тома, К.Штерн, К.Менгер, К.Шмітт, Е.Форстхофф).

Якщо філософія права лібералізму виходила з категоріального ідеалу «розумної держави», що творить розумне за змістом право, тобто правової держави як тотальності онтологізованого Абсолютного Духу, свободи, справедливості, то позитивізм взагалі знімає проблему аксіологічної детермінації права, підмінюючи її проблемою легітимності законодавця. У цих працях має місце взаємодія філософсько-правового та нормативно-догматичного дискурсу: з одного боку, юридизація філософії права, її перетворення в апологетику існуючої правової системи, з іншого боку – філософська рефлексія існуючого правового ладу на майбутнє.

Легітимність законодавця апріорі постулює легітимність будь-яких правотворчих дій з його боку. Домінування позитивізму у ХІХ столітті пояснюється стабілізацією системи національного законодавства на рівні якого і здійснюється формально-юридична редукція самого поняття правової держави.

Оскільки у цей же період виникають перші праці з філософії соціальної держави в державницькому соціалізму Л.фон Штейна («Історія соціального руху у Франції з 1789 р. до наших днів»), то дослідження правової держави інтегруються з ними в єдиний ідейно-філософський комплекс. До появи перших віянь ліворадикального ренесансу соціальний реформізм Л.фон Штейна та його школи виступив чіткою альтернативою марксистської ідеї диктатури пролетаріату, тоталітарної держави.

3. Третя група праць започатковує дискусію між авторитарно-децизіоністським позитивізмом: «диктатура» (К.Шмітт), етичним соціалізмом (Г.Хеллер), матеріальною аксіологією (Г.Радбрух).

Позитивістська легітимація законозгідного насильства мала двозначний логічний та історичний фінал: або збереження будь-якою ціною безпеки демократичних інституцій, або ж пролог нацистської держави терору. Між цими альтернативами коливається матеріальна аксіологія Г.Радбуха (20-30-ті рр. ХХ століття).

Після другої світової війни (40-50 рр.) розгортається філософсько-правова полеміка між консервативною версією правової, соціальної держави та прихильниками соціального реконструктивізму, де вже прослідковуються мотиви соціально-правової держави.

У 70-90 рр. ці тематичні вектори окреслюються проблемами інкрементальної реформаторської політики та легітимації постіндустріального капіталізму (Г.Альбер, Р.Арон, Ю.Хабермас). У цей же період спостерігається сплеск технократичних концепцій соціальної держави (М.Спікер, Д.Белл, О.Хеффе), теорія соціальної держави як суверена глобального управління (Г.Крюгер, Г.Шельскі), тобто ідеї соціально-правової держави окреслюються все чіткіше.

Кожен з цих підходів до типології держави має свої переваги, недоліки і право на існування. Історично закономірним є виникнення і функціонування формаційного підходу в середині ХІХ – на початку ХХ століть, де держава розглядається значно повніше з економічної та соціальної сторін. З позицій загальнолюдських цінностей, які стали домінуючими у другій половині ХХ століття, найпривабливіший вигляд має цивілізаційний підхід – особливо до типології сучасних держав, які неможливо підвести під формаційну класифікацію типів держав. Концепція цивілізації виявляється набагато ширшою і багатшою, ніж формаційний підхід, тим, що вона дає змогу пізнати минуле через усі форми діяльності людини – трудову, політичну, духовну і таке інше – в усьому різноманітті суспільних зв’язків. Вона актуальна тим, що в центр вивчення минулого і сучасного ставить людину як творчу і конкретну особистість, а не як класово-знеособленого індивіда, розрізнює не тільки протистояння різних соціальних груп, але й сферу їхньої взаємодії на базі загальнолюдських цінностей. Тобто тут наявний у «чистому вигляді» гуманістичний підхід до держави і людського існування.

Якщо у XVIII столітті сам об’єкт – держава – опиняється у фокусі уваги ліберального природного права, то у ХІХ столітті на перший план виходять проблеми людини в державі, співвідношення держави й суспільства. Ця проблематика була актуальною упродовж ХХ століття. Чи можуть правове і соціальне начало в державі співіснувати на рівні категоріальної єдності і на онтологічному рівні. Тобто, наскільки логічне існування соціально-правової держави? Сьогодні ці проблеми ще актуальніші.

Оскільки філософія права, як уже зазначалося, є наукою міждисциплінарною, то метою нашого з’ясування є зміст основних контраверсій у філософів, юристів, політологів і встановлення між ними шляхів інтеграції через вичленування основних парадигмальних моделей соціально-філософського аналізу (ліберальне природне право, юридичний позитивізм, соціальний реконструктивізм, технократизм), через пошук оптимального поєднання ідей соціальної і правової держави, їх синтезу у новій категорії – соціально-правова держава.

Соціально-правова держава за своєю суттю є владним органом суспільства, який представляє, узгоджує і організаційно забезпечує потреби та інтереси всіх соціальних прошарків, окремих груп та членів цього суспільства. Вона не може використовуватись будь-якою частиною суспільства лише у своїх інтересах, ігноруючи життєві потреби інших людей. Основним методом діяльності такої держави є досягнення компромісних, узгоджених рішень, координація діяльності громадян на користь суспільства в цілому, забезпечення рівноваги між приватними і загальногромадянськими інтересами, наслідком чого є збереження цілісності суспільства, його подальший матеріальний і духовний прогрес. Соціально-правова держава здійснює інтеграційну роль відносно суспільства і не має і не може мати нічого спільного з державними інституціями класових або особистих диктатур. Ця держава – реальна перспектива проведення скоординованої внутрішньої політики, економічної політики та соціальної політики. Координація різних форм політики, де соціальні цілі є пріоритетними, є однією з головних функцій соціально-правової держави.

Соціально-правова держава базується на засадах соціальної справедливості, як би ми до її критеріїв не відносилися. Додержання їх вимагає соціальноорієнтованої економіки, раціонального співвідношення між працею і капіталом, гарантування соціальних функцій власності, соціального партнерства. Державне сприяння розвиткові економічних процесів має єдину мету – виконання обов’язку держави щодо людини (див.статтю 25 Загальної декларації прав людини, статтю 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права). Забезпечення державою соціальної спрямованості економіки закріплено статтею 13 Конституції України.

Реалізація принципу соціальної державності вимагає від держави постійної ініціативної творчої діяльності. Особливого значення набуває активна роль держави в перехідний період становлення і розвитку ринкових відносин, формування громадянського суспільства, що є характерним для сучасної України. Ця роль виявляється, зокрема, в пом’якшенні негативних для людини наслідків цих процесів, не допустити масового зубожіння. Ця несправедливість значною мірою породжується пасивною роллю держави, переоцінкою можливостей самоорганізації нового суспільства.

Здійснення принципу соціально-правової держави вимагає оптимального поєднання принципів соціальності та принципів правової держави. Матеріальною і соціальною сутністю правової держави є визначення правової сфери діяльності громадянина, яка начебто є вільною від втручання держави і одночасно має нею забезпечуватися. Реальність для громадянина правова держава набуває через конституційний інститут основних прав і свобод людини та громадянина. Однак поєднання в одній державі вимоги додержання принципів як соціальної, так і правової держави при їхній реалізації зустрічається з певними труднощами.

Правова держава гарантує правову рівність своїм громадянам, їх рівність перед законом, базуючи цю вимогу на визнанні невідчужуваності від людини її природних прав і свобод, у тому числі свободи набуття і володіння власністю. Щодо соціальної держави, то для вирішення її завдань необхідно втручатися в ці права з метою перерозподілу майна та інших благ в інтересах усього суспільства та певних його соціальних груп, що є також справедливим. Є суперечності між свободою людини і прагненням до рівності в соціальному та економічному становищі. Держава на межі єднання соціальної і правової сторін поєднує обидві тенденції і тримає рівним чином як особу, так і суспільство у взаємній корисній напрузі.

Подолання такої суперечності можливе лише за умови, що соціальна діяльність держави відбувається в правових формах, на основі й відповідно до правових законів, юридичною першоосновою яких є конституція. Позитивним наслідком функціонування, активної діяльності соціально-правової держави є гарантування гідності людини не тільки через її свободу, а також через соціальне забезпечення можливості використати цю свободу. Законодавець не може при прийнятті законів поступитися принципами ні правової, ні соціальної держави. Але остаточне рішення все ж таки має бути на користь соціальної держави. Тобто, в соціально-правовій державі домінує пріоритет соціальності. Особиста свобода гарантується людині лише остільки, оскільки не порушує вимоги соціальної справедливості.

Соціально-правова держава може і має виробити програму довгострокової і перспективної діяльності з метою вирівнювання становища людини, хоч реально гарантувати може лише юридичну, а не фактичну рівність. Але активне сприяння з боку держави розвиткові суспільства саме в такому напрямі є головним змістом її діяльності. Однією з основних функцій соціально-правової держави є перерозподіл прибутків між різними прошарками суспільства через доцільну і ефективну систему податків, державний бюджет, фінансування соціальних програм. Іншою основною функцією соціально-правової держави є здійснення постійної підтримки і фінансування видів людської діяльності, які не можуть бути повністю включені в ринкові відносини і в той же час від їх розвитку в першу чергу залежить прогрес людини і суспільства. Йдеться про забезпечення і підтримку державою національної науки і культури, впровадження нових технологій, екологічну безпеку, створення державних систем освіти та охорони здоров’я, комунальних послуг тощо. Нарешті, найважливішими функціями соціально-правової держави є сприяння послідовному здійсненню принципу соціальної справедливості шляхом забезпечення відповідності між працею і винагородою. Але ці проблеми вже значною мірою розглядає філософія політики чи політична філософія, економіка, соціологія тощо. А вирішує практична політика. Політика без наукового забезпечення сліпа. Це в першу чергу підкреслює значення політичної та економічної наук для реалізації усіх функцій соціально-правової держави.

Специфічним моментом для сьогоднішньої України в соціально-правовому аспекті є питання про історичну відповідальність держави за зміни в соціальному становищі населення, що напряму випливає з функцій держави, як вони визначені в Конституції України. В цьому зв’язку в соціальному законодавстві, яке забезпечує реалізацію правовим шляхом базових соціальних гарантій, необхідно окреслити основні пріоритети соціальної політики, визначити механізми гармонізації соціальних і правових принципів української державності, щоб не допустити звуження соціальних прав населення під час розбудови таких органів держави, як – правозахисні, армія, управлінські структури, судово-прокурорська система, податкові органи тощо.

На нашу думку, на рубежі ХХ і ХХІ століть відбулася значна зміна у функціях держави. З переходом до однополюсного світу зовнішньополітичні функції більшості держав світу скоротилися. Зменшилося поле зовнішньополітичного маневру між соціалістичним і капіталістичним світом. Значною мірою відпала загроза стратегічної ядерної війни. Зріс рівень глобальної і регіональних безпек. У цих умовах держави мають нагоду більше зосередитися на внутрішньополітичних питаннях (за виключенням США, які самі обрали собі не досить спокійну долю «світового жандарма»). Регулювання суспільних відносин стало основною соціальною функцією держави.

Таким чином, визначився головний напрям політичної та економічної модернізації держави: а)зміцнення соціальної і правової функції і фактичне їх зрощування (права громадян повинні бути закріплені не тільки на рівні конституції, а й на рівні поточного законодавства); б)підведення під соціально-правовий захист громадян міцного економічного (сталий економічний розвиток), політичного (демократичного) і морального фундаменту[101].

Якщо існує таке тісне поєднання політичних, економічних, соціальних і правових функцій держави, то можна висунути концепцію становлення сучасної демократичної, соціально-правової держави, внутрішня політика якої скерована на забезпечення політичних, економічних, соціальних та інших прав і гарантій людини незалежно від статі, національності, віросповідання, віку, місця проживання та інших обставин. Таким чином, внутрішня політика охоплює всі конституційні права, свободи, обов’язки людини, колективу та індивідуальну безпеку, матеріальну забезпеченість на рівні сучасних стандартів, доступ до цінностей культури, в першу чергу до освіти, науки.

Соціально-правова держава повинна спиратися не тільки на демократію і стійкий економічний розвиток, але й на суспільну мораль, в якій накопичено історичний досвід народу, прагнення до рівності, справедливості і життєвого успіху. Так звані «загально-цивілізаційна», «християнська мораль» – усі вони базуються на історичному досвіді народів, на прагненні досконалих відносин між соціальними групами і особами. Кожна прогресивна мораль (є й реакційні) має свій імператив оптимізму.

Імператив морального оптимізму містить у собі декілька установок: а) людина і особа повинні вдосконалюватись: б)моральні відносини у суспільстві і сім’ї прогресивно розвиваються; в)суспільство – держава – громадянин повинні прагнути до гармонізації взаємовідносин. У різних суспільствах існує відкритий ряд таких установок, оскільки конкретно-історичні умови визначають тип моралі і напрям її прогресивного розвитку (вдосконалення).

Чим міцніше і розвиненіші демократія, економіка і мораль, тим міцніше і розвиненіші соціально-правова держава і громадянське суспільство, тим більш гармонізовані їх взаємовідносини.

Без модернізації держави на принципах гармонізації взаємовідносин з громадянським суспільством, щоб міра співпадання їх інтересів постійно зростала, ми не подолаємо рекетирський характер сучасної перехідної української держави. Коли держава нагадує систему організованої злочинності на чолі з «авторитетами», які використовують державну бюрократію для здійснення влади. Недарма в публіцистичній і науковій літературі всі частіше з’являються поняття «криміналізована держава», «корумпована держава», «корумпована влада» і т.д. Як раз створення соціально-правової держави і розбудова громадянського суспільства з близькими інтересами є інструментом подолання рекетирського характеру держави, яка хоче обібрати громадян, а потім частково поділити здобуте по своїй волі («по поняттям»). Отже стоїть питання – подолати грабіжницькі способи добування багатства, влади, слави.

 

Розгляд соціально-правової держави як результату політичної і соціальної модернізації[102] вимагає виокремлення тих функцій цієї держави, які необхідно або зберегти у незмінному вигляді, або модернізувати, щоб вона дійсно була соціально-правовою.

На наш погляд, суттєвої модернізації вимагає функція життєзабезпечення суспільства. До кінця 80-х років ХХ ст. життєзабезпечення радянської держави здійснювала і контролювала тоталітарна організація – КПРС. Інші організації – ради, профспілки, комсомол, структури держави (навіть силові – армія, безпека і т.ін.) – були механізмами тоталітарного управління і контролю. Всі сфери життєзабезпечення суспільства – народжування дітей, забезпечення сімей житлом, роботою, освітою, медичними послугами, відпочинком і навіть поховання померлих контролювалося КПРС через державу як механізм управління суспільством. КПРС «проковтнула», підпорядкувала державу, а держава «проковтнула», підпорядкувала громадянське суспільство.

Наприкінці 80-х і на початку 90-х рр. ситуація докорінно змінилася. Загинула КПРС, змінився політичний й економічний лад у новостворених державах, змінився характер життєзабезпечення суспільств. В Україні держава відмовилася від суворо-патерналістської внутрішньої політики, а громадяни були не готові до цього. Тому змінилась структура соціальних вимог до держави, різко зросла незадоволеність владою не стільки в політичній сфері, скільки в соціальній. Це викликало різні наслідки: від зменшення прибічників незалежності України до розповсюдження наркоманії та алкоголізму. Масове зубожіння, безробіття, падіння рівня медичного і пенсійного обслуговування, крах системи захисту материнства і дитинства, злочинність, катастрофи, наркоманія призвели до того, що сформувалося суспільство соціальної напруженості, тотального ризику і масових стресів. Тому завдання модернізації функції життєзабезпечення суспільства стало головним в розбудові соціально-правової держави.

Українська держава повинна вдосконалювати інтегративну функцію: а)не допустити надмірної диференціації суспільства за територіальними, соціальними, мовними та іншими ознаками (в тому числі надмірну атомізованість українського громадянського суспільства); б)знизити конфлікт політичних, економічних і моральних цінностей різних регіонів, верств, професійних і вікових груп тощо.

Значної уваги вимагає модернізація регулятивної функції держави (управління, законодавчий контроль суспільного життя і т.ін.). І справа тут іде не стільки про вдосконалення системи державного управління. Скільки про реконструкцію систем державного управління і контролю й про створення систем самоорганізації і функціонування нових інститутів громадянського суспільства. Отже, йдеться про подолання суперечливих асіметрій у владних і самоуправлінських відносинах, у тому числі між центром держави і регіонами, між протилежними прагненнями демократії і авторитаризму.

Виникає питання: чи можливо при такому стані суспільства, коли на всіх рівнях соціального буття виникає множинність диференціацій, стратифікацій, породжених локальностей і розривів, говорити про щось єдине в цьому суспільстві, про інтегративний фактор, інтегративну основу (ядро) суспільства? Чи виникає демократична, соціально-правова держава як єдине в надрах множинної реальності, щоб пов’язати в ціле суспільство?

Незважаючи на деякі застереження, аналіз ситуації в Україні дозволяє зробити висновок, що рух в напрямі створення демократичної, соціально-правової держави відбувається. Цей рух базується на ряді факторів. По-перше, інтегруюча функція держави тримається на соціокультурній самостійності базових цінностей українців. По-друге, поступово розширюється і лібералізується структура цінностей широких верств населення щодо сприйняття демократичних, соціальних і правових зразків життя європейської співдружності народів. По-третє, поступово законодавство України уніфікується із законодавством ЄС. Можна навести й інші аргументи. В той же час не треба не помічати, що індивідуалізму українського зразка в державі достатньо, а прагнення до соборності в різних регіонах суттєво відрізняється. Крім того, має межу і високий рівень адаптації українців до жорстких умов трансформації суспільних відносин на етапі переходу до незалежної держави і реформування політичної та економічної систем. Неможна безмірно експлуатувати терпимість нації до випробовувань.

Закріплення нового соціального порядку у вигляді демократичної, соціально-правової держави не зводиться до проблеми стабілізації існуючих в Україні структур державного управління і самоуправління. Потрібен модернізаційний підхід до кожного типу структур і до типів їх взаємодії. Такий модернізаційний підхід декларується у численних розмовах про політичні та економічні реформи. Але від декларацій до реальних дій по розбудові демократичної, соціально-правової держави, як показує досвід України, дистанція дуже велика.

Одночасно необхідно розповсюдити модернізаційний підхід і на взаємовідносини держави і громадянського суспільства. У першу чергу варто подумати: що може зробити держава для громадянського суспільства крім деякої фінансово-матеріальної підтримки його інститутів? Дуже мало. Держава як партнер і конкурент громадянського суспільства може заборонити громадянське суспільство, замінивши його сурогатом, як, наприклад, в СРСР існував такий сурогат – «радянська спільнота». Навіть насадити декоративні громадянські структури – «комітети боротьби за мир», молодіжні, жіночі, ветеранські, творчі організації і т.ін. Але якщо держава не буде заважати існуванню інститутів громадянського суспільства, то й це буде велика допомога. Держава ж, яка прагне модернізації, неодмінно запросить до діалогу і співробітництва інститути громадянського суспільства. Головне тут, щоб держава не обмежилась діалогом лише з одним представником громадянського суспільства – політичними партіями.

У проблемі діалогу держави і громадянського суспільства є одна проблема: чи вважати приватний бізнес та його організації інститутами громадянського суспільства? За формальними ознаками приватний бізнес та його представницькі організації (союзи, асоціації, ради і т.ін.) є інститутами громадянського суспільства. З іншого боку, приватний бізнес та його суспільні організації в основному відбивають економічні інтереси, а в умовах криміналізованої економіки нерідко криміналізований бізнес розходиться в інтересах з громадянським суспільством. Досить часто приватний бізнес нехтує відповідальністю за результат політичного і культурного розвитку суспільства і за соціальну сферу.

Таким чином, між державою і громадянським суспільством існує проміжна верства – економічних «гравців» (акторів), які одночасно взаємодіють і з державними інститутами, і з інститутами громадянського суспільства. Політична «вага» цих «гравців» дуже помітна. Все частіше в науковій і науково-популярній літературі, в ЗМІ невеличку групу з них називають «олігархами» і констатують їх великий вплив на вибори до Верховної Ради України, Президента і до органів місцевого самоврядування, на формування Кабінету міністрів та інших інститутів влади. Час від часу висуваються тези, що «олігархи» монополізують політичну владу, засоби масової інформації і т.ін.

Дійсно, простежується тенденція посилення конкуренції між двома процесами – демократизації і монополізації. Причому відбувається зростання суб’єктів монополізації – окремі політичні та економічні сили. Консолідація цих сил може бути небезпечною для громадянського суспільства та його інтересів, коли декілька олігархів і політичних діячів зможе контролювати законодавчу, виконавчу і судову владу. Консолідація олігархічних кланів є негативним явищем по відношенню до консолідації суспільства на базі демократичних цінностей.

Варто також бачити процес скуповування або створення олігархами політичних партій. Буде трагічно для українського суспільства, коли представництво політичних, економічних і соціальних інтересів народу через політичні партії буде взято під повний контроль олігархами. Особливо в ситуації, коли політичні партії стануть дуже важливими політичними гравцями з введенням виборів до Верховної Ради на пропорційній основі, а також і Президента України як кандидата політичних партій, та ще й не шляхом прямих загальнонародних виборів, а у Верховній Раді. Може скластися олігархічний політичний режим. Можна зрозуміти мотивацію лідерів політичних партій та олігархів, які хотіли б контролювати політичне поле, навіть лідерів лівих політичних партій, які бажають зміцнити свій вплив у Верховній Раді. Але у випадку встановлення олігархічного режиму програють усі – ліві, праві, центристи, народ у цілому. Це пряма дорога до деградації української політики.

Стати однією з перепон встановлення олігархічного режиму і сковування демократії могла б судова гілка влади. Але протягом більш ніж десяти років її не вдається реформувати, хоча деякі кроки в цьому напрямі і робилися. По-перше, судова влада, як і у всьому світі, до цього часу не несе матеріальної відповідальності перед громадянами за помилкові, а інколи й зловмисні рішення. Якби держави в повному обсязі несла матеріальну відповідальність за неправильні судові рішення згідно з міжнародними нормами, то влада швидко б приборкала нечесних судових працівників, які наносять матеріальну шкоду державі. Зараз же громадянин безправний порівняно з суддею, прокурорським працівником, міліціонером. Особливо небезпечним є положення статті 126 (п.4), що «судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються на посаду судді вперше». «Безстроковість” суддів породжує корупцію, хабарництво, оскільки зняти з посади навіть неефективного, скопроментованого суддю майже неможливо. І всі декларації Конституції України, що «держава відповідає перед людиною за свою діяльність» (ст.3, п.2) розбиваються об ст.129 (п.2), що судочинство може здійснюватися одноособово суддею.

По-друге, Україні не потрібен незалежний суд як самоціль. Особливо, коли він є незалежним від народу й залежним від влади і криміналітету. Україні потрібен справедливий суд, який діє на основі закону. Громадянське суспільство не може розвиватися до тих пір, поки судова влада не буде однаково ставитися до влади, до громадян та їх самоврядних інституцій, не буде мати високий моральний авторитет і реально боротися з корупцією у своїх лавах. Інакше суд стане знову каральним органом і через порушення закону, і через використання недосконалого закону.

Одночасно варто констатувати, що в українському суспільстві ідея права і правової держави не стала елементом суспільної свідомості. Тому масове уявлення про закон виявляється не фіксацією і механізмом захисту прав, свобод, відповідальності, обов’язків особи, інституцій тощо, а інструкцією по контролю за їх діями. В такому випадку закон можна повертати куди завгодно. З цієї причини ті інститути громадянського суспільства, які діють в напрямі контролю за здійсненням закону, так не сприймаються владою, в тому числі судовою.

 

***

Таким чином, завдання політичної і соціальної модернізації України розв’язується через удосконалення форми і змісту держави. Форма держави – це зовнішня структура (спосіб організації) державної влади, яка виявляється у побудові центральних органів держави, розподілі влади і функцій влади між різними рівнями і гілками влади, в загальному режимі управління країни. Форма держави тісно залежить від способу організації державного апарату і функцій, які ним виконуються. Форма держави і спосіб організації влади визначаються класово-груповою (становою) сутністю і соціальним призначенням держави, які разом складають зміст держави. Тому держави, які знаходяться в однакових умовах розвитку, здійснюють однотипні завдання і функції, але відрізняються владними групами (елітами), способами розподілу власності і контролю над прибутками, можуть бути досить різними за основними параметрами форми: тоталітарними, авторитарними, демократичними, соціально-правовими, мілітаристськими тощо.

