Михальченко М.І. Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи.

Зміст

ПОПЕЛЮШКА ЗАЖУРЕНА (ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ)……………………………………………… 3

Розділ I. МОДЕРНІЗМ АБО ПОСТМОДЕРНІЗМ: ПОШУК НОВОЇ ПАРАДИГМИ АНАЛІЗУ ПЕРЕХІДНИХ (ТРАНЗИТНИХ) СУСПІЛЬСТВ……………………………………………………………. 9

1. СУСПІЛЬСТВОЗНАВСТВО В ПОШУКАХ ПАРАДИГМИ ПІЗНАННЯ МОДЕРНІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ…………………………………………………………………………………………………………………….. 10

2. ТЕОРЕТИКО-МОДЕРНІЗАЦІЙНИЙ АНАЛІЗ СФЕР СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ……….32

3. ПОЛІТИЧНА НАУКА І ОСВІТА……………………………………………………………42

Розділ ІІ. ПОЛІТИЧНІ РЕФОРМИ ЯК ГАСЛО І РЕАЛЬНІСТЬ МОДЕРНІЗАЦІЇ….. 52

1. ВІД РЕВОЛЮЦІЙНИХ БУРЕВІЇВ ДО ЦИВІЛІЗОВАНИХ ПОЛІТИЧНИХ ЗМІН……..53

2. РЕФОРМИ В ДЕРЖАВІ ЯК НЕОБХІДНІСТЬ………………………………………………………….. 64

РОЗДІЛ III. СТАЛИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК – РОЖЕВА МРІЯ УКРАЇНИ…… 80

1. ЕКОНОМІЧНА МОДЕРНІЗАЦІЯ ЯК МЕХАНІЗМ СТАЛОГО ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ   86

2. ЕКОНОМІЧНІ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ: СТУПІНЬ ЦІЛЕСПРЯМОВАНОСТІ І ГУМАНІСТИЧНОСТІ…………………………………………………………………………………………………. 115

Розділ IV. ІДЕОЛОГІЇ СТАБІЛЬНОГО СУСПІЛЬСТВА І НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ. 133

1. ІДЕОЛОГІЧНА ТВОРЧІСТЬ В УМОВАХ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ……………………. 136

2. ВІД МОНОІДЕОЛОГІЧНОЇ ПАРТОКРАТИЧНОЇ ДЕРЖАВИ ДО БАГАТОПАРТІЙНОГО, ПЛЮРОІДЕОЛОГІЧНОГО СУСПІЛЬСТВА……………………………………………………………… 152

3. ІДЕОЛОГО-ПОЛІТИЧНЕ СУМЯТТЯ В УКРАЇНІ: ДЕ ВИХІД?…………………………….. 177

Розділ V. ЛЮДСЬКИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНИ У ВИМІРАХ ххі СТОЛІТТЯ…… 183

1. ЯК ФОРМУЄТЬСЯ СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЕЛІТА?……………………………………….. 184

2…… ІСТОРИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НАРОДУ ЯК ГУМАНІСТИЧНА ПРОБЛЕМА    198

Розділ VI. УКРАЇНСЬКА ЦИВІЛІЗАЦІЯ ЯК ІСТОРИЧНИЙ ФЕНОМЕН…………….. 206

1. УКРАЇНСЬКА ЕТНІЧНА І ПОЛІТИЧНА ЦИВІЛІЗАЦІЯ………………………………………. 209

2.  ЛІМІТРОФНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ 221

Розділ VII. ГЕОПОЛІТИЧНА СТРАТЕГІЯ І ТАКТИКА УКРАЇНИ………………………. 229

1. ПОЛІТИЧНИЙ ВИБІР УКРАЇНИ: ЯК ПРОЙТИ МІЖ СЦИЛЛОЮ МИНУЛОГО І ХАРІБДОЮ МАЙБУТНЬОГО?…………………………………………………………………230

2.ПАРАДИГМА ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ: ШУКАЙТЕ І ОБРЯЩІТЕ……….235

РОЗДІЛ VIII. ЧИ ВАРТО ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗУ ВРАХОВУВАТИ УКРАЇНУ ПРИ РЕАЛІЗАЦІЇ СВОЄЇ ГЕОСТРАТЕГІЇ………………………………………………………………………… 257

РОЗДІЛ ІХ. РЕГІОНАЛЬНИЙ ФАКТОР В УКРАЇНІ: УНІТАРИЗМ АБО ФЕДЕРАЛІЗМ…………………………………………………………………………………280

ПІДСУМОК………………………………………………………………………………………………………………….. 291

Романтики красиво розповідають про перспективи.

Реальну ж історію творять прагматики.

Попелюшка зажурена (замість передмови).

Становлення незалежної України відбувалось як заперечення її тоталітарного минулого і як процес творення нових міфів про швидке щасливе майбутнє. Пройшов час, коли вже можна робити деякі висновки: чи варто було “розлучатись” з СРСР і Росією і які перспективи створення “нової сім’ї” для України.

“Розлучення” з СРСР і Росією відбувалося болісно, важко. Надії на створення нової, європейської сім’ї, з участю України, не справдились. В Європейський Союз вступає уся постсоціалістична Центральна Європа, навіть Румунія, яка пасла задніх у соціалістичному “таборі”, а Україні шлях закритий. Україна виявилася на ролі європейської Попелюшки

Є гіпотеза: Україна не є Попелюшкою, а перебуває, за аналогією, приблизно в статусі запасного гравця футбольної команди. В цивілізаційному вимірі – в статусі запасного гравця Європи. Для неї склалися добрі конкретно-історичні умови для здобуття незалежності, вона пройшла етап перетворення в перспективного гравця. Але тільки від неї самої, від її праці залежить, заграє вона “в основному складі” Європи або посидить на лаві запасних. Її відрахують як неперспективну.

Щоб оцінити шанси України як запасного гравця Європи, необхідно оцінити її “стан здоров’я”, техніку гри, уміння грати за правилами. Так що ж є сьогодні Україна у цих вимірах, чи має вона історичні шанси посилити “європейську гру” в світовому масштабі, а може так і “засидиться у дівках”, не потрібна ЄС, і повернеться до старої сім’ї – жити разом з Росією?

Є стародавня притча про те, як декілька сліпих оцінювали великий сосуд, вивчаючи його руками з різних боків. Вийшла повна нісенітниця. Щось схоже коїться з оцінкою сучасної ситуації в Україні, коли її оцінюють різні вітчизняні верстви, соціальні групи, політики, вчені і обивателі. Навіть в умовах, що ці люди зрячі, мають достатній життєвий досвід.

Можна вельми умовно виокремити декілька точок зору:

Перша – за роки незалежності Україна здійснила великий стрибок в напрямку розбудови демократичної, соціально-правової держави.

Друга – усі роки незалежності країна знаходиться в стані економічної, політичної і духовної криз, здає позиції з усіх показників, особливо в сфері якості життя.

Третя – за роки незалежності є просування вперед в деяких сферах (демократія, духовно відродження), але  економічній і соціальній сферах відкинуто назад в порівнянні з 1988 роком.

Кожна точка зору, кожна позиція набирають достатньо аргументів на свою користь, якщо не звертати уваги на інші тоточки зору і аргументи. Наприклад, сьогодні в Києві нараховується біля мільйона легкових автомобілів. Отже, стрімке зростання їх кількості, це є свідченням того, що матеріальний рівень частини населення навіть середнього класу, зростає. Але чи не легше від того мільйону киян, які живуть за межею бідності? Якщо декілька мільйонів українців вільно подорожують світом, то чи легше від того мільйонам пенсіонерів, які не можуть з сіл добратися в райцентри до лікарень, тому що сільські лікарні сконали. Та й чи чекають їх в районних лікарнях, які теж у занепаді?

І все ж таки не варто піддаватися емоціям, потрібен науковий аналіз, що змінилось на краще, що на гірше? Що треба вітати, а що засуджувати? За п’ятнадцять років багато що змінилось в Україні, і тільки людина зашорена або засліплена ідеологічно і політично не бачить змін.

Хто жив в радянській Україні добре пам’ятає жорсткий ідеологічний і політичний тиск на особу, масові знищення людей або запроторення до тюрем і концтаборів, черги за будь-яким товаром, починаючи від хліба, ліків, мила, шкарпеток, прального порошку до машин і холодильників. Сьогодні будь-який товар є в магазині або на ринку. Інша справа хто який товар купує, які є для цього можливості у різних категорій людей.      Сьогодні можна виголошувати будь-які гасла, навіть антиукраїнські, антиконституційні у Верховній Раді або на площах, і ніхто за це не запроторює в концтабори. Існує проурядова і опозиційна преса (яка жорстко критикує, навіть ображає владу в цілому і окремих її представників), існує велика кількість політичних партій, рухів, громадських організацій різної орієнтації. І це вважається нормальним. Все ж таки, хай недолуга, але демократія існує і має потенціал розвитку.

Одночасно зростає маса соціальних аутсайдерів, яким не може належним чином допомогти держава і не допомагають заможні верстви. Праця стала добровільною (хочеш працюй, хочеш не працюй), але авторитет чесної і відповідальної праці різко впав. Продовжується розкрадання народної власності, високий рівень кримінальної злочинності. Усе це свідчить, що суспільні протиріччя не розв’язані і зберігається високий рівень конфліктогенноості в суспільстві.

Приймається велика кількість законів, указів президентів, а вони часто не діють, порушуються, отже, правова держава ще не збудована. А те, що зроблено в правовому полі, наприклад, Конституція України, весь час піддається атакам тих сил, які б хотіли пристосувати її для своїх вузькоегоїстичних цілей. І їх не лякає, що це може породити політичну нестабільність на довгі роки. Філософія – “своя сорочка ближче до тіла”, “після нас хоч потоп” – в Україні “працює” на повну силу.

В країні проголошена ринкова економіка, з праматотм приватної власності, навіть інколи забувають про рівність усіх форм власності. І що з цього вийшло? Вийшов економічний монстр, від якого відмовляються навіть “батьки-засновники” трастів, бірж, концернів і компаній (ми хотіли класичної ринкової економіки?!). а ви не бачили, що українська економіка – це не американська, не британська і, навіть, не шведська?

Майже п’ятнадцять років в Україні проводять адміністративну і регіональну реформи. Чого тільки не пропонували: “нові землі” за прикладом Німеччини, отже, федералізація унітарної України, укрупнення областей і районів, злиття представницької і виконавчої влади в регіонах та їх “розведення”, одноканальний і багатоканальний метод формування регіональних та державного бюджетів і т.д. І що вийшло? Нічого. Проведення адміністративної і регіональної реформ тупцює на місці.

В преамбулі Конституції України написали, що ми розвиваємо соціальну державу. Щоб її розвивати, треба, щоб була основа соціальної держави. Чи є така основа, коли навіть згідно нового пенсійного пенсії нижче прожиткового мінімуму? В якому стані знаходиться наша система охорони здоров’я, відпочинку? Яка у нас якість життя і екологічна безпека? Може наші народні депутати поспішили з розвитком соціальної держави, а треба було говорити про етап її становлення?

Усі наші державні діячі, політики, чиновники говорять про підтримку освіти, науки, культури. І як фінансується освіта, наука, культура? Знову за залишковим принципом. Яке ж майбутнє чекає країну, де не розвивається належним чином (на рівні європейських і світових стандартів) освіта, наука, культура?

Нарешті, оборона, національна безпека, зовнішньополітичні і зовнішньоекономічні відносини. Скільки говорили про реформу армії, органів внутрішніх справ, міністерства зовнішніх справ, служби безпеки, прикордонних військ і митниці? Дуже багато. Але в якому вони стані? Це все функціонує за старими радянськими зразками: “шапками закидуємо”. Отже, забезпечення національної безпеки (з великої літери і в глобальному масштабі) під великим питанням.

Таким чином, об’єкт нашого дослідження – сучасна Україна – має різні сторони і різні барви. Варто більш прискіпливо і глибше проаналізувати процес становлення цього продукту історії, більш прагматично оцінити його місце і роль в глобальних і регіональних вимірах. Справедливим буде більш виважено подивитись: що спільного є в історії України, Росії, Білорусі, а коли їх шляхи розійшлися, хто є “старший” і хто “молодший” брат у цій трійці, які відносини цих країн влаштують Україну (пора нам навчитись жити згідно своїх докорінних інтересів, а не чужих).

Нового погляду вимагає не тільки сучасна українська політична нація, а взагалі соціальна структура суспільства, Людина України (яка вона була і якою стала в незалежній Україні). При науковому аналізі усіх вищеназваних проблем може виявитись, що багато міфів і стереотипів, які багато хто вважає діючими, вже померли, а українці живуть відповідно нових ідеалів (або якась частина народу), що нові виборці, які вперше прийдуть голосувати за різних політиків, (а ці виборці вже не пам’ятають СРСР, КПРС та їх лідерів), думають інакше, ніж пенсіонери і ветерани. Отже, варто примінити новий модернізаційний підхід до аналізу самої України, подій в Україні та за її кордонами.

 

Неосвічений, лагідний народ – це щастя і тіха для будь-якого володаря.

Неосвічений, злостивий володар – це нещастя для будь-якого народу.

Розділ І.

Модернізм або постмодернізм: пошук нової парадигми аналізу перехідних (транзитних) суспільств.

Народи час від часу більш ретельно і глибоко починають розглядати свою історію, переосмислювати теорії і концепції вивчення і трактування розвитку суспільств, науки, освіти, переглядати мету розвитку промисловості, принципи взаємовідносин. Причини для переосмислення природного і соціального світу можуть бути різні: докорінні зміни у засобах виробництва, у науковій картині світу, результати війн і державних переворотів, регіональні і глобальні цивілізаційні зсуви народження і смерть імперій і т. д.

На межі другого і третього тисячоліть діяв цілий комплекс причин, який змусив науковців, економістів, літераторів і представників ЗМІ по-новому подивитись на природну і соціальну дійсність. Відбулись кардинальні зміни в протистоянні глобальних і регіональних сил у світі і Європі, СРСР і його союзники по Варшавському блоку програли третю світову війну (“холодно-гарячу”) США та їх союзникам по НАТО, науково-технічна революція породила постіндустріальне, інформаційне суспільство і т.д. і т.п.

Такі кардинальні зміни в світі (зокрема на постсоціалістичному просторі, де відбувся національно-державний перерозподіл, в результаті якого з’явилось досить багато незалежних держав), не могли не підштовхнути суспільствознавців на пошук нових парадигм соціального пізнання, на створення нових концепцій державотворення і взаємодії політичних, економічних та інтелектуальних сил в світі.

Така ситуація не обійшла стороною і нову державу – Україну, яка стала незалежною в результаті розпаду СРСР. Перед суспільствознавцями України постало кардинальне завдання: переглянути увесь арсенал суспільної науки на предмет застосування нових технологій суспільного пізнання, які  б дозволили більш реально, прагматично оцінити суспільне життя в Україні і світі, позбавитись ілюзорних суспільствознавчих конструкцій, які не відповідають національним інтересам України. Крім того, перегляду підлягали і взаємовідносини в трикутнику – “народ України – держава – особа”, де явно не вистачало гуманістичного підходу.

Необхідність перегляду наукової картини світу, особливо в суспільнознавчій сфері, визріла не тільки на пострадянському просторі, де марксизм-ленінізм не зміг довести своєї переваги над іншими теоретичними і практичними програмами, ідеалами, завданнями. В усьому світі суспільствознавці почали пошуки нових підходів для створення концепцій оцінки протистояння і взаємодії соціальних, політичних, економічних, інтелектуальних сил в глобальному масштабі. Так, наприклад, західна суспільна наука, втративши свого головного супротивника – марксизм-ленінізм і більшовизм як практику реалізації марксистського суспільного ідеалу, теж виявилася в кризі. У неї виявився дефіцит конструктивних теорій, концепцій щодо існування однополюсного світу, з домінуванням США. Крім того, багато націй і держав не влаштовує факт існування однополюсного світу, нав’язування їм цінностей і норм американського способу життя усіма засобами, в першу чергу – військовими.

Отже, завдання перебудови політичних, економічних, національно-культурних і міжнародних відносин стоїть перед усіма країнами світу. Особливо актуальним воно є для народу України, який почав будувати нову незалежну країну на руїнах СРСР і на ідеологічній руїні пострадянського періоду.

Розбудова нової держави актуалізувала потребу теоретичного забезпечення політичних, економічних, освітянських та інших реформ. Україна ж на момент незалежності мала теоретиків тільки марксистської орієнтації. Безумовно, були деякі спроби синтезувати  марксизм з іншими близькими до нього теоретичними течіями до цього. Але тут потрібна була еквілібристика найвищого ґатунку, щоб не попасти під удар правовірних марксистів, не опинитись в позиції ревізіоніста, буржуазного націоналіста або “агента капіталізму”.

В нових умовах дослідники України змогли вийти на наукове світове поле, де зустріли безліч шкіл і традицій. Право вірного вибору наукової орієнтації виявилося тяжкою долею. В суспільствознавстві стикаються багато напрямків: раціоналізм і ірраціоналізм, неораціоналізм і неоірраціоналізм, класична і посткласична науки, класична філософія (в тому числі німецька) і марксизм, класичні політичні науки і “науковий комунізм”, еволюціонізм і революціонізм, модернізм і постмодернізм, позитивізм і структуралізм і т.д. здійснити конструктивний синтез і обрати свій шлях наукових досліджень – це складне завдання, яке українське суспільствознавство не може здійснити “кавалерійською атакою”.

Тому теоретичне забезпечення процесу державотворення України мозаїчне, компілятивне, що відбивається на курсі внутрішньої і зовнішньої політики різних правлячих груп і режимів, які здійснюються з такими “вихилясами”, що ставить в глухий кут як іноземців, так і громадян України, коли вони його хочуть раціонально витлумачити.

Отже, щоб зрозуміти світові тенденції суспільного розвитку, теоретично обґрунтувати шлях України в ХХІ столітті, науковцям і політикам, як кажуть, треба подолати “розруху” в головах, а потім помірковано і методично працювати на теоретичне і методологічне забезпечення практики суспільних перетворень.

Загальновідомо: щоб побудувати новий, оригінальний будинок, потрібно спочатку побудувати його в голові, тобто створити його проект. Набагато складніше побудувати або перебудувати суспільство, де головним будівельним матеріалом є люди, з їх цілями, пристрастями, конкуренцією, ілюзіями та конфліктами. Тут різниця між теоретичними проектами та матеріалізованою практикою вельми суттєва.

Проектів створення нової України було безліч. Деякі з них претендували на визначення “науковий”. Згадаймо широко розрекламовані проекти: “Україна – 2010 року”, написаний “творцями” Кабінету Міністрів у 1999 році, та “Україна – 2015 року”, створений у тому ж році суперутопістами апарату Верховної Ради України. Що від них лишилось, крім  марнослів’я? Загальним для цих прожектів було те, що жоден з них не мав серйозного  наукового  обґрунтування, хоча у їх підготовці й брали участь деякі бюрократи з науковими ступенями. Ігнорування критично і реалістично мислячих науковців, несприймання  простої істини, що наука в Україні повинна стати найважливішим реформотворчим фактором, робить усі декларації про постіндустріальну, інформаційну, інтелектуальну Україну пустою демагогією.

Є багато визначень XX століття – вік революційний, вік війн, космічний вік, вік інформаційних технологій і т. ін. Дійсно, він заслуговує на ці ярлики. Але не менш важливим є те, що у XX столітті природничі та суспільні науки стали безпосередньою продуктивною силою. І справа не тільки у відкриттях ядерного синтезу, комп’ютерних систем, нових промислових і сільськогосподарських технологій. А в тому, що динаміка економічних, політичних та культурних перетворень глобально почала визначатися наукою, її розвитком.

Симптоматично, що суспільні науки стали “наздоганяти” природничі в якості трансформаційного чинника сучасного світу. Суспільні науки стали теоретичною базою виграшу ідеологічної й психологічної війни Заходом у соціалістичного табору, функціонування “однополюсного світу” і найсерйозніших майбутніх трансформацій світових взаємозв’язків, коли світ знову стане багатополюсним.

Саме суспільні науки допомагають державам сформулювати нові глобальні цілі, хай то буде США  або Росія, Україна або Грузія. При цьому дані  науки дають рецепти розв’язання проблем  взаємоув’язки потреб поліпшення життя людей та збереження чи то домінуючого становища у світі (США, Росія, Європейський Союз або Китай), чи то державності (Україна і пострадянські держави), пошуку ліній внутрішньополітичної та зовнішньополітичної поведінки влади. І дуже часто вивчення громадської думки  в країні, поведінки різних верств, соціальних груп, політичних інститутів не менш важливе, ніж розробка нових технологій промислового виробництва.

В Україні вогник теоретичної думки у сфері суспільних наук ледь-ледь горить. Державні субсидії на теоретичні дослідження вкрай малі, спонсорство в цій сфері випадкове й мізерне. Тому теоретичні розробки здійснюють або залишки колективів, створених ще в радянську епоху, або одинаки-ентузіасти, які утримуються “на плаву” дякуючи сприятливому збігові обставин. Якість суспільствознавців-теоретиків, дослідницьких колективів досить неоднорідна: від відвертих шарлатанів до колективів і вчених світового рівня.

Це зовнішні обставини розвитку суспільної теорії, на які теоретики майже не можуть впливати. Є ж проблеми внутрішні, притаманні суспільній науці як соціальному інституту.

Система економічних, політико-державних, філософських і соціологічних ідей, теорій, що панувала в Україні до кінця 80-х років, як ми вже підкреслювали, виявилася непродуктивною, а за більш різкими оцінками, помилковою. Виникла потреба в пошуку нових теоретичних засад, на які могли б спертися суспільствознавці аналізуючи сьогодення і розробляючи прогнози на майбутнє. Тим паче, що сучасна Україна – це нові економічні, політичні, й ідеологічні відносини[1].

В хаосі думок з приводу дослідницьких підходів до переосмислення дійсності важко виділити всі системні складові нової пізнавальної парадигми, яка вийшла б на домінуючі позиції. Тому вкажемо лише на деякі тенденції, котрі проявилися в сучасному українському суспільствознавстві.

По-перше, відбувається зрушення від цінностей абсолютизованої тоталітарної колективності до пріоритетів  цінності людини, її свідомості в системі рушійних сил саморозвитку суспільства. По-друге, став очевидним ідеологічний і політичний плюралізм у підходах до аналізу реальності. У той же час вважати цей процес завершеним передчасно, оскільки маємо справу з плюралізмом у зародковій формі (хаос думок), який підводить риску скоріше під констатацією кризи старих цінностей суспільного розвитку, але поки що є малопродуктивним як база формування нових. Абсолютне теоретичне й ідеологічне розкріпачення іноді відтворює ситуацію “слона у посудній лавці” або необмеженого пізнавального нігілізму та деструктивізму.

 

1. СУСПІЛЬСТВОЗНАВСТВО В ПОШУКАХ ПАРАДИГМ ПІЗНАННЯ МОДЕРНІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

Не дивлячись на несприятливі об’єктивні умови для розвитку теоретичних досліджень, перед суспільствознавцями України постало грандіозне пізнавально-конструктивне завдання – здійснювати зворотній перехід від ідеологічного сприйняття суспільного розвитку до теоретичного.

Перемога більшовиків у 1917-20 рр. мала багато наслідків. Одним із таких наслідків було – витіснення об’єктивної суспільної теорії із “класово-партійної науки” і заміна її “пролетарською ідеологією”. Суспільний розвиток витлумачувався не всебічно, комплексно, а ідеологічно однобоко, лише у площині класової боротьби.

В. І. Ленін, який фанатично вірив у перемогу пролетаріату, започаткував диктатуру партії і каральних “органів”. А І. Сталін, будучи переконаним у загальній кризі капіталізму, довів тоталітарну диктатуру “ордену партійних хрестоносців” і тих же “органів” до крайнощів. М. Хрущов неодноразово повторював про неминучість комунізму, але при цьому тримав інтелігенцію у залізному кулаці, замало не розв’язав світової ядерної війни і проґавив початок сучасної науково-технічної революції, чим заклав фундамент глобальної поразки світової системи соціалізму. Л. Брежнєв і його послідовники будували комунізм для хазяїв Кремля і верхівки партноменклатури, використовували науковців на сільгоспроботах, на овочевих базах і остаточно провалили “поєднання переваг соціалізму із результатами науково-технічної революції”, потрапили в технологічну й економічну залежність від Заходу, відкрили шлюзи для масового пограбування країни і розвитку корупції і тим самим підписали смертний вирок “маяку прогресу – СРСР”, а М. Горбачов лише підписав умови ультиматуму, підготовлені США і їх союзниками, і здав “соціалістичний табір” на милість переможців.

Увесь процес становлення і загибелі диктатури тоталітарної партії (а впала вона і розвалилася партійна держава) супроводжувався однією ідеологічною піснею у різному аранжуванні: про єдино правильну марксистсько-ленінську ідеологію, що була ядром суспільної (а іноді і не тільки суспільної, згадаймо лисенковщину) науки. Усі радянські суспільствознавці, якщо хотіли жити і отримувати зарплатню, змушені були (одні щиро, інші ні), “співати цю пісню”. Об’єктивна суспільна теорія була оголошена “буржуазно-об’єктивістською” і замінена марксистсько-ленінською ідеологією, яка була еклектикою науки і утопії, науки і міфів, де наукова частина стрімко зменшувалася в міру деградації “першої країни соціалізму”. Приблизно такі ж процеси відбувалися в країнах-сателітах “світової соціалістичної системи”, інколи набуваючи карикатурних форм в тих із них, де хотіли бути “святішими від папи” – московської партійної верхівки.

У СРСР, країнах-сателітах час від часу виникали групи вчених, які вдавалися до об’єктивного аналізу світової і “соціалістичної” (радянської) соціальної, економічної і політичної історії, адже не на пустому місці виникав потенціал протесту проти радянської моделі і влади фанатиків-комуністів (більшовицького зразка, із яких “можна  робити цвяхи” – В. Маяковський) в Берліні (1953 р.), в Угорщині (1956 р.), у Польщі (1956 р.), у Чехословаччині (1968 р.), рух “шістдесятників у СРСР і т. д. Але ці групи в СРСР безжалісно знищувалися фізично і духовно, а масові протестні рухи в країнах-сателітах знищувалися радянськими танками. Аж до середини 80-х років ідеологічний підхід до оцінки суспільно-історичного процесу повністю домінував над об’єктивно-теоретичним.

При цьому такі загальнонаукові дослідницькі принципи, як системний, комплексний, конкретно-історичний, структурний, функціональний та інші, були настільки розчавлені класово-партійним підходом (який у вузьких рамках правомірний поряд із іншими, але як домінуючий викривлює реальність), що історія людства почала вважатися передісторією, вся наука до марксизму – переднаукою, “справжня історія” почала датуватися жовтнем 1917 року, а суспільна наука – написанням “безсмертних творів” К. Маркса і Ф. Енгельса. Цим же шляхом пішов А. Гітлер, вважаючи початком “тисячолітнього рейху” свій прихід до влади.

Однак історія будь-якого сучасного суспільства, в тому числі радянського, не може бути усвідомлена поза світовими, глобальними тенденціями. Час локальних цивілізацій, суспільств (майя, ацтеки, хазарський каганат і т. ін.) минув. Особливо наочно це довело більшовицьке керівництво (як і керівництво КНР, КНДР), яке намагалося відгородитися від світу “залізною завісою” із танків і ракет, не беручи до уваги і самого радянського суспільства як повноправного суб’єкта світового історичного процесу, вважаючи цим суб’єктом партію більшовиків, безцеремонно оголосивши в 70-х роках КПРС “ядром політичної системи радянського суспільства”. “Зовнішнє середовище” сказало своє вагоме слово, завдавши глобальної поразки і КПРС, і “соціалістичному табору”, в якому відсидітися від віянь історії не вдалося.

Саме глобалістський, цивілізаційний і конкретно-історичний підходи дозволяють правильно витлумачити світовий соціалістичний експеримент. Думаємо, що не зовсім правильним буде вважати цей експеримент випадковим, таким, що не вкладається в русло світової історії. Революція в Росії в жовтні 1917 року значною мірою була явищем випадковим, якщо говорити про місце і час, коли збіглися об’єктивний і суб’єктивний фактори революційного перевороту. Але, з іншого боку, вона мала й закономірний характер. Такого типу переворот міг початися в Москві або на одному із російських фронтів першої світової війни, міг відбутися в Німеччині чи Австро-Угорщині.

Про те, що “світ вагітний революцією” в результаті Першої світової війни, говорили багато вчених Росії, Німеччини, Великобританії, Франції, Італії й інших країн. В. Ленін і Л. Троцький лише відчули ці настрої мас і використали в інтересах більшовиків.

Якщо оцінити початок XX століття об’єктивно, то бачимо, що це століття народжувалося під знаком широкої антиколоніальної боротьби, почали розвалюватися колоніальні імперії. Масове невдоволення, бунти, екстремізм різних відтінків – були характерні для багатьох країн світу. Так, в Росії в 1905 році почалася епоха відкритих бунтів – “кривава неділя 1905 р.”, постання в Москві. Але не Росія вигадала революційний сценарій, передумови його склалися в усьому світі. Це легко побачити при аналізі історії Європи, Азії, Латинської Америки, Африки. Хіба розпад Австро-Угорщини, Оттоманської і Германської імперій не події всесвітньо-історичного масштабу?

У першій чверті XX століття все ж були накреслені два глобальних шляхи світового розвитку: а) капіталістичний, коли реально сформувалася світова система країн капіталізму, остаточно втратили перспективу феодальні імперії і ця система знайшла механізми контролю над революційними настроями мас, механізми зняття гострих соціальних конфліктів і змогла створити глобальну систему оборони від комуністичної загрози, що йшла від Росії; б) соціалістичний, коли на шостій частині світу закріпився режим, який хоч і керувався утопічною ідеєю, але виявив життєздатність (нехай і ціною терору) і став серйозним опонентом капіталізму. Ці два шляхи були антагоністичними і заклали глобальний конфлікт, майбутню біполярність світу і третю світову війну, що закінчилася поразкою СРСР[2]. Вже на початку 80-х рр. курс СРСР на світову революцію був знятий, прогнози її можливих наслідків зникли з доповідей партійних керівників, військових стратегів і навіть із пропагандистської літератури. Заклинання про “кінцеву перемогу комунізму” стало чисто ритуальним.

Наприкінці XX століття взяла гору капіталістична перспектива людства, хоча і в дуже модернізованій формі. Але це не означає, що комунізм зник остаточно, він просто відступив. Історія людства показує міць цієї утопічної ідеї, її здатності відроджуватися у все нових формах.

Крах комуністичного революціонаристського месіанства не передбачає відмови від урахування можливості відродження цього шляху суспільного розвитку у ближчому майбутньому, як, наприклад, у формі шовіністського націонал-більшовизму.

Якщо ми розглянемо три виміри сучасного суспільного розвитку у світлі теорії модернізації: а) як процес “утікання у відрив” найбільш розвинутих країн після індустріальної, науково-технічної й інформаційних революцій, результатом якого стала сімка найбільш економічно потужних країн; б) як процес “модернізації навздогін”, коли багато країн намагаються не відстати від тих, що пішли вперед, або наздогнати їх; в) як зусилля “сімки” і близьких до них за рівнем розвитку країн відповісти на нові виклики XXI століття шляхом інновацій та реформ, то побачимо, що спроби відродження комунізму можливі, але не обов’язкові. Саме для попередження цих спроб країни випереджаючого розвитку витрачають доволі значні кошти на допомогу країнам групи “б”, в тому числі Росії й Україні.

Досить популярним способом агітації наукової громадськості за перехід до об’єктивно-теоретичного пояснення історичного процесу став жанр науково-критичної літератури про минуле СРСР і України, а також про нинішню кризу в пострадянських країнах. Часто допускаються неприпустимі вільності у поводженні із далеким і близьким минулим не тільки в історичній науці, але і в соціології, політології і політекономії. При цьому заперечення всіляких уявлень про непорушні закони і закономірності історії заходить настільки далеко, що навіть не вкладається у вельми гнучкі рамки методології “постмодернізму”.

В умовах відсутності повноцінної взаємодії філософської, соціологічної, політичної, економічної, історичної й інших наук серйозно втрачає комплексність досліджень. Діалог із світовою суспільствознавчою думкою нерідко зводиться до переказу вже застарілих праць класиків тих чи інших теоретичних напрямів. Не враховується, що західна громадська думка також знаходиться у кризі. Зникли цілі галузі досліджень – радянологія, кремленологія, зникають такі об’єкти дослідження, як міжнародний комуністичний рух, соціалістична співдружність (РЕВ і Варшавський договір), світ став інакшим, ніж п’ятнадцять років тому. І для західної громадської думки нелегко перебудуватися, знайти нові підходи до аналізу дійсності. Тому важливо критично, а не апологетично використовувати роботи західних вчених, співвідносити їх із зміненою світовою і регіональною ситуацією.

Тобто виникла проблема всеохопного переоснащення методологічного і теоретичного арсеналу суспільствознавчих досліджень, створення нових підходів до історичного процесу. Історичний матеріалізм, “науковий комунізм” відкинуті, але нової “теорії історії” або “історіософії” поки що не створено.

З точки зору філософії, теоретичної соціології і політології є кілька першочергових завдань: 1) оскільки процес суспільних змін на постсоціалістичному просторі досліджений лише на рівні окремих проблем, зроблені узагальнення лише приблизні, то видається необхідним цілеспрямовано підтримувати методолого-теоретичні дослідження; 2) є потреба наукових дискусій зі спірних концептів західної і вітчизняної громадської думки; 3) в умовах моди на наукову публіцистику, метафори, які хоч і є засобом залучення до науки, але не завжди виходять за межі побіжних ціннісних суджень, важливо приділяти серйозну увагу категоріально-понятійному апарату суспільствознавства, щоб вчені різних наукових галузей хоча б розуміли один одного і не мали суттєвих розбіжностей з приводу об’єктів дослідження, протистояли творенню нових міфів, що приховують реалії.

Дослідження тенденцій, переломних моментів історичного процесу в цілому або його елементів – економічного, політичного, духовного, наукового, культурного й інших – змушує виходити на дві, як мінімум, пізнавальні проблеми: а) критеріїв членування історичного процесу; б) виділення з історичного процесу різних його сторін.

Соціоісторичний вимір України як об’єкту пізнання передбачає, що філософи, соціологи й політологи не тільки вивчають її історію як той чи інший специфічний процес під певним кутом зору, але й звертаються до філософського, соціологічного й політологічного матеріалу минулого, до відповідних документів, теоретичних і фактологічних методів накопичення соціального знання. Щоб зрозуміти, якою реальністю була Україна дев’ятсот років тому, триста п’ятдесят, дев’яносто, п’ятнадцять роікв тому і якою історичною реальністю вона є сьогодні. У реалізації такого підходу досить корисні розробки західних соціологів і політологів, хоча і з певним критичним ставленням, оскільки Україна це не Франція і не Великобританія. І висновки західних теоретиків стосовно до останніх не завжди придатні для України.

Соціоісторичний вимір суспільств не завжди популярний. Як і не завжди філософія і соціологія тісно перепліталися з історичною наукою.

Соціологія і історія були поєднані в роботах О. Конта, Г. Спенсера, А. Токвіля, Д. Белла, Р. Арона. М. Вебер використовував історичні дані для обґрунтування багатьох суспільствознавчих положень, які стали соціологічною і політологічною класикою.

Г. Зіммель, Е. Дюркгейм, В. Парето, П. Сорокін, Р. Міхельс у ряді робіт, віддаючи пріоритет емпіричним дослідженням, неусвідомлено знижували інтерес філософів і соціологів до історичного матеріалу. Найбільше відділяв соціальну філософію і соціологію від історичної науки Г. Ріккерт, вважаючи, що соціальна філософія і соціологія – узагальнюючі науки на відміну від історії, яка підходить до реальності хронологічно, вивчає одноразові дії і явища.

У 60-ті роки XX ст. соціоісторичний підхід до аналізу суспільства почав користуватися великою популярністю. По-перше, він став важливим принципом теорії історії, забезпечивши застосування способів, процедур, методів філософії і соціології до вивчення й інтерпретації минулого і теперішнього суспільств. По-друге, накопичений філософський і соціологічний матеріал про окремі країни, регіони, соціальні інститути, процеси, верстви і групи став більш широко використовуватися при розробці історико-порівняльних моделей розвитку (трансформації) суспільств, держав, при формуванні спеціальних (галузевих) соціологій – економічної, політичної, правової, етнічної, соціологій освіти, культури, сім’ї, молоді і т. д. Тобто синтез філософської, соціологічної й історичної наук виявився плідним.

В той же час стає очевидним, що історичний процес, якщо ми бажаємо вивчити його поглиблено, потребує як цілісного синтетичного, так і аналітичного погляду, коли виокремлюється кожна його сторона і розглядається як частина цілого. Річку можна оглянути і сфотографувати цілісно із космосу. Але якщо ми хочемо її пізнати всебічно, з усіма витоками, притоками, глибинами і мілинами, її необхідно вивчити в багатогранності сторін, характеристик, у тому числі, що і хто там водиться і живе, як річка включена до господарського комплексу і т. д. За аналогією, підходячи до проблеми більш глибокого пізнання історичного процесу, ми повинні вибрати один чи кілька критеріїв його розгляду в аспекті складових частин, структурних взаємодій, рушійних сил і т. ін.

Вчені застосовують багато критеріїв періодизації історичного процесу й історії окремих країн – формаційний, стадій росту, цивілізаційний, науково-технічний, династичний, вождистський, релігійний, воєнний, моральний, часовий, просторовий і т. д. Коли розглядають історичний процес з марксистських позицій, то домінує критерій зміни суспільно-економічних формацій, якщо ж з інших, то може домінувати цивілізаційний, науково-технічний або інші.

Різноманіття наукових шкіл і напрямів дослідження історії людства, специфіки розвитку конкретних суспільств не заперечує тієї простої обставини, що більшість дослідників в кінцевому результаті інтерпретують суспільний розвиток у двох площинах – структурній і діяльнісній, або у формі їх інтеграції – модернізованого структурного функціоналізму. У даній роботі більшою мірою використовується інтегративний підхід, коли структурні елементи суспільства аналізуються і в плані їх функціонування, взаємодії.

Проблема загальних і специфічних підходів до аналізу історичного процесу, процесів трансформації і модернізації конкретних суспільств сьогодні не може бути вирішена однозначно як процес еволюційний чи революційний, формаційний чи цивілізаційний, класовий чи безкласовий, династичний чи демосний. Все частіше використовується комплексний (у поєднанні з інтегративним) підхід, коли для аналізу суттєвих характеристик історичного процесу можуть бути застосовані різні підходи, методи, методики, а весь історичний процес може бути розглянутий під кутом зору загальної концепції соціальних змін, коли еволюційні і революційні зміни розглядаються як специфічні види модернізації суспільств.

Одна з цілей цієї роботи – спроба створення концепції розвитку, модернізації суспільств не тільки як результату розвитку теорії, але і виникнення, відтворення й згасання соціальних рухів (національних, політичних, релігійних, економічних й ін.), технологічних і науково-освітніх проривів.

Обрана нами методологія може називатися історико-соціологічною з ряду причин: по-перше, можна погодитися з І. Валлерстайном[3], що еволюція суспільств повинна трактуватися як виникнення й згасання історичних систем; по-друге, такі теорії, як: суспільно-економічних формацій, стадій економічного росту, виникнення і розвитку цивілізацій та інші, характеризують (або претендують характеризувати) конкретно-історичні суспільства чи групи суспільств з певних сторін. Узяті ж як універсальні, всезагальні, вони можуть викривити історико-соціологічний аналіз[4]; по-третє, загальна соціологічна теорія набуває всіх рис науки і є продуктивною, якщо спирається на науково трактовану історію людства, тобто науку, що комплексно вивчає громадське життя в процесі історичного розвитку; по-четверте, соціальні рухи ми трактуємо в широкому історичному сенсі, в національному і глобальному масштабах, коли соціальний рух в процесі виникнення, розвитку і відтворення має історичні цілі, реалізує їх і тим самим впливає на долі народів, держав, цивілізацій; по-п’яте, соціальні рухи є історично продуктивними, якщо позитивно змінюють інституційну структуру суспільств, впливають на їх історично сформоване ціннісно-нормативне ядро – погляди, норми громадського життя, напрямки і динаміку розвитку[5].

Будь-який масштабний соціальний рух необхідно розглядати різнобічно і багаторівнево на предмет взаємозв’язків – локальних і глобальних, партнерських і ворожих, вертикальних і горизонтальних, онтологічних та інституційних і т. д.  Ці взаємозв’язки є соціальним середовищем для даного соціального руху, який, в свою чергу, є історичним фактором і соціальним середовищем для інших історичних суб’єктів, якщо рух є специфічним соціальним організмом, який може стійко відтворювати себе в соціальному часі і просторі.

Специфікою історико-соціологічного підходу в даному випадку повинно виступати і те, що соціальний рух потрібно розглядати як еволюціонуючий об’єкт і суб’єкт пізнання і дії. Суспільство і конкретний рух взаємно відтворюють один одного, взаємодіють як фактори модернізації. Наприклад, в процесі розкладу і розпаду СРСР (1991 р.) стимулюючими причинами виникнення нових суспільних рухів у пострадянських країнах стали: трансформація й згасання пануючої “державної” ідеології[6], руйнування ядра радянської політичної системи – КПРС, зміни у формах власності, соціальна переструктуралізація суспільства й інші, що призвело до еволюції взаємовідносин громадянського суспільства з державою, до формування нової системи відносин соціальних сил і соціальних рухів.

В умовах накопичення соціальних протиріч в рамках старого суспільства зростає конфліктний потенціал, який вивільнюється у вигляді революцій, різких поворотів розвитку, соціальних дезінтеграцій. В цьому випадку говорять, що суспільство стає “перехідним”. У таких суспільствах одні соціальні рухи згасають і сходять з історичної арени, інші виникають або укріплюють свої позиції, ще інші різко еволюціонують, щоб зберегтися.

Можна якоюсь мірою погодитися з таким поясненням етапу “перехідності” чи “переходу”. Але з суто наукової точки зору, всі суспільства розвиваються, переходять із одного стану в інший. Якщо суспільство перестає бути “перехідним”, то воно гине. При цьому не варто вважати, що “стабільні” суспільства – це не “перехідні” суспільства. Просто “перехідні” характеристики не так помітні, як стабілізаційні. Ступінь “перехідності” визначається рівнем суперечливості суспільних процесів, характером визрівання і розв’язання конфліктів, в тому числі серед суспільних рухів.

У стабільних суспільствах суспільні суперечності менш антагоністичні, жорсткі, рідше виливаються у відкриті конфлікти, мають цивілізовані (часто обумовлені законом) механізми розв’язання. Наприклад, погоджувальні комітети, комісії, ради роботодавців і профспілок, де держава виступає в ролі арбітра (корпоративізм і неокорпоративізм, соціальне партнерство і т. д.). У “перехідних” суспільствах суперечності і конфлікти розв’язуються більш жорстко, часто стихійно, руйнівно, без пошуку консенсусу і компромісу.

Тому теорія суспільного розвитку, що претендує на пояснення реальних історичних процесів, повинна включати в себе конфліктологічну теорію, яка б відображала процес визрівання і розв’язання соціальних конфліктів, орієнтувала суспільну свідомість у пізнанні, розв’язанні і профілактиці конфліктів, давала рекомендації практиці по технології їх контролю і розв’язання. При цьому важливо мати на увазі те, що конфлікти не завжди розгортаються за марксистським “сценарієм”, коли кожна сторона конфлікту намагається взяти гору, а конфлікт розв’язується в насильницькій формі. Конфліктне протистояння рівноправних сторін із правомірними цілями може розв’язатися шляхом компромісу. “М’які” розв’язання конфлікту тим успішніші, чим менший ступінь його ескалації і чим раніше докладаються миротворчі чи компромісні зусилля.

В умовах “перехідних”, швидкозмінних суспільств відбувається сплеск активності більшої частини соціальних рухів, у першу чергу тих, хто претендує на лідерство у новій системі політичних і економічних відносин. Ступінь їх активності залежить від характеру взаємовідносин держави і громадянського суспільства, від логіки відтворення соціальних рухів і від якості еліт, що очолюють ці рухи.

Взаємовідносини соціального руху і соціального середовища постійно змінюються, оскільки кожен рух прагне формувати власну систему ресурсів впливу на соціальне середовище і захист від негативних впливів конкурентів чи держави. Система “ресурси впливу і захисту” відтворюється і розвивається на трьох рівнях: а) культурно-політичний та ідеологічний; б) макросоціальний (соціально-структурний); в) ситуативний, де формуються нові стратегії для перших двох рівнів і виконується “поточна” робота всередині і поза соціальними рухами. Ці рівні взаємопов’язані і тому не тільки відтворюються, але й підживлюють один одного.

Міць соціального руху головним чином залежить від його соціальної бази, від позиції інших суб’єктів історичного процесу і законодавчої бази (наприклад, держава може заборонити діяльність соціального руху) і від продуктивності еліти руху. Перші два моменти доволі повно висвітлені у суспільствознавчій літературі. Роль же еліт (партійних, коаліційних та інших) вивчена слабше, про що буде йтися у другій частині даної роботи.

Будь-який рух у свідомій формі формується і відтворюється як результат інтелектуального виробництва. При цьому потрібно розрізняти дві сторони цього виробництва. Одна – це опанування і соціальна інтерпретація теоретичного знання елітою руху. Друга – це узагальнення суспільної практики в економічній, політичній і духовній сферах і використання нового знання в інтересах руху, коригування на їх основі стратегії і тактики.

Соціальні зміни в суспільстві, дії соціальних рухів різною мірою підлягають контролю з боку соціальних інститутів. Двадцяте століття характеризувалося посиленим пошуком механізмів соціального контролю, щоб знизити ступінь стихійності і підвищити рівень свідомості у суспільстві у сфері постановки цілей трансформації і модернізації, способів їх реалізації і т. д[7].

Українське суспільство на межі століть опинилося перед методологічною і теоретичною прірвою: ведене марксистською ідеологією, що утверджувала ідею поступального, невідворотного комуністичного прогресу, воно поступово пересвідчилося, що комуністичне суспільство недосяжне, а решта світу відокремлена від нас інакшими цінностями – споживання, плюралізму, ідейної і моральної терпимості. Постала задача вибору: чи перескочити методолого-теоретичну і практичну прірву, що відділяє нас від решти світу, чи ж повернутися в минуле і будувати “рай на землі” – комунізм на якійсь іншій основі. Це завдання остаточно не вирішене і українське суспільство досі знаходиться в стані інтенсивного пошуку пізнавальних орієнтирів.

Подальший рух суспільства необхідно “освітити” уточненою методологією і теорією про шляхи і засоби розвитку. Але готових рецептів ні на Заході, ні на Сході немає. Суспільствознавці всього світу опинилися на роздоріжжі і піддають сумніву наріжні камені всіх теорій суспільного розвитку.

Зазнали критики (обґрунтованої і необґрунтованої) і прогресистські концепції. Теза про те, що людство прогресує від нижчих форм суспільного життя до вищих, висловлювалася вже у стародавніх середземноморських цивілізаціях – грецькій, єгипетській, римській. У концептуальній формі вона була представлена Р. Декартом у XVII столітті й була підтримана багатьма мислителями в XVII – XIX століттях. Особливо “грішило” прогресистським світоглядом XIX століття, коли промислова революція відкрила величезні можливості науки і техніки. Біологи-еволюціоністи (Ж.-Б. Ламарк, І. В. Гете, Ч. Дарвін), антропологи (Л. Г. Морган і Е. Тейлор) розвивають ідеї біологічного прогресу людини як виду. Суспільствознавці – О. Конт, Г. Спенсер, К. Маркс, Ф. Енгельс оформили ідеї соціального прогресу в своїх роботах.

Але вже у XVIII – XIX століттях концепції соціального прогресу зазнали критики з різних боків. Прибічники інших концепцій – статичної світобудови (у релігійному і позарелігійному тлумаченні), повторюваних історичних циклів (кіл), поступового руху вниз від минулого щасливого золотого віку[8], вичерпання можливостей росту й інші – почали штурмувати позиції прогресистів, хоч і відкидалися останніми як консервативні і не раціональні.

Більш ґрунтовна критика прогресизму з явним теологічним підтекстом і з виразною євроцентристською настановою почала пробивати собі дорогу з появою праць Н. Данилевського, О. Шпенглера, Ф. Ніцше. Так, наприклад, О. Шпенглер відкидав ідею загального історичного прогресу людства і наполягав, що історія – послідовність замкнутих циклів народження, розквіту і згасання культур. Він писав: “Людство – це зоологічне поняття чи й пусте слово… Я бачу справжній спектакль багатьох потужних культур, кожна з яких має власну ідею, власні пристрасті, власне життя, хвилювання, почування, власну смерть”[9]. Ідею замкнутих цивілізацій, що послідовно змінюють одна одну, відстоював і Н. Данилевський, який став одним із засновників цивілізаційного підходу до аналізу історії людства. Хоча слід визнати, що критика ідей прогресизму так і не досягла своїх цілей в XIX столітті.

Все XX століття залишилося епохою теоретичних дискусій і практичних експериментів прогресистів (які інколи виступали під виглядом більш поміркованих еволюціоністів) і антипрогресистів. Особливо жорстко ідею поступального соціального прогресу відстоювали марксисти і соціальні філософи, які  схилялися перед науково-технічним прогресом. Не уникли захоплення цими ідеями відомі суспільствознавці М. Вебер, К. Ясперс, І. Пригожин й ін. Із немарксистських авторів найбільш яскраві роботи цього наукового напряму представили А. Тоффлер, запропонувавши “хвильову” теорію історичного розвитку[10], і Е. Янч, трактуючи історію суспільства як продовження універсальних неентропійних процесів у руслі ідей школи І. Пригожина.

Серйозну атаку на прогресистський підхід до історії спровокувало загострення екологічних та енергетичних проблем людства в останній третині XX століття. Не залишилися без уваги жорстка критика класичного дарвінізму і його марксистського різновиду у питанні про походження людини від мавпи. Значна частина вчених стала відстоювати тезу, що людина як біологічний вид практично не еволюціонує. Зміни у зрості, вазі не є доказом індивідуального інтелектуального прогресу[11], тим більше морального. В історичних, соціологічних і політологічних роботах модерністської і постмодерністської орієнтації все більше відчувається розчарування в людському розумі після відкриття інформації про діяльність тоталітарних і демократичних режимів, що ввергають світ у постійні війни, глобальні і регіональні конфлікти.

У той же час переконливих аргументів проти поміркованих еволюціоністів антипрогресисти так і не надали.

Ставлення радянських і пострадянських вчених до еволюційного світогляду, в тому числі до його жорсткого прогресистського різновиду, мало свою логіку і динаміку. Особливо якщо врахувати, що В. Ленін й І. Сталін, які довгий час вважалися геніями-суспільствознавцями, були затятими лінійними прогресистами. Адже саме вони зробили Російську імперію полігоном для випробування прогресистської марксистської ідеології в її кристалізованій формі – у формі ленінізму-сталінізму. Коли начебто для досягнення високої мети – побудови комунізму, де буде загальна гармонія і щастя, немилосердно знищувалися як традиційні соціальні і соціоприродні структури, так і цілі соціальні верстви, етнічні групи вже радянських людей.

Крах соціалістичної системи і розвінчання більшовицької ідеології породили сплеск антиеволюціонізму на пострадянському просторі. Із дореволюційної і західної літератури почали залучатися ідеї антипрогресистського спрямування, хоча часто вони вже були відверто застарілими. Дуже популярними стали теоретичні аргументи П. Сорокіна і М. Бердяєва, спрямовані проти ідеї лінійного соціального прогресу. П. Сорокін доводив, що поняття “соціальний прогрес” суто смакове і не має чітких наукових критеріїв оцінки[12], і стверджував, що прогресистська більшовицька ідеологія аморальна, оскільки розглядає попередні покоління тільки як засоби і ступені руху до вершини, позбавлена самостійної цінності, а невідоме покоління щасливців постає “вампірами, які бенкетують на кістках предків”[13].

Характерно, що багато суспільствознавців в Україні уникають дискусій про критерії соціального прогресу, суперечок про долю людства не тільки тому, що немає однозначних критеріїв добра, зла і важко довести перевагу наступних форм соціального буття над попередніми. Повернення до “дикого” ринку і різке зниження рівня життя більшості людей у порівнянні із зрівнювальним “соціальним щастям”, поставило під питання самі точки відліку соціального прогресу. Надія на те, що соціальні зміни самі по собі можуть зробити людей щасливішими, зазнає краху. І справа навіть не в тривалості життя, кількості населення, свободі слова. Психологи доводять, що довгостроковий баланс позитивних і негативних емоцій людини дуже мало залежить від зовнішніх умов, якщо вони слабко пов’язані із майновим станом сім’ї, з кар’єрою і т. д. Ідеологічні фішки – капіталізм, комунізм – для значної частини людей нічого не значать.

На сьогодні замість терміну “прогрес” все частіше вживаються поняття “еволюція”, “розвиток”, “соціальні зміни”. Ці поняття дозволяють прослідкувати деякі вектори змін у глобальних і коротких часових масштабах, проаналізувати ретроспективу і перспективу суспільства, визначити стратегію вирішення актуальних завдань в економіці і політиці, але, одночасно, відійти від жорстких настанов прогресистів.

Телеологічним[14] версіям соціального прогресу (наприклад, що метою історії є комунізм) все частіше протистоять концепції частково телеологічні – самоорганізації, синергетичні, системно-екологічні і т. д. Дійсно, важко припустити, що людство ставило за мету створити рабовласництво, феодалізм, капіталізм і комунізм (за формаційною моделлю). У більшості випадків історія творилася як спосіб самоорганізації суспільств, де ступінь усвідомленості чи злої волі міг бути більшим чи меншим. Але якщо ця зла воля чи то у вигляді фашизму, чи то у вигляді соціалістичного тоталітаризму, чи то у вигляді форм диктатури і брала гору на деякий час, то потім природний історичний процес показував всю протиприродність відхилень від магістрального шляху розвитку людства. Хоча, звісно, не можна заперечувати, що людство завжди буде ставити цілі і завдання і намагатиметься їх реалізувати.

Існує ряд універсальних еволюційних векторів: зростання технологічної, інформаційно-інтелектуальної міці людства, демографічний ріст, зростання організаційної складності суспільств і деякі інші. Вони, з одного боку, цементують людство в єдиний соціо-біологічний організм, а з іншого – дозволяють навіть малим країнам вижити і стати нехай не завжди повноправними, але хоча б ілюзорно-повноправними учасниками історичного процесу. Але навіть у цій ситуації, коли сукупний інформаційний і науково-технічний потенціал людства досяг величезної операційної могутності і сукупна людина стала смертельно небезпечною для самої себе, ми не можемо визначити мету нашої історії як ідеальну схему майбутнього суспільного устрою. Можна ставити і вирішувати грандіозні завдання – кардинальне усунення політичного насилля із зовнішньополітичної і внутрішньополітичної сфер розвитку держав, регулювання демографічних процесів, створення цивілізованого світового ринку і т. д. Але “умовити” чи примусити людство будувати якесь одне суспільство – це велика помилка. Цінність людської цивілізації у різноманітті форм національного і соціального життя.