Громадянське суспільство – це сукупність суб’єктів суспільного життя та їх відносин (індивідів, їх спільнот, організацій, громадських інституцій), які реалізують свої часткові інтереси і взаємопов‘язані один з одним у процесі економічного, політичного, соціального життя для реалізації різних цілей, інколи протилежних. Тому громадянське суспільство не варто переоцінювати як механізм і спосіб розбудови демократичної, соціально-правової держави. Занадто багато в громадянському суспільстві суперечностей, цілей, суб’єктивних інтересів.

Держава, навпаки, покликана до життя спільним інтересом народу, нації (або їх більшої частини) вижити, захистити країну від зовнішньої загрози, не дозволити соціальним конфліктам розвалити суспільство, об’єднати індивідів і соціальні групи для реалізації спільного інтересу на базі досягнення компромісу між різними суб’єктами громадянського суспільства, для соціального захисту дітей, людей похилого віку, інших груп аутсайдерського типу і т.ін. Чим більше розвинена держава як соціально-правова, тим тісніше вона співпрацює з громадянським суспільством, тим ефективніше здійснює соціальний захист населення, забезпечує права і свободт людини. Держава, в цьому випадку, грає роль стримуючого фактора в розвитку суперечностей, які здатні розвалити громадянське суспільство.

Як аспекти єдиної суспільної системи, громадянське суспільство і держава обумовлюють одне одного. Стан громадянського суспільства, його потреби, інтереси, цілі визначають основні риси і соціальне призначення держави. Якісні зміни в структурі громадянського суспільства, змісті основних сфер його діяльності, неминуче ведуть до змін характеру і форми держави (особливо в сегменті політичної влади). В той самий час держава, як відносно самостійний елемент суспільства стосовно до громадянського суспільства, може теж суттєво впливати на його стан. Цей вплив може бути позитивним, націленим на збереження стабільності у суспільстві і прогресивний розвиток громадянського суспільства, так і негативним, скерованим на знищення умов повноцінного функціонування громадянського суспільства – ліквідацію багатопартійності, тоталітарна цензура, одержавлення профспілок.

Політична і соціальна модернізація сучасної української держави покликана розвивати позитивні процеси в суспільстві і нейтралізувати негативні.

 

Взаємодія держави і громадянського суспільства в реалізації політичних і соціальних прав і свобод людини

Політична і соціальна модернізація української держави є лише проміжною метою, засобом реалізації головної мети суспільного розвитку – розвиток людини, реалізація її економічних , політичних, соціальних і духовних прав і свобод. Рівень розвитку людини і забезпечення її прав і свобод – реальний критерій прогресу суспільства. Всі іншш критерії лише допоміжні, додаткові.

Конституція України, щоб про неї не говорили, є однією з найдемократичніших в Європі і світі. Гасло розбудови незалежної, демократичної, соціально-правової держави конкретизовано у багатьох її статтях. Рівність громадян України в правах і свободах, гарантованість цих прав і свобод доповнюється дуже важливим констиутційним принципом: “При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод”[103]. Крім того, вимоги рівності всіх громадян перед законом реалізує (хоча і формально) поняття суспільної справедливості, забороняє дискримінацію (привілеї чи обмеження) за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

У Констиутції України закладені такі важливі принципи, як – принцип народовладдя, принцип розподілу функцій влад, принцип верховенства права та інші, які покликані забезпечити реалізацію прав і свобод людини. Для цього передбачені різні механізми – безпосередня і представницька демократія, законодавчі, виконавчі і судові органи, гарантія прав, свобод і обов’язків для іноземців та осіб без громадянства і т.ін. Причому кожна з гілок влади, здійснюючи власні повноваження, має можливості обмежувати дії органів інших гілок влади у випадку їх виходу за межі наданих повноважень. І якщо б принципи, які закладені в Констиутцію України, реалізовувалися, то проблем із створенням демократичної, соціально-правової держави не було. Але від теорії до практики, від принципу Конституції до реалізації його в житті – складна і довга дорога.

Наприклад, принцип верховенства права, за оцінками вітчизняних і зарубіжних експертів, є одним із провідних принципів функціонування сучасних цивілізованих суспільств. В ньому право розглядається як основа регулювання суспільного життя і взаємовідносин між суб’єктами суспільного життя. Право визнається вищою цінністю суспільства, яку приймають, підтримують і на регулятивну силу якої покладаються громадяни, соціальні групи, їх організації, держава. Цей же принцип визначає взаємовідносини держави і громадянського суспільства, зокрема в сфері реалізації політичних і соціальних прав і свобод людини. Через право, яке засновано на ідеях свободи і справедливості, громадянське суспільство контролює державу, ставить її діяльність в чітко визначені конституційні рамки. В той самий час держава визнає права і свободи людини і суб’єктів громадянського суспільства, гарантує і захищає їх, не допускає неправового втручання держави або її представників у життєдіяльність суб’єктів громадянського суспільства. Принцип верховенства права виявляється в пріоритеті конституцій і законів країн над іншими актами, які видають органи держави, дозволяє заперечити в судовому порядку і відмінити будь-які незаконні рішення, які прийняті державними органами.

Отже, на папері, в ідеалі констиутційні принципи неначебто гарантують реалізацію політичних і соціальних прав і свобод людини через плідну взаємодію держави і громадянського суспільства. Особливо це важливо по відношенню до так званих “основних” політичних і соціальних прав і свобод людини – свобода думки і слова, вільне вираження поглядів і переконань, недоторканість житла, свобода і особиста недоторканість, захист життя, здоров’я, судовий захист прав, свобода світогляду і віросповідання, свобода об’єднань для здійснення і захисту своїх прав і свобод, право на участь в управлінні державними справами, право на власність, право на працю, право на відпочинок, право на соціальний захист тощо (ст.21-68 Конституції України). Але у суспільній практиці порушення прав і свобод людини, політичних партій, громадських організацій, сім’ї та інших суб’єктів суспільного життя є звичним явищем. Тому проблема взаємодії держави і громадянського суспільства в забезпеченні норм цивілізованого життя в українському суспільстві є надзвичайно актуальною і, мабуть, “вічною”.

Наука знає як влаштований світ, може розробити системи заходів “що робити?” і “як робити”, щоб зробити суспільство більш досконалим. Але коли справа доходить до методів і засобів удосконалення (модернізації) суспільства в процес втручається особистісний, груповий егоїстичний інтерес і результати виявляються далекими від “благих намірів”. Тому питання: який тип громадянського суспільства треба розбудовувати? – це не формальне питання. Наскільки усвідомлена населенням потреба в підтримці інститутів громадянського суспільства, чи є у нас можливості (методи і засоби) вільного вибору типу громадянського суспільства, які ідеали його взаємовідносин з державою діють у суспільстві? Як новаторство і традиція впливають на реалізацію політичних і соціальних прав і свобод людини?

Дійсно, на якій основі розбудовувати громадянське суспільство в сучасній Україні: а)на традиціях колоніального або напівколоніального народу, додавши до них традиції Київської Русі, козаччини? б)на традиціях і нормах суспільного життя радянського часу? в)на традиціях і нормах функціонування сучасних західно-європейських країн, інтегруватись з якими начебто прагне Україна?

Україна як суспільство і як держава має довгу і складну історію. В ній діють різні історичні тенденції розвитку, різні ідеологічні і політичні течії, існують різні орієнтації в економічному, політичному, соціальному і духовному житті. І незалежно від суб’єктивних намірів політиків у вільному суспільстві всім традиціям відкритий шлях. Тому в Україні буде побудоване симбіозне, синтезоване громадянське суспільство, яке і буде специфічною українською моделлю. І соціально-правова держава буде специфічно українською. В Україні буде співіснувати соціалізм (радянського і соціал-демократичного типів)і лібералізм, консерватизм і християнська демократія, націоналізм і космополітизм тощо. Тільки в закритому, тоталітарному суспільстві можна насадити політичну, економічну, соціальну і духовну одноманітність. Але і в ньому в згорнутому вигляді буде існувати різноманітність, опозиція, плюралізм, які в будь-який момент можуть бути закликані до життя. І тоді політичні й соціальні права людини набудуть простору для реалізації.

Перехід від одного типу господарювання до іншого[104] може суттєво не вплинути на політичні й соціальні права громадян, як наприклад відбулося в КНР. Зміна ж політичної системи суспільства неодмінно веде до змін у сфері прав і свобод людини або в бік поліпшення, або в бік погіршення ситуації щодо їх реалізації. У відкритих суспільствах боротьба за політичну владу відбувається в рамках права, в закритих – право – це свавілля сильного. Тому в закритих, тоталітарних суспільствах неможлива соціально-правова держава і розвинене громадянське суспільство.

Не варто жорстко пов’язувати капіталізм з відкритим суспільством, а соціалізм із закритим, тоталітарним. Усе може бути навпаки. На базі ринкової капіталістичної економіки може існувати тоталітарна держава, а на основі соціалістичної (соціалізованої) економіки відкрите суспільство. Тим більше, що в сучасному світі усе менше залишається країн з класичним марксистським соціалізмом і з класичним капіталізмом.

Західна і Центральна Європа демонструє змішаний, конвергентний (капіталістично-соціалістичний) тип економіки. Ідеї соціал-демократії і лібералізму поєднуються в резних країнах. Недарма дослідники застосовують терміни “шведська модель соціалізму”, “австрійська модель соціалізму”, “китайська модель соціалізму” і т.д. Існує потреба більш ретельно дослідити різні моделі соціалізму, зокрема соціал-демократичного і радянського типу, шляхи їх трансформації і модернізації.

У 60-80-х рр. дослідники соціалістичної системи як політичного явища в основному використовували підходи, які були розроблені компаративістами[105]. У середині 90-х років проблема поєднання концепцій трансформації соціалістичних і постсоціалістичних країн в демократичні, соціально-правові держави (найчастіше західного типу) і постсоціалістичної реальності стала предметом гострих дискусій[106]. Реальність не бажала відповідати умоглядним концепціям, оскільки постсоціалістичні країни обирали різні шляхи розвитку, по-різному співпрацювали із західними країнами і союзами. Тому у 2000-2003 рр. аналіз постсоціалістичної (і особливо пострадянської) проблематики реальності стає більш ґрунтовним і конкретно-історичним. Торує собі шлях порівняльний аналіз окремих аспектів політичного, економічного і культурного розвитку Росії та інших колишніх республік СРСР[107]. Постсоціалістичний і пострадянський простір нарешті почав розглядатись різнобарвним і західні вчені з подивом виявили, що на пострадянському просторі є не тільки росіяни, а й інші нації – українська, грузинська, вірменська, білоруська та ін. У кожній країні складається специфічний політичний режим, специфічна ситуація з правами людини.

Більш точні характеристики почали застосовуватися при аналізі трансформаційних процесів стосовно типів держав і політичних режимів. Західні учені почали визнавати, що описати пострадянську політичну реальність категоріями типу “делегативна демократія”, “гібридний режим”, “перехідна демократія” вкрай важко. Найбільш характерним свідченням кризи так званих “універсальних підходів” теоретичного аналізу пострадянських трансформацій і модернізацій стало проведення восени 1999 року під час проведення щорічної конференції Американської асоціації політичних наук “круглого столу” під назвою “Росія як порівняльний випадок… чого?” (“Russia as a Comparative Case… of What?”).

Така постановка питання змушує як західних, так і пострадянських учених повертатись до класифікації випадків, які запропонував А.Лійпхарт ще на початку 70-х років ХХ століття. Він критично оцінював атеоретичні та інтерпретативні дослідження, які “ втискають” нову реальність у старі теоретичні схеми і пропонував більш уважно розглядати випадки, які не тільки підтверджують теорії і концепції або спростовують їх, а й нові гіпотези, які генерують знання. Як окремий варіант аналізу може бути випадок, який відхиляється від сталих правил[108]. Такий підхід, на думку А.Лійпхарта, дозволяє дослідникам зробити висновки про факти, які визначають специфіку окремих випадків, а також перейти від простої верифікації існуючих теорій до побудови нових.

Сьогодні важко назвати тридцятирічний досвід вивчення переходів до демократичної, соціально-правової держави як самостійного напряму політичних досліджень (після публікації статті Д.Растоу[109]) продуктивним. Але й не можна назвати його безперспективним. Все ж таки знання про процес переходу від тоталітарних режимів до демократичних накопичується, починаючи з таких переходів у Греції, Іспанії і Португалії. Отже накопичується і досвід переходу до демократичної, соціально-правової держави, де права людини гарантовані і реалізуються у повному обсязі.

Безумовно, більшість західних теоретиків орієнтується на дві концептуальні схеми. Частина – на схему “загального елітизму” в дусі шумпетерівського варіанту, при якому єдиним критерієм демократії визнається заміщення урядових посад на основі вільних і справедливих виборів[110]. Частина – на плюралістичну модель “поліархії” за Р.Далем, у межах якої основними показниками, вимірами політичного режиму є “змагальність” і “участь”, головними індикаторами демократії, соціально-правової держави – набір громадянських, політичних і соціальних прав і свобод[111]. Є точки зору науковців, у яких акцентується увага на різних рівнях консолідації нових демократій, на більш широкому спектрі показників нових демократичних, соціально-правових держав, особливо на рівні операціоналізації понять, які використовуються, і виміру конкретних показників розвитку суспільств.

І справа тут не не стільки в застосуванні одномірної або двомірної схем Й.Шумпетера і Р.Даля, скільки критерій “вільних і справедливих виборів” виявляється в пострадянських країнах розмитим. Результати голосування (навіть за наявності конкуренції) визначаються фінансовими і адміністративно-мобілізаційними ресурсами правлячих груп, не кажучи вже про систематичну нерівність умов ведення виборчих кампаній владою і опозицією. Крім того, владна еліта має значно більше можливостей створити коаліцію у рамках правлячої групи, яка за допомогою адміністративної мобілізації може забезпечити діючому носію “верховної влади” переобрання за будь-яких обставин (згадаємо переобрання хворого на момент виборів Президента Росії Б.Єльцина). Або в екстремальному випадку – не допустити зміни режиму шляхом обрання “неправильного” кандидата. Тут проблема демократичної, соціально-правової держави стає гаслом, абстракцією, в той час як конкретні процеси йдуть за іншим сценарієм: “демократія і правова держава закінчуються, коли останній бюлетень опущено в урну”. Вибори є недостатньою умовою демократизації і створення соціально-правової держави, коли результат виборів відомий апріорі, не залежно від проведення вільних і несправедливих виборів, що пов’язано з фальсифікацією їх результатів. Та й право обирати і бути обраним дає невеликий ефект. Хоча для становлення демократії роль загального, рівного і прямого виборчого права дуже важлива.

Інакше кажучи, явища, зовнішньо імітуючи “громадянське суспільство”, не є сутністю демократії і соціально-правової держави. Однією з причин цього є те, що в пострадянській Україні кількість громадян, які економічно автономні стосовно влади, зростає надто повільно.

Тому можна висунути гіпотезу, що так звана “широка громадянська участь” у розвитку демократії і соціально-правової держави існує лише на рівні еліт, які хоча й заявляють, що їх підтримує народ, але довести цього не можуть. А інколи і не прагнуть цього. Все більше дослідників доходить висновку, що в Україні замість реальної демократії і громадянського суспільства існують “магальна кланова олігархія” і нерозвинене громадянське суспільство. Хоч критерії рівня “розвиненості” або “нерозвиненості” висуваються різні. За кількісними показниками (кількість партій,громадських організацій, асоціацій і т.п.) Україна буцімто має розвинене громадянське суспільство. А за якісними – рівень впливу партій і громадських організацій на суспільні процеси, їх структурно-функціональні показники, політична і моральна якість їх лідерів тощо – наша країна серйозно поступається центральноєвропейським постсоціалістичним країнам.

Якщо ж повернутись до зауважень А.Лійпхарта, щоб ми не “втискували” нові зразки переходів від тоталітарного суспільства до демократичної, соціально-правової держави в старі моделі типу іспанської, то доведеться констатувати два висновки: а)в кожній пострадянській країні існує свій тип переходу; б)цей специфічний вид переходу може мати декілька етапів. Ці висновки мають методологічний характер.

Наприклад, навіть схожі моделі такого переходу в країнах Балтії мають суттєві відмінності. А судження, що Україна фактично повторює шлях Росії із запізненням на рік-півтора, не зовсім точне. Для створення концепцій пострадянського розвитку України необхідно розглядати насамперед особливості цього явища і фактори, які визначають його головні риси. Тільки в другу чергу розглядається те загальне, спільне, що мають Росія і Україна при такому типі переходу. Кожна країна може мати багатоступеневий перехід.

В Україні перехід до соціально-правової держави є процесом багато аспектним і багатоступеневим. Можна висунути гіпотезу, що ми поки що зробили два кроки: а)відмовилися від радянської системи соціально-правової держави: рівність у бідності і середньому (за радянськими критеріями) достатку, формально рівні права у політичній і соціальній сферах, жорсткий державний патерналізм особи, сім’ї, колективу тощо; б)проголосили про перехід до соціально-правової держави “західного” зразка. Але й перший крок і другий – це фактично ідеологічна і політична програми, “протокол” про наміри з боку нової “партії влади”. Навіть нове законодавство для забезпечення цих двох кроків цілком вписується в ідеолого-політичну програму переходу, якщо воно не забезпечене економічно.

Питання демократизації суспільства також “провисає”, якщо не поєднані проблеми політичної та економічної свободи, коли особа стає більш вільною від економічної діяльності державних підприємств і від монопольного впливу держави на ринку праці. Особа повинна мати свободу вибору при влаштуванні на роботу в державні і недержавні підприємства і установи, в одержанні винагороди за працю і навіть у досить парадоксальній сфері: працювати або не працювати (наприклад, жити за рахунок інших членів сім’ї, спадку тощо).

Безумовно, держава залишається найважливішим елементом системи здійснення трансформації і модернізації суспільства. І навіть розвинене громадянське суспільство не відбирає регулятивної ролі держави у суспільному розвитку. Тому методологічно невірно вимагати витіснення держави з процесу розбудови нового типу суспільства. Потрібна і сильна держава, і розвинене громадянське суспільство.

По-перше, в слабких державах сутнісно зменшені можливості політичного, економічного і соціального захисту особи і колективу від інших акторів, які прагнуть скористатися не тільки ситуацією у своїх інтересах, а й зазіхають на державну, колективну і особисту власність громадян, на їх економічні та соціальні права. Інакше кажучи, необхідно ліквідувати монополію держави на регулювання справ суспільства (і на насильство навіть у “благих” цілях), але не варто розвалювати державу як ефективний соціальний механізм захисту від зовнішніх і внутрішніх небезпек, від свавілля організацій і громадян. Держава як орбітр і гарант цивілізованих економічних, політичних, правових і соціальних відносин повинна зберігати свій результативний потенціал, зокрема і в сфері реалізації прав і свобод.

По-друге, в умовах України необхідно і державі, і громадянському суспільству утверджувати верховенство права. На жаль, цей принцип тільки проголошується. Клановість, олігархіям, волюнтаризм – усе це є перепоною для утвердження верховенства права і демократії, для життя країни за нормами закону і моралі, коли формальні і неформальні політичні, економічні і соціальні інститути перебувають як у взаємній опозиції, так і доповнюють один одного.

По-третє, перехід до демократичної, соціально-правової держави (про повномасштабну реалізацію цієї мети, яка визначена в Конституції України, говорити занадто рано) змушує науковців уточнювати типологію політичних режимів під кутом зору функціонального критерію: ефективні або неефективні. Дійсно, поняття “політичний режим” варто розглядати з боку складових політичного режиму (сукупність інститутів і акторів з їх політичними ресурсами), коли демократичний політичний режим легітимізував конкуренцію державних і недержавних інститутів у межах Конституції України і засобів та акторів політичного життя. Чим більш демократичний політичний режим, тим більше він конкурентноспроможний. Тоталітарні і диктаторські режими неконкурентні ні в зовнішньому, ні у внутрішньому розвитку. Це показало ХХ століття, коли наймогутніші недемократичні режими розвалювалися.

Безумовно, класифікація політичних режимів за функціональним критерієм: ефективні – нефективні, демократичні – недемократичні, конкурентні – неконкурентні, не відкидає інші класифікації – за формою правління (президентський, парламентський, парламентсько-президентський), за ідеологічним кліше (тоталітарний, комуністичний, постсоціалістичний) і т.ін. Але на перше місце виводить методологічні проблеми оцінки реального впливу інститутів держави і громадянського суспільства, конкретної оцінки результатів суспільного розвитку (проміжні й глобальні цілі) і взаємодії з іншими державами і міжнародними організаціями, а також у сфері реалізації права людини на вільний розвиток своєї особистості (ст.23 Конституції України).

Якщо ми бажаємо розглянути взаємодію політичного, економічного і соціального факторів розвитку (культурно-ідеологічна складова поки що нами не розглядається), то можемо розробити комплексну модель майбутнього України. Взагалі можна запропонувати декілька моделей за рахунок компіляції різних елементів політичного, економічного і соціального факторів. Краще всього зупинитись на комплексній моделі з найбільш прийнятних складових – політична демократія на базі конкурентно-ринкової економіки з різними рівноправними формами власності. Ця модель найбільш розповсюджена в розвинених країнах Європи і Америки, хоча і відрізняються національні моделі за соціальною складовою, наскільки забезпечені соціальні права громадян.

Названа модель передбачає чітке функціонування політико-правової системи, стабільність економічних і соціальних інститутів, розвинену багатопартійність і дотримання прав і свобод громадянина. Ця ж модель включає в себе сегмент інститутів громадянського суспільства і суспільної моралі: утвердження в суспільстві права на самоорганізацію громадян і моральних принципів, які визначають справедливі взаємовідносини громадян і держави, а також норми поведінки громадян у суспільстві.

Безумовно, така модель виглядає занадто ідеалізованою для України. На практиці вона важко реалізується. Тим більше, що буде доданий особливий “український стиль” і “український шлях”, які здеформують цю модель, коли досягнення в економіці і добробут громадян відійдуть на другий план. У той самий час варто враховувати досвід демократичного переходу інших країн, коли формування соціально-правової держави є результатом розв’язання соціальних конфліктів, а не “добрих намірів”. Отже, розробка ідеалізованої моделі є необхідною ланкою розвитку держави і громадянського суспільства, які б фактори не стояли на перешкоді цього розвитку.

При розробці такої ідеалізованої моделі необхідно враховувати не тільки внутрішні фактори становлення і розвитку Української держави, а й зовнішні – сусіди України, ступінь включеності країни до міжнародного розподілу праці, в регіональні та глобальні організації і об ‘єднання, в міжнародний фінансовий ринок, міжнародні міграційні процеси тощо.

Проблема розвитку і функціонування демократичної, соціально-правової держави ще в другій половині ХХ століття набула глобального характеру, стала загально цивілізаційною проблемою. Досвід окремих країн і регіонів з впровадження ідей такого напряму настільки був великим і яскраво позитивним, що став прикладом для всіх розвинених країн. Більшість країн Західної і Центральної Європи, США, Канада, Японія вже наприкінці 80-х рр.. мали всі підстави (особливо за якістю життя і системами політичного і соціального захисту прав і свобод людини) вважати себе демократичними, соціально-правовими державами. Тобто такими, де існують демократичні політичні режими і де економічна і соціальна сфера діють відповідно до законів, а закон з правового боку гарантує існування демократії, рівні права всіх форм власності, якість життя і соціальний захист навіть соціальних аутсайдерів, які поважають закон і ведуть соціальний спосіб життя[112].

Ця проблема в ХХ, ХХІ ст. окремими країнами і міжнародними організаціями стала розглядатися як складова світових процесів глобалізації. ООН і деякі країни Заходу, зокрема США, оголосили завдання розповсюдження моделі демократичної, соціально-правової держави своїм стратегічним завданням, метою своєї міжнародної політики. І сьогодні ми маємо декілька випадків, коли США та їх союзники за підтримки ООН або без підтримки цієї організації, здійснили декілька вторгнень у країни, де, за їх оцінкою, існували тоталітарні режими. Ці вторгнення ідеологічно й політично обґрунтовувалися ідеалами боротьби за демократію, за соціальну справедливість, проти тероризму. Але гасло “боротьби про тероризму”, яке стало стратегічним після подій у США 11 вересня 2001 року, стоїть поряд із гаслом боротьби за демократію і соціально-правову державу. Отже, розбудова демократичних, соціально-правових держав стала частиною процесів глобалізації з усіма їх перевагами і вадами, які змінюють основи існування всього людства. Україна все частіше бере участь у здійсненні військово-цивільних програм цього напряму[113].

Входження України до глобального процесу пере структуризації світу почалося не сьогодні, а на світанні її незалежності, коли “холодна війна” завершилась.

Кінцем “холодної війни”, а насправді третьої світової війни необхідно вважати 8 грудня 1991 року, коли в Біловезькій Пущі, в урядовій резиденції “Віскулі” Брестської області Білорусії Л.Кравчук, Б.Єльцин, С.Шушкевич підписали “Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав”. В першому абзаці цієї Угоди сказано:

«Союз РСР, як суб‘єкт міжнародного права і геополітична реальність, припиняє своє існування…»

У статті 14 цієї Угоди констатується: «Діяльність органів колишнього Союзу РСР на території держав-членів Співдружності припиняється…»

Підписання цієї Угоди було свідченням того, що:

  • Радянський Союз повністю визнав поразку у третій світовій війні («холодно-горячій»)[114] і сам розпався як наддержава;
  • світ вступив в нову епоху – епоху домінування однієї держави – США, яка стала гегемоном політичного розвитку світу (геополітичного домінування);
  • відкрились перспективи нової політичної переструктуризації світу. Існує закон: епогей існування світової імперії є початком її кінця, за яким відбувається переструктуризація світу. Так було з усіма світовими імперіями. Останні приклади – ліквідація таких імперій як Франція, Велика Британія, СРСР, яка викликала суттєву переструктуризацію світу.

Під час розпаду СРСР Україна зайняла свої тимчасове місце в Європі і світі, яке може змінитися у трьох вимірах: а)Україна може бути знову втягнута на євроазійську орбіту, яка визначається Росією; б) Україна увійде в Європейський Союз і почне більш динамічно визначати свій статус європейської держави; в)Україна залишиться лімітрофом Європи і «зависне» між Росією і Європейським Союзом і буде ледве животіти, маючи статус «хворої держави» невідомо якого напряму цивілізаційного розвитку.

Але поки що залишимо «за кадром» долю України і повернемося до початку 90-х років ХХ ст., коли світ став однополярним і США та їх союзники дещо неочікувано отримали перемогу у третій світовій війні. Це мало великі геополітичні наслідки, хоча дискусії про «багатополярний світ» деякий час продовжувалися.

По-перше, ця перемога викликала великий ентузіазм у так званих прихильників західних зразків демократій, які вирішили, що настав час нового панування християнської цивілізації, коли можна утвердити гармонію в міжнародних відносинах за допомогою суперсильної наддержави – США і блоку НАТО і ці відносини будуть побудовані на загальноцивілізаційних (а по суті на християнських) нормах політики і моралі. По-друге, відчувалася деяка розгубленість перед перспективою керування світом з боку США (про це свідчили дискусії про розпуск НАТО). По-третє, швидко утверджувалася гегемоністська тенденція: світ, наданий переможцям у повне розпорядження, США і НАТО покликані організувати його за своєю волею (див.: праці Ф.Фукуями, З.Бжезинського, концепція глобальної відповідальності США за долю демократії і прав людини часів президентів Б.Клінтона і Дж.Буша-молодшого).

Особливого значення набула концепція глобальної відповідальності, яка була застосована США як модель створення нової політичної системи глобального світу. На зміну глобальної конкуренції у міжнародних відносинах, на основі протистояння двох наддержав – США і СРСР, прийшла гегемонія однієї супердержави, які підтримує група країн, у першу чергу об’єднаних у блок НАТО. Здійснюється стратегія перебудови міжнародних відносин на принципі підкорення в різних формах (прямого і опосередкованого) світовому центру, який бере на себе відповідальність за підтримання миру на Землі. Об’єктивно склалась ситуація, що супротив новому світогляду може носити тільки позасистемний характер. Навіть Китай і Росія не мають економічної і військової сили, яка спроможна протистояти США та їх союзникам. В цих умовах роль ООН різко знизилась. У той самий час виникли позасистемні і системні протестні організації (переважно терористичні), які не сприймають нову модель світопорядку і роблять спроби розвалити її.

Екстремізм і радикалізм політичної боротьби, які вносять позасистемні й системні протестні рухи, ведуть до ерозії демократії як способу життя і політичної влади. Це помітно по політичним системам країн Заходу. Сучасні суспільства розвинених країн поступово втягуються в новий специфічний соціально-політичний та ідеологічний процес: іде нарощування нетерпимості, ксенофобії і расизму в суспільній думці корінних жителів. Усі ці орієнтації скеровані головним чином проти країн «третього світу» (насамперед мусульманських) та іммігрантів, які складають усе більшу частку західних суспільств.

Якщо ж повернутися до історичної долі нашої країни, то Україна втягується в процес глобальної переструктуризації світу в складних умовах, коли її використовують як пасивного гравця на світовій арені і вона не отримує значної вигоди, не може захистити свої глобальні інтереси й інтереси своїх громадян в інших країнах.

Безумовно, сучасна глобалізація, як явище об’єктивне й етап руху людського співтовариства до цілісності системи світовлаштування на черговому етапі науково-технічного прогресу, є лише новою формою глобалізації. Вона виникла не в ХХ столітті, а значно раніше. Вже світові ісперії О.Македонського і Римська – були спробами глобалізації світу. Європа через творення колоніальних імперій теж здійснювала стратегію глобалізації світу. Тип глобалізації, який реалізується в сучасних умовах, визначається взаємовідносинами сучасних головних економічних, політичних та інтелектуальних сил, результатом чого є домінування США та їх союзників.

Домінування однієї країни у світі і великих транснаціональних корпорацій не завжди явище позитивне. Разом з тим, глобалізація створила умови приєднання до кращих зразків світової цивілізації, подолання національної замкненості, широкого застосування досягнень науково-технічного та інформаційного прогресу і т.ін. Поглиблення міжнародного розподілу праці, створення світових ринків капіталу, робочої сили забезпечують зростання продуктивності праці, зниження собівартості промисловості, сільськогосподарської й інтелектуальної продукції. Безумовно, не всі країни рівною мірою збирають плоди глобалізації, зростає розрив у рівні життя між багатими і бідними країнами тощо. Але в України є шанс стати повноправним членом і складовою частиною сучасної цивілізації. Для цього треба визначити чіткі цілі розвитку, розробити і реалізувати модель входження в світову цивілізацію як середня європейська країна, не претендуючи на статус «великої країни» Європи і не погоджуючись на статус «молодшого брата» ні Росії, ні ЄС. Входження України до складу розвинених країн буде сприяти реалізації прав і свобод людини, оскільки влада вимушена рахуватися з світовим співтовариством.

У сучасній науковій і публіцистичній літературі йде гостра дискусія про позитивні й негативні наслідки глобалізації. Навіть у країнах Заходу, які, за оцінками експертів, найбільше виграють від глобалізації, є багато видань з критичною оцінкою глобалізації, з такими назвами: «Глобалізація під питанням», «Пастка глобалізації», «Глобальна нестабільність», «Хижацька глобалізація» та іншими не менш гучними[115]. Що вже говорити про країни, які стали «пасинками» глобалізації?

Окреме місце займають країни, які здійснюють перетворення статистсько-патерналістських порядків у ринкові з метою побудувати соціально-правову державу. Деякі з них, в основному країни Центральної Європи і Балтії, зближуються з державами зони «золотого мільярду», хоча поки що значно відстають від них з ряду показників економічного й соціального розвитку. Інші, серед яких (будемо мати надію, що тимчасово) Україна, роблять відчайдушніші спроби здійснити модель наздоганяючої модернізації, а деякі зависли в «добі межичасся». Особливості соціальних відносин у цих країнах визначаються темпами політичних і економічних перетворень, типом політичного режиму, етнічними і громадянськими конфліктами.

Найбільш відчутно процес глобалізації впливає на міждержавні і внутрішньодержавні відносини в декількох напрямах. По-перше, зростає ступінь взаємозалежності держав на регіональному і глобальному рівнях, виникає новий тип конфліктів, які зразу ж набувають глобального характеру. Міжнародне співтовариство зразу ж втягується в їх розв’язання або силовими, або погоджувальними заходами. По-друге, криза навіть у маленькій державі може стати детонатором для всього світопорядку. По-третє, виник міжнародний і міждержавний тероризм, який може використовувати засоби масового знищення. Причому ядерний шантаж узяли на озброєння середні і малі держави. По-четверте, економічна і міждержавна інтеграція (зокрема у вигляді військових блоків і регіональних союзів) поставила перед демократією принаймні дві життєво важливі проблеми: а)доля національної держави і національно-державного суверенітету, коли авторитарні методи все частіше використовуються проти окремих держав; б)уніфікаційні аспекти інтеграційних процесів глобалізації суперечать соціокультурній і духовній самобутності національних держав і регіональних цивілізацій.

Останній аспект дуже актуальний для молодої Української держави. Ще не завершився етап «розлучення» з Росією і становлення регіональної української цивілізації (у політичному значенні), а Україна зіткнулася з новими викликами глобалізації: агресивне проникнення американської масової культури (особливо це стосується американського кіно, американської поп-музики, зразків проведення молоддю дозвілля тощо); часткова втрата інформаційного, наукового і освітнього простору; економічна експансія; стрімка еміграція і т.ін.

І тут виникає питання: чи має Українська держава національну специфіку і які характерні риси української політичної цивілізації?

Якщо, наприклад, не буде збудована національна держава, то й українська регіональна цивілізація[116] не має історичних перспектив. Тому становлення демократичної, соціально-правової держави в Україні на національному грунті стає першочерговим завданням. Ця держава може відрізнятися у чомусь від так званих «західних» зразків, але повинна спиратися на національні традиції, національний менталітет, національну ідею, щоб стати «своєю» для народу України. держава, яка відчужена від народу, як би вона не прикрашалася зарубіжними «іграшками», не зможе стати основою етнічної і політичної регіональної цивілізації як в аспекті економічного і політичного розвитку, так і культурного, а також на рівні забезпечення прав і свобод людини.

Цивілізації існують на різних основах: етнічній, політичній, релігійній, культурній. Найбільш життєвими є регіональні цивілізації на комплексній основі – етно-політичній, коли держава забезпечує розвиток наявних у ній етносів (етнічно-цілісних держав, де б державу складав один етнос, дуже мала). Безумовно, існують і глобальні цивілізації, наприклад, на релігійній основі – християнська, мусульманська, буддістська. Але ці цивілізації дуже суперечливі за характером, різницею інтересів тощо. Ще більш суперечливі цивілізації за типом культури, наприклад, європейська. В межах цієї цивілізації іде постійна конкуренція субкультур, яка веде до перманентних конфліктів. Варто нагадати, що перша і друга світові війни виникли в рамках європейської цивілізації, здетонатувавши глобальні конфлікти.

Українська регіональна цивілізація функціонує на етно-політичній основі, втіленням якої є Українська держава[117]. Тому всі сильні й слабкі сторони функціонування держави відбиваються на перспективах розвитку української регіональної цивілізації. Відсутність моделі (програми) розвитку держави на перспективу, особливо в умовах постійних прагнень до зміни Конституції України, негативно впливає на оцінку перспектив розвитку української регіональної цивілізації, на перспективи реалізації прав і свобод людини.

Тому необхідна довгострокова модель розвитку держави, пов’язана не тільки з цивілізаційним вибором між Сходом і Заходом, але й з орієнтацією на розвиток української цивілізації. Головними орієнтирами такої моделі можуть бути такі:

  • розробка економічної і науково-технічної програми сталого розвитку України з окремими кількісними і якісними показниками розвитку різних галузей народного господарства;
  • створення і реалізація науково обгрунтованої програми регулювання народонаселення в тісному зв’язку із здоровоохоронними і соціальними заходами заохочування дітонародження і виховання;
  • розробка і здійснення програми недопущення генетичної деградації нації;
  • прогноз підвищення якості життя людей відповідно до можливостей країни і цивілізаційним вибором в економічній і політичній сферах;
  • здійснення програми реалізації прав і свобод громадян України згідно з документами ООН і зобов’язань перед Європейським Союзом.

Можна додавати інші економічні, наукові, освітні і виховні програми, які зроблять модель цілісною, системною. Ця модель може стати важливим елементом відповіді викликам глобалізації. Наслідки змін, пов’язані з перебудовою світового порядку, із стрімким науково-технічним прогресом, неоднозначними змінами на економічному та фінансовому світових ринках, які впливають на самобутність національно-цивілізаційних типів держави і способів життя, необхідно хоча б у загальних рисах прогнозувати і розробляти заходи хоча б стримування негативних наслідків глобалізації.

Під впливом глобалізації відбуваються зміни не тільки у взаємовідносинах країн, але й у середині суспільств і держав. По-перше, в суспільствах відбувається поглиблення процесу плюралізації позицій, інтересів і поглядів людей у результаті досить динамічних змін у професійних групах. Нові технології сприяють дробленню суспільства на більш численні соціальні верстви і групи, розвалу старих форм соціально-класової диференціації, налагодженню нових способів комунікації між соціальними суб’єктами і особистостями. По-друге, глобалізація змушує переглядати, уточнювати функції держави, систему законодавства, взаємовідносини держави і громадянського суспільства, навіть межі національного суверенітету, оскільки держави об’єднуються в регіональні та світові союзи, в яких діє наднаціональне законодавства або угоди. По-третє, зміни в суспільствах, міжнародних відносинах змушують суспільствознавців розробляти нові методи наукового аналізу, уточнювати категорії і поняття, за допомогою яких треба фіксувати ці зміни. Отже зростають вимоги до методологій пізнання суспільних змін. По-четверте, посилено франментується громадянське суспільство і ускладнюються процеси вироблення громадянських угод, які необхідні для збереження демократії як форми правління і управління. Замість таких угод усе частіше використовується інструментарій «соціальної інженерії» і маніпуляції суспільною думкою, який знаходиться в руках владної еліти, особливо професійних політиків. На відміну від тоталітарних режимів «новий інформаційний деспотизм» не застосовує відкрите насилля, придушення прав людини, заборону інститутів демократії. Зовнішня конструкція ліберальної демократії зберігається. Але внутрішній зміст – функції волевиявлення громадян – деформуються, містифікуються. Традиційна демократія перероджується на інформаційний авторитаризм, де людина стає іграшкою інформаційних технологій.

Так самі процеси відбуваються і в Україні, хоча поки що не в рафінованій формі через перехідний стан суспільства. З інтеграцією України в європейське співтовариство ці процеси значно прискоряться. Тим більше, що ми не можемо передбачити зміни в трьох складових відкритого суспільства – громадянське суспільство, соціально-правова держава, ринкове господарство, а також у сфері реалізації прав і свобод людини через демократизацію політичного і духовного життя.

Зараз багато говориться про те, що Україна має великий інтелектуальний потенціал, який може стати рушійною силою і розвитку держави, і розвитку громадянського суспільства, і реалізації прав і свобод людини. В це хотілося б вірити. Але чи не стоїть за терміном «потенціал» порожнеча? Потенціал, за розумінням терміну, це щось реальне, яке не було задіяне в суспільному процесі, але потреба в ньому може актуалізуватись і він буде задіяний ( потенціал чорнозему, потенціал природних ресурсів тощо). Задіяли, отримали додатковий ресурс і посилили динаміку розвитку. Але наш український інтелектуальний потенціал чомусь весь час залишається у стані потенціалу. Ми не можемо задіяти його ні в розбудові національної держави, ні в розбудові громадянського суспільства, ні в реалізації прав і свобод людини через гармонізацію взаємовідносин держави і громадянського суспільства. Держава і громадянське суспільство протистоять одне одному, їх взаємодія декларується, але не реалізується повністю.

Дослідження взаємодії держави і громадянського суспільства завжди виходить на проблему перспективи розвитку як кожного елемента взаємодії, так і проблему гармонізації їх взаємовідносин. Дійсно, розвиток демократичної соціально-правової держави багато в чому залежить від паралельного розвитку громадянського суспільства. І тут треба визнати факт недосконалості, «недооформлення» політичної системи українського суспільства і нерозвиненості інститутів громадянського суспільства, низького рівня політичної і громадської участі населення в загальних справах держави. Недостатньо динамічний розвиток держави і громадянського суспільства взаємно посилюють стагнацію політичного і духовного життя в країні, уповільнюють реалізацію прав і свобод людини.

Ця сама проблема існує і на рівні громадянина. Існує суперечність між формально декларованим і навіть закріпленим у Конституції України розширення можливостей для самореалізації людей у різних сферах суспільного життя, зняттям обмежень для участі в політичному, економічному і культурному житті відповідно до Конституції України і зниженням рівня затребуваності ініціативи громадянина на участь у державному будівництві, в управлінні державою. Ця суперечність суттєво знижує інтерес громадян до демократичних цінностей і діяльності інститутів держави. Ентузіазм людей, які позитивно сприйняли перехід до демократії, вільних і прямих виборів Президента і Верховної Ради України, почав згасати під тиском реальності, який втілюється в суспільну думку «від нас нічого не залежить».

А якщо врахувати, що ентузіазм мас щодо демократії і вільних виборів згасав на фоні зниження життєвого рівня, падіння моралі, втрати соціальної стабільності і особистої безпеки громадян, то формувалася нейтрально-відсторонена позиція щодо участі громадян у справах держави і громадянського суспільства. Більшість громадян України демонструє стійкий скептицизм до переважної більшості форм і каналів участі в політичному і громадському житті, спадає інтерес до політики. Це демонструють результати соціологічних досліджень[118].

Відстороненість більшості громадян від участі у діяльності інститутів громадянського суспільства і той факт, що переважна кількість населення або зовсім не цікавить політика або лише певною мірою цікавить, не означає, що в Україні склалася екстраординарна ситуація. Ця ситуація сьогодні наближена до ситуації у більшості країн Європи і Північної Америки. Більше того, раціонально-активістська модель політичної участі мас у державному і громадському житті зовсім не передбачає надполітизації громадян, яка спостерігалася в Україні в 1986-1995 рр.

Сьогодні в Україні склалася інституціальна інфраструктура держави і громадянського суспільства, яка формально буцімто працює на розширення демократичної участі громадян у суспільному житті, а насправді стримує цю участь і на рівні місцевого самоврядування, і на загальнодержавному рівні. Наприклад, небажання центральної влади поділитися повноваженнями з регіонами в фінансовій та адміністративній сферах перетворює місцеве самоврядування на безвладні органи. Зусилля профспілок, громадських організацій у відстоюванні прав громадян носять швидше популістський характер, ніж характер реальної боротьби за більш високий мінімальний прожитковий мінімум, мінімальну зарплату і пенсію. Більш-менш активні екологічні й громадські рухи, організації ветеранів і пенсіонерів, молодіжні організації відтісняються на околицю політичного й економічного життя. Населення в цілому все менше вірить, що головні соціальні верстви відіграють важливу роль у суспільному житті, зате впевнене, що мафія, підприємці, бізнесмени, службовці держапарату і лідери політичних партій «правлять бал» у суспільному житті України.

У цій ситуації падає «енергетичний потенціал» нації, соціальна активність населення, змінюється співвідношення «активних» і «пасивних» груп населення у бік зростання пасивності навіть у боротьбу за законні права та інтереси. Про це знову свідчать соціологічні опитування[119], а також політологічний аналіз масових політичних та економічних акцій за останні роки.

Сьогодні, більшість населення діє на основі «здорового глузду», в основі якого лежить раціональний вибір на базі життєвого досвіду і оцінки реальної ситуації у суспільстві і державі, а не на основі гасел, які експлуатують політики.

Сучасне наукове співтовариство частково знаходиться у стані невиправданої соціальної істерії. Усі сварять суспільство: воно безсистемне, хаотичне, неструктуроване, безсуб’єктне, держава некерована і т.ін. За цим ховається нездатність значної частини науковців, політиків і працівників ЗМІ реально подивитися на речі, піддати дійсність реальному глибокому аналізу і теорію і практику суспільного життя.

У дійсності сучасне українське суспільство, включаючи провінцію, структуроване й суб’єктне. Все всюди «схоплено», розподілено, контрольовано, системно перебудовано під конкретні інтереси. Інша справа, що переструктуризація суспільства пройшла значною мірою стихійно. Але нова політична, економічна, ідеологічна системи вже склалися і органи держави діють дуже ефективно, хоча й дуже специфічно. Нові політичні й економічні еліти використовують широкий діапазон економічних, політичних та ідеологічних технологій: від «прихватизації» підприємств та інститутів влади до широкого соціального маневрування ресурсами (підкуп виборців у тому числі), маніпуляції свідомістю, терору. Отже, держава стала інструментом захисту інтересів владної еліти. І це реальний факт, який треба не тільки усвідомити, а й раціонально оцінити.

У той самий час бачимо, що всі елементи держави спираються не на міцну базу економічно незалежних, забезпечених класів і верств (таких близько 20-25%), а на економічно безпомічні верстви населення, які є соціальним опертям перехідних або популістських правлячих режимів. Як раз ці верстви населення, керуючись різними мотивами, обирають Верховну Раду, Президента України, органи місцевого самоврядування. У бідній країні владним структурам, бізнесу, мафії легко маніпулювати люмпенізованою масою, коли дрібні подаяння сприймаються як благодіяння і право на владу.

Суспільна свідомість населення функціонує у значному відриві від матеріального стану і реальних виборчих дій (які спонтанні і продажні)[120]. Суспільство системно відчужується від влади, від соціально-політичного й економічного ладу і націлюється на абстрактну справедливість, на перехід о нової влади, яка наведе певний порядок. Такий порядок масово мислиться як посилення тиску на великий капітал, на бюрократію і криміналітет. У реальності ж тиск на владу зменшується. За таких умов влада починає розробляти проекти по обмеженню впливу мас на законодавчу, виконавчу й судову влади. Пропонуються зміни до Конституції України, щоб забрати у народу право на обрання Президента України «на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років» (ст.103 Конституції України). І передати це право Верховній Раді України.

По-перше, це порушення Конституції України, яка в статті 157 чітко регламентує: «Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи порушення територіальної цілісності України». У пропозиціях же про новий порядок обрання Президента як раз і йдеться про скасування найдемократичнішого права громадянина. Отже, Верховна Рада не має права розглядати антиконституційні законопроекти. По-друге, легко прораховується стратегія і тактика таких змін Конституції України з метою зміни політичного ладу в країні. У Верховній Раді України є чотири-п’ять олігархічних угруповань, які можуть контролювати вибори Президента України у Верховній Раді і встановити олігархічний режим. Підкупити ж тридцять чотири мільйони виборців України майже неможливо.

Отже, спроба передати повноваження народу по виборам Президента України законодавчому органу – Верховній Раді повинна бути належним чином піддана науковій експертизі не тільки під кутом зору демагогічного гасла «Політична діяльність – справа професіоналів», але й під кутами зору збереження суверенітету народу як джерела будь-якої влади і прав і свобод громадянина згідно з українським законодавством і міжнародними хартіями та угодами. Тільки народ через референдум може вирішити, чи погоджується він на зміну політичного ладу і передачу своїх повноважень представницьким органам. Узурпація прав і свобод народу є антиконституційним переворотом.

Ця проблема має й інший аспект, що може запропонувати демократія окремо взятій людині. Якщо вона запропонувала право обирати й бути обраним, брати або не брати участь у виборах, то з цим правом громадяни не бажають розставатися. Демократичний розвиток у 2003 році оцінювали для себе: «скоріше важливо» – 36,1%, а «дуже важливо» – 29,3%. «Зовсім не важливо» – 2,9%, «скоріше не важливо» – 4,0%. «Важко сказати важливо чи ні» – 27,3%[121]. Таким чином, громадянин України не бажає звуження демократії. Хоча й існує в українському суспільстві суперечність між «солідарністю і свободою», коли цінності індивідуальної свободи стоять значно вище, ніж цінності солідарних дій навіть у відстоювання колективних або загальних інтересів. Це говорить не стільки про те, що українці індивідуалісти (європейці не менш індивідуалісти), скільки про те, що Україна стає «сучасним неполітизованим суспільством», де існують плюралістичні форми мислення, реалізації інтересів людей і участі в політичному і громадському житті.

Але існування цих плюралістичних форм мислення і дій ще не стало явищем повсякденним, звичним, масовим. Це лише перші паростки зрілого громадянського суспільства. На жаль, до цього часу тоталітаризм мислення, «нашизм» («наші та інші», коли «інші» підлягають моральному або фізичному знищенню) домінує в українському суспільстві як традиційність, стереотипність, які притаманні українському менталітету і сформовані протягом століть. Це тоталітаризм у середині нас, монологічність способу мислення і дій.