Історія людства – результат універсальної еволюції людини як соціальної істоти, де головну роль відіграє її сукупний інтелект. Окрема особистість (чи окремий індивід), незважаючи на природні задатки, стає великою або не стає такою тільки як член угруповання при збігові багатьох факторів. При цьому дані угруповання постійно вибудовують якісно нові типи соціальних систем і структур, в яких утворюються все більш складні залежності. Вплив окремої особистості на ці системи і структури визначається як дотриманням прийнятих правил гри в суспільстві, так і прагненням її внести нове у суспільне життя.

Спроби окремих особистостей, організацій, угруповань різко змінити історичний процес, рідко дають позитивні результати. Саме тому сьогодні людство з упередженням ставиться до закликів здійснювати соціальні революції.

Можна стверджувати, що і сучасна загальнолюдська цивілізація переживає глобальну кризу. Але вимоги “революційним шляхом” різко скоротити населення в деяких бідних регіонах, споживання, “жити за законами природи” – утопічні і не дадуть глобального ефекту. Можуть бути конструктивними сценарії національного регулювання народжуваності в обох напрямках (зниження або заохочення росту), підвищення якості регулювання соціальних і природних процесів, щоб забезпечити зростання соціального споживання при зниженні витрат і т. д.

В усякому разі, при аналізі українського суспільства спрощені однолінійні схеми розвитку малопридатні. Якщо в нас у країні системна криза, то це не тільки через відмову від вивіски – “соціалізм”. Щось у суспільстві зламалося глибинне, на чому трималося суспільство. Тому важливо поставити реальні цілі суспільного розвитку, не вдаючись до супертелеологічних трактувань еволюції. Телеологічний підхід до розвитку може бути застосований настільки, наскільки він дозволяє розкрити механізми збереження ефективних елементів суспільної системи, створення нових, які б динамізували суспільний розвиток.

Українське суспільство сьогодні “хворіє” багатьма соціальними хворобами. Однією із таких хвороб якраз  є – слабке усвідомлення необхідності розробки програми розвитку України, щоб реалізувати ті загальні цілі, які визначені Конституцією країни. При цьому потрібно визнати, що частина цих цілей була вибрана довільно, без критичного аналізу того, як цілі західних (так званих цивілізованих) суспільств сумісні із внутрішньою логікою розвитку України, наскільки наші цивілізаційні вектори співвідносяться із європоцентризмом чи американоцентризмом.

Розпад світової соціалістичної системи і СРСР ознаменувався суттєвими зрушеннями в методології вивчення цивілізацій і у формуванні теорії цивілізацій. Марксистсько-ленінський погляд, що всі цивілізації до епохи соціалістичних революцій були “передцивілізаціями”, а істинно гуманною, “справжньою” цивілізацією є комуністична, при зіткненні із практикою зазнав поразки. Відсутність свобод, масовий терор і навіть геноцид проти народів, курс на світову комуністичну революцію, коли народи соціалістичного табору розглядалися лише як засіб досягнення утопічної мети, тобто всі “принади”, що їх демонстрували марксистські режими (вони раптом в кінці XX століття згадали, що соціалізм повинен бути із людським обличчям) – все це показало: що міфічна “нова комуністична цивілізація” насправді виявилася одним із різновидів тоталітаризму, що ввібрав у себе досвід гноблення народів усіх попередніх історичних епох – рабовласництва, феодалізму і капіталізму плюс нові соціальні технології масового терору (духовного, політичного, економічного).

Тобто, кардинального методологічного і теоретичного прориву у підході до цивілізацій, незважаючи на голосну заявку, не сталося. Інтерес, що виник до проблеми цивілізацій на радянському і пострадянському просторі у 80 – 90-х роках почав поступово згасати. Практичне значення марксистських і немарксистських досліджень у цій галузі поки що залишилося неясним.

Але в останні роки знову виникли суперечки: чи є сенс говорити про регіональні і локальні цивілізації, чи ж загальна історія як розгортання світової цивілізації – це єдиний закономірний історичний процес. Ці суперечки мають безпосереднє відношення до України: чи є ми уламком єдиної світової цивілізації; можливо ми – частина слов’янської цивілізації і як її частина входимо до світової; а може Україна – це замкнена локальна цивілізація? Ці питання не такі вже й риторичні, враховуючи заяви ряду політиків і вчених сусідньої Росії, що української нації взагалі немає, є тільки “великорусская”, відтак Україна не має права на існування як незалежна держава.

У низці робіт автор даного дослідження висловив свою думку про місце і роль української нації як самостійного етносу і української політичної нації, як співдружності етносів, що проживають в Україні[15]. При цьому була висунута теза, що існування мікроцивілізації – української, що є частиною слов’янської і світової цивілізації – це аксіома, яка не потребує доведень і самовиправдань. Серйозне оживлення регіональних центрів культури, які претендують на універсальне значення власних традицій і цінностей, докорінно змінило ситуацію у світі. Дослідження глобальних і локальних цивілізацій набуло політичної актуальності.

Зростання ролі локально-цивілізаційних досліджень у структурах історичної, політичної, соціологічної наук викликане не тільки змінами в геополітиці, у загальній методологічній ситуації у сфері суспільних наук, і навіть не стільки посиленим інтересом населення нових держав до своєї історії, скільки завершенням старої ідеологічної ери, коли світ схематично ділився на соціалістичні, капіталістичні і такі, що не приєдналися, країни. Почалося становлення нової світоглядної ери, коли глобальні класові ідеології частково втратили своє значення і формуються нові уявлення про світ, конкретні суспільства, більш об’ємні, глибокі. Як відзначає багато суспільствознавців, підвищення інтересу до мікроісторії, до локальних цивілізацій стало наслідком краху низки глобальних соціальних проектів – побудови комунізму, народного капіталізму, азіатського або африканського соціалізму і т. д.

Утративши глобальні цілі, що нав’язувалися суспільствам, спільнотам ідеологічними машинами, світова спільнота знову розпалася на більш зрозумілі реальності: культурні глобальні цивілізації, політичні й економічні союзи, релігійні конфесії, нації, держави, партії, особистості і т. д. У цьому ново-старому частково неідеологічному баченні світу знаходиться місце для уявлень про належність до власної регіональної чи локальної цивілізації, про реальність існування багатьох інших цивілізацій.

Цивілізаційний підхід не варто підносити до абсолюту. Він один із багатьох методів пізнання людства і конкретних суспільств. В умовах сучасної соціальної взаємодії стало нормою змішування етносів, рас, їх культур. Глобалізм, регіоналізм і локалізм взаємопроникають і в світі, і в Європі, і в інших регіонах. Існування закритих локальних цивілізацій типу стародавніх – китайської, японської, грецької й інших в теперішній час неможливе. Але відкидати національно-культурну самобутність народів, мікроісторію кожного етносу, діалог цивілізацій минулого і сучасних – це методологічна, політична і світоглядна обмеженість.

На межі століть характерний процес створення нових цивілізаційних схем як методу нетрадиційних міждисциплінарних синтезів, концентрації сил суспільної науки на певному напрямку. Погляди О. Шпенглера, Н. Данилевського, А. Тойнбі, Ф. Ніцше відкидаються, переглядаються, уточнюються або розвиваються. Із області теоретичної соціології та історії цивілізаційний підхід поступово перемістився в область прикладної політології і конкретної політики. Тому цей підхід цілком ефективний як інструмент конструктивних соціальних змін всередині держави і на зовнішньополітичній арені.

Наприклад, роботи С. Хантінгтона[16], які відіграли велику роль у підтримці пізнавального інтересу до теорії цивілізацій, в деяких моментах виявилися помилковими. На початку ХХІ століття відбулася глобальна переструктуризація світу, в результаті якої США одноосібно заволоділи стратегічною ініціативою в світі і з допомогою НАТО нав’язують свою волю і цінності своєї локальної цивілізації усім іншим цивілізаціям. Тому хоча є деякі зіткнення регіональних цивілізацій, але вони не мають справжнього глобального характеру (хоча в потенції можуть мати його, наприклад, зіткнення китайської і російської цивілізації у боротьбі за Сибір і Далекий Схід Росії). Глобальний характер має спроба американизації світу (в тому числі Європи). В цьому випадку має глобальне протистояння “американська цивілізація – інші цивілізації”. Де навіть європейська цивілізація виявилася не в зовсім гарній ситуації.

Роль культурно-національної самоідентифікації при визначенні кордонів локальних (часто мікроісторичних) цивілізацій відкинути не можна. Дуже часто фіксується факт перетворення цих кордонів в область ідеологічних і політичних сутичок. Візьмемо приклади розпаду СРСР (у тому числі відносини Росії і України), Чехо-Словаччини, СФРЮ, що породили багато теоретичних і практичних проблем. Та й феномен “розколотих цивілізацій”, коли різні держави включають території із єдиною національно-культурною ідентифікацією, а для більшості населення цих держав вона “інакша”, породжує конфлікти, які примушують весь світ займатися їх розв’язанням.

При вивченні цивілізацій і конструюванні нових цивілізаційних схем головне завдання дослідника – це подолання монадних замкнених схем їх існування, ізольованості від решти людства, надмірної “зацикленості” на ідеї смислу історії і збереженні ідеї безперервності і спадкоємності соціального часу й історії. Важливо бачити цивілізацію не тільки як історію зіткнення і витіснення ідей, традицій, а також як спадкоємність, єдність ідей, традицій і реалій життя народу.

У такому підході нам легше побачити роль українського народу в європейській історії і в історії Російської імперії, роль України у сучасній історії. Як і в яких умовах народ України був частиною Центральної Європи і став частиною напівварварської окраїни Європи, на думку західних європейців, наскільки європейський вектор розвитку України застряг в азіатському.

Ми не будемо торкатися оцінок Московії і Російської імперії західноєвропейцями як країни з відсталою культурою, віднесення слов’ян до скіфів і підкреслення їх схильності до напіврабського стану (народ – жертва). Тут образ Росії і народів, що її населяли, двоївся, троївся, міфологізувався. Однак з’явившись, західноєвропейська система уявлень про Російську імперію (потім була перенесена на СРСР) впливала на самосвідомість народів, що її населяли, була фактором їх культурної реакції на вплив західноєвропейської культури.

Актуальніше для України на широкому, конкретному історичному матеріалі виокремити проблему пізнання і модернізації своєї (нехай поки і периферійної) цивілізації центральноєвропейського типу, перевести процес модернізації “своєї” цивілізації на ідентифікацію контактуючих і конкуруючих цивілізацій. Проблема аналізу іншої цивілізації як дзеркала, необхідного для самопізнання, цікава не тільки на філософському і соціологічному рівнях, але і як конкретно-історична – проблема становлення української цивілізаційної самосвідомості.

У науковій і публіцистичній літературі все частіше модернізація розглядається саме під кутом зору цивілізаційного підходу. Один підхід, на наш погляд однобокий, розглядає модернізацію як долучення до європейської (християнської) цивілізації. Інший підхід, більш зважений, розглядає модернізаційні процеси в рамках концепції плюралізму розвитку світових цивілізацій, коли модернізація розглядається як природний, але прискорений процес освоєння вже існуючих цивілізаційних досягнень в рамках “своєї” цивілізації і включення в суспільне життя країни досягнень інших цивілізацій.

При цьому важливо бачити, що у другому підході все частіше проходить “червоною ниткою” теза не тільки про опанування науково-технологічних досягнень цивілізацій, але і духовних принципів устрою суспільств. У цьому випадку є підстави говорити, що сучасна велика, глобальна модернізації суспільств все більше залежить від духовної сфери взаємодії цивілізацій, оскільки технологічний розвиток у світі йде відносно рівномірно у всіх регіонах або ж відбувається інтенсивний обмін досягненнями технологічної революції. А соціокультурна специфіка різних цивілізацій серйозно впливає на специфіку модернізації в різних регіонах і країнах.

Кожна історична цивілізація поєднує в собі набір багатьох варіантів розвитку, що створюють можливість повороту в будь-якому напрямку, в тому числі і можливість взаємодії з іншими цивілізаціями. Хоча є цивілізації більш відкриті для взаємодії і менш відкриті.

Багатомірний підхід до цивілізацій дозволяє більш глибоко розглядати конкретні типи цивілізаційного устрою суспільств і варіантів тих змін, що відбуваються в них. А також проводити порівняльний аналіз характерних рис політичних, духовних і соціокультурних структур конкретних регіонів, суспільств і цілих цивілізацій.

Існують різні точки зору на сутність модернізації як в межах цивілізаційного, так і формаційного підходів. Одні дослідники вважають модернізацією переходом від традиційного суспільства до сучасного (розмірковуючи досить абстрактно); інші – відзначають два модернізаційні переходи: від аграрного до індустріального суспільства і від традиційного до сучасного; ще інші – вважають модернізацію єдиним процесом, який, почавшись чи то революцією в Нідерландах 1580 р., чи то англійською революцією 1642 р., чи то французькою революцією 1789 р., досі не завершився; дехто – пропонує розглядати модернізаційний процес у кожній країні окремо[17]. Ми ж схильні вважати модернізацією будь-яке динамічне, свідомо регульоване і якісне покращення в економічній, політичній сферах.

Можна висувати багато концепцій модернізацій. Можна розглядати модернізацію глобально у часовому і просторовому аспектах, регіонально, як європейську, азіатську чи африканську модернізації і т.п. Нас, у цій роботі, більше цікавить сучасна модернізація, яка здійснювалася в ХХ столітті. Виходячи з модернізаційних процесів ХХ століття, ми визначаємо поняття «модернізація», а також розглядаємо інші поняття, за допомогою яких описуються процеси, що відбуваються в Україні сьогодні.

Для характеристики розвитку України застосовують багато термінів: «зміни», «перетворення», «трансформація» та ін. В тому чи іншому ракурсі дослідники можуть застосовувати ці терміни, хоча вони не завжди точно розкривають специфіку ситуації в Україні. Деякі дослідники намагаються аналізувати розвиток України у розрізі понять «революція – еволюція», «регрес – прогрес» і т. п.

У той же час можна застосувати до ситуації в Україні й поняття «модернізація». Оскільки в країні робляться спроби модернізувати економіку, політичну й соціальну систему. Інша справа, як ці спроби сприяють реальній трансформації суспільства. В цьому випадку ми розглядаємо модернізацію як частину більш широкого процесу трансформації.

Завдання прискореної модернізації українського суспільства очевидне. Попередні завдання модернізації – індустріалізація, урбанізація, розвиток середньої і вищої освіти та інші значною мірою розв’язувалися. Хоча, наприклад, завдання індустріалізації сільського господарства в рамках СРСР, і зокрема в Україні, не було розв’язано. Те ж саме можна сказати про сферу обслуговування.

Тому Україні необхідно терміново вирішувати проблеми не тільки в аспекті модернізації навздогін, щоб зрівнятися з розвинутими країнами світу, а й випереджувальної модернізації. Тобто, необхідно не тільки залучити передові світові технології в промисловість, сільське господарство, сферу обслуговування, політичний і освітній процеси, у науку й культуру, але і створювати свої нові науково-технічні, політичні й освітні технології, що були б конкурентноспроможними на світовому ринку матеріальних і духовних цінностей.

Поняття «модернізація», уживане західними дослідниками, часто дуже звужене у своєму трактуванні. Тому породжує скепсис стосовно теорій модернізації, що можуть повною мірою описати більш глибокі і великі сучасні модернізаційні процеси. Поняття «модернізація», на нашу думку, поширюється не тільки на процеси переходу від традиційних суспільств до сучасних, але й на процеси вдосконалювання сучасних суспільств. За аналогією з розвитком техніки і технологій (хоч така аналогія досить умовна), будь-який механізм, у тому числі соціальний, будь-яку технологію, у тому числі соціальну, можна поліпшувати, удосконалювати, роблячи їх функції більш ефективними. Тому модернізаційний підхід можна і потрібно поширювати і на сучасні західні та незахідні суспільства. Тоді відпадає необхідність у розмитих концепціях «постмодернізації», що знижують точність політологічного, економічного і соціологічного аналізу.

Поняття «модернізація» акцентує увагу на аспекті поліпшення, удосконалювання соціальних інститутів, суспільних відносин. І тим самим відрізняється від понять «розвиток», «трансформація», «зміна», що є більш нейтральними стосовно динаміки суспільного процесу, до його прогресивних тенденцій. Трансформація, зміна, розвиток можуть бути орієнтовані на зміну реалій куди завгодно: уперед, назад, убік, по колу і т. д. Модернізація ж орієнтує суспільство і його структури, сфери на вдосконалювання, просування вперед, на розробку й реалізацію нових цілей, задач, пріоритетів, стратегій. Модернізація – це творчо-перетворююча функція розвитку. Але специфічна – як засіб оновлення суспільств. Модернізація дійсно є незавершеним проектом, і проектом, що ніколи не завершується у глобальному вимірі. Суспільство, яке завершило модернізаційний проект, може вирушати на історичний смітник.

Розгляд модернізаційних спроб України не можна відірвати від ідей трансформації, про які досить часто говорять сьогодні. Тим більше, що починаються спроби застосувати теорію трансформації до України на сучасному етапі.

Дослідження, проведені нами в цій сфері, дали неоднозначні результати, концентрована суть яких викладена в ряді тез.

По-перше, сучасне суспільствознавство не виробило специфічної наукової парадигми, яка б дозволила створити хоча б відкриту (не завершену) теорію трансформації суспільств. Більшість учених, що працюють у названій сфері, обмежуються загальновідомими істинами – усі суспільства трансформуються, напрямки трансформації можуть змінюватися досить різко, є революційні й еволюційні трансформації, поступальні та зворотні, системні та безсистемні і т. д.

По-друге, те, що видається за теорію трансформації постсоціалістичних країн на Заході, – це скоріше гіпотеза про трансформацію постсоціалістичних держав до переважно ринкової організації економіки і демократичних політичних інститутів західного типу.

По-третє, у результаті руйнування частини державних систем культурного і соціального забезпечення повинні бути створені нові, засновані на муніципальному і приватному інтересі, але регульовані і підтримувані державою: охорона здоров’я, освіта, пенсійна система, система гарантій по безробіттю.

По-четверте, усі перераховані вище процеси повинні відбуватися одночасно. Основою такої тези є усталене в соціології уявлення, про системний характер суспільства і про те, що зміна в якійсь одній ланці, сегменті суспільства викликає системно орієнтовані зміни в інших сегментах.

На жаль, ці тези часто «не працюють» на пострадянському просторі. Наприклад, реформування економіки не супроводжується демократизацією суспільства, тобто втрачається демократична сутність процесу трансформації. Далі, економічні і політичні реформи не вдається синхронізувати, оскільки кожна з цих змін можлива тільки в тому випадку, коли вже відбулася інша зміна, тобто вони детермінують одна одну і виступають у якості власної необхідної передумови.

Якщо ж основні тези так званої «теорії» трансформації стають умовними, то тоді ця «теорія» трансформації втрачає свої визначальні характеристики, а суспільна трансформація починає сприйматися як відкритий процес, що розвивається під дією вихідних базисних і привхідних ситуаційних обставин, цілей і засобів їх досягнення в діяльності людей. Це саморегульований та самокоректований процес, і він переважно вільний від концептуальної заданості результатів, наявних у проектах модернізації та реформах.

Старі теорії і старі підручники, що описують трансформацію західних суспільств, у тому числі й праці К. Маркса і Ф. Енгельса, що описують європейське й північноамериканське суспільства XIX століття, мало придатні як довідники для наших реформаторів. Навіть європейські реалії кінця 40-х–початку 60-х рр., коли Західна і частина Центральної Європи відновлювалися після Другої світової війни, не відповідають пострадянським умовам на рубежі сторіч. «Тоді» і «сьогодні» – різні історичні умови, якісно відрізняються техніка і технології, якісно змінилися міжнародні економічні та політичні відносини, різні люди в Західній Європі і на пострадянському просторі. І те, що пострадянські країни в більшості орієнтуються на західні цінності, мало впливає на темпи трансформації та модернізації.

Розгляд трансформаційних процесів і модернізації як специфічного типу трансформації, слід пов’язати з аналізом революцій, теж своєрідним типом суспільної трансформації і засобом модернізації.

Модернізація може здійснюватися еволюційним чи революційним шляхом. Революція ж як специфічний тип трансформації[18] і модернізації є їх граничним моментом переходу суспільства з однієї фази в іншу. Революції є найбільш драматичними й кардинальними спробами здійснити суспільні зміни на макросоціальному рівні. Цілями революції можуть бути реальні й утопічні ідеали. Загальним для всіх революцій є орієнтація на майбутнє як центральний компонент революційної ідеології.

Ідеальний, «чистий» образ революцій описує Ш. Ейзенштадт на основі узагальнення праць багатьох учених. Головними її ознаками він вважає насильство, новизну і всезагальність змін[19].

Дійсно, більшістю дослідників революція характеризується як найінтенсивніший, насильницький та усвідомлений тип суспільного процесу. Особливе значення в революційному русі відіграють ідеали рівності, прогресу, свободи, нового справедливого соціального порядку. Загальновизнано, що передумовами революцій стають фундаментальні соціальні протиріччя, різкі прояви несправедливості, загострення боротьби еліт і класів за владу, соціальні і духовні аномалії в суспільстві, залучення в політичне життя масових соціальних груп та їх політичних організацій.

Наслідки й механізми революцій завжди багатобічні, кардинальні. По-перше, це насильницька зміна політичного й економічного ладу. По-друге, заміна правлячої еліти. По-третє, кардинальні зміни в інституціональній сфері. По-четверте, радикальний розрив з минулим способом мислення і життя (принаймні в перший період після революції). По-п’яте, кардинальна зміна системи виховання й освіти з метою сформування нового світогляду й нової моральності соціальних груп і особистостей. Ці риси всякої «великої» революції підкреслювали А. Токвіль, К. Маркс, Е.Ледерер, Т. Гейдер, В. Ленін, О. Розеншток-Хюссі, Ш. Ейзенштадт, Г. Алмонд, Д. Белл та інші вчені й політики.

Важливою характеристикою революційних перетворень є синхронізація соціальних змін в різних сферах суспільства. Хід змін і їх наслідків оцінюються відповідно до ідеально-типової схеми революції, що буває «м’якою» і «жорсткою». «М’які» ідеально-типові схеми революції характерні для так званих буржуазних революцій, наприклад, для Американської революції (1761–1776 рр.) і Французької революції (1787–1799 рр.)[20]. «Жорсткі» ідеально-типові схеми революції характерні для так званих «пролетарських» революцій – Паризька Комуна (1870–1871 рр.), революція в Росії (1917–1921 рр.) й Китаї (1911–1948 рр.). Застосування жорстких схем революції, особливо обґрунтованих тоталітарною ідеологією, веде до масового терору і встановлення тоталітарних чи авторитарних режимів влади.

Оскільки революції не є окремим предметом нашого поглибленого аналізу, лише відзначимо, що соціологічна й політологічна література сфокусована на розходженнях між революційним та еволюційним шляхами перетворень, між дійсними, усеосяжними революціями і частковими змінами суспільств у результаті переворотів, на аналізі образів «чистої» революції в різних регіонах і умовах.

Аналіз теорії і практики модернізації в Україні, пошук стратегій модернізації в останні кілька років інтенсифікувався[21]. Ці дослідження спираються на вже розроблені початки теорії модернізації, що орієнтовані на подолання песимістичних концепцій суспільного розвитку, представлених О. Шпенглером, А. Тойнбі, П. Сорокіним, К. Ясперсом, Дж. Оруеллом та іншими вченими, що розглядали різні аспекти кризи сучасної цивілізації, а також на критичне осмислення марксистських надоптимістичних прожектів побудови суспільного Раю до кінця XX століття. В останні п’ятдесят років вичленувалися теорії економічної, політичної, науково-технологічної, культурної модернізацій. Імовірно, сформується теорія ідеологічної модернізації.

Можна умовно виділити три етапи розвитку глобальної теорії модернізації як певної сукупності конкретних теорій, розроблених і розроблюваних у сферах економіки, політики, культури різними дослідницькими колективами й авторами.

Перший етап (середина 40-х–60-ті рр. XX ст.). Завершення Другої світової війни породило два глобальні напрямки модернізаційних теорій. Перший напрямок у традиціях західного лібералізму. Західні суспільствознавці занадто оптимістично оцінили свою частину перемоги над Німеччиною, Італією, Японією та їх союзниками як в економічному, так і в політичному й ідеологічному планах. Особливо в економічному, як перемогу їх способу суспільного виробництва. Виходячи з ідеї однолінійного розвитку, що всі країни, незважаючи на різні ступені розвитку, у своєму становленні проходять ті самі етапи, пропонувалося перенести в технологічно відсталі капіталістичні країни і країни «третього світу» американські чи англійські моделі економічних і політичних систем і на цій основі перебороти розрив між розвинутими і нерозвинутими країнами. Другий напрямок – модернізаційні теорії марксистської орієнтації. СРСР і їх союзники представили свою частину перемоги в Другій світовій війні як важливий етап комуністичної революції, перемогу над капіталізмом та імперіалізмом. І відразу ж стали розробляти утопічний модернізаційний проект – перемоги комуністичної революції у всесвітньому масштабі, використовуючи «третій світ» як експериментальне поле такого проекту. Обидва напрямки були заідеологізовані, хоча виходили з економічного і технологічного детермінізму.

Другий етап (70–80-ті рр.) характеризується переоцінкою ідей першого етапу по обидва боки на предмет практичної реалізації. Протистояння «світу соціалізму» і «світу капіталізму» у військовому аспекті фіксується, за шаховою термінологією, як «патова ситуація». Передбачається довгострокова боротьба на знищення[22], але не ядерними засобами, хоч так звані «Берлінська криза» й «Кубинська криза» могли породити і ядерну війну. Захід змінює стратегію модернізації, роблячи акцент на здійснення науково-технічної революції. «Соціалістичний табір» вловлює зміни в стратегії, але під дією цілого ряду ідеологічних, політичних та економічних причин не може повномасштабно провести науково-технічної революції і тим пророкує свій глобальний модернізаційний проект на поразку. «Модернізаційні муляжі» типу концепції «розвинутого соціалізму» лише прикривають початок кінця – стратегічний програш динамічнішим західним державам, що успішно здійснюють економічну й політичну модернізацію на основі досягнень науково-технічної революції.

При цьому треба ясно бачити, що західні (немарксистські) теорії модернізації теж зазнавали серйозної критики «зсередини», оскільки їх американоцентричний і євроцентричний характер не дав очікуваного ефекту в більшості країн Азії, Африки, Латинської Америки. Немарксистські теоретики прийшли до висновку, що необхідно визнати істотну незалежність економічного розвитку від «жорстких» ідеологій і політичних схем західного типу і важливість збереження національних та регіональних традицій, що допомагають зберігати стійкі форми соціальної організації і забезпечують мирні шляхи політичного розвитку.

Третій, нинішній, етап розвитку глобальної теорії модернізації (як системи конкретних теорій), початок якого можна датувати кінцем 80-х років, проходить в умовах розпаду світової соціалістичної системи, коли постсоціалістичні країни намагаються шляхом модернізації влитися у світове співтовариство народів, що будують цивілізовані соціальні держави, де дотримуються права і свободи особи, громадських організацій. Багато вчених, які аналізують проблему модернізації суспільств, доходять висновку, що досвід механічного перенесення західних і соціалістичних моделей у регіони, де для них немає історичних умов, виявився помилковим. Нині теорія модернізації трансформується в інструмент пізнання і пояснення нових шляхів розвитку на основі нагромадження досвіду технологічно та соціально передових країн світу, що має універсальний, загальний характер і гармонійно сполучається з історичними традиціями й іншими цінностями певних суспільств. Тобто здійснюється перехід від стихійно-свідомих процесів модернізації, де свідомий елемент знаходиться на другому місці, до свідомих стратегій модернізації, коли практичні дії здійснюються на основі теорії. Це дуже суттєва зміна в парадигмах соціального пізнання. Модернізаційний підхід висувається на перший план в проведенні різного типу реформ.

У цьому випадку модернізація постає як ряд етапів: 1) визначення цілей модернізації (теоретично і практично); 2) консолідація та мобілізація значних груп політичної, економічної і культурної еліт на реалізацію цієї мети; 3) етап реалізації теоретичних програм у практиці перетворень суспільства; 4) консолідація суспільства на новій модернізованій основі (економіка, політика, культура). При цьому процес модернізації в кожній окремій країні – це не простий додаток абстрактно-універсальної схеми, а конкретна щодо прив’язки до історичних умов теоретична і практична модель, яка реалізується через діяльність соціальних суб’єктів. З цих конкретних модернізаційних проектів витікають загальні характеристики процесу модернізації, що, у свою чергу, слугують засобом пізнання модернізаційних процесів і їх регулювання в різних сферах громадського життя.

 

2. ТЕОРЕТИКО-МОДЕРНІЗАЦІЙНИЙ АНАЛІЗ СФЕР СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ

 

Різні сфери суспільного життя по-різному реагують на модернізаційні зусилля влади, еліт, партій, соціальних груп. Вивчення модернізаційних (а значить і трансформаційних) можливостей в окремих сферах життя суспільств усе частіше стає предметом наукового пошуку.

Найбільш глибоко вивчаються два види «сферної» модернізації – економічна і політична. Культурна модернізація –  процес, що неоднозначно сприймається як на рівні окремих країн, так і на рівні регіонів. Наприклад, масове проникнення зразків американської культури на європейський і постсоціалістичний культурний простір (американізація, вестернізація) негативно оцінюється національними елітами. Ми зосередимо свою увагу більше на економічній і політичній модернізації.

Економічна модернізація[23] в XX столітті глобально аналізувалася в рамках двох економічних підходів, течій – ринкової (капіталістичної) і планово-соціалістичної (марксистсько-ленінської, маоїстської і т. д.). Слід зазначити, що кожна з двох теоретичних течій має свої переваги й недоліки. Тому в реальній економічній практиці відбулася конвергенція цих підходів: ринкова економіка ефективно використовує різні види планування і програмування, а планово-соціалістична (там, де вона залишилася) застосовує ринкові механізми, інтегрується у світовий економічний ринок. Наприклад, економіка КНР становить тип конвергентної економічної моделі, хоча з ідеологічних мотивів це не завжди визнається.

Здійснення економічної модернізації на пострадянському просторі відбувається дуже суперечливо, хоча теоретично цілі начебто визначені саме в аспекті докорінних  реформ. Національні економічні й політичні еліти мають істотні розходження в підходах до реформ, до способів їх проведення, що обумовлюється різними інтересами груп еліт, кланів, клік. Крім того, на хід економічної модернізації істотно впливають ідеологічні й політичні розбіжності неокомуністичних і ринково-орієнтованих партій, груп владної еліти, корумпованість влади, криміналізація економіки та політики пострадянських держав.

В українській суспільствознавчій літературі, особливо економічній, нерідко стверджується, що метою економічної модернізації є перехід до ринку. Це цілковита помилка. І справа навіть не в застарілому розумінні сучасного ринку, який вже давно й у капіталістичних країнах регулюється з боку держави, міжнародних економічних організацій. Згадаємо виступи виноробів, виробників продуктів харчування Західної Європи проти надмірної зарегульованості ринків збуту, а значить і виробництва продовольства. Жорстко регулюються ринки металу, автомобілів, хімічної продукції і т. д. Справа в тому, що ринок та інші способи господарювання виступають лише проміжними цілями модернізації як перетворення механізмів реалізації головної мети економічних реформ побудови соціальної держави. Парадигмою економічних реформ якраз і є формула: «до соціальної держави через соціально-орієнтовані ринкові перетворення». Хоча, на нашу думку, варто ставити мету створення соціально-правової держави, де соціальні права гарантуються законом. Соціальна держава без цього неможлива, як неможлива правова держава без розв’язання соціальних проблем.

Багато дослідників і політиків чомусь вважають, що поняття «соціальна держава» виникло в другій половині XX століття. Ця точка зору потрапила навіть до енциклопедичних видань[24]. Хоча це неправильно. Як відзначається в ряді енциклопедичних видань Західної Європи й у сучасних монографічних дослідженнях, поняття «соціальна держава» було введено в науковий обіг у 1850 році німцем Лоренцом фон Штайном, але довгий час це поняття широко не вживалося. Лише в 1932 році Франц Нейман зробив одну з перших спроб визначити це поняття більш глибоко і вписати в понятійну систему суспільних наук[25]. З того часу поняття «соціальна держава» стало вживатися щораз ширше.

Серйозний внесок у визначення сутності і функцій соціальної держави зробили німецькі дослідники соціал-демократичної орієнтації, які теоретично підготували ґрунт для включення мети – побудувати соціальну державу – до програми німецьких соціал-демократів. Проте цю же проблему розробляли й ідеологічно незаангажовані вчені, які розглядали проблеми економічної модернізації.

Франц Нейман у визначенні соціальної держави занадто наголошував на правовому аспекті. Хоч рухався він у правильному напрямку, вважаючи, що соціальна держава є державно-правовим «устроєм, який створено на основі правових інститутів свободи і власності, що доповнюються трудовим та економічним законодавством, метою якого є участь трудових союзів у керуванні економікою і самовизначенні своєї професійної долі»[26].

Погоджуючись з постановкою проблеми Ф. Нейманом, Ганс фон Гаферкамп визначає поняття соціальної держави більш чітко, вважаючи, що «соціальна держава, на відміну від адміністративної й ліберальної правової держави, є державою турботливого існування, державою соціальних виплат і соціального розподілу»[27]. Серйозне уточнення в це визначення вносить Ганс-Германн Гартвіх, говорячи, що «соціальна держава означає державу, що отримала можливість на правовій основі ставити завдання планування, розподілу, організації індивідуального та соціального життя»[28]. Однак, визнаючи ключову роль держави в регулюванні соціальної сфери, прихильники соціал-демократії звертають увагу на проблему підвищення якості життя соціальних аутсайдерів, підкреслюючи, що «ідея держави благоденства полягає не в тому, щоб узагалі надавати соціальні виплати, але винятково в тому, щоб зробити це на якомога кращому рівні і, що особливо важливо, – надавати всім громадянам доступ до цих соціальних виплат»[29].

На відміну від прихильників економічного лібералізму, що намагається знизити соціальні витрати держави, прихильники соціальної держави наполягають на зворотному. На їх думку, суть поняття «соціальна держава» «виражається в структурі відкритої влади, демократично встановленої у високоіндустріальному пізньокапіталістичному суспільстві Західної Європи, Скандинавії та Північної Америки. Воно знаходить своє вираження в наявності чи становленні державно гарантованої і регульованої державою системи соціального забезпечення, яка має за мету досягнення мінімального рівня життя і зниження соціального ризику для працюючих»[30].

Тенденція до об’єднання політико-правового та економічного аспектів в ідеї функціонування соціальної держави дотепер є стійкою. Ця держава, думають його прихильники, повинна забезпечити «централізовано регульоване і впорядковане турботливе існування і життя з турботою про всіх громадян у всіх життєвих ситуаціях, що відкрилася в якості первинної суспільної реальності сучасної демократії, яка обслуговується перетвореною економічним лібералізмом господарською системою відповідно до соціальної справедливості»[31]. У проблемі взаємозв’язку демократичного політичного устрою з регулятивною функцією соціальної держави сучасні її прихильники категоричні: «немає соціальної держави без свободи – без свободи немає соціальної держави». Тому головними цілями-принципами соціальної держави вони вважають свободу, солідаризм, справедливість, законність, демократію, соціальну турботу і соціальний мир[32].

Наведені визначення поняття «соціальної держави» і функцій цієї держави показують, що в сучасній науковій літературі (особливо німецькій) є цілком розроблена теорія про природу, сутність, принципи функціонування, інститути соціальної держави. Досить інтенсивно досліджується соціальна держава вченими пострадянських республік. Мета – побудувати соціальну державу – визначена в Конституції України. Ця мета може бути реалізована насамперед як масштабний економічний модернізаційний проект. У цілому ж реалізувати цю мету можна тільки в єдності економічного, політичного[33] і соціального аспектів модернізації України, тобто комплексно. А це значить:

– по-перше, що соціальна держава формується як результат цілеспрямованої політики економічного реформування;

– по-друге, необхідною передумовою становлення соціальної держави в будь-якій країні є правове закріплення принципів змішаної економіки (рівність прав державної, колективної і приватної власності), соціальної і політичної свободи й демократії у формі правової держави;

– по-третє, соціальна держава як мета – це турботлива держава загального добробуту;

– по-четверте, соціальна держава – лояльний партнер громадянського суспільства;

– по-п’яте, соціальна держава має чіткі кількісно-якісні виміри рівня життя в матеріально-фінансових показниках. Ідеться про частку витрат на соціальну сферу в структурі ВВП. Так, наприклад, у 1993 р. вона склала: у Фінляндії – 41%; у Норвегії – 52%; у Данії – 62%; у Швеції – 70%; у середньому по Західній Європі – 50%.

Економічні проблеми різною мірою пов’язані з політикою, з боротьбою за владу, з політичною модернізацією суспільств. Наприклад, К. Маркс зв’язував надії на революцію саме з відносним і абсолютним зубожінням пролетаріату. Він вважав, що чим гірше живеться пролетаріату, тим швидше в його свідомості актуалізується потреба в революційних перетвореннях, тим краще він готовий до практичної участі в революції і боротьбі за політичну владу. Особливо завзято пізніше акцентував на цьому моменті В. Ленін. У той же час М. Вебер вважав, що протягом всієї історії людства економічне становище класів, соціальних груп, як і розподіл на багатих та бідних, не формувало суттєвої політичної позиції, політичних гасел. Він вважав, що політичні організації, гасла народжувалися в сфері політики і відбивали в собі насамперед політичні інтереси класів, груп, особистостей. Економічні проблеми, безумовно, важливі для населення, – це лише один з аргументів у боротьбі за владу. І за спробами спекуляції на економічних проблемах часто ховається конкретний політичний, владний інтерес, що легітимізує себе за допомогою відстоювання загального добра.

Обидві точки зору все-таки є крайніми. Одна (К. Маркса) все ж переоцінює роль економічного фактора, а друга (М. Вебера) – недооцінює. Історичний досвід показує, що в різних країнах роль економічного фактора виявлялася по-різному. В одних країнах дискусії про ціни, податки, соціальну підтримку бідних не виходили на політичну арену як детонатори соціальних конфліктів. В інших, наприклад, у Російській імперії початку XX століття і на пострадянському просторі наприкінці XX століття, – економічні проблеми набували величезного політичного звучання. Тому можна зробити висновок, що взаємодія економіки і політики залежить від історичних умов і специфіки країни і не є абсолютно однаковою за всіх часів та у всіх регіонах. Особливо показовим є різне ставлення до економічних проблем, до проблем багатства й бідності в ряді азіатських країн, наприклад, в Індії, Індонезії, Малайзії. У цих країнах економічні проблеми завжди сприймалися в слабкому політичному забарвленні. Імовірно, духовні цінності індуїзму, буддизму «пом’якшують» взаємодію економіки та політики. В Індонезії, де співіснують різні релігії, де є більш войовничі релігії (іслам), взаємодія економіки та політики «жорсткіша», більш конфліктна.

Політична модернізація на чолі теоретичного аналізу і практичної діяльності ставить проблему підвищення ефективності влади, раціоналізації політичних систем суспільства і забезпечення прав і свобод особи. У цій сфері таких істотних розходжень у теоретичних підходах, як при аналізі економічної модернізації, на перший погляд, не спостерігається. Мало хто відкрито виступає проти ідеї правової, демократичної, соціальної держави. Але трактування цієї ідеї здійснюється в дуже широкому діапазоні – від ледь прикритого демократичною риторикою анархізму до «блискуче упакованого» тією ж риторикою тоталітаризму. Ще більш незадовільний досвід створення «демократичних суспільств» на пострадянському просторі, де практика створення «хижацького капіталізму» сполучається з практикою створення авторитарних політичних режимів гіршого зразка, де демократія закінчується вседозволеністю дій влади, притому дуже часто проти народу й демократії як політичного інституту.

Модернізаційний аналіз політичних процесів, політичних змін дуже часто обмежується країнами, що розвиваються, або перехідними країнами, які переживають стадії радикальної трансформації політичних структур, що змінюють способи економічних відносин. При цьому нерідко випускається з уваги факт, що й розвинуті держави Заходу проходять модернізаційні періоди, які включають у себе еволюційні й революційні перетворення. Перехід Франції до президентської республіки (5-ї республіки) у другій половині 50–60-х рр., політичні зміни в Греції в 70-ті рр., в Іспанії та Португалії в 70–80-ті рр. мали кризовий характер і за більшістю характеристик були модернізаційними процесами.

Про це ж говорять і американські політологи Б. Браун і Р. Макрідіс, що «політична зміна не обмежується країнами, що розвиваються. Усі політичні системи переживають досить швидку еволюцію, включно з тими, котрі прийнято називати розвинутими індустріальними країнами, оскільки будь-який політичний процес тісно пов’язаний зі змінами. Сьогодні ми можемо відзначити, що в багатьох політичних системах є інститути, за допомогою яких потреби і вимоги перетворюються на рішення, але наявні умови обов’язково змінюються. Нові угруповання захоплюють владні і командні позиції, у той час як їх попередники втрачають владні повноваження. У підсумку проголошуються нові права і створюються нові установи, які їх забезпечують[34].

Навіть у стабільно-консервативних країнах відбуваються інституціональні зміни модернізаційного забарвлення. Наприклад, у Великобританії в 1999 році було скасовано спадкове входження до вищої палати парламенту – Палату лордів, що є для цієї країни серйозною модернізацією політичних інститутів.

Як ми вже відзначали, модернізації можуть відбуватися еволюційно та революційно. На відміну від прогресистського підходу С. Хантінгтона, ми вважаємо, що модернізації мають як лінійний, так і нелінійний характер і далеко не завжди сполучені з соціальним прогресом і поступальним рухом суспільства вперед. Демократичні чи напівдемократичні режими зазнають краху і модернізація відступає. У пострадянських режимах, наприклад, виразно помітні специфічні комбінації прогресивних і  регресивних тенденцій. Тому варто, мабуть, розрізняти поняття «модернізація в країні» і «країна, що модернізується». У першому випадку ми допускаємо часткову модернізацію в будь-якій країні, у другому випадку необхідно розглядати країну в цілому. При цьому критерії модернізації в першому і в другому випадках різні, і тут уже можна говорити про реформи і революції.

У першому випадку кардинальні зміни пов’язані з трансформацією всередині інституціональних структур (якісно нові функції чи процедури) або з їх заміною на нові структури (наприклад, замість авторитарного чи тоталітарного політичного режиму вводиться демократичний), але економічний лад залишається незмінним. У другому випадку модернізується країна – змінюється економічний і політичний лад (еволюційно чи революційно), ідеологічна система, норми й цінності повсякденного життя, організаційні структури держави і суспільства, у тому числі в міжнародному плані.

Перший випадок, наприклад, характерний для Іспанії і Португалії в 70–80-ті роки, коли там мінялися політичні режими з авторитарних на демократичні. Другий випадок відповідає модернізації СРСР: криза комуністичної ідеології, криза легітимної підтримки комуністичного режиму (цінностей і норм), кардинальні зміни в економічному і політичному ладі, кардинальні зміни в організаційно-керівних структурах (фактично створюється нова система керування), змінюються зовнішньополітичні відносини (розпадається СРСР з усіма наслідками), перебудовується все повсякденне життя. Ця модернізація не вкладається в поняття «революція», «контрреволюція». Вона стихійніша, масштабніша, суперечливіша, кардинальніша, ніж політичний переворот, учинений якоюсь партією або групою осіб (наприклад, військових), з метою захоплення влади, вона не вкладається в поняття «прогрес», особливо щодо найближчих соціальних наслідків («шокова терапія»), у ній не є очевидними «реформістські» чи «революційні» сили й організації.

Звичайно, політична модернізація може здійснюватися досить автономно від економічних і соціальних умов, як і останні автономно від політичної модернізації (наприклад, сучасний Китай). Але це означає, що в будь-який момент часткова модернізація може бути зупинена, оскільки занадто багато чого залежить від змін у правлячих елітах, від випадкового збігу обставин. І тоді цілеспрямовані модернізації переходять у фазу стихійних, спонтанних, з непередбаченими наслідками.

Політична модернізація може мати цілісносистемний і внутрішньосистемний характер, тобто модернізується політична система в цілому чи окремі елементи системи (наприклад, виконавча влада), еволюційний чи катастрофний характер (у другому випадку модернізація після катастрофи діючої системи, наприклад, радянської). Будь-яка модернізація може бути верифікована на той чи інший критерій, що може бути якісним і кількісним, просторово-часовим і ціннісним, класовим і прогресистським і т. д. Багато чого у використанні такого роду типологій залежить від вибору точок відліку. Особливо модні серед політологів і соціологів аксіологічні критерії позитивних, прогресивних чи негативних, регресивних змін у політичному житті.

Модернізаційні зміни – це не безцільний і не безкінечний процес. У стратегічному плані він спрямований на встановлення стійкого і стабільного порядку, регулювання ходу політичної динаміки. Але й нестабільність – це необхідний і не завжди негативний елемент політичного розвитку. Дуже часто політична стабільність переростає в застій, стагнацію. І тоді виникає потреба в нестабільності як факторі переходу до ефективних змін, стимулі громадської згоди на здійснення якісних політичних змін. «Політична нестабільність у соціальному сенсі породжує дух творчості й інновацій»[35], – відзначає американський політолог Д. Аптер у книзі «Політична зміна».

Україна, з одного боку, вустами політиків різного рангу нібито проголосила курс на політичну й економічну модернізацію реформістським шляхом. З іншого боку, якнайсхвальнішої оцінки з боку тих же політиків заслуговує «політична стабільність» та «економічна стабілізація». Тут є виразне протиріччя. Швидка модернізація не узгоджується з політичною й економічною стабільністю. Необхідно більш чітко вирішити, що ставиться за мету – модернізація суспільства чи стабільність у тому стані, якого досягнуто?

З категорій «стійкість», «рівновага», «стабільність», «криза», «консолідація», «поляризація суспільства», «розкол суспільства», у яких описуються політичні процеси, нам необхідно вибрати ті, які б найбільш точно відобразили специфіку сьогоднішньої України. Мабуть, найчастіше у нас вживаються категорії «стійкість» і «стабільність», коли починаються спроби сформулювати теоретичні моделі політичних змін. У той час як опозицією до них відповідно виступають категорії «нестійкість» і «нестабільність». Усі чотири категорії широко застосовуються для дослідження політичної динаміки в рамках структурно-функціонального і системного підходів, теорій катастроф і трансформацій.

У першу чергу відповімо на запитання: чи є «стійкими» політичні процеси в Україні? Однозначна відповідь: нестійкі, оскільки країна, на загальну думку, перебуває в перехідному стані.

Стійким політичний процес є, по-перше, якщо впродовж визначеного періоду має стійкі кількісно-якісні характеристики, а, по-друге, зберігається певний рівень підтримки цілісності й системної організованості держави, політичного режиму, системи керування. Ні перша, ні друга умова не дотримана, оскільки в Україні лише недавно прийнято Конституцію, багато систем суспільства ще не відповідають їй, оголошена, але не здійснена адміністративна реформа на державному й регіональному рівнях, багато державних структур (Кабінет Міністрів, Адміністрація Президента, Прокуратура, суди, місцеве самоврядування і т. д.) функціонують без достатнього законодавчого забезпечення, є жорстке протистояння виконавчої й законодавчої влади і т. п.

Відповідно до теорій модернізації, трансформації і катастроф стійкість будь-якої динамічної соціальної системи обумовлена дією двох тенденцій: одна з яких відтворює і зберігає «старі» системні якості, а друга забезпечує пошук нового, прогресивного, щоб адаптувати політичні структури до нових історичних умов[36]. При цьому динамічна стійкість політичної системи чи процесу має відносний характер, оскільки політичний та економічний світ (зовнішнє середовище) змінюються. Тому мова йде скоріше про якийсь ідеальний тип, еталонну модель, що дає можливість підготуватися до подолання можливих криз і переходу до стійкого розвитку.

Стабільність же політичної системи й політичного процесу – стан стійкості, незмінності на певному відрізку часу, на певному етапі розвитку. Стабільність співвідносять з оперативними, тактичними параметрами політичної динаміки, а стійкість – зі стратегічними. Стабільність позитивна у певні періоди як результат тактичних угод між основними політичними силами, як баланс, рівновага сил. Після періоду стабільності може бути модернізаційний ривок до нової стратегічної стійкості чи ж стагнація і дестабілізація, що ведуть до нестійкості політичної системи.

Крайньою формою політичної нестійкості виступає системна криза політичного режиму або всієї держави. Якщо її не зупинити, то можливі революції, розпади старої політичної системи. Розв’язання кризи є необхідною умовою переходу до стійкого розвитку. «Демократія є стійкою, – підкреслює американський дослідник А. Пшеворскі, – коли інституціональна структура сприяє досягненню таких нормативно належних і політично очікуваних результатів, приміром, як запобігання самочинного насильства, гарантування фізичної безпеки, рівності чи справедливості, і при цьому політичні інститути, у свою чергу, адекватно переборювали кризи в тих випадках, коли подібні цілі не були ще цілком реалізовані»[37].

Політична модернізація в Україні можлива тільки після подолання політичної кризи, коли політична еліта одержить підтримку «знизу» і «ззовні» на кардинальні політичні реформи. При цьому, у принципі, можливі дві моделі реформ і створення політичних систем. «Сакрально-колективістська» (мобілізаційна) пов’язана з персоніфікованим лідерством харизматичної особистості чи гегемонією масової партії. Такий шлях розвитку України після четвертих Конституційних президентських виборів малоймовірний. В рамках «секулярно-лібертаріанської» (плюралістичної) моделі політична система модернізується на основі компромісу, угод основних політичних сил. Такий шлях для України більш імовірний. Як відзначає Д. Аптер, прийнятнішою є саме друга модель модернізації,” що є перетворенням традиційної, мобілізаційно-автократичної системи в демократичну, «узгоджувальну» модель системи сучасного типу, де починають працювати інші політичні інститути й механізми – плюралістична партійна законодавча й виконавча влада. Складається нова структура політичної влади»[38].

У цьому випадку в Україні може бути сформована політична система з такими характеристиками: 1) підсилиться і централізується державна влада на національному рівні; 2) регіони не  отримають надмірних повноважень, що загрожують розколом країни, але отримають достатні повноваження для реалізації демократичних принципів місцевого самоврядування. Тому тези про другу, «вищу» палату парламенту, де буде представлене керівництво регіонів (притому призначуване «зверху»), в унітарній державі – не логічні і суперечать Конституції України; 3) буде поглиблюватися спеціалізація політичних інститутів, їх диференціація в системі «законодавча – виконавча влада»; 4) можливе зростання рівня участі народних мас у політиці.

Розглядаючи модернізаційні борсання України, слід зазначити, що ці ж спроби можна витлумачувати й у руслі теорій політичної транзитології, якщо не сприймається теорія модернізації як засіб осмислення переходу від традиційного суспільства до сучасного. На нашу думку, сучасна Україна підпадає частково під характеристики як країни, що модернізується, так і країни, що знаходиться в стадії політичного переходу («політичного транзиту»), хоча й дуже специфічного.

«Політичний перехід» (центральне поняття політичної транзитології) стосовно України означає процес переходу від автократичних, тоталітарних режимів до демократичних засобів і способів керування. В основу цієї теорії покладені погляди К. Маркса (особливо тези праці «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта», 1852 р.) й А. де Токвіля («Старий порядок і революції», 1856 р.). К. Маркс більш докладно показав соціально-економічні детермінанти політичних трансформацій, а Токвіль акцентував увагу на інституціональних характеристиках переходів.

К. Маркс вважав, що для політичного переходу повинні визріти соціально-економічні умови, що детермінують політичні трансформації й революційні зміни. При цьому він дає блискучі характеристики економічних процесів і політичних переходів у Франції кінця XVIII – середини XIX ст. Можна погодитися з багатьма положеннями К. Маркса, але він так і не дав задовільної відповіді, чому ті самі економічні умови забезпечували перехід від абсолютизму до республіки, а від республіки до монархії й імперії (Реставрації Наполеона I, Бурбонів, Наполеона III), тобто знову до абсолютизму. Дійсно, економічні процеси значною мірою детермінують політичні, але існує і власна логіка розвитку політичних процесів, що може спростовувати логіку економічних умов.

А. Токвіль звертає більше уваги на логіку політичних процесів, на інституціональні характеристики політичних переходів. На його думку, при переході від абсолютизму (монархії) до демократичної республіки: а) спочатку відбувається ослаблення старих державних інститутів, що втрачають ефективність і підтримку народу; б) настає революційний вибух, що руйнує ці інститути; в) у післяреволюційний період реформаторський запал нової влади і народних мас вгасає, багато старих звичаїв і правил повертаються, багато компонентів політичних інститутів відтворюються, що закладає підґрунтя для реставрацій[39].

При дослідженні політичних переходів Токвіль особливу увагу звертає на консервативну роль бюрократії, що відтворює старі правила гри в нових інституціональних формах. Як ми бачимо по більш, ніж десятилітньому розвитку пострадянських країн, бюрократія безсмертна. Комуністична номенклатура зробила блискучий перехід у «демократичні керівники», а зараз робить зворотну трансформацію в автократичну бюрократію в цілому ряді країн.

Теорія транзитології як спеціальна теорія інтенсивно почала розроблятися в 70-ті рр. XX століття, особливо у вигляді теорій «держави перехідного періоду» і «процесу переходу від капіталізму до соціалізму».

У першому випадку більш активними були західні вчені. В другому випадку – марксисти, які намагалися не тільки обґрунтувати закономірність загальної трансформації світу від капіталізму до соціалізму, але і представити як новий зразок суспільного розвитку перехід від родоплемінного устрою (в Африці), феодалізму (в Азії й Африці) до соціалізму, обминаючи стадію капіталізму.