Для зрілого громадянського суспільства характерна діалогічність миследіяльності і поведінки («я не поділяю його ідей, але він має право на свою думку»), яку треба формувати і виховувати засобами освіти, за допомогою ЗМІ, літератури, мистецтва тощо. Сформувати таке громадянське суспільство саморухом, без цілеспрямованої державної підтримки майже неможливо. Сучасна соціально-правова, демократична держава спонукає суспільство до пошуку нових форм мислення, суспільної організації і не існувавшої раніше системи діяльності. Якщо вона не робить цього, це не сучасна і не соціально-правова, демократична держава. А щось інше.

 

РОЗДІЛ Х Сучасна українська політика: комплекс нерозв`язаних проблем останніх років

В XXI столітті українська політика не стільки розв`язувала актуальні проблеми, скільки накопичувала. В 1999 році переобраний на другий термін Президент України Л.Кучма пообіцяв стати «новим президентом», але обіцянку не виконав. Тому більшість проблем України 90-х рр. XX століття перейшли в XXI століття, в тому числі волюнтаризм в політиці і корумпованість не тільки режиму, але й усіх сфер суспільних відносин.

Не додала стабільності країні й прийнята при другому Президенті України Конституція України, зміни в якій ініціював сам Л.Кучма, а провів О.Мороз з товаришами, щоб врешті-решт повернутися до «країни рад», де б 450 депутатів верховної Ради стали повновладними керівниками країни. Причому зміни до Конституції були внесені поспіхом, на хвилі «помаранчевих подій» грудня 2004 року, коли «помаранчеві» через недосвіченість зробили «взаємозалік»: ви погоджуєтесь на обрання нашого В.Ющенка президентом, а ми голосуємо за зміни в Конституції. При цьому «помаранчеві» думали потім ці зміни скасувати, не «побачивши», що недієздатний Конституційний суд не може реалізувати їх намір, та й новообраний президент не так вже й прагнув скасувати доповнення до Конституції україни. Коли ж він побачив усю небезпеку цих конституційних змін для своїх повноважень і своєї долі, то вже було запізно. Верховна Рада і Кабінет Міністрів набрали такої сили, що йому прийшлося йти на розпуск Верховної Ради.

Якщо подивитися на ситуацію в Україні очами виборців, то соціологічні опитування показували розкол країни між Сходом і Заходом вже п`ятнадцять років тому. Цей розкол, хоч і в дещо новій конфігурації, зберігався і наприкінці правління Л.Кучми. Корумпованість режиму тільки додавала гостроти цьому розколу.

Попри безліч наукових, напівнаукових і відверто апологічних псевдонаукових досліджень ситуації в 2001-2004 рр., більшість аналітиків сходилася на думці, що Л.Кучма так заплутав ситуацію, щоб будь-яким способом залишитися на третій строк президентства, що й сам став жертвою цієї плутанини й підштовхнув революційні або напівреволюційні події кінця 2004 року, які дали неочикувані результати і народ перестав бути, в значній більшості, об`єктом маніпуляції і вийшов на вулиці. При чому суспільство не дуже звертало увагу на загальну конструкцію конституційного ладу, на роль кланів, корупційних груп в країні. Головним було: «Дайте нам нашого народного президента!». З приводу подій в 2001-2004 рр. є багато точок зору, подивимося й ми уважно на події цих років, особливо на події 2004 року. Чи дійсно відбувалася «помаранчева революція»? Наскільки цей термін виглядає коректним з позицій 2007 року? Наскільки конструктивним був потенціал ідей кінця 2004 року в розв`язанні проблем сучасної України?

 

***

Держави не люблять революцій. Для нової держави нові революційні рухи несуть загрозу розвалу або нестабільності.

Ці майже максими відомі науковцям і політикам. Чому ж так звана “помаранчева революція” хоча і несла загрозу розколу країни (не сама по собі, а як вияв існування двох сторін в Україні), все ж таки була позитивно сприйнята (ні, не кучмівською “державою”) справжніми державниками, більшістю населення України і міжнародним співтовариством (яке теж не любить революцій)?

Мабуть тому, що політичний режим Л. Кучми, його фантастично непослідовна зовнішня політика, корупційність, відношення до економіки країни як до свого городу (хочу, сам збираю врожай, хочу, на корню продам частину “клієнтам”, неповага до “середнього” українця (політичного і соціального), – ніс загрозу як народові України, так і міжнародній спільноті. Трансформація ж режиму особистої влади Л. Кучми в “бандократію” могла стати фактором небезпеки як для Європи, так і для світу. В центрі Європи з’явилася б “сіра зона”, яка б з легкістю була опанована міжнародною мафією і міжнародним тероризмом.

В цих умовах внутрішньополітичний фактор і зовнішньополітичний фактор (за виключенням Росії) працювали на докорінні зміни в політичному режимі в Україні. Не в економіці і політиці в цілому, їх частини спокійно збереглися і в нових умовах – частина відкритої економіки, Верховна Рада, політичні інститути самоврядування, інститути громадянського суспільства і т.д. Головна мета “помаранчевих потрясінь” була – особистісні зміни в головних структурах виконавчої влади і підштовхування адміністративної і судової реформ.

Переважна більшість самодіяльного населення України була вихована на ідеї захопленості революцією. Всесвітня комуністична революція була метою КПРС, СРСР, соціалістичної співдружності і світового комуністичного руху. Ця мета логічно включала експорт революції в усі куточки Землі. Основоположники марксизму-ленінізму створювали свою теорію на базі вивчення революційної традиції не тільки в Європі, але й в інших частинах світу. Тому зовнішньо їх теорія революції була доволі логічною, якщо не врахувати їх “маленької” помилки – пролетаріат не може за своєю суттю бути гегемоном комуністичної революції[122].

Відомо багато трактувань поняття “революція”. П.-А.Гольбах порівнював політичні революції з грозами у природі, які очищають повітря і відновлюють мир і спокій. Багато ж дослідників пов’язують революцію з насильством. Наприклад, Г.Плеханов вважав, що загальний зміст революційних перетворень зводиться до руйнування або послаблення сил протиборствуючої сторони[123]. Навіть Г.Гегель казав, що гангрену не можна вилікувати лавандовою водою і тліюче життя може бути змінене лише насильницькими діями[124].

Для Ф. Енгельса революція виступає явищем, що не підпорядковується правилам, які визначають розвиток суспільства в звичайний час[125]. У П. Кропоткіна революція – це смерть на коні під червоним прапором і з косою в руці. Для В. Леніна революція – це також перш за все насильство. Але він все ж підкреслював, що головною тенденцією політичних революцій є орієнтація на все більш поширюваний демократизм, хоча більшість революцій закінчується поразкою демократії[126].

Як писав Ф. Бродель, термін “революція” був запозичений політиками із лексикону астрономії. В значенні політичного перевороту, руйнування існуючого ладу він з’явився в англійській мові у 1688 р.[127]. Для А. Богданова революція є розривом соціального межі між класами[128]. У Д. Мережковського в основі революції лежить “чесно сформульована неправда, добросовісно виявлена гниль, підведення підсумку попереднього розкладання”[129].

М. Бланшо писав, що в революціях керування законів поступається місцем політичній анархії, в умовах якої уряди можуть переробляти конституції[130]. Т. Скокпол вважав революцію швидкою трансформацією державності, класових структур і домінуючої політичної ідеології, а витворена революцією політична система завжди виявляється більш централізованою і раціональною, ніж попередня[131].

М. Бердяєв вважав, що можливі три точки зору щодо революції: 1) революційна і контрреволюційна, тобто людей, що активно беруть в ній участь; 2) об’єктивно-історична, наукова, тобто людей, що пізнають, але не беруть в ній участі; 3) релігійно-апокаліптична й історіософська точка зору, тобто людей, що прийняли революцію, болісно переживають її та тих, що піднялися над її повсякденною боротьбою. “Зовсім безплідні раціоналістичні і моралістичні судження про революції, так як і про війну, яка багато в чому схожа із революцію. Революція ірраціональна, вона свідчить про панування ірраціональних сил в історії. Діячі революції свідомо можуть сповідувати найраціоналістичніші теорії і в ім’я їх робити революцію, але революція завжди є симптомом наростання ірраціональних сил. І це потрібно розуміти в подвійному значенні: це означає, що старий режим став цілковито ірраціональним і не виправданий більш ніяким змістом, і що сама революція здійснюється через розковування ірраціональної народної стихії. Революціонери-організатори завжди хочуть раціоналізувати ірраціональну стихію революції, але вона ж є її знаряддям. Ленін був крайнім раціоналістом, він вірив у можливість остаточної раціоналізації соціального життя. Але він же був людиною долі, року, тобто ірраціонального в історії. Революція є доля і фатум”[132].

Є точка зору щодо революції як протистояння нового і старих традицій, що розрив з традицією поступовості якраз і становить головну ознаку революції. Хоча далі революції звичайно долаються поверненням до традиції, у відмові від традиції їх сутність[133]. Для В. Розанова революція і старий лад – це “ще міцні сили” і “дряхлість”, але ні в якому разі не ідея. Тому він не погоджувався з Самаріним, який вважав революцію раціоналізмом в дії, хай і не позбавленим загадковості[134]. М. Джилас вважав, що революції звичайно не цураються варварських засобів, вони залишаються трагедіями, породженими невикоріненою злочинністю і розпусністю правлячих класів[135].

Є автори, які вирізняють революцію і демократичні повстання, коли відбувається заміна “негодящого правління” відносно демократичним засобом. В цьому випадку цілі зазвичай усвідомлюються і плануються завчасно, а жертви виявляються невеликі. До демократичних повстань часто відносять “Бостонське чаювання”, “Славну революцію” 1688-1689 рр. в Англії, “оксамитові революції” в Іспанії, Португалії, Греції, країнах Центральної Європи у 1989-91рр. і усунення влади ГКЧП в Росії у 1991 році.

Набуття незалежності Україною та іншими пострадянськими країнами важко віднести до революцій класичного зразку. Ми навмисно навели багато визначень революції (в реальності їх сотні), щоб показати, що в подіях в Україні в 1991 році були елементи революції, але в незрілій, суперечливій формі. А в цілому в подіях 1991-2004 рр. більше еволюційного переходу, який можна назвати і трансформацією і модернізацією[136]. Хоча є серйозні елементи демократичного повстання в Україні 19-24 серпня 1991 року, а також в політичних подіях 2004-2005 років.

Демократичне повстання, як правило, недовгочасне, воно може утверджувати нові політичні цінності і відновлювати старі, тимчасово втрачені. В Україні у серпні 1991 року утверджувалися нові політичні цінності. Класичним прикладом повстання, що повернуло країні свободу, демократію і ринкові відносини, вважається “оксамитова революція” 1989р. в Чехословакії. А радянська експансія у вигляді “народно-демократичних” революцій в Центральній і Південно-Східній Європі в 1945 –1948 рр. часто визначається як “фальшива революція”[137], оскільки призвела в цьому регіоні до несвободних виборів, знищення опозиції і до тоталітарних режимів. Інакше кажучи, вона не була переворотом, здійсненним для затвердження свободи. В цьому випадку застосовувалась сила по відношенню до народу і протиріччя до довіри народу[138], як в свій час про події такого типу говорив Д. Локк. Як відомо, відновлення свободи і демократії після цього настало лише через сорок років.

В Україні після 1991 року народ чекав позитивних результатів революційних подій майже чотирнадцять років, але так і не дочекався. Усі ці роки український народ бурчав, страйкував, але до радикальних дій не вдавався. Отже до кінця 2004 року навіть активні політичні сили довго “запрягали”. А втім, як писав І. Гердер, терпіти легше і простіше, аніж виправляти, і народи часом на диво довго не користуються своїм правом розуму[139].

Кінець 2004 року в Україні характеризується не широкоформатними революційними подіями, а швидше подіями, які можна віднести до політичного повстання на фоні “революції у свідомості”.

Політичне повстання, писав Г. Моска, прямує до ладу шляхом безладдя[140], в той час, як революція порушує лад, не задумуючись про наслідки. Саме тому Р. Арон у ряді праць виправдовував застосування сили повстанням, яке веде до свободи і конституційної стабільності. Право на повстання проти тиранічного правління закріплено в Декларації незалежності США 1776 р., де воно виступає не стільки санкцією на революцію, скільки гарантією і пріоритетом громадянської свободи перед державною стабільністю. На думку К.Фітцпатрик, право народу на повстання і скинення тиранічного уряду є центральною ідеєю всього політичного досвіду[141]. Такий підхід обстоює і Р.Дворкін, який оцінює громадянську непокору як легітимно-неформальний інститут політичної культури американського суспільства[142].

Але потрібно відмітити, що ця ідея придумана далеко не американцями. Ще у 829р. католицький Пармський собор визначив, що король, який керує без благочестя, справедливості і милосердя, є тираном. А таке звинувачення з боку всемогутньої у ті часи церкви загрожувало королям багатьма бідами, аж до права на його зміщення васалами або іншими християнськими володарями. Відомо, що Ф. Аквінський (1225-1274 рр.) також підтримував цю європейську в своїх витоках політичну ідею, хоча питання процедури реалізації ідеї засудження поганого короля середньовічною церквою не було розроблене. Як відмічається в спеціальній теологічній й атеїстичній літературі, відлучення від церкви, інтердикти і позбавлення влади з ініціативи церкви мали місце, але лише Іоан Солсберійський першим наважився проповідувати тирановбивство[143].

Ідеї тирановбивства в політичному житті ні католики, ні протестанти намагались не надавати широкого звучання. Тим більш заглушало цю ідею православ’я з його тезою, що “всяка влада від Бога”. Так, хоч Д.Мережковський і вважав Росію спроможною на “вічний бунт вічних рабів”[144], як мислитель-політолог він все ж сподівався на подолання Росією політичного радикалізму хоча б в майбутньому. Як бачимо, його сподіванням не судилося здійснитись, хоча б на теренах України.

В наш час ідея демократичного повстання стала загальноприйнятим елементом політичного життя і конституційної культури. Так, наприклад, ст.20 Конституції Германії 1949 р. прямо вказує на право німців чинити опір усякому, хто наважиться посягнути на їх демократичний лад, якщо інші засоби при цьому не можуть бути використані[145]. (Мабуть, гітлерівський режим навчив дечому німців). Подібні положення наявні в ст. 23 Конституції Чехії 1992 р., в ст. 120 Конституції Греції 1975 р., ст. 32 Конституції Словенії 1991 р. Опір насильницькій зміні демократичного ладу є конституційним правом громадян Естонії (ст. 54 Конституції Естонії 1992 р.) і Литви (ст. 3 Конституції Литви 1992 р.).

У всіх цих країнах навіть неможливо уявити, щоб лідери гілок влади, партій, рухів закликали до проведення антиконституційних референдумів, що в Україні стало звичайною практикою. Єдине, що можуть запропонувати політичні лідери, – це закликати парламент до перегляду тих чи інших норм конституцій. Все інше – справа демократично обраного парламенту.

В Конституції України ідея народного повстання не закріплена. Лише в ст. 19 йдеться про те, що ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Тобто будь-який громадянин може відмовитися діяти, якщо напрямок цих дій не відповідає Конституції України, як основному закону, оскільки Конституція є законом прямої дії.

Таким чином, Конституція України орієнтує на еволюційний розвиток країни. В той же час нездійснення кардинальних реформ, затягнення періоду переходу до політичної системи і політичних принципів, закріплених в Конституції України ведуть до погіршення життєвих умов громадян, в тому числі в політичній і правових сферах, провокують процеси накопичення протестного потенціалу в суспільстві, навіть враховуючи соціальну психологію довготерпіння, характерну для народу України.

Ситуація “вічного переходу”, що погіршує життя народу, не може бути безкінечною. Це розуміє частина еліти, яка вважає, що соціальний вибух – це занадто велика ціна за недалекоглядну політику, яка породжує соціальні протиріччя і конфлікти. Тому ця частина наукової і політичної еліти шукає теоретичні і практичні рецепти оздоровлення суспільного життя, зміни економічної і політичної ситуації в позитивному плані.

Науковий пошук, напевно, потрібно починати з переосмислення категорій і понять, в яких відображається суспільне життя в Україні. Перш за все треба подивитись – чи відповідають класичні категорії “суспільство”, “держава” до теперішнього нашого стану?

Суспільство, як певна спільнота, як свідома організація громадського життя, в українському варіанті сприймається вельми приблизно як в політичному, так і в соціологічному значенні. Сьогодні в Україні існує конгломерат дезорієнтованих, не консолідованих соціальних верств та груп, які погано усвідомлюють і виражають свої інтереси, не об’єднані в певну цілість, що здійснює міжгруповий узгоджений проект майбутнього, реалізуючі якісь програми, що пропонуються народові тою чи іншою соціальною верствою або громадським рухом. Ті загальні декларації, які закладені в Конституції України, не є конкретною програмою дій, практично для жодного суспільно-політичного руху. На жаль, і запропонована Прем’єр-міністром Ю. Тимошенко так звана “урядова програма” дій є скоріше черговим суспільним прожектом, а не конкретною програмою дій уряду.

Оскільки інтереси соціальних спільностей в конгломерації під назвою “Україна” не усвідомлені, не оформлені як позитивні ідеології[146], то і немає відправних точок для їх порівняльного аналізу. Фактично відсутні повноцінні соціальні суб’єкти в суспільстві. У такій ситуації створюються громадські організації, партії на вузько суб’єктивістській, волюнтаристський основі, чиї лідери представляють самих себе, а не соціальні спільності. Виникає феномен фальшивої ідентифікації, коли люди голосують за лідерів, ситуативно об’єднуються на тимчасових солідарницьких основах (харизматичний лідер, популістська програма), не особливо уявляючи собі, наскільки це відповідає їх інтересам і загальному благу. Тому українське суспільство – це скоріше конгломерація, яка або стане справжнім суспільством або розпадеться під тиском дезінтеграційних процесів.

У такому слабко організованому суспільстві держава покликана грати роль інтегруючої, цементуючої сили. Але українська держава, в свою чергу, перебуває чи в стадії напівхаосу, чи то в політичній прострації. Вона малоефективно виконує свої функції: не забезпечує повноцінну дію законів (в тому числі Конституції), збір податків і соціальний захист населення, не виступає повноцінним арбітром у відносинах особистості і суспільства, в міжособистісних і міжгрупових відносинах і т.д. Та організація, яку ми звемо “держава”, в значній мірі стала полем битви кланів, мафій, груп еліт, що намагаються встановити свій політичний режим. Мета цих режимів – убезпечити себе від суспільства, підкорити його своїм цілям. Занепокоєння загальнонаціональною долею, майбутнім країни – не пріоритетні завдання режимів, а лише демагогічні димові заслони, оскільки у політичних режимів досі немає стратегічних відповідей на виклики XXI століття і на бажання мас вирватись із злигоднів. І буде дуже погано, якщо той потенціал ідей, який створили “помаранчеві потрясіння” і яким повірила (нехай на рівні обіцянок) більшість населення України, буде не використаний і українці знову впевняться, що “обіцянка-цяцянка”.

В цих умовах знову й знову постає проблема: чи зможуть суспільна наука і влада організувати процес визначення загальнозначущих цілей і цінностей, програм і створить механізми, які будуть забезпечувати їх реалізацію і контролювати процеси дезінтеграції суспільства.

Ця проблема важка в розв’язанні. Суспільні науки у всіх типах суспільства майже не затребувані владою як повноцінний фактор прийняття політичних рішень. Тому конкретні проблеми суспільного розвитку все рідше є предметом наукового аналізу вчених, які працюють на замовлення держави, і лише зрідка – корпорацій, громадських організацій. Результати досліджень у цьому випадку використовуються суто прагматично. Замовник щось використовує, а більша частина результатів залишається “під сукном”. В процесі прийняття політичних рішень частіше бере верх вузька політична мета суб’єкта, бажання отримати політичний результат сьогодні, користь для конкретної особи. Якщо ж новий політичний режим ще й проведе невиважену реформу в науковій сфері і тим самим нанесе ще один удар по науці, то розмови про іноваційний розвиток, про науку, як провідну сферу модернізації суспільства, залишаться порожніми розмовами.

Якщо країна знаходиться в стані, коли немає повноцінного суспільства і держави, чи є тоді вірною теза, що вона тоді знаходиться на межі катастрофи? Очевидно, не є вірною. Катастрофа відбулась у 1994-2004 рр., але не у вибухоподібній формі, а у формі наростаючої соціальної гангрени, коли окремі абсцеси в соціальному організмі якісно змінюють весь процес соціального життя – процеси деградації беруть верх над процесами соціальної регенерації. Зараз стоїть завдання ліквідації наслідків катастрофи. Як бачимо, той політичний режим, що існував в цьому десятиріччі незалежної України, не зміг революційно і еволюційно вирішити наростаючі в країні конфлікти[147].

Будь-яка політична система генерує конфлікти. Але одні політичні режими здатні вирішити або зняти їх, інші не здатні. Перші мають потенціал життєздатності, інші – ні. У другому випадку політичний режим починає руйнувати ту політичну систему, яка його породила. І якщо не стимулювати захисні механізми держави, то перспективи розвитку суспільства не будуть чіткими.

Існує два загальних джерела неефективності політичних режимів: системний і ситуаційний. В сучасній Україні “працюють” обидва. По-перше, політична система не гармонізована на предмет розділення і доповнення функцій влади. Тому елементи політичної системи, гілки влади “працюють” у певні моменти на знищення один одного або послаблення. Звідси – системна криза влади. По-друге, маємо ситуацію, коли гілки влади очолюють малоефективні або не законослухняні політики. Їх малоефективність витікає із професійної і психологічної непідготовленості до виконання своїх функцій. Їх же намагання підвищити свою ефективність через перманентне оновлення свого почту на рівні центрів і регіонів не дають результатів. Оскільки будь-яка ротація кадрів відбувається тільки на рівні особистісних політичних і моральних орієнтацій вищих посадових осіб держави, коли дуже високий ступінь помилки у відношенні адміністраторів, які хоч і досягли верхнього рівня своєї компетентності, але він явно нижчий потрібного, якому повинен відповідати сучасний державний діяч: професіоналізм, рішучість, чесність, вміння сприймати і репродукувати нове, демократизм і т.д.

Будь-які персоніфікації одного і того ж режиму, який не має потенціалу самовдосконалення, не дають результату. Якщо група політичної еліти, клан приводять до влади персону, не спроможну примусити органи влади діяти ефективно в інтересах хоча б більшої частини народу, то і ця персона , і ці сили, які привели її до влади, приречені на історичну поразку. Лідер і режим здатні нанести величезну шкоду країні своїми діями або бездіяльністю, хоча цілком ефективні для утримання влади.

Водночас виникає питання, що ж сприяє існуванню неефективних чи малоефективних політичних режимів в Україні?[148] Є багато факторів, що провокують загальну деградацію економічного і політичного життя. Зазначимо лише два важливих фактори, що дозволяють існувати псевдодемократичним, малоефективним політичним режимам.

Перший – наявність прошарку великої і малої бюрократії, яка має свій світогляд, свою ідеологію про способи наведення порядку, господарювання, керування наукою, освітою, соціальною сферою. Цей прошарок, не дивлячись на те, що змінилися історичні умови, дотримується орієнтацій на політичну владу цезарського типу на чолі із харизматичним лідером, який би направляв, все вирішував, за все відповідав. Такий лідер може бути ефективним, якщо він тримає під контролем свій почет і прошарок бюрократії (Сталін, Гітлер, Фрáнко і т.д.). Якщо ж йому це не вдається, то почет і бюрократія починає цинічно і аморально грабувати країну, граючи псевдохаризму свого лідера. Наполегливі спроби підтримати харизму слабкого, нехаризматичного лідера набувають карикатурного вигляду і приводять до саморуйнування режиму.

Другий – наявність в країні ущербної (соціально хворої свідомості), яка несе в собі пороки тоталітаризму і набуває нових на ґрунті некритичного відношення до західного способу життя, сприймаючи його з боку не кращих зразків – культ особистого збагачення, сексу, насильства. В цьому випадку, з одного боку, масова свідомість не встигає усвідомлювати нові історичні реалії. Маси за історичною інерцією продовжують вимагати від держави того, що вона вже не може дати: зарплату, квартиру, безкоштовну освіту і охорону здоров’я, повний контроль над самоврядуванням і т.д. З іншого боку, протестна енергія поки не направляється на нові форми експлуатації: напівкримінальні фінансові і промислові групи, мафіозні клани. У всьому поганому звинувачується влада, що є вірним тільки частково, оскільки влада обирається не тільки кланами, але й народом. Частково провина лягає й на масу, яка дозволяє себе не поважати, грабувати, маніпулювати собою, купувати себе на виборах за дрібні подачки і т.д. Міф про зрілу духовно і політично культуру населення України виявився лише ілюзією, далекою від дійсності, що наглядно демонструють численні вибори. Політично зрілою є лише частина еліт і народу.