У другому випадку навіть ігнорувалася класична марксистська теорія суспільно-економічних формацій або ж висувалася концепція якоїсь «азіатської» суспільно-економічної формації, де перехід такого типу цілком припустимий і навіть закономірний. При цьому ігнорувалися і всі інші основні ідеї К. Маркса і Ф. Енгельса: про економічні передумови політичного перевороту, про роль робітничого класу (пролетаріату) як гегемона соціалістичної революції, про соціалістичну революцію, у першу чергу в технологічно розвинутих країнах, і т. д. Марксистська догма, особливо в ленінсько-сталінському варіанті, підганялася під події: відбувається родоплемінна війна в Африці, де одне плем’я вирізує інше, – отже це «націонал-революційний рух соціалістичної орієнтації», скинули радянські радники і їх тимчасові союзники короля чи небажаний режим, – отже почалася соціалістична революція (Афганістан, Ангола, Лаос, Камбоджа, Ефіопія, Єгипет, Сирія, Гвінея, Бірма, Лівія, Алжир, Судан, Сомалі, Нікарагуа, Куба, Чилі, Індонезія і т. д. і т. п.). Де тільки не воювали радянські війська, куди тільки не постачалося зброю, техніку, хто тільки не оплачувався за рахунок народів СРСР в ім’я примари «соціалістичного переходу».

Однією з найбільш ґрунтовних спроб розробки теорії «політичного транзиту» варто вважати модель Д. Растоу, який намагався доповнити, поліпшити теорію політичної модернізації, перебороти її недоліки за рахунок її більш широкого трактування, а не тільки як теорії переходу від традиційного суспільства до сучасного. Він розмежовує «генетичний підхід» і «функціональний підхід» до політичної модернізації, акцентуючи увагу на все більшій ролі перемінних (нових і таких, що розвиваються) факторів політичної динаміки: «Фактори, що забезпечують стійкість демократії, не обов’язково рівнозначні тим, що породили певну форму устрою політичної системи: при поясненні демократії необхідно розмежовувати її функціонування та генезу»[40]. Можна було б сказати і різкіше: треба розрізняти, які сили забезпечили перехід до демократії, а які використовують демократію або як ефективний інструмент влади, або як ширму для не зовсім демократичних режимів[41]. Д. Растоу також розмежовує модель «генези демократії» під впливом внутрішніх механізмів розвитку держави (більшість країн Західної Європи і США), «поштовху ззовні» (у Німеччині і Японії після Другої світової війни), у результаті імпорту емігрантів (Канада, Нова Зеландія, Австралія і т. д.).

У цілому ж прихильники «політичної транзитології» зазначають дві головні передумови переходу до демократії: наявність відповідного рівня національної єдності і волі до демократичного переходу і реальна боротьба за демократію. На матеріалі порівняльного аналізу досвіду переходу до демократії двох дуже різних країн – Швеції (1890–1920) і Туреччини (1940–1960 р.) Д. Растоу виділяє три основні фази перехідної динаміки: 1) підготовча, що характеризується визріваючим конфліктом основних соціальних сил; 2) фаза прийняття рішень на основі розв’язання конфлікту (мирним чи революційним шляхом), коли виробляється політична формула «великого компромісу між основними акторами» і основних історичних правил демократичної гри; 3) фаза утвердження нових форм спілкування людей і нових демократичних інститутів. Тобто, через досягнення національної єдності, соціальне протиборство й історичні компроміси до становлення інститутів демократичної держави і закріплення нових правил гри на загальнонаціональному рівні.

У 1980–90-ті роки ряд дослідників розробляють моделі демократичного переходу стосовно нових історичних умов, коли стало зрозуміло, що соціалістична система перебуває в стані глибокої кризи і може початися її трансформація швидкими темпами.

Так званий, вже згадуваний нами, «аналітичний марксист» А. Пшеворскі вважає, що перехід до ринку й демократії не суперечить марксизму і залежить від динаміки співвідношення соціальних сил. На першому етапі «лібералізації» відбувається зміна співвідношення сил між правлячим і опозиційним угрупованнями, що випливає з посилення тиску на правлячий режим «знизу» і розколу правлячого угруповання «нагорі». У цій ситуації може посилитися конфронтація правлячих сил і опозиції. Правлячий режим може піти на репресії і на зміцнення авторитаризму, або ж на лібералізацію політичних відносин. Якщо здійснюється лібералізація на основі компромісу між поміркованим шаром правлячої еліти й опозицією, то можливе динамічне просування демократизації за рахунок посилення позицій реформаторів, а потім і включення в процес конструювання демократичних інститутів і сил опозиції, що одержує все більш могутню підтримку «знизу»[42].

На близьких позиціях стоять відомі транзитологи Ф. Шміттер і Г. О’Доннел, які при цьому більше акцентують увагу на інституціональних аспектах політичних змін і механізмах включення громадян у систему нових політичних інститутів і нових політичних цінностей, де авторитарна влада окремих лідерів і груп бюрократів замінюється пануванням надперсональних процедур і конституційних норм.

Більш оригінальна концепція С. Хантінгтона, який вважає, що перехідні процеси всередині окремих країн відбуваються як наслідок глобальних політичних змін, світових «хвиль демократизації». Він стверджує, що таких хвиль у XX столітті було три. Пік першої хвилі припав на кінець Першої світової війни, коли впало багато абсолютистських режимів і розпалися Австро-Угорська, Німецька, Російська й Оттоманська імперії. Потім було відкочування до авторитаризму (СРСР, Німеччина, Італія, Угорщина й ін.). Потім пішла друга «хвиля демократизації» після Другої світової війни. Але до 70-х років ця хвиля «відкочується» і число авторитарних режимів збільшується. У середині 70-х років починається третя «хвиля демократизації», що продовжується і в дев’яності роки. Під її впливом внутрішня демократизація прискорюється. Можливі три шляхи демократизації: 1) трансформація, при якій і досі сильне правляче угруповання диктує опозиції умови пакту про демократизацію країни; 2) перегрупування, коли існує паритет сил між правлячим режимом і опозицією, внаслідок якого заміна урядів відбувається в результаті переговорів; 3) заміна правлячого режиму опозицією, що спирається на підтримку мас «знизу»[43].

Концепції «політичного транзиту» у ряді випадків дуже ефективні, коли використовуються для дослідження європейських і північноамериканських країн чи країн, близьких до європейської цивілізації (у Латинській Америці, Австралії, Новій Зеландії і т. п.). Стосовно більшості країн Африки й Азії вони менш ефективні.

Деякі положення цих концепцій ми можемо використовувати і стосовно України. Але специфіка правлячого режиму й опозиційних груп у нас робить більшість тез концепцій політичної транзитології не діючими. Україна вже не Схід, але ще і не Захід.

Не можна сказати, що модернізація відсутня в Україні. Вона присутня, але у вигляді віртуальної реальності[44]. Щоб пояснити цю думку, зробимо невеликий відступ від теми.

Спеціальний науковий і філософський термін «Віртуальна реальність» (від латинського Virtus – доблесть, чеснота, енергія, сила, і від пізньолатинського Realis – речовинний, дійсний, такий, що існує в дійсності; грецький аналог Virtus – arete) введений у науковий та інформаційний обіг у 80-х рр. XX століття. У посткласичній науці поняття об’єкта досліджень було доповнено поняттям реальності існування множинно-паралельних об’єктів. Передбачається, що існує багато типів різнорідних об’єктів, що належать до однієї і тієї ж реальності, наприклад, у фізиці субстанціальна речовина й енергетичне поле належать до однієї і тієї ж фізичної реальності.

Але ідея віртуальності вказує на особливий вид взаємовідношень між різнорідними об’єктами, розташовуючи їх на різних ієрархічних рівнях і визначаючи специфічні відношення між ними: породженості й інтерактивності. Об’єкти віртуального рівня породжуються об’єктами нижчого рівня, але, незважаючи на свій статус породжених, взаємодіють з об’єктами породжуючої реальності як онтологічно рівноправно-існуючі. Сукупність віртуальних об’єктів утворює віртуальну реальність, що існує поряд з породжуючою реальністю як її продукт[45]. Віртуальні об’єкти існують тільки актуально, тобто тільки «тут і тепер», поки в породжуючій реальності відбуваються процеси породження віртуальних об’єктів. Віртуальні об’єкти зникають із закінченням процесу породження, але залишається їх «слід», якщо вони претендують стати в соціальному житті заміною реальності.

Про віртуальну реальність як реальність модернізації (існуючу штучну реальність), є сенс говорити тому, що вона підкоряється своїм «законам існування віртуальності». У ній свій час і свій простір, що зводяться не до законів, часу і простору породжуючої реальності, тобто «внутрішня природа» віртуальної реальності автономна. Таким чином, якщо замість реальної модернізації створюється віртуальний образ модернізації, причому викривлений породжуючою реальністю, то замість останньої постає штучно створений образ модернізації, своєрідний гомункул, який видається за модернізацію і навіть імітує реальність. І в цьому випадку породжуюча реальність, називана константною реальністю, оскільки існує постійно щодо віртуальної реальності, заміщується гомункулом, що відіграє роль реальної модернізації.

Замість реальних реформ в Україні провадять самостійне життя міфи, віртуальні образи, що відіграють роль реальності, переживаються як повноцінна реальність. У світі віртуальної модернізації йдуть дискусії про шляхи і засоби реформ, приймаються закони й укази, програми і скоректовані програми, а породжуюча реальність нерухома, реформи залишаються міфом, економіка занепадає, демократія і правова держава виступають у вигляді мрії.

Останнім часом при аналізі процесів модернізації дослідники всі частіше закликають у методологічному аспекті спиратися на ідеї чи концепції постмодернізму. Ці заклики найчастіше наслідують пізнавальну моду, а не становлять вивірену позицію.

Ідеї та концепції постмодернізму варто оцінювати досить критично, особливо їх методологічний потенціал, не боячись обвинувачень у консерватизмі. Приваблива сторона постмодернізму – незаангажованість ніякою ідеологією, позапозиційність, враження інтелектуальної технологічності, що виникає зі стилістичної гри смислами й інтерпретаціями на основі високої загальної ерудиції  створюють вигляд прогресивної аналітики і нової методики творчості. Але в постмодернізмі відсутні теоретична фундаментальність і точність, що робить його висновки дуже невизначеними і неоднозначними. Хоча вивчення постмодернізму корисне в трьох значеннях: а) отримати позитивні зразки неідеологічного мислення; б) показати, що відхід у безідеологічний світ – це утопія; в) побачити, що нонсенс і абсурд не означають, що «їх» світ позбавлений змісту.

Постмодернізм виходить з «кризи» логоцентризму і раціоналізму в сучасній культурі. Але переконливих доказів цієї «кризи» постмодерністи представити не можуть. Мало стверджувати, що аксіома «Світ єдиний і людині дано можливість за допомогою раціонального мислення пізнавати приховані за зовнішніми проявами закономірності цього світу», – занадто банальна і втратила пізнавальну міць. Скільки б творці мистецтва «не відходили» від ідеологій і політики, саме раціональність лежить в основі сучасних цивілізацій і культур[46].

Якщо ми розглянемо три головні тези постмодерністів: 1) потенціал науково-технічного раціоналізму наразі вичерпаний і необхідно звертатися до інших – гуманітарних основ пояснення буття; 2) ці основи не можуть бути зв’язані зі Словом і логоцентризмом у культурі; 3) пошук цих основ припускає метаморфози традиційної моральності, – то побачимо, що перші дві тези антисаєнтистської і антитехніцистської спрямованості перебільшують можливості гуманітарного знання, а також невиразно говорять про «кризу» логоцентризму і раціоналізму. І самі по собі банальні, і несуть мало конструктивізму. Третя теза закликає розірвати з традиційною моральністю, але крім заклику до аморальності чи імморальності нічого нового не несе.

Відсутність у постмодернізмі стильової і концептуальної обов’язковості (норми й канони), еклектизм, що подається як  шляхетний принцип – усе це гарно, якоюсь мірою, як протистояння консерватизму раціональності, але це більше нагадує дитячу хворобу впертого самоствердження: «а я хочу». Свобода думки – це зовсім не деконструкція, а пошук нових смислів відповідальності. Гра ж зі смислами, значеннями і позиціями, у вигляді вінегрету, – заняття, можливо, і цікаве, але безперспективне. Людина, що не бажає знати межі своєї свободи і відповідальності, не може вимагати того ж від суспільства.

Пізнаючи нескінченний світ (природи і суспільства) з визначеної світоглядної позиції, людина виявляється зв’язаною з вибором цієї позиції. А зайняття цієї позиції – це акт свободи й відповідальності. Наукове, технічне, гуманітарне, художнє пізнання і творчість підвищують як ступінь свободи, так і ступінь відповідальності. У людини як розумної істоти безвідповідальність і абсолютна свобода це аномалія. Адже не даремно існує аксіома «Всяк за все відповідає». Глибина ж і зміст цієї відповідальності та свідомо обрана міра свободи визначаються й у результаті індивідуальних інтелектуальних зусиль, і в результаті конкретних умов буття.

Постмодернізм у чистому вигляді лише вказує на омани розуму, але не дає рецептів лікування суспільних хвороб, які дає теорія модернізації, тому раціоналізм закликає людину розумну до відповідальної роботи у всіх сферах, до нових постановок проблеми свободи і відповідальності.

*       *      *

Попередньо підсумовуючи аналіз теорій соціальних змін у вигляді теорій, модернізації та інших, можна відзначити, що дослідження суспільних процесів в Україні змушує більш критично оцінювати все те, що розширено зветься в нас модернізацією. Ідеться про псевдомодерністську могутню експансію західних і східних (ісламістських, індуїстських і т. п.) політичних і моральних цінностей, норм, організаційних і поведінкових моделей. Було б добре, якби ці цінності та моделі, що йдуть на зміну старим, мали сучасніший характер, орієнтували на досягнення більш високого ступеню політичного розвитку, були кращі за «старі», «традиційні». Але це відбувається не завжди і не всюди.

У політичному житті еволюціоністська наукова парадигма[47], особливо ідея прямої однолінійності розвитку – від простого до складного, працює неоднозначно, оскільки послідовність ступенів політичного розвитку якщо й можна простежити у глобальному вимірі, то необхідно вносити виправлення плюралістичної парадигми про множинність політичних культур, у рамках кожної з яких дуже специфічно розв’язуються проблеми влади, політичної поведінки і т. д. Те, що є традиційним у Японії, може не одержати масової підтримки у Франції чи Італії. Взаємодія традиційних і сучасних ціннісних смислів і змістів у політичних змінах нашого часу дуже суперечлива.

Деякі суспільствознавці розглядають модернізаційний процес, про що вже говорилося, як своєрідний «міст» від традиційних суспільств до сучасних, з «відсталості» до «сучасність», хоча такий розгляд дуже умовний. С. Хантінгтон виділяє дев’ять головних характеристик модернізації на основі аналізу різних точок зору на модернізаційні процеси:

– Модернізація – революційний процес і передбачає кардинальний характер соціальних змін, радикальну зміну всіх інститутів, систем, структур суспільства.

– Модернізація – комплексний процес і не зводиться до домінуючого аспекту, сторони громадського життя, вона охоплює все суспільство.

– Модернізація – системний процес, оскільки зміна однієї системної одиниці (фактор, фрагмент, елемент системи) веде до ланцюгової реакції в зміні інших елементів системи, що призводить до цілісного системного перевороту.

– Модернізація – глобальний процес. Виступивши спочатку як суто європейське явище, вона набула глобального розмаху. Усі країни йдуть шляхом від традиційного до сучасного суспільства.

– Модернізація – процес, що триває в часі. Хоч вона революційна за масштабами змін, хоч темпи цих змін зростають, але все одно вона не може відбутися занадто швидко. Зміниться кілька поколінь, поки модернізація здійсниться в справах і думках.

– Модернізація – ступінчастий процес. Усі суспільства, модернізуючись, проходять однакові стадії, хоч і специфічно. Питання лише в тому, коли почалася модернізація і як вона проходить.

– Модернізація – гомогенізуючий процес. Різні традиційні суспільства, модернізуючись, стають схожими у своїх основних структурах і функціях.

– Модернізація – незворотний процес. Процес модернізації може відбуватися з відхиленнями, затримками, навіть з тимчасовими поверненнями назад. Але, почавшись, він завершується успіхом.

– Модернізація – прогресивний процес. Шлях модернізації складний, часом болісний, несе багато страждань. Але в результаті все відшкодовується більш високим культурним і матеріальним добробутом людини[48].

У цих характеристиках відчувається прогресистський ухил, буцімто модернізація неминуче веде до щастя. Але в цілому багато моментів процесу модернізації оцінені правильно. У той же час деякі моменти вимагають більш критичного ставлення.

По-перше, не слід негативно ставитися до традиційних суспільств і традицій. Традиційні суспільства несуть у собі багато цінного, і традиції можуть перенести такі цінності в сучасне суспільство, хоч і в зміненій, але корисній формі. Насильницьке модернізаційне витіснення традицій може породжувати руйнівні конфлікти. Тим більше, що будь-яке суспільство – це сплав традиційних і сучасних зразків життя.

По-друге, європейські та північно-американські суспільствознавці в поняття «сучасне суспільство» вкладають європоцентристське звучання з північноамериканським аранжуванням. І тоді виникає питання, чи вважати, наприклад, Японію сучасним суспільством, оскільки сила традицій у японському суспільстві загальновідома. І багато японських традицій сприяли модернізації країни.

По-третє, не всі сучасні норми поведінки є благом для людства, не всяка модернізація відбувається системно (економічна й політична модернізація можуть не збігатися щодо цілей і темпів), не завжди модернізація дає культурний і матеріальний добробут усім верствам рівною мірою і т. д.

По-четверте, якщо економічну модернізацію визначити й охарактеризувати більш-менш вдається, то політичну й культурну дуже складно, вони «випадають» з конструкцій модернізаційних теорій, які застосовуються до економіки.

По-п’яте, украй складно знайти загальні тенденції в перехідних періодах від традиційних суспільств до сучасних. Колоніальні й антиколоніальні війни, просто війни, революції та контрреволюції, етногеноцид і подібне – чи можна це вважати нормою модернізаційних процесів?

Тому однозначно вважати модернізаційні процеси вершиною еволюції було б помилкою. Теорія модернізації як у ранніх, так і в сучасних формах підлягає загальним вимогам суспільних теорій: критерієм успіху теорії, концепції, парадигми є не стільки теоретичний успіх (хоча це й важливо), скільки практична застосовність. Ми вже відзначали, що марксизм був грандіозним модернізаційним проектом, що мав теоретичний успіх. А на практиці, фактично, не реалізувався, якщо говорити про стратегічні цілі.

Нині теорії модернізації західного зразка одержали «оперативний і стратегічний» простір для реалізації. Але якщо буде ігноруватися індивідуальна й регіональна політична і культурна специфіка суспільств, що модернізуються, то навіть економічна модернізація буде йти складно, однобоко, як технологічна, мало торкаючись політичних і культурних процесів.

Модернізаційні проекти (глобальні і локальні) залишаються предметом дискусій, як і суперечки про завершеність і незавершеність модернізаційного проекту європоцентристського плану, про подолання епохи модерну і переходу в постмодерн[49] і т. д. Для соціального пізнання і практичної діяльності модернізаційні проекти становлять визначені віхи, історичні масштаби, згідно з якими повинні відбуватися технологічні й культурні модернізації, реорганізації соціальних сфер, перебудови інститутів «конкурентної демократії», соціального ринкового господарства, освіти, науки і т. п. На рівні індивідів і малих груп реалізація модернізаційних проектів мислиться як виникнення нових шансів, можливостей, які надасть модернізоване суспільство. Але це зовсім не означає, що процес модернізації безконфліктний.

На нашу думку, спрощений дихотомічний підхід до сучасних модернізаційних проектів[50] як протистояння традицій і сучасності, коли традиції сприймаються як непродуктивна, відстала сила, як такі, що їх варто скасувати, зламати, щоб утвердити «сучасність», занадто примітизований. У рамках такого підходу важко пояснити специфіку перехідних суспільств, властиву кожному з них внутрішню динаміку, особливо той факт, що багато традиційних суспільств легше модернізуються, ніж суспільства з несталими історичними традиціями, із клановими режимами, з еклектичною культурою і способом життя. Саме в таких суспільствах модернізація може легко зруйнувати сформовані в суспільстві принципи і норми соціальності і привести до кризи структурного устрою, до дезінтеграції і хаосу. І тоді виникає проблема відродження моделей, що існували, і принципів соціальності. Це демонструють багато країн Азії, Африки і Латинської Америки, де впроваджувані десятиліттями і століттями європейські принципи і норми способу життя виявилися не життєздатними. І де довелося здійснювати «модернізацію навпаки», відроджуючи звичні соціальні інститути й норми, щоб забезпечити життєздатність суспільств.

Моделі модернізації багатовимірні і повинні враховувати різні сторони процесу зміни характеру суспільних відносин і соціальних структур. Реалізація ж цих моделей може породити нові суспільні протиріччя, підсилити старі. Наприклад, модернізаційні проекти в постсоціалістичних країнах породжують чи підсилюють суперечності між багатими і бідними, між містом і селом, між молодими й людьми похилого віку (які сформувалися в умовах тоталітаризму). Тому сьогодні «у ціні» більш гнучкі багатофакторні моделі модернізації, що враховують синтез традиційної специфіки розвитку, насамперед цивілізаційної і національної, із сучасними прогресивними зразками розвитку, що виявляється в більшій стійкості інституціональних і духовних структур, що характеризують суспільство, яке модернізується.

Сучасні моделі модернізації більш конструктивні в оцінці взаємодії еволюційних і революційних факторів розвитку. Дійсно, дотепер виникають умови для революційних змін і революційної діяльності. Однак взаємозалежність зовнішніх і внутрішніх факторів розвитку на рубежі третього тисячоліття настільки міцна, що автономність революцій в окремих країнах ставиться під питання.

Якщо навіть виникає сполучення рухів протесту з назрілими глибокими структурними змінами, що відповідає образу чистої революції і революція відбувається, то в міжнародного співтовариства досить економічних, політичних та інформаційних засобів для нейтралізації антицивілізаційної спрямованості таких революцій. Звичайно, міжнародне співтовариство не може застосовувати постійно політичне насильство як універсальний інструмент нейтралізації чи ліквідації антицивілізаційних наслідків сучасних революцій – геноцид на релігійній чи етнічній основах, масовий політичний терор проти народу чи заохочення міжнародного тероризму і т. д. Щоразу ефективніше застосовуються моделі економічного і фінансового бойкоту проти так званих «революційних» режимів, що порушують права націй, народностей, груп віруючих, права особистості. Довели свою ефективність інформаційні технології боротьби з терористичними і тоталітарними режимами. Застосовуються й інші технології протидії таким режимам.

Тому більш розповсюдженою тенденцією трансформації суспільств, що розходиться з революційною, є модернізаційна. Це не свідчить про те, що в сучасних капіталістичних, постсоціалістичних і соціалістичних країнах не виникають, не визрівають структурні зміни, конфлікти, насильство й антинародні режими, не консолідуються рухи протесту. Але в більшості суспільств класичний образ революції занадто лякає громадян країни. Усе частіше вибір робиться на користь політичної та економічної модернізації еволюційним шляхом. Звичайно, еволюційна модернізація не дозволяє швидко відібрати підґрунтя в терористичних чи олігархічних режимів. Але вона і не дає розвинутися тенденції до бунтарства, коли бунт веде до руйнування цивілізованих відносин у суспільстві, до суспільного хаосу і страждань усього народу.

Було б помилковим стверджувати, що революції як спосіб розв’язання кардинальних конфліктів у суспільстві, вичерпали себе. Революційні рухи й революційна риторика стали частиною сучасної світової цивілізації. Суспільства не позбулися соціальних конфліктів, інакомислення, масових протестів і навіть путчів. Але поєднання цих елементів усе рідше дає комбінацію, яка породжує справжню, класичну революцію. Революції перестали бути результатом природного і неминучого процесу. Радше – це унікальна, мутаційна форма розвитку, можлива при дуже специфічних історичних умовах. Наприклад, навіть розвал соціалістичної системи і СРСР відбувався еволюційним шляхом, хоча в цей варіант еволюції були вплетені і революційні, і бунтарські, і терористичні елементи.

Разом з тим не слід категорію «революція» виключати з соціологічних, соціально-філософських, політологічних пізнавальних арсеналів. Революції залишилися фактом не тільки історії народів, але й сучасності. З доктринального та лозунгового поняття ця категорія стала нормальним смислоутворюючим компонентом соціального пізнання, офіційних ідеологій. Без цієї категорії не можна ефективно використовувати той величезний матеріал, що накопичився в рамках соціологічних, політологічних і соціально-філософських досліджень.

Можливо, варто переглянути до деякої міри парадигму революції, не демонізуючи економічного базису і віддавши належне духовно-політичним детермінантам соціальної регуляції, у тому числі в революційному процесі. Адже включення широких мас населення в трансформацію соціальних порядків відбувається не тільки на базі економічних інтересів, але й у ході політичної боротьби за владу, коли висуваються нові ідеологічні й організаційні форми мобілізації мас. Ми бачимо також зростання ролі ціннісних і світоглядних факторів в орієнтаціях людей на перебудову політичного, соціального і культурного порядку. Усе більшу роль у суспільних взаємодіях відіграють проблеми прав людини, свободи циркуляції інформації та інші. Тобто комплексний і системний підходи до революцій як способу модернізації суспільств виявляються більш повноцінними, якщо ми розглянемо крім   економічних,    політичних   та   ідеологічних факторів трансформацій також світоглядні, культурні, релігійні та ін.

Політика – це завжди популістська риторика і обіцянки усіх зробити багатими і щасливими.

Реальне життя – постійне розчарування в риториці і обіцянках політиків.

 

ПОЛІТИЧНІ РЕФОРМИ

ЯК ГАСЛО І РЕАЛЬНІСТЬ МОДЕРНІЗАЦІЇ

 

Ні одна революція, ні одна більш-менш значна політична реформа не обійшлися без популярних, зрозумілих гасел, які відповідали історичному моменту та інтересам значної частини народу. вони збуджували народну масу, викликали ентузіазм, вели в бій. За гаслами йшли обіцянки задовольнити інтереси усіх верств населення, на які спирались революціонери або реформатори. Після здійснення революції або реформи більшість їх рушіїв не отримувала обіцяного, тому що задовольнити інтереси усіх верств населення одночасно неможливо. “Приз” за перемогу отримували, як завжди, ті політичні сили, які очолювали революційний або реформаторський рухи.

Велика французька революція здійснила гасла Свобода, Рівність, Братерство тільки для вузького кола еліти імперії Наполеона Бонапарта. Велика Жовтнева революція здійснила гасла про власність на Землю, Заводи і фабрики в інтересах партійної бюрократії більшовиків. Кардинальні реформи на пострадянському просторі здійснили гасла про ринок, приватну власність в інтересах олігархічних груп і нової політичної і економічної еліти. Основна ж маса населення, так звані “народні маси” у всіх випадках залишаються без переможних призів.

В сучасній Україні теж існує великий розрив між гаслами, які навіть зафіксовані в Конституції, між передвиборчими обіцянками політиків і реальними результатами політики, яку здійснюють люди, обрані і призначені на державні посади, в органи законодавчої влади і самоврядування.

У середовищі суспільствознавців і політиків України точаться постійні дискусії з ряду проблем: головні напрями політичної структуризації в країні; про форми взаємодії влади, опозиції і “нейтральної“ частини населення; про взаємозв’язок форм і методів боротьби політичних еліт і соціальних груп; про шляхи і засоби подолання конфронтації і досягнення національної злагоди; про межі соціальної напруги в суспільстві і резерви адаптації населення до ненормальної економічної і політичної ситуації в суспільстві; про “українську революцію» кінця XX ст. і т. ін.

Предметом дискусії часом є цілком конкретні проблеми. З метою, наприклад, з’ясувати “поріг терпіння” народу в ситуації малопродуманого експерименту, який прихований під евфемізмом “реалізація курсу реформ”.

Експертний прикладний або абстрактно-теоретичний аналіз політичної ситуації в Україні, стану і тенденцій розвитку соціально-політичних конфліктів, можливості нового соціального вибуху революційного чи бунтарського типу – все частіше виходить на пошук реальних механізмів і засобів конструктивного регулювання політичних процесів. Але єдності політичної теорії і політичної практики, як правило, не досягається, а цілком розумні рекомендації вчених дуже часто ігноруються. Метод спроб і помилок залишається в українській політиці основним.

З одного боку, непотрібність теоретичних розробок обеззброює частину вчених і вони припиняють роботу над актуальними проблемами політики, “заглиблюючись” в соціоісторичний або ж в історико-бібліографічний аналіз. З іншого боку, стимулюється зсув в політичну публіцистику, де можна з більшою емоційністю викласти, виплеснути на читача або глядача результати наукового пошуку. Але це призводить до здрібнення тематики досліджень, до втрат у глибині і логіці аналізу на догоду популярності викладу.

Такий стан в соціальній філософії, соціології і політології визначається об’єктивними і суб’єктивними умовами перехідного періоду в Україні, дрібнотравчатістю її політичної еліти. Ми виходимо з того, що політика – це поле політичних відносин і боротьби за владу, політичного впливу, використання владних механізмів для розв’язання проблем суспільства і держави, реалізації інтересів соціальних груп і політичних рухів. На цьому “полі” не всі політичні гравці дотримуються правил гри, в тому числі положень Конституції України, є різні трактування цілей держави, політичних інститутів, груп еліт і т.д.1 Тому суспільствознавцям вкрай важливо виявляти і обговорювати реальні інтереси політичних суб’єктів, форми і методи їх протистояння чи консолідації, особливо у владних і опозиційних структурах, способи впливу на владу і населення, які політичні технології є ефективними, а які ні і т. ін.

Потребує серйозної дослідницької уваги варіант (або модель) соціально-політичної модернізації, який був обраний українською владою після грудня 1991 року. Колосальні соціальні і морально-духовні витрати, які несе на собі народ України за реалізацію цілей віртуальної модернізації, незрівнянно висока ціна у порівнянні з тою, яку заплатили країни Балтії і Центральної Європи за реальну модернізацію суспільства в цілому і його політичного життя. В Україні вищий рівень безробіття, глибина економічного спаду вражає експертів, продовжується абсолютне зубожіння народу, падає його платоспроможність, яка гальмує відновлення вітчизняного виробництва. Все це призводить до зростання соціальної напруги в суспільстві. І хоча рівень терпіння народу по відношенню до соціальних лих і зловживань влади і криміналітету виявився більш низьким, ніж передбачали аналітики і політики, але і він не безмірний.

Коли-небудь адаптаційні механізми, вироблені в тоталітарній державі, виходячи із принципу “аби не було війни”, перестануть спрацьовувати. І тоді потенційний і реальний протестні потенціали співпадуть, і соціальний вибух може статися. Хоча в умовах відсутності консолідуючої протестної ідеї, організованої опозиції соціальний вибух не завжди веде до зміни режиму. Але навіть якщо він проявляється як беззмістовний, стихійний бунт, можуть бути розхитані всі основи держави.

Таким чином, соціально-політичні процеси, які розвиваються як наслідок невдалого варіанту модернізації України, серйозно знижують можливості загальної консолідації суспільних сил через досягнення компромісів в ім’я гуманної мети – благополуччя людей і розквіту моралі, культури. А це веде до наростання конфліктів між громадянським суспільством і владою, що суттєво звужує соціальну базу правлячих режимів, можливості їх маневрування, дискредитує саму ідею корінної модернізації економіки і політики в Україні.

 

1. ВІД РЕВОЛЮЦІЙНИХ БУРЕВІЇВ ДО ЦИВІЛІЗОВАНИХ ПОЛІТИЧНИХ ЗМІН.

 

Усі покоління радянських людей були виховані на ідеї захопленості революцією. Всесвітня комуністична революція була метою КПРС, СРСР, соціалістичної співдружності і світового комуністичного руху. Ця мета логічно включала експорт революції в усі куточки Землі. Основоположники марксизму-ленінізму створювали свою теорію на базі вивчення революційної традиції не тільки в Європі, але й в інших частинах світу. Тому зовнішньо їх теорія революції була доволі логічною, якщо не врахувати їх “маленької” помилки – пролетаріат не може за своєю суттю бути гегемоном комуністичної революції[52].

Існує багато трактувань поняття “революція”. П.-А.Гольбах порівнював політичні революції з грозами у природі, які очищають повітря і відновлюють мир і спокій. Багато ж дослідників пов’язують революцію з насильством. Наприклад, Г.Плеханов вважав, що загальний зміст революційних перетворень зводиться до руйнування або послаблення сил протиборствуючої сторони[53]. Навіть Г.Гегель казав, що гангрену не можна вилікувати лавандовою водою і тліюче життя може бути змінене лише насильницькими діями[54].

Для Ф. Енгельса революція виступає явищем, що не підпорядковується правилам, які визначають розвиток суспільства в звичайний час[55]. У П. Кропоткіна революція – це смерть на коні під червоним прапором і з косою в руці. Для В. Леніна революція – це також перш за все насильство. Але він все ж підкреслював, що головною тенденцією політичних революцій є орієнтація на все більш поширюваний демократизм, хоча більшість революцій закінчується поразкою демократії[56].

Як писав Ф. Бродель, термін “революція” був запозичений політиками із лексикону астрономії. В значенні політичного перевороту, руйнування існуючого ладу він з’явився в англійській мові у 1688 р.[57] Для А. Богданова революція є розривом соціального межі між класами[58]. У Д. Мережковського в основі революції лежить “чесно сформульована неправда, добросовісно виявлена гниль, підведення підсумку попереднього розкладання”[59].

М. Бланшо писав, що в революціях керування законів поступається місцем політичній анархії, в умовах якої уряди можуть перероблювати конституції[60]. Т. Скокпол вважав революцію швидкою трансформацією державності, класових структур і домінуючої політичної ідеології, а витворена революцією політична система завжди виявляється більш централізованою і раціональною, ніж попередня[61].

М. Бердяєв вважав, що можливі три точки зору щодо революції: 1) революційна і контрреволюційна, тобто людей, що активно беруть в ній участь; 2) об’єктивно-історична, наукова, тобто людей, що пізнають, але не беруть в ній участі; 3) релігійно-апокаліптична й історіософська точка зору, тобто людей, що прийняли революцію, болісно переживають її та тих, що піднялися над її повсякденною боротьбою. “Зовсім безплідні раціоналістичні і моралістичні судження про революції, так як і про війну, яка багато в чому схожа із революцію. Революція ірраціональна, вона свідчить про панування ірраціональних сил в історії. Діячі революції свідомо можуть сповідувати найраціоналістичніші теорії і в ім’я їх робити революцію, але революція завжди є симптомом наростання ірраціональних сил. І це потрібно розуміти в подвійному значенні: це означає, що старий режим став цілковито ірраціональним і не виправданий більш ніяким змістом, і що сама революція здійснюється через розковування ірраціональної народної стихії. Революціонери-організатори завжди хочуть раціоналізувати ірраціональну стихію революції, але вона ж є її знаряддям. Ленін був крайнім раціоналістом, він вірив у можливість остаточної раціоналізації соціального життя. Але він же був людиною долі, року, тобто ірраціонального в історії. Революція є доля і рок”[62].

Є точка зору щодо революції як протистояння нового і старих традицій, що розрив з традицією поступовості якраз і становить головну ознаку революції. Хоча далі революції звичайно долаються поверненням до традиції, у відмові від традиції їх сутність[63]. Для В. Розанова революція і старий лад – це “ще міцні сили” і “дряхлість”, але ні в якому разі не ідея. Тому він не погоджувався з Самаріним, який вважав революцію раціоналізмом в дії, хай і не позбавленим загадковості[64]. М. Джилас вважав, що революції звичайно не цураються варварських засобів, вони залишаються трагедіями, породженими невикоріненою злочинністю і розпусністю правлячих класів[65].

Є автори, які вирізняють революцію і демократичні повстання, коли відбувається заміна “негодящого правління” відносно демократичним засобом. В цьому випадку цілі зазвичай усвідомлюються і плануються завчасно, а жертви виявляються невеликі. До демократичних повстань часто відносять “Бостонське чаювання”, “Славну революцію” 1688-1689 рр. в Англії, “оксамитові революції” в Іспанії, Португалії, Греції, країнах Центральної Європи у 1989-91рр. і усунення влади ГКЧП в Росії у 1991 році.

Набуття незалежності Україною та іншими пострадянськими країнами важко віднести до революцій класичного зразку. Ми навмисно навели багато визначень революції (в реальності їх сотні), щоб показати, що в подіях в Україні в 1991 році були елементи революції, але в незрілій, суперечливій формі. А в цілому в подіях 1991-2004 рр. більше еволюційного переходу, який можна назвати і трансформацією і модернізацією[66]. Хоча є серйозні елементи демократичного повстання в Україні 19-24 серпня 1991 року.

Демократичне повстання, як правило, недовгочасне, воно може утверджувати нові політичні цінності і відновлювати старі, тимчасово втрачені. В Україні у серпні 1991 року утверджувалися нові політичні цінності. Класичним прикладом повстання, що повернуло країні свободу, демократію і ринкові відносини, вважається “оксамитова революція” 1989р. в Чехословакії. А радянська експансія у вигляді “народно-демократичних” революцій в Центральній і Південно-Східній Європі в 1945 –1948 рр. часто визначається як “фальшива революція”[67], оскільки призвела в цьому регіоні до несвободних виборів, знищення опозиції і до тоталітарних режимів. Інакше кажучи, вона не була переворотом, здійсненним для затвердження свободи. В даному випадку застосовувалась сила по відношенню до народу і протиріччя до довіри народу[68], як в свій час про події такого типу говорив Д. Локк. Як відомо, відновлення свободи і демократії після цього настало лише через сорок років. А втім, як писав І. Гердер, терпіти легше і простіше, аніж виправляти, і народи часом на диво довго не користуються своїм правом розуму[69].

Політичне повстання, писав Г. Моска, прямує до ладу шляхом безладдя[70], в той час, як революція порушує лад, не задумуючись про наслідки. Саме тому Р. Арон у ряді праць виправдовував застосування сили повстанням, яке веде до свободи і конституційної стабільності. Право на повстання проти тиранічного правління закріплено в Декларації незалежності США 1776 р., де воно виступає не стільки санкцією на революцію, скільки гарантією і пріоритетом громадянської свободи перед державною стабільністю. На думку К.Фітцпатрик, право народу на повстання і скинення тиранічного уряду є центральною ідеєю всього політичного досвіду[71]. Такий підхід обстоює і Р.Дворкін, який оцінює громадянську непокору як легітимно-неформальний інститут політичної культури американського суспільства[72].

Але потрібно відмітити, що ця ідея придумана далеко не американцями. Ще у 829р. католицький Пармський собор визначив, що король, який керує без благочестя, справедливості і милосердя, є тираном. А таке звинувачення з боку всемогутньої у ті часи церкви загрожувало королям багатьма бідами, аж до права на його зміщення васалами або іншими християнськими володарями. Відомо, що Ф. Аквінський (1225-1274 рр.) також підтримував цю європейську в своїх витоках політичну ідею, хоча питання процедури реалізації ідеї засудження поганого короля середньовічною церквою не було розроблене. Як відмічається в спеціальній теологічній й атеїстичній літературі, відлучення від церкви, інтердикти і позбавлення влади з ініціативи церкви мали місце, але лише Іоан Солсберійський першим наважився проповідувати тирановбивство[73].

Ідеї тирановбивства в політичному житті ні католики, ні протестанти намагались не надавати широкого звучання. Тим більш заглушало цю ідею православ’я з його тезою, що “всяка влада від Бога”. Так, хоч Д.Мережковський і вважав Росію спроможною на “вічний бунт вічних рабів”[74], як мислитель-політолог він все ж сподівався на подолання Росією політичного радикалізму хоча б в майбутньому. Як бачимо, його сподіванням не судилося здійснитись.

В наш час ідея демократичного повстання стала загальноприйнятим елементом політичного життя і конституційної культури. Так, наприклад, ст.20 Конституції Германії 1949 р. прямо вказує на право німців чинити опір усякому, хто наважиться посягнути на їх демократичний лад, якщо інші засоби при цьому не можуть бути використані[75]. (Мабуть, гітлерівський режим навчив дечому німців). Подібні положення наявні в ст. 23 Конституції Чехії 1992 р., в ст. 120 Конституції Греції 1975 р., ст. 32 Конституції Словенії 1991 р. Опір насильницькій зміні демократичного ладу є конституційним правом громадян Естонії (ст. 54 Конституції Естонії 1992 р.) і Литви (ст. 3 Конституції Литви 1992 р.).

У всіх цих країнах навіть неможливо уявити, щоб лідери гілок влади, партій, рухів закликали до проведення антиконституційних референдумів, що в Україні стало звичайною практикою. Єдине, що можуть запропонувати політичні лідери, – це закликати парламент до перегляду тих чи інших норм конституцій. Все інше – справа демократично обраного парламенту.

В Конституції України ідея народного повстання не закріплена. Лише в ст. 19 йдеться про те, що ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Тобто будь-який громадянин може відмовитися діяти, якщо напрямок цих дій не відповідає Конституції України, як основному закону, оскільки Конституція є законом прямої дії.

Таким чином, Конституція України орієнтує на еволюційний розвиток країни. В той же час нездійснення кардинальних реформ, затягнення періоду переходу до політичної системи і політичних принципів, закріплених в Конституції України ведуть до погіршення життєвих умов громадян, в тому числі в політичній і правових сферах, провокують процеси накопичення протестного потенціалу в суспільстві, навіть враховуючи соціальну психологію довготерпіння, характерну для народу України.

Ситуація “вічного переходу”, що погіршує життя народу, не може бути безкінечною. Це розуміє частина еліти, яка вважає, що соціальний вибух – це занадто велика ціна за недалекоглядну політику, яка породжує соціальні протиріччя і конфлікти. Тому ця частина наукової і політичної еліти шукає теоретичні і практичні рецепти оздоровлення суспільного життя, зміни економічної і політичної ситуації в позитивному плані.

Науковий пошук, напевно, потрібно починати з переосмислення категорій і понять, в яких відображається суспільне життя в Україні. Перш за все треба подивитись – чи відповідають класичні категорії “суспільство”, “держава” до теперішнього нашого стану?

Суспільство, як певна спільнота, як свідома організація громадського життя, в українському варіанті сприймається вельми приблизно як в політичному, так і в соціологічному значенні. Сьогодні в Україні існує конгломерат дезорієнтованих, не консолідованих соціальних верств та груп, які погано усвідомлюють і виражають свої інтереси, не об’єднані в певну цілість, що здійснює міжгруповий узгоджений проект майбутнього, реалізуючі якісь програми, що пропонуються народові тою чи іншою соціальною верствою або громадським рухом. Ті загальні декларації, які закладені в Конституції України, не є конкретною програмою дій, практично для жодного суспільно-політичного руху.

Оскільки інтереси соціальних спільностей в конгломерації під назвою “Україна” не усвідомлені, не оформлені як позитивні ідеології[76], то і немає відправних точок для їх порівняльного аналізу. Фактично відсутні повноцінні соціальні суб’єкти в суспільстві. У такій ситуації створюються громадські організації, партії на вузько суб’єктивістській, волюнтаристський основі, чиї лідери представляють самих себе, а не соціальні спільності. Виникає феномен фальшивої ідентифікації, коли люди голосують за лідерів, ситуативно об’єднуються на тимчасових солідарницьких основах (харизматичний лідер, популістська програма), не особливо уявляючи собі, наскільки це відповідає їх інтересам і загальному благу. Тому українське суспільство – це скоріше конгломерація, яка або стане справжнім суспільством або розпадеться під тиском дезінтеграційних процесів.

У такому слабоорганізованому суспільстві держава покликана грати роль інтегруючої, цементуючої сили. Але українська держава, в свою чергу, перебуває чи в стадії напівхаосу, чи то в політичній прострації. Вона малоефективно виконує свої функції: не забезпечує повноцінну дію законів (в тому числі Конституції), збір податків і соціальний захист населення, не виступає повноцінним арбітром у відносинах особистості і суспільства, в міжособистісних і міжгрупових відносинах і т.д. Та організація, яку ми звемо “держава”, в значній мірі стала полем битви кланів, мафій, груп еліт, що намагаються встановити свій політичний режим. Мета цих режимів – убезпечити себе від суспільства, підкорити його своїм цілям. Занепокоєння загальнонаціональною долею, майбутнім країни – не пріоритетні завдання режимів, а лише демагогічні димові заслони, оскільки у політичних режимів досі немає стратегічних відповідей на виклики XXI століття і на бажання мас вирватись із злигоднів.

В цих умовах знову й знову постає проблема: чи зможуть суспільна наука і влада організувати процес визначення загальнозначущих цілей і цінностей, програм і створить механізми, які будуть забезпечувати їх реалізацію і контролювати процеси дезінтеграції суспільства.

Ця проблема важка в розв’язанні. Суспільні науки у всіх типах суспільства майже не затребувані владою як повноцінний фактор прийняття політичних рішень. Тому конкретні проблеми суспільного розвитку все рідше є предметом наукового аналізу вчених, які працюють на замовлення держави, і лише зрідка – корпорацій, громадських організацій. Результати досліджень у цьому випадку використовуються суто прагматично. Замовник щось використовує, а більша частина результатів залишається “під сукном”. В процесі прийняття політичних рішень частіше бере верх вузька політична мета суб’єкта, бажання отримати політичний результат сьогодні, користь для конкретної особи.

Якщо країна знаходиться в стані, коли немає повноцінного суспільства і держави, чи є тоді вірною теза, що вона тоді знаходиться на межі катастрофи? Очевидно, не є вірною. Катастрофа відбулась, але не у вибухоподібній формі, а у формі наростаючої соціальної гангрени, коли окремі абсцеси в соціальному організмі якісно змінюють весь процес соціального життя – процеси деградації беруть верх над процесами соціальної регенерації. Зараз стоїть завдання ліквідації наслідків катастрофи. Як бачимо, той політичний режим, що існував в першому десятиріччі незалежної України, не зміг революційно і еволюційно вирішити наростаючі в країні конфлікти[77].

Будь-яка політична система генерує конфлікти. Але одні політичні режими здатні вирішити або зняти їх, інші не здатні. Перші мають потенціал життєздатності, інші – ні. У другому випадку політичний режим починає руйнувати ту політичну систему, яка його породила. І якщо не стимулювати захисні механізми держави, то перспективи розвитку суспільства не будуть чіткими.

Існує два загальних джерела неефективності політичних режимів: системний і ситуаційний. В сучасній Україні “працюють” обидва. По-перше, політична система не гармонізована на предмет розділення і доповнення функцій влади. Тому елементи політичної системи, гілки влади “працюють” у певні моменти на знищення один одного або послаблення. Звідси – системна криза влади. По-друге, маємо ситуацію, коли гілки влади очолюють малоефективні або не законослухняні політики. Їх малоефективність витікає із професійної і психологічної непідготовленості до виконання своїх функцій. Їх же намагання підвищити свою ефективність через перманентне оновлення свого почту на рівні центрів і регіонів не дають результатів. Оскільки будь-яка ротація кадрів відбувається тільки на рівні особистісних політичних і моральних орієнтацій вищих посадових осіб держави, коли дуже високий ступінь помилки у відношенні адміністраторів, які хоч і досягли верхнього рівня своєї компетентності, але він явно нижчий потрібного, якому повинен відповідати сучасний державний діяч: професіоналізм, рішучість, чесність, вміння сприймати і репродукувати нове, демократизм і т.д.

Будь-які персоніфікації одного і того ж режиму, який не має потенціалу самовдосконалення, не дають результату. Якщо група політичної еліти, клан приводять до влади персону, не спроможну примусити органи влади діяти ефективно в інтересах хоча б більшої частини народу, то і ця персона , і ці сили, які привели її до влади, приречені на історичну поразку. Лідер і режим здатні нанести величезну шкоду країні своїми діями або бездіяльністю, хоча цілком ефективні для утримання влади.

Водночас виникає питання, що ж сприяє існуванню неефективних чи малоефективних політичних режимів в Україні[78]? Є багато факторів, що провокують загальну деградацію економічного і політичного життя. Зазначимо лише два важливих фактори, що дозволяють існувати псевдодемократичним, малоефективним політичним режимам.

Перший – наявність прошарку великої і малої бюрократії, яка має свій світогляд, свою ідеологію про способи наведення порядку, господарювання, керування наукою, освітою, соціальною сферою. Цей прошарок, не дивлячись на те, що змінилися історичні умови, дотримується орієнтацій на політичну владу цезарського типу на чолі із харизматичним лідером, який би направляв, все вирішував, за все відповідав. Такий лідер може бути ефективним, якщо він тримає під контролем свій почет і прошарок бюрократії (Сталін, Гітлер, Фрáнко і т.д.). Якщо ж йому це не вдається, то почет і бюрократія починає цинічно і аморально грабувати країну, граючи псевдохаризму свого лідера. Наполегливі спроби підтримати харизму слабкого, нехаризматичного лідера набувають карикатурного вигляду і приводять до саморуйнування режиму.

Другий – наявність в країні ущербної (соціально хворої свідомості), яка несе в собі пороки тоталітаризму і набуває нових на ґрунті некритичного відношення до західного способу життя, сприймаючи його з боку не кращих зразків – культ особистого збагачення, сексу, насильства. В цьому випадку, з одного боку, масова свідомість не встигає усвідомлювати нові історичні реалії. Маси за історичною інерцією продовжують вимагати від держави того, що вона вже не може дати: зарплату, квартиру, безкоштовну освіту і охорону здоров’я, повний контроль над самоврядуванням і т.д. З іншого боку, протестна енергія поки не направляється на нові форми експлуатації: напівкримінальні фінансові і промислові групи, мафіозні клани. У всьому поганому звинувачується влада, що є вірним тільки частково, оскільки влада обирається не тільки кланами, але й народом. Частково провина лягає й на масу, яка дозволяє себе не поважати, грабувати, маніпулювати собою, купувати себе на виборах за дрібні подачки і т.д. Міф про зрілу духовно і політично культуру населення України виявився лише ілюзією, далекою від дійсності, що наглядно демонструють численні вибори.

Отже, є декілька аспектів часткової деградації сучасного політичного процесу в Україні – негативні ознаки державних і громадських інституцій, суперечливий характер політичного режиму і незрілість, аморфність суспільної свідомості. Їх “хвороби” розвертають українську історію у визначеному напрямку – у глухий кут цивілізацій. Ретельний і всебічний аналіз причин цих “хвороб” є необхідною умовою для вилікування хворого суспільства.

Крім того, важливо мати на увазі, що історичний експеримент над Україною, що триває десять років, не привів до якісних змін ні в суспільній свідомості, ні в суспільному бутті. Нестабільне і малоефективне функціонування державних інститутів, які претендують на характеристику “демократичні”, досі не перекреслює цілком реалістичного сценарію відкоту до тоталітарного або авторитарного режиму різних модифікацій.

Політологи, соціологи і соціальні філософи використовують відомий емпіричний критерій, запропонований С. Хатінгтоном і Р.Дарендорфом: для того, щоб суспільство зробило якісний перехід і встановилась демократія, двічі повинна змінитися влада на законних, легітимованих в рамках демократії, способах виборів.

Для сучасної України тут є декілька проблемних питань. Чи вважати вибори президентів і парламенту, починаючи з 1991 року, уповні демократичними? Чи здійснився перехід від тоталітарно-автократичних методів управління до демократичних? Чи можна віднести існуючий режим до демократичного, якщо конфліктогенний потенціал в суспільстві зростає, незважаючи на вигадану байдужість народу до політичних ігор різних груп суспільних еліт?

Різні види аналізу: соціально-філософський, соціологічний і політологічний – показують, що в суспільній свідомості і в публіцистиці утверджується ілюзійний феномен “непізнаного існуючого об’єкту” – “української демократії”, яку ніхто не бачив, але про яку багато говорять, особливо апологети кланових, мафіозних угруповань, які прорвалися до влади, особливо на регіональному рівні. Контент-аналіз преси незаперечно свідчить про це.

Визначити поняття “українська демократія”[79], як різновид, форму існування демократії, особливо коли йдеться про пишномовні філіппіки про крах тоталітаризму і перемогу демократії в Україні з боку ангажованих журналістів і навіть вищих посадових осіб держави, – дуже складно, а може й неможливо. Спроби описання різних рис демократії – свобода слова, демократичні вибори, права громадян і подібне – приводять до висновку, що ці риси начебто є, і разом із тим, наче й немає. Тобто, здійснити перехід від диференційної емпірії до уніфікованої демократії на прикладі України видається неможливим. Наприклад, парламентські (1998 р. і 2002 р.) і президентські (1999 р.) вибори в Україні показують, що критерій С.Хатінгтона-Р.Дарендорфа поки не придатний в повній мірі до України. Форми втручання влади в процес виборів, маніпуляція засобами масової інформації і суспільною свідомістю в цілому – не вміщаються навіть у вельми розлоге тлумачення поняття “демократія”.

За неможливістю поки що визначити поняття “українська демократія” стоїть не капітуляція засобів пізнання перед емпіричною різноманітністю рис, а теоретичне й практичне безсилля побудувати зв’язки того об’єкту української дійсності (“пишномовна назва того, чого немає”, за думкою Дж.Сарторі[80]) з нормативним поняттям “демократія”, яке має свої загальновизнані якісні риси, неможливість приведення наявної соціальної реальності у відповідність з існуючими реальними зразками. Йдеться навіть не про ідеал демократії, а про ті реальні її показники, які зафіксовані в документах ООН, Європейського парламенту, ЮНЕСКО.

Нормативний підхід, що відповідає на запитання “Чому демократія є необхідною?” – частково все ж пробиває собі шлях в суспільній свідомості й суспільній практиці в Україні. Але навіть на межі XXI століття в суспільствознавстві така точка зору не розроблена в концентрованому вигляді: що таке демократичний лад, яким повинен бути цей лад в Україні, якщо він претендує на демократизм, до чого повинні прагнути політичні інститути і люди в конкретних умовах, щоб прискорити демократизацію громадського життя?

Дескриптивний (описовий) і компаративний підходи до української реальності намагаються вияснити, як і коли демократія стає можливою, якщо ціннісний вибір на користь демократії вже зроблений. (Наприклад, в Україні цей вибір зафіксований в Конституції). Тут вже більш детально досліджується не стільки неповна відповідність історично змінному ідеалу демократії, скільки, чому не спрацьовують раціоналізовані структури соціальної реальності, що виникли як результат конвенціональних відносин соціальних суб’єктів – конституції, закони, норми, звичаї, що виникли в умовах базового консенсусу начебто більшості народу з приводу шляхів і форм суспільного розвитку. Певно, відсутність базового консенсусу в органах влади надає створюваним демократичним інститутам і процедурам фантомного характеру і дозволяє використовувати їх з цілями досить далекими від демократичних. Народ з його “консенсусом” береться до уваги як об’єкт маніпуляцій.

При відсутності реального консенсусу народу рушійною силою демократичного процесу може стати консенсус еліт, спрямованих до консолідації суспільства. В умовах України такий варіант можливий, але в реальності його важко реалізувати. Існуюча економічна, політична, етнічна сегментованість українського суспільства, породжена економічними, етнічними, політичними і духовними факторами має доволі стійку форму. Співвідношення сегментів може змінюватись за їх роллю, об’єму, а також можуть відбуватись внутрішньосегментні зміни. Візьмімо, наприклад, такий складний сегмент як інтелігенція. Навіть на рівні звичайного аналізу помітні серйозні кількісно-якісні зміни в ролі, об’ємі і внутрішньосегментних співвідношеннях професійних груп, їх функцій, статусів і т.д.