Отже, є декілька аспектів часткової деградації сучасного політичного процесу в Україні – негативні ознаки державних і громадських інституцій, нестійка ідентифікація нового політичного режиму і незрілість, аморфність суспільної свідомості. Ретельний і всебічний аналіз причин цих “хвороб” є необхідною умовою для вилікування хворого суспільства.

Крім того, важливо мати на увазі, що історичний експеримент над Україною, що триває чотирнадцять років, не привів до якісних змін ні в суспільній свідомості, ні в суспільному бутті. Нестабільне і малоефективне функціонування державних інститутів, які претендують на характеристику “демократичні”, досі не перекреслює цілком реалістичного сценарію відкоту до тоталітарного або авторитарного режиму різних модифікацій. І для нового режиму дуже важливо підтвердити свою демократичність.

Політологи, соціологи і соціальні філософи використовують відомий емпіричний критерій, запропонований С. Хатінгтоном і Р.Дарендорфом: для того, щоб суспільство зробило якісний перехід і встановилась демократія, двічі повинна змінитися влада на законних, легітимованих в рамках демократії, способах виборів.

Для сучасної України тут є декілька проблемних питань. Чи вважати вибори президентів і парламенту, починаючи з 1991 року, уповні демократичними? Чи здійснився перехід від тоталітарно-автократичних методів управління до демократичних? Чи можна віднести існуючий режим до демократичного, якщо конфліктогенний потенціал в суспільстві зберігається, незважаючи на вигадану байдужість народу до політичних ігор різних груп суспільних еліт? Чи є політичні події 2004-2005 рр. пробудженням українського народу, стрибком в еру демократії, початком реальної ери євроінтеграції? А може це повторення того, що було, тільки в новій формі?

Отже, висловимо концентровано свою думку щодо подій наприкінці 2004 – на початку 2005 року, хоча, можливо, вона не співпадає з новими міфами про “помаранчеву революцію”. По-перше, це не була революція ні за однією класичною ознакою. По-друге, це був керований трансформаційний рух, спрямований на політичну та економічну модернізацію, хоча елементи народного повстання в цьому русі наявні. По-третє, цей рух був ідеологічно і психологічно забезпечений і мав великі шанси на перемогу. Одночасно варто пам’ятати, що тільки нерішучість Л. Кучми і активність міжнародної спільноти (за винятком Росії та Біларусі) та народ, який розпочав бунт проти фальсифікації виборів, завадили переходу до режиму, який би був не лише автократичним, а й кримінальним. Якби Л. Кучма, одразу після другого туру президентських виборів, передав владу В. Януковичу (як на тому наполягав останній), то результати політичного розвитку України стали б малопередбачуваними.

Якщо не було революції за класичними ознаками, тобто в політичній та економічній сферах, то чому вперто говорять про “помаранчеву революцію” не лише журналісти, які звикли вживати гіперболи, але й політики, які хоч і звикли до демагогії, але не настільки ж? Що ж все-таки відбулося революційного, адже диму без вогню не буває?

Відбулася “революція в головах” у частини населення України, і в першу чергу в головах частини еліти країни. Цього вже було достатньо, щоб більшість населення України дійшла до висновку: так жити далі не можна! І ця більшість вирішила долю виборів. Безумовно, частиною цієї більшості населення керували звичні стереотипи пошуків “доброго царя”: змінимо президента і одразу почнемо жити краще. У цій більшості існувала (та, мабуть, й існує) частина романтиків: змінимо керівництво країни, з’єднаємося з ЄС і заживемо як західноєвропейці. У цій більшості була частина прагматиків, яка бачила, що існуюча влада гальмує створення демократичної, правової, соціальної держави і грабує народ України. У цій більшості була група циників, яка в змінах побачила для себе шанс зробити кар’єру або урвати шматок народної власності. Кого тільки у цій більшості не було! Головне, що рух до змін у владі мав позитивний потенціал.

Варто також з’ясувати питання: чи відбулася докорінна зміна політичного режиму? Тут відповідь буде негативною. Як ми вже говорили, відбулася кадрова ротація режиму. Спрацював принцип “калейдоскопу”: “помаранчеві потрясіння” створили іншу політичну картину з одних і тих же елементів. Невеличкий додаток у вигляді молодих міністрів нічого суттєво не змінює. Калейдоскоп теж змінює якості: може відсиріти, подряпається скло, механічна деформація корпусу призведе до збоїв і т.д. Але щоб зробити нову картину, треба зробити новий калейдоскоп.

Чи є у нових-старих кадрів довгострокова програма реформ? Тут, найвірогідніше, подвійна відповідь: і є, і немає. Є загальні гасла – принципи, які проголошує Президент – не красти, поважати людину, переглянути результати приватизації тощо. Красива, утопічна “філософія Уряду” була проголошена, як ми вже говорили, Прем’єр-міністром Ю. Тимошенко при її призначенні. Але скільки таких “філософій” Україна вислухала? І скільки їх спростувала українська реальність? Дуже багато.

Найбільш чітко свою програму окреслив В. Ющенко в газеті “The Financial Times” від 28.12.2004 року. Її сутність: зміни в механізмі державного управління; розвиток свободи, демократії і законності; забезпечення права народу обирати свою власну долю; застосування заходів, які піднімуть рівень життя народу і зміцнять соціальні інститути; розвиток інститутів громадянського суспільства; розслідування до кінця корупції у владі з додержанням букви і духу закону; свобода особи і функціонування ЗМІ; боротьба з сепаратизмом; наведення ладу в міжнародних справах.

Безумовно, тут багато загальних слів, але усе ж таки є закінченість, цілісність. Є поєднання внутрішньополітичних і зовнішньополітичних пріоритетів. Виконати цю програму було і буде складно, тим більше, що на словах це ж саме обіцяв і попередній Президент України, а до цього і перший Президент сучасної України. Не виконати обіцянки втретє – це нанести смертельного удару по Вірі суспільства в перспективу. На жаль, в 2007 році ми бачимо, що більшість обіцянок не виконано.

Але чому ж ми не аналізуємо передвиборчу програму В. Ющенка? Справа в тому, що це специфічний документ: треба пообіцяти усім соціальним групам те, чого вони найбільше прагнуть або намалювати утопічну (ідеальну) програму, яка б сподобалась усім. Передвиборчі програми, як правило, виконуються частково, інколи за мінімумом. Така ж доля чекала і передвиборчу програму новообраного Президента України. Ідеальна модель і реальна дійсність зустрінуться як протилежності, але повного синтезу не відбудеться. Реальність більшою мірою скорегувала ідеальну модель, ніж навпаки.

Реальність скорегує ще одну ідеальну модель того, що в Україні швидко постане розвинена демократія. І справа тут не у відсутності бажання нової влади зробити це, і не у відсутності політичної волі і відповідного заканодавства. По-перше, розвинута демократія – це об’єктивний фактор, який визріває досить повільно, зі зміною конкретно-історичних умов: традиції, політична і правова культура населення, конституція і законодавство, економічна основа демократії, соціальна структура суспільства, розвинене громадянське суспільство тощо. По-друге, готовність суб’єктивного фактору (політичний режим, керівники держави, еліти, політичні партії тощо) надати простір розвиненій демократії. Навіть якщо перелічені елементи суб’єктивного фактора готові на розвиток демократії, то вони зіткнуться з двома об’єктивно-суб’тивними елементами, які можуть загальмувати цей розвиток: психологічна готовність населення жити в умовах розвиненої демократії і готовність бюрократії не чинити опір розвитку сучасної форми демократії. Виникає велике питання – чи готовий об’єктивний, об’єктивно-суб’тивний і суб’єктивний фактори розвитку демократії до реалізації запропонованої ідеальної моделі.

Важливою проблемою реалізації потенціалу ідей, які були висловлені під час “помаранчевих потрясінь”, є: чи зрозуміє нова влада різницю між демократією і охлократією? Чи не перетворяться модернізаційні плани нового режиму в “революційний авторитаризм”? Наскільки міцною буде коаліція “переможців”?

Відкритим залишається це питання і в 2007 році: чи є у нової влади, яка є цілісною, конфрантаційною, запасний варіант дій, якщо жовто-блакитні мрії про євроінтеграцію не справдилися?

Аналіз усіх кроків нової влади, досягнень і помилок в кадровій політиці, в реформі управлінської системи, нове протистояння Президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів не дозволяє бути надмірними оптимістами. Швидше за все, потенціал ідей, які накопичені під час “помаранчевих потрясінь”, мав короткострокову дію. Потрібна більш реалістична стратегія дій виконавчої вліди, з урахуванням суперечливої позиції Верховної Ради, де підтримка модернізаційних планів Президента України і Прем’єр-міністра зовсім не гарантована. Особливо якщо не буде швидких успіхів в економіці і соціальній сфері.

 

***

Події на «Майдані», пов`язані з президентськими виборами 2004 року, треба тлумачити об`єктивно, без емоцій та ідеологічної упередженості. Наприкінці 2004 року в країні склалася ситуація, яка в чомусь була подібною до ситуації в СРСР наприкінці 80-х рр. Народ в значній більшості прийшов до висновку, що в умовах режиму Л.Кучми, «так жити більше не можна». Тому народ і вийшов на «Майдан», використавши своє право на протест проти корумпованого режиму і проти передачі влади лідеру, який уособлював гірші риси існуючого режиму.

Провідники «майдану» були в значній мірі романтиками. Вони вірили, що можуть переродитися політично, очистившись морально, і будуть чесно керувати країною. В цьому напрямі були їх гасла, інагураційна промова В.Ющенка і філософсько-політична декларація нового Прем`єр-міністра. Але у владних інститутів свої закони дії, а в урядовців свої правила гри. Крім того, політична та економічна практика свідчить: романтичні наміри під час виборчих кампаній швидко зникають, коли опозиція стає владою. Політичного і морального переродження не відбулося, а більшість гасел «Майдану» залишились гаслами. Бюрократична машина державної влади втягнула в свої технології нову владу і вона виглядає дещо модернізованою, але більше традиційно пострадянською.

І тут не повинні бути легковажні оцінки типу «обдурили народ». Політика, політичні відносини, дії владних інститутів та еліт мають об`єктивне підгрунтя, здійснюються згідно з традиціями і в межах того соціального простору і часу, які склалися в країні і світі. Керівники держави, владні інститути не можуть вийти за межі об`єктивних і суб`єктивних обставин, балансів інтересів, різних політичних сил, змушені іти на копмроміси і тим самі себе обмежують в свободі дій, в реалізації своїх передвиборчих обіцянок.

Але події кінця 2004-початку 2005 рр. показали народу, що він не згодний грати роль об`єкту маніпуляцій з боку влади і опозиції, він підвищує рівень громадянської зрілості і політичної культури, активізує свої дії на захист своїх докорінних інтересів. Урок «Майдану» не був забутий, перші кроки на захист демократії, свободи, прав людини будуть продовжені в наступних діях народу. Але в подіях 2005-2007 рр цей урок дуже часто виглядає у двох вимірах – як трагедія і фарс. Гасла і технології «Майдану» взяли на озброєння ті сили, які програли завдяки «Майдану». Але колишні переможці були неспроможні їх застосувати знову. Але історія підвела риску під уроками «Майдану» в 2007 році.

 

Розділ XІ Страх і сміх як фактори політики

Застосування плюралістичної методології для вивчення політики поставило перед політичною наукою проблему залучення нових категорій суспільствознавства для розкриття змісту політики як суспільного явища. Рух в цьому напрямку є. Але занадто повільний, що не дозволяє у повній мірі розкрити сутність політичних та ідеологічних процесів в минулому і сьогоденні України як історичної реальності, як країни, яка прагне стати рівноправною складовою сучасної світової цивілізації.

 

Категорія страх як предмет пізнання

В політичній науці застосовується багато категорій і понять. Але розвиток науки, на фоні відкриття нових сторін політичних процесів і явищ, вимагає залучення в методологічний арсенал усе нових і нових. Наприклад, феномени тоталітаризму, диктатури, нескінченного ланцюга воєн та інших суспільно-політичних феноменів не можуть бути розкриті без аналізу явища страху як індивідуальної, так і колективної характеристики діяльності або бездіяльності осіб, соціальних груп, країн тощо. Отже категорія „страх” стає частиною категоріально-понятійного арсеналу багатьох суспільних наук, і, зокрема, політичної науки. Недарма категорія „страх” визначається не тільки медичними та психологічними словниками та енциклопедіями, але усе частіше і філософськими. Мабуть, прийшов час подумати над цією категорією (або поняттям) і представникам політичної науки.

Якщо в словнику великоруської мови В.Даль визначає страх як боязнь, побоювання, стан тривоги, переляк від біди то в психології – це стан душі як реакція на небезпеку у різних виявах. В філософії, в трактовці С.К’єрк’єгора, це – поняття, яке характеризує в екзестенційному вигляді боязнь життя і смерті, раціональна та ірраціональна реакція на небезпеку, на неочікуване загрозливе нове ( де загроза трактується в широкому діапазоні ), на щось величне, глобальне, якого суб’єкт не розуміє і з яким він не може справитись. Страх є способом фіксації людської реакції на невідоме на різного роду культурах і соціальних взаємодіях, у яких відсутня регулярність. Той же С.К’єрк’єгор визначає два типи страху: перший – емпіричний, тобто страх перед конкретним природним або соціальним предметом або явищем; другий – страх несвідомий, беззвітний, де предметом страху виступає „ ніщо ”. Зупинимося на цьому більш ґрунтовно.

Людина конкретна є кінечна і знає про це. В її житті страх присутній майже завжди, як тільки вона виходить зі стану невинності. Страх перед покаранням за шкоду, за дії, які заборонені, перед фізичними явищами, перед негативними виявами соціального буття тощо. Цей тип конкретного страху породжується життям. В цей страх можна частково включати і страх перед невідомим. Наприклад, сьогодні багато говорять про інформаційне суспільство як про позитивну цінність. І дуже мало як про негативну цінність, яка породжує страх. Це страх втратити індивідуальність, приватне життя, опинитися під повним електронним контролем держави, спецслужб, органів масової інформації і т.д. Отже, невідомість перспективи, яку відкриває інформаційне суспільство, є джерелом страху.

У С.К’єрк’єгора раціональний і ірраціональний ( на відоме, одним з нього є смерть ) страх є вирішальною силою звернення людини до віри ( у нього до християнства ). Навіть його психологічна трактова страху скерована в цьому напрямку. Якщо прояснити занадто ускладнену тезу С.К’єрк’єгора щодо діалектичного визначення страху як симпатическої антипатії і антипатическої симпатії, коли той, „хто через страх стає наскрізь винним, все ж є невинним; оскільки він не сам став таким, але страх, чужа сила, підштовхнув його до цього, сила, яку він не любив, ні, сила, якої він страхався; і все ж він винний, оскільки він занурився в страх, який він усе ж любив, хоч і боявся його ”.[149]

В такій трактовці страху С.К’єрк’єгор визнається предтечею екзистенціалістів, зокрема його страх схожий з хайдегерівським „ жахом”. Особливо з „жахом” перед божественним. Якщо з страхом першого типу, конкретним, людина може впоратися, то з жахом, який є страхом другого типу людина не може впоратися в силу його позамежності. Зіткнення людини з жахом веде до повного паралічу і оціпеніння. Якщо страх першого типу веде до стану афекту, то жах – це один з станів, пов’язаний з нездоланними силами і ситуаціями. (У К’єрк’єгора, як правило, божественними, священними).

Але нас більше цікавить, до чого перший і другий тип страху (страх-жах) ведуть в політиці. Так, стратегічна і поточна політика наддержав можуть породжувати жахливі, апокаліптичні стани і ситуації (друга світова війна, третя – „холодна війна”, яка ледве не привела до глобального ядерного конфлікту, сьогоднішні ядерні небезпеки), коли людство і людина входять в стан паралічу (конкретна людина теж часто впадає в в стан паралічу перед страхом-жахом – наїзд автомобіля або напад хижака). Тому на деякий час ми залишаємо страх-жах поза межами і зосередимося на ролі страху в політиці як конкретному, інколи буденному явищі.

По-перше, варто бачити дві сторони страху в політиці. Одна – влада і держава будувалися на страху: покарання, вигнання з полісу, країни, залишити без засобів існування, сім’ї тощо. Друга – існуючі держави, навіть демократичні, використовують страх і у вигляді покарання за невиконання законів, і у вигляді покарання за невиконання обов’язків громадянина. По друге, держава і влада викликає страх і жах як щось величне, таємне, непереборне, непізнавальне. І цей тип страху ретельно підтримується владою і владною бюрократією. Таємниця, підтримка масових стереотипів мислення про владу як про могутню, непереборну силу – один з механізмів панування державної бюрократії і владних еліт. І чим менше можливостей у громадянина вірно оцінити владу, механізми прийняття і реалізації рішень, тим більше простору для ірраціонального страху. Наприклад, на цій основі працюють карні органи тоталітарних режимів. На цій основі в СРСР працювали партійні органи і органи державної безпеки. Влада функціонувала таємничо, незбагненно, розпоряджувалася долею людей невблаганно.

Тому моменти зміни влади, особливо якщо в них приймає участь народ, створюють ефект відповідності влади інтересам громадянина. Наприклад, „помаранчеві події” в Україні в 2004 році створили ефект великих надій, що влада стане прозорою, бюрократія буде працювати в інтересах народу і закон буде діяти рівноцінно для усіх. Однак хід подій довів, по-перше, наївність народу, по-друге, те, що влада не збирається стати іншою, ніж попередня і наступна. Отже, участь в становленні влади зовсім не означає, що ця влада стане „своєю” для народу, що вона захистить народ. Влада може погратися в демократію, але знову стає незбагненною і невблаганною і діючою в інтересах меншості проти більшості.

Страх є одним з механізмів влади, який реально проявляється в трактуванні влади як чогось надприродного, божественного, нездоланного. З іншого боку, страх є ефектом влади. І чим жорстокіше влада, тим більше страх стає засобом регулювання суспільних відносин. Н. Макіавелі першим зміг показати, як цим механізмом можна владі раціонально користуватися як для консолідації нації, так і для знищення супротивників.[150]

В той же час страх не може бути єдиним універсальним засобом панування і правління в руках диктатора, кліки, клану, групи еліти, держави. Якщо він не доповнюється іншими засобами впливу на маси, він, по-перше, розбещує владу і розвалює державу, а по-друге, доводить народ до стану, коли народ перестає боятися і іде на повстання в різних формах – від глухого протесту до збройної боротьби з владою.

Страх як елемент політичного життя тісно пов’язаний з іншими видами страху в суспільному житті: від соціальних деструкцій, радикальних трансформацій („шокова терапія!?”), катастроф, тероризму тощо.

Глобальні зміни, які відбуваються в українському суспільстві, посилюють фактори породження страхів, ведуть до втрати ціннісних орієнтацій, буттєвих смислів. Чому ж це відбувається? Тому, що пошуки шляхів виживання країни значною мірою далекі від норм усталеного, цивілізованого розвитку. Всевладдя політико-фінансово-промислових груп у формі корумпованих зграй, ігнорування ними Конституції і законів, низький рівень життя, соціальна і політична незахищеність громадянина ведуть до розщеплення соціальної структури людського буття більшості населення. Воно приходить до думки, що в сучасних умовах неможливо проектувати свою життєдіяльність. З’являється страх перед майбутнім, який відображає неспроможність людини керувати своїм життям і соціальною реальністю.

Вектор страху зміщується: зі страху, зверненого на зовнішній світ – страх перед природними катаклізмами, американським імперіалізмом, НАТО, світовим тероризмом, на страх внутрішньо український – перед владою, перед загальною незахищеністю: економічною, правовою, соціальною, навіть перед самим собою (неповага з боку сім’ї, відсутність самоповаги, що веде до збільшення кількості самогубств).

Таким чином, страх є не тільки психологічний феномен, але й соціокультурний (страх дикуна і сучасної людини різні), й політичний. В усіх іпостасях страх впливає на суспільне життя, на соціальну поведінку людей, є дією і механізмами впливу в позитивному плані (страх перед законом, невиконанням моралі) і в негативному ( страх перед владою, корупцією тощо).

Варто аналізувати страх і в площині „загально-універсальні і специфічні” страхи. Перший тип страхів частково називався – страхи перед природними катаклізмами, війною, владою, голодом, зниженням рівня життя, анархією і тероризмом тощо. Другий тип – специфічні, перед владою в конкретному вираженні – диктатор, інститут (наприклад, міліція, СБУ), перед конкретним майбутнім, перед конкретною організованою злочинністю.

Існують досить багато типологізації страхів: індивідуальні і масові, раціональні та ірраціональні, політичні і економічні, навіть чоловічі і жіночі.

При аналізі страхів необхідно бачити не тільки негативний, але й позитивний бік страхів. До цього часу ми більше аналізували негативний бік політичних страхів. Тепер коротко зупинимося на позитивному.

Страх є необхідною умовою нормального функціонування суспільства, співтовариств. В усіх напівцивілізованих і цивілізованих суспільствах страх за невиконання звичаїв, законів діє як позитивний регулятор. Страх бути покараним за це, страх засудження громадською думкою є інструментом самоприборкування індивіда, удосконалення суспільних відносин. Тут страх „співпрацює ” з соромом.

Страх виступає стимулом діяльності і визначає стратегію поведінки. Наприклад, страх перед голодом виступив стимулом розширення приватного городництва в останні роки радянської влади і перших років незалежної України. Страх перед агресією Росії виступає стимулом консолідації нації і країни на постсоціалістичному просторі і штовхає ці країни на вступ до НАТО. Взагалі страх перед зовнішньою агресією давно став засобом консолідації країн і політичних режимів, мобілізації населення на раціональні і ірраціональні дії.

Можна вказати багато проявів впливу страху на різні типи поведінки: підвищення агресії проти об’єкту страху; апатія, коли людина і маса розуміють, що в ліквідації причин страхів від них нічого не залежить; ігнорування загрози (наприклад, частина людей Чорнобильської зони вважало, що загрози катастрофи не існує). Страх може провокувати злочинність, коли населення вдається до самосудів щодо злочинців. Страх може підштовхувати політичний екстремізм тощо. Отже проблема страху багатоманітна і штовхає науковців на її вивчення, особливо в аспектах сигнально-орієнтаційному, мобілізаційному, організаційному, соціалізуючому, прогностичному та інших.

Особливого підходу в політичній науці вимагає аналіз суб’єктів, які провокують, породжують і використовують страхи в системі „ виробник -отримувач ” страхів.

Розповсюдження природних і штучних страхів беруть на себе ідеологи, політики, засоби масової інформації. Розповсюдження страхів щодо природних катаклізмів може мати, а може і не мати політичних цілей. Створення ж штучних страхів, наприклад пошук внутрішніх ворогів в СРСР протягом усієї історії, пошук ворогів України в сьогоднішній Європі – це штучне створення страхів з метою політичної дезорієнтації населення , виграшу виборів і т.д. Інколи окремі верстви і соціальні групи ( інтелігенція, фанатики тощо ) виступають як агенти розповсюдження страхів ( про кінець історії, кінець світу, ядерну катастрофу, занепад національної культури і т. д.), що породжує масові істерії, паніку.

 

Страх і сміх як фактори суспільного життя і політики

Категорія „страх” дуже тісно пов’язана з категоріями „щастя” і „нещастя”.

Сама по собі категорія „щастя”, яка означає міру задоволення реальних і штучних потреб, дуже бідна за змістом, тому більше використовується в мистецтві, у взаємовідносинах статей, у сімейних відносинах і ще в деяких життєвих сферах. Що ж вона містить у собі у цих сферах: а) вищу мить задоволення (мистецького або творчого, статевого, народження дитини, від перемоги в спорті тощо); б) почуття володіння чим-то, про що мріялось – придбання речі, посади, коханого і т. д.; в) заподіяння шкоди ворогу. Можна перераховувати і надалі, від чого людина буде почуватися щасливою мить або деякий час. Особливо в епоху, коли матеріальне домінує над духовним. Але це здебільшого скороминущий стан. Задоволена потреба породжує нові потреби. Гонитва за задоволеннями, за володіння майном, грошима може бути безкінечною, оскільки заздрість штовхає на безупинний біг, який робить людину нещасною.

Найменш дослідженою сферою існування щастя є влада. Щастя від політичної, економічної, духовної влади завжди було найбажанішим. Тому боротьба за владу, щоб відчути щастя перемоги, була провідною стимулюючою силою розвитку суспільств, починаючи від первісних форм соціальності. А боротьба за політичну владу – це домінуючий тип боротьби, який підіймає на найвищій рівень отримання щастя – щастя володіння народами, долею держави, регіонів, міст, нарешті, долею людства. Скільки людських життів, країн, регіонів, досягнень матеріальної і духовної культури згоріло у цій раціональній , ірраціональній і безумній боротьбі за щастя володарювання.

Але й тут щастя скороминуще. Отримавши владу, треба постійно боротися, щоб її утримати. Страх втрати влади знищує почуття щастя у володаря. Чим гірша ситуація в колективі, місті, регіоні, країні, у світі, тим більше страх володарюючих, особливо коли вони не є кращими в інтелектуальному і моральному планах. Якраз страх змушує диктаторів знищувати не тільки ворогів, але й поплічників, як тільки виникає підозра, що вони можуть стати конкурентами, взяти участь в змові або заколоті. Навіть не диктатори, так звані „демократичні володарі” ходять під „домоклавим мечем” страху втратити посаду, повноваження тощо.

Для частини людей, дуже невеликої, щастя означає відсутність нещастя. Інколи люди невиправдано самовизначають свою приналежність до цієї частини. Тому що людина схильна бачити себе кращою, ніж є, виправдати свої дії або бездіяльність обставинами, які склалися, роком, волею Бога, волею злих людей тощо. Досягти такої життєвої позиції – відчувати щасливим при відсутності нещастя, раціонально, як стиль життя – це, мабуть, є справжнім людським щастям.

В цілому ж щастя як стан, відчуття, орієнтація мінливе, важко вловиме. Хоча дискусії щодо його інтерпретацій йдуть бурхливі, а його оцінки залежать від інтелектуального і фізичного рівня розвитку людини. Лише ще один стан, відчуття викликає такі ж дискусії – це кохання. Мабуть тому, що і тут примха, ірраціональне грають таку ж велику роль.

Категорія „нещастя” теж близько пов’язана з категорією „страх”, оскільки страх робить людину нещасливою. Нещастя для людини – це нереалізована потреба в самореалізації, в життєвих потребах, які є нормою – житло, їжа, одяг, освіта, сім’я тощо. Нещастя – це нереалізована потреба розвитку нації, країни, соціальної групи, регіону і т. д. Ця категорія дуже багата за змістом. Недарма Л. Толстой казав, що усі щасливі сім’ї схожі між собою, а нещасливі – нещасливі з різних причин. За цим побутовим висловом, велика проблема існування маси нещасливих, або й нещасних, які втратили будь-які перспективи не тільки щастя, а й життя.

Якщо щастя миттєве, скороминуще, то нещастя – це тривалий стан, який нерідко закінчується трагедією для народу, країни, сім’ї, людини. Нещастя постійно страшить, викликає безнадію, безвір’я і може зламати як націю і країну, так і окрему людину. Нещастя, наприклад, вторгнення завоювальників, знищували цивілізації, народи, сім’ї, особистості. Усі колоніальні імперії були побудовані не на щасті завойовників, якщо воно було, то минуло, а на нещасті підкорених або знищених народів.

Як же долати страх, насамперед в політиці? Існує багато шляхів, і в першу чергу це соціальне пізнання, раціональна наука, науковий аналіз політичних подій. Але цим шляхом може йти лише менша частина населення. Безумовно існують матеріальні та ідеологічні механізми подолання страхів: практичний досвід, критичне ставлення до ірраціоналізму, ідеологічний вплив на населення тощо.

Але цього інколи мало. І людство розробило дієвий інструмент боротьби зі страхом – сміх. Вже в Стародавній Греції і Римі сміх був дієвим засобом боротьби з політиками і демагогами, які залякували населення. З’явилися спеціальні форми мистецтва – комедія, сатира, фарс, байка, які були засобом боротьби зі страхом.

Епоха Рабле, Сервантеса, Шекспіра – це якісно новий етап використання сміху проти страху. Дійсно, влада, владна верства, над якими сміються, перестають бути страшними, навіть якщо вдаються до репресій Чому ж сміх грає таку соціально-оздоровчу роль по відношенню до страху?

Сміх як соціальний феномен, а не тільки індивідуальна фізиолого-психологічна реакція, має глибоке світоглядне значення як одна з суттєвих форм правди про світ в цілому, про історію, політику, людину, різні сторони суспільних відносин. Це специфічна, універсальна точка зору на світ, яка своєрідно оцінює світ, але не менш суттєво, ніж серйозність. Деякі сторони світу, політики, суспільних відносин більш точно оцінює сміх, ніж науковий аналіз. Наприклад, в падінні СРСР сміх населення над владою і лідерами у формі анекдоту, комедії, сатири, фарсу, хоч вони й шли поряд з трагедією, зіграв дуже суттєву роль. Ніякі каральні органи не могли захистити КПРС, її лідерів, ідолів режиму від сміху народу. Навіть диктатор Й.Сталін, перед яким з страху тремтіло півсвіту ( згадаємо працю С.К’єрк’єгора „Страх і тремтіння”) історично був підданий остракізму спочатку у формі анекдоту. Анекдот показав усе убожество, підлість, жорстокість „батька народів” і „генія мовознавства” і „великого полководця”. А згадаємо анекдоти про Леніна, „великого” кукуркдзовода Хрущова, „великого” оратора Брежнєва, які показували духовну і політичну убогість цих диктаторів і скоморохів. І сьогодні анекдот є дієвою зброєю в руках народу проти української влади, якщо вона діє в супереч інтересам народу. Сміх, фактично, є покаранням для політиків, громадських діячів за їх порочність і убозтво.

При цьому не варто відкидати соціальну роль сміху як розваги, відпочинку, критики негараздів в мистецтві, літератури, побуті, в професійній діяльності. На жаль, сьогодні сміх в так званих „шоу – проектах”, перетворився в низькоросле зубоскальство, розрахованого на примітизованого глядача і слухача. Але часи О.Вишні, А.Райкіна, А.Сови ще й сьогодні закарбовані в історичній пам’яті народу.

В сучасному суспільстві існують досить обґрунтовані учення про соціальну силу сміху і філософія сміху, в яких розкривається зміст, причини, дія і наслідки. Чому про соціальну силу сміху? Тому, що усім відома формула Аристотеля: „З усіх живих істот тільки людині притаманний сміх”. Сміх є не тільки вищим духовним привілеєм людини, але й засобом життя і спілкування, механізмом функціонування світогляду і політики, захисту прав і свобод людини.

Серйозність в класових суспільствах офіційна, авторитарна, сполучається з насильством, заборонами, обмеженнями. Особливо в політиці. В політичній серйозності є елемент страху і залякування. Сміх долає страх, закладає підґрунтя перемоги над ним.

Систему страху зробити значно легше, ніж відкрити простір для нормального сміху як виявлення не настраханої, вільної людини.

Швидко створюється ідеологія страху, яка спирається, як правило, на реальну або очікувану систему тоталітарного насильства. Ця ідеологія переводиться в практичну політичну і побутову сфери як модель поведінки правоохоронних ( частіше каральних ) органів, якою швидко оволодівають ці органи на основі дозвільного насильства і звільнення підлих інстинктів знущання над слабкими: згідно диктатором дозволеного ігнорування закону або просто використання злочинців для нових злочинів. Найбільший ефект досягається використанням романтики для виправданням злочинів: боротьба за першість „своєї релігії”, „своїх ідеалів”, захист інтересів країни, „трудящих” і т.д. Тут з’являється оболонка моральності злочинів в ім’я вищих інтересів. І тут відкривається найширший простір для розповсюдження страху.

Сміх, перемагаючи страх, прояснює світогляд людини і розкриває для неї світ по-новому. Досить часто перемога сміху є ефемерною, тільки духовною. За перемогою знову ідуть суворі будні страху і поневолення. Але „пробоїни”, які робить сміх в системі страху приводить до нових перемог. Сміх стає погребальним дзвоном епох, які приречені на смерть, старої влади, ідеології, політики. І політична наука не може ухилитися від вивчення феномену сміху, також як і феномену страху.

Сміх в політиці, мистецтві, повсякденному житті здійснює багато взаємопов’язаних функцій: він засуджує і розважає, дає надію і засмучує, рятує і очищає, примирює з життям і відкидає його тіньові сторони. Сміх – це складне соціальне явище, суперечливе, багатогранне, емоційно насичене. Одночасно він має ефект солідаризації в розумінні світу і вироблення стратегії дій. До того часу, поки людство і людина будуть знаходити смішне в старому, перспектива свободи не згасне.

 

Післямова

Ідея цієї книги виношувалася давно. До її написання спонукало декілька факторів: всеохоплююча корупція в пострадянських країнах (в деяких менше – країни Балтії); українська національна модель корупції як спосіб взаємовідносин інститутів влади, громадянина й влади, громадян між собою; визнання корупції ООН та іншими міжнародними організаціями як гострої хвороби кінця ХХ-початку ХХІ століть; хвилювання за долю України, оскільки корупція знищує її майбутнє. Крім того, у авторів визрівало розуміння того, що корупція – це не політика, а антиполітика, її нібито не планують, не реалізують свідомо, а вона, як сіяні вітром будяки, захоплює все нові площі суспільного життя. Не тільки політичне, але й економічне й духовне життя суспільства корумпується. І коли в Україні виникли корупційні клани, земляцтва, групи, то стало зрозумілим, що спочатку стихійне розповсюдження корупції стало організованим, зі своїми правилами, нормами, традиціями. Тобто, корупція стала елементом організованої злочинності.

У книзі ми прагнули показати, що існує “офіційна політика”, яка проклинає корупцію, використовує гасла боротьби з корупцією в передвиборчих змаганнях і програмах урядів, парламенту, президентів, органів місцевого самоврядування. але реальна практика – суворіша. Романтичні й цинічні обіцянки під час виборів забуваються, політичне й моральне переродження людей, які захоплюють владу, здійснюється досить швидко, бюрократична машина влади втягує у свої технології нову групу еліти й усе продовжується по-старому.

Переосмислення подій 2002-07 рр. показує, що черговий раз розвіялися надії на прихід “доброго царя”, що мільярдери не будуть грабувати народ, бо “вони й так багаті” (але немає меж накопиченню), що прийдуть нові люди з регіонів до влади й змінять на краще життя народу, що народу набридло грати роль об’єкта маніпуляції з боку влади й опозиції. Підтвердилася біблійна мудрість: “Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитися воно, – і немає нічого нового під сонцем!..” (Книга Еклезіастова, 1.9). Жодна політична сила: комуністи, соціалісти, ліберали, націонал-патріоти, центристи і радикали не уникли звинувачень в корупції, відбиваючись звинуваченнями: “І ви такі ж!”.

Отже, варто підкреслити деякі висновки із проведеного дослідження.

1. Корупція в Україні не зводиться до політичних ознак, – це більш системне, всеохоплююче явище, яке руйнує цивілізовану внутрішню й зовнішню політику країни, ставить під питання само існування країни.

2. ХХІ століття демонструє, що кардинальні зміни у світі, які відбулись в останні двадцять років у зв’язку з розпадом так званої “соціалістичної співдружності” і СРСР, створенням “однополюсного” світу й бурхливий процес глобалізації породили нові можливості й мотиви для корупції в національному та світовому масштабах. Новітній аналіз підставив під сумнів, що “вільні ринки”, міжнародна кооперація країн і політика невтручання держави в економіку є ефективними засобами боротьби з корупцією. Виявилося, що кожна соціополітична й економічна система породжує власну модель корупції, і систем, повністю вільних від корупції, немає.

3. Корупція є комплексним асоціальним явищем і вражає інститути політичної й економічної влади, органи місцевого самоврядування та правоохоронні структури.

4. Поняття “корупція” грає важливу методологічну роль для визначення всього кола дій антиправового характеру, які правовою наукою й законом відносяться до корупційних згідно визначених критеріїв. Ця методологічна роль дозволяє класифікувати корупційні дії і є відправним пунктом у законотворчої діяльності, щоб закон міг охопити явище корупції в системній, структурно-функціональній формі, у тісному зв’язку теорії й практики правоохоронної роботи.

5. Нагальною проблемою сучасної України є реалізація практичної функції політичної й правової наук у сфері боротьби з корупцією через творення несуперечливих та прозорих систем політичних і правових норм протистояння корупції. При цьому аналіз світової правової теорії повинен доповнюватись аналізом вітчизняної правозахисної практики й результатів правових експериментів. Науково обґрунтований і практично орієнтований Закон повинен стати не тільки засобом боротьби з корупцією, але й механізмом формування зрілої політико- і правосвідомості населення України, його активної суспільної антикорупційної позиції.

Сьогодні важливою проблемою є розробка методології й методик відстеження корупційних правопорушень на національному рівні, створення банку даних, який би був інформаційною базою не тільки українських правоохоронних органів, органів управління, науковців, але й дозволяв “на рівних” співпрацювати з міжнародними організаціями з боротьби з корупцією.

6. Коли організована злочинність, зокрема, корупція, збагачується транснаціональними методами й формами, успішність кримінального переслідування часто знижується. Злочинні дії здійснюються на території різних країн і транснаціональні злочинці можуть бути засуджені лише в тих випадках, коли з допомогою співпраці органів влади й правоохоронних органів усі елементи слідчої мозаїки складуються в потрібній черговості й взаємопов’язано. В іншому випадку злочинці або уникнуть покарання, або покарання буде лише за частину провини.

7. Враховуючи глобалізацію світу й процеси формування транснаціональних корупційних угруповань, необхідно проводити уніфікацію українського антикорупційного законодавства із законодавством Європейського Союзу, куди Україна прагне вступити, а також приводити українське антикорупційне законодавство у відповідність із високими вимогами міжнародних конвенцій та угод.

8. Науково коректно розглянути корупцію в більшості випадків у зв’язці з організованою злочинністю, оскільки корупція тільки в окремих випадках існує як локалізований злочин у сфері службової діяльності. Як правило вона взаємопов’язана з іншими випадками в горизонтальному й вертикальному вимірах (перерозподіл доходів, обмін корупційними послугами й т. д.). Організована злочинність без корупції, у її правовому й політичному розумінні, існувати не може.

9. У розробці й реалізації загальнонаціональних і антикорупційних програм варто враховувати міжнародний досвід, рекомендації міжнародних організацій (в першу чергу ООН), активно співробітничати з ними. Видається доцільним активізувати зусилля України із приєднання до світових і європейських конвенцій антикорупційного характеру, зі співпраці міжнародними інститутами, які протидіють міжнародній корупції. Зволікання з діями в цьому напрямку витлумачується міжнародними організаціями як небажання керівництва України боротись з корупцією.

10. На нашу думку, особливо важливе значення для ефективного реформування антикорупційного законодавства має прийняття нового міждисциплінарного Закону України “Про боротьбу з корупцією”, якій би був узгоджений з усією системою існуючого законодавства, і носив більш конкретний характер в аспекті покарання корупціонерів. Тільки прийняття такого закону дозволить пов’язати єдиним задумом і стратегію боротьби з корупцією й розрізнені антикорупційні норми й запустити механізм здійснення безперервної комплексної й системної правової діяльності з боротьби з корупцією в Україні.

11. Разом із прийняттям нового міждисциплінарного Закону України “Про боротьбу з корупцією” повинне удосконалюватись й галузеве (спеціальне) законодавство в частині, яка відноситься до хабарництва та інших виявів корупції в окремих галузях господарчої, політичної, правової діяльності, які регулюються спеціальними законами. Потрібно також внести спеціальні зміни і доповнення в Кримінальний Кодекс України в частинах: а) про розширення кола спеціальних суб’єктів отримання хабара (передбачивши відповідальність не тільки посадових осіб, але й усіх держслужбовців, працівників органів місцевого самоврядування, а також працівників апаратів посадових осіб – помічників, консультантів, референтів, які найбільшою мірою організовують корупційні зв’язки); б) про віднесення до предмету хабара переваг не тільки майнового, але й немайнового характеру: забезпечення кар’єр, надання посад, сприяння в отриманні виборних місць (підтасовка виборів і т. д.), обмеження прав людей, та інше; в) про відновлення в кримінальному законодавстві самостійної правової норми про відповідальність за посередництво в організації хабара і зниження відповідальності за правдиву інформацію про хабарництво у випадках співпраці непрофесійних злочинців з правоохоронними органами; г) про розширення переліку кваліфікуючих ознак надання хабара, з включенням в нього злочинів, здійснених групою осіб з попередньою змовою, в особливо великих розмірах і т. д.

12. Необхідно більш ретельно витлумачити презумпцію невинності, особливо в так званій “низовій, побутовій” корупції (хабар у вигляді подарунку в негрошовій формі). Громадянин, якій обвинувачується в корупції (особливо в хабарі) не повинен доводити свою невинність. Обов’язок доведення злочину лежить на органах дізнання, слідства. Але людина, яка живе заможно у невідповідності з прибутками, повинна давати пояснення про додаткові прибутки. Якщо особа не робить цього, то вона, як мінімум, повинна бути звільнена з державної або виборної посади.

13. Подолання корупції в Україні неможливо без комплексної реформи правоохоронної системи. Часткові реформи в системах прокуратури, органів МВС, суду, в підрозділах Міністерства юстиції, СБУ та інших правоохоронних структурах малоефективні через їх несистемність, випадковий характер, фінансову незабезпеченість і т. д. Крім того, ці реформи мають узковідомчу спрямованість і слабо забезпечені науково.

14. Широка і глибока адміністративна реформа, повинна проводитись скоординовано з правовою реформою, в основі яких повинен бути принцип розподілу функцій влад, ліквідація механізмів і засобів незаконного втручання політичної влади в економіку і процеси прийняття і реалізації судових рішень. Одночасно ця реформа повинна піднести правову і адміністративну відповідальність громадян, громадських організацій за дії або бездіяльність, під час яких порушуються інтереси держави і суспільства.

15. Існують різні моделі боротьби з корупцією: тоталітарна, авторитарна, ліберальна. Кожна з них має свої переваги і недоліки. Але найбільш реальна і прагматична це модель боротьби з корупцією на базі правової держави – модель “salus populi” (благо народу – лат.), тобто модель, в основу якої покладені інтереси народу. В цій моделі велике значення має реалізація таких ідей, як погодження норм права і моралі, визначення розумної ієрархії правооберігаємих цінностей, рівність усіх громадян перед законом, кореспондування між рівнем владних повноважень і ступенем відповідальності, формування розумних, науково визначених пріоритетів боротьби з корупцією.

16. В плані боротьби з корупцією особливо важливо забезпечити реальне втілення в практику принципу демократичної, правової держави – рівність усіх громадян перед законом, зводячи до мінімуму систему юридичних і фактичних імунітетів. Не можна відноситись до права як до механізму регулювання суспільних відносин, якій можна запускати в дію або відключати, відповідно до волі владних груп або окремих осіб. Важливо реалізувати ідею правозаконності – гуманістичного права, яке покликано володарювати, управляти в суспільстві згідно пріоритету Закону.

17. Межа між державними і недержавними структурами в Україні розмита. Чиновники відчувають себе незахищеними, невпевненими в завтрашньому дні, їх мотивації у чесній, відповідальній праці надзвичайно слабкі. Тому кожний працівник державного апарату має подвійну орієнтацію: а) на вирішення державних завдань; б) на реалізацію власних цілей, що рідко співпадають з офіційними цілями і відповідають закону. Змішування мотивації праці чиновників породжує корупційні типи поведінки. Тому однією з цілей реформи державної служби є творення процедур, які б стимулювали законну діяльність чиновників і стримувала протизаконну.

18. В Україні бурхливо зростає бюрократизація суспільних відносин, яка пов’язана з здійсненням дозвільних і заборонних повноважень держави і органів місцевого самоврядування. Кількість довідок, звітів, погоджень, перевірок, не дивлячись на інформатизацію управління, багатократно збільшується. Це веде до зростання управлінського персоналу, якій не відрізняється високою якістю через відповідний рівень зарплати. Але цей персонал швидко опановує методи корупційних дій. В цих умовах ретельний перегляд існуючої нормативної бази забезпечення процедур і регламентів прийняття рішень – один з шляхів боротьби з корупцією. Не можна миритися с ситуацією, коли здійснюються мрії чиновників про абсолютну захищеність і безвідповідальність, про право на майже відкриті корупційні дії.

19. Збереження сьогодняшньої ситуації в сфері державного управління і місцевого самоврядування може стати міцним бар’єром для гальмування усіх реформ, що і відбувається останні декілька років. Без розведення грошей і влади, бюрократії і бізнесу – ніколи не подолати корупції.

20. Побудова демократичної, соціально-правової держави повинна зміцнюватись системою спеціальних механізмів подолання корупції в Україні на усіх рівнях – від побутової корупції до корупції у вищих ешелонах влади. Ці механізми можуть ефективно діяти на виваженій за європейськими нормами законодавчій базі.

21. Системність механізмам подолання корупції надають: єдина, несуперечлива система організаційних принципів їх функціонування; система законів, у центрі якої повинен знаходитись методологічно і економічно обгрунтований Закон України “Про боротьбу з корупцією”, а ця система законів повинна бути узгоджена з Конституцією України, закони між собою і з міжнародним законодавством у цій сфері.

22. Судово-правова реформа, реформування правоохоронних органів повинні стати частиною загальної реформи політико-правової сфери України, яка теж повинна мати антикорупційну скерованість і в частині загальних принципів боротьби з корупцією і спеціальних норм.

23. Варто у повному обсязі використати можливості міжнародного співробітництва в сфері боротьби з корупцією у трьох напрямах: а) заходи загального юридичного характеру: зближення українського законодавства с міжнародним, приєднання України до міжнародних угод з боротьби з корупцією, організованою злочинністю, в тому числі економічною і т. д., б) практичні правоохоронні заходи: уніфікація доказової бази в сфері корупції, укладання двосторонніх і багатосторонніх угод про спільні оперативні дії і т. д., в) партнерська допомога в інформаційній сфері: обмін інформацією про корупційні групи, методи корупції, перепідготовка кадрів, розробка антикорупційних пропагандистських програм, організація спільної аналітичної роботи і т. д.

24. Війна з корупцією не повинна перетворюватись у політичне шоу, а повинна стати війною за Україну, за її оздоровлення, за її майбутнє як суверенної країни, де існує народовладдя, є порядок і править Закон. Крім того, примат психології корумпованості над правом, меркантильності над духовністю веде сучасну Україну у глухій кут нецивілізованих суспільних відносин. Тому боротьба з корупцією є шляхом входження України в об’єднану Європу.

25. Загрозі корупції потрібно протиставити системний опір. Для цього необхідно об’єднати зусилля всіх інститутів громадянського суспільства, забезпечити їх соціальне і правове партнерство з органами державної влади, масштабно задіяти політико-правові, організаційні, економічні і пропагандистські важелі боротьби з корупцією.

26. Такі системні заходи повинні супроводжуватись інформаційним наступом на корупцію, коли усі інформаційні ресурси суспільства використовуються для дискредитації корупції в очах народу, для формування в суспільстві несприятливого психологічного клімату для суб’єктів корупційної діяльності.

27. З метою дослідження усього комплексу проблем корупції, вироблення пропозиції з протидії корупції варто мати спільну наукову координаційну раду Національної академії наук і академії правових наук України, яка б могла об’єднувати зусилля учених різного профілю не тількі на дослідженні існуючої корупційної ситуації, але й на прогнозуванні і профилактиці корупційних явищ, забезпечуючи цю раду спеціальними коштами на дослідження через урядові програми.

Політична й економічна модернізація України можлива тільки через рішучу боротьбу з організованною злочинністю й, зокрема, з корупцією. Цьому можуть сприяти:

  • завершення реорганізації “партії влади” в широкому розумінні як відносно формалізованого механізму прямого й зворотного зв’язку центру з регіональною владою й органами самоврядування. Причому “партія політичної й економічної влади” зобов’язана самоусвідомити, що корупція невигідна стратегічно оскільки є фактором заперечення цивілізованого розвитку усього суспільства й розвалу усіх соціальних структур;
  • оновлення політичної й економічної еліти, яка впливає на прийняття стратегічних рішень про євроінтеграцію. Старі групи еліт заражені російським імперським синдромом, коли хабар вважався нормою життя й верхів і низів демократії;
  • можливо – більш або менш радикальна зміна структурних основ політичного режиму й зростання рівня політичної й правової культури населення.