Чи може бути досягнутим консенсус еліт, коли ці еліти, будучи лідерами сегментів, мають різні, часом суперечливі цілі? Скоріше слідує песимістичний висновок: навряд чи це може бути досягнуто демократичним шляхом, хоча пасивний консенсус народу начебто є. Як бачимо, навіть ті представники політичної і духовної еліти, які гордо називали себе “демократи”, сегментовані за економічною, етнічною, мовною і навіть клановою ознаками. Плюс до цього українська ментальність: “де два українця, там три гетьмана”. Тому з’являються концепції “авторитарного лідера”, “сильної руки”, що означають методи консолідації нації не зовсім демократичними методами.

Демагогія з приводу просування України до демократичного правового суспільства дуже часто не відображає реальних процесів. Соціальне пізнання не запропонувало рецептів, крім авторитарних, консолідації суспільства в ім’я демократії. І в теперішній час відцентрові тенденції, притаманні дуже сегментованому суспільству, поки що не урівноважуються установками на взаємодію в ім’я народного блага. Ні еліти, ні партії, ні вибори президента країни і парламентські вибори не змогли зупинити дезінтеграційні процеси в суспільстві, що блокує можливість проведення серйозних економічних і політичних реформ. Короткий період національної злагоди на ґрунті заперечення тоталітарного ладу в 1991-93 рр. був упущений, потоплений в розмовах про демократію і щасливе майбутнє України, замість проведення реформ.

Щоб зупинити дезінтеграційні і деградаційні процеси і розпочати кардинальні (не обов’язково революційні) перетворення, важливо стабілізувати політичну ситуацію. В науковій і публіцистичній літературі дуже часто модернізаційні можливості влади оцінюються через її вплив на політичну стабільність суспільства. Але при цьому часто поняття “стабільність” використовується дуже довільно. Тому є необхідність зупинитись на визначенні даного поняття.

Є, наприклад, в західній соціології і політології декілька підходів до визначення поняття “стабільність”:

¾              як відсутність в суспільстві реальної загрози нелегітимного насильства або наявність в державі ефективних технологій, які дозволяють в критичній ситуації протидіяти йому;

¾              як функціонування одного режиму або уряду протягом тривалого часу завдяки вмілій адаптації до соціальних змін;

¾              як дотримання конституційного ладу. Наприклад, С.Хантінгтон визначає стабільність за формулою – “порядок плюс послідовність”, коли модель організації влади протягом тривалого часу зберігає свої якісні характеристики (американський конституційний лад);

¾              як результат легітимності влади;

¾              як відсутність структурних змін в політичній системі суспільства або можливість контролю цих змін;

¾              як баланс (рівновага) владних і опозиційних політичних сил;

¾              як збіг, гармонія функцій інститутів держави, сім’ї, школи і т.д.;

¾              як модель поведінки, коли люди регулюють свою поведінку певним кодексом моралі і політичних дій, розуміючи, що відхилення від цих кодексів веде до нестабільності в суспільстві[81].

В такому розумінні лежить комплексний підхід до суспільних відносин, до динаміки їх вдосконалення, а не усталеність режимів “часткової демократії”.

У розв’язанні політичних проблем стабілізації і розвитку суспільства слабким місцем вважається сучасна методологія аналізу і перетворення політичних відносин. Переважна більшість дослідників розповідає “що робити”. Це необхідний елемент аналізу. Але ж головне в модернізації політичної системи – це “яким чином це робити”. Це реальна, практична методологія політичної модернізації.

Існують три головні стратегічні напрямки політичної модернізації. Перший. Формування громадської думки, керування цією громадською думкою у відповідності з наміченими цілями і задачами. Другий. Підбір і розстановка кадрів у відповідності з цілями і задачами модернізації. Третій. Організація подій в країні, а не слідування “за течією” політичного життя, пристосування до “стихії”.

Ці “три кита” політичної модернізації є тими опорами, які несуть в собі “активізуючу речовину”, “каталізатор” політичних перетворень.

Парламентські (1998 р. і 2002 р.) і президентські (1999 р.) вибори в Україні показали, що електоральну поведінку населення в умовах перехідного, нестабільного суспільства не можна пояснити повною мірою ні соціальним станом, ні соціальними умовами, ні модернізаційними орієнтаціями. В процесі виборчих кампаній були можливості широкого впливу на позиції виборців, аж до зміни їх на парадоксальні, коли виборець голосує всупереч своїм інтересам. Тобто, є великі можливості для використання “чорних” технологій, коли голоси виборців купуються за подачки (продуктові набори, виплату затриманих пенсій і зарплат, які помітно “схудли”), за лозунги “аби не було війни” в країні, де відсутні умови для громадянської війни і т.д. При цьому є можливість задіяти ці технології у відношенні “своїх виборців”, “чужих виборців” і “тих, хто вагається”, а значить недемократично впливати на теперішнє і майбутнє української держави.

 

2. РЕФОРМИ В ДЕРЖАВІ ЯК НЕОБХІДНІСТЬ.

 

Українська держава виникла не на пустому місці. Вона використала традиції попередньої держави – СРСР. Політична система українського суспільства, узаконена Конституцією, в певній мірі повторює ситуацію радянської системи: дві виборні структури – Президент (в СРСР – ЦК Компартії України) і Верховна Рада, беручи участь у формуванні виконавчої влади, реально за її діяльність не відповідають. Як підсумок – уряд часто опиняється між конфліктуючими сторонами і, з одного боку, є заручником обох сторін, а з другого – використовує цю ситуацію, перетворюючись на корумпований орган, що відстоює колективні інтереси чиновництва. Відсутність у нього власної політичної бази створює специфічну ситуацію: а) уряд в будь-який момент може бути відправлений у відставку в залежності від політичної кон’юнктури; б) зміна верхівки Кабінету Міністрів (або перестановка кадрів) не змінює ситуації, чиновництво зберігає традиції імітації корисної діяльності і перетворює своїх керівників в невід’ємну частину системи.

В той же час засіб легітимації Президента України через всезагальні вибори (а не висування партійного лідера через структури КПРС), поява нових політичних суб’єктів на республіканському і регіональному рівнях показують – в Україні виникають елементи нової політичної системи. Хоча досі існуючий політичний режим є компілятивно-системним. Такий режим не в змозі забезпечити ні ефективне функціонування державної влади, ні вирішення задач суспільної модернізації. Така неефективність, в свою чергу, обумовлена інституціонально: устроєм влади, яка відтворює безвідповідальність основних політичних суб’єктів. Звідси – необхідність реформ в політичній сфері.

Необхідно розірвати порочне коло безвідповідальності частини влади, яка прагне того, щоб “повноваження зробити максимальними, а відповідальність – мінімальною”. Мається на увазі не тільки центральна влада, але й регіональна, оскільки йдеться про весь номенклатурно-бюрократичний прошарок.

Деякі політики вважають, що найбільш ефективним шляхом подолання неефективності влади є зміна Конституції. Але чи варто розпочинати перегляд Конституції України, коли проблема злагоди в українській політичній еліті не вирішена через посилення ідеологічного і ціннісного розмежування в суспільстві. Може логічніше говорити про альтернативні методи правління і політичні курси режимів, що змагаються в рамках єдиної Конституції? Адже, якщо в хаті димить піч, не обов’язково розвалювати всю хату? Може достатньо відремонтувати піч?

Тому навряд чи виглядає цивілізованою радянська звичка – в кожну другу-третю п’ятирічку входити з новою конституцією. Процес накопичення потенціалу реформ не можна розвалювати через поспішність, нерозуміння сутності і форм модернізації. Потрібна терпляча повсякденна робота з політичними елітами (в тому числі опозиційними), установка на поступове вдосконалення владних відносин, на поступове вдосконалення Конституції України.

У сучасній соціологічній і політичній науках існує модель розв’язання криз і конфліктів не тільки організаційним, але й переговорним шляхом. Такі типи угод, як суспільний договір, компроміс, демократичний пакт, конституційна угода і т.ін. – ефективні практичні способи реалізації стратегій модернізації, які не ставлять під загрозу конституційні основи держави. При цьому порівняльна політологія фіксує два важливі моменти: а) виникнення патових ситуацій сприятливе для досягнення угод; б) модернізуючі угоди і пакти, не торкаючись сфери цінностей і переконань, дозволяють не погубити політичний плюралізм.

Вивчення перехідних (транзитних суспільств) свідчить:

1)                            оптимізаційні перерозподіли функцій між гілками влади не спроможні припинити війни політиків, які змушують управлінські структури перехвачувати один у одного конституційні повноваження, підчиняти силові структури держави корпоративним інтересам клік і кланів відтворювати корупцію;

2)                            реформа влади, вдосконалення політичних інститутів не зупиняє процес трансляції традиційних стилів керівництва і управління суспільством, відтворення традиційних конфліктів і протиріч;

3)                            в перехідних суспільствах партійний елітарний патерналізм динамічно “збагатився” нормами олігархічного правління, яке знайшло способи виправдання своїх норм дій (часто корупційно-мафіозних) в масовій свідомості (“всі крадуть”) або ж досягло стійкої пасивності мас. Це дозволило перетворити демократію в “дермократію” або в “демокрадуру”, тобто відкрито використовувати владу в інтересах окремих “політичних сімей”, кланів, груп впливу, які ідеологічну і політичну мотивацію суспільних відносин замінюють корпоративно-егоїстичними.

 

В таких умовах вибори перетворюються на спосіб внутрішньоелітного перегрупування сил, а нормативні вимоги конституційного права заміщаються правом сильного, що володіє матеріальними, владними і інформаційними ресурсами.

Така умова демократії “зверху” дозволяє ефективно стримувати політичну активність “знизу”, в громадянському суспільстві, над яким “здіймається” криміналізована держава. Між структурованими пластами політичного простору – державою і суспільством – посилюється взаємне відчуження, що врешті-решт веде до функціонального руйнування держави як соціального інституту. Тобто, перегляд Конституції в умовах неструктурованих суспільних відносин, політичних регуляторів не приводить до модернізації суспільства за рахунок нового перерозподілу повноважень. А, навпаки, затверджує інститути нової корумповано-корпоративної стабільності, яка означає, що нова правляча група “зробила” Конституцію “під себе”, конституційно закріпивши свою владу.

Більш доцільно в Україні в рамках діючої Конституції вирішити три основні завдання:

а)    забезпечити стабільність існуючої політичної системи;

б)    дати відповіді на модернізаційні виклики шляхом створення реформаторського уряду і реальної боротьби з корупцією;

в) продовжувати процес створення демократичної, соціально-правової держави.

Для цього не підходить шлях безкінечних ломок конституційного ладу, щоб в умовах нерівноважного співвідношення авторитарних і демократичних сил сформувати політичні інститути, що закріплюють перевагу клану чи кліки. Запас міцності таких інститутів невеликий. Приходить до влади новий клан і рушить ці інститути, знову перебудовує державну машину під себе. Кланам потрібні перебудови бюрократичних структур, щоб закріпити своє панування, а народу потрібна стабільна, ефективна влада в Україні.

За більш ніж десять років розвитку України[82] з’явилося і щезло багато політичних прожектів про її політичне облаштування: від повернення до “козацької республіки” або гетьманату до концепцій “освіченого авторитаризму” або “парламентської радянської республіки”. Одні кричали, що Україна дала зразок демократичної конституції і наводили приклад конституційного проекту П.Орлика, про який, на жаль, решта світу і чути не хоче. Інші запевняли, що Україна не здатна сприйняти демократію і вимагали встановлення монархії, шукаючи претендентів на престол на задвірках Європи. Розумне і безумне переплелося в один клубок, часто не вкладаючись в теорію політичних і економічних режимів.

Дана ціннісно нейтральна теза не є ні очорненням, ні невірою в творчий потенціал українського суспільствознавства. Це констатація факту, що теоретичне забезпечення модернізації українського суспільства, в тому числі політичної, коливалося від фетишизації західних зразків демократії до спроб реставрації української політичної традиції, що пішла в небуття. При цьому західні зразки демократії намагались пересадити на ґрунт України без урахування “політичного сезону”, місця і часу. А історичні традиції транслювались на сучасність без урахування змін в глибинних структурах буття і свідомості. Успіх обох видів експериментів був мінімальним, оскільки обмежувався об’єктивною і абсолютною несумісністю західних і давньоукраїнських і радянських традицій з новою модернізаційною парадигмою стосовно України. Такі експерименти неминуче вели до нових напружень в суспільстві.

Ще більш безглуздими були гасла перетворення поліетнічної України в мононаціональну державу. Хоча заради справедливості треба відмітити, що прихильників “наукового націоналізму”, “мононаціональної держави” було небагато, та й ті в основному з числа колишніх апологетів “наукового комунізму” або занадто “крутих” націоналістів.

Поліетнічна Україна може стати демократичною державою – нацією (в тому числі в дусі класичних європейських моделей) тільки в політичному, а не етнічному відношенні. Існує органічний зв’язок етнічного фактору і політичного націоналізму, коли політичними, економічними і культурними засобами формується політична нація із різного етнічного матеріалу. Значна кількість держав заснована на такому матеріалі – Іспанія, США, Бразилія, Російська Федерація, Малайзія, Китай і т.д.

Національна єдність, мовна однорідність, культурна ідентичність виростають поступово як результат демократії, індустріального розвитку, забезпечуючи стабільність суспільства навіть в ситуації ідейного, політичного, релігійного та іншого плюралізму.

Держава формує поліетнічну, політичну націю – як інститут і як психологічний образ – м’яко, без підкресленої гегемонії титульної нації. В цьому – вища державна мудрість і практичний розрахунок. Тоді для громадянина держави, до якої б етнічної або релігійної групи він не належав, ця держава є “останньою” спільнотою, де свобода політичного і економічного самовираження всіх етнічних і релігійних груп не обмежена. Це і є торжеством політичних технологій, які забезпечують достатні для стабільного функціонування багатонаціональної держави політичний, економічний і культурний рівні консолідації навколо загальних цілей і цінностей, вільних від жорсткої етнічної і релігійної прив’язки.

І все ж не можна заперечувати, що доволі значним фактором політичного життя України останнього п’ятнадцятиріччя був націоналізм. Націоналізм ми розуміємо як комплексне явище: ідеологія, політичний проект і політична поведінка.

Поняття “націоналізм” похідне від поняття “нація”. Саме ж поняття “нація” визначається у трьох іпостасях: а) визначаються певні об’єктивні ознаки нації на жорсткій етнічній основі; б) за ключову ознаку нації береться національна самосвідомість, наприклад, іспанська нація це складний конгломерат народностей близьких за етнічними характеристиками, за виключенням басків, а США і Бразилія етнічно строкаті; в) поняття “нація” синонім поняттю “держава”, наприклад, араби формували багато “націй-держав”.

В Україні досить популярне поняття “українська політична нація” як синонім поняття “народ України”. Це поняття скоріше відноситься до групи “б” і відображає реальну історичну ситуацію в країні, якщо ми говоримо про українську націю, де поряд з українцями є й інші досить великі етнічні групи.

Тривалий час марксизм і космополітичні немарксистські теорії прогнозували загибель націй і націоналізму. Але кінець XX століття змусив говорити про ренесанс націоналізму[83]. І скільки б вчені, політики не говорили про примітивність ідей націоналізму, вони доволі впливові, особливо коли націоналізм як ідеологічна система поєднується з культурними потребами етнічної спільноти (традиції, мова, мистецтво, література). Ренесанс націоналізму в Європі привів до оновлення стереотипів традиційного націоналізму, до створення нових міфів про майбутнє відродження великих і малих націй, які постраждали від інтернаціоналізму.

В націоналізмі є загальні риси і, водночас, кожен із численних типів специфічний. Наприклад, націоналізм Квебека і Косово, як типовий націоналізм периферії, має мало спільних рис, суттєво відрізняється. В основі націоналізму Квебека лежать більше економічні і мовні проблеми. Націоналізм же Косово базується в більшій мірі на політичних і ідеологічних факторах (в тому числі на релігійному) і в меншій – на економічних. Однак нерідкі випадки, коли образ “ідеальної” національної держави, сконцентрований на ідеалізованих образах минулого і майбутнього, не пов’язаний напряму з рішенням практичних, економічних і політичних задач. Тоді народність, молода нація попадає під владу емоцій і діє безоглядно, керуючись соціально-психологічними мотивами. Героїчний міф художньо оформляється під поверхове корегування історії, коли образи історичних діячів легендуються, підганяються під схему, зручну для ідеологів націоналізму.

Навіть одна і та ж ідеологія націоналізму, наприклад, ідеологія національної незалежності пострадянських республік різних народів особливим чином адаптована, інтерпретована, щоб бути застосованою до історії і культури кожного народу. Візьмемо, наприклад “Балто-Чорноморський пояс” нових держав. Націоналізм Балтії, Білорусії, Молдови в кожному випадку специфічний, оскільки його етнічні, культурні, економічні і політичні корені специфічні. Націю неможливо створити із нічого. Потрібен соціоісторичний ґрунт, щоб створити діючу модель націоналізму як ідеології, політики, економіки і культури, потрібен образ ворога, який заважає створювати націю, і об’єктивні й суб’єктивні умови для національного суверенітету. Навіть Росія, де модель націоналізму функціонує у формі великодержавного шовінізму, не може обійтись без міфотворчості про “осібність”, боговибраність “русских”, про їх особливе історичне покликання в цьому світі, про зовнішніх і внутрішніх ворогів, які заважають реалізувати це покликання (будь то США, Україна, Чечня або жидо-масони).

Український націоналізм слабкий і маловпливовий. Авторитет і сила його перебільшувались ідеологами царської Росії і СРСР. Саме ці ідеологи створили “страшний образ українського націоналізму”, хоча в своїй основі він цілком цивілізований і лояльний по відношенню до інших націй і народностей. Бажання мати свою українську мову, розвивати українську культуру важко витлумачити як “контрреволюцію”, “антиросійськість”. Але ж витлумачували і витлумачують не тільки юродствуючі політики, але й досить респектабельні “вчені”, що претендують на об’єктивну інтерпретацію історії слов’ян.

Становлення і розвиток української нації в етнічному, політичному, економічному і культурному аспектах неминуче приведе до очищення терміну “український націоналізм” від наносного, приписаного йому значення, особливо зовні, країнами, що не бажають державності України. Українська ідентичність логічно впишеться в європейську і світову систему народів.

Ми ж в даній праці виходимо із концепції множинності моделей сучасного націоналізму як соціоісторичного феномену. Необхідно всебічно, системно оцінювати націоналізм як ідеологію і як способи дій, які нерозривно пов’язані з ідеологією груп і соціальною психологією народів. Якщо ж аналізувати націоналізм в контексті української культури, то він ще не виконав своєї прогресивної функції інтеграції населення, що проживає на визначеній території, в політичну націю, в ідентичність, коли кожний член ідентичності (“я – українець”), вся ідентичність (“ми – українці”) звучала б так же гордо, як “ми – американці”, “ми – французи”, “ми – росіяни”.

Націоналізм не простий для аналізу і тлумачення. І не тільки тому, що це ідеологія, політичний проект і конкретні дії. Але й тому, що це частково й міф. А з міфами боротися дуже важко.

Хоча міф є засобом відображення викривлених, часом фантастичних уявлень людей, специфічним засобом духовно-практичного освоєння світу в древні епохи, він не втратив свого значення і сьогодні. Міф складається з елементів реальності й ірреальності, в ньому сутність явищ відображається в образах, а не в логічних поняттях. І в той же час він є реальністю, впливає на реальність, змінює її, створюючи чи руйнуючи. Як писав А.Ф.Лосєв, міф не метафізика, а “реально, предметно і чуттєво витворювана дійсність, що яка в той же час відсторонена від звичайного ходу явищ і, напевно, містить в собі різний ступінь ієрархічності, різний ступінь відстороненості”[84].

Націоналізм, як міф, – це яскрава і оригінальна дійсність життя нації, сукупність образів мислення і дій нації, яка має свою особисту істинність і структуру, хоч у чомусь і викривлює нормальний хід подій. Зруйнувати такий міф раціональними способами – логікою понять, доведенням дуже складно. Іноді міфологічна (або міфологізована) дійсність сильніша, більш яскрава, ніж дійсність, що продукується наукою.

Щось змінити в міфологізованому націоналізмі можливо не тільки руйнуючи міфи, але й створюючи нові, де елемент раціональності буде вищим. Але частіше всього міфи створюються несвідомо. Зароджуючись на соціально-психологічному рівні сприйняття дійсності, міф продовжує функціонувати як самовідтворювана, самоорганізуюча сила. Такий, наприклад, міф, що Україна – центр Європи в географічному і політичному плані.

В Україні багато політиків і аналітиків сутужно акцентують увагу на приналежності країни до європейської і навіть “західної” цивілізації. Це або омана (дуже вже хочеться увійти у західну цивілізацію), або ж творення нового ідеологічного міфу всупереч реаліям. Не вибудовуючи системи аргументів про те, що Україна поки що далека від західної цивілізації, звернемося до широко відомої моделі Люсіана Пая, яка визначає характер політичного процесу “незахідного типу”, яка була сформульована з метою провести кордон з демократіями “західного типу”. Хоча модель Л.Пая сформульована наприкінці 50-х років на основі вивчення країн “третього світу”, вона вповні придатна для визначення специфіки політичного процесу в Україні, що дозволяє зробити висновок – українське суспільство ближче до суспільств “третього світу”, ніж до західних. Якщо хтось із читачів не згодний, слід замислитись над 17 тезами Л.Пая:

1. У не західних суспільствах сфера політики не відокремлена різко від сфер суспільних і особистих відносин.

2. Політичні партії схильні претендувати на вираження світогляду і представляють спосіб життя.

3. Політичний процес відрізняється перевагою клік.

4. Характер політичних орієнтацій передбачає, що керівництву політичних угруповань належить значна свобода у визначенні стратегії і тактики.

5. Опозиційні партії і еліти, що прагнуть прийти до влади, часто виступають в якості революційних рухів.

6. Політичний процес характеризується відсутністю інтеграції серед учасників, що є наслідком відсутності у суспільстві єдиної комунікаційної системи.

7.      Політичний процес відрізняється значними масштабами рекрутування нових елементів для виконання політичних ролей.

8. Для політичного процесу типова різка різниця у політичних орієнтаціях поколінь.

9. Незахідні суспільства відрізняються незначущістю консенсусу у відношенні вказаних цілей і засобів політичної дії.

10.    Інтенсивність і широта політичної дискусії мало пов’язані з прийняттям політичних рішень

11.    Відмінною рисою політичного процесу є високий ступінь сумісництва і взаємозаміни ролей.

12.    У політичному процесі невелика значимість явним чином організованих груп інтересів, що грають функціонально-спеціалізовані ролі.

13.    Національне керівництво вимушене апелювати до недиференційованої громадськості.

14.    Неструктурований характер незахідного політичного процесу змушує лідерів притримуватись більш визначених поглядів у зовнішній, а не у внутрішній політиці.

15.    Емоціональні і символічні аспекти політики витісняють на другий план пошуки рішень конкретних питань і загальних проблем.

16.    Велика роль харизматичних лідерів.

17.    Політичний процес обходиться в основному без участі політичних “брокерів”[85].

Як бачимо, специфіка “незахідного” типу політичного процесу цілком відповідає політичному процесу в Україні. Необхідний час і серйозні зусилля, щоб інтеграція в “західну” цивілізацію, заснована на демократії і свободі особистості, стала реальністю і фактором політичної і соціальної стабільності.

Коли ми говоримо про вектори політичного розвитку, про динаміку політичних процесів, про реформи у відповідності з світовими критеріями, то дискусійна теза, що “центр Європи знаходиться в Українському Закарпатті”, тобто географічний критерій, відходить на другий план. США і Канада знаходяться у Північній Америці, що не заперечує їх участі як повноправних країн в ОБСЄ. Політичний простір і час дуже відрізняються від географо-хронологічних “родичів”.

Дослідження політичної модернізації постійно підштовхує до існуючого взаємозв’язку і до певної взаємокореляції часового і просторового вимірів політичного розвитку. Наприклад, всі політичні програми, що вказують стратегічні і тактичні цілі і задачі, механізми їх реалізації, орієнтовані у часі і соціальному просторі.

Просторово-часовий вимір політичного розвитку виводить дослідників до аналізу статистичного і динамічного аспектів політичного життя, на співвідношення стійкого порядку і якісних змін , стабільності і дисбалансу. Ці проблеми в різних аспектах були поставлені О.Контом і Г.Спенсером, класиками соціології в ХІХ столітті. Ці ж проблеми ґрунтовно розробляв П.Сорокін в “Системі соціології” (1920) і в більш пізніх працях. Так, він визначає три задачі соціальної науки. Вона, на його думку, займається, по-перше, спеціальним вивченням будови і структури соціальних явищ, “які розглядаються статистично, взяті у просторі, а не в часі” (соціальна аналітика), по-друге, дослідженням “соціальних функцій або ефектів”, процесів соціальної взаємодії, поведінки і функціонування (соціальна механіка), по-третє, виявом історичних тенденцій, ліній розвитку, виявлених у неповторюваній у часі еволюції як “всього соціального життя, так і його окремих сторін чи інститутів” (соціальна генетика)[86].

Багато соціологів і політологів виділяють три зрізи або аспекти політичного життя: структурний (статичний), функціональний (процесуальний) і динамічний (еволюційний). Два останніх аспекти, за П.Сорокіним, пов’язані з рухом, розвитком політичного життя. І якщо процес функціонування в більшій мірі зумовлений механізмом відтворення функцій, то еволюційний і революційний розвиток визначають в основному зміна якості елементів і інститутів, властивостей і функцій.

В американській політології і соціології у 50-ті роки міцно затвердилися системний, структурно-функціональний підходи, тісно пов’язані з діяльнісним підходом (розвиток як результат діяльності суб’єктів) до аналізу політичного процесу. У французькій же політичній соціології важливе місце відводиться поняттю “політичне життя”, своєрідний аналог поняття “політичний процес”, що характеризує динамічний бік політики на відміну від її статистичної частини – політичних інститутів. Пізніше Г.Алмонд запропонував “синтетичне” поєднання “системи”, “процесу” і “розвитку” як взаємодоповнюючих підходів.

Дослідження взаємовідносин порядку і змін, стабільності і розвитку, статистичних і динамічних станів і вимірів політичного життя суспільства вимагає як чіткого визначення категорії “політична система”, так і всієї мережі категорій і понять, що розкривають і описують політичну систему суспільства. Тобто необхідна чітка пізнавальна модель категорій і понять, яка може змінюватися при наявності суттєвих зрушеннях в об’єкті, що вивчається. Ця модель може акумулювати результати міждисциплінарних досліджень політичної системи і політичного життя суспільства і притягувати поняття правознавства, філософії, історії поряд з поняттями політології і соціології, для поглибленого аналізу політики, для визначення кількісних і якісних ознак модернізації.

В результаті модернізації суспільство оновлюється системно. Зростає ефективність влади на основі раціоналізації владних структур і форм їх взаємодії; здійснюються структурні зрушення в економіці, політиці, законодавчому полі, культурі, системах освіти, науки, виховання, гарантуються права і свободи особистості, що забезпечує активну участь громадян в громадському житті. Звичайно, це ідеальна модель модернізації суспільства. Дуже часто модернізація проводиться в урізаній, частковій формі. Наприклад, в Україні системність модернізації не забезпечена. Тому деякі зрушення у політиці не підкріплюються економічними реформами, процес демократизації зводиться до свободи говорити, але того, хто говорить, не хочуть слухати, ідея правової держави існує у вигляді лозунгу, оскільки не є законослухняними ні органи влади, ні громадяни і т.д.

Але навіть така ситуація не перекреслює необхідність продовження модернізації суспільства. Важливо постійно уточнювати концепцію модернізації, піднімати мобілізаційний потенціал модернізаційного проекту за рахунок більш широкого включення в громадське життя політичних партій, громадських організацій, груп інтересів, стимулювати інтеграційні процеси серед прихильників модернізації і здійснювати демократичні, але сильні кроки по відношенню до екстремістів, що намагаються заважати модернізації суспільства і суспільних відносин. Якщо ж влада, об’явивши модернізацію, не справиться з кризовими явищами в суспільстві (нерідко сама породжує їх), не забезпечить умов динамічної, гуманної модернізації, то вона сама загубить проект, тим самим викликаючи деструкцію, хаос в громадському житті.

Щоб не допустити деструкції, хаосу, при проведенні політичної модернізації і щоб здійснити свідому регуляцію модернізаційних процесів, необхідно розробити дві частини модернізаційного проекту:

1) Теоретичне забезпечення політичної модернізації. Це розробка комплексу наукових проблем методологічного й ідеологічного характеру, спрямованих на роз’яснення цілей, завдань, механізмів кардинальних політичних змін в країні та їх взаємозв’язків з внутрішньоекономічною модернізацією. Бажано в цей комплекс включити міжнародний аспект пропонованого модернізаційного проекту.

2) Практична програма раціоналізації системи політичних інститутів і політичних механізмів влади, яка б охопила цілий ряд проблем: а) політично-адміністративна реформа системи влади; б) кадрова модернізація, як то заміна еліт, стримування бюрократії, підготовка кадрів нового типу; в) розробка нормативних актів участі населення у здійсненні повноважної і безпосередньої демократії і т.д. Ця практична програма повинна враховувати взаємозв’язок політичних перетворень з економічним і культурним розвитком, можливий опір демократії всіх рівнів і включати механізми зацікавленості бюрократії в модернізації (таких прикладів дуже багато) і т.п.

Теоретичне забезпечення політичної модернізації і практична програма модернізації передбачають прийняття необхідних законодавчих актів (правова модернізація) і ціннісно-культурний супровід процесу оновлення суспільства, який би відповідав ідеології суспільних реформ, показував потребу у них, інформаційно забезпечував політичну модернізацію.

При аналізі політичних процесів в Україні ми ще раз змушені звернути увагу на відому тезу “хто володіє інформацією, той володіє світом”. Дійсно, події в Україні останнього десятиріччя показали бурхливе зростання політичного впливу інформації, що дозволяє говорити вченим про інформаційне насилля, маніпулювання свідомістю і громадською думкою і подібних явищах як загрозі демократії.

У свій час американський суспільствознавець О.Тофлер акцентував увагу на тому, що в ХХ ст. знання і інформація стали важливим ресурсом економічної і політичної влади. Вони дозволяють “досягти шуканих цілей, мінімально витрачаючи ресурси влади; запевнити людей в їх особистій зацікавленості в цих цілях, перетворити супротивників у спільників”[87]. Все частіше суспільствознавці розглядають інформацію не тільки як засіб економічної і політичної влади, а говорять про інформаційну владу як про самостійний вид влади. На нашу думку, можна говорити про інформаційну владу як про специфічний вид. Але поки що інформаційна влада знаходиться під контролем політиків і економістів, які цинічно і ефективно[88] використовують цю ”четверту” владу в своїх інтересах. Продажність, аморальність цієї верстви влади стала її номінальною характеристикою в Україні. Можна з цим погоджуватися або ні, але важливо бачити і глибокі соціальні причини даного явища, що приводять працівників ЗМІ до таких принизливих характеристик, як і те, що з часом в демократичному суспільстві маніпуляція ЗМІ буде зменшуватися.

На рубежі тисячоліть якісно нові інформаційні потоки зробили людство більш інтегрованим, а країни більш близькими, змінюють традиції, норми способу життя на користь загальноцивілізаційних, універсальних.

Водночас поведінка соціальних груп і особистостей стала безпосередньо залежною від інформації і засобів її розповсюдження. І в даному випадку можна говорити, що інформаційна влада впливає на політичну поведінку за допомогою цілеспрямованого розповсюдження або утаєння інформації, намагаючись у ряді випадків замаскувати свій вплив як примушення. Суб’єктами інформаційної влади являються інформаційні інститути – наукові і просвітительські, освітні і пропагандистські інститути, ЗМІ і т.п. Інформаційні інститути мають різні можливості впливу, об’єм і силу. При цьому використовуються два способи (шляхи) впливу: а) спонукати людей до певних дій, до виробки цілей і способів реалізації; б) запобігати або блокувати невигідні дії, способи мислення і т.п.

Інформаційні інститути впливають на політичну свідомість і політичну діяльність як через спеціалізовані політичні комунікації, так і опосередковано через звичайні ЗМІ, через систему освіти, просвіти і т.д. Саме ці інститути генерують соціальну пам’ять націй, соціальних груп і особистостей і задають інтерпретаційний зміст, подіям, що відбуваються. Тим самим не тільки пояснюється теперішня, але й програмується майбутня політична поведінка громадян, політичних і громадських організацій.

Ці інститути можуть сприяти як розвитку демократії, так і становленню авторитарних і тоталітарних режимів. Політичне і ідеологічне маніпулювання громадською думкою все частіше створює нові загрози демократії, якщо втрачається контроль суспільства над засобами масової інформації.

Істотно полегшує маніпулювання громадською думкою в Україні загальне спрямування процесу партійного будівництва, який не відповідає потребам розвитку України. Загальна ситуація з партійним будівництвом в Україні дуже складна і суперечлива. Це обумовлено рядом факторів.

По-перше, масштаб проблем державного будівництва, економічних і політичних реформ не співвідноситься з цілями, засобами і способами діяльності партій. Держава, її економіка, політика, культурний розвиток потребують глобальних зрушень, макроперетворень, які б корінним чином змінили ситуацію на позитив. Партії ж в Україні містечкового світогляду і масштабу дій. Кожен відомий політик вважає за необхідне мати “свою” партію, яка сповідує ідеологію свого патрона на рівні побутової свідомості. Тому більшість із 900 партій (багато з них і сьогодні лише числяться у Міністерстві юстиції України, хоча Мінюст став більш вимогливо контролювати їх реєстрацію і наявність партійних структур) не є повноцінними суб’єктами політичного життя. Вони “дрібні” і за кількістю членів, і за ідеологією, і за політичними діями. Тобто, масштаб їх існування і дій значно менший (дрібніший), ніж масштаб історії України і суспільних процесів в Європі і світі.

По-друге, партії більш засмічують класичні “партійні поля” – соціал-демократичне, християнсько-демократичне, ліберальне, консервативне, ніж сприяють політичній структуризації суспільства. Як правило, є багато ворогуючих груп, що претендують на статус ”партій” в межах класичних партійних орієнтацій. Тому зарубіжні політичні партії не поспішають вступати в міжпартійні контакти з українськими партіями.

По-третє, спроби партій використовувати західні технології партійного будівництва у центристському і правоцентристському спектрі без врахування специфіки України, приводять до партійного формалізму, імітації партійної діяльності, але не виводять на реальний електорат. Не здійснюється формування класичної партійної схеми: інтереси населення (верстви, групи) – партія, як виразник і захисник цих інтересів – участь у владі або опозиції.

По-четверте, партійні ідеології абстрактні, не цілеспрямовані і не мають конкретного ціннісного змісту. Тому вони подібні у різних партій, а населенню важко відрізнити одну партію від іншої. Всі партії декларують, що вони за народ. Але не зрозуміло за який народ і яким чином захищаються інтереси народу або хоча б його частини. Класичні європейські критерії класифікацій партій на: а) ліві; б) центр; в) праві (ліберальні, консервативні і т.д.) в Україні не працюють. Наприклад, в керівництві лівоцентристської соціал-демократичної партії можуть переважати представники олігархічних угруповань, що категорично неможливо в Західній і Центральній Європі.

По-п’яте, партійні лідери, партійні еліти не харизматичні, не яскраві і не бажають об’єднуватись заради майбутнього України. Політична тусовка, метушня навколо лідерів гілок влади – мало не головні види партійної діяльності.

Такі тенденції зовсім не означають, що “партії-мундири” для політиків будуть визначати специфіку політичного життя в Україні безкінечно. Існує потреба створення партій нового формату, які б здолали український провінціалізм, були настроєні на консолідацію суспільства, а не на дезінтеграцію, які б реалізовували інтереси класів, верств, а не купки політиків чи бізнесменів. Тобто є надія, що поступово на партійному полі з’являться сильні політичні партії світового зразку центристської і правоцентристської орієнтації, які дадуть населенню нові ідеї, ідеали і отримають довіру населення. Це повинні бути масові партії з чіткими ідеологіями і програмами дій. Є кілька шляхів створення таких партій:

а) злиття партій одного ідеологічного напряму шляхом подолання лідерських амбіцій частини політиків дрібних розходжень тактичного плану;

б) створення партійних коаліцій на загальній політичній і економічній платформі і поступове вироблення загальної ідеології;

в) створення нових партій, які піднімуться над “дрібнопартійністю”, корупцією і стануть новими центрами партійної структуралізації.

Можливі комбінації всіх трьох шляхів. У всякому випадку історія України свідчить, що вона була сильною тоді, коли головні політичні сили об’єднувались навколо загальної мети, коли влада і народ не протистояли один одному, коли долалася розколотість суспільства за національними, мовними і культурними ознаками. Тут принципово важливо зрозуміти, що становлення нових відносин між етносами, регіонами, верствами не може здійснюватись тільки способами модернізації старих зразків мислення і дій, як не може зводитись до простої заміни окремих сегментів концепції розвитку. В основі успішної еволюції нашої держави повинна лежати принципово інша парадигма – осмислення і розв’язання комплексу сучасних протиріч як на основі аналізу і синтезу вітчизняної реальності, так і на основі розуміння стану і перспектив всієї сучасної цивілізації.

Подібна до ситуації в партбудівництві ситуація в профспілковому і молодіжному русі, де панують конфронтаційність і розкол, відсутнє прагнення до консолідації. Але якщо в профспілковому русі ще існує пострадянська Федерація профспілок України, яка на формальних підставах об’єднує більшість членів професіональних союзів, то в молодіжному русі склалась дезінтеграційна схема.

Сучасний молодіжний рух в Україні характеризують такі моменти:

а) незначний вплив на суспільно-політичне життя країни в цілому;

б) більшість організацій співіснує з мізерною чисельністю членів кожної з них окремо і з відсутністю масової соціальної бази. Частіше за все соціальна база молодіжного об’єднання зводиться до його членів і нараховує від декількох десятків до декількох тисяч чоловік;

в) більшість молодіжних організацій соціально-політичного характеру зав’язана на конкретних політичних об’єднаннях (припартійні молодіжні організації або організації при партійних лідерах). Спроби створити централізовані об’єднання загальнодержавної орієнтації (УНКМО, Молодіжний парламент України і т.д.) були не дуже вдалими.

Об’єднати і мобілізувати молодь можна лише запропонувавши їй програму загальнонаціонального масштабу, яка б відрізнялась від традиційних “молодіжних” програм, що приймаються політичним партіями, орієнтованими на перемогу тільки своїх партійних цінностей, в якій би соціальні моменти були б на першому місці.

Сучасний погляд на політичне життя в Україні змушує виділяти різні класи політичних суб’єктів як в органах влади, так і в опозиції. При цьому увага до такого нового явища як опозиція бажана більш пильна, оскільки дослідження про сутність, функції, ефективність української влади зримо домінують. При цьому опозицію потрібно досліджувати не в якості деякого довіску до влади, а як самостійний об’єкт пізнання, що призваний грати самостійну важливу роль у політичному житті. Тому важливо поєднати концептуальний підхід до даного явища і створення моніторингової бази, яка б дозволила розкрити межі об’єкту пізнання глибше, багатогранніше.

В наш час, коли опозицію стало видно більш чітко, можна поставити декілька дослідницьких проблем, що стосуються інтерпретації існуючої політичної опозиції в Україні:

1. Політичні й економічні, історичні й етнічні фактори існування української моделі опозиції; структура опозиції.

2. Політичне й ідеологічне “обличчя” організованих сегментів опозиції, зв’язки цих сегментів із внутрішніми і зовнішніми економічними і політичними інтересами України, загальнонаціональна і регіональна опозиція.

3. Відношення суспільства в цілому і окремих його верств, груп до опозиції в різноманітних її іпостасях, відношення існуючих політичних режимів до опозиції і методи її дій.

4. Роль опозиції в модернізації або демодернізації політичної і економічної систем України.

Можна розширити коло дослідницьких проблем, але не це головне. Найбільш важливо обрати модель дослідження опозиції, визначити методологічні орієнтири.

В Україні є дослідження окремих частин політичної і ідеологічної опозиції режимам Л.Кравчука і Л.Кучми у 1992-2003 рр. Почали досліджуватись, в тому числі в порівняльному аспекті, особливості формування і функціонування опозиційних політичних партій. В той же час майже немає спроб пов’язати особливості політичної поведінки і політичних орієнтацій опозиційних груп з особливостями економічної ситуації в Україні того чи іншого регіону.

В даній праці ми виходимо з того, що існування опозиції – це норма демократії. І чим більше прав у опозиції, тим ефективніше вона виконує функції гаранта конституційного порядку, тим демократичніша держава. Якщо ж означенні суспільні і політичні сили не можуть реалізувати свої потреби в рамках існуючої конституції, то активізується процес відчуження частини суспільства і особистостей від держави, що породжує конфлікти і, в першу чергу, між громадянським суспільством і державою. Опозиція не зводиться до протистояння правлячих і неправлячих політичних організацій і партій, а може виступати у формі поведінкового нахилу або конкретних дій особистості, соціальної групи, організації (латентна і діюча опозиція). Опозиція може використовувати конституційні і антиконституційні дії з приводу вдосконалення або зміни існуючої політичної і економічної систем.

Зрілість демократії виявляється в тому, щоб надати можливість опозиції максимально діяти в конституційному руслі, водночас захищаючи державу і суспільство від нецивілізованих, руйнуючих впливів тих сил, які переслідують антигуманні, антинародні цілі. При цьому важливо розуміти, що цивілізована конкуренція за владу витікає із соціальної структури суспільства, із можливостей різних сил здійснювати колективні опозиційні дії (групова лояльність, фінансові ресурси, наявність масових організацій і т д.).

Сила і вплив опозиції визначається як конституційними гарантіями, так і здатністю опозиції до політичної мобілізації мас. Під політичною мобілізацією розуміють механізм переводу латентної опозиції до дій, коли збільшується готовність до “колективної поведінки” шляхом забезпечення лояльності тієї чи іншої соціальної групи щодо організації чи групи лідерів[89]. За допомогою мобілізації здійснюється розмивання основного масиву старих соціальних, економічних, політичних, ідеологічних і психологічних зобов’язань і забезпечується перехід індивідів і груп до нових зразків спеціалізації і поведінки.

Процес мобілізації представляє собою: а) створення масового потенціалу опозиції; б) активізацію потенціалу опозиції. Недостатньо потужний і постійний процес мобілізації породжує демобілізацію частини опозиції, особливо якщо цілі опозиції не досягаються, а політична боротьба переводиться на рівень словесних баталій. На ступінь мобілізованості опозиції серйозно впливає незакінченість або “ненормальність” соціальної структуризації суспільства, що породжують його низьку згуртованість, різку політичну “поляризованість”.

В той же час спалахи активності в діях опозиції, як, наприклад, в Україні у 1989-93 рр., не повинні вводити в оману політиків про можливе підтримування тривалий час постійної високої активності. В більш-менш спокійні періоди політичного розвитку, як показали дослідження, політично активні 10% населення, пасивні – 60%, традиційно індиферентні – 30%. Якщо пасивну масу ще можна “розкачати”, то індиферентну – практично неможливо. В суспільствах, де індиферентного населення більш 40%, є можливість створити політичний режим, де зверху знаходиться малочисельна правляча група, кліка, клан, а знизу – політично індиферентна, неорганізована маса. В цьому випадку, як показує пострадянська дійсність, навіть такі здавалося б організовані політичні організації, як комуністи і націоналісти, не можуть організувати масової маніфестації. Така ситуація також продовжує явище “атомізації” на всіх рівнях соціальної структури суспільства, егоцентризм, індивідуалізм.

Одним з важливих елементів реформ в Україні є розробка дієвої концепції регіональної політики. Нові “виклики” регіонів і регіональних еліт, які вимагають розширення функцій самоврядування, потребують ретельного аналізу і відповіді на них[90].

Можна поставити питання: чи істотно змінилась регіональна політика в Україні у порівнянні з часами СРСР? Серйозні зміни відбулися лише в одному: якщо раніше головні питання розвитку регіонів були прерогативою Москви, а тільки другорядні – Києва, то тепер всі проблеми вирішуються в Києві, а регіони залишились значною мірою безправними. Окремі експерименти з надання більших прав регіонам не змінюють загальну картину.

Звичайно, центральну владу в Україні лякає досвід Росії, яка в регіонах спробувала реалізувати лозунг: “Беріть стільки суверенітету, скільки ви зможете взяти!”. Це призвело до надмірної регіоналізації, до параду суверенітетів суб’єктів Російської Федерації і до чеченських подій. Але в Україні інша ситуація, вона – унітарна держава. “Парад суверенітетів”, за виключенням Криму, ніхто не планує.

Ми поки не будемо торкатись економічних аспектів регіональної політики. Вкажемо лише на політичні аспекти. Зважена регіональна політика – це реалізація чітких принципів узгодження промислових і аграрних областей, великих, малих міст та ін.; це забезпечення умов для того, щоб баланс інтересів суб’єктів регіонального функціонування гармонізувався, набуваючи стійкого характеру.

Вітчизняний і світовий досвід дає можливість зрозуміти: без відпрацьовування загальних принципів і орієнтирів регіональної політики і практичних принципів не обійтись жодній країні світу. Наприклад, входження у Раду Європи вимагає більш активної гармонізації загальнонаціональних та регіональних структур управління і самоврядування згідно з принципами функціонування цієї організації, яка наполягає на розвитку муніципального самоврядування.

Тому необхідна система вивчення і регулювання регіональних проблем і конфліктів, налагодження взаємовідносин гнучкого партнерства центра і регіонів, державних і громадських організацій у регіонах.

Регіональна політика відображає реальність дії або бездіяльності державних, громадських і муніципальних організацій по реалізації стратегії розвитку регіонів. Вона є пріоритетною за наявності значних територіальних відмінностей у природно-кліматичних, соціально-економічних, етнічних, культурних умовах. З точки зору цих обставин регіональна політика в Україні набуває значної актуальності. Вона може бути ефективною тільки при комплексному підході до неї. Головним індикатором її активності є: досягнення рівноваги соціально-економічного, політичного, культурного і екологічного розвитку в регіонах, пом’якшення територіальних диспропорцій, забезпечення переходу до стійкого розвитку всіх регіонів, зростання якості життя населення.

Теорія і практика регіональної політики передбачає державну підтримку справедливого самоврядування і управління кожним регіоном, виходячи із його внутрішніх потреб і проблем, інтеграційних зв’язків з іншими регіонами по горизонталі і з державою в цілому по вертикалі. Модель регіональної політики модернізаційного плану повинна виявляти нові ефективні структури і регулятивні механізми в самому регіоні і між ними, що дає можливість створити дієздатний загальнодержавний організм.

У державній стійкій демократії послідовно і неухильно впроваджується в життя такий важливий принцип територіального управління, як розмежування функцій держави і громадянського суспільства. Похідним від нього є принцип децентралізації державного управління і більш повного самоврядування територіальних громад. За своєю суттю самоврядування – це не стільки державна, скільки громадська, саморегулююча форма організації управління. Самоврядування передбачає законодавче розмежування функцій і повноважень між державою і громадськими організаціями частково самоврядних територій.

Водночас, регіональна політика повинна здійснюватись при верховенстві загальнодержавного законодавства, що дозволяє забезпечити гармонізацію державних і регіональних інтересів, більш повне використання внутрішнього потенціалу кожного регіону. Чим повнішими і тіснішими стають міжрегіональні зв’язки, тим ефективніше задовольняються інтереси держави і регіонів, тим більше можливостей покращення життя громадян країни.

 

 

Україна найбагатша країна у світі: п’ятнадцять років її грабують і усе ще є, що грабувати.

 

 

РОЗДІЛ ІІІ.

 

Сталий економічний розвиток – рожева мрія України.

 

Економічні відносини в Україні дуже складні, суперечливі, важкі для наукового аналізу. Економіка теж несистемна: вже не планова і ще не ринкова, уряд нею керує і не керує, за свідченням керівників держави, вона майже на половину “тіньова” і в той же час навіть бурхливо розвивається. Можна констатувати два факти: по-перше, буцімто є усі елементи нормальної, “прозорої” економіки і є Міністерство економіки України, але системи цієї економіки ще немає; по-друге, за заявами чиновників, правоохоронців, аналітиків є стійка система “тіньової” економіки і як з нею не борються вона успішно функціонує.

Крім того, є незаперечні факти і цифри бюджету, що Україна збирає усе більше податків, скорочує борги перед іноземними державами та міжнародними фондами, в країні поступово зростають зарплати, пенсії при одночасному скороченні податків з юридичних і фізичних осіб. Це ознаки реального оздоровлення економіки, хоча темпи оздоровлення поки що не влаштовують нікого: ні законодавчу і виконавчу владу, ні органи самоуправління і громадян України. особливо непокоїть ситуація з капіталовкладеннями в модернізацію економіки з боку вітчизняних і зарубіжних інвесторів. Хоча цьому є пояснення, на яких ми зупинимось згодом.

Науковців, політиків і усіх, хто аналізує економічні процеси, також турбують дуже повільні зміни в економічній свідомості українського суспільства в цілому і зокрема в свідомості економічної і політичної еліти. До цього часу зберігається оцінка економіки як сектору, за який повністю відповідає держава, що урядовий чиновник має право (свавільне право) втручатись в справи підприємств будь-якої форми власності коли йому заманеться, що політична влада повинна повністю контролювати політичними засобами економічну діяльність, а не правовими і економічними.

Зміна урядів і Верховної Ради в Україні в 1993-2003 рр. майже нічого не змінювала олігархічно-бюрократичного режиму, що склався. При зміні керівників цих органів страждали лише декілька олігарх-груп, які не встигали вчасно “підібрати ключі” до керівників. Інші олігарх-групи тільки зміцнювали позиції, якщо не робили ставки тільки на опозиційних лідерів. В цих умовах Україна розкололась на дві частини, але не по географічній, а по економічній і соціальній лінії розлому: багаті і бідні. Середина, так званий “середній клас” не має соціальної і політичної ваги. Не допустити політичного і економічного протистояння цих двох частин можливо при одній умові, яку дуже добре розуміють західні капіталісти, – не перешагнути рубіж надмірного пограбування народу, навчитись більш рівномірно розподіляти прибуток, щоб зменшувати частину бідних.

Роки незалежності України змушують переглядати погляди на фактори і характер економічного розвитку країни, про взаємозв’язки типу соціально-економічного руху України з типами політичного режиму і мислення. Треба також зрозуміти, що заперечення означених і загальновизнаних на попередньому історичному етапі економічних, політичних і духовних цінностей не привело до встановлення нової системи цих цінностей. Що дозволяє говорити про нинішню суспільну систему як про все ще «кризову», хоча з важливими ознаками оздоровлення.

Кризовий стан суспільства характеризується тим, що протиріччя суспільного розвитку не знімаються після їх виявлення і навіть у результаті часткової зміни чи часткового коректування курсу, а зберігаються, розвиваються, генеруючи нові трансформації, породжуючи ланцюг локальних криз, готових перерости в загальну, глобальну. У цьому сенсі всі кризи (1991, 1993, 1994-95, 1998-99, 2003 років) варто розглядати не як випадкові, а як органічну частину розвитку країни, у якій не відбулося корінної зміни напрямку «вектора суспільних цінностей». Влада внаслідок різних причин не змогла знайти «стрілу прогресу», прийнявши стратегію «повзучої еволюції», що не виводить країну з кризи системно. Часткові успіхи не забезпечують ефективність реформ

Така стратегія певним чином відповідає сформованому в Україні характеру відношення до власності і праці («помремо, а землю товаром вважати не дозволимо», «нехай держава забезпечить нас роботою і зарплатою»). У той же час вона більш затратна, ніж стратегія динамічних реформ. При динамічних реформах головні витрати здійснюються на етапі післякризової реабілітації. При «повзучій еволюції» витрачаються величезні матеріальні і фінансові ресурси на боротьбу з постійними «відхиленнями», «кризами», «дефіцитами», коли податки не платяться не в повній мірі, бюрократичний апарат росте, тим самим система залишається нестабільною або саморуйнується. Крім того, в економіках нестабільного типу, до яких відноситься економіка України, що мають аморфну судово-арбітражну систему і переживають стадію депресії, обмежена з усіх боків (законами, указами, постановами і т.д.) відповідальність суб’єктів господарювання і необмежена влада бюрократії полегшують реалізацію корисливих інтересів несумлінних керівників.

Кризовий або напівкризовий стан суспільства діє руйнівно на всі економічні інститути, як формальні, представлені у вигляді організацій, визначених законом структур, так і неформальних (традиціоналістських), виражених у звичаях і правилах економічної поведінки і взаємин, що випливають з історичних традицій, норм моралі. У результаті хаотичних, систематично виникаючих різких соціально-економічних, політичних і духовно-ціннісних змін відбувається деінституалізація економічного і політичного життя суспільства. Цей наслідок кризового способу розвитку руйнує глибинні базові структури суспільства, у тому числі так звану народну (традиційну) мораль. Часто цей руйнівний процес помилково називається лібералізацією суспільних відносин.

Для України, де традиції і звичаї завжди відігравали величезну роль, такі процеси дуже небезпечні. І взагалі різкі стрибки від державної гіперінституалізації суспільного життя в період тоталітаризму, коли держава прагне контролювати навіть сімейні відносини, до гіперлібералізації, коли демонтаж тоталітаристських інститутів поширюється і на руйнування необхідних, традиційно стабілізуючих, стає гальмом розвитку[91].

Так звана лібералізація економіки, що особливо яскраво проявилася в два періоди (1992-93 рр., 1994-95 рр.), вилилася у вкрай непопулярні кроки уряду — декретотворчість, яка дестабілізувала законодавчу базу України, гіперінфляція, різкий спад виробництва і подібне, зруйнувала позитивні очікувані результати реформ і довіру до влади з боку населення. Результати цих подій позначаються на громадському житті дотепер. Тому актуалізувалася стратегічна задача формування реальної, довгострокової антикризової програми, заснованої на державному регулюванні і плануванні, самоплануванні (програмуванні) діяльності недержавних економічних інститутів.

Для розробки і прийняття такої програми важливо усвідомити на загальнодержавному рівні, що реальна лібералізація економічних відносин — це не повна відмова від державного втручання в економіку, тим більше, коли 90% середніх і великих підприємств є державними, а перехід до більш гнучких важелів економічного регулювання: закони, що заохочують до ініціативи і капіталовкладення, нежорсткі податки, розвинута банківська система, захист від нечесної конкуренції і криміналітету, захист вітчизняного виробника від зовнішньої економічної агресії і т.д.

В даний час на загальнодержавному регіональному і корпоративному рівнях рішення приймаються, досить часто, у результаті «палацевої» боротьби різних кланів, фінансово-економічних угруповань, окремих олігархів. Відсутність демократичних, відкрито конкурентних механізмів прийняття економічних рішень, стратегій не дає можливості здійснити їх експертизу громадською думкою, у тому числі думкою фахівців. Саме тому в Україні безліч указів, постанов, законів не набирають сили чи скасовуються, змінюються відразу ж після опублікування. Якщо система прийняття найважливіших рішень на всіх рівнях управління не базується на стратегічних розробках, а ступінь демократизації процесів формування рішень і колегіальності їх прийняття низька, то не слід очікувати їх ефективності.

Усе це очевидно здається банальним, але це так. І взяте разом із зиґзаґами внутрішньої і зовнішньої політики підриває довіру українських громадян і раціональні очікування закордонних партнерів у сприятливому інвестиційному кліматі, про дійсно послідовну і рішучу політику реформ.

Бачиться необхідним переглянути співвідношення економічної і соціальної політики. В даний час соціальна політика розглядається як неприємна витратна доважка до економіки. Якоюсь мірою це так, але в значній не так. Одна з головних функцій економічної політики — забезпечити сильну соціальну політику. Це не атрибут соціалізму, а пріоритет соціальної держави. Якщо не будуть стабілізовані пенсійна система, системи допомоги багатодітним родинам, молоді, не будуть визнані борги держави по банківських (ощадних) внесках, не буде здійснюватися індексація зарплат, то важко розраховувати на довіру громадян до держави[92] і їх високу економічну і політичну активність. Ці міри не марне відрахування з убогого бюджету країни, а специфічний маркетинг урядової політики у населення. А стратегія економічних реформ — це не стратегія переходу через пустелю чи нейтральну смугу в «землю обітовану», де чекає «манна небесна», а стратегія вирощування паростків більш раціональної економічної політики на землі України і укладення «соціального» договору з українським народом.

У той же час явним перебільшенням є теза, що Україна переходить до ринку. Ринкові відносини тільки частина економіки. Зрозуміло, що в сучасній Україні відбулася фетишизація поняття «ринок». Дуже багато дослідників уживають це поняття занадто широко, перебільшують роль ринкових відносин, не зауважують, що державне регулювання цього виду відносин набуває все більшого поширення у світі. Адже крім ринку існують і інші господарські устрої – державна промисловість, змішані підприємства, домашнє господарство.

У найпростішому визначенні ринок становить сферу і спосіб господарської діяльності, коли товар (продукція, послуги) виробляється для обміну. Значною мірою обмін опосередковується грошима. Але більш глибоке тлумачення ринку наштовхується на масу різночитань. Класична і неокласична економічна теорія бачить ринок як: а) агреговану сукупність індивідуальних обмінів; б) відносно автономну систему відносин з механізмом саморегуляції. Економіко-соціологічне трактування ринку виходить з розуміння його як сукупності інституціональних обмежень, у рамках яких здійснюється господарська діяльність. Найчастіше виділяють два види інституціональних обмежень-регуляторів: а) права власності; б) ділові (контрактні й інші) відносини.

Задачі даного дослідження не передбачають поглибленого аналізу поняття «ринок». Це скоріше предмет економічних наук, як і класифікація типів ринку (міжнародний, внутрішній, ринок праці і т.д.). Для нашої роботи важливо підкреслити два моменти: а) ми трактуємо ринок більше в економіко-соціологічному «розрізі»; б) трансформація ринків відбувається постійно як частина процесу перетворення господарської діяльності.

Економіко-соціологічне трактування ринку спрямоване на подолання помилкового стереотипу про протистояння держави і ринку. Цей стереотип достатньо «закріпився» в економічній і політичній думці сучасної України.

По-перше, дії держави щодо ринку розглядаються як зовнішнє обмеження. У цьому випадку між державою і ринком ставиться деяка «перегородка», що не відповідає дійсності. Сфера ринкових взаємодій пронизана політичними відносинами не тільки через системи державного контролю, але й через системи захисту, регуляції внутрішнього ринку. Сучасний внутрішній ринок у значній мірі конструюється державою, а міжнародний ринок піддається серйозному контролю через систему міждержавних угод. Тому політика влади останніх років СРСР і перших років становлення суверенних держав на пострадянському просторі, була спрямована на різку автономізацію ринку, на «відхід» держави зі сфери ринкових відносин і швидко довела свою неспроможність. Відсутність законом закріпленої, цивілізованої взаємодії держави і ринку швидко привела до “дикого”, криміналізованого ринку.

По-друге, було б невірно не бачити межі між державою і ринком, між державною і приватною власністю і намагатися цю межу ігнорувати. Це може призвести до надмірного впливу держави на ринкові відносини, до зловживань владних представників держави, до ігнорування ролі держави як одного з агентів ринку, хоча і специфічного. Важливо також бачити, що бюрократія, як агент політичної влади, може реалізовувати власні інтереси в сфері ринкових відносин на шкоду інтересам свого принципала — держави. При цьому бюрократія може зловживати силовими формами контролю над ринком, що веде до рутинізації політичного насильства в господарському житті. А це вже елемент тоталітаризму.

Дослідження громадського життя в Україні страждає очевидною неповнотою ще й тому, що розвиток економіки аналізується в основному економістами, які задовольняються на сутнісному рівні пізнання поглядом «зсередини». А це не дозволяє загалом пояснити глобальність феномену. Приміром, можна вивчати бочку зсередини і досягти цілком пристойних результатів, аж до останньої подряпини. Але чи все такий дослідник скаже про функції бочки, якщо мафією буде вирішено використовувати її як труну для незручних свідків, або винна бочка буде використана для збереження рослинної олії.

Звичайно, кожен приклад дуже умовний. Але те, що вузькопрофесійний підхід до проблеми «зсередини» звужує обрії пізнання, загальновідомо. Коли, приміром, політику досліджують економісти, філософи, історики, етнологи, соціологи, інформаційники й інші, то це вважається нормою. Якщо ж економіку починають аналізувати представники інших наук, економісти кричать про непрофесіоналізм. Який рівень «професіоналізму» економістів був у СРСР і залишається зараз, нам видно з результатів економічного розвитку. Тим більше, що предмет економіки як науки дуже простий: виробництво і збут товару. «Нові українці» освоюють цей предмет дуже швидко, хоча переважна більшість з них не має економічної чи навіть вищої освіти.

Тому міждисциплінарний підхід до економіки, погляд «ззовні» дозволяє знайти нові формотворні фактори, що мають внутрішньополітичні і міжнародні корені. Наприклад, економісти України дуже важко і довго осмислюють простий факт, що економіка нашої країни вже «пішла» з радянського і «ревовського» простору, ставши частиною світової економіки. Хоча своє місце в міжнародному економічному просторі вона теоретично не визначила, а практично нелегко відвойовує, знаходячись в ар’єргарді економічного процесу.

Коли ряд українських економістів переконав президента Л. Кравчука, а потім і Л. Кучму, що вони швидко проведуть економічні реформи, ті навіть не підозрювали, що «молоді реформатори» підготували їм і країні пастку.

«Молоді реформатори» старанно запозичали ідеї теоретичних шкіл США, Великобританії, Німеччини, що розробили рецепти економічної модернізації й досягли успіхів на практиці. Але при цьому був упущений «маленький» аспект — українська економіка за своїми базисними характеристиками істотно відрізняється від економік держав Заходу. І реформувати її за рецептами західних економістів неможливо, що довели самі західні економісти, безуспішно намагаючись реалізувати свій досвід на пострадянському просторі чи то в якості консультантів урядів Росії, України, чи то розробляючи моделі реформ у постсоціалістичних країнах в якості консультантів Міжнародного валютного фонду, Світового банку і Європейського банку реконструкції та розвитку.

Цей факт аргументовано підтвердили керівники реформ у Польщі, Чехії, Угорщині, Румунії, Болгарії, в країнах Балтії, де успіху було досягнуто в результаті розробки і реалізації національних моделей реформ. Якщо західні фахівці десь і брали участь у розробці концепцій реформування, то на другорядних ролях.

Українським економістам і політикам важливо зрозуміти, що наша країна опинилася на периферії світового економічного процесу і «лікувати» її економіку можна тільки тими ліками, які вона сприймає. При цьому важливо враховувати, що таке периферія капіталістичного розвитку і периферія економічного розвитку взагалі, де опинилися пострадянські країни. Від централізованої авторитарної системи вони відійшли, а до сучасного капіталізму не прийшли.

Політекономічна теорія залежного (або периферійного) розвитку економік виникла наприкінці 40-х років у Латинській Америці як результат масованих досліджень проблем подолання відсталості цього регіону. Потім найважливіші ідеї цієї теорії поширилися в інших регіонах. Ця теорія отримала також широке політологічне й ідеологічне звучання, оскільки мала різні політичні й ідеологічні модифікації від праворадикального до ліворадикального реформізму, від буржуазно-консервативного до соціалістично радикального реформізму і революціонаризму[93]. Найбільш яскравими представниками цієї теоретичної школи є Р. Пребіш, Ф. Кардозо (бувший президент Бразилії), Е. Фалетто[94].

У працях даних авторів йдеться про світову капіталістичну систему. Так, на думку Р. Пребіша, світова капіталістична система характеризується жорстким структурним поділом на центр (чи центри) і периферію. Центр — це найбільш розвинуті капіталістичні країни, що є одночасно регіональними центрами. Периферію складають регіони з хронічним запізненням у технологічному розвитку і розвитку ринку. Через це вони знаходяться в залежності від центру. Відносини залежності мають багато форм, але ключовим відношенням є технологічне: технологічні інновації спершу виникають і використовуються в центрі (центрах), де вони забезпечують одержання надприбутку. Лише потім вони освоюються периферією. Тому прибуток їй дістається значно менший.

Якщо ж відставання в технологіях накладаються на консервативний економічний устрій і нестійку соціальну структуру, то це ще більше гальмує процес нагромадження капіталу і темпи зростання рівня життя. Така ситуація має серйозні соціально-політичні наслідки: зростає конфліктність у боротьбі за владу між основними соціальними прошарками, уповільнюється процес демократизації, військові посилюють тиск на політичні інститути[95]. Суспільство починає коливатися між демократією й авторитаризмом.

Теорія залежного розвитку цікава для України тим, що сприяє усвідомленню факту нашого периферійного розвитку і дозволяє системно оцінити взаємозв’язки політики й економіки в нашій країні: 1) перехід від авторитаризму до демократії залежить не тільки від внутрішніх економічних факторів, але й від факторів зовнішніх — від рівня відносин з економічно розвинутим центром і периферією, до якої поза всякими сумнівами відноситься Україна; 2) перехід до авторитаризму цілком можливий в Україні, якщо залежний розвиток буде зберігатися і зміцнюватися, 3) перехід України до консолідованої демократії (а не до анархії і хаосу), з обмеженням умов відкоту в майбутньому, можливий тільки в контексті більш широкої модернізації — економічної, політичної, духовної — у центрі якої повинні стояти сутнісні зміни відносин держави і громадянського суспільства, держави і капіталу, держави і колективного власника. І тоді цілком логічним є висновок: авторитаризм — це ознака слабкості держави і кризи економіки, демократія — ознака стабільного розвитку економіки й удосконалювання функцій держави в регулюванні різних сфер громадського життя. Отже, ми виходимо на завдання стабільного розвитку економіки в Україні в умовах демократії.

При цьому важливо бачити, такий висновок зовсім не очевидний для більшої частини народу, розчарованого в українських політичних моделях: як в авторитарній, так і в демократичній. У 1991 році він погодився підтримати демократичну модель разом з неоліберальною економічною політикою в надії отримати гарантії свобод, кваліфікованої політики і довгострокової економічної стабільності[96]. Але політичний і економічний хаос, що за цим виник, різке падіння рівня життя серйозно похитнули цю надію і демократичні ідеали виявилися заляпаними брудом корупції, клановості, росту кримінальності, негарантованості особистих свобод і т.д. Це істотно вплинуло на громадську думку. І стало зрозуміло, що вибір на користь демократії і ліберальної економіки ще не остаточний, про що свідчать зондажі громадської думки.

 

1.     ЕКОНОМІЧНА МОДЕРНІЗАЦІЯ ЯК МЕХАНІЗМ СТАЛОГО ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

 

З часу насильницьких і «оксамитових» переходів ряду соціалістичних країн в інакший стан пройшло вже п’ятнадцять років. Є підстави і матеріал для аналізу: наскільки просунулися ці країни у своїй модернізації, чи втілилася в реальність їх стратегія, і як ця політична стратегія вплинула на економічні відносини в суспільстві?

Необхідно осмислити сутність нинішнього стану цих суспільств, ступінь просування до демократії і ринку. Оцінити систему управлінських рішень, яка, реалізуючи стратегію і тактику досягнення цілей, визначених у конституціях країн, у програмах правлячих і опозиційних партій і рухів, враховує всю сукупність внутрішніх і зовнішніх факторів розвитку, попереджає або ні виникаючі конфлікти. Наскільки ефективні політичні стратегії в забезпеченні безпеки країн і в проведенні ринкових перетворень економіки, побудові соціально-правової держави і громадянського суспільства.

Проблема ступеня, меж, способів регулювання економіки в сучасних умовах залишається предметом наукових і політичних дискусій. Змінюються форми керування, змінюється роль і значення державних методів макроекономічного регулювання в суспільствах, які модернізуються.

Дослідження цих перетворень пов’язано з розв’язанням проблем теоретичного і методологічного характеру. Модні на сьогодні в сучасній соціальній філософії, соціології і політології системний і структурно-функціональний підходи, що виявили свою ефективність при аналізі стабільних соціальних систем і структур, часом виявляються малоефективними щодо нестабільних систем і структур. Особливо, коли мова йде про серйозні відхилення від «норми», де виникає надмірна соціальна напруга, де потрібно швидко реагувати на суспільну (політичну, соціальну, моральну) патологію.

Тоді дослідники, спираючись на теорії соціальних змін, модернізацій, змушені звернутися до методологічних підходів, характерних для теорії соціального контролю, інших модерністських і, інколи, постмодерністських підходів.

Але, як ми вже підкреслювали у першому розділі, постмодернізм узагалі намагається відійти від всезагальних, універсальних аналітичних підходів, вельми шанованих марксизмом, позитивізмом, структурним функціоналізмом. Він скоріше схильний до сильних пророцтв і застрашливих прогнозів, до створення образу сьогодення як багатомірного, не завжди достовірно прочитуваного процесу. Евристичний потенціал такого підходу при першій оцінці невеликий. У той же час він орієнтує на постійний науковий пошук, на відхід від примітивних оціночних «одномірних» схем[97].

Щоправда, оцінка характеристик «сучасних», «інформаційних» й інших моделей суспільств у дусі постмодернізму виводить на проблеми соціального страху, екзистенціальної невизначеності, ролі тимчасових, ситуативних груп і співтовариств, переосмислення значення плюралізму влади, політичного вибору й ін. І тоді деякі дослідники говорять про необхідність «відходу від погляду на людську історію як розумний процес». Такий підхід оригінальний, але він веде до позаісторичності, до заперечення детерміністського підходу, що у своїй жорсткій економічній формі може бути і спотворює реальність, але в «цивілізованій», багатофакторній інтерпретації продуктивний. Такою ж небезпечною є тенденція недооцінки економічних, політичних і соціальних факторів і переоцінки ціннісно-мотиваційних структур культури як потенційного гальма модернізації. Лише пізніше, у концепціях «запізнілої модернізації», ціннісно-мотиваційні структури культури зайняли гідне місце і розглядаються як нормальна частина механізму суспільних трансформацій.

Було б невірно списувати в архів різні методологічні підходи класичних теорій: конкретно-історичний, системний, структурно-функціональний, ціннісний, культурологічний, багатофакторний, багатомірний й ін. У певних ситуаціях вони виявляються дуже продуктивними. У той же час при дослідженні перехідних суспільств доцільне застосування багатомірного підходу, що базується на теоріях складних систем, катастроф, конфліктів, криз і т.д. Невизначеність суспільних ситуацій спонукає дослідника до залучення додаткового теоретичного й емпіричного матеріалу, щоб досягти раціональних висновків і знизити ступінь ірраціональності при прийнятті рішень у сферах управління і поведінки, політики й економіки.

Сила науки полягає в тому, щоб обґрунтувати послідовність дій держави, влади в економічній сфері; роль політичного, ідеологічного, культурного факторів. А це можливо, коли вчені не довільно визначають задачі реформ і шляхи їх розв’язання, а враховують політичні й економічні реалії, світовий і регіональний досвід державного регулювання суспільних процесів. Він показує, що «стихійний», нерегульований підхід до ринку дає важкі політичні, економічні і соціальні наслідки.

Певно, пошук оптимальних умов для сполучення політики й економіки, ринкових і державних методів управління, врахування специфіки суспільства, його місця у світовому розподілі праці залишиться актуальним для філософів, соціологів, економістів і політиків ще довгі роки. Особливо важливий, на нашу думку, перегляд сполучення планових і ринкових начал в економіці, коли ми говоримо про державний сектор.

На Заході вільний розвиток науки і практики народжував нові ідеї і нову термінологію. Макроекономіка, мікроекономіка, квазіекономіка, а якщо потрібно, то і «рейганоміка» — ходові поняття шістдесятих – вісімдесятих років у науці і публіцистиці розвинутих країн Заходу. Зрозуміло, суть не в тому чи іншому наборі понять і характеристик. Важливо, яку економічну систему вони відображають, до яких економічних відносин спонукують.

Як ми вже показали, сьогодні Україна знаходиться в перехідному періоді. Чим характерний цей період? Насамперед, це першопочаткове накопичення капіталу в умовах постсоціалістичного розвитку. Першопочаткове накопичення відіграє в політекономії приблизно таку ж роль, як гріхопадіння в теології, — відзначав К. Маркс. У дійсності методи першопочаткового накопичення — це все, що завгодно, але тільки не ідилія. І тут таки, Маркс правий — у перехідний період відбувається фундаментальний процес, що створює базу ринкових відносин, процес перерозподілу суспільних засобів виробництва і перетворення їх у капітал для обмеженої кількості громадян і фактичного відділення інших громадян від засобів виробництва.

Політична влада знаходиться в руках тієї частини суспільної еліти, яка одержує найбільший зиск від такого накопичення капіталу. Ця частина еліти застосовує всі механізми влади — державу, політичні партії, засоби масової інформації, щоб узаконити перерозподіл власності. «Ваучеризація», «акціонування», «соціальні гарантії», а також інші політичні й ідеологічні міфи призначені для утримання населення в рамках спокою на період виникнення класу власників капіталу.

Одним з важелів впливу політичної стратегії на ринкову економіку є переорієнтація економічної науки на нові цілі, на нову термінологію, на нові задачі, вигідні для політичної влади.

Частина вчених йде у владу, інша частина починає працювати на замовлення держави і нових економічних сил, третя — розуміє віяння наукової моди і, щоб не залишиться без роботи, сама починає розвивати поняття і механізми ринкової економіки. Звісно, залишається деяка частина, що працює в руслі старих парадигм.

Продовжуючи традицію опису ринкових відносин, звернемося до сучасного економічного механізму, так як в будь-якому механізмі, у тому числі і ринковому, можна в загальному вигляді виділити ведучі і ведені елементи.

Будь-який механізм створюється і функціонує для виконання якоїсь роботи. Що ж у загальному вигляді здійснюється ринковим механізмом? Як це не просто, основною задачею ринкового механізму є задоволення і розвиток попиту учасників ринкових відносин, тобто ринок — це взаємодія попиту та пропозиції. При такому підході очевидно, що не громадяни і не держави як такі, як спостерігачі, а саме учасники безпосередньої взаємодії з попиту та пропозиції і створюють ринкові відносини, а значить визначають функціонування механізму. При такому підході все стає на свої місця, і насамперед потрібно констатувати те, що ринок не один, ринків безліч. Зокрема, структури державної влади — це теж специфічний ринок політичних послуг, на який кожен учасник економічного ринку хоче мати монопольний вплив.

У загальному вигляді із соціально-філософської й економічної точок зору можна виділити наступні визначення й ознаки ринків: вільний; чорний, чи тіньовий; територіальний; економічний; товарний.

З погляду територіального підходу можна виділити: внутрішній ринок (місцевий, регіональний, національний) і зовнішній ринок (транснаціональний, світовий).

У залежності від видів товарів і послуг можна виділити: ринок спеціалізованих товарів — виробничих, продовольчих — бавовни, цукру й ін; ринок спеціалізованих послуг — страхування, освіта, інформація, побутові послуги, кредити й ін.

Як можна помітити, усе різноманіття ринкових відносин досить складно укласти в яку-небудь одну схему, і взагалі кожен може знайти які-небудь інші класифікаційні критерії для опису ринків. Тому надалі під поняттям ринок будемо мати на увазі загальні чи типові закономірності, властиві різним ринкам.

Для цього повернемося до розгляду структури ринку як деякого механізму. Під ведучими елементами будемо розуміти формотворчі елементи — які створюють той чи інший вид економічних відносин. Ринкові вони чи ні, чисто ринкові чи командно-адміністративні, вільні чи тіньові – усе це визначається ведучими елементами, тобто умовами, створеними для функціонування ринку.

Умови можна підрозділити на економічні, політичні, соціальні, правові, соціально-психологічні і соціально-культурні. Ринкова система господарювання, утім, як і будь-яка інша, повинна розглядатися з різних точок зору, які торкаються всього комплексу економічних, політичних, правових, психологічних й інших аспектів життєдіяльності людини в суспільстві.

Говорячи про свободу в економічному сенсі, потрібно розуміти під нею таке положення, коли свобода споживача захищена від примусу з боку держави, з боку одного продавця-монополіста наявністю інших продавців, з якими він може укласти угоду, а свободу продавців захищає існування великої кількості покупців, яким він може продати свій товар. Звернемо увагу, що захист ґрунтується не на поліцейському нагляді (функції держави), а забезпечується самими учасниками, тобто тими, у кого є гроші на покупку, і тими, у кого є товар. Очевидно, що під категорію товару можна підвести все те, що може ким-небудь бути придбано. Наприклад, наймані робітники захищені від надмірного примусу з боку роботодавця наявністю інших потенційних роботодавців.

Існування ринку можливе тільки при ослабленні чи значному обмеженні впливу на господарську діяльність політичної влади, що, з урахуванням вищевикладеного підходу, сама є товаром, рекламуючи себе політичними доктринами. Звичайно, втручання уряду передбачається, однак коло питань повинно бути чітко обмежене, визначене конституцією країни, іншими законами.

Елементи механізму, дія яких залежить і визначається ведучими елементами, називаються веденими. Це — пропозиція і ціна. Останні, в свою чергу, формують власні механізми: механізми пропозиції і ціноутворення. Сукупність ведучих і ведених елементів і складає механізм ринку.

*   *    *

Ми використали значну кількість економічних понять і розкрили деякі економічні механізми в популярній формі, щоб показати, як існує ринок, які є можливості його державного регулювання, а де держава не повинна втручатися в економічні відносини. Тепер більш докладно зупинимося на політичних механізмах впливу на економіку з метою підштовхування економічних реформ.

Аналіз суспільного розвитку показує, що держава спочатку мало втручалася в економічне життя. Це була діяльність рабовласників, вільних громадян, феодалів, селян, купців, що ділились своїми прибутками (у натуральній і грошовій формі) з державою. Але від епохи до епохи втручання держави в економіку посилюється, держава може навіть зробити всю економіку державною (тоталітарна держава)[98].

Але є більш обережне, зважене втручання в економічне життя, що не порушує процесів громадського життя. Використання досягнень науково-технічної революції, наприклад, сприяє спеціалізації і концентрації виробництва. Це об’єктивно викликає необхідність удосконалювання механізму державного регулювання виробництва.

Одна із широко відомих теорій державного регулювання економіки — «теорія повної зайнятості», що належить Дж.Кейнсу. Він першим став розглядати державне втручання в економіку як об’єктивне, неминуче явище і розробив принципи, напрямки, конкретні форми і методи регулювання економіки, що включають оцінку стихійного ринкового механізму.

Дж.Кейнс гадав, що такі негативні явища капіталістичної економіки, як кризи, безробіття, нестійкість економічного росту, неминучі в стихійній економіці, тому що дія «вічних» і «природних» психологічних законів породжує великі труднощі в реалізації продукції. Схильність людей до заощадження грошей приводить до більш швидкого росту заощадженої  частини національного доходу,  у порівнянні з ростом усього доходу. У підсумку, попит на товари як особистого, так і виробничого призначення виявляється недостатнім, що сприяє виникненню стагнації виробництва, криз, неповної зайнятості ресурсів, праці і капіталу, а це викликає необхідність державного втручання.

Президент Франції В.Жискар Д’Естен під час кризи 70-х рр., характеризуючи можливості успішного державного регулювання економіки, теж указував, що ліквідація безробіття на тривалий час знаходиться в межах можливостей плюралістичної економіки західного типу.

Існує два основних напрямки державного регулювання, тобто впливу політики на економічні процеси.

1) Безпосереднє управління підприємствами, корпораціями і компаніями державного сектора економіки і регулювання найважливіших пропорцій суспільного виробництва і випуску основних видів продукції, пов’язаних з життєзабезпеченням населення і безпекою країни, через держбюджет, податкову і митну політику, кредитно-грошову систему й інші важелі ринкової економіки. Форми організації, створення державного сектора, його динаміки розвитку і методи управління дуже різноманітні.

У Франції, наприклад, активне творення державного сектора почалося при уряді Шарля де Голля в 1945-1948 р. і проявилося в націоналізації ряду великих промислових підприємств, банків і страхових компаній. До 80-х років у державному секторі Франції було зайнято 10% самодіяльного населення (без врахування чиновників державного апарату управління), у ньому вироблялося 12,7% доданої вартості, виплачувалося 15% загальної суми зарплати і здійснювалося 26,4% капіталовкладень.

В Англії склалися три основні форми управління державною власністю: держбюджетні підприємства, державні корпорації й акціонерні компанії, в яких частина капіталу належить державі. До 80-х років власність великої мережі підприємств  цілком або частково перейшла в руки держави, у тому числі Корпорації зв’язку, Британської сталеливарної корпорації, Британської газової корпорації, Національного управління вугільною промисловістю, Управління Британських залізниць, Британської корпорації повітряних сполучень, Британської радіомовної компанії, Управління незалежного теле- і радіомовлення. У націоналізованих галузях країни формується більш 10% ВВП і зайнято 10% населення.

У ряді європейських країн у державному секторі формується до 30% ВВП, число зайнятих у ньому складає 19-25%, а питома вага інвестицій 25-50%. У цьому відношенні особливо характерні Австрія і Фінляндія. В Австрії до початку 80-х років частка державного сектора у ВВП дорівнювала 30%, число зайнятих у ньому складало 25%, а частка в інвестиціях дорівнювала 50%. У Фінляндії — відповідно 15, 12 і 25%; у Греції — 18, 12, 25%; в Іспанії — 10, 7 і 33%; у Швеції — 10, 7 і 18%. Державні металургійні підприємства Австрії виробляють 98% усієї продукції, подібні підприємства Фінляндії — 70%, гірничорудні 98% і 100%, нафтові — 91 і 89%.[99]

У Скандинавії держава контролює близько 95% залізничної мережі. У Нідерландах 41% підприємств транспорту і зв’язку входять у державний сектор, а частка державних інвестицій у цей сектор складає 40%. У Бельгії державні компанії транспорту і зв’язку виробляють 34,3% галузевого ВВП.

2) Що стосується другого напрямку – ринкового регулювання економіки на макрорівні, то він здійснюється у всіх розвинутих капіталістичних країнах. Основним важелем такого регулювання є держбюджет. У післявоєнний період частка національного доходу, споживана і перерозподілювана центральним керівництвом, місцевими органами управління, адміністративними відомствами і фондами соціального забезпечення, неухильно зростала. Так, у Франції до 80-х років ця частка досягла 43,6% проти 35,1% у 1969 р., і значна її частина приходилася на відрахування у фонди соціального страхування.

Регулювання економіки в Німеччині має давню історію. Його форми і методи дуже динамічні і враховують як внутрішню, так і міжнародну кон’юнктуру. Основи сучасного регулювання були визначені в 1963 році в законі про створення Ради економічних експертів, яка зобов’язана давати свої рекомендації для розв’язання чотирьох умов економічних проблем: стабілізація грошового обігу і цін; розв’язання проблеми зайнятості; забезпечення зовнішньоекономічної рівноваги і досягнення стабільного і рівномірного економічного росту. Ці проблеми, що одержали назву «магічний чотирикутник», були зафіксовані в законі «Про сприяння стабілізації економіки й економічного росту», що був прийнятий Бундестагом у 1967 році.[100]

У міру вдосконалення індикативного планування уряд Німеччини почав визначати кількісні показники для цілей «магічного чотирикутника»: зростання цін на товари внутрішнього попиту від 3 до 3,5%; середня квота припустимого безробіття в межах 0,7-1,2%; темпи рівномірного росту ВВП від 4 до 4,5%. В роки кризи 70-рр. ці параметри не дотримувалися, але в міру подолання кризи уряд прагнув до позитивних результатів, не допускаючи стихії й анархії виробництва[101].

Становить інтерес і регулювання економіки в США, де «Новий курс» Ф. Рузвельта поклав початок неухильному розширенню економічних функцій держави. У 1946 році конгрес США прийняв «Акт про зайнятість», у якому на уряд покладена відповідальність за підтримку високого рівня зайнятості і стабільного розвитку економіки.

У 60-ті роки на уряд США були покладені і такі задачі, як забезпечення тривалого і стійкого економічного росту, утримання безробіття в межах 4-5%, відносної стабільності цін і рівноваги платіжного балансу. Хоча, звичайно, ці задачі не завжди виконувалися, особливо у боротьбі з безробіттям, по утриманню цін і т.д.

Незважаючи на заклинання американських учених про шкоду державної власності і величезних переваг приватної, в економіці США є солідний державний сектор. Державі належить майже 34% усієї землі країни, безліч будівель загальною вартістю 133 млрд. доларів. Дуже значна власність штатів і місцевих органів влади.

У 80-90-ті роки через федеральний бюджет і бюджети штатів і місцевих органів влади перерозподілялася одна третина ВВП. На державній службі зайнято близько 18% усієї робочої сили. Капіталовкладення складали одну п’яту загального обсягу. Однією з пріоритетних задач, поставлених Б.Клінтоном після його обрання президентом, було реформування державного управління, і насамперед у сфері економіки. Якоюсь мірою це було здійснено. Реалізація даної задачі продовжувалася і після переобрання Б. Клінтона адміністрацією Дж.Буша-молодшого.

Ще в 1987 році в Білому домі на зустрічі головних осіб адміністрації президента США з головами 12 великих корпорацій США було прийнято рішення про підвищення якісного рівня управління. У 1988 році був створений Федеральний інститут якості, основна задача якого — удосконалення роботи державного апарату управління і захист інтересів і потреб споживачів. Мова йде не тільки про предмети першої необхідності, але і про житло, освіту, охорону здоров’я, включаючи і безпеку[102].

Сучасний світовий досвід дозволяє зробити наступний висновок: чим довше і далі відстороняється держава від втручання в економіку, тим гостріше і глобальніше постануть задачі, що вимагають невідкладного розв’язання. Тому держава змушена повертатися до рішення економічних задач, застосовувати політичні засоби для стимулювання економічного росту, виплати зарплат, конверсії виробництва і т.д. Отже, сталий економічний розвиток з мрії перетвориться в реальність тільки за активною участю держави. В України немає іншого шляху. Надії, що ринок “вивезе” нас автоматично в передові країни – марні.

Головним фактором успіху реформ, як показує світовий досвід, є політична послідовність владних структур. Так, у Китаї не засуджували стару систему, не піддавали анафемі що-небудь відмінне від неї. Разом з тим поступово здійснювали корекцію мети і відповідно політичну ідеологію, політичну тактику.

Керівництво Китаю проводить поступову економічну модернізацію – спочатку лібералізувало  одну-дві сфери економіки, а потім переходило до інших, не втрачаючи при цьому адміністративного контролю за напрямками реформи і зберігаючи поступовий характер змін. Це дозволяло знаходити на тій чи іншій стадії реформ найбільш оптимальні моделі ведення господарства, які, з одного боку, стимулювали ініціативу підприємницької діяльності, а з іншого — дозволяли державі активно впливати на економічні процеси.

На жаль, досвід Китаю в Україні був проігнорований. У той же час було доведено, що жодна країна, що стала на шлях незалежності і будівництва власної держави, ніколи не досягала успіхів, тільки копіюючи чужі досягнення. Навпаки, Японія, Німеччина, нові індустріальні держави значною мірою спиралися на власну економічну специфіку, історичні традиції, генетичні корені, культуру, не ігноруючи світовий досвід.

Програма ринкових перетворень пострадянських країн здійснювалася безсистемно і непослідовно. Якщо раніше всі інтереси підкорялися одному — державному, то з початком ринкових трансформацій насаджується діаметрально протилежний підхід — підкорити всю їх сукупність інтересам окремої людини. У такому випадку змінюється суб’єкт, а насильство (підпорядкування) залишається. Пора вже усвідомити, що сучасне суспільство можна побудувати тільки на поєднанні інтересів держави й особистості, на їх гармонізації. Це шлях досягнення сталого економічного розвитку.

Головне місце в забезпеченні виходу економіки з кризи повинна зайняти держава. Концепція різкого, обвального зменшення ролі держави в процесі реформування постсоціалістичного суспільства, звуження її тільки до вироблення «правил гри» виявилася помилковою.

Як показує аналіз думок багатьох українських, російських аналітиків, як і аналітиків інших країн СНД, йде інтенсивний перегляд позицій в оцінці взаємодії політики й економіки.

На основі аналізу досвіду розгортання реформ у постсоціалістичних країнах (у більшій частині негативного) можуть бути зроблені певні висновки: а) західні моделі реформ (у тому числі і кейнсіанська) малопридатні для постсоціалістичних економік; б) більш перспективним є  шлях створення національних моделей модернізації країн, де буде врахована специфіка взаємодії політики й економіки в кожній країні; в) стратегія перетворень в економіці повинна збалансовано інтегрувати різні елементи багатоукладної економіки, у тому числі державної, колективної і приватної власності. Тобто, мова може йти про спеціально орієнтовану змішану економіку при значному ступені державного регулювання.

Досвід масованої приватизації в пострадянських країнах показав, що частки підприємства в тому вигляді, в якому вони в нас виникли і функціонують, не продемонстрували яких-небудь помітних переваг перед державними і не стали домінуючою силою на внутрішніх і зовнішніх ринках цих країн. Більше того, приватний сектор економіки виявив ряд недоліків: більш низьку, ніж у державних підприємств, здатність до виробничого нагромадження і розвитку; більш високий рівень непродуктивного споживання, більш низьку податкову дисципліну і боргову відповідальність, меншу зацікавленість у підвищенні кваліфікації персоналу. Важливо відзначити і той факт, що власниками великої кількості підприємств утвердилися представники грошово-спекулятивного, торгового, «тіньового», а іноді і кримінального капіталу, що не мають досвіду і навичок виробничої і нормальної комерційної діяльності й інтересу до неї в умовах нестабільної політичної й економічної ситуації.

Це дає підставу нам, слідом за відомими російськими й українськими аналітиками, відстоювати тезу, що на роль локомотива пострадянських економік приватні підприємства поки не годяться. Тому політичною стратегією економічних реформ повинне бути перенесення модернізаційних акцентів із приватизації державної власності на ефективне керування нею. Без сумніву, приватизація повинна продовжуватися на чітко визначених законодавчих принципах.

Політична влада покликана направляти зусилля економічного блоку урядів на розгортання стрункої і діючої системи управління державними підприємствами в нових умовах ринкової конкуренції. Головним для уряду є не видача ліцензій, а ефективність керівництва держсектором. На рівні ж підприємств необхідно підняти їх конкурентноздатність, щоб вони приносили прибуток. А механізм тут відомий: управління капіталом, прибутком, персоналом.

Говорячи про пострадянські економіки, ми хотіли б уточнити термін «пострадянський простір», що будемо вживати в подальшому аналізі.

Здається, буквально вчора в повсякденний обіг увірвався неологізм «пострадянський простір». І що ви думаєте? Відтоді пройшло вже більше десяти років. Усе-таки людська психологія тяжіє до консерватизму, до традиції, до того ж незалежно, з позитивним чи негативним знаком ця традиція. І традиція вживання терміна «пострадянський» почала закріплюватися.

Утім, приведений епізод з неідеологічним, економічним і політичним сприйняттям нового часу і тих неологізмів, що його супроводжують, є не тільки прикладом вад і комплексів людської психології. Це ще результат того, що з багатьох позицій новий час якщо чимось і відрізняється від часу старого, то хіба лише неологізмами. А цього для народу занадто мало, щоб жадати від індивідуальної (чи навіть масової) психології проведення чіткої демаркаційної лінії між вчора і сьогодні.

Безумовно, що сьогодні свідомість відмовляється рельєфно розмежувати часові відрізки, в першу чергу, через недостатність об’єктивних передумов для подібного розмежування, крім розпаду СРСР. Так званий пострадянський простір багато в чому продовжує жити якось летаргічно, з натхнення, інтуїтивно. Взагалі інтуїтивізм — не найгірший спосіб орієнтації в часі і просторі, однак наукова традиція вимагає більш раціональних, безвідмовних методик по світоглядній орієнтації. Радянське суспільство багато зробило помилок у минулому, щоб сьогодні в пострадянському варіанті нові суспільства могли дозволити собі розкіш удатися до «совкового» методу спроб і помилок, будувати те, на що немає об’єктивних основ у реальності.

Убезпечити від помилок багато в чому зможе методологія і теорія (чи, якщо хочемо, концепція, доктрина, парадигма) нового часу. Причому, параметри не тільки і навіть не стільки, так би мовити, Сущого, скільки Належного, але реального, що спирається на світовий і національний досвід.

Нам видається природною, першочерговою і визначальною потреба наповнення номінальної державної незалежності і суверенітету країн-учасниць СНД (всіх і кожної окремо) реальним змістом. Тим змістом, що забезпечить демократію і вільне волевиявлення в національному, політичному, культурному, ціннісному аспектах.

Недостача реально осмисленого змісту життя держав, що виникли на пострадянському просторі, — явище водночас особливе і загальне. Загальність полягає в тому, що це проблема усіх без винятку. Навіть Росія, що вже більше десяти років демонструє всьому світу потуги (правда, не зовсім переконливі) спадкоємиці СРСР, а, виходить, у деякому змісті і наддержави. А в реальності змушена насправді займатися не стільки втіленням у життя експансіоністських прожектів, скільки стримуванням відцентрових тенденцій усередині власної федерації — особливо в контексті ісламського фактора Кавказу і Поволжя, і думати над проблемами утримання Сибіру і Далекого Сходу під своєю юрисдикцією.

Загальність державної несформованості пострадянського простору йде в тандемі з фактором особливого, суть якого зводиться до того, що «дефіцит державності» у кожному окремому випадку зводиться до індивідуальних, тобто особливих параметрів. Для когось порушення райдужних перспектив державної гармонії сполучене з неспокійною чи навіть непередбачуваною поведінкою інонаціональних меншин. Хтось не без підстав вважає головним каменем спотикання на шляху державного становлення обтяжуючі показники в сфері економіки. А чиясь державність через геополітичну принадність розмірів території і запасів природних ресурсів збуджує уяву сусідів[103], змушує їх висувати територіальні претензії. Що не відповідає ні старим «радянським» оцінкам дружби, ні світовим нормам.

Вироблення методології і теорії розуміння нового часу зводиться, по-перше, до визнання як домінуючої мотивації модернізації пострадянського простору сам процес становлення новостворених держав, а, по-друге, до аналізу протиріч взаємодії між  державами з урахуванням особливостей кожного окремо, до мінімізації проблем кожного. Тільки така стратегія зможе вдихнути реальне життя в поки ще, а може і взагалі, недієздатну оболонку СНД. І, навпаки, —  ігнорування або навіть недооцінка вищеназваних «правил гри» поглибить стагнацію на рівні всієї Співдружності незалежних держав і підсилить нещирість, лукавство, а тому і неефективність багатосторонніх і двосторонніх відносин, що позначиться на відносинах з колишніми партнерами по соціалістичній співдружності. СНД мало би майбутнє, якби воно працювало на розвиток незалежності кожного з його членів, а не на обмеження їх прав. Інакше глухий кут.

Є ще один елемент механізму реалізації політичної стратегії реформ в економічній сфері — це цільові програми і держзамовлення на продукцію.

В умовах переходу до ринкової економіки була допущена одна методологічна помилка. Планування затаврували як важіль тоталітаризму. Воно було вилучене з арсеналу керування цілком або частково. Насправді всі нормально функціонуючі суспільства планують або програмують свій економічний розвиток. Ці плани і програми широко обговорюються під час виборів, у парламентах, у міжнародних організаціях. Наприклад, жодну позику такі організації, як Міжнародний валютний фонд, Світовий банк не дадуть, якщо під неї не буде запропонований план, програма, де ця позика «працює».

Міжнародні і національні корпорації планують свій розвиток, попит та пропозицію ще більш ретельно, ніж уряди. Адже вони працюють на прибуток і не можуть допустити дефіциту, як держава.

Якщо регулююча роль плану в перехідних суспільствах упала, то є можливість впливати на економічну ситуацію через формування державних цільових програм, наприклад — реконструкції вугільної промисловості, чи металургії чи сільського господарства. Головне, щоб цільові програми були ув’язані в систему, забезпечені фінансово й організаційно, узгоджені із системою держзамовлення готової продукції чи послуг.

Уряди змушені визначати систему пріоритетів економічного розвитку з врахуванням не тільки економічної, але і політичної стратегії. Ступінь раціональності й відрегульованості механізмів взаємодії між органами політичної й економічної влади — істотний фактор стабілізації і поліпшення загальної ситуації в країні, а також сталого економічного розвитку.

Оцінюючи хід реформ у пострадянських країнах, не можна сказати, що вони провалилися. Вони просто йшли вкрай повільно і з безліччю помилок, хитань. Швидше за все тут позначаються слабка теоретична і методологічна забезпеченість як політичних, так і економічних реформ, недостатня політична воля еліт, що взялися проводити ці реформи.

Зупинимося спочатку на слабкостях теоретичної і методологічної забезпеченості.  Свідомо або стихійно більшість нових, пострадянських теоретиків, які частково потім ввійшли й в уряди, обрали як теоретичні моделі реформ концепції «здоганяючої модернізації».

Суть цих концепцій — наздогнати Захід в політичній, економічній, соціальній, науковій сферах. При цьому часто не уточнюється, яку стадію розвитку Заходу намагаються «наздогнати» пострадянські країни. Яким чином? Як відзначають українські аналітики, при цьому все виливається в просту формулу: «хочемо працювати як при соціалізмі, а жити як при капіталізмі». Мріяння теоретиків про стрибок у капіталізм переплелися з мрією народу — жити краще в країні, де буяє економічна, політична і духовна криза. Мало хто задає собі питання — а як це можливо?

Крім того, теоретики не задумуються, чи можливий такий стрибок узагалі, якщо норми життя на Заході — у Німеччині, Великобританії, Франції, США, Канаді — інші, ніж у пострадянських країнах, де їдять і п’ють, і працюють інакше, ніж у пострадянських країнах. Також серйозно відрізняються норми життя на пострадянському просторі від норм життя і праці в Японії, КНР, СРВ й інших країнах азіатсько-тихоокеанського регіону. Тому і їх досвід не завжди прийнятний для європейських країн. Кожне суспільство являє собою певну цілісність, взаємозв’язок частин і підсистем, що не сполучається з іншими цілісностями.

Що ж стосується політичної волі політичних еліт, то пострадянські країни могли б багато чого почерпнути з досвіду подолання кризи Великобританією в другій половині 70-х років, коли цю країну називали «хворою людиною» Європи. Країна усе більше відставала від своїх конкурентів на світовому ринку, знецінювався фунт стерлінгів. Капітали, найясніші голови Великобританії спливали за кордон. Постійним явищем життя Великобританії стали страйки, які називали «англійською хворобою». Усі заходи, що здійснювалися британськими урядами, більше нагадували невеликий косметичний ремонт, а в цей час країна поступово йшла на дно. Як бачимо, знайома картина для пострадянських країн.

Усі політичні лідери Великобританії розуміли, що необхідно вжити якихось заходів для виправлення положення, але ніхто чітко не уявляв собі, що саме потрібно робити. М. Тетчер виявилася саме тією людиною, яка це знала. І йшла вона до влади, як сама заявляла, з одним чітким наміром: змінити Британію. Перетворити її із суспільства утриманського в самостійне. З країни, що звикла випрошувати щось для себе, в країну людей, які звикли домагатися всього самостійно. З країни, що сидить і очікує невідомо чого, в країну енергійно діючих людей.

І всі одинадцять років перебування при владі М.Тетчер робила все для здійснення поставленої мети. Про заходи уряду М.Тетчер написано вже чимало. Нам би хотілося зупинитися на методах їх здійснення. А головними методами були обрані твердість, непохитність, вірність своїм ідеалам. Не даремно М.Тетчер називали «залізною леді». Не завжди її розуміли і підтримували навіть прихильники, але вона йшла до своєї мети, створивши уряд однодумців, жорстко контролюючи його діяльність.

Однією з найважливіших задач, що стояли перед урядом, було приборкання інфляції. І тут необхідно було покінчити з практикою поступок профспілкам. У 1974-75рр. М.Тетчер одержала дуже важливу перемогу в боротьбі з профспілкою шахтарів. Шахтарі були незадоволені закриттям нерентабельних шахт, зниженням життєвого рівня, вимагали підвищення заробітної плати (а це знову спричиняло новий виток інфляції). Традиційно таке протистояння закінчувалося угодою між урядом і профспілками. Але в даному випадку М.Тетчер зайняла тверду позицію. Рік продовжувався страйк шахтарів. Він дуже сильно вдарив по економіці та фінансовій системі країни. Але зрештою шахтарі змушені були його припинити, нічого не домігшись. У ході цієї боротьби багато членів кабінету пропонували М.Тетчер піти на певні поступки, але вона була непохитна і саме тому змогла здобути перемогу. Профспілки перестали бути погрозою для уряду, пішли на конструктивні переговори з ним.

Цікаво, що значна частина населення підтримала прем’єр-міністра, притім, що чимало серед них було бідних пенсіонерів. З одного боку, ці люди рахували кожен пенс, з іншого боку — навіть в умовах страйку будинки забезпечувалися світлом, опаленням (про це піклувався уряд), не страйкували сміттярі, і на вулицях стало чисто. А багато людей, особливо літніх, готові були миритися з матеріальними нестатками, якщо їм забезпечено порядок.

Ще однією важливою перемогою, у якій проявилася твердість М.Тетчер, була перемога над Аргентиною у війні за Фолклендські острови. З одного боку, ці острови не були великою втратою для Великобританії, але війна за них для М.Тетчер стала справою честі. Великобританія повинна була відновити статус могутньої держави, однієї з провідних у світі. До того ж поступка в цьому конфлікті могла коштувати М.Тетчер посади прем’єр-міністра. За те, що справа дійшла до збройного конфлікту, М.Тетчер зазнавала критики не тільки з боку опозиції, але й з боку окремих членів фракції консерваторів у парламенті. Тому про відступ мови бути не могло. Усередині країни навіть керівники збройних сил не були упевнені, чи можна воювати під керівництвом жінки. Але М.Тетчер швидко розсіяла ці сумніви. Двоїсту позицію в цьому конфлікті зайняли США, коливання проявляли й інші західні союзники Великобританії.

І в цьому випадку, як і пізніше, у період боротьби із шахтарями, М.Тетчер підтримало населення країни. Зрештою саме твердість М.Тетчер привела до перемоги. У день, коли острови були цілком зайняті британськими солдатами, М.Тетчер вийшла на Даунінг-стріт і викликнула: «Сьогодні Британія — знову Великобританія. Це велике виправдання усього, що нами зроблено. Який славний вечір для Англії!»

Перемога у війні значно змінила імідж М.Тетчер. Тепер вона була лідером у переможній війні, героїнею. По-новому на неї стали дивитися у світі. Якщо раніше вона лише розмовляла як «залізна леді», то тепер вона показала твердість характеру в бою. У той же час ця війна змінила образ англійців. Завдяки перемозі, англійці почали позбавлятися  комплексу неповноцінності (адже до цього були тільки поразки — Суецька війна, втрата Родезії, тривалі спроби пробитися в «Загальний ринок» і т.д.). Вони повірили в здатність уряду перебороти кризу.

Ще однією проблемою, рішення якої не міг оминути уряд М.Тетчер, була проблема Ольстера. Ця проблема має давні корені, багато урядів намагалися її вирішити, але всі спроби були безуспішними. М.Тетчер теж не вирішила її. Але і тут її методи відрізнялися від методів інших урядів. Майже всі її попередники намагалися лавірувати між протестантами і католиками. Але така політика  не  личила М.Тетчер. Тому вона зайняла позицію підтримки сил, що виступали за єдність Великобританії.

Особливо жорстку позицію стосовно католицької Ірландської республіканської армії (ІРА) вона зайняла після замаху на неї. Як відзначають, замах утвердив М.Тетчер у жорсткості її підходу, так само як і в її переконаннях. Вона була повна рішучості продовжувати свій хрестовий похід проти всіх «темних» сил, у тому числі і проти ІРА. Відношення М.Тетчер до північно-ірландської проблеми коренилося в її сильних юніоністських почуттях і у відношенні до тероризму, який вона сприймала як серйозну погрозу усій світовій стабільності.

Свою непоступливість у цьому питанні вона показала в 1980 р., коли в Ірландії пройшло перше з цілої серії голодувань. Голодували члени ІРА, засуджені за різні кримінальні злочини. Вони вимагали, щоб з ними поводились не як зі звичайними злочинцями, а як з військовополоненими. М.Тетчер, відмовивши їм у цьому, вважала, що якщо голодуючі хочуть заморити себе до смерті, то це справа їх власного вибору, що ніяк не впливає на політику, яка залишиться незмінною. Зрештою голодування сімки ув’язнених закінчилося їх капітуляцією. На наступний рік вибухнуло ще одне голодування. Цього разу воно отримало широкий міжнародний резонанс у зв’язку зі смертю голодуючих. З усього світу йшли звернення на ім’я М.Тетчер, які закликали її пом’якшити позицію. Але і цього разу вона залишилася непохитною. Ця непохитність коштувала їй певної частини підтримки за кордоном, особливо в США.

Після підписання в 1985 р. Угоди з Ірландським урядом про принципи управління Північною Ірландією, проти М.Тетчер повстали вже протестанти. Вони вважали цю угоду зрадою з боку британського уряду. І тепер М.Тетчер довелося вже боротися з ними для того, щоб навести порядок.

У той же час М.Тетчер робила і політичні кроки для врегулювання проблеми. Після англо-ірландської угоди 1985 р. на різні посади в суспільному секторі було прийнято велику кількість католиків. У 1989 р. було прийняте нове, більш жорстке антидискримінаційне законодавство. І хоча проблема не була цілком вирішена в 80-ті роки, почало вирішуватись багато проблем, які відпочатку стимулювали рух протесту.

Це тільки три приклади, коли при розв’язанні різних проблем М.Тетчер виявила свою твердість і непохитність. Коли в 1987 р. М.Тетчер утретє здобула перемогу на виборах, то багато дослідників відзначали, що три обставини допомогли консерваторам здобути цю перемогу:

а) перемога у війні за Фолклендські острови;

б) перемога над шахтарями;

в) великі запаси нафти в Північному морі, які допомогли зводити кінці з кінцями в області фінансів. Англія, яка раніше купувала нафту, ввійшла в першу десятку нафтопереробних країн. Доходи від нафти досягали 10 млрд. фунтів стерлінгів, і ці гроші дали можливість фінансувати програми допомоги безробітним. І можна з упевненістю сказати, що перші дві обставини — це цілком заслуга М.Тетчер, її методів керівництва.

Такі ж методи вона використовувала і при здійсненні антиінфляційних й інших заходів. В одному зі своїх виступів ще в перший рік перебування на посаді прем’єр-міністра М.Тетчер заявила: «Ми не повернемо з обраного курсу. Тим, хто затаївши подих, чекає розвороту назад, можу сказати одне: якщо хочете, повертайте самі. Ця леді не поверне!». И вона дійсно не повернула.

Завдяки всьому цьому вже до 1983 р. інфляція скоротилася до 4,6%, із середини 1986 р. на спад пішло безробіття, а завдяки зниженню інфляції виросла реальна заробітна плата, піднявся загальний життєвий рівень у Великобританії. Починаючи з 1987 р., відзначається стійке економічне зростання. Паралельно зростає міжнародний авторитет Великобританії і її прем’єр-міністрів. Навіть Т.Блер, лейборист, ідеологічний супротивник консерваторів не став принципово змінювати стратегію, обрану М.Тетчер

Як бачимо, є блискучий зразок для наслідування пострадянським лідерам, в тому числі українським. Адже давно відомо, що слідування чітко обраному курсу завжди забезпечує успіх. Східні філософські школи особливо акцентують на цьому увагу. Отже:

— Механізми реалізації політичної стратегії при проведенні економічних реформ повинні спиратися на врахування: специфіки загальносистемних характеристик перехідних суспільств; своєрідності господарського середовища, що склалося; особливостей соціальної бази реформ; специфіки принципів організації і функціонування державного організму.

— Взаємодія політики й економіки під час переходу суспільства в іншу якість   здійснюється або за для зміни типу суспільного розвитку, або для зміни типу держави при збереженні того самого типу суспільного розвитку. Спрямованість, специфіка програм модернізації суспільств багато в чому визначають результати впливу держави на економічні процеси.

— Результати впливу політичної стратегії на економіку визначаються глибиною і всебічністю теорії і методології реформ, політичною стабільністю і динамікою розвитку політичної системи суспільства, погодженістю дій гілок влади і підтримкою політики влади з боку народу.

– Без політичної волі правляча еліта не досягає цілей реформ, втрачає авторитет і дискредитує самі цілі реформ.

– Суть нової політичної стратегії і стрижень концепцій економічного реформування у дусі концепцій сталого економічного розвитку— у поступовому, але рішучому, поетапному русі перехідних суспільств до власних національних варіантів суспільного розвитку, де створюється багатоукладна, соціально орієнтована економіка при значній регулюючій ролі держави.

В економічній сфері Україною був втрачений шанс зробити могутній ривок у 1992-96 р., коли майже половина населення вірила в реформи і політичну волю влади України їх зробити. Але потім реальний економічний процес погасив оптимізм людей і довіра до реформ і влади почала знижуватися. Наведемо дві таблиці, що підтверджують нашу тезу на рівні опитувань громадської думки.