 

відомості про авторів

Журавський Віталій Станіславович, доктор політичних і юридичних наук, проректор, академік Академії правових наук України;

Михальченко Микола Іванович, доктор філософських наук, професор, член-кореспондент Національної академії наук України, керівник Центру Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України;

Михальченко Олександр Миколайович, науковий співробітник Всеукраїнської соціологічної служби.

 

Список використаної літератури

1.           Аврек Г., Овчинский В. Мздоимство и лихоимство на переходе к рынку // Наш современник. – 1992. – №12. – С. 41.

2.           Азаров М.Я. Обмеження корупції та «тіньової» економічної діяльності: проблеми і перспективи // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – К., 2001. – № 4. – С. 14-19.

3.           Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. – К., 1996. – С. 16.

4.           Бердяев Н.А. Истоки и смысл русского коммунизма. – М., 1990. – С.46-47, 106.

5.           Бланшо М. Сад // Маркиз де Сад и XX век. – М., 1992. – С.47.

6.           Богданов А. Всеобщая организационная наука (тектология). – М.-Л., 1925. – Ч. 1. – С.162.

7.           Бойко В.Ф. Про деякі питання правозахисної діяльності судів України за підсумками роботи в 1998 році // Суд в Україні: боротьба з корупцією, організованою злочинністю і захист прав людини, т. 12. – К., Інститут “Проблеми людини”, 1999. – С. 24-34.

8.           Борзенко Г.Н. Общественные меры по борьбе с коррупцией // Весник московского Университета. – М., 2000. – С. 13-21.

9.           Борисов В., Кальман О. Громадянське суспільство та питання подолання корупції // Вісник Академії правових наук України. – 2005. – № 2(41). – С. 171.

10.      Бродель Ф. Время мира. – М., 1992. – С.533.

11.      Булгаков С.Н. Философия хозяйства. – М., 1990. – С. 109.

12.      Бюрократична деформація свідомості державних службовців та боротьба з бюрократизмом // Правова держава. Щорічник наук.праць. – Вип.9. – К., 1998.

13.      В Политбюро ЦК КПСС… По записям Анатолия Черняева, Вадима Медведева, Георгия Шахназарова. – М., 2006. – С.9.

14.      Вебер Макс. Избранные произведения. – М., “Прогресс”, 1990. – С. 805; Селіванов В. Право і влада суверенної України. – К.: “Ін Юре”, 2002. – С. 723.

15.      Ведерникова О.Н. Теория и практика борьбы с преступностью в Великобритании. – М., 2001. С. 259.

16.      Великий тлумачний словник сучасної української мови/ – К.; 2001. – С.26.

17.      Винниченко В. Відродження нації. – Ч.11, – Київ – Відень, 1920. – С. 262-264.

18.      Віленська Е., Дідоренко Е., Розовський Б. Організаційно-правові заходи боротьби з корупцією // Суд в Україні: боротьба з корупцією, організованою злочинністю і захист прав людини. – К.: Ін-т “Проблеми людини”. – 1999. – Т.12. – С. 299-300.

19.      Власть, бизнес и гражданское общество // Общественные науки и современность. – 2002. – № 6. – С. 331-51.

20.      Гальперин И.М. Организованная преступность, коррупция и уголовный закон // Соц.закон-ность 1989. № 4. – С. 37.

21.      Гвоздецький В. Система державних органів по захисту прав людини від корупції та організованої злочинності в Україні // Суд в Україні: боротьба з корупцією, організованою злочинністю і захист прав людини. – К.: Ін-т “Проблеми людини”. – 1999. – Т.12. – С. 65.

22.      Гегель Г.В.Ф. Логика // Энциклопедия философских наук. – М., 1974. В 6 т. Т. 1. – С. 89.

23.      Гегель Г.В.Ф. Наука логики. – М., 1971. В 2 т. Т. 2. – С. 171.

24.      Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М., 1990. – С. 13.

25.      Гегель Г.В.Ф. Философия религии. – М., 1977. В 2 т. Т. 2. – С. 176-177, 332-333.

26.      Гегель Г.В.Ф. Политические произведения. – М., 1978. – С.152.

27.      Гегель Г.В.Ф. Енциклопедія філософських наук // Поппер Карл. Відкрите суспільство та його вороги. – К., 1994. В 2 т., Т. 2. – С. 73.

28.      Герчикова И.Н. Деловая этика и регулирование международной коммерческой практики. Учебное пособие. – М.: Издательство «Консалтбанкир», 2002. – C. 337-338, 426.

29.      Горбунова Л. Конституційні засади забезпечення законності у нормотворчості // Право України. – 2004. – №7. – С. 20.

30.      Грабовський Б. Розкладати і підкуповувати // Людина і закон. – К, 2003. – №11. – С. 18.

31.      Греф Ришард. “Так. Отче” щодня з Богом. – Торонто, 1977. – С. 16, 38-39.

32.      Гришаев П.И. Советская криминология: Учебное пособие. – М., 1975. – С. 6.

33.      Грищук М. Практика застосування законодавства органами виконавчої влади України по подоланню корупції // Суд в Україні: боротьба з корупцією, організованою злочинністю і захист прав людини. – К., 1999. – Т.12, Ін-т “Проблеми людини”. – С. 261.

34.      Грушевский М.С. Очерки истории украинского народа. – К., 1990.

35.      Грушевський Михайло. Місія Драгоманова // “Україна”. – 1926. – ч.2-3. – С. 3.

36.      Губерський Л., Андрущенко В., Михальченко М. Культура. Ідеологія. Особистість. Методолого-світоглядний аналіз. – К.: Знання України, 2002. – С. 72-79, 425-478.

37.      Гуров А.И. Профессиональная преступность: прошлое и современность . – М.,1990 г. – С. 31.

38.      Даньшин И.Н. Организованная преступность // Збірник наукових праць Харківського центру по вивченню організованої злочинності та корупції спільно з Американським університетом в Вашингтоні. Випуск другий. – Харків, 2001. – С. 4-5

39.      Даньшин.И.Н. Введение в криминологическую науку. – Харьков: Право, 1998. – С. 36.

40.      Декларація Організації Об’єднаних Націй про боротьбу з корупцією і хабарництвом у міжнародних комерційних операціях // Міжнародні правові акти та законодавство окремих країн про корупцію. – К., 1999. – С. 84-85.

41.      Декларація Організації Об’єднаних Націй про злочинність і суспільну безпеку // Міжнародні правові акти та законодавство окремих країн про корупцію. – К., 1999. – С. 79-83.

42.      Демократія і державне управління // Державотворення і правотворення в Україні: досвід, проблеми, перспективи / За ред. Ю.Шемшученка. – К., 2001.

43.      Доналдсон Т. Этика международного бизнеса // Форчун. – Нью- Йорк, июль 1994.

44.      Донцов Дмитро. Дух нашої давнини. – Дрогобич, 1991. – С. 50.

45.      Донцов Дмитро. Росія чи Європа? – К., 1992. – С. 20.

46.      Доповідь Президента України Л.Кучми на засіданні Коордінаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю // Урядовий курьєр. – К., 1997, 18 лютого.

47.      Друга книга Мойсеєва: Вихід.

48.      Експертна доповідь «Україна в 2006 році: внутрішнє і зовнішнє становище та перспективи розвитку. – К.: Ін-т стратегічних досліджень, 2007. – 255 с.

49.      Єрьомін Аскольд «Ми не продаємо НАТО. Ми тільки пояснюємо, що це таке» // Високий замок № 194 (3115) 25.10.2005. – С. 1,2.

50.      Жалинский А.Э., Рёрихт А. Введение в немецкое право. – М.: Спарк, 2004. – С. 17-18.

51.      Журавський В., Кучеренко О., Михальченко М.. Політична еліта України: теорія і практика трансформації. – К.: Логос, 1999. – С. 264.

52.      Закон України “Про банки і банківську діяльність“ від 7 грудня 2000 р. № 2121-ІІІ / Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 5–6. – Ст. 30 (зі змінами та доповненнями станом на 6 лютого 2005 р.).

53.      Закон України “Про боротьбу з корупцією”. (ВВР. – 1995. – №34; ВВР. – 2000. – №24).

54.      Закон України “Про Вищу раду юстиції” від 15 січня 1998 р. № 22/98-ВР. (ВВР. – 1998. – № 25. – Ст. 146 (зі змінами та доповненнями станом на 21 травня 2005 р.)).

55.      Закон України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 р. № 422/96-ВР. (ВВР. – 1996. – № 49. – Ст. 272 (зі змінами та доповненнями станом на 23 червня 2005 р.)).

56.      Закон України “Про міліцію” від 20 грудня 1990 р. № 656-ХІІ. (ВВР. – 1991. – № 4. – Ст. 20 (зі змінами та доповненнями станом на 7 лютого 2004 р.)).

57.      Закон України “Про місцеві державні адміністрації” від 9 квітня 1999 р. № 586-ХІV. (ВВР. – 1999. – № 18. – Ст. 774 (зі змінами та доповненнями станом на 6 березня 2004 р.)).

58.      Закон України “Про Національний банк України” від 20 травня 1999 р. № 679-ХVІ. (ВВР. – 1999. – № 29. – Ст. 238 (зі змінами та доповненнями станом на 10 січня 2002 р.)).

59.      Закон України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” (ВВР. – 1998. – №34).

60.      Закон України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” (ВВР, 1993. – №35; ВВР. – 2002. – №16, 17).

61.      Закон України “Про підприємництво” (ВВР. – 1991. – №14).

62.      Закон України “Про державну службу” (ВВР. – 1993. – №52).

63.      Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг” від 12 липня 2001 р. № 2664-ІІІ. (ВВР. – 2002. – № 1. – Ст. 1 (зі змінами та доповненнями станом на 6 лютого 2003 р.)).

64.      Замалеев А.Ф., Зоц В.А. Мыслители Киевской Руси. – К., 1987.

65.      Замалеев А.Ф., Зоц В.А. Отечественные мыслители позднего средневековья. Конец ХIV – первой трети ХVII в. – К., 1990.

66.      Звіт про результати соціологічних досліджень проблем створення партії “Єдина Україна”(травень – червень 2002 року). – К., 2002.

67.      Зелінський.А. Перспективи подальшого розвитку кримінології., Право України, 2001 р. № 2. – С. 107, 109.

68.      Ігор Луценко. Труднощи анархистського будівництва // Україна кримінальна. К., 26.07.2006 www.cripo.com.ua.

69.      Ісаєвич Я. Минуле, сучасне і майбутнє народу: проблема спадкоємності української культури в творчості Шевченка // Записки Наукового Товариства Імені Тараса Шевченка. – Львів, 1990. Том ССХХІ. С. 47.

70.      Ісаєвич Я. Юрій Дрогобич. – К., 1972.

71.      Кабанов П.А. Коррупция и взяточничество в России: исторические, криминологические и уголовно-правовые аспекты. – Нижнекамск, 1995. – С. 7

72.      Камлик М., Невмержицький Є. Корупція в Україні. – К.: “Знання”, 1998. – С. 5-27.

73.      Киевские Ведомости, 22 июля 2002 г. – С. 5.

74.      Кирпичников А.И. Взятка и коррупция в России. – СПб., 1997. – С.17.

75.      Ковтун Володимир. Історія Народного Руху України. – К., 1995. – С. 87, 138.

76.      Комиссаров В.С. Уголовно-правовые аспекты борьбы с коррупцией // Вестник Московского университета. Серия 11. Право. – 1993, №1. – С. 28.

77.      Конституции буржуазных государств. – М., 1982. – С. 178.

78.      Конституція України, 1996. – Ст..22, ч.ІІІ.

79.      Концепція реформування політичної системи України (проект). – К.: “Полюс”. – 2001. – С. 36.

80.      Корчагін А.Г., Іванов А.М. Кримінально-правова політика в області впливу на корупцію // Правова політика і правове життя. – К., 2003. – №3. – С.95-96.

81.      Костомаров Н.И.Исторические произведения.

82.      Косякова Н. Дача взятки преступление или крайняя необходимость? // Российская юстиция. – 1999. – №5. – С.50.

83.      Котляр М.Ф. Данило Галицький. – К., 1979.

84.      Кравчук Л. Маємо те, що маємо. Спогади і роздуми. – К., 2002, С.121.

85.      Криминология: Учебник для юридических вузов / Под общей редакцией А.И.Долговой. – М.; 1997. – С. 501, 503.

86.      Кудрявцев В.Н. Причинность в криминологии (о структуре индивидуального преступного поведения). – М.: Юрид. лит., 1968. – С. 10

87.      Кузнецова Н.Ф. Коррупция в системе уголовных преступлений // Вестн. Моск.ун-та. 1993. – № 1. – С. 22.

88.      Курс кримінології. Загальна частина. За ред. О. М. Джужи/ – К., 2001. – С. 6, 24, 28, 29.

89.      Кьеркегор. Понятие страха // Страх и трепет. – М., 1993. – сс. 144-145.

90.      Ларичев В.Д. Организованная преступность в сфере экономики/ Организованная преступность, терроризм и коррупция: Криминологический ежеквартальний альманах – Вып. 1. – М: Юристъ, 2003. – С. 60-62.

91.      Ле-Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада. – М., 1992. – С. 255.

92.      Ленин В.И. Полн. собр. соч. – Т.34. – С.124.

93.      Ленін В. Твори. – Т.20. – С. 28.

94.      Лизанчук В. Не лукавить словом. – Львів, 2003. – 558 с.

95.      Липинський В’ячеслав. Листи до братів-хліборобів. – Берлін, 1926. – С.387.

96.      Липинський В’ячеслав. Народи поневолені і народи недержавні // Політика. – Львів, 1925. Ч. 1. – С. 4.

97.      Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – К., 1994. – т-1. – С. 151, 189, 349.

98.      Литвак О.М. Державний вплив на злочин­ність. Кримінологічно-правове дослідження. – К., 2000. – С. 194.

99.      Личность преступника / Под ред. В. Н. Кудрявцева. – М.: Юрид. лит., 1971. – С. 356.

100. Локк Дж. Сочинения: В 3-х т. – М., 1988. – Т.3. – С.353.

101. Лосев А.Ф. Миф, число, сущноть. – М.: Мысль, 1994. – С. 36.

102. Лукомский В.С. Кримінальна відповідальність за дачу хабаря та посередництво в хабарництві: Автореф. дис. канд. юр. наук. – К., 1996. – С. 4.

103. Лунеев В.В. Коррупция, учтенная и фактическая // Государство и право. 1996. – № 8. – С.81.

104. Макаров С. О теории и практике взяточничества и коммерческого подкупа // Уголовное право. – 2000. – №3. – С.29.

105. Макарычев А.С. Стабильность и нестабильность при демократии: методологические подходы и оценки. // Полис. – 1998. – №1. – с. 149-157.

106. Макєєва О.Д. Корупція в Україні: національні та міжнародні засоби протидії Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – К. – 2005. – № 12. – С. 47-51.

107. Макиавелли Н. Государь // Макиавелли Н. – Избранные сочинения. – М., 1982.

108. Мала енциклопедія етнодержавознавства. – К., 1996. – С. 512.

109. Маланюк Євген. Книга спостережень. – К., 1995. – С. 18, 66, 109.

110. Маркс К., Енгельс Ф. Соч. 2-е изд. Т. 42. – С. 157, 177.

111. Маркузе Герберт. Одномерный человек. – М., 1994. – С. 290.

112. Международная защита прав и свобод человека: сборник документов / Составитель Г.М.Мелков. – М., 1990. – С.323.

113. Международные финансовые институты начали борьбу с коррупцией // Финансист. – М., 1998. – № 1. – С. 66

114. Международный обзор уголовной политики. – Нью-Йорк, 1993. – №41-42. – С. 27-28.

115. Мельник М.І. Корупція – корозія влади (соціальна сутність, тенденції та наслідки, заходи протидії). К., 2004 р. – С. 58-88, 101-137, 173-185, 304.

116. Мельник М.І., Редька А. І., Хавронюк М. І. Науково-практичний коментар Закону України «Про Боротьбу з корупцією». К., 2003. – С.6.

117. Мельник М. Корупція: проблема визначення сутності і поняття // Вісник Академії правових наук України. – Харків, 1998. – С.23.

118. Мельник М.І., Хавронюк М.І. Чи дійсно потрібен новий закон про протидію корупції? // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – К., 2004. – № 9. – С. 29.

119. Мережковский Д. Большая Россия. – Л., 1991. – С. 4, 139.

120. Михайленко П. Стратегія і досвід боротьби з організованою злочинністю і нелегальним наркобізнесом // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. – К., 1994. – С. 97-99.

121. Михальченко А. Корупция, олигархи, кланы: проблемы определения понятий, влияние на развитие Украины // Сучасна українська політика: політики і політологи про неї. Випуск другий. – К.: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, 2000. – С. 174-187.

122. Михальченко М. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? – К., 2001. – С. 46-170, 201-205

123. Михальченко М., Самчук З. Україна доби межичасся: Блиск та убозтво куртизанів. – Дрогобич-Київ: Відродження, 1998. – С.18-70.

124. Михальченко О. Корупція як фактор дегуманізації життя суспільства // Гуманітарна освіта України на межі століть: збірник наукових праць, випуск 4. – Дрогобич, 2001 р. – С. 177-179.

125. Мишин Г.К. Коррупция: понятие, сущность, меры ограничения. – М., 1991. – С. 12.

126. Міжнародний круглий стіл “Проблеми гармонізації законодавства України й країн Європи у сфері підприємницької діяльності”. – К., 13 травня 2002 року. / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького та юридична фірма “Салком”.

127. Міжнародні правові акти та законодавство окремих країн про корупцію. К., 1999. – С. 118.

128. Монтескье Ш. Избранные произведения. – М.; 1955. – С. 289.

129. Невмержицький Є.В., Шульженко Ф.П. Корупція і національна безпека. – К., 2000. – С. 151

130. Ницше Фридрих. Воля к власти // Сумерки богов. – М., 1989. – С. 351.

131. Ницше Фридрих. Отношение шопенгауэровской философии к возможной немецкой культуре // Философия в трагическую эпоху. – М., 1994. – С. 188.

132. Ницше Фридрих. Странник и его тень. – М., 1994. – С. 389.

133. Ніцше Фрідріх. Додання влади. – К., 1993. – С. 330.

134. Організована злочинність і корупція в Україні: механізми їх розвитку і проблеми забезпечення прав людини // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. – К., 27-28 вересня 1996. – С. 47.

135. Ортега-і-Гасет Хосе. Бунт мас // Вибрані твори. – К., 1994. – С. 125, 127.

136. Оршан Ярослав. Розвиток української політичної думки за сто літ // Ідея в наступі. – Лондон, 1938. – С. 46.

137. Основы борьбы с организованной преступностью / Под. ред. В.С.Овчинского, В.Е.Эминова, Н.П.Яблокова. М., 1996. – С. 24.

138. Павличко Дмитро. Раби // Літературна Україна. 17.01.91.

139. Павловський М. “Тіньова” економіка, організована економічна злочинність та корупція: ідеологічне коріння та витоки у хибній ідеології реформ // Суд в Україні: боротьба з корупцією, організованою злочинністю і захист прав людини. – Т.12. – К., Ін-т “Проблеми людини”. – 1999. – С. 311.

140. Плеханов Г.В. Еще раз социализм и политическая борьба. – М., 1959. – С.102 – 103.

141. Попередження злочинності та кримінальне правосуддя у контексті розвитку: реалізації та перспективи міжнародного співробітництва // Міжнародні правові акти та законодавство окремих країн про корупцію // За ред. Б. Романюка та М. Камлика. – К., 1999. – С. 11-12.

142. Поппер Карл. Відкрите суспільство та його вороги. – К., 1994. В 2 т. Т. 2. – С. 430.

143. Послання Президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 році». – К., 2001. – С. 124-128.

144. Постанова Кабінету Міністрів України № 345 від 20.03.1998 р. “Про стан виконання центральними і місцевими органами віконавчої влади Закону України “Про боротьбу з корупцією” та “Національної програми боротьби з корупцією” // Урядовий кур’єр. – К., 1998, 7 квітня. – С. 2-3.

145. Потульницький В.А. Історія української політології. – К., 1992. – С. 103.

146. Приступа М.Г. Прокурорський нагляд за дотриманням законодавства по боротьбі з корупцією // Суд в Україні: боротьба з корупцією, організованою злочинністю і захист прав людини. – К.: Ін-т “Проблеми людини”, т.12, 1999. – С. 291-292.

147. Про деякі питання організації діяльності Ради національної безпеки і оборони України: Указ Президента України від 08.02.2005 р. № 208/2005 // Офіційний вісник України. – 2005. – № 81 (11.03.2005).

148. Проблемы Восточной Европы. – М., 1990, № 29-30. с.16.

149. Прохоренко О.Я. Організаційно-правові аспекти та стан протидії корупційним проявам у системі державної служби України // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – К., 2002. – № 6. – С. 35, 44.

150. Пундей Сар Дж. Боротьба з корупцією. Критичний огляд з аналізом міжнародного досвіду// Матеріали українськоамериканського семінару “Проблеми економічного зростання: питання доброчесності”. – Львів, 1997. – С. 17, 19.

151. Райсмен В.М. Скрытая ложь. Взятки: “крестовые походы” и реформы. – М., 1988. – С. 124.

152. Роз-Аккерман С. Коррупция и развитие: Пер. доклада на ежегодной конференции Мирового банка по проблемам развития экономики. – Вашингтон, 1998; Отчет о мировом развитии: Государства в изменяющемся мире. – Москва: Агентство экономической информации «Прайм-Тасс». – Международный банк реконструкции и развития, 1997.

153. Романюк Б. У боротьбі з організованою злочинністю та корупцією важливі конкретні дії // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика), 2004. – № 9. – С. 21-33.

154. Романюк Б.В. Протидія корупційним проявам в Україні – нагальна потреба сьогодення // Боротьба з організованою злочинністюі корупцією (теорія і практика). – К., 2003. – № 7. – С. 14, 42, 50.

155. Сатаров Г.А., Левин М.И., Цирик М.Л. Россия и коррупция: кто кого? // Российская газета. 1998, 19 февраля. – С. 1.

156. Сахаров А.Б. Учение о личности преступника и его значение в профилактической деятельности органов внутренних дел: Лекция. – М.: МВШМ МВД СССР, 1984. – 43 с. – С. 4.

157. Селіванов В. Право і влада суверенної України. – К.: “Ін Юре”, 2002. – С. 143-174, 584-621.

158. Сенека // Антология мировой философии. В 6 т. – М., 1969. Т. 1. Ч. 1. – С. 506.

159. Советский енциклопедический словарь. – М., 1981. – С.1225

160. Солдатенко В.Ф. // Українська ідея. Перші речники. – К., 1994. – С. 3.

161. Соловьев С.М. История России с древнейших времен. – М., 1960.

162. Сорокин П.А. Система социологии. – Т. 1. – М.: 1993. – С. 98.

163. Справочный документ ООН  по борьбе с коррупцией // Коррупция как глобальная проблема современности. Доклады и сообщения. – М., 2005. – с. 7-8.

164. Старосольський Володимир. Теорія нації. – Відень, 1922. – С. 89.

165. Стратегія для Росії: Повестка дня для Президента – 2000/Совет по внешней и оборонной политике. – М.: «Вагриус». – 2000. – С. 176-177.

166. Субтельний Орест. Україна. Історія. – К., 1992. – С. 91.

167. Таций В.Я., Борисов В.И. Научное обеспечение путей противодействия коррупции в Украине // Громадська експертиза. Актуальні проблеми боротьби з корупцією в Україні. – К., 2004. – Вип. 4. – С. 44–48.

168. Тихомиров М.Ю. Юридическая энциклопедия. – М., 1995. – С. 241.

169. Томашівський С. Трагедія Драгоманова // Політика. – Львів, 1925. Ч. 1. – С.7.

170. Тофлер О. Проблема власти на пороге XXI века. // Свободная мысль. – 1992. – № 2. – С.114.

171. Трубецкой С.Н. Основание идеализма // Собр. соч.: В 3 т. – С.-П6., 1898. Т. 2. – С. 202.

172. Уголовно-правовые меры борьбы с коррупцией // Вестник Московского университета. Серия 11. Право. – 1993, №1. – С. 30.

173. Уединение.– М., 1990. – Т.1. – С. 145.

174. Україна молода. 16 серпня 1996.

175. Українка Леся // Поступ. № 20, 1992.