На питання: «Як ви відноситесь до економічних перетворень в Україні?», була дана така відповідь опитаних по вибірці, що репрезентує доросле населення України[104] (див. таблиці 1, 2).

 

Таблиця 1

 

 

1994

 

1995

 

1996

 

1997

 

1998

 

1999

Необхідний повний

перехід до ринку

29,6

27,8

23,9

20,3

20,0

20,79

Необхідні окремі зміни

21,4

19,0

23,6

24,1

23,8

23,12

Необхідно повернути

економіку до стану, в якому

вона була до перебудови

30,9

34,8

33,6

38,0

39,0

38,64

Інше

2,5

2,5

2,4

2,7

3,0

2,89

Важко відповісти

15,1

15,9

16,5

14,9

13,6

14,69

Не відповіли

0,6

0,1

0,0

0,0

0,0

0,33

 

На сьогодні переважна більшість дорослого населення, якщо вірити опитуванню, критично оцінює економічну ситуацію, що є поганою підставою для динамізації  реформ або продовження курсу «ні реформ, ні повернення до старого». На питання: «Як Ви оцінюєте теперішню ситуацію в Україні?» (Обведіть кільцем оцінку на шкалі, де 0 — дуже погана, 10 — дуже хороша)[105] (див таблицю 2).

Таблиця 2.

 

 

1994

1995

1996

1997

1998

1999

Дуже погана 0

 

 

38.1      

41.3     

43,3     

44,6     

40,66

1

15.7

17.3

14.3

15,9

15,97

2

17,2

16.9

17.0

17,2

17,97

3

16,6

14,2

15,3

14,6

16,85

4

6,0

4,9

5.4

3,6

4.86

5

4,9

3,8

3,8

3,4

2,93

6

0.5

0,6

0,5

0,3

0,61

7

0,3

0,6

0,1

0.2

0,28

8

0,1

0,0

0,2

0,2

0,11

9

0,0

0,0

0,1

0,0

0,0

Дуже хороша 10

0,3

0,2

0,2

0,1

0,11

Не відповіли

0,2

0,2

0,1

0,1

0,0

Середній бал

1, 46

1,58

1,42

1,42

1,31

1,43

Дослідження сучасних економічних проблем України під соціологічним і політологічним кутом зору показує, що:

1. Українська економіка фактично не має станів стійких рівноважних періодів розвитку. Нерівноважні періоди (між попитом та пропозицією, фінансами і виробництвом і т.д.) йдуть один за одним постійно і породжують перманентний перехідний період.

2. Перехідний період не має обрію видимості. Він повністю невизначений: не існує раціонального способу визначення ймовірності подій, оскільки економічний розвиток здійснюється не тільки стихійно, а стан стихійності в ряді випадків штучно підтримується.

3. Принципово важлива для забезпечення стійкого економічного росту погодженість у поведінці виробничого і фінансового секторів економіки не досягається через безліч природних і штучних бар’єрів: фінансові спекуляції (що проводяться урядом, кланами, групами тиску і т.д.), відсутність чітких правил приватизації, інвестування, корупція, непрофесіоналізм кланового управління і т.д.

4.  У результаті проведеної приватизації в Україні не сформувався чесний і ефективний приватний власник. Його  місце  в  більшості  випадків  зайняв   напівкримінальний (а іноді й цілком кримінальний) менеджерсько-власницький сурогат[106]. Він діє двоїсто: а) підтримує довірені йому підприємства «на плаву»; б) бере за основу власний інтерес і всі сили направляє на використання підприємств для збагачення себе особисто і груп, кланів, що знаходяться при  владі. Яка грань діяльності переважує, вченим і пересічним громадянам відомо.

5. Багатство чи бідність народу України, інших соціальних  суб’єктів  (соціальних  груп,  фірми,  державного підприємства, окремих громадян) залежить не стільки від природних й інтелектуальних ресурсів країни, фінансових ресурсів суб’єктів господарської діяльності, скільки від правил, за якими використовуються ці ресурси. Якщо ми порівняємо ресурси, наприклад, Угорщини, Естонії й України, то можемо зробити висновки, що саме правила, за якими використовуються ресурси, визначають ефект модернізацій і життєвий рівень народу.

6.  Реальна причина відсутності стійкого економічного росту[107] полягає в тому, що така ситуація вигідна для деяких груп соціальних інтересів, від чиїх позицій залежить як введення нових формальних правил (закони, укази), так і формалізація існуючих практик (корупція, хабарництво, незаконний «патронаж» і т.д.).

7. Технологічні зміни, що відбуваються у світовій економіці і детермінують довгострокову тенденцію до відносного зниження цін на первинні ресурси і напівфабрикати, дають підставу для історичного оптимізму у відношенні майбутнього України. Як тільки прибутки пануючих груп, кланів від продажу первинних ресурсів і напівфабрикатів перестануть «їх» збагачувати, «вони» неминуче будуть змушені змінювати правила економічної діяльності, щоб випускати конкурентноздатну продукцію, більш ефективно використовувати природні ресурси. У результаті, деяким чином, це позитивно відобразиться на добробуті народу, а кримінальні і напівкримінальні способи економічної діяльності будуть витіснятися.

У цілому ж нова історія України залишається ареною боротьби за владу, її розподіл і використання, у тому числі й в економічній сфері. Проблема економічної влади довгий час в Україні тлумачилася в марксистському ключі, як придушення одного класу іншим. Такий спрощений підхід дозволяв «не помічати» зловживань економічної влади з боку партійно-державної бюрократії «соціалістичної» держави, кланів, клік, особистостей.

Економічна влада — це складний феномен громадського життя. Це механізм і спосіб контролю над ресурсами (у тому числі людськими), що мають вартісне вираження. При цьому йдеться про матеріальні і духовні цінності. Економічна влада може домінувати над іншими видами влади (як правило, у спокійні періоди розвитку), бути рівною з ними (у період кардинальних реформ) або ж підкорятися, наприклад, політичній (революції, війни, мобілізаційні періоди і т.д.).

Економічна влада глобальна і перманентна, оскільки вона служить забезпеченню базових, первинних потреб людей у їжі, житлі, одязі, розмноженні і т.д. Звідси витікає її вплив на політичну і духовну владу. Гроші є універсальним засобом економічної влади в сучасну епоху як на міжнародній арені, так і всередині держави. Стабільність грошей, їх можливості конвертації, засобу міжнародного і внутрішнього платежу базується на економіці держави, яка їх вводить і випускає на міжнародний фінансовий ринок.

Економічна влада в Україні деякий час в меншій мірі «трималася» на національній валюті й у більшій — на іноземній (хто має можливість заробити, украсти, награбувати і т.д.). Це не нормальна ситуація. У будь-якій державі нормального типу основа економічного росту — національна грошова одиниця. І тільки в останні роки ця тенденція почала мінятися.

Така ситуація в Україні склалася тому, що економічна влада офіційно до цього часу належить державі, а реально групам впливу, що контролюють владні структури. В ситуації  панування державної власності держава повинна не випускати важелів економічного впливу, контролювати свою власність і диктувати правила економічної гри через закони. Активізація економічної ролі держави в умовах прискореної модернізації суспільств набуває ключового значення.

Національно-економічні інтереси перехідних країн вимагають розробки і реалізації стратегій стабільного соціально-економічного розвитку як необхідної умови забезпечення політичної стабільності і політичних реформ. Загальновідомо, що без політичних реформ неможливо здійснити динамічне економічне реформування, а без економічних перетворень різко понижується політична активність народу, і політичні реформи перетворюються у свою протилежність — у безвладдя, анархію.

Історія людства багато разів ставила проблему: що є первинним в прогресивних перетвореннях створення матеріальних передумов до корінних політичних змін чи політична революція або модернізація як умова економічних перетворень? Однозначного розв’язання даної проблеми немає дотепер. Тому актуально розглянути дану проблему в нових умовах — масового переходу держав до нового типу економічних і політичних відносин.

У російському марксизмі кінця XIX — початку XX ст. панували дві головні точки зору: а) точка зору Г. В. Плеханова і б) точка зору В.І. Леніна.

Г.Плеханов вважав необхідною умовою переходу до соціалізму еволюцію країни по капіталістичному шляху, щоб у ході еволюції створити матеріальні передумови для переходу до нового суспільства. При цьому він виходив з тези К. Маркса і Ф.Енгельса, що соціалізм спочатку переможе в найбільш розвинутих країнах капіталізму.

В. Ленін також вважав цю тезу значимою, але наполягав на підштовхуванні соціалістичної революції шляхом захоплення політичної влади. За допомогою цього важеля — політичної влади — В. Ленін і його прихильники готові були перевернути світ і здійснити світову комуністичну революцію. І коли в 1917 році виникла можливість захоплення політичної влади, більшовики здійснили жовтневий переворот і захопили владу, проігнорувавши такі класичні марксистські ідеї, як перемога соціалістичної революції відразу в декількох найбільш економічно розвинутих капіталістичних країнах. В. Ленін висунув, фактично, ревізіоністську тезу щодо К.Марксапро можливість перемоги соціалістичної революції в одній, притім відсталій економічно країні (найбільш «слабка ланка»), де склалися умови для політичної революції.

У той же час В. Ленін і його прихильники розуміли, що якщо вони не здійснять економічних перетворень, які б підкріпили політичний переворот, то утримати політичну владу буде неможливо. Моделлю економічної підтримки політичної влади була обрана концепція «воєнного комунізму в економіці», коли держава концентрує всю економічну владу. Такий підхід, як думав марксист Р.Гільфердінг, який дотримувався точки зору, близької до ленінської, дає можливість забезпечити підтримку політики з боку економіки. Відповідно до його концепції, економічна влада знаменує в той же час владу політичну. Панування над економікою дає одночасно панування над політичними ресурсами державної влади. Чим вища концентрація в економічній сфері, тим більш необмежене оволодіння державою. Це строге об’єднання всіх сил держави є найбільшим розвитком її сил, держава стає нездоланним знаряддям охорони економічного панування, а тому і завоювання політичної влади стає передумовою економічного звільнення. У результаті в могутнім зіткненні ворожих інтересів диктатура магнатів капіталу перетворюється, нарешті, у диктатуру пролетаріату. Зрозуміло і Р.Гільфердінг, і інші ліві і праві соціал-демократи не могли передбачати всю глибину протиріч монополістичної й антимонополістичної тенденцій в умовах капіталізму. І що держава зможе стримати крайні монополістичні тенденції і перейти до «народного капіталізму», «соціальної держави»[108].

Самі ж більшовики обрали шлях надмонополізації економіки і політики, що забезпечило специфіку радянської економічної і політичної систем, коли норми «воєнного комунізму» стали нормами розвитку СРСР. У цих умовах проблеми якості життя, якості продукції відходять на другий план. На першому плані задачі мобілізації зусиль на перемогу світової революції за будь-яку ціну.

Радянська господарська система працювала на ці надзадачі («ми за ціною не постоїмо»), з концентрацією зусиль на визначених напрямках: індустріалізація, колективізація, формування збройних сил, гонка озброєнь. Все підкорялося задачам перемоги світової революції, а не задачам рівня життя населення, тому мільйони жертв у війнах, таборах, на будівництві в Сибіру, на Півночі і так далі — все це вважалося нормальною ціною досягнення мети.

Усе, що не служило головній меті — культура, соціальна політика, охорона здоров’я, виробництво товарів народного вжитку — розвивалося за залишковим принципом, тобто за принципом, «що залишилося» після фінансування головних напрямків. Така лінія була вироблена на IX з’їзді РКП(б), що відбито в його резолюції: «Підсобні для основної задачі кожної черги виробництва повинні розвиватися в міру дійсної необхідності. Виробництва, що не є безумовно необхідними для основної задачі господарського періоду, можуть бути підтримувані лише остільки, оскільки їх робота не перешкоджає проведенню головної задачі. В силу цього поточні господарські завдання радянських господарських центрів повинні являти собою не просту суму врахованих потреб і нестатків, але з залізною послідовністю повинні випливати з усього господарського плану, розрахованого на найближчу епоху».

Таким чином, економічна стратегія концентрації засобів випливала з головної мети — перемоги над капіталізмом. Потреби і нестатки населення відступали на другий план стосовно цієї мети, тобто політика «воєнного комунізму» — вижити за будь-яку ціну — трансформувалася в мету світової революції — перемогти капіталізм за будь-яку ціну, навіть придушуючи потреби свого населення. Те, що практикується у відносно короткі періоди екстремальних ситуацій (війна, криза, природний катаклізм) стало повсякденною нормою господарського життя, породило жорстко монополізовану економічну систему задля реалізації політичних й ідеологічних цілей. І щоб ця система могла довго функціонувати, ці політичні й ідеологічні цілі були перетворені в позаекономічний стимул розвитку економіки. Це ідеї перемоги над капіталізмом і побудови комунізму. Заради цих цілей пропонувалося терпіти, бідувати, жертвувати здоров’ям і життям. Цей курс підтримувалося пропагандою — усі художні фільми, книги, картини, пісні були перейняті жертовністю сьогоденням в ім’я майбутнього.

Така політика давала свої плоди. У 30-50-ті роки віра в шляхетність поставлених цілей, у швидку перемогу комунізму в світовому масштабі панувала в суспільній свідомості. Усі витрати, лиха такого економічного розвитку списувалися на труднощі післяреволюційної і післявоєнної розрухи, на підступи імперіалістів і шпигунів, шкідників і ворогів народу. Ті ж, хто критично оцінював таку економічну і політичну стратегію, боялися вимовити і слово через страх потрапити під колеса репресивної машини. Страх був ще одним позаекономічним стимулом примусу до праці.

Реалізація даної економічної стратегії привела до формування структури виробництва в СРСР: неповороткі підприємства-гіганти, гіпертрофований військово-промисловий комплекс і відсталі виробництва товарів народного вжитку і сільськогосподарської продукції. Коли ця економічна система до середини 80-х рр. виявила свою повну неефективність, то почалися пошуки шляхів, способів її модернізації, поєднання з ринком. Але поєднання старих радянських принципів господарського устрою і ринкових відносин не відбулося. Сьогодні в пострадянських країнах ми бачимо конфлікт державної і приватної власності, західні ліберальні економічні моделі не приживаються. Тому все частіше відроджуються ідеї більш твердого державного регулювання економіки, усе частіше політики більш уважно оцінюють китайський, в’єтнамський, південнокорейський, таїландський досвід реформування економіки.

Важливе значення має розрізнення модернізаційних зусиль держав з погляду існуючого в них політичного режиму, під яким розуміють систему методів здійснення державної влади, ступінь реалізації демократичних прав і свобод особистості, відношення влади до правових основ власної діяльності, співвідношення офіційних конституційних і правових форм із реальним політичним життям.

Основні функції сучасної держави прийнято розділяти на внутрішні і зовнішні. До внутрішніх функцій відносяться: захист існуючого способу виробництва, економічної і соціальної системи; придушення класових супротивників (у суспільствах, розділених на класи з протилежними інтересами); управління економікою (у країнах соціалізму) або регулювання господарської діяльності, охорона суспільного порядку і підтримка дисципліни; регулювання соціальних відносин; культурно-виховна, інформаційна й ідеологічна діяльність і т.п. Зовнішні функції складають: захист інтересів даної держави на міжнародній арені; забезпечення оборони країни або військової і політичної експансії щодо інших держав, розвиток взаємовигідного співробітництва, участь у розв’язанні глобальних проблем на основі принципів мирного існування держав з різним соціальним ладом.

Є необхідність більш докладно розглянути економічні функції держави, взаємозв’язок економічної ролі держави з регулюванням ринкової економіки, з політичною і правовою діяльністю держави.

Як відомо, ринкова економіка є лише однією з форм економічної організації, при цьому споживачі і виробники взаємодіють через ринок, щоб визначити три головні питання: Що виробляти? Як? Кому реалізовувати товар?

Ринкова система не є хаосом, а економічним порядком. Вона є дуже складною системою, що відіграє посередницьку, саморегулюючу роль між споживачами і виробниками через систему і регульований ринок. Ринок – це процес, у якому продавець і покупець одного товару взаємодіють для того, щоб визначити ціну і кількість товару. Ціна є сигналом суспільства, вона показує виробникам, що треба виробляти, як і кому розподіляти.

У ринковій економіці прибуток виступає як головна мета, що визначає сфери роботи підприємців і приводить їх до галузі, товари якої більш споживаються, відмовляє галузі, товаром якої цікавляться менше і де менші прибутки. Тобто прибуток стимулює виробникам ефективність і максимальне використання досягнень техніки і технологій.

Однак, саме регулювання ринкового механізму не є самовираженням процесу удосконалювання. Усе здійснюється через прибуток: виробники можуть неохоче використовувати суспільні  ресурси чи максимально обмежувати виробничі витрати, не може відповідно призвести до руйнування суспільного порядку, негативно впливати на економічну сферу. Все це вимагає втручання держави для того, щоб врегулювати або припинити ці негативні явища.

У будь-якому суспільстві не уникнути проблеми нерівності, поділу на класи, прошарки народу, на багатих і бідних[109]. І в якийсь момент може наступити економічна криза, що призведе або до перевиробництва товарів, або до їх дефіциту. Тому держава макроекономічним управлінням повинна стабілізувати розвиток економіки і намагатися встановити рівність у суспільстві, чи хоча б не допустити занадто великого розриву у становищі бідних і багатих прошарків. На жаль, як показує аналіз наукової і публіцистичної літератури, у багатьох країнах цей розрив дуже великий. Також великий він і в пострадянських країнах, у тому числі й в Україні.

При економічній конкуренції, яка є головною рисою ринкового механізму, багато виробників не мають своєї дешевої техніки, технологій і не можуть знизити виробничі витрати до мінімуму. Інші ж, що мають менше витрат, отримують високий прибуток і звідси випливає, що вони зможуть зберігати більш низькі ціни на товари, а отримувати високий прибуток.

У кожному випадку це призведе до неефективного виробництва і споживання в економічній сфері. Великим недоліком сучасної конкуренції є монополії в ряді сфер суспільного виробництва і споживання. Коли монопольна сила — впливовий виробник визначає ціну якогось товару, тоді ціна товару цього виробника може бути вищою рівня ефективності. Щоб обмежувати монополію і неефективність, держава створює закони проти монополії. Економічні закони слугують збільшенню результативності чесної конкуренції ринкової системи, перешкоджають монополіям повністю захопити і контролювати ринок товарів.

Ринкова монопольна економіка, недосконала конкуренція приводять до того, що деякі люди стали багатшими, мають високий прибуток, а інші стали біднішими, мають низький прибуток. Одночасно з’являється масове безробіття. Для того, щоб обмежувати рівень багатства, створювати суспільну рівність, держава повинна здійснювати систему податків, які є основним джерелом поповнення державного бюджету, з якого держава має можливість виділяти кошти на допомогу бідним, старим, інвалідам і т д. Між іншим, держава також бере участь у макроекономічному управлінні, яке контролює коливання торгового циклу, перевіряє використання фінансових ресурсів. Ринкова економіка ефективно заробить тільки тоді, коли вона зможе встановити ціну, кількість товарів у всіх галузях, а держава, в свою чергу, допоможе врегулювати ринок своїми податками, законами. Обидві сторони — держава і ринок — однаково мають потребу один в одному. Керувати ринковою економікою без втручання держави, як аплодувати однією рукою.

Функція макроекономічного управління держави виходить з необхідності взаємодії суспільної праці, із–за визначення сутності суспільного виробництва. Чим більше розвиваються продуктивні сили, тим вищий рівень усуспільнення виробництва, і тоді рамки здійснення регулятивної функції держави стають ширшими і ступінь вимог до ефективності державних регуляторів вищий. Можна стверджувати, що вимога пропорційного балансу при розвитку економіки, є об’єктивною основою функції економічного керування держави.

При товарній, бартерній економіці, що підриває ринкові структури, ця основа підривається наступними механізмами:

– прямий обмін товарами і послугами руйнує фінансову систему країни, підриває позиції національної грошової одиниці, дозволяє виробникам товарів не платити податки;

— прибуток є кінцевою метою підприємців. Тому кожне підприємство намагається будь-яким шляхом максимально досягати своїх цілей. Але коли вони досягають цих цілей, то не бачать протиріч руйнуючих цілей інших. І звідси випливає, що з’являться особисті інтереси кожної частини суспільства. А економічна діяльність кожної частини суперечить і знищує одна одну.

Щоб виправити ці недоліки, потрібно мікроуправління, що фіксує і координує законодавчо напрямки економічної дії кожного підприємства, кожної області і кожного району в країні. У той час як мікроуправління цілісно забезпечує інтереси держави — головного економічного суб’єкта країни, який намагається зняти протиріччя діяльності всіх окремих економічних суб’єктів і втримати загальну стратегію.

Якщо відсутня регулююча роль держави, то не буде пропорційного розподілу виробництва між галузями, регіонами для вірного перетворення економічної структури і не буде розвитку галузей, які відіграють роль стимулювання прогресу науки, технологій у народному господарстві. Без втручання держави не буде концентрованого накопичення капіталу, щоб створити передумови стрибка в розвитку суспільної економіки і вирішити інші макроекономічні задачі, які ринкова структура сама по собі не може виконати.

Державі, як суб’єкту народного господарства, необхідно утримувати підприємства і гарантувати виробництво деяких товарів і суспільних послуг, які якби належали приватним особам, то не могли б служити суспільству (наприклад, деякі галузі транспорту, зв’язку, енергетики, оборонної промисловості). Ринкова структура потрібна стабільна і зважено діюча. Але через недоліки функціонування ринкової структури породжуються тенденції, які відкидають ці умови розумної зваженості дій. Наприклад, гонитва за прибутком приводить до того, що ресурси використовуються не логічно, економічна сфера руйнується. Отже, держава повинна втручатися в регулювання економіки шляхом створення системи законів, постанов, які мають гарантувати економіці розвиток у напрямках, що служать інтересам усього суспільства.

Отже, механізм впливу державної влади на економіку вимагає комплексного, системного дослідження, що означає необхідність розгляду співвідношень економіки, держави і прав особистості не тільки в їх взаємозв’язках і взаєминах, але й у процесі функціонування. Національно-економічні інтереси постсоціалістичних країн, найскладніші проблеми трансформаційного періоду все це визначає пріоритетне значення розробки їх стратегії соціально-економічного розвитку, а також необхідність налагодження системи державного регулювання економіки політичними і правовими засобами.

При цьому треба чітко бачити, що сам по собі ринок не може когось   врятувати або забезпечити країні процвітання. Ринок — це механізм, за допомогою якого можна провести ефективну модернізацію економічної системи, підняти життєвий рівень населення. Для цього потрібен не просто стихійний, а цивілізований, регульований ринок.

У світовій науці є ендогенна теорія економічного зростання, прихильники якої вважають, що ринок не може сам по собі забезпечити оптимального сполучення й ефективної віддачі капіталу і праці. Це досягається через посилення ролі держави в заохоченні накопичення капіталу, через розвиток виробничої інфраструктури, росту витрат на НДДКР і т.д. При цьому зрозуміло, що: а) державна активність в економічній політиці — лише один з багатьох факторів ефективної економіки; б) не всяке посилення ролі держави йде економіці на користь, якщо воно не якісне; в) оптимальне сполучення державного регулювання й вільного підприємництва залежить як від міри масштабу втручання («слабке», «надмірне», тобто кількісне), так і від його змісту (фінанси, цільові програми, що стимулюють законодавство — якісне) [110].

Якщо відкинути як ненаукові міркування про схильність народів до   ринку або до централізованої «імперської» економіки, то варто вказати, що наявність соціально-економічної моделі реформ, яка забезпечує раціональність ведення господарства країни, є необхідним елементом позитивної трансформації економік постсоціалістичних країн. При цьому важливо надати економічній реформі політичну і моральну цінність, що виражається в дотриманні найважливіших прав людини і, насамперед, права на життя, на працю, на безбідне існування, права на якісну освіту і розкриття потенцій особистості. Зрештою необхідна ефективна стратегія, що включає, у першу чергу, перехід до економіки змішаного типу, а вже потім, якщо вийде перший етап, до економіки «західного типу» або наближеного до неї.

Загальна схема співвідношення економіки, держави, права видається таким чином, що право – це концентроване вираження політики, а сама політика зазнає сильного впливу від економіки. При цьому основною передумовою праворозуміння, кінцевою причиною існування держави і юридичних норм у будь-якому суспільстві вважалися політичні й економічні рухи, протиріччя між зростанням продуктивних сил і виробничих відносин, які на визначеному етапі розвитку неминуче застарівають і перетворюються в консервативну форму існування продуктивних сил, яка стримує їх подальший розвиток[111]. Тому необхідні механізми розв’язання даного протиріччя.

Західними економістами давно вже розроблена модель лібералізації і свободи в економіці, як механізму дозволу економічних протиріч. Саме головне  – вона означає вельми стримане правове регулювання економічних відносин, стримане для недопущення надмірних утручань держави в стихію ринкових відносин, пов’язаних із виробництвом товарів і послуг.

Західна модель економічної свободи в її співвідношенні з правовим регулюванням полягає в наступному:

–  Колективний розум не досяг висот, що дозволили б суспільству зробити повну заміну саморегульованих економічних процесів свідомим керівництвом; індивідуальні зусилля мільйонів окремих особистостей формують таку структуру людської діяльності, що її можливості перевершують досягнення свідомо задуманих процесів.

–  Протилежні результати конкуруючих експериментів, які проводились за пам’яті ряду поколінь у різних частинах того, що колись було загальноєвропейською цивілізацією, продемонстрували перевагу системи, яка базується на інституті приватної власності, де вищою цінністю є свобода особистості.

— Без свободи в справах економічних ніколи в минулому не було свободи особистої і політичної; розробка стрункої системи аргументів на користь економічної свободи стала результатом вільного розвитку економічної діяльності як неодмінного і непередбаченого побічного продукту свободи політичної.

— Головний принцип лібералізму зводиться до використання стихійних сил суспільства розумно, по можливості без примусу.

— Ліберальна модель — це достатність існування раціональної і стабільної правової структури, у рамках якої люди займалися б будь-якою діяльністю за особистим і колективним планами. Держава, у розпорядженні якої знаходиться апарат примусу, повинна створювати умови, що сприяють, максимальному розвитку індивідуальних і колективних здібностей, ініціативи і самостійності, прогнозування і планування діяльності громадян.  При цьому права державної, колективної й особистої власності повинні бути рівними.

—  Закон повинен переслідувати усілякі спроби обмежити свободу безперешкодного доступу в різні галузі на рівних підставах. Планування і конкуренція сумісні тільки за умови, якщо перше буде сприяти конкуренції, а не діяти проти неї. Державі варто обмежитися встановленням загальних правил, застосовних до різноманітних ситуацій, надавши індивіду свободу в усьому, що залежить від локальних обставин, не суперечить загальним інтересам.

— Закон не може і не повинен передбачати всі локальні ситуації, що виникають у практичній діяльності господарюючих суб’єктів. Вони занадто різноманітні і залежать від безлічі випадкових обставин, непередбачуваності мотивів і вчинків окремих індивідів, результатів їх діяльності, стихійності ринкових відносин. Закон дає нормативи, до яких повинні пристосовуватися локальні ситуації всіх випадків ринкових відносин.

Більшість західних суспільствознавців вважає, що ринкові відносини — це такі суспільні відносини, в яких здійснюється товарно-грошовий обіг, обумовлений попитом та пропозицією на виробництво товарів і послуг. Попит та пропозиція на виробництво, розвиток товарів і послуг – найбільш стихійні і непередбачувані елементи ринкових відносин, які неможливо у всіх випадках спланувати. Коливання попиту та пропозиції на товари і послуги залежить від безлічі факторів, особистого і громадського життя людей. До числа найбільш істотних відносяться роль науки і техніки, рівень промислового і сільськогосподарського виробництва, розвиток культури й освіти, демографічні особливості населення, явища соціальної психології, рівень реклами вироблених у суспільстві товарів і послуг. Це явища, що не завжди регулюються правом. Вони регулюються значною мірою безпосередньо економічними механізмами, які визначають потім норми права.

Право може лише непрямо впливати на співвідношення попиту та пропозиції на товари. Попит та пропозиція формуються як результат численних взаємодій між різними суб’єктами господарських цивільно-правових відносин, як результат зіткнення різноманітних інтересів, їх погодження в сфері економічного життя. Саме тому процес ціноутворення часто непідвладний правовому регулюванню, тому що ціни на ринку складаються в більшій мірі стихійно. Стихійним є у величезній мірі і процес товарно-грошового обігу. Однак цей процес може направлятися правовим регулюванням. Товарно-грошовий обіг відбувається в рамках суспільних відносин, які виникають між його суб’єктами. На відміну від таких економічних явищ як попит та пропозиція, що виявляються назовні як результат людської діяльності, товарно-грошовий обіг має конкретну форму прояву в конкретних людських вчинках. Це діяльність конкретних фізичних і юридичних осіб (акти купівлі-продажу, дії комісіонерів, банкірів і т.д.).

Такого роду діяльність піддається правовому регулюванню і може бути введена у визначені юридичні рамки. Вона здійснюється між різними суб’єктами, яких закон наділяє відповідними правами й обов’язками. Реалізація цих прав і обов’язків передбачає і політичний, і юридичний зв’язок між суб’єктами ринкових відносин. Суспільне відношення, яке виступає як форма існування і розвитку товарно-грошових відносин, є самим раціональним об’єктом правового регулювання. Право закріплює і регулює типові варіанти організації і функціонування ринку.

Основні напрямки в регулюванні ринкових відносин такі:

1.  Встановлення цілей розвитку ринку. У законодавстві вказуються тільки загальні орієнтири, а громадяни вільні поступати відповідно до принципу: усе, що не заборонено, дозволено. Заборони встановлюються на ті цілі, що за своєю природою антигуманні, протиприродні.

2.  Законодавство закріплює і гарантує усі форми власності і їх рівність.

3. Чітке визначення кола осіб, які є господарюючими суб’єктами, і можуть бути учасниками відповідних ринкових відносин.

4. Заборона в законі порочних методів ведення господарства  і комерції. В першу чергу потрібно звертати увагу на своєчасне й ефективне припинення монополізації товарних ринків. Для країн, у яких вперше в історії здійснюється перехід від державної економіки до економіки, що базується на визнанні приватної власності, це дуже важливо. Колишні державні монополії в сучасних умовах трансформуються в монополії ринкового господарства. Звідси і те значення, що здобуває антимонопольне законодавство в суспільстві. Його реалізація повинна створювати будь-якій особі «стартові» можливості для ведення підприємницької діяльності.

5.  Регламентація порядку розв’язання конфліктів, що виникають у зв’язку з функціонуванням ринкових відносин. Тільки правосуддя є засобом для розгляду юридичних справ, що виникають у цій сфері.

6.   Законодавство передбачає ефективну юридичну відповідальність у тих випадках, коли порушується законність у сфері регулювання ринкових відносин[112].

Перехід до централізованих видів і форм ринкових відносин, що ґрунтуються на довірі між партнерами, на неухильному виконанні зобов’язань, на дотриманні усіх вимог, що пов’язані з товарно-грошовим обігом і функціонуванням громадського суспільства — все це можливе тільки в умовах законності і правопорядку.

Вищевказані вимоги змушують удосконалювати політичні стратегії держави, в якій можуть чітко діяти закони і правопорядок, система регулювання соціальних відносин і розвитку демократії. Необхідна реальна сила, яка забезпечувала б введення «загального закону» у життя. Загальнообов’язкового, значною мірою примусового характеру право набуває завдяки державі. Остання покликана служити особистості, забезпечувати її автономію і, відповідно, охороняти її від будь-якої сваволі, але і ставити будь-яку особистість у рамки закону.

Держава засновує свою діяльність винятково на праві. Виникає питання: на якому? Адже держава саме видає закони. Але чи є вона джерелом права?

Право мислиться І. Кантом, по-перше, як природне явище, що представляє собою сукупність апріорних аксіом; по-друге, як позитивне, що складає законодавчу волю; по-третє, як справедливість. Останнє нагадує моральні норми, що не забезпечені законом. Держава наслідує природне право і разом з усіма виконує загальнообов’язкові закони. У встановленні верховного правопорядку бере участь народ. У конституціях виражається його воля. І. Кант, слідом за Ж. Руссо, виділяє ідею народного суверенітету. Народу належить законодавча влада. Виконавча влада підкорена законодавчій, а судова влада призначається спільно законодавчою і виконавчою або ж обирається. Тим самим повинна забезпечуватися рівновага гілок влади, а не просто поділ їх функцій.

Реалізація різних концепцій управління і ринку в європейських країнах мала свою специфіку й особливості з врахуванням економічних, історичних, культурних й інших особливостей. У цьому контексті заслуговує на увагу концепція соціального ринкового господарства, автором якої є німецький економіст і політик Людвіг Ерхард. Ця концепція мала передумовою вибір суспільних пріоритетів, цілеспрямоване стимулювання визначених сфер і напрямків діяльності. Л.Ерхард справедливо думав, що не може бути ніякого розвитку ринку без економічного прогресу. Ставка була зроблена на розвиток виробництва, а не на перерозподіл продукції, на забезпечення всіх трудящих постійним підвищенням заробітної плати відповідно до зростання продуктивності праці. Без росту продуктивності праці не можна підвищити зарплату, адже це веде до інфляції, росту цін і зниження якості життя.

З метою стабілізації цін періодично публікувався каталог помірних цін; був прийнятий закон, що забороняє довільне підвищення цін. За оцінкою Л.Ерхарда, зміцнити положення на світовому ринку можна було тільки за умови забезпечення стабільності валюти. Соціальне ринкове господарство, на думку Л.Ерхарда, немислиме без упорядкування державного бюджету за допомогою систематичного скорочення витрат; пом’якшення податкового тягаря; заборони набору нових службовців; підвищення окладів; зведення до мінімуму службових поїздок. Концепція Л.Ерхарда передбачала збільшення номінальних доходів головним чином через постійне поліпшення якості пропонованих товарів. Низькі податки, антитрестовські й антикартельні закони, пільги для вільного приватного інвестування, захист внутрішнього ринку від зовнішніх конкурентів — усе це і багато чого іншого сприяло виникненню економічного чуда у ФРН, пов’язаного з іменем Л.Ерхарда.

Особливо важливим елементом соціально орієнтованого ринку було створення системи ефективної зайнятості, що включає в себе перепідготовку кадрів, регулювання кількості робочих місць, розвиток суспільних робіт й інші ланки цієї системи. Були прийняті дійові заходи зі збільшення кількості робочих місць і скорочення безробіття. Соціальна орієнтація ринку передбачала включення в його механізм спеціальної системи соціального захисту населення. На думку Л.Ерхарда, соціальна політика — це політика не на догоду мільйонам, а політика для мільйонів. При цьому чітко розмежовувалося, з одного боку, милосердя до слабких, забезпечення їм суспільного захисту та підтримки і, з іншого боку, забезпечення свободи і самостійності сильним, тобто особам, які в силу своїх здібностей могли самостійно домогтися успіхів у житті.

Центральною ідеєю концепції соціального ринкового господарства було посилення державного регулювання всіх сфер суспільства, і насамперед його економічної основи. Л.Ерхард виходив з ідеї сильної держави як “конституюючої” «керуючої» і «регулюючої» сили, здатної формувати суспільство.

При перебуванні при владі Л.Ерхарда стала реальністю соціальна держава, що регулює суспільні процеси, у тому числі й ринок, проводить соціальну політику в інтересах більшості народу. Соціальна держава виходить з визнання за всіма працівниками права домагатися кращого життя, поліпшення умов праці і добробуту за допомогою організаційних колективних дій.

При Л.Ерхарді посилився вплив держави на механізм функціонування ринку шляхом різнобічної і взаємопов’язаної соціально-економічної, валютно-фінансової, науково-технічної, інвестиційної й екологічної політики. Адміністративно-директивне планування замінилося так званим індикативним плануванням, що передбачає встановлення замість директивних – докладних показників певних індикативних показників-цілей.

Ідеї соціального ринкового господарства широко використані також у так званій шведській моделі соціалізму, творцем якої є Гуннар Карл Мюрдаль, погляди якого трохи відрізнялися від поглядів ліберала-риночника Л.Ерхарда. Підкреслюючи регулюючу роль держави, він вважав її здатною перебороти стихію ринку і перетворити стихійне ринкове господарство в нову регульовану економіку. Створення соціального захисту, на думку Г.Мюрдаля, передбачало наступні напрямки діяльності держави:

– забезпечення членів суспільства високим прожитковим мінімумом і надання матеріальної допомоги тим, кому з об’єктивних причин вона необхідна;

— установлення привілеїв малозабезпеченим і вилучення не потрібних привілеїв у тих, хто їх не потребує;

— створення умов, що дозволяють громадянам заробляти кошти для повноцінного життя будь-якими способами, що не суперечать закону;

—  створення умов, що забезпечують високий рівень потреб громадян в освіті, медичній допомозі;

— забезпечення екологічної безпеки членів суспільства, захист громадян від злочинних зазіхань;

— захист громадянських і політичних прав і свобод, що відповідають принципам правової, соціальної держави;

—  захист від політичного переслідування й адміністративної сваволі й інше.

Таким чином, у рамках ринкової економіки можна виділити дві основні моделі суспільного розвитку, кожна з яких має різні модифікації: «неокласична», монетаристська модель, заснована на запереченні серйозного державного втручання в економіку і, відповідно, на абсолютизації приватної власності, що передбачає різке скорочення соціальної функції держави. Соціально орієнтована модель, заснована на вільному співіснуванні різних форм власності, сильної соціальної функції держави, що застосовує індикативне планування і прогнозування. Друга модель суспільного розвитку характерна в основному для європейських, і особливо для скандинавських країн, а також Ізраїлю, Канади; цей же шлях розвитку обрала Південна Корея, швидко прогресуючі країни Латинської Америки, Арабського Сходу.

Виходячи з вищевикладеного, ми можемо зробити деякі висновки:

–   у проведенні економічних реформ не можна розраховувати, що ринок (притім нерегульований) автоматично вирішить усі проблеми оздоровлення економіки;

–  необхідно зберігати сильну регулюючу роль держави в перехідний період, застосовуючи більш гнучкі засоби, що відповідають суті соціально орієнтованої ринкової економіки;

–   держава не може кинути державний сектор економіки напризволяще і повинна удосконалювати управління ним. У той же час надання зайвих пільг, у порівнянні з приватним і колективним сектором економіки, не буде сприяти росту його конкурентноздатності;

– оптимальне сполучення державного регулювання і вільного підприємництва — це оптимальна стратегія економічних реформ, яка може забезпечити реалізацію цілей сталого економічного розвитку. Отже, для того, щоб сталий економічний розвиток з рожевої мрії переріс в обгрунтовану надію, в Україні необхідно провести економічну модернізацію на основі чіткої програми і політичної волі влади. При цьому програма і дії влади повинні переслідувати реальні цілі, в тому числі і гуманітарні.

 

2. ЕКОНОМІЧНІ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ: СТУПІНЬ ЦІЛЕСПРЯМОВАНОСТІ І ГУМАНІСТИЧНОСТІ.

 

Новий підхід до економічної науки й економіки почав складатися ще за останніх років існування СРСР, коли стало ясно, що класична політекономічна теорія К. Маркса безнадійно застаріла. Жити наприкінці XX століття за рецептами економічної науки середини XIX століття було повним абсурдом. Якщо навіть у такій точній науці, як фізика, за сто п’ятдесят років відбулося кілька революцій, то що вже говорити про економічну науку, де практика змушує теорію постійно оновлювати свій методологічний і регулятивний арсенал.

Методологічні дослідження в економічній науці стали надзвичайно актуальними ще й тому, що необхідно було теоретично і методологічно обґрунтувати економічну модернізацію постсоціалістичних суспільств, увести нові регулятивні механізми реформування економіки, уточнити межі і цільові настанови економічної модернізації.

Зміни в економічній теорії і методології відбуваються головним чином у чотирьох напрямках:

1)  Методологія з «жорсткої», переважно нормативної, оцінної (які дослідження наукові, які методи надійні і які результати справжні) на базі класової догми, стала позитивно еволюціонізувати у дескриптивну (що описує реальні економічні процеси), аналітичну і синтетичну, що  прагне осмислювати фактично сформовані системи і структури економічного знання і свідомості, тенденції їх еволюції.

2) Істотно розширилося предметне поле економічної теорії, що охопило широкий спектр методологічних і філософських, історико-економічних і футурологічних проблем економічної науки. Це вже не вузька теорія класово-партійного методу, що фокусує увагу на реалізації політико-економічних цілей, а відкрита теорія методів і способів економічного пізнання, включаючи інструментальну сторону наукової діяльності, епістемологічну проблематику (аналіз самого економічного знання і свідомості), а також і онтологічну, пов’язану з метанауковими уявленнями про економічну діяльність в сучасному світі (філософськими, етичними, ідеологічними, політичними і т.д.).

3) Змінюється сприйняття економічної науки як об’єкта теоретичного і методологічного аналізу. Образ цієї науки як єдиного «древа знання», що формує свої нові гілки-напрямки на стовбурі-основі доктринально-встановлених істин, поступово поступається місцем новим поглядам на економічну науку як систему плюралістичного знання, а на саме знання — як на конкретно-обмежене і фрагментарне, хоча і прагнуче до концептуальної цілісності.

4) Дослідники-економісти почали ширше включати в предмет своїх досліджень соціальні цілі і соціальні наслідки економічних реформ, а також їх вплив на життя і розвиток людини, тобто гуманістичний аспект.

Одночасно в економічній науці пострадянських країн відбувається серйозне розмежування між теоретиками-методологами й емпіриками-економістами. Практикуючі економісти відзначають слабкий вплив економічної теорії на практику. Все частіше підкреслюється велика плутанина при постановці наукових і освітніх задач, нездатність учених розмежувати дослідження, націлені на розробку макроекономічних теоретичних моделей і емпірично орієнтованих досліджень, розрахованих на модернізацію окремих галузей економіки. Багато українських «макроекономістів», наприклад, змішують конкретизацію теоретичних моделей західного зразка з новими розробками, що поєднують знання економічних закономірностей з конкретними обставинами економіко-політичної ситуації, з технологіями економічної діяльності. Через це втрачається довіра до порад «макроекономістів», що не ґрунтуються на аналізі реальної практики.

Сьогодні економісти в Україні роз’єднані методологічно, професійно, ідейно, що породжує труднощі спілкування між прихильниками різних наукових парадигм. Тому існує реальна потреба в зміцненні державних і суспільних інституцій, що підтримують механізми внутрішньонаукової комунікації, забезпечують взаєморозуміння між економістами різних спеціалізацій.

Економічна модернізація повинна вирішити і таку системну проблему — ліквідувати фундаментальне гальмо економічного розвитку — негативні ретропідходи до економіки як цілком регульованого об’єкту з боку держави.

Для політики реформ повинна бути характерна цілеспрямованість, відповідність засобів реформ цілям, забезпеченість кадровим потенціалом. Особливо важливо мати кадри керівників, яким би цілі і засоби реформ були близькі, відповідали їх інтересам.

Збіг двох елементів реформ — перебудова виробничих процесів і кадрове забезпечення управлінських систем – теж необхідна умова ефективності політики реформ. І тут важливо бачити, що новий світогляд, нові зразки діяльності може дати не кадрова чехарда в рамках старих політичної й економічної систем, а нова політика, і особливо, — нова економіка за цілями, виробничими і соціальними задачами. Інакше нові керівники або відкидаються старою системою, або (що значно частіше) пристосовуються до неї і виконують функції, що нав’язуються нею. Талановита людина відрізняється в такому випадку від бездарної лише якістю виконання визначених функцій, а не тим, що вона робить щось інше. Парадокс у цьому випадку полягає ще й у тім, що здібний працівник, виконуючи функції, які зжили себе, (наприклад, гонитва за валом), як би штучно продовжує життя органів і функцій, фактично приречених.

Система, що віджила себе, звичайно вкрай рідко інтегрує по-справжньому талановитих людей: її рух по нисхідній супроводжує об’єднання кадрів старої формації. Так було в передреволюційній Росії, коли серед міністрів часто виявлялися тимчасові правителі, яскраво виражені консерватори. Найчастіше — посередності. Стосовно радянського суспільства про це попереджували Г.В. Плеханов і Р. Люксембург на випадок, якщо воно буде авторитарним.

На сучасному етапі консервативна тенденція в економічній сфері також сильна. Вона стала найсерйознішою перешкодою на шляху до ринкової економіки. Особливо небезпечна гра на консервативності мислення частини населення, орієнтованої на рівність у бідності. Поширення настроїв песимізму (про те, що перехід до ринку нібито нездійсненний, що нічого не можна зробити для того, щоб ввійти до числа розвинутих країн з високим рівнем добробуту) може породити нову хвилю нігілізму й анархії. Нинішнє покоління не може миритися з тим, що воно приречене на животіння в бідності, безправ’ї, несправедливості. Якщо Україна не здійснить перехід до ринку і не зуміє ввійти у світову цивілізацію, то можливий повний розвал держави і суспільства. А тому, строго кажучи, настройка консерваторів[113] на «удобрення» нинішніми поколіннями ґрунту для майбутніх може лише зруйнувати волю до радикальних змін.

Однак, якщо розібратися, за більше ніж десять років реформ в Україні провалилися не ідеали регульованого ринку взагалі, а їх невдале втілення, не госпрозрахунок як такий, а пародія на нього, не кооперація якою їй належало бути, а виродлива кооперативна практика, коли кооперативи використовувалися номенклатурою для збагачення.

Чому ж узагалі  життєздатні і навіть рятівні для економіки ідеї були в конкретно українській ситуації відразу ж дискредитовані? Причина не стільки в ситуації, що дісталася в спадок  від минулого (хоча вона, звісно, несприятлива), а в невдалому варіанті її перетворень.

По-перше, реформа почалася з локальної ланки економічної системи — з госпрозрахунку на підприємстві, тоді як успіх міг мати місце лише за умови всебічного перетворення системи як цілісності.

По-друге, реформа почалася зі змін у способі господарювання, а тим часом заміна однієї системи іншою, що якісно відрізняється, передбачає докорінне перетворення відносин власності. Коли ж почалися, хоча і з запізненням зміни у відносинах власності, вони виразилися лише в множенні числа (плюралізму) власників. Тим часом в умовах вирішальної переваги державної власності успіх реформ, у тому числі і дієздатність інших форм власності, недосяжний без докорінного перетворення в системі власності і управління.

По-третє, сталося так, що суспільство, яке називало себе соціалістичним, виявило байдужність до процесів нездорової соціально-статусної диференціації населення і тим самим допустило відтісненя на другорядні позиції авангардних соціальних структур, особливо технічної, наукової інтелігенції, вчителів, лікарів, авангардних загонів робітничого класу, селянства (фермери).

Повернемося, однак, до першої обставини — до шансів на успіх реформи, на тривалий час обмежуючої ринкові відносини рівнем первинної ланки — підприємства, тобто змінами локальними.

Шанси ці, що відразу було зрозуміло, ілюзорні. Неможливо сполучити на практиці госпрозрахункові зміни на підприємствах, у тому числі заробляння ними засобів шляхом підприємництва, зі збереженням монополістичної, антиринкової, подавляючої ініціативу командної системи господарювання, що регулює діяльність підприємств лише у світлі регламентування. Підприємства, що переводилися в таких умовах на самофінансування, приречені на безгрішшя, або на «добування» засобів в обхід офіційних зв’язків, тобто способами, властивими тіньовій економіці. І хоча такого роду дії підприємств підривають, а потім і руйнують командно-адміністративну систему, однак підсумком розвалу є не ринок, а хаос і розкладання, коли підприємства стають банкрутами.

Але хаос перетворює первісні задуми в їх протилежність. Замість ринкового регулювання, при якому, як писав про це К. Маркс, власник грошей тримає в кишені світовий зв’язок, тобто можна вільно здобувати що завгодно в будь-якому куточку земної кулі, ми одержали небачену навіть для нашої країни антиринкову ситуацію. Втілювали в життя абсурдні утопічні ідеї Сталіна про заміну товарообігу прямим продуктообміном: підприємства, уже не покладаючись на підірвану владу плану і не відчуваючи сили ринкових регуляторів, пішли по лінії допотопного обміну: «Я тобі даю метал, ти мені — цеглу». А це, в свою чергу, розкручує маховик економічного розвалу ще  більшого ступеня.

Негативні наслідки прийнятого на озброєння в пострадянських країнах явно руйнівного варіанта реформ неважко було передбачати. Зарані зрозуміло, що в економіці, як і в будь-якому організмі, не можуть взаємозалежні органи функціонувати, працюючи в протилежному   режимі або ж знаходячись довгий час у відриві один від одного.

Висновки про неприйнятність варіанта реформи, що почалася з простого госпрозрахунку підприємства, можна було зробити і на основі передреформного досвіду в умовах СРСР, ще до його розпаду.

Невдачі, породжені саме локальним реформуванням, суспільство випробувало багаторазово. Так, у період 70-х — початку 80-х років марно намагалися саме тим же способом — за допомогою локальних, а не цілісних змін — удосконалити економічну систему. По черзі впроваджувалися то «щекинський метод» і бригадний підряд, то різні механізми стимулювання впровадження нової техніки, то програмно-цільовий підхід до планування, то так званий широкомасштабний експеримент, що стосувався госпрозрахунку. Та й багато чого іншого то в одній, то в іншій ланці економічної системи проголошувалося рятівною для соціалізму знахідкою.

У більшості ж випадків самі по собі впроваджувані форми були раціональні; багато з них, як, наприклад, бригадний  підряд програмно-цільове планування, демонстрували високу ефективність у світовій економічній практиці. Але в СРСР після дуже короткого тріумфу неминуче відбувалося відторгнення кожного з цих нововведень через несумісність окремих прогресивних змін із загальним укладом, конкретними властивостями економічної системи, що віджила себе.

І хоча у всіх цих випадках учені знову і знову спостерігали марність спроб локальних змін, переконувалися у невідворотності змін у системі як цілісності, пострадянські економічні реформи начебто за злим наміром або чиїмось корисливим інтересом були початі знову з окремої, з локальної зміни, а не зі змін у макроекономічних процесах, що перетворюють і ціле, і окреме.

Звернемося тепер до другого з трьох названих вище фатальних прорахунків. Реформи повинні були б початися з докорінних якісних змін у державній власності, а не з реформи господарювання, узятого поза власністю, і не з простого множення видів її (власності) форм.

Як відомо, слідом за локальними змінами в господарюванні — впровадженням госпрозрахунку — набула розвитку кооперація, тобто був даний простір формі власності, що виступає по відношенню до державного в якості альтернативної.

Цей підхід, слідом за госпрозрахунком, створюючи оманливу видимість ринкових перетворень, вносив дисонанс у застарілу систему виробничих відносин, руйнуючи і без того істотно деформоване державне привласнення і, особливо, обмінно-розподільні процеси.

Вийшовши на арену, кооперація виявилася поза конкуренцією, потрапила в унікальне, безпрецедентне для світової практики положення монополіста стосовно величезного споживчого попиту, неспівставного з її надто малими можливостями. Звідси небачена досі можливість легально наживатися за рахунок підвищення цін, спекулятивних операцій, паразитування на ресурсах державних підприємств, поставлених реформами, як уже говорилося, у ситуацію вимушеної залежності від угод неформального характеру. У підсумку, кооперація, яка могла б стати фактором оздоровлення державного сектора, перетворилася в джерело додаткової дестабілізації. Її сусідство з державними підприємствами лише знецінювало працю останніх і аж ніяк не створювало ситуації конкуренції. Коли ж за наївністю реформатори закликали державні підприємства конкурувати з кооперативами, то це нагадувало пропозицію змагатися людині в мішку з людиною, що вільно біжить.

Невдале розгортання в Україні кооперації підтвердило відому, але забуту реформаторами думку: зміна відносин власності досягається не тільки множенням числа суб’єктів (плюралізм власності), але, головним чином, через перетворення внутрішнього змісту кожної форми, у тому числі і державної.

Оскільки в українському варіанті загальнодержавна власність — була основна, то її безпорадність неминуче паралізує систему в цілому, сприятиме викривленості будь-якої іншої альтернативної форми власності.

Це відома істина, тому починати реформу необхідно було з рішення долі саме державної власності. З цього приводу могло і не бути підказки Заходу, до цього зобов’язані були додуматися українські реформатори.

А якщо, скажуть нам, можливості державної власності вже вичерпані і вона підлягає заміні альтернативними формами власності? Навіть у цьому випадку починати необхідно було саме з державної власності як охоплюючої основну частину потенціалу суспільства. Тому що тільки переведення головного масиву економіки в режим ефективного використання може вчинити на економіку системний вплив, послужити детонатором, запусковим механізмом оживлення народного господарства в цілому. Але насправді можливості державної власності не були вичерпані. Більше того, до пошуків кардинального рішення у цьому головному для економіки напрямку в Україні ніхто навіть не приступав.

За повідомленнями різних аналітичних центрів України, за відгуками таких авторитетних політиків і економістів, як В.Пинзеник, Ю. Пахомов, В.Масол, Є. Марчук, І. Лукінов. А.Чухно,  В.Черняк й інших, економічні реформи в Україні були зведені до простого роздержавлення власності, та й то половинчатого. Сертифікатна приватизація виявилася неефективною і тільки викликала невдоволення серед народу. Крім того, економічні реформи не були забезпечені політично.

Взаємодія політики й економіки в тому і полягає, що економічні перетворення підтримуються політичною владою, політичною волею керівників країни, а економічні перетворення забезпечують політичну стабільність країни, політичного режиму.

У пострадянських країнах такої взаємодії, взаємовпливу не спостерігається. Тому діями політичної влади незадоволені керівники і державних, і змішаних, і приватних підприємств, і в цілому народ. Адже давно відомо, що реформи повинні носити цілеспрямованй, системно-структурний характер, охоплювати і політичну, і економічну сфери.

А економічні зміни в епоху розвалу СРСР і в пострадянський період завжди були локальними. Тим часом державне привласнення, що регулює економіку в масштабах суспільства, за рахунок часткових змін (типу госпрозрахунку й оренди) не може бути змінене. Такі зміни при незмінності решти можуть тільки руйнувати і знесилювати державну власність. Удосконалюватися ж вона може лише за умови взаємопов’язаної зміни всіх ланок цілісної економічної системи і, головне, на основі змін у макроекономічних процесах, а не тільки в процесах локального характеру. А також економічні перетворення повинні супроводжуватися політичними реформами.