176. Українське суспільство: десять років незалежності. Соціологічний моніторинг та коментар науковців. – К.: Інститут соціології НАНУ. – 2001.

177. Урбан Д., Джилас М. Между революцией и контрреволюцией // Проблемы Восточной Европы. – 1989, № 23-24. – С.78.

178. Ущаковський В. Організована злочинність як фактор дестабілізації суспільних відносин та зростання тіньової економіки. – К., 2001. – С. 74-75.

179. Ущаковський В. Тіньова економіка як джерело живлення організованої злочинності // Право України. – 2001. – №4.

180. Филимонов О.В. Социально-правовой контроль – направление борьбы с коррупцией // Коррупция в России: состояние и проблемы // Материалы научно-практической конференции. 26-27 марта 1996 г. – М., 1996. – С. 34-35.

181. Фрейд Зигмунд. Будущность одной иллюзии // Сумерки богов. – М., 1989. – С. 102.

182. Фромм Эрих. Психоанализ и религия // Сумерки богов. – М., 1989. – С. 181.

183. Футев Б. Потрібен кодекс честі для українських чиновників // Урядовий кур’єр. – К., 1997, 6 вересня.

184. Цветков В. Державне управління: основні фактори ефективності (політико-правовий аспект). – Х., 1996 – С. 13-29.

185. Цветков В., Горбатенко В. Демократія-Управління-Бюрократія в контексті модернізації українського суспільства. – К., 2001.

186. Человек. Мыслители прошлого и настоящего о его жизни, смерти и бессмертии. – М., 1991. – с.463.

187. Чичуров И.С. Политическая идеология средневековья. Византия и Русь. – М., 1990.

188. Шаповал М. Загальна соціологія. – К., 1996. – С. 156.

189. Шацкий Е. Утопия и традиция. – М., 1990. – С.258-259.

190. Шварц Б. Вклад США в дело борьбы с международной преступностью. – Arresting Transnational Crime. An Election Journal of the U. S. Department, August 2001, Volume 6, Namber 2.

191. Швейцер Альбер. Благоговение перед жизнью. – М., 1992. – С. 48, 73.

192. Шевельов Юрій // “Час”, 10 серпня 1996.

193. Шемшученко Ю. Теоретичні проблеми формування правової держави // Право України. – 1995. – №12.

194. Шемшученко Ю.С. Наукові засади ідеології державотворення в Україні // Ідеологія державотворення в Україні: історія і сучасність. – К., 1997. – С.5.

195. Шморгун Олександр. Україна: шлях відродження. – К., 1994. – С. 189-190.

196. Штюдеманн Дітмар // Московские новости. № 78, 12-19 ноября 1995.

197. Шульженко Ф., Андрусяк Т. Історія політичних та правових вчень. – К.: Юринком Інтер, 2001. – С. 301.

198. Шумпятер Й. Капитализм,социализм и экономика. – М., 1995. – С.355.

199. «HCM-Group» – «инвестори» с большой дороги / Украина криминальная. К., 2006-05-25. http://www.cripo.com.ua.

200. Almond G., Rosselle L. Model Fitting in Communist Studies // A Discipline Divided. School and Sects in Political Science. – London, 1990.

201. Bell D. The cultural contradictions of capitalism. – N.-Y., 1976. – Р. 146.

202. Berger P. Faсing up to modernity: Excursions in society, politics and religion. – N.-Y., 1977. – Р. 77, 135.

203. Berger P., Berger Br., Keller H. The homeless mind: Modernization and consciousness. – N.-Y., 1974. – Р. 87.

204. Conference on ‘The Impact of Managerial Reform on Informal Relationship in the Public Sector’, Siena, Italy, 26-29 June 2002. P.56-57.

205. Convention on Combating Bribery of Foreign Public Officials in International Business Transactions. Anti-Corruption Policies and Programs: A Framework for Evaluation. World Bank Working Papers 2501. 2004. P. 21.

206. Dahl R. Polyarchy: Participation and Opposition. – New Haven, 1971. – P.2-6.

207. David Hume. Treatise // Works, ed. T.H.Green. London, 1980, vol.II, P.318

208. Dworkin R. A Matter of Principle. – Harvard University Press, 1985. – P. 105.

209. Falk R. Predatory Globalization: A Critique. Oxford, 1999; Mittelman J/-H. The Global Syndrome. Princeton, 2000.

210. Fitzpatrick K. The Experience of American Human Rights Movement // Problems of Easten Europe. – Washington, 1992, № 35-36. – p.196.

211. Fromm E. Man for Himself. – N.-Y., 1947. – Р. 49.

212. Fromm E. Personal phylosophy. Perspectives on living. – N.-Y., 1976. – Р. 425.

213. Giddens A. The Third Way. The Renewal of Social Democracy. – Cambridge, 1998.

214. Goodin R.E., Heady B., Muffels R., Dirven H. – G. The Read World of Welfare Capitalism. – Cambridge, 1999.

215. Grossman R. H. S.Plato To-Day. – London, 1937. – Р. 71.

216. Hellman, J., G. Jones, and D. Kaufmann. Seize the State, Seize the Day: State Capture, Corruption, and Influence in Transition Economies. World Bank Policy Research Working Paper 2444, 2000, P. 39

217. Hirst P., Tompson G. Globalization Question. Cambridge, 1996.

218. http://www.anticorruptionnet.org.

219. http://www.transparency.org.ru.

220. Hullen J. Eutfremdung und Versohnung als Grundstruktur der Anthropologie. – Freiburg; München, 1982. – S. 17.

221. Jamson W.A. The Strategy of Social Protest. – Homewood (III), 1974.

222. Jaspers R. Vom Ursprung und Ziel der Geschichte. – Zürich, 1949. – S. 9.

223. Jihn Stuart Mill. Utilitarianism. – Lindon, 1861, ch.5. – P.66.

224. Kant I. Der Streit der Fakultaten (1798). Або англійською мовою: Kant’s. Political Writings, ed. H.Reiss. – Cambridge, 1970. – P. 183.

225. Kevin E. Davis Self-interest and altruism in the deterrence of transnational bribery (forthcoming in the american law and economics review). http://council.gov.ru/kom_home/kom_212/skor/www.utoronto.ca.

226. Lijhart A. Comparative Polities and Comparative Method // American Political Science Review. 1971. – N 65(3).

227. Maciver R.. М. The rampant we guard. – N.-Y.., 1950. – Р. 84.

228. Marquette, H. Politics & the World Bank’s Anti-Corruption Program. Paper prepared for the Workshop on Anti-Corruption and the Transfer of Standards in Central and Eastern Europe. Prague. 21–23 March 2002. P.13-17.

229. Martin H.-P., Schumann H. The Clobal Trap Pretoria. – L., 1997.

230. Michie J., Smith I.G. (Eds.). Global Instabilitl. L. – N.Y., 1999.

231. Mill J. St. On Liberty:The bobbs merrill company. – N.-Y., 1956. – Р. 13

232. Mosca G. The Ruling Class. – USA: Greenwood Press, 1980. – Р. 214.

233. Myth: It’s Meaning and Functions in Ancient and Other Cultures. – Cambridge, 1970.

234. Nye J. Corruption and political development: a cost-benefit analysis // American Political Science. 1967, №12 (61). P.417.

235. Political corruption: A hand book / Ed by Heldenheimer A.J. Oxford / Transaction, 1985. – P.15.

236. Pye L.W. The Non – Western Political Process. // Journal of Politics 20. – 1958. – № 3. – P. 469.

237. Rodrik D. Has Globalization Gone Too Far ? – Wach., 1997.

238. Rugman A. The End of Globalization. – L., 2000.

239. Rustow D. Transities to Democracy: Toward a Dynamic Model // Comparative Politics, 1970. – N 2 (3).

240. Sartori G. Democrazia e definizioni. Bologna. – Milano, 1972. – P. 13.

241. Schmitter R., Karl T. The Conceptual Travels of Transitologists and Consolidologists: How Far to the East They Attempt to go? Stavic Rewiew, 1994. – N 53(1); Bunce V. Paoer Curtains and Paper Tigers // Slavic Rewiew, 1995. – N54 (4).

242. Skocpol T. Social Revolutions in the Modern World. – N.-Y., 1994. – P.279.

243. Transparency International Global Corruption Barometer 2005 and World Bank development Indicators Online, (http://publications.worldbank.org/WDI/).

244. Treaties and agreements: Inter-American convention against corruption // International legal materials: current documents. Vol. 35 (1966). Nr/ 3 P. 724-734.

245. Weber М. Gesammelte Aufsaetze zur Wissenschaftslehre. – Berlin, 1922. – S. 404.


[1] Див.: Котляр М.Ф. Данило Галицький. – К., 1979; Соловьев С.М. История России с древнейших времен. – М., 1960; Костомаров Н.И.Исторические произведения; Грушевский М.С. Очерки истории украинского народа. – К., 1990.

[2] Див.: Замалеев А.Ф., Зоц В.А. Мыслители Киевской Руси. – К., 1987; Чичуров И.С. Политическая идеология средневековья. Византия и Русь. – М., 1990.

[3] Див.: Ісаєвич Я. Юрій Дрогобич. – К., 1972; Замалеев А.Ф., Зоц В.А. Отечественные мыслители позднего средневековья. Конец ХIV – первой трети ХVII в. – К., 1990.

[4] Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – К., 1994. – т-1. – С. 151.

[5] Лисяк-Рудницький І. Історичне есе. – Т.1. – С. 349.

[6] Ленін В. Твори. – Т.20. – С. 28.

[7] Грушевський Михайло. Місія Драгоманова // “Україна”. – 1926. – ч.2-3. – С. 3.

[8] Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – Т.1. – С.189.

[9] Отже, М.Грушевський здійснив перегляд своїх поглядів від розуміння України як частини, хоча й федеративної, Росії до незалежності. Він також розумів, і про це свідчать його праці, що Україна була сильною, коли була унітарною, коли одні частини країни не протиставлялися іншим. І цей висновок актуальний і сьогодні.

[10] Ідеологічні коливання В.Винниченка привели його до плутанини в поглядах щодо майбутнього України і щодо концепцій суспільного порядку. і це особливо помітно з точки зору сучасності XXI століття.

[11] Винниченко В. Відродження нації. – Ч.11, – Київ – Відень, 1920. – С. 262-264.

[12] Шаповал М. Загальна соціологія. – К., 1996. – С. 156.

[13] Вислів короля Франції Генріха IV.

[14] Ісаєвич Ярослав. Минуле, сучасне і майбутнє народу: проблема спадкоємності української культури в творчості Шевченка // Записки Наукового Товариства Імені Тараса Шевченка. – Львів, 1990. Том ССХХІ. С. 47.

[15] Ковтун Володимир. Історія Народного Руху України. – К., 1995. – С. 87.

[16] Цит. за: Маланюк Євген. Книга спостережень. – К., 1995. – С. 18

[17] Шевельов Юрій // “Час”, 10 серпня 1996.

[18] Гегель Г.В.Ф. Енциклопедія філософських наук // Поппер Карл. Відкрите суспільство та його вороги. – К., 1994. В 2 т., Т. 2. – С. 73.

[19] Гегель Г. В. Ф. Философия права. – М., 1990. – С. 13.

[20] Гегель Г. В. Ф. Логика // Энциклопедия философских наук. – М., 1974. В 6 т. Т. 1. – С. 89.

[21] Гегель Г. В. Ф. Наука логики. – М., 1971. В 2 т. Т. 2. – С. 171.

[22] Гегель Г. В. Ф. Философия религии. – М., 1977. В 2 т. Т. 2. – С. 332-333.

[23] Штюдеманн Дітмар // Московские новости. № 78, 12-19 ноября 1995.

[24] Ницше Фридрих. Воля к власти // Сумерки богов. – М., 1989. – С. 351.

[25] Поппер Карл. Відкрите суспільство та його вороги. – К., 1994. В 2 т. Т. 2. – С. 430.

[26] Донцов Дмитро. Дух нашої давнини. – Дрогобич, 1991. – С. 50.

[27] Андрущенко В. П., Михальченко М. І. Сучасна соціальна філософія. – К., 1996. – С. 16.

[28] Греф Ришард. “Так. Отче” щодня з Богом. – Торонто, 1977. – С. 38-39.

[29] Греф Ришард. “Так, Отче” щодня з Богом. – Торонто, 1977. – С. 16

[30] Маланюк Євген. Книга спостережень. – К., 1995. – С. 109

[31] Україна молода. 16 серпня 1996.

[32] Оршан Ярослав. Розвиток української політичної думки за сто літ // Ідея в наступі. – Лондон, 1938. – С. 46.

[33] Мова йде, головним чином, про народи, що на той час входили до складу Австро-Угорської та Російської Імперій і згодом стали незалежними державами.

[34] Ковтун Володимир. Історія Народного Руху України. – К., 1995. – С. 138.

[35] Потульницький В. А. Історія української політології. – К., 1992. – С. 103.

[36] Липинський В’ячеслав. Народи поневолені і народи недержавні // Політика. – Львів, 1925. Ч. 1. – С. 4.

[37] Липинський В’ячеслав. Листи до братів-хліборобів. – Берлін, 1926. – С.387.

[38] Донцов Дмитро. Росія чи Європа? – К., 1992. – С. 20.

[39] Маланюк Євген. Книга спостережень. – К., 1995. – С. 66.

[40] Ортега-і-Гасет Хосе. Бунт мас // Вибрані твори. – К., 1994. – С. 125.

[41] Шморгун Олександр. Україна: шлях відродження. – К., 1994. – С. 189-190.

[42] Ортега-і-Гасет Хосе. Бунт мас // Вибрані твори. – К., 1994. – С. 127.

[43] Трубецкой С.Н. Основание идеализма // Собр. соч.: В 3 т. – С.-П6., 1898. Т. 2. – С. 202.

[44] Булгаков С. Н. Философия хозяйства. – М., 1990. – С. 109.

[45] Зрозуміло, йдеться лише про потенціал ідеології, про її принципові можливості. Конкретно-історичні форми реалізації існуючого потенціалу можуть бути найрізноманітнішими, інколи навіть діаметрально протилежними.

[46] Гегель Г. В. Ф. Философия религии. В2т. – М., 1977. Т. 2. – С. 176-177.

[47] Масivеr R.. М. The rampant we guard. – N.-Y.., 1950. – Р. 84.

[48] Hullen J. Eutfremdung und Versohnung als Grundstruktur der Anthropologie. – Freiburg; München, 1982. – S. 17.

[49] Fromm E. Personal phylosophy. Perspectives on living. – N.-Y., 1976. – Р. 425.

[50] Ницше Фридрих. Отношение шопенгауэровской философии к возможной немецкой культуре // Философия в трагическую эпоху. – М., 1994. – С. 188.

[51] Усе сказане вище не знімає з еліт і народу відповідальність за історичний вибір шляхів розвитку, за дії або бездіяльність, за пасивність, коли окремі групи або клани гвалтують народ під час виборів і між ними.

[52] Мала енциклопедія етнодержавознавства. – К., 1996. – С. 512.

[53] Weber М. Gesammelte Aufsaetze zur Wissenschaftslehre. – Berlin, 1922. – S. 404.

[54] Там само.

[55] Grossman R. H. S.Plato To-Day. – London, 1937. – Р. 71.

[56] Mill J. St. On Liberty:The bobbs merrill company. – N.-Y., 1956. – Р. 13

[57] Михальчеко М., Самчук З. Україна доби межичасся. – К., 1998. – С. 25-70.

[58] Михальченко М. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? – К., 2001. – С. 201-205

[59] Ницше Фридрих. Странник и его тень. – М., 1994. – С. 389.

[60] Швейцер Альбер. Благоговение перед жизнью. – М., 1992. – С. 73.

[61] Веll D. The cultural contradictions of capitalism. – N.-Y., 1976. – Р. 146.

[62] Berger P. Faсing up to modernity: Excursions in society/., politics and religion. – N.-Y., 1977. – Р. 77.

[63] Швейцер Амбер. Благоговение перед жизнью. – М., 1992. – С. 48.

[64] Jaspers R. Vom Ursprung und Ziel der Geschichte. – Zürich, 1949. – S. 9.

[65] Фрейд Зигмунд. Будущность одной иллюзии // Сумерки богов. – М., 1989. – С. 102.

[66] Fromm E. Man for Himself. – N.-Y., 1947. – Р. 49.

[67] Старосольський Володимир. Теорія нації. – Відень, 1922. – С. 89.

[68] Українка Леся // Поступ. № 20, 1992.

[69] Під терміном “міф” розуміється система уявлень і оцінок, що мотивують людську діяльність. Ряд вчених зближують у цьому плані поняття “міф” та “ідеологія”. Див.: Myth: It’s Meaning and Functions in Ancient and Other Cultures. – Cambridge, 1970.

[70] Сенека // Антология мировой философии. В 6 т. – М., 1969. Т. 1. Ч. 1. – С. 506.

[71] Фромм Эрих. Психоанализ и религия // Сумерки богов. – М., 1989. – С. 181.

[72] Солдатенко В. Ф. // Українська ідея. Перші речники. – К., 1994. – С. 3.

[73] Квадратура кола – задача по віднайденню квадрата, рівновеликого даному колу. Спроби вирішення такої задачі робилися ще в сиву давнину, але й досі вона залишається нерозв’язаною.

[74] Маркс К., Енгельс Ф. Соч. 2-е изд. Т. 42. – С. 157

[75] Фрейд Зигмунд. Будущность одной иллюзии // Сумерки богов. – М., 1989. – С. 102.

[76] Berger P., Berger Br., Keller H. The homeless mind: Modernization and consciousness. – N.-Y., 1974. – Р. 87.

[77] Berger P. Facing up to modernity. – N.-Y., 1977. – Р. 135.

[78] Томашівський С. Трагедія Драгоманова // Політика. – Львів, 1925. Ч. 1. – С.7.

[79] Субтельний Орест. Україна. Історія. – К., 1992. – С. 91.

[80] Павличко Дмитро. Раби // Літературна Україна. 17.01.91.

[81] Маркузе Герберт. Одномерный человек. – М., 1994. – С. 290.

[82] Ніцше Фрідріх. Дадання влади. – К., 1993. – С. 330.

[83] Fromm E. Man for Himself. – N.-Y., – Р. 49.

[84] Україна була однією з провінцій Російської імперії і до епохи СРСР, і під час існування СРСР. Провінційна еліта радянської України – це в більшості партійно-радянська номенклатура.

[85] Див. більш докладно: Макарычев А.С. Стабильность и нестабильность при демократии: методологические подходы и оценки. – Общественные наук, М., 1998. – №1. – С.149-157.

[86] Експертна доповідь «Україна в 2006 році: внутрішнє і зовнішнє становище та перспективи розвитку. – К.: Ін-т стратегічних досліджень, 2007. – 255 с.

[87] Поняття “громадянське суспільство” в радянській суспільній науці почало розглядатися наприкінці 70-х рр. ХХ ст.

[88] 1.Goodin R.E., Heady B., Muffels R., Dirven H. – G. The Read World of Welfare Capitalism. – Cambridge, 1999.

[89] Giddens A. The Third Way. The Renewal of Social Democracy. – Cambridge, 1998.

[90] Ми взагалі відкидаємо як деструктивну позицію типу: “в Україні громадянського суспільства немає”. Така позиція свідчить лише про політичну й юридичну неосвіченість авторів таких заяв.

[91] Власть, бизнес и гражданское общество // Общественные науки и современность. – 2002. – № 6. – С. 331-51; Лизанчук В. Не лукавить словом. – Львів, 2003. – 558 с.; Губерський Л., Андрущенко В., Михальченко М. Культура. Ідеологія. Особистість. – К., 2002. – С. 453-478.

[92] Українське суспільство: соціологічний моніторинг 1994-2003. – К.: Інститут соціології НАН України, 2003. – С. 19-21.

[93] Серед найбільш значних праць у СРСР періоду 1985-1990 рр., присвячених питанням правової держави, можна зазначити такі: Грузин И. Правовое государство // Новый мир. – 1988. – № 8. – С.266-271; Алексеев С.С. Правовое государство – судьба социализма. – М., 1988. – 175 с.; Правовое государство: концепція и пути реализации. – М., 1990. – 319 с.; Социалистическое правовое государство: проблемы и суждения. – М., 1989. – 201 с.; Фундаментальне проблемы концепции формирования советского правового государства. – Х., 1990; Социалистическое правовое государство: концпция и пути реализации. –М., 1990. – 319 с.; Деев Н.Н., Четвертин В.А. Советское государство и перестройка (проблемы реализации). – М., 1990. – 256 с.; Явич Л.С. Господство права (к концепции правового государства) // Изв.вузов. Правоведение. – 1990. – № 5. – С.11-20.

[94] У 80-90-ті роки до правознавців приєдналися філософи і політологи: В.Андрущенко, І.Бичко, І.Курас, М.Михальченко, І.Надольний, В.Пазенок, М.Попович, Ф.Рудич, М.Сазонов, В.Шинкарук та інші.

[95] Термін “соціальна справедливість” може бути в ранзі “поняття” і “категорії”, якщо він включений у логічну категоріально-поняттєву структуру. Тому ми будемо використовувати його у трьох іпостасях.

[96] David Hume. Treatise // Works, ed. T.H.Green. London, 1980, vol.II, P.318

[97] Kant I. Der Streit der Fakultaten (1798). Або англійською мовою: Kant’s. Political Writings, ed. H.Reiss. – Cambridge, 1970. – P. 183.

[98] Jihn Stuart Mill. Utilitarianism. – Lindon, 1861, ch.5. – P.66.

[99] Шемшученко Ю.С. Наукові засади ідеології державотворення в Україні // Ідеологія державотворення в Україні: історія і сучасність. – К., 1997. – С.5.

[100] В українському суспільствознавстві проблеми соціальної, правової держави вивчають: В.Бачинін, В.Журавський, О.Зайчук, О.Копиленко, М.Костецький, В.Копейчиков, А.Мацюк, А.Силенно, В.Селиванов, О.Скрипник, Ю.Шемшученко та інші автори. Але все частіше ставиться проблема соціально-правової держави (В.Бабкін, М.Михальченко, В.Погоріко, М.Панов, Ю.Римаренко та інші).

[101] Тенденція соціалізації держави простежується особливо яскраво після завершення глобальної гонки озброєння двох світових систем – капіталістичної і соціалістичної.

[102] Модернізація держави як спосіб підвищення ефективності влади, раціоналізації політичних систем суспільства і забезпечення прав і свобод людини розглянута нами в роботі: Михальченко Н. Украинское общество: трансформація, модернизация или лимитроф Европы? – К., 2001. – С.46-170.

[103] Конституція України, 1996. – Ст..22, ч.ІІІ.

[104] Справжня економіка може бути тільки ринковою. Відсутність економічної конкуренції веде до деградації народного господарства. Будь-який ідеальний план за відсутністю конкуренції не може стати універсальним регулюючим механізмом. Завжди існує спокуса корекції плану під політичні цілі. Система ж господарства може бути різною: ринковою, тоталітарно-плановою, військово-комуністичною і т.ін.

[105] Див.про цей підхід: Almond G., Rosselle L. Model Fitting in Communist Studies // A Discipline Divided. School and Sects in Political Science. – London, 1990.

[106] Schmitter R., Karl T. The Conceptual Travels of Transitologists and Consolidologists: How Far to the East They Attempt to go? Stavic Rewiew, 1994. – N 53(1); Bunce V. Paoer Curtains and Paper Tigers // Slavic Rewiew, 1995. – N54 (4).

[107] Порівняльні політологічні дослідження на постсоціалістичному просторі активно здійснюються в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України (див.: праці Ф.Рудича, М.Михальченка, А.Пахарєва, Г.Неленько та ін.).

[108] Lijhart A. Comparative Polities and Comparative Method // American Political Science Review. 1971. – N 65(3).

[109] Rustow D. Transities to Democracy: Toward a Dynamic Model // Comparative Politics, 1970. – N 2 (3).

[110] Шумпятер Й. Капитализм,социализм и экономика. – М., 1995. – С.355.

[111] Dahl R. Polyarchy: Participation and Opposition. – New Haven, 1971. – P.2-6.

[112] У будь-якому суспільстві є частина населення, яка не поважає закон або порушує його, веде антисоціальний спосіб життя (не хоче працювати, жебракує, займається проституцією, шахрайством тощо).

[113] Українське суспільство досить суперечливо реагує на участь України в операціях вторгнення США та їх союзників в інші країни. Це показали соціологічні опитування під час вторгнення до Іраку і особливо тоді, коли Україна прийняла рішення направити с