Удосконаленню державної власності повинне передувати застосування владних функцій держави. Саме держава, явившись у новій іпостасі, повинна була служити суспільству. Вона повинна була різко зменшити елементи матеріально-фінансової, грошово-товарної незбалансованості, створити умови для конкурентності, забезпечити первинні передумови наступного формування ринкового середовища. Акції держави, що проводилися у даних напрямках, повинні були бути щонайменше наступними:

1) оздоровлення грошової системи;

2) здійснення доступних центру структурних зрушень, у тому числі на користь сільського господарства, будівництва житла, випуску товарів народного вжитку;

3) звуження неефективних, надмірно роздутих галузей і сфер народного господарства;

4) закриття, реконструкція, перепрофілювання нежиттєздатних підприємств, поставляючих «непридатну» продукцію;

5)   проведення організаційно-диверсифікаційних мір, що забезпечують демонополізацію промисловості, її конверсію;

6) створення механізмів вивільнення, перекваліфікації, перебудови і соціального захисту робочої сили, що вивільнювалася.

Не підлягає сумніву, що без попередньої реалізації владної функції держави, упорядковуючої економіку, реформа в нашому суспільстві була неможлива. Зміни в господарському механізмі, спрямовані на удосконалення, радикальні зміни, що безпосередньо змінюють власність, повинні бути в повному сенсі всеохопними. Вони повинні:

1)  перетворити вищі ешелони і структури політичної й економічної влади, механізми управління, фінансово-банківську систему і ціноутворення;

2) впровадити оптову торгівлю засобами виробництва замість регламентованого матеріально-технічного постачання;

3) увести пайову участь трудових колективів у прибутках замість ретельно розписаного, зрівняльного розподілу і т.д.

Удосконалення державної власності є, таким чином, наслідком якісного перетворення господарського механізму в його вирішальних системотворчих ланках. Перетворення ці повинні бути системними, пронизаними інтегруючою ідеєю, а саме — переорієнтацією на інтереси споживача, на конкуренцію, де державні, змішані, акціонерні і приватні підприємства конкурують на рівних. Політична влада повинна створити не тільки рівні умови конкуренції, але й забезпечити державні підприємства ефективними менеджерами, стежити за їх діяльністю, щоб вона була спрямована на розширення параметрів свободи і заповзятливості державних підприємств[114].

Держава не може залишити їх — виживайте, як можете — фактично віддавши їх у власність «червоним директорам». Якщо вона припинить контроль за їх діяльністю, то директори витиснуть політичну бюрократію із системи виробництва, перетворять державну власність у засіб збагачення, змушуючи державу розплачуватися за економічні, політичні і соціальні наслідки безгосподарності, за розкрадання державної власності, за нечесне присвоєння прибутку підприємств, за невиплату зарплати. Це і відбулося в пострадянських країнах, де державні підприємства були використані для збагачення пострадянської еліти, а держава несе відповідальність за неефективність, розвал економіки.

Державні підприємства виявилися малоконкурентними, вони пограбовані мафіозно-клановими угрупованнями. Навіть у збитковій пострадянській економіці треба було пов’язати економічні перетворення з іншими складними підсистемами. Інакше ми не знаємо — чи то потенціал свободи, чи то свавілля, чи то націленість на обслуговування «верхів», чи то орієнтація на інтереси споживача візьмуть верх. Так, якщо державний норматив неминуче обертається свавіллям центра, то єдиний норматив для державних, змішаних і приватних підприємств, якщо це навіть податок, заряджений стимулами виживання і підприємництва. Ті ж розходження існують між регламентованою ціною і ціною рівноваги, між жорстко планованим фондом зарплати й оплатою праці як часткою кінцевого результату господарювання. Навіть дотація, видана різними способами, у цьому сенсі може призвести до різних результатів.

Дивно, але у прихильників нинішнього, що вже скомпрометував себе варіанта занадто ліберальних економічних реформ, уявлення про шляхи і способи удосконалення власності зводяться знову лише до плюралізму її форм і суб’єктів. Пояснюється це, очевидно, не тільки відразою до державної власності, як до економічного монстра, але і вузькістю поглядів, що зводять власність до правочинності (право володіння, розпорядження і користування) і суб’єктів.

А тим часом зведення відмінностей у власності до її історичних форм і суб’єктів (дрібний власник, капіталіст, державна монополія) характерне лише для нерозвиненого суспільства, наприклад, для Росії минулого століття. У сучасних же суспільствах, з їх складними взаєминами і найтоншими механізмами регулювання інтересів, акценти помітно змістилися. Хоча відмінності, що стосуються форм і суб’єктів власності (приватної, державної й ін.) збереглися, однак вони виявилися згладженими, зрушеними в русло законодавчого регулювання. Відбулася своєрідна конвергенція, обумовлена підвищенням залежності кожного з власників від діючих у суспільствах дуже складних регулюючих систем. На цій же основі виявилися, відсутні раніше, можливості відновлення будь-якої форми власності шляхом переформування її глибинного змісту, що, в свою чергу, досягається завдяки мистецтву відлагодження господарського механізму, його конкретних економічних і організаційних форм. Марксова теза про те, що відносини власності реалізуються через сукупність конкретних форм, набула у сучасній цивілізації нового змісту.

Про високу ефективність державної форми власності свідчить світовий досвід, особливо досвід таких процвітаючих країн, як Таїланд, Південна Корея, КНР, Сінгапур і т.д.

Практика формування господарських систем у країнах капіталізму — це підсумок не стільки прогресивності політичного ладу, скільки високого злету соціальної творчої конструкторської думки, що не поступається за критеріями новаторства конструюванню в техніці. І в залежності від задуму, втіленого в тій чи іншій господарській формі, вона може впливати на інтереси і поведінку державного підприємства в умовах капіталізму дуже по-різному: чи то спонукати до вільного, нічим не обмеженого пошуку, чи то — до регламентованого виконавства.

Звичайно, сучасні держави Заходу маніпулюють не тільки змістом, але і змінами у формах власності. Співвідношення форм власності періодично змінюються в бік то розширення, то звуження арсеналу державної форми. Але неправильно відносити державну власність до розряду безперспективних тільки тому, що перебудова в Україні за часом збіглася з циклічним переворотом у ряді країн Заходу убік розширення зони приватної власності. Немає сумніву, що згодом економіка вступить там в іншу фазу.

В українській нинішній ситуації ставка на державну власність не тільки можлива, але й неминуча. Саме оживлення державного сектора — неодмінна умова гармонічного й ефективного включення в систему всіх інших форм.

В українського минулого і сьогодення свої реалії, і з ними не можна не рахуватися. Поворот до іншого майбутнього, у тому числі до різноманіття форм власності, повинне включати момент спадкоємності, опори на існуюче, інакше сам перепад від одного стану до іншого виявиться руйнівним. Адже саме в історії Росії й України, та й інших країн, незліченними трагедіями обернувся девіз: «…ми старий світ зруйнуємо до основи…». Минуле потрібно змінювати відповідно до діалектичного принципу зняття, тобто поглинання і видозміни його сьогоденням і майбутнім.

Інші форми власності, нехай вони навіть і більш ефективні, повинні пройти дуже довгий шлях становлення, перш ніж вони будуть спроможні задовольняти масовий попит. Сам по собі перехід засобів виробництва з одних рук в інші — від держави до приватників або ж в групове володіння — не дасть, всупереч ілюзіям, очікуваних змін у змісті відносин привласнення. Від формальної передачі виробничого потенціалу до фактичного ним оволодіння — велика дистанція. І мова йде не тільки про тривалий селекційний добір ділових людей з маси безпомічних, що неминуче переважають у перші реформістські роки, не тільки про налагодження невідомих нам поки що економічних регуляторів, але і про подолання опору тієї чималої частини населення, що, пристосувавшись до пануючих в країні протягом десятиліть урівняльних традицій, сприймає відродження багатих, заможних шарів украй вороже[115].

В умовах, коли розпад державної власності не компенсується дієздатністю інших форм, останні надовго залишаються один на один з величезною прогалиною незадоволеного попиту. Ця обставина, перетворюючи ще не сформованих власників, у всевладних монополістів, розкручуючи на цій основі маховик хижацького привласнення, може викликати могутні соціальні бурі. Навіть наплив закордонних товарів не рятує.

Хотілося б відзначити перебільшення, що складаються останнім часом навколо окремих альтернативних до державної форм власності. Щодо приватної власності то вже говорилося, що її суб’єкти аж ніяк не ті, які відомі по пробудженій генетичній пам’яті, скажімо, пам’яті того ж НЕПу. Включеність приватника високорозвинених країн Заходу в систему залежностей, у тому числі і регульованих, дуже велика, він в певному відношенні повніше включений у механізми планування монополії, ніж наше, лише «по видимості» кероване підприємство з боку держави.

Особливо багато ілюзорних надій пов’язується з так званою народною, груповою власністю, тобто власністю трудових колективів. Міркуючи теоретично, з урахуванням віддаленої перспективи, варто сказати, що власність трудових колективів, очевидно, — ідеал майбутнього. За критеріями соціалістичності, взятих в чистому вигляді, вона перевершує державну. Однак, у даній конкретній українській ситуації навряд чи можна розраховувати на ефективність масового переходу до такої форми власності.

Колективна власність поки що має вузькі границі, а саме ті, котрі окреслені її нижчим різновидом — власністю кооперативною. Вона ефективна в умовах невеликого взаємооглядового колективу, в якому зв’язок між особистим внеском, кінцевим результатом і одержуваним доходом є тісним і відчутним.

В умовах же багатосотенних, а то і багатотисячних колективів велика небезпека перетворення групової власності у варіант нічийної, оскільки зв’язок між працею і кінцевим результатом тут розмитий, знеособлений, а тому дає про себе знати негативний ефект спільного казана. Привласнення в таких умовах проймається колективним егоїзмом, орієнтується на швидкий ефект на шкоду стратегічному розвитку, що дає, як правило, результат, відкладений на багато років.

Колективна (групова) власність виявляється позбавленою і гостроти приватного інтересу, що підстьобується стимулами виживання, і регулюючого владного впливу, властивого державній власності. Гадають, що вона істотно поступиться в ефективності приватній власності, особливо в умовах України й інших пострадянських країн.

Звичайно, зразки успішної роботи колективів, що викупили у держави засоби виробництва, є. Однак вони, — як наприклад центри по лікуванню хвороб ока С. Федорова, — феномени нетиражовані. Успіх визначається, як правило, видатними й унікальними особистими якостями керівників. Робити ставку на такого роду зразки — все одно, що орієнтуватися на командне  управління з огляду на успішну роботу декількох колективів, особливо армійського зразку.

Аналіз преси України показує, що в умовах кризи в країні працюють більш-менш успішно деякі підприємства в промисловості і сільському господарстві. Але не вони визначають загальну картину розвитку. При цьому дослідники не повинні піддаватися і заворожливому впливу ідей викупу робітниками підприємств у розвинутих країнах капіталу. Досвід цей, навіть якщо він міцний, навряд чи  може бути відтворений на ґрунті наших деформованих інтересів, дестабілізованих стимулів і в умовах відсутності цивілізованого економічного середовища.

Не виключено, що трудові підприємства, в тому вигляді як вони існують у країнах Заходу, будучи свідченням сходження суспільства на ступінь постіндустріального розвитку, недоступні для нас у найближчій перспективі. У цих країнах такого роду соціальна практика синтезує занадто багато з того, що в нас відсутнє: і вікову «включеність» працівників в атмосферу підприємництва, і звичку зацікавлено і сумлінно трудитися, що ввійшла у свідомість поколінь,  і довіра до довгострокових стратегічних рішень керівників (так само як до реалізуючої їх владної еліти), і налагодженість механізму залучення індивідів у колективний інтерес.

До такого стану, що є наслідком тривалої еволюції на шляхах політичної цивілізації й економічної культури, нам ще далеко. У наших же умовах, умовах політичної й економічної кризи і розпаду середовища економічного мешкання, ідея переходу до народної власності виглядає як чергова утопія, підживлювана почасти раболіпством перед модними, але недоступними ідеями, а почасти общинними псевдонародними ілюзіями. Вона виглядає гуманістично, але може дати антигуманні наслідки.

Реформа, щоб бути успішною, повинна спиратися на природно-історичні закономірності. А це передбачає опору на реалії, їх врахування. І які цілі, а звідси, і напрямки не намічалися реформою, зміна руху повинна нагадувати регульовані потяги, а не раптові кидки вперед та назад.

Наголос на природно-історичних закономірностях означає в першу чергу врахування характеру і рівня розвитку виробничих сил суспільства. Але вони оцінюються аж ніяк не за технічними, а за суспільними критеріями, особливо щодо людського фактору як головного елемента в системі продуктивних сил.

До реалій природно-історичного процесу, що лежить в основі будь-якої реформної стратегії, відносяться також виробничі відносини, а значить, і організаційно-економічна інфраструктура, що опосередковує рух речовинного й особистісного факторів виробництва. І якщо кінцеві, особливо віддалені в часі соціально-економічні задуми господарської реформи можуть мати як відправний пункт в основному лише потреби розвитку продуктивних сил, то в ході формування найближчих перехідних форм важливо в більшій мірі відштовхуватися і від усього різноманіття політичних, економічних і соціальних реалій.

Можна гадати, чи добре були продумані кінцеві цілі економічної реформи. Але те, що перші, як і наступні її кроки здійснювалися у відриві від реалій, очевидно. У них переважало прагнення продемонструвати всьому світу прихильність до модних ідей, що володіють свого роду презумпцією авангардності, набути ім’я прогресивних за рахунок зовні ефектних акцій. Реальність же помстилася за всю цю містифікацію розвалом економіки і соціальними ексцесами. Економіка вимагає кропітких, непоказних прозаїчних дій; вона мстить тим, хто перетворює її, у гонитві за успіхом і славою, у театралізовану площадку. Тягар же помилок і авантюр лягає на народ, суспільні відносини дезорієнтуються.

Третя обставина, що підірвала можливість прогресивного розвитку, полягає, як уже відзначалося, у безтурботному відношенні до соціально-статусної диференціації, диференціації не тільки надмірної, але і руйнівної, що стала в основному наслідком прорахунків у конструкціях економічної реформи.

Головною метою економічної реформи є ефективність і добробут. Але досягнення такого роду генеральної мети повинно супроводжуватися і контролем за цілями побічними, що впливають дуже істотно на загальні економічні результати.

Серед такого роду побічних, але далеко не другорядних цілей виділяються залежні від економіки процеси переформування соціальних структур. Відомо, що світовий прогрес ґрунтується багато в чому на пріоритеті матеріально-статусного положення і соціальної престижності авангардних верств і груп сучасного суспільства, насамперед науково-технічної і гуманітарної інтелігенції, робітників, що представляють суб’єкта постіндустріальних технологій. Саме ці верстви і групи, працюючи багато в чому на віддалене, стратегічне майбутнє, визначають динамізм руху на шляху прогресу. І ці верстви і групи виявилися соціально обділеними. Тому почалася їх пролетаризація, яка має антигуманний характер.

Реформа, проведена в країні, погіршуючи в основному матеріальне становище народу, впливає на різні верстви і групи далеко не однаково. Проголошений принцип надання кожній формі власності рівних можливостей дав могутній поштовх соціально невиправданої диференціації, оскільки, і цього належало очікувати, умовно рівна за результативністю праця в державному й індивідуально-кооперативному секторах оплачується по-різному. Високі доходи кооперативів, індивідуалів, приватників були пов’язані багато в чому з ринковими привілеями (збагачення за рахунок цінового фактора, узаконеної спекуляції й інших аналогічних джерел), у найкоротший термін вивели цей соціальний прошарок у розряд привілейованого, що поступається за розмірами привласненого багатства хіба що тіньовим ділкам.

Звичайно, цей прошарок чисельно був незначний. Але, по-перше, він виявляв на інші сектори резонансний вплив, що значно перевершує за масштабами ефект чисельності. А, по-друге, навколо приватно-кланового сектора годується і розбещується переважаючий за масштабами шар різного роду служивих людей, не говорячи вже про рекет.

Могутній клас тіньової економіки розширив межі економічної влади і багатства, без сорому зажив «красивим життям» значно розширюючись саме за роки реформістської імітації. Сценарій реформи щонайліпше сприяв цьому. Ніхто не знає, яка чисельність персоналу тіньової економіки. Але немає сумніву, що в сучасних умовах за її законами живуть багато мільйонів. Та інакше і бути не може, адже в цьому секторі виробляється 50-55% валового національного продукту[116].

Матеріальне, а разом з тим і соціальне піднесення величезного прошарку заповзятливих людей було б для країни, що вступає в ринкову економіку, найбільшим благом. Адже саме ці якості, настільки потрібні в період реформ, десятиліттями знищувалися й атрофувались.

Але треба бути наївним, щоб робити ставку на нинішніх тіньових і напівтіньових підприємців. Люди ці, навіть якщо багато хто з них має інноваційні здібності, збагатилися в основному за рахунок обману, спекулятивних угод і підкупу посадових осіб. А тим часом ділові відносини в сучасній економіці, буквально витканої з незліченних залежностей, виявляються ефективними тільки за умови ідеально чесного ведення справ. Дотримання кодексу підприємницької етики давно уже в усіх процвітаючих державах стало вирішальним фактором спрощення обліку і звітності, здешевлення і скорочення контрольно-управлінського апарату, величезного прискорення грошового і товарного обігу. Поза цими принципами немислима також реальна інформатизація: приписки й утаювання перетворили б її, позбавлену контролю, у механізм дезінформації, що веде до національного лиха.

Доводилося чути думку, що фаза, подібна до первісного нагромадження капіталу, для нас неминуча, що саме з мутної піни згодом, в результаті тривалої селекції, вийдуть на арену нормальні підприємці. Ця теза видається нам спірною.

По-перше, і в цьому випадку (якщо б ми постали перед необхідністю подібної тривалої еволюції) наше суспільство виявилося б унікальним навіть за критеріями первісного капіталістичного нагромадження.

Справа в тому, що хижаки, настільки яскраво описані в літературі, були в суспільствах, що пройшли подібну еволюцію, далеко не єдиними. Серед першопрохідників-підприємців відомо чимало цілком порядних людей, що володіли діловою хваткою й енергією. Про це також свідчить велика частка літератури, в тому числі мемуарної. Тому Україна, у випадку запрограмованої опори на тіньову економіку, була б унікальним суспільством, що майже цілком рекрутує підприємців із злочинців, що уникли покарання. Безсумнівно, що пропонована деким легалізація тіньової економіки дала б саме такий результат, безпрецедентний у світовій практиці.

По-друге, наявність часу, розрахованого на селекцію ділових людей із осіб сумнівної репутації, — розкіш для України недозволенна.

Зате можлива зміна сценарію реформи, що дає справжній простір ринку і госпрозрахунку, а отже, забезпечує вихід на арену підприємництва нормальних працівників, скованих досі віджившими себе відносинами. І саме на цьому широкому фоні в умовах реальної конкурентноздатності державної власності втратить силу тіньова економіка і народиться нормальна.

Таких умов поки що немає. Має місце інше: йде процес неухильного піднесення тих тіньових і дрібнотоварних структур торгово-ремісничого типу, які в жодній з розвинутих країн не визначають собою ліній економічного і соціального процесу[117] . У той же час через безсилля держсектору відбувається прискорена деградація науково-технічної і гуманітарної інтелігенції, авангардних прошарків робітничого класу, а також й інших структур, що виступають на світовій арені справжніми носіями прогресу. Саме ці прошарки і групи відтискаються на узбіччя, катастрофічно втрачають престиж і статус, їх праця знецінюється високими прибутками ділків тіньової і напівтіньової економіки. Наслідки цих деформацій незіставні з іншими, у тому числі із суто економічними. Вдалий поворот у реформі і включення в економічне життя України світового капіталу в короткий термін можуть виправити положення, приміром, у сфері споживання. Втрати ж, пов’язані з ламкою і деградацією авангардних соціальних структур, непоправні протягом десятиліть. Тому безпечне відношення суспільства до даної, стратегічної властивості проблеми згодом може обернутися трагічними для країни наслідками, її відкотом на задвірки світового співтовариства.

Проблема взаємозв’язку, синхронізації політичних і економічних перетворень гостро стоїть у всіх пострадянських країнах, у тому числі як в Росії, так і в Україні, про що говорять оцінки російських учених.

Ситуація 1989-91рр. характеризувалася настроями дистанціювання від радянського способу життя, орієнтаціями на спосіб життя, де головне — особистий успіх, уся відповідальність за злидарське існування — покладалася на попередній режим. Невдачі лідерів 80-х років пояснювалась небажанням проводити реформи. 1999-2003 роки виявилися часом переоцінки вже «нових цінностей» пострадянського розвитку.

Якщо в 1989 р. кількість тих, хто вважав, що їх фінансові обставини покращилися, була приблизно рівною кількості тих опитаних, хто вважав, що їх матеріальне становище стало гірше, то вже в 1994 році тільки 5% респондентів відзначили поліпшення добробуту, 55%  – гадали, що їх матеріальне становище погіршилося, 35% вважали, що воно залишилося без змін. Усе це позначилося на рівні і характері підтримки реформ. Якщо в 1989 році за підтримку економічної політики уряду СРСР виступало більш 60% населення країни, то в 1994 році тільки третина дорослого населення Росії висловлювалося за продовження реформ. Число супротивників реформ теж коливалося приблизно на тому ж рівні — 35-32%. Решта населення, не мала визначеної позиції, тобто, ми бачимо, що суспільство розкололося нарівно на прихильників і супротивників реформ.

Криза, яка зворушила Росію восени 1998 року, не поліпшила, а погіршила співвідношення прихильників і супротивників реформ, що проводилися у ній. Тільки в зв’язку з обранням Президентом Росії В.Путіна кількість прихильників реформ почала зростати.

Вищевикладене дозволяє нам зробити ряд висновків:

Формування політики реформ у пострадянських і в цілому в країнах, що колись входили в соціалістичну співдружність, проходить важко і суперечливо. Результати такого формування в більшій мірі негативні. Більше позитиву в центральноєвропейських і прибалтійських країнах, що уникли кардинального руйнування політичної й економічної структур суспільства, з’єднали революційний і реформістський шлях розвитку.

Значною мірою без відповідей залишилися питання: як перейти від монополії і тоталітаризму до демократії і ринку? Що краще — «освічений авторитаризм» чи «коаліції, що шиті білими нитками, готові в усяку хвилину розвалитися» (Р. Дарендорф). Але стало ясно, що уряди без сильної політичної волі реформи здійснити не можуть.

Спроби проведення політичної й економічної модернізації здійснюються методологічно необґрунтовано, безсистемно. Політика й економіка, замість взаємного посилення, часто суперечать одна одній і тим самим послабляють модернізаційний процес. Відбувається це через відсутність цілей суспільних перетворень, не визначаються їх засоби, а тому немає і результатів. Це, у свою чергу, дегуманізує суспільні відносини.

Спроби офіційних засобів масової інформації нав’язати народу думку, що реформи все-таки йдуть, приводять до зворотного результату: народ втрачає усяку віру в успіх реформ, довіра до влади й органів масової інформації стає пасивною. У суспільстві зростає потенціал соціальної напруги.

У даній ситуації важливо не призупинити курс реформ, а інтенсифікувати його за рядом таких напрямків, як модернізація національної економіки, підтримка національного виробника і захист його від експансії зовнішнього споживчого імпорту, безкомпромісна боротьба проти мафії, бюрократизму і т.д. Саме опора на власні сили, як головна теза реформ, дозволить конструктивно вирішувати економічні і соціальні проблеми України в XXI столітті.

При дослідженні ж нинішнього економічного життя України чітко видно явні її протиріччя і безглуздості: відсутні правові і господарські механізми переходу власності з рук неефективних власників до ефективних; тіньова економіка виявляється більш ефективною, ніж нетіньова; немає усвідомлення того, що українські товари повинні відповідати світовим стандартам, оскільки ми включені у світовий ринок товарів і послуг; безробіття вважається тимчасовим явищем і т.д.

Але ж ці протиріччя складають сутність нашого життя. Коли очевидно, що могутні політико-фінансові клани противляться реформам, те це неспроста. Їх влаштовує нинішня ситуація: такий собі «соціалістично-мафіозний капіталізм» по-українському, з частково клановою владою, слабкою державою, не усталеним законодавством. У такій ситуації можна провернути будь-яку комбінацію в економіці і політиці.

У колишній радянській і нинішній пострадянській літературі поняття «капіталістична система Заходу» мало на увазі, що в країнах Заходу існують подібні економічні системи. Тому вітчизняні риночники, що заявляють про готовність України інтегруватися в Західну Європу, вважають, що існуюча модель «соціалістично-мафіозного капіталізму» по-українському є першим кроком на шляху до такої інтеграції. Але це велика омана. Така модель ніколи не буде прийнята західними демократіями, що вважають Україну кримінальною, корумпованою державою.

Крім того, українським аналітикам варто мати на увазі, що на Заході існують національні моделі капіталізму, що істотно відрізняються одна від одної. І якщо Україна збирається інтегруватися в капіталістичну систему, то вона або повинна обрати за зразок якусь конкретну модель, або ж створювати національну модель компілятивного типу, запозичаючи елементи господарювання в різних капіталістичних країнах. Другий варіант значно складніший, оскільки потрібен складний синтез елементів, що може виявитися не під силу такій слабкій державі, як Україна.

На нашу думку, Україні ближче досвід економічного розвитку Франції, ніж, наприклад, США. Основною особливістю національної моделі капіталізму у Франції є значна роль держави в економіці. У США ж регулююча роль держави зримо нижча, а державний сектор економіки невеликий.

Іншою особливістю Франції є велика роль держави й в інших сферах громадського життя — в освіті, охороні здоров’я, соціальному забезпеченні, енергетиці, транспорті і т.д. При безпосередній участі державних структур у країні витрачається 54 відсотка ВВП. У державному секторі економіки трудиться кожен четвертий француз, хоча процес приватизації в останні роки заохочується урядом. У той же час гасло, проголошене бувшим прем’єр-міністром Франції Ліонелем Жоспеном, яке звучало наступним чином: «Так — ринковій економіці, ні — ринковому суспільству», виявилося хибним. Французи відмовили Жоспену в довірі і не обрали президентом, сказавши “да” ринковому суспільству.

Цікавий для України і досвід здійснення реформ у Німеччині в 50-60-х рр., і модернізації економіки Східної Німеччини в 1990-2003 р., де держвласність була домінуючою. Можливо, більш уважно треба подивитися і на хід реформ у Південно-Східній Азії, де успіхи очевидні.

Поки ж ті сутнісні зміни в економіці України, що відбуваються, не задовольняють ні більшу частину політиків, ні народ.

Тому можна констатувати, що сутнісні зміни в економіці України вже привели до серйозних змін у схемах соціально-економічної залежності людей від різних економічних суб’єктів і в механізмах соціального паразитизму. Мова йде про схеми легальної економічної залежності і про соціальне паразитування як незаконне, часто насильницьке, присвоєння частки суспільного продукту.

Схеми соціально-економічної залежності людей істотно змінилися, оскільки почався перерозподіл державної і колективної власності, різко зросла частка приватної власності. Частка людей, що безпосередньо залежить від економічної діяльності держави, стала зменшуватися. І не тільки тому, що частина населення придбала приватну власність або стала працювати в сфері приватного підприємництва, обслуговування і т.д., але й тому, що держава рішуче відмовилася підтримувати цілі галузі промисловості, сільське господарство, обслуговування, кинувши їх напризволяще.

Соціально-економічна залежність від держави знизилася нерівномірно: повної «незалежності» практично не спостерігається; приватний рівень доходу громадянина більш 70%, вважають дослідники, є показником більшої незалежності від економічної діяльності держави; менша частка «незалежних» доходів індивіда в сімейному бюджеті свідчить, що він у різній мірі істотно залежить від економічної діяльності держави; так звані «бюджетники» цілком залежать від неї, хоча й чисто теоретично.

Однак не слід спрощено розуміти економічну «незалежність». Усі громадяни залежать у різній мірі від економічної кон’юнктури, державної політики, правової і податкової бази, що блокують або заохочують ті чи інші види економічної діяльності, від державної підтримки соціальної і гуманітарної сфер.

В активній економічній позиції держави зацікавлені всі лояльні до інтересів суспільства громадяни. Але розходження в специфіці вимог до напрямків активності цієї позиції теж є: а) чим економічно активніші, адаптованіші до умов і мобільніші громадяни і соціальні групи, тим більше їх прагнення до нормалізації податкового законодавства, що заохочує економічну активність, до приборкання злочинності, у тому числі корупції, « що заважає працювати»; б) чим менш економічно самостійна соціальна група, тим чіткіше звучать вимоги усередненого матеріального забезпечення – «мені, як усім».

Носії кримінальної свідомості і дій поводяться «незалежно», хочуть жити за рахунок держави і суспільства, протиставляючи себе закону і суспільній моралі.

Механізми соціального паразитизму в сучасних умовах також перебудовуються. У «соціалістичному минулому» не вважалося ганебним користатися всілякими благами за рахунок «загальнонародної держави», а значить народу, особливо в сфері бюрократії. «Утриманство» за рахунок держави сьогодні прийняло зовсім інші форми. По-перше, бюрократія перестала «соромитися» жити за рахунок експлуатації державного механізму (зарплата, хабарі, присвоєння власності, прибутку і т.д.), розглядаючи його, як свою «дійну корову». По-друге, різко скоротилася соціальна добродійність держави, що живить побутовий паразитизм — фальшиву інвалідність, приховане безробіття і т.д. По-третє, орієнтації на державний патерналізм — «держава повинна нести відповідальність за гарантоване забезпечення громадян» — скорочуються, хоча усе ще й високі серед осіб літнього віку, що складають групу «соціально підопічних».

Окремо стоїть група люмпенів, тих що свідомо паразитують на державі, жалості громадян і займаються незаконним бізнесом (наприклад, наркотиками), тих що не бажають працювати і живуть жебрацтвом, злодійством, грабуванням і т.д. Це яскраво виражена, хоча і не однорідна, група соціальних паразитів у даний час бурхливо і буйно розростається. У відношенні до неї держава буде змушена застосовувати міри соціального захисту: примусове працевлаштування, лікування, міри реадаптації і т.д.

Іншими словами, соціальне паразитування як незаконне, часто насильницьке, привласнення частки суспільного багатства несумісне з цілями правової соціальної держави і не відповідає гуманістичної сутності реформ, які орієнтовані на мету – “кожному за працю”. Остання зобов’язана захистити законослухняних громадян і від тих, хто є явним криміналітетом, і від тих, хто намагається представити свою напівкримінальну чи кримінальну діяльність по привласненню чужих життєвих ресурсів як «уміння жити», «заповзятливість».

У цілому ж повна соціально-економічна залежність від держави і соціальний паразитизм в Україні, що укладаються в єдине поняття «жити за чужий рахунок», вписуються в мертонівську типологію адаптацій, представляючи відповідно «ритуалістський» та «інноваційний» типи. У першому випадку, якщо людина орієнтується на старі «нормативні», що склалися в умовах командно-адміністративної системи, моделі економічної і побутової поведінки (розрахунок на патерналізм держави, економічна пасивність), то вона неминуче приходить до засуджуваної суспільством мети — до бідності, утрати соціального статусу, психологічного дискомфорту. В другому випадку — «інноваційний» тип адаптації представлений соціальним паразитизмом, що характеризується використанням інституціонально заборонених засобів для досягнення схвалюваної громадською думкою мети – економічного благополуччя. Особливість умов дикого, кримінального капіталізму в Україні полягає в тім, що громадська думка охоче прощає економічно благополучним громадянам насильство і протиправні дії з їх боку, а бідних «ритуалістів» просто нехтує. Кримінальне суспільство має кримінальну свідомість.

Політичні і економічні реформи в Україні отримають масову підтримку і будуть мати історичний сенс, якщо цілком розумне загальноцивілізаційне гасло, яке видавалося за виключне соціалістичне, – “усе в ім’я людини і для людини” хоча в якійсь мірі буде реалізоване. Освіта, наука, охорона здоров’я, материнства і дитинства, піклування про пенсіонерів та інвалідів – усе це повинно закладатись в мету гуманної економічної реформи. Інакше загрозливий стан країни, внаслідок економічної стагнації (навіть з деякими ознаками економічного пожвавлення) і демографічного спаду, в будь-який момент знову перетвориться в системну кризу.

Доля України у її власних руках. І варто зрозуміти, що ніякого особливого шляху в подоланні економічних криз немає. Є лише окремі нюанси в способах прийняття універсальних цінностей – чесна праця, чесна політична влада, справедливий закон, який діє, вільний громадянин. Громадська думка завжди підтримує державу, яка діє в інтересах народжу. В проведенні економічних і політичних реформ.

 

Ідеології хвалять і сварять, але суспільство не може існувати без них. Це повітря суспільного життя.

РОЗДІЛ ІV.

Ідеології стабільного суспільства і національна ідея.

За п’ятнадцять років Україна здійснила повний перехід від держави моноідеологічної до держави плюроідеологічної. Існування неокресленої множини ідеологій стало звичним явищем. Навіть назріла проблема кристалізації ідеологій з того дисперсного ідеологічного розчину, який вже викликає незадоволення у пересічного громадянина, звичного до більш чіткої системи ідеологічних координат: ліві – праві – центр, ліберали – консерватори – соціал-демократи – християнські демократи – комуністи і т.д. Помноження сутностей, коли існує багато однотипних партій та ідеологій однієї орієнтації, для виборця є проблемою, яка не розв’язується через свідомий вибір. В цьому випадку він починає голосувати не за ідеологію, не за партію, а за того або іншого політика як особу.

За роки незалежності вже двічі міняється об’єкт ідеологічної критики. Якщо в період отримання незалежності і в перші роки існування суверенної України головним об’єктом ідеологічної критики були комуністи і тоталітаризм, потім ним стала влада, то тепер настає третій період – головним об’єктом ідеологічних дискусій стає майбутнє України: яку політичну систему повинна мати Україна, яку виборчу систему, яку економічну систему, які зовнішньополітичні орієнтації країни і т.д. Отже, громадська думка сприймає факт існування незалежної України нормою і орієнтується на оцінку тих цілей, ідеалів, рубежів, які пропонується ідеологіями, партіями, політиками досягнути в найближчі роки і в перспективі. Розрахувавшись з минулим, сьогоднішнє суспільство розмірковує про майбутнє. І це добре. Суспільне життя стає більш стабільним. Держава і громадянське суспільство пройшло шлях від революційних буревіїв до цивілізованих політичних та економічних змін.

Чи усіх влаштовує стабілізація суспільства? Безумовно, ні. Для революціонаристських і екстремістських політичних сил стабілізація суспільства звужує поле маневру, зменшує шанси на виборах, знижує їх популярність. В стабільному суспільстві люди більше розмірковують про прості речі: робота, зарплата, сім’я, освіта, здоров’я, відпочинок, кохання. Великі революційні прожекти відходять на периферію суспільної думки.

Стабілізація суспільства має очевидні переваги – встановлюється громадянський мир, відкриваються більш широкі можливості для упорядкування суспільних відносин, законотворчої діяльності, народного господарства, більш ефективно починають працювати системи освіти, науки, охорони здоров’я, соціального захисту, політичні партії, громадські організації отримують час для переоцінки цінностей суспільного життя і обґрунтування стратегій і тактик. Є ще багато переваг стабілізаційних періодів. Але є і недоліки: падає активність мас і цим користуються псевдодемократичні сили, якщо вони знаходяться при владі, щоб зміцнити свої режими, зміцнюються бюрократичні структури і процедури і т.д. І все ж таки стабільне суспільств має значно більше переваг, ніж недоліків. Людина і суспільство прагнуть стабільності і порядку свідомо і несвідомо. Цього прагне усе живе.

Протистояння, боротьба партійних ідеологій, їх розвиток в стабільному суспільстві різко відрізняються від існування в нестабільних, перехідних суспільствах. Конфронтаційність, деструктивна спрямованість здають свої позиції. Зростає елемент раціональності в оцінках ситуації в суспільстві, своєї стратегії і тактики, а також позицій суперників і союзників. Партійні ідеології мають час для удосконалення. Ідеологи партій і рухів розробляють нові програми, корегують партійні цілі та ідеали.

В стабільному суспільстві є можливості для корегування державницької ідеології (ідеології держави, яка закладена в Конституцію: цілі держави і засоби їх реалізації), пошуку компромісу між провідними політичними та економічними силами суспільства.

Усі нові ідеї в сучасному світі живуть дуже недовго. Навіть у природничих науках постійно переосмислюються фундаментальні концепції. Нові підходи, що претендували на універсальність, переводять у ранг «окремих випадків» теорії. У суспільних науках теоретичний релятивізм став звичною характеристикою процесу пізнання. Класицизм, неокласицизм, модернізм, постмодернізм, — наукознавці не встигають визначати етапи домінування різних наукових шкіл, підходів, течій.

Розбрід і хитання характерні і для того напрямку суспільної науки, що вивчає суспільну свідомість, її форми, елементи. У далекому минулому залишилися системи поглядів, що претендували на створення універсальних теорій про буття і свідомість, про «основний закон», «фундаментальний принцип», що пояснюють генезис і структуру суспільної свідомості. У 50-70-роки XX сторіччя засяяли і померкли концепції «деідеологізації», «реідеологізації», «біполярності світового розвитку і глобального протистояння світоглядів», «кінця історії», «ноосфери» й т. ін.

Ідеологічна і політична поразка світової системи марксистсько-ленінського, та, мабуть, і маоїстського соціалізму зовсім не ознаменувала початок нової епохи торжества лібералізму і демократії. Факти ідеологічного протистояння, глобальні і регіональні конфлікти на економічному, культурному, релігійному і національному ґрунтах — усе це реальність наших днів.

На рубежі XX і XXI сторіч суспільствознавці, після запеклих дискусій, дійшли до однозначного висновку: ідеології — це історична реальність, їх багато і їх необхідно вивчати в різних проекціях.

Ми можемо поставити собі питання: якщо існує безліч ідеологій (наукових і ілюзорних, світських і релігійних, консервативних і ліберальних, індивідуалістичних і колективістських, демократичних і тоталітаристських), то чи має бути теорія, що розкриває суть цього феномену, що описує закономірності зародження, функціонування і загибелі цих ідеологій? Відповідь однозначна: повинна бути, оскільки якісь загальні закономірності функціонування явища, що існує тисячі років, є, але не розкриті.

Саме відсутність теорії ідеологій і своєрідного ідеологознавства заважають бачити в ідеологіях звичайне суспільне явище, що має свої позитивні і негативні сторони, вселяють страх перед ідеологіями людям, що не розуміють зміст даного феномену. Світ ідеологій, як і світ змій, таємничий і страшний через форми прихованого існування, через те, що ідеології і змії можуть «ужалити» в будь-який момент навіть своїх хазяїнів. Але вмілі ідеологознавці і змієлови можуть застосувати ці засоби на користь людям, а ідеологічні засоби, як і зміїна отрута, можуть бути ліками для людства.

Глобальний процес ідеологізації громадського життя почався зі становлення світових релігій, що претендують на формування поля  інтелектуального і морального розвитку цивілізацій, імперій, держав, прошарків, особистостей, тобто на встановлення принципів регуляції суспільства і людської поведінки.

Новий світогляд, орієнтований на розвиток ідейних течій і соціальних рухів у відриві від релігії, спрямований на перебудову земних порядків відповідно до розуму, не зміг перебороти трансцендентних релігійних моментів, що виступали у вигляді міфів і утопій. Навіть підкреслено атеїстична марксистсько-ленінська ідеологічна течія урешті-решт перетворилась у своєрідну релігію — треба було просто вірити в перемогу комунізму, не піддаючи логічному аналізу комуністичну доктрину.

В той же час культурно-ідеологічні орієнтації, що сформувалися в рамках релігійних і мирських (секуляризованих) систем, мали різні типи, форми, варіанти взаємодії — співробітництво, боротьба, взаємна терпимість і т.д. Тому і сьогодні важливо аналізувати механізми функціонування цивілізацій, суспільств на предмет: а) з’ясування співвідношення між владними світськими і релігійними сферами регуляції громадського життя; б) зіставлення ортодоксії (релігійної, політичної, економічної) і нових (альтернативних) світоглядних установок на зміни, що випливають з нового типу, характеру ідеологічних і інших структурних зв’язків і взаємодій між різними центрами політичної й економічної влади і конфлікту, рухами протесту, прийняття рішень громадськими організаціями й особистостями, поставленими у певні історичні умови. Істотні розходження в механізмах функціонування ідеологічних цінностей приводять до кардинальних відмінностей у долях суспільств, що належать до подібних цивілізаційних регіонів.

Історичний погляд на ідеології сучасної України, як і ідеологічний погляд на сучасну українську історію, — це підхід дослідника за принципом як і що він побачить у цьому слабоструктурованому ідеологічному просторі, наскільки врахує основні характеристики протиборства засобів господарювання і модернізації надбудови. Особливо важливо проаналізувати домінуючі сьогодні трансгрупові способи бачення епохи, її рушійних сил.

Якщо в Україні відбувається зміна типів економіки і культури в цілому, то як це виявляється в складній системі опосередкувань колективної й індивідуальної свідомості. Адже відомо, що така докорінна суспільна трансформація супроводжується зміною форм ідеології, науковими революціями в різних сферах пізнання, у формах відтворення минулого країни і фіксування сучасності — соціальні і наукові обрії бачення і способи виражати побачене.

Докорінна суспільна модернізація необхідно повинна відбитися на менталітеті і ментальності українського народу.

Менталітет — це характеристика спільноти людей (етнічної, політичної, територіальної), що розкриває специфіку мислення, спілкування і поводження людей у конкретному політичному, економічному і культурному просторі. Якщо змінюється політичний, економічний і культурний простір, притім докорінно, то мусить змінюватись (у кращий чи гірший бік) і менталітет народу.

Ментальністьце визначений рівень і якісна характеристика суспільної й індивідуальної свідомості, а також пов’язаний з ними спектр життєвих цінностей і моделей поведінки, які укладаються в офіційно підтримувані й опозиційні ідеологічні і політичні орієнтири. Це специфічне сприйняття особистістю, як складової частини соціальної і політичної групи, а також і цією групою соціальної реальності, оцінка її і вибір лінії поведінки відповідно до загальноприйнятих норм і зразків поводження.

Вже давно підмічено[118], що ментальність, тобто ті самі ключові (онтологічного характеру) уявлення, утворюючи ядро раціональних (не утопічних) ідеологій, разом з тим самі змінюються. За допомогою засобів поширення інформації дані зміни входять в масову свідомість і перетворюються в повсякденні уявлення. Враховувати ментальність епохи, що складає структуротворчий елемент системи інтелектуальної і моральної орієнтації людини, — значить розкривати процес формування нових мисленнєвих стереотипів, що заміняють старі.

Якщо ж ми виявляємо, що одна й та ж «схема» організації і використання історичного досвіду функціонує в різних галузях духовного самовираження суспільства в один і той же час (ідеологія, мистецтво, література, наука і т.д.), то можна зробити висновок, що причиною такого універсалізму виступає один і той же менталітет  нації чи народу. Тобто існує деякий загальний спосіб тлумачення дійсності для різних етнічних, соціальних, релігійних і інших груп.

З цього випливає емпіричне визначення ментальності народу, інших соціальних спільнот як конкретно видимої (чи віднайденої) ідентичності способів оцінки фактів, вираження думок, виконання дій у певних суспільних умовах. Відповідно до думки англійського філософа і математика А.Уайтхеда, два поняття лежать в основі людського досвіду: поняття факту (матеріалу нашого сприйняття) і поняття значення (важливості), за допомогою яких диференціюється і зв’язується в історичний ланцюг сприймана дійсність. Обидва ці поняття залежать не тільки від методів пізнання реальності, але й від загального світогляду[119], на яке ментальність народу накладає свій відбиток. Досліджувати світобачення українського народу — проблема складна, часто непід’ємна. Але без вивчення складу думок не можна зрозуміти і дії народу України.

 

1. ІДЕОЛОГІЧНА ТВОРЧІСТЬ В УМОВАХ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

 

У 80-90-ті роки в Україні відбулося серйозне розходження з питання смерті і безсмертя ідеологій, їх «потрібності» чи «непотрібності». Найбільш рішуче відкидали конструктивну роль всіх ідеологій групи націонал-демократів, що постраждали від ідеологічного тиску й ідеологічної цензури в умовах абсолютного панування «марксистсько-ленінської ідеології». Ця позиція психологічно зрозуміла, хоч і нагадує реакцію дитини, що обпеклась і всякий вогонь вважає «бякою».

Більш виважено оцінюють суть і роль ідеологій суспільствознавці-професіонали. Вони не заперечують, що всяка ідеологія містить істину й оману, що прагнення надати їй наукового характеру значною мірою утопічне. У той же час ідеології, сформовані на деякому науковому фундаменті, на основі аналізу практики, досить ефективні як: а) засіб пізнання (нехай і специфічний), соціальної реальності і її перетворення; б) засіб організації суспільної свідомості і духовної орієнтації людей на певний спосіб дії. Вони не можуть претендувати на роль «чистої», вільної від ціннісних суджень соціальної науки (Є.Шилз). Але ідеології в різній мірі передбачають співіснування в собі суб’єктивно-ціннісних і об’єктивно-істинних суджень, якщо це реальні ідеології, а не ідеологічні прожекти авантюристів.

Як говорив Ф.Ніцше, є закономірність: усе, що занадто часто і наполегливо заперечується, знову повертається і затверджується з ще більшою силою. Так було з релігією, філософією, кібернетикою, генетикою. Так виходить і з ідеологіями, а в узагальненому вигляді з «ідеологією». Доти, поки в суспільстві є протиріччя, що відбиваються ідеологією, доти, поки існують якісно різні оцінки очікуваного майбутнього з боку класів, прошарків, партій, будуть існувати й ідеології.

Дійсно, необхідно бачити в ідеологіях складне духовне явище, що має специфічну структуру, яка не відповідає суто науковим теоріям. Але на цій підставі важко відмовити ідеологіям на право існування.

Суспільства в минулому і тепер поділяються на соціальні групи, прошарки з класовими, демографічними, етнічними, професійними відмінностями. Соціальні групи, прошарки мають потребу в усвідомленні свого місця в суспільстві, шукають засіб вираження і захисту своїх інтересів, переслідують свої цілі. Ідеології виступають не тільки їх духовною опорою, але і засобом, атрибутом буття. Та й суспільства в цілому, хоча б на рівні згоди головних суб’єктів розвитку, мають потребу в усвідомленні минулого, сьогодення й у виробленні проектів майбутнього. Деякою мірою цьому служать суспільні науки. Але інтегративну роль у даному відношенні беруть на себе ідеології, узагальнюючи, своєрідно інтерпретуючи результати наукового пошуку, вносячи в ці об’єктивні результати той суб’єктивний елемент, що штовхає суспільства, соціальні групи на вироблення і реалізацію проектів майбутнього (реальних і утопічних), без яких не може обійтися еволюційний і революційний розвиток. Ідеології існують не тільки в антагоністично-класовому суспільстві, а в кожному, де є відмінності в інтересах, цілях соціальних груп, прошарків, еліт. І в цьому сенсі вони безсмертні.

Можуть змінюватись економічні, політичні, культурні основи їх формування, але завжди є потреба в ідеологічній (багато в чому ціннісній) інтерпретації соціальної реальності. Тому судження про подолання «ідеологічного способу пізнання», «про деідеологізацію громадського життя» — це скоріше відхід від реальності, бажання видати бажане за дійсне.

Існують певні об’єктивні докази «вічності» ідеологій. Це: 1) необхідна складова частина суспільної свідомості; 2) важливий фактор суспільного розвитку — духовні, політичні й економічні цілі, ідеали, програми, теорії і т.д.; 3) засіб самосвідомості, самовизначення соціальних суб’єктів — держав, націй, партій, соціальних груп, особистостей. Психологія «здорового глузду», «повсякденна» психологія не може замінити раціонально-систематизовану теоретичну частину суспільної свідомості, хоча і підштовхує ідеологів на розробку чи уточнення ідеологічних постулатів.

Це, звичайно, не заперечує скороминущого характеру, «смертності» окремих елементів і навіть цілих ідеологічних систем. Слідом за модернізацією суспільства, їх соціальних й інформаційних структур модернізуються чи «помирають» старі ідеологічні конструкції, з’являються нові, що відповідають потребам і задачам нового етапу суспільного розвитку.

Суспільна наука також виступає руйнівником і творцем ідеологічних конструкцій. З одного боку, наука виступає як протилежність ідеологій, як засіб розвінчання ідеологічних міфів. З іншого боку — співіснує з ідеологіями, живить їх новими аргументами, іноді, як наприклад «марксистсько-ленінська наука», існує в тісній єдності. В цьому останньому випадку «наука» перетворюється в ідеологічний засіб, обслуговуючи потреби ідейно-політичної пропаганди.

Ідеології, на відміну від соціальних психологій, прагнуть до теоретичного обґрунтування своїх постулатів, до концептуальності. Тому суспільна наука потрібна їм для посилення пізнавальних претензій, для боротьби з конфронтуючими ідеологіями, для пропаганди своєї ідейно-ціннісної системності, продуктивності. Разом з тим наука служить засобом пізнання ідеологічних і соціально-психологічних феноменів в історичному розрізі й у сьогоденні, з боку форм, методів мобілізації мас на дії по зміні сформованої реальності.

Ідеологія, соціальна психологія і суспільна наука являють собою різні елементи і рівні суспільної свідомості. Якщо говорити про суспільну свідомість українського народу, то варто констатувати факт, що вона сьогодні значною мірою хаотична, складна, слабко структурована, з невисоким рівнем теоретичності. У ній перемішані різні ідеї, ідеали, ілюзії, міфи, стереотипи мислення, які є реальним відображенням буття людей і помилковими судженнями про рушійні сили сучасного суспільного розвитку. Відточені реалістичні ідеї й ідеали сусідять у суспільній свідомості із середньовічними домислами про злу і добру духовні сили, про сатанинські сили, екстрасенсорні можливості і т.д. Але в цілому ця свідомість відображає наше життя — дещо хаотичне і нераціональне, у якому часто панує випадковість, особистість втрачає ціннісні орієнтири, а суспільство в цілому далеке від ідеалів раціональної організації.

Можна також відзначити, що в Україні фактично існують два типи суспільної свідомості — елітарна й масова. Елітарна свідомість має значний теоретико-ідеологічний компонент, у масовій — домінує повсякденно-психологічний[120]. При розгляді теоретико-ідеологічних компонентів у суспільній свідомості різних народів, у різні епохи завжди виникає питання про методологію і процедури вивчення цих феноменів.

Соціологічний і політологічний пошук українських дослідників не обмежується якоюсь однією парадигмою, шкалою цінностей, науковою традицією. Дослідники демонструють широкий діапазон парадигматичних і ціннісних інтерпретацій, установок, прагнень до взаємозбагачення концептуально-понятійним апаратом, якщо це не представники тоталітарних чи догматичних ідеологій. Тобто, у глобальному плані спостерігається тяжіння до використання загально застосовуваних теоретичних мов, концептуальних підходів, методів. Можна навіть сказати, що ідеологознавство намагається виробити єдину світову мову аналізу й інтерпретації ідеологічних явищ. Хоча тут можна погодитися з В.Танчером, що вироблення універсальних рецептів пізнання не може перерости в повну уніфікацію. «….Універсалізацію не треба зводити до уніфікації. Універсальне може і має бути в розмаїтості. Більше того, зіставлення, «рівність розмаїтості» виступає могутнім фактором універсалізуючих процесів. Замість цього надмірна уніфікація в науці приводить до збідніння, стагнації»[121]. (Мається на увазі збідніння процесів суспільного розвитку і мови науки).

У цьому руслі, варто більш обережно підходити до оцінки навіть тих ідеологічних течій, які не витримали іспиту практикою, Історією. Наприклад, марксизм, якщо відкинути його крайності, абсолютизації, зробив свій певний внесок у пізнання суспільної свідомості, у тому числі економічної і політичний його форм. Без сумніву, ленінізм — сталінізм, що абсолютизував принцип класовості в пізнанні і громадському житті, жорстко заідеологізував теоретико-методологічні основи суспільних наук, поступово перестав бути продуктивним у пізнанні реальних процесів розвитку. Але щось же в марксизмі було привабливого, перетворювально-організуючого, якщо він зміг стати ідеологічною і політичною течією, протягом півтора сторіч потрясаючою основи світової цивілізації. Тим більше, що деякі моменти теорії К. Маркса, що плідно розвинули М. Вебер й інші суспільствознавці, хто обрав предметом своїх досліджень класову і станово-групову структуру суспільства, стратифікацію і мобільність,  «працюють» в суспільствознавстві дотепер.

Дійсно, у марксизмі переважають сцієнтистський, технократичний, економіко-детерміністський підходи. І на периферії пізнавальних інтересів залишилися такі важливі цілі соціологічного і політологічного аналізу,  як самоорганізуюча соціальна активність особистості, гуманістична функція влади в демократичних країнах (за всіх негативних характеристик усякої влади як механізму примушення), всебічний, системний підходи до соціальних конфліктів і змін, екзистенціальні і феноменологічні аспекти мислення і діяльності індивіда, роль еліт у суспільстві й інші важливі аспекти суспільних процесів. Цим була занижена гуманізаторська, творча і, одночасно, соціально-критична функція суспільствознавства. Тому в даний час в українському суспільстві ми маємо сприятливі можливості позбутися односторонностей марксизму і розвивати дослідження, у тому числі й суспільної свідомості, на дійсно наукових, хоча ще досить аморфних і суперечливих основах плюралістичного, багатофакторного підходу до дійсності. Конкуренція теорій, концепцій, підходів — це надійний засіб від консерватизму і застою в суспільних науках і в практиці суспільного розвитку.

Багатофакторний, багатоаспектний підхід необхідний і при оцінці ідеологічної ситуації в Україні, у цілому при оцінці структурних елементів суспільної свідомості, у якій зіштовхуються найрізноманітніші теорії, думки, ціннісні судження, установки, орієнтації. Ризикнемо стверджувати, що суспільна свідомість в Україні більш складна, суперечлива, ніж, наприклад, у Росії. Багато аспектів реальності для суспільної свідомості росіян не актуальні: проблеми державності, цивілізаційної і національної ідентифікації, вибору майбутнього і т.д. Для переважної більшості росіян ясно: є Велика Росія, вона повинна знову «зібрати» утрачені території, вона є «третій Рим» і носій ідей нової цивілізації, тому покликана повернути собі статус наддержави і визначати долі світу і т.д. Тут ідеологічна домінанта для індивідуальної свідомості визначена, і тим полегшений індивідуальний вибір для росіянина: війна в Чечні справедлива, відродження нео-СРСР — це близька перспектива і т.п.

Суспільна ж свідомість в Україні диференційована не тільки соціальними факторами, як в інших пострадянських країнах, але й цивілізаційними, геополітичними і геоетнічними критеріями історичного вибору: що є Україна сьогодні, що є український народ і українська нація, у які союзи вступати і куди йти, хто наші стратегічні партнери, а хто вороги… До вічних питань слов’янської свідомості додалися нові. І тоді навіть загальновідоме питання: «що робити?» — звучить багатообразніше, глибинніше.

При розгляді окремих форм сучасної суспільної свідомості українського народу чи окремих його частин, груп по-новому ставиться питання про зміст цього типу суб’єктивного відображення об’єктивної реальності. Наскільки воно традиційне, стійке, конструктивне? Дослідження останнього часу показують, що у суспільства, яке піддається шоковим впливам у всіх сферах життєдіяльності, сформувалася післяшокова суспільна свідомість: алогічна, маніпулятивна, протестна стосовно влади і всіх її дій, аморальна (чи «безморальна»), міфологічна. Люди звикли, що їх свідомістю маніпулюють, що від влади нічого хорошого чекати не варто. Плітка, міф як джерело інформації, мають більше значення, ніж урядові ЗМІ і т.д.

Суспільствознавство довело, що в суспільній свідомості, з одного боку, відбита об’єктивна реальність, життя людей, а з іншого боку — процес духовного розвитку людства, суспільства, класів, прошарків, груп, особистостей. Що головними елементами суспільної свідомості є ідеологія, психологія і наука. І чим більше розвинута суспільна свідомість, тим більш важливе місце займає в ній наука. У груповій та індивідуальній свідомості зберігається та ж тенденція. Але якщо ідеологія і наука знаходяться в кризовому стані, а в суспільній психології панує тривога і страх перед майбутнім, недовіра до влади, невіра в гуманізм людини, то якою ж буде суспільна свідомість? Звісно, кризовою, хиткою, деструктивною.

Суспільна свідомість має складну структуру, різноманітні функції і може бути більш-менш глибоко досліджена тільки в системі цілісного духовного життя як один з її елементів, з різних сторін і точок зору: із гносеологічної, філолофсько-соціологічної, історичної, політологічної, етнографічної і т.д.

Одночасно цей суспільний феномен може бути розглянутий у процесі пізнання як єдність різних відносно самостійних форм, що, як і суспільна свідомість у цілому, мають подібний елементний склад і рівні усвідомлення, але вже в більш конкретній сфері. Кожна з форм характеризується своїми особливостями, що пояснюються специфікою об’єкту відображення, способом відображення, соціальними функціями і формою, механізмом зв’язку зі сферами буття суспільства.

Основні форми суспільної свідомості — політична, економічна, правова, моральна, естетична, релігійна, філософська, історична — містять у собі часткові форми, що є формами суспільної свідомості другого порядку. Кожна з форм першого і другого порядків важлива і грає свою роль у суспільному житті. І коли дослідники-аматори звинувачують сучасне суспільствознавство в нерозробленості наукового апарату дослідження суспільної свідомості, у першому тлумаченні структур суспільної свідомості першого порядку — суспільної ідеології, суспільної психології і суспільної науки, то це лише ознака того, що аматорське відношення до таких феноменів суспільної свідомості не припустиме. Коли лікар, кібернетик, інженер, історик, не вивчивши наявної літератури про структуру і функції суспільної свідомості, її окремих форм, починає складати трактати про те, як реформувати духовне життя суспільства, яку ідеологію впроваджувати, то користі від цього мало. Войовничий непрофесіоналізм став лихом сучасного громадського життя[122].

Саме тому в науці завжди цінується професіоналізм, методологічна і понятійна компетентність, повага існуючих точок зору на об’єкти пізнання. При аналізі суспільної свідомості труднощі збільшуються через дослідницьку агресію вузьких фахівців. Археолог, філолог, історик та інші фахівці вузького профілю — досить часто не відмовляють собі в задоволенні поширити свої вузькоспеціальні методи пізнання і висновки на історію людства, конкретної країни або на сучасну ситуацію. І тоді, у  цілому цінні висновки у вузькопрофесійній сфері науки набувають гротескної, помилкової інтерпретації стосовно глобальних явищ, дискредитуючи конкретні науки, від імені яких виступають такі дослідники.

Наприклад, при розгляді політичної свідомості, що займає провідне місце серед форм суспільної свідомості, «інформаційні шуми» непрофесіоналів особливо помітні, спотворюючи реальну картину функціонування даної форми свідомості. Між тим у цій формі науковий аналіз досить давно дозволив вичленувати три головних компоненти (елементи): політична ідеологія, політична психологія, політична наука (політологія). Кожен з цих компонентів (елементів) одночасно є внутрішньою формою політичної свідомості і формою суспільної свідомості другого порядку.

Особливу роль у політичній свідомості відіграє політична ідеологія, яку виробляють і поширюють спеціалізовані групи людей усередині політичних еліт — теоретики, ідеологи, пропагандисти. Без сумніву, ці групи людей мають відношення і до формування політичної психології в суспільстві, і до розвитку політичної науки. Але все-таки розробка і поширення політичної ідеології є головною ознакою мислення і діяльності інтелектуальних груп усередині політичної еліти. У політизованих суспільствах, до яких відноситься й Україна, значна частина управлінської, освітньої, пропагандистської діяльності еліти пов’язана якщо не з розробкою, то з поширенням політичної ідеології.

Ідеологічні, психологічні і наукові компоненти різних форм суспільної свідомості тісно взаємопов’язані по горизонталі і вертикалі, взаємно впливають одна на одну, і в комплексі ідеологічні компоненти утворюють суспільну ідеологію, психологічні — суспільну психологію, наукові — суспільну науку. Коли, наприклад, говорять про суспільну ідеологію, то розуміючи її як деяку цілісність взаємодіючих ідеологічних компонентів різних форм суспільної свідомості, тобто конкретних ідеологій — політичної, правової, економічної, моральної, релігійної, естетичної й ін.

Соціологічні і політологічні дослідження політичної ідеології на сучасному етапі все більше орієнтуються на її комплексне вивчення. Спеціальний комплексний аналіз політичної ідеології як специфічної ідеологічної форми суспільної свідомості (форма тут виступає як «оформлений» тип змісту) і як рушійної сили політичного розвитку є одночасно і способом упорядкування уявлень про ідеологію в цілому. В даному випадку є можливість подолати однобічне бачення ідеології як чогось нерозчленованого, аморфного, неструктурованого.

У сучасному українському суспільстві важливо показати, що у нас є чітка загальна політична ідеологія, у якій національно-політичними силами визначені цілі державного будівництва, самої держави, як вона визначена в Конституції України[123]. Як відзначає Ю.Шемшученко, Конституція України є не тільки політико-правовою, але й ідеологічною базою державного будівництва. “У багатьох випадках поняття «державність» ототожнюється з поняттям «держава», «терміни ці дійсно однокорінні, але не тотожні. Державність — це не сама держава, а її організаційно-владна структура, що є носієм суверенітету держави. Ця структура — продукт суспільного розвитку. Елементи державності можуть з’являтися тоді, коли самої суверенної держави ще не існує. Так було, наприклад, у часи Гетьманщини в XVIII сторіччі. І у відповідних умовах державність історично переростає в суверенну державу. Але й у цій державі поняття державності зберігає своє самостійне значення. Більше того, саме через реформування державності здійснюється розвиток держави. Важливе значення при цьому мають правильно обрані ідеологічні орієнтири такого розвитку”[124].

Звичайно, в українському суспільстві є деструктивні сили (у тому числі й у парламенті), що не визнають вибору народу на референдумі 1 грудня 1991 року, коли більше 92% населення країни висловилося за незалежність. Ці сили мають свою політичну ідеологію, закликають до повернення в минуле, чи то у формі старої імперії, де нібито існувала «дружба народів», чи нової — деякого союзу слов’янських республік.

Якщо говорити про першу тезу — «дружбу народів», то це міф. Дружать окремі особистості, родини. Всі інші соціальні суб’єкти співпрацюють на прагматичній, взаємовигідній основі. Оскільки в кожному масовому соціальному суб’єкті є різні оцінки одного й того ж народу, упередження і т.д. Одне тільки презирливе прізвисько «чорні…» стосовно народів Кавказу, Центральної Азії, що має широке вживання в Росії і частково в Україні, говорить про якість «дружби народів».

«Дружба народів» у СРСР трималася не стільки на економічній і політичній необхідності, усвідомленій як загальний інтерес, скільки на репресіях і страсі як для великих і «малих» народів, так і для цілих прошарків — інтелігенції, «куркулів і підкуркульників», сіоністів і т.д. Торжество репресивної ідеології і психології відкрило для владної еліти шлях збагачення і розбещеності на хвилі безвідповідальності і вседозволеності, а для гнобленої маси — шлях деградації на базі рабської психології («від мене нічого не залежить»), поклоніння мертвим фетишам — пролетарському інтернаціоналізму, монолітній єдності народів і т.д.

Це закономірно вело до кінця «Великого Союзу» і «Великої дружби народів». Хоча, чим ближчим був кінець, тим більше було показухи в демонстраціях «дружби». Згадаємо «тріумфальне святкування» 60-ліття СРСР у 1982 році, поїздки Генеральних Секретарів ЦК КПРС Л. Брежнєва і М. Горбачова «союзними» республіками, «дні союзних республік» у Москві і т.д. Фініш загальної показухи був закономірний — СРСР («Великий Союз народів») розпався, «велика любов народів» переросла в перманентну громадянську війну в багатьох регіонах (особливо в тих, хто «добровільно ввійшов у Росію»).

З кінцем «Великого Союзу» ідеологія і психологія загального відчуження і розпаду вразила не тільки колись «братські» народи, але й владні структури, що тримали ці народи в «соціалістичному таборі». Суспільна колективістська мораль була зруйнована. Індивідуалізм, культ наживи будь-яким шляхом, злочинність — стали нормами громадського життя, як протестний наслідок силою нав’язаних колективності, інтернаціоналізму, рівності в бідності.

Нічим не краща ідея слов’янського братання, що повторює замшілі псевдоістини слов’янофільства. Вона генетично не має серйозної етнічної, політичної і культурної основи. Нічого, крім визнання, що слов’яни мають спільні етнічні корені, у ній немає. Кожний слов’янський народ має свою історію, свій сучасний етнічний склад, свою культуру, свій національний характер, які дуже далекі від спільних коренів. Росіянин, українець, поляк, чех, серб, хорват, болгарин — це окремі нації, що уже ніколи не з’єднати на основі міфів, типу «генетична пам’ять», «історична пам’ять» про єдність. Брати — князі в Київській Русі вирізали родини один одного, знищували один одного й удільні князівства, московські князі вирізували родини тверських і ярославських князів і навпаки. Якщо найближчі родичі робили це, то про який генетичний зв’язок слов’янства може йти мова. Навіть більш молоді етноси — турки, араби не спираються на поняття «етнічна пам’ять». Більш ефективно працюють релігійні, ідеологічні, мовні фактори, що зближують народи, але не роблять їх «братськими».

Тому слід бачити, що історична свідомість базується на більш реальних речах — економічних, політичних, ідеологічних відносинах, а не на голосі «крові». «Кров», розріз очей, колір шкіри — це вже не так й істотно. Істотні сучасні інтереси. За засоби існування, гроші, владу близькі етноси, близькі люди (родичі) знищують один одного з якоюсь пристрастю, з ентузіазмом.

Сучасні політичні ідеології ґрунтуються на реалістичних речах — внутрішньодержавних і зовнішньодержавних інтересах, на інтересах і цілях політичних партій, соціальних груп, кланів, клік.

Політична ідеологія, як духовний феномен і політичний регулятив, являє собою конкретно-історичне системне відображення сутнісних сторін політичної дійсності і виступає формою класової, групової, станової політичної свідомості і самосвідомості. Це система ідей, гіпотез, концепцій, теорій, ідеалів, гасел, програм, у яких відбиті корінні політичні й економічні інтереси соціальних спільнот і груп, їх практичні позиції в політичній сфері стосовно інших соціальних спільнот, груп і держав, оцінка місця даних суб’єктів політики в суспільному житті, а також їх поглядів на хід політичного розвитку і на відображення цього розвитку в політичних ідеологіях інших суб’єктів політики.

Наведена характеристика сутності політичної ідеології дає можливість окреслити три аспекти її розгляду:

— як специфічної галузі формування і функціонування соціального знання;

— як способу групового, класового, національного усвідомлення і перетворення політичної реальності;

–– як ідеологічного стимулу політичної активності.

У сучасних суспільствах співіснують або борються різні політичні ідеології, які використовуються різними політичними силами — консервативними і прогресистськими; лівими, центристськими, правими; етнонаціональними і релігійними і т.д. В Україні існує широкий спектр політичних ідеологій і політичних сил, що їх використовують.

Особливість організації (субординації) структурних компонентів політичної ідеології[125], визначається її об’єктивними основами — суспільною необхідністю, потребою, інтересом і структурою ідеології як системної цілісності. Ідея, гіпотеза, концепція, теорія, ідеал, гасло, програма — найважливіші структурні елементи розвинутих політичних ідеологій.

Процес розгортання поняття «політична ідеологія» у теорію виникнення і функціонування політичних ідеологій є способом пізнання реального політичного процесу і механізмів його відображення в духовній сфері і перетворення на практиці. У даному відношенні поняття «політична ідеологія» є одним з найважливіших у понятійній системі політології і політичної соціології. Трактування таких феноменів громадського життя, як політичне буття, політична діяльність, політичні партії і блоки, політичні інститути буде неповним, неглибоким, якщо ми не простежимо їх взаємозв’язку із системами політичних поглядів, що функціонують в Україні, притім як з пануючими, так і опозиційними.

У першу чергу цікаво розглянути політичну ідеологію як специфічну форму свідомості і самосвідомості, її структуру як продукт усвідомлення політичної сторони буття, як результат саморозвитку систем політичних поглядів, як інтерпретації специфічної соціальної дійсності — політики — у ціннісно-світоглядному відношенні.

Пізнання процесу формування поняття політичної ідеології і визначення його статусу в ряді інших понять політології і соціології можливі в процесі відтворення об’єктивної логіки реального історичного процесу, закономірностей його відображення в теоретичних системах політичного знання, через розкриття шляхів ідеологічного розвитку. Наприклад, якщо ми хочемо зрозуміти причини значної стійкості лівих політичних ідеологій в Україні, то повинні врахувати багатовіковий ідеологічний тиск на населення імперської Росії і більшовиків, довготривалу відсутність державності і несформованість державницької політичної і правової свідомості, привабливість лівих ідей рівності в бідності для люмпенізованого населення, наявність значного прошарку старої партійної і радянської бюрократії (хоча і пенсійного віку), колективістський менталітет українського народу й інші фактори.

Поняття політичної ідеології розкриває як специфіку двох видів розвитку — політичного й ідеологічного, так і їх взаємоперехрещення, взаємодію, взаємовплив у реальному житті. Тут ідеологічний процес розкривається з політичного боку, а політичний — з ідеологічного. У результаті ми отримуємо синтезоване знання про політичний та ідеологічний процеси.

Весь категоріально-понятійний ряд, у центрі якого лежить поняття політичної ідеології, необхідний у політології і соціології тому, що відображаючи певним способом об’єктивну політичну й ідеологічну реальність, роль суб’єктів політики, він служить: по-перше, способом пошуку нових результатів, методом просування пізнання від відомого до невідомого, перетворюючи його на відоме, а по-друге, теоретичним порадником практичного перетворення суспільства, суспільних відносин, у тому числі політичних та ідеологічних. Категоріально-понятійний апарат, що дає можливість зрозуміти й описати політико-ідеологічні процеси, є інструментом методології політичного пізнання як системи принципів і процедур формування і практичного застосування методів дослідження і перетворення реальності. За допомогою цього інструментарію політологія і соціологія (остання   виступає як політична соціологія, чи як соціологія політики) мають можливість досліджувати в цілому таку мінливу сферу, як політика, якщо розглядати її як — політичні погляди (ідеології), політичні інститути, політичні норми, політичні відносини і дії.

Політика — це насамперед сфера відносин між великими соціальними групами (макрогрупами): націями, етносами, станами, класами, релігійними спільнотами, державами, блоками, партіями, громадськими організаціями, це дії глобальних і регіональних організацій (ООН, НАТО, Європейський Союз, СНД і т.д.) по встановленню і регулюванню систем глобального і регіонального порядку. Відповідно політичними можна вважати погляди (ідеології) і дії, у яких відбиті формальні і неформальні міжгрупові і міждержавні відносини. Таким чином, сфера політичної свідомості і політичних дій (де грають свою роль політичні інститути і норми) гранично широкі — від вуличних заворушень до громадських і світових воєн, від індивідуальної участі у виборах до державного і міждержавного регулювання систем наведення порядку, підтримки стабільності[126].

Важливо підкреслити, що наведене визначення політики, політичного є узагальненням у руслі парадигми розпливчастих множин. Більш жорсткі дефініції тут неможливі з ряду причин. Наприклад, у соціологічному «зрізі» важко визначити межу між групою і соціальним конгломератом, а також між великими, середніми і малими групами. У цій ситуації пошук понятійних систем, які б могли допомогти вченим вивчити політичну сферу, є дуже складною й актуальною дослідницькою проблемою. На жаль,  теоретико-методологічні дослідження на сучасному етапі розвитку України різко скоротилися. Лише кілька наукових установ і авторських колективів продовжують вивчати ці питання, незважаючи на відсутність задовільного фінансування і зацікавленості державних структур у такого роду дослідженнях.

Методологія політико-соціологічного пізнання тісно пов’язана зі світоглядною функцією свого інструментарію — категорій і понять, які, крім виконання пізнавальної функції, одночасно служать засобом формування цілісної системи поглядів на світ (природа, суспільство, мислення). Методологічна функція категоріально-понятійного апарату політико-соціологічного пізнання розкривається а найбільш загальних рецептах, що показують, як необхідно здійснювати пізнання і перетворення політичної реальності, світоглядна — у створенні й узагальненні наукових знань про загальні характеристики і зв’язки об’єктивної дійсності і мислення, про місце в цьому світі такого феномену, як політика.

В політико-соціологічному пізнанні алгоритм дослідження визначається загальною методологією соціального пізнання. У той же час необхідно враховувати специфіку об’єкта пізнання — політичне життя суспільства, його складну структуру, діяльність різних політичних сил. Тобто, якщо ми хочемо досліджувати погляди і дії різних політичних сил, побачити мотиви їх поведінки, то ми повинні визначити їх інтереси, ідеологічні і психологічні форми їх усвідомлення, перетікання в мотиви і стимули діяльності.

Тому дослідники політичних ідеологій, які вони удосконалюють і поширюють (чи хоча б розробляють механізми поширення), зіштовхуються з необхідністю переводу (адаптації) загальної методології пізнання в спеціальні методології, тобто з необхідністю багаторівневого застосування вищеназваного алгоритму. На першому рівні методологія виступає як загальнотеоретичний спосіб пізнання й обґрунтування необхідності проведення політичного експерименту (реформ). На другому рівні об’єкт пізнання вимагає застосування спеціальних теорій вивчення соціальних груп, ідеологій, політики, соціальних інститутів і так далі, тобто теорій «середнього» рівня в межах політологічних і соціологічних досліджень. На третьому рівні застосовуються конкретно-соціологічні і прикладні політологічні процедури (соціологічні й експертні опитування, контент-аналіз преси, моделі іміджу і т.п.), що можуть дати попередні оцінки на предмет практичності застосування функціонуючих ідеологій у різних умовах, про інтерес (чи байдужість) до них з боку різних груп еліт і населення. На сьогодні досягнуто значних результатів в дослідженні політичних ідеологій у кожному аспекті конкретно, на кожному рівні. Але залишається не вирішеною задача узагальнюючого синтезу результатів пізнання, досягнутих за допомогою різних методик і процедур, різними дослідницькими колективами.

Багаторівневий аналіз політичних ідеологій і груп, які їх розробляють і використовують, у чомусь поглиблює, а в чомусь огрублює науковий пошук, якщо немає координації досліджень. Тому синтетичний підхід допомагає повніше визначити кількісно-якісні характеристики процесу формування самого поняття «політична ідеологія», функціонування і матеріалізації ідейно-політичних цінностей, що зосереджені в ідеологіях.

Політична практика в ряді суттєво значимих моментів, в певні історичні періоди, як, наприклад, в Україні кінця XX сторіччя, вносить великі корективи в тлумачення сутності і ролі ідеологій. Наприкінці 80-х років українська духовна еліта протестної орієнтації, налякана тоталітарним ідеологічним тиском, спочатку висунула гасла повної «деідеологізації» українського суспільства (заперечення ролі ідеологій узагалі замість заперечення диктатури марксистсько-ленінської ідеології), а потім, у середині 90-х років, — «реідеологізації» (коли зрозуміла, що без ідеології, без ідеалів не можна спрямувати маси на реформи). Тобто українська еліта повторила «гіркий» досвід світу і Європи 60-70-х років, підтвердивши, на жаль, що чужий досвід Україну нічому не вчить.

У пошуку ідеологічних опор для сучасного українського суспільства важливо враховувати ідеологічну ініціативу «знизу» — від наукових колективів, окремих дослідників, від педагогічних колективів, політиків регіонального рівня, що спеціально ідеології не вивчають, але можуть попутно вийти на різні ідеологічні проблеми. Щоправда, тут можливий значний відсоток непрофесіоналізму в підході до ідеологій (про що ми вже говорили). Але можливі і знахідки, на які ідеологознавці не звертають уваги через професійну зашореність.

Виникнення нових політико-ідеологічних явищ може бути зафіксоване спочатку на емпіричному рівні, а вже потім починається цілеспрямований теоретичний пошук по визначенню їх сутності і місця в політичному й ідеологічному процесах. Наприклад, різке зростання в Україні популярності національно-патріотичних ідей наприкінці 80-х років не було прогнозоване теоретиками-політологами і соціологами. Коли ж це відбулося на практиці, то воно стимулювало суспільствознавців до пошуків нових тенденцій, ініціатив у сфері політичних ідеологій, і особливо у відношенні змісту і функцій національної ідеї. І знову суспільствознавці переоцінили її значення, абсолютизувавши у ній ідею суверенітету України. Дана ідея почала знижувати свій творчий потенціал уже в середині 90-х років. Почали швидко втрачати свою популярність і ті політичні партії і рухи, що побудували свої ідеології винятково на даному аспекті національної ідеї, ігноруючи економічний, правовий, моральний і інші аспекти.

Тому передбачення частиною суспільствознавців неухильного зростання популярності національної ідеї у формі відстоювання суверенітету України і зростання ролі національно-патріотичних партій у державному будівництві виявилися помилковими. Друга половина 90-х років характеризувалася різким падінням цієї ролі, оскільки ідея суверенітету не була підкріплена економічним підйомом у країні, зростанням матеріального добробуту населення, гарантіями прав і свобод особистості. Ідеологічна опора національно-патріотичних перетворень в Україні почала руйнуватися, оскільки її економічний, правовий і моральний фундамент розмивався, вичерпувався.

Якщо суспільствознавці дійсно хочуть просунути соціальне пізнання і теоретично показати практичним працівникам  життєвість або безперспективність ідей, гасел, програм, указати шляхи прискорення прогресивних перетворень, масовізації нового, то важливо розвінчати, відкинути стереотипи колишнього мислення. Перехід від старої політичної теорії до нової, від одного рівня і способу осмислення практики до іншого повинен здійснюватися через використання даних філософських, соціологічних, політологічних, економічних, історичних й інших наук, узагальнення даних цих наук і практики на міждисциплінарній, комплексній основі.

Підвищення уваги політичної й економічної еліт до політичної ідеології (політичних ідеологій) викликано не тільки актуальними задачами політичних і економічних реформ, пошуком нових імпульсів для глибокого пізнання і перетворення духовного життя. А також не стільки необхідністю відпрацювання нових імперативів і парадигм політології і соціології, суспільствознавства в цілому, скільки тривогою за життєвий рівень і виживаність населення країни, за дотримання прав і свобод особистості. Адже кожен корінний переворот у суспільствознавстві політично й ідеологічно орієнтується або владою, або опозицією і кінцевими цілями висуває зміну життя людей.

Перелом у сфері фундаментальних цінностей і уявлень про матеріальне і духовне життя суспільства, про сутність, структуру і функції різних видів, форм ідеології, що склалися, є складним, довготривалим. Давні традиції, застарілі стереотипи, міфи тягнуть суспільство назад, заважають просуванню прогресивних реформ. Тому перед суспільствознавцями постійно виникають нові види пізнавальних і організаційних проблем пошуку шляхів і методів створення нового теоретичного знання, застосування його в політичній практиці.

Важливою проблемою пізнання є класифікація ідеологій, у тому числі політичних. Є різні критерії класифікації політичних ідеологій. Марксизм в основу цих класифікацій закладав, у першу чергу, класовий критерій. При такому підході сучасні політичні ідеології класифікувалися на буржуазні, дрібнобуржуазні і пролетарські. Існує класифікація за світоглядним критерієм — матеріалістичні, ідеалістичні, релігійні; за належністю до вчень — марксистські і немарксистські; за критерієм партійності — комуністичні, соціал-демократичні, християнсько-демократичні, консервативні, ліберальні, республіканські й т.д. Можуть бути й інші класифікації, коли в основу закладаються інші критерії, — формаційні, цивілізаційні, расові, етнічні, релігійні, статеві і т.п.

В останні роки глибше проробляється структура детермінації політичних ідеологій, тобто факторів, що визначають процес формування і розвитку ідеологій, а також самі ідеології з боку форм їх вияву і вираження, способів реалізації в політичній діяльності людей. При цьому все частіше дослідники погоджуються з тезою, що політичні ідеології детерміновані способом виробництва матеріального життя не прямо і безпосередньо, а переважно опосередковано, через політичні й ідеологічні відносини. Хоча заперечувати безпосередній вплив матеріальних умов у певних умовах, наприклад, в умовах кризи, на ефективність ідеологічного впливу не доводиться.

Стало встановленим фактом, що є, крім зовнішніх детермінант, внутрішні детермінанти — власна логіка розвитку політичної ідеології визначеного типу, її саморозвиток за рахунок некерованих ініціатив соціальних груп і особистостей, а звідси, є внутрішні особливості, закономірності функціонування політичних ідеологій як специфічних явищ політико-ідеологічного розвитку, хоча і вони не довільні, а випливають з потреб та інтересів класів, станів, прошарків, партій, еліт й інших суб’єктів політики, що беруть на озброєння політичні ідеології.

У той же час варто констатувати і ситуацію, що в Україні немає цілеспрямовано діючих дослідницьких колективів, які б вивчали політичні (та й інші) ідеології, прослідковували їх генезис в Україні з часу її становлення як самостійної держави в далекому минулому і сьогоденні. І ця обставина породжує незліченну кількість правильних і хибних думок, здогадок, вигадок, міфів про минуле України, про ідеї, що тоді панували. У той час як щось більш-менш науково-історичне ми можемо говорити в цій галузі, спираючись на достовірні дані, починаючи тільки з XII сторіччя. Розрізнені факти про духовне життя до цього часу можуть бути основою лише для якихось здогадів. Але більше всього вони породжують оригінальні і не дуже оригінальні фантазії.

Встановленим же фактом є те, що XVII століття було для України своєрідним «століттям відродження» наук, культури, політичного і духовного життя. У цьому сторіччі політична і духовна еліта України рекрутувалася, з одного боку, зі складу пануючих прошарків, що служили іноземній владі (особливо Польщі), з іншого боку – з козацтва і духівництва1. Національна політична ідеологія цієї еліти в значній мірі розвивалася в межах європейської ідеологічної парадигми, яку можна визначити як традиційно міфологічну чи історико-міфологічну, з деякими мотивами абсолютизму2.

Історія України трактувалася в цінностях міфолого-генеалогічного характеру, коли походження і статус феодалів, дворян, козацтва, селян, купців і ремісників виводився з різних соціоісторичних феноменів: Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Польщі і Литви, самозародження козацтва і т.д. Династична лінія Рюриковичів в Україні майже не проглядалася, зберігаючись в східних російських князівствах і Литві. Лише наприкінці XVII століття на цю ідеологічну парадигму почала нашаровуватися інша парадигма Московії, де східна традиція — татаро-монгольська і візантійська, поєднуючись із давньоруською, створювала специфічну «історичну суміш», яка у стратегічному значенні протистоїть європейській.

У цей час в Україні оформляється орієнтація суспільної свідомості значної частини еліти і населення України на пошук і виділення культурно-політичної ідентичності української нації, на створення незалежної держави. При цьому варто враховувати існування в суспільній свідомості частини еліти і населення й іншої орієнтації — колоніально-холопської ідеології і психології, що зародилися наприкінці XIII століття: «притулитися» чи до Польщі, чи до Туреччини і Кримського ханства, а пізніше зазвучав мотив союзу з Московією. Причиною такої суперечливої орієнтації було загальне ослаблення Київської Русі і давньоруських князівств. Ці дві орієнтації в суспільній свідомості зіштовхувалися, протиборствували, хоча велика частина населення була відчужена від політичного, духовного і культурного життя країни. Деяким чином така ситуація відродилася і в незалежній Україні, особливо в політичній і економічній ідеологіях і психологіях: «чи треба йти вперед, з ким йти», замість того, щоб визначитися «куди йти» і розраховувати в основному на свої сили.

Розвиток державності України, необхідність удосконалення її інститутів, осмислення і переосмислення національних інтересів, цілей, задач закономірно висувають проблему пошуку ідеологічних і світоглядних орієнтирів діяльності державних і суспільних структур.

Політична ідеологія, як теоретизована частина політичної свідомості,   обґрунтовує або розвінчує владу як систему підпорядкування (добровільного чи примусового), формує легітимність влади (або заперечує її) як ідентичності окремих волевиявлень по відношенню до волі загальної (державної в цілому чи волі еліти, класу, монарха). При цьому аргументація здійснюється в площині відповідності або невідповідності конкретної влади життєвим парадигмам суспільного буття, на законності чи незаконності права на владу і примусі[127] через поширення загальних, «надсуб’єктивних», «некорпоративних»[128] цілей, цінностей буття.

При цьому надзадачею впливу політичної ідеології є три напрямки: 1) у сфері теоретичного знання — внутрішнє поле політичної ідеології; 2) у сфері масово-повсякденної свідомості; 3) у сфері нормативно-практичної, щоб направити суспільний вплив, узаконити функції влади (легітимізувати владу), звести воєдино метараціональні, вузькораціональні і нераціональні, але вигідні для влади або опозиції цілі, ідеали, норми.

Крім того, політична ідеологія претендує підтримати і розвинути ідею багаторакурсності функцій держави і дати різні інтерпретації її сутності на сучасному етапі, у залежності від інтересів суб’єктів — носіїв політичної ідеології в аспектах: а) відповідності чи невідповідності її функцій інтересам більшості; б) використання владно-упорядковуючою групою (елітою, бюрократією, кланом, клікою, монархом і його почтом т.д.) апарату влади і управління; в)  обґрунтування або заперечення територіального устрою держави й адміністрування.

Нас у даній роботі, в першу чергу, цікавить соціально-науковий аспект впливу політичних ідеологій на розуміння держави як знаряддя влади більшості чи меншості, а також політичний і юридичний параметри класифікації форми держави не тільки з боку джерела влади, але і з боку способу формування і здійснення виконавчої влади — автократичної чи колегіально-представницької влади, диктатури чи демократії.

При цьому важливо розрізняти владно-імперативні декларації (навіть закріплені в конституціях), абстрактно-ідеальні цілі («всенародної держави», наприклад) і конкретно-реальні (дійсні) дії влади. Адже легітимація влади тримається на оцінці влади реальної, на оцінці конкретно-корпоративних її дій у багатьох ракурсах, де можна виділити три головних площини: онтологічно-субстанційна (оцінка походження і сутності держави), інституціонально-функціональна і плебісцитна. Джерело влади (народ, політична нація), суб’єкти влади (класи, прошарки, еліти, політичні групи (сили), носії влади (органи влади і самоврядування, чиновництво і т.д.) — усі ці три елементи держави можуть бути оцінені в названих площинах.

Окремо стоїть проблема взаємодії влади і контрвлади. Влада в Україні є публічна і прихована. Поняття «контрвлада» не рівноцінне поняттю «опозиція». Прихована влада (тіньова) може співпрацювати з публічною владою, але вона залишається контрвладою, хоча і впливає на чиновництво, оскільки розглядає публічну владу лише як засіб впливу на дії держави. Контрвлада, як сила відділена від публічної влади, — це тіньова влада й опозиція, що можуть співпрацювати з публічною владою, але в кінцевому рахунку бажають підкорити цю владу своїм   інтересам або стати нею. Існує закономірність: чим менш демократична публічна влада, тим більше в неї шансів бути поваленою під натиском опозиції чи тіньової влади, тим менш легітимна публічна влада в реальній політичній свідомості. Можна залякати народ, змусити повторювати його якісь догми і навіть славословити на адресу лідерів режиму, але реальна легітимність цієї влади низка.

*      *      *

Можна назвати багато факторів, що сприяють оформленню незалежності України. Але жоден з них не можна обійти. Мається на увазі, що в результаті руйнування післявоєнного балансу сил СРСР утрачав статус наддержави, втрачав функцію одного з базових гарантів європейської і світової двополюсної стабільності. У цій ситуації громадяни СРСР із національних республік все частіше піддавали  сумніву систему національно-державного устрою країни й ідентичність «радянська людина». Якщо в 1991 році громадянами СРСР вважали себе 78% опитаних, у 1993 — 20% опитаних на пострадянській території, то в 1997 році — всього 12,9%[129].

Багато жителів національних республік у результаті розпаду СРСР переживають гостродискомфортну кризу самоідентифікації. Але поступово приймають нові орієнтації національно-державної і соціальної ідентичності і самоідентичності, самоідентифікуючи себе з новими державами і політичними націями.

В Україні ми зіштовхуємося з феноменом переідентифікації в зв’язку із соціальним простором, що символічно виражається поняттям «батьківщина», і в зв’язку із соціальним часом, коли люди умовно поділяються: на «традиціоналістів», орієнтованих на минуле, яке є джерелом позитивних емоцій, почуттів; на «прожектерів -футуристів», що черпають ентузіазм із прожектів майбутнього; на «прагматиків-сучасників», що шукають можливість реалізуватися в сьогоденні.

Більшості «традиціоналістів» і «прожектерів» важко знайти своє місце в новому житті. Перші вважають своєю батьківщиною Україну як частину СРСР, а інші –  Україну як одну з європейських держав. «Прагматики-сучасники» воліють розглядати «батьківщину» як конкретне місце народження і життя.

Сьогодні можна зробити попередній висновок про те, що макроідентичність в Україні знаходиться в процесі становлення, переструктуризації, виникають нові і втрачають соціальний простір і час старі ідентифікаційні комплекси. У цілому ж ми маємо справу з позбавленою поки чітких цілей і цінностей дифузною ідентичністю, які часто супроводжується жорстким ідеологічним протистоянням різних політичних сил, що виступають від імені окремих груп українського народу, тривожним психологічним станом громадян (тривога за майбутнє, песимізм, відчуження від влади і т.д.). Тобто криза ідентичності не вирішена, а головні підстави нової ідентичності в значній мірі носять еклектичний, мозаїчний характер.

Одномірна ідентичність, характерна для тоталітарного суспільства («я — радянська людина», «моя адреса – Радянський Союз»), поступається місцем складній системі політичних й ідеологічних підстав ідентичності, що є відображенням аморфного, перехідного стану, з одного боку, і безкрайого політичного і культурного плюралізму — з іншого. Разом з тим, нові підстави ідентифікації в умовах системної кризи суспільства не зумовлюють стійких ідентичностей, підштовхують надмірну атомізованість нормальної особистості, яка часто не знаходить взаємодії з аномальними формами колективності — кланом, мафіозною групою, клікою,  почтом, «сім’єю», нетрадиційною релігійною чи статевою групою і т.д.

 

2. ВІД МОНОІДЕОЛОГІЧНОЇ ПАРТОКРАТИЧНОЇ ДЕРЖАВИ ДО БАГАТОПАРТІЙНОГО, ПЛЮРОІДЕОЛОГІЧНОГО СУСПІЛЬСТВА.

 

Сьогодні, після п’ятнадцяти років шукань України — «куди рухатися», багато що бачиться інакше, ніж бунтівні розуми оцінювали в 1989-91рр. Українська незалежність (її можна назвати й українською мирною національно-визвольною революцією) за своєю головною характеристикою була результатом діяльності ідеологів, політиків і вдалих історичних обставин. Економічні і культурні моменти були на другому плані, хоча активно використовувалися ідеологами («хто їсть українське сало?», «українська мова гине» і т.д.).

До 1989 року стало ясно, що комуністична ідеологія зазнає поразки. Усі спроби поліпшити якість життя населення СРСР, «вписати» в ідеологічну систему науково-технічну революцію, новий «нереволюційний» етап розвитку соціалізму, плюралізм розвитку «третього світу», не давали ефекту. Тому поступово визріла задача змінити її. Оскільки партійно-державна бюрократія не могла поставити цю задачу в принципі, то спочатку неокомуністична ідеологія з’явилася у формі «нового політичного мислення», як вельми слабка в теоретичному відношенні ідея часткової модернізації СРСР і ослаблення ідеологічної цензури.  Потім більшовицька ідеологія, а за нею і КПРС, яка її сповідувала, розвалилися. Соціалістична держава, яка була партократичною, втративши скріплюючу вісь, теж розвалилася. Пала одна з наймогутніших партократичних держав, слідом за нацистською Німеччиною, фашистською Італією та іншими партократіями (мабуть така ж доля чекає й інші партократичні держави).

Заперечення пануючої ідеології і партократичної держави в нашій країні поступово перетворювало в ідею незалежності України. Але аж до референдуму 1 грудня 1991 року традиційні ідеологічні і політичні фактори домінували в суспільному житті України. Коли ж наступив етап утвердження принципово нової ідеології, нових політичних і економічних цінностей, «ідеологи-повальники» виявилися творчо безпомічними. Їх відтіснили на другі ролі політики-прагматики, виробничники-циніки, які свідомо чи несвідомо побудували, за оцінками Дж.Сороса, не демократичну, правову, соціальну державу, а кримінально-кланову державу в гіршому варіанті хижацького капіталізму. Замість здорової соціальної «дитини» — нової демократичної процвітаючої України, ми одержали соціального виродка з рисами, що навіть у страшному сні не могли привидітися ідеологам, які громили тоталітарну ідеологію і мріяли про відродження України. настав час докорінної перебудови вже цієї держави.

При аналізі численних причин, що обумовили невдачу реформаторів-утопістів з наскоку порвати з минулим і зробити стрибок до демократії, ринку, правової держави, чомусь найменше говориться про головне — про духовно-теоретичну непідготовленість суспільства до глибокої модернізації. Необхідно відповідально сказати самим собі, що на відміну від революційного шляху здобуття незалежності Україна одержала державність без попередньої революції в головах, революції в мисленні. Коротка активність національного самоусвідомлення українського народу в 1989-92 рр., на жаль, швидко померкла. Звичайно, дисидентський рух 70-80-х рр., спроба перебудови наприкінці 80-х рр. — внесли деякі нові ідеї в елітарну, але не масову свідомість. Крім того, нової ідеологічної концепції про вищі цілі, про історично можливий шлях України так і не з’явилося. Україна приступила до модернізації, не виробивши концептуального світогляду, системи нових ідейних, політичних і економічних орієнтирів, що робили б реформи теоретично зрозумілими хоча б для еліти, не говорячи вже про широкі народні маси.

А між тим, дійсність виявилася не тою, котру описували і про яку розповідали реформісти-утопісти. При цьому «не пішли» ні економічні, ні політичні реформи, оскільки той ерзац демократії і ринку, про які, як про ідеали, говорили реформатори, були далекі як від реальних потреб України, так і від прогресивних світових зразків, а так звані «економічні реформи» викликали економічний хаос. Дотепер не відомо про розробку політичної й ідеологічної доктрин України[130] (хоча б за замовленням виконавчої влади), а всі економічні програми урядів були еклектичні, схоластичні, неконцептуальні. Суспільна свідомість опинилася в стані соціального стресу, втратила чіткі орієнтири для оцінки минулого України і конструювання її майбутнього.

У суспільній свідомості завждизберігається інформація про три часові проекції конкретного суспільства: про його родове минуле (генезис), про його видове сьогодення, про його цілеспрямоване майбутнє. Тобто йдеться про історизм, реальний і ідеальний стани суспільної свідомості.

Сама суспільна свідомість, особливо її серцевина — інтелектуальна діяльність як колективне надбання й ідеологія, як колективно-індивідуальний продукт, є механізмом передачі духовної і матеріальної спадщини від покоління до покоління. При цьому зв’язок «суспільна свідомість — система виховання» є способом передачі накопиченого досвіду індивідам і соціальним групам, формування історичної пам’яті. Тому важливо досліджувати зміни в механізмах і способах усвідомлення суспільним індивідом того факту, що його існування можливе тільки в спадкоємній пам’яті історії, через яку він отримує зміст і спосіб мислити і жити.

Сучасні ідеології, як теоретизоване ядро суспільної свідомості, можна розділити на дві групи: 1) індивідуалістично-групові, де основний акцент робиться на індивідуальні і групові інтереси і де загальна воля виступає засобом свободи відстоювання своїх інтересів і переконань; 2) колективістські, у яких підкреслюється пріоритет колективізму, основаного на історичних коренях національної спільності, солідарності класу, соціального прошарку і т.д.

Будь-яка історична форма колективної й індивідуальної свідомості є показником ступеня об’єктивної виокремленості людини зі світу натуральної й соціальної природи і, отже, рівня самосвідомості соціального суб’єкта. Тому що, перш ніж набути здатності розрізняти добро і зло, сприймати різні цінності і формувати оцінки, він повинен усвідомити себе як явище суспільне, зв’язати себе з історією свого народу і держави, тобто історично себе ідентифікувати.

Міфологічна, дискурсивна (розумова), абстрактна і синтетична форми мислення є елементами різної значимості в процесі формування суспільної й індивідуальної свідомості, розкриття специфічних особливостей конкретного історичного мислення вчених у дану епоху — істориків, соціологів, політологів й інших, де стиль мислення виступає як історичний метод.

Особистість у сучасній Україні шукає ідеологічних і світоглядних орієнтирів, щоб визначитися стосовно минулого, сьогодення, майбутнього. Їй важливо знати політичну й ідеологічну доктрину держави (державницьку ідеологію).

Говорячи про останню, завжди думаєш про те, які цілі переслідують люди, що, справедливо заперечуючи принцип тоталітарного панування якоїсь однієї класової чи групової ідеології в суспільстві, стверджують, що держава повинна бути деідеологізована. Дійсно, ідеологічна диктатура (навіть у релігійній формі) приховує у собі багато небезпек. Але не менш небезпечна для державності теза про деідеологізовану державу. Кожен народ, кожна нація, кожна держава, щоб зберегти себе, повинні мати свою ідеологію, тобто сукупність ідей, ідеалів, цілей, що виражали б глибинні основи їх життя, корінні інтереси і скріплювали їх, інтегруючи народ і державу, поєднуючи загальнолюдські і національні цінності.

Держава, як політичний, економічний, соціальний і ідеологічний феномен, за всіх часів мала і реалізовувала свої ідеологічні функції: визначення цілей розвитку, виховання людей (у тому числі освіта), регулювання міжкласових і міжгрупових відносин, використання владних повноважень усередині країни, захист державних зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних інтересів в ідеологічній формі і т.д.

Інша справа, що суперідеологізована держава в чистому виді в сучасну епоху стає анахронізмом. Цей тип держави — на тоталітаристській ідеологічній основі (комуністичній, фашистській, етно-расистській, релігійно-фундаменталістській і т.д.) будується на трьох принципах: а) існування єдиної державної ідеології (у тому числі й у релігійній формі); б) тотального ідеологічного контролю над усім населенням країни; в) сама держава є втіленням і продовженням ідеології (влада, закони і т.д.).

Класичними ідеологічними державами були середньовічна Іспанія, фашистська Італія, нацистська Німеччина, СРСР, сучасні КНДР, КНР, Іран і багато інших держав. Ідеологічний імператив такої держави ототожнюється зі структурою державної влади. Наприклад, в останній Конституції СРСР говорилося, що КПРС є ядром політичної системи суспільства, а комуністична ідеологія — єдиною ідеологією радянського суспільства. Комуністична партія, її ідеологія і держава існували в зрощеній формі, як цілісна система. У такій державі ідеологічне, політичне й економічне насильство теж існують у зрощеній формі. Наприклад, ідеологічне інакомислення автоматично вело до втрати політичної волі, права на працю, пенсію і т.д. Ідеологічна конкуренція, що стала нормою життя ряду посткомуністичних держав, не допускалася конституційно.

У той же час будь-яка нормальна демократична держава має свою ідеологічну доктрину (державницьку ідеологію), у якій визначена система економічних, політичних, правових і культурних цінностей, ідей, цілей, у світлі реалізації яких представлена перспектива розвитку суспільства і норми функціонування суспільства в сьогоденні. Така доктрина формується і формулюється на базі збігу основних інтересів більшості соціальних груп населення, з конституційним забезпеченням прав меншості.

Стосовно України вона схоплює специфіку нашої державності: що ми полінаціональна, але унітарна, соціальна держава (як соціальний організм)[131]. Громадянське суспільство в порівнянні з нашою посттоталітарною державою ще не дуже розвинуте. Тому важливо обмежувати державницьку агресію в сфері ідеології (коли державна бюрократія намагається видати свої групові інтереси за загальнодержавні) і підтримувати плюралістичну ідеологічну ініціативу громадянського суспільства, що врівноважує егоїстичні устремління бюрократії, стабілізує і саму державу, і громадянське суспільство. Ідеї справедливості, соціальної рівності (як рівності соціальних шансів) у плюралістичних ідеологічних ініціативах громадянського суспільства покликані відігравати провідну роль і протистояти політиці нерівності, що проводиться кланами, кліками.

Сучасна ідеологічна ситуація в Україні характеризується багатоаспектною ідеологічною дезінтеграцією за істотними і неістотними критеріями. Навіть розподіл ідеологій (як і партій) на ліві, центристські і правоцентристські, що відбиває реальність, не має чіткого ідеологічного критерію. Ідеологія загальнодемократичної спрямованості — це скоріше певна сумарна величина, що включає в себе дуже сильну конкуренцію цілого ряду партій на базі однієї з ідеологій (соціал-демократичної, християнсько-демократичної, ліберальної, консервативної і т.д.) чи на базі національно-патріотичних ідеологій.

Всі ідеології в Україні претендують на репрезентацію інтересів народу — і тоталітарні, і демократичні. В ідеологіях, що виробляються, розвиваються і поширюються теоретиками і політичними технологами, які спеціалізуються на ідеологічній обробці населення, завжди є претензії на знання вічних істин і рецептів того, як зробити людство щасливим. Саме людство в цілому, у крайньому випадку певний клас, соціальний прошарок, що дозволяє ідеологам часто насаджувати ідею жертовності особистості в ім’я щастя людства. Навіть індивідуалістичні ідеології віддають перевагу інтересам суспільства перед інтересами особистості (доктрини «великого суспільства», «суспільства рівних можливостей» і т.д.), хоча вони більш збалансовані, ніж комуністичні (від слова «комуна»).

Важливо також бачити в ідеологіях сполучення позитивно-наукової і прожектерсько-утопічної сторін. Ідеології не можуть існувати без мрії, віри в добро, щастя, гармонічний порядок, які не змогли реалізуватися в минулому і сьогоденні, але «повинні» стати абсолютом у майбутньому. При цьому об’єктивна і суб’єктивна утопії є не слабкішим, а часто найсильнішим елементом ідеології. Наприклад, комуністична ідеологія, що обіцяла «рай» на Землі, була цілком утопічною, але дотепер має успіх не тільки серед пролетарів, але і серед частини інтелігенції. Ідеологічна концепція «соціальної держави», що широко пропагується  у світі, у тому числі й в Україні, теж у деякій мірі утопічна, оскільки держава — це завжди знаряддя економічно і політично «сильних» класів, прошарків, груп. А вони ніколи не підкорять свої інтереси інтересам слабких, аутсайдерів. Найбільше, на що можуть піти «сильні», — це виділити дещо більшу частку «суспільного пирога», щоб зняти найбільш гострі протиріччя в суспільстві, давши масі трохи більше хліба і багато видовищ, які б відвернули її від гострих суспільних проблем. Чим невпевненіше почуває себе політичний режим, тим більше масових видовищ ініціюється (гладіаторські бої в Римі, масові маніфестації, військові паради, феєрверки в недемократичних країнах і т.д.), тим більший зсув акцентів суспільної свідомості на соціально-психологічні кліше, на ідеологічну утопію.

Саме в ситуації відсутності демократії, об’єктивної інформації, коли сьогодення і майбутнє інтерпретується однобічно, можлива деформована різновекторністъ суспільної свідомості, де можуть домінувати два напрямки: а) негативістський, коли всі гілки влади, всі ідеології заперечуються, а протестний потенціал в суспільстві зростає (події в Україні в 1993-94, 1998-99рр., у Росії в 1995-96, 1999рр.); б) утопічний, коли без об’єктивних підстав з’являється піднесена мрія, надія і віра в щасливе майбутнє (Україна в 1990-91рр.). Утопічна частина ідеології по-різному взаємодіє з негативістською (протестною) — від тісного взаємозв’язку, коли критичне відношення до існуючого порядку одночасно супроводжується утопією, до протистояння, коли протест проти сьогодення поширюється на різного типу утопії, які пропонують ідеї майбутнього, що служать прикриттям цілей, пов’язаних із сьогоденням (наприклад, режим, що не виправдав довіри виборців, пропонує ще більш «блискучі перспективи», якщо його залишать при владі).

Існує і взаємоперетікання утопії в реальність, а реальності в утопію. Коли утопія пов’язується з реальним рухом організованих мас, із практичною спробою реалізувати утопію, то утопія здобуває форму реальності, хоча б у формі програми практичної діяльності. Наприклад, є дуже великі сумніви щодо багатьох цілей марксистсько-ленінської ідеології: зникнення держави, класів, прошарків, грошей, торгівлі, постійної армії і т.д.; реалізація принципу розподілу за потребами, створення безнаціональних держав і т.п. У той же час існувала програма КПРС по будівництву комунізму, де ці цілі висувалися як реальні. Що з цього вийшло, відомо: держава не зникла, а стала тоталітарною, утворювалися класи і прошарки, армія зростала, замість розподілу за потребами панував розподіл для бюрократії через спецрозподіли.

У будь-якій ідеології існує стійка постійна частина (ядро) і мінлива минуща частина. Ядро ідеології складається з вихідних принципів, теоретичного каркасу, основоположних ідей та ідеалів. Воно оточене оболонкою часткових (тимчасових, тактичних) проблем, що «помирають» через своє розв’язання в суспільній  практиці або через зміну історичних умов, що робить ці проблеми неактуальними, ілюзорними. Хто пам’ятає, наприклад, про гарячі дискусії 20-30-х рр. у СРСР про сім’ю і шлюб у марксистсько-ленінському розумінні, про «азіатську» суспільно-економічну формацію в 70-ті роки?

Якщо ж практика показує ілюзорність, неповноцінність, суперечливість «ядра» ідеології, то це веде до дискредитації її як корисної, що може привести до корінних змін в ідеологічній ситуації в окремо взятій країні чи у світі, якщо мова йде про глобальну ідеологію, до торжества нових підходів у країні чи світі — ідеологічний монізм поступається місцем ідеологічному плюралізму, консерватизм — новаторству і т.д. У той же час, такий процес може породити гострі ідеологічні конфлікти, підсилити дезінтеграцію суспільства. В ідеологічному процесі (процесі зародження, розвитку, боротьби і згасання ідеологій) відбувається визрівання і розв’язання ідеологічних протиріч у рамках окремих ідеологій і в рамках протистояння, що веде до ідеологічних конфліктів різних соціальних сил, груп. Одні конфлікти вирішуються мирно, інші носять тимчасовий характер і зникають під впливом зміни об’єктивних умов життя,  треті ведуть до глобальних потрясінь. Як зараз очевидно, недооцінка ідеологічних конфліктів на національному, релігійному, расовому ґрунті веде до спонтанних соціальних конфліктів економічного, політичного і військового характеру (де багато що перемішане). Дуже часто складні теоретико-ідеологічні конструкції спрощуються, примітивізуються, зводяться до елементарних оцінок: «друг-ворог», «правовірний-іновірець» і т.п., що дозволяє використовувати ідеологічні оцінки як безпосереднє знаряддя політичної боротьби.

Мрією ідеолога, орієнтованого на реалізацію «своєї» ідеології (не обов’язково ним розробленої), є гармонічне сполучення методолого-теоретичного і конкретно-практичного аспектів ідеології. Це устремління випливає з головної функції ідеологій — бути засобом перетворення чи зміцнення соціально-економічного або політичного ладу, ідейним керівництвом мас у практичних діях. Перешкодою для такої гармонійності виступають омани (у тому числі наукові), утопічність ідеалів і цілей (про що вже говорилося), цинічність гри на забобонах, релігійних переконаннях і т.д.

Усе це проявляється в підсумковій практичній реалізації ідеології. Наприклад, добрі теоретичні наміри ощасливити всіх бідних за рахунок знищення багатих, свою націю за рахунок знищення чи приниження інших націй, незмінно зазнають краху в зіткненні з реальністю: як діяти, в ім’я чого, які засоби використовувати, які результати вважати відповідними «теорії», як ці результати відповідають закономірностям всесвітнього історичного процесу. А, може, ідеологія, виступивши засобом подолання одних протиріч, породить нові, котрі приведуть до її занепаду? У всякому разі, всі ідеології, що обіцяли ліквідацію протиріч попередніх і теперішніх суспільств, держав і націлені на створення безконфліктного економічного і політичного ладу, своїх цілей не досягли, але нові протиріччя завжди породжували.

Не вступаючи в дискусію з приводу кількості форм ідеології, що собою являє ідеологія, коли та чи інша форма починає в ній домінувати, чи можливе гармонічне сполучення ідеологічних форм, чи можливі деідеологізоване суспільство і держава[132], повторюємо, що сучасна теорія і практика не довели непотрібності ідеологій. Навпаки, існує сутнісний, природний зв’язок держави й ідеологій, партій й ідеологій. І доктриною державної влади завжди виступає ідеологія. Навіть у марксистів і анархістів цілі ліквідації держави обґрунтовувалися ідеологічно.

Поки існують різні політичні й економічні інтереси в суспільстві, поки існує держава, будуть існувати політичні партії, суспільні рухи, ідеології й ідеологічні конфлікти. Будуть змінюватись: їх форма, конкретно-історичний зміст, сама ідеологічна система в державі, у міжнародному співтоваристві, але ідеології не відімруть. Суспільство завжди буде мати потребу в ідеологічних програмах раціоналізації економіки, політики, гармонізації міжнаціональних відносин, удосконаленні культури. Втрата дієвої ідеології — ідеалів, норм, програм розвитку — веде не тільки до духовної і моральної кризи, але і до політичної й економічної деградації суспільства і держави.

Багато хто навіть не здогадується, що криза, пережита сучасною Україною, пов’язана багато в чому із ситуацією в ідеологічній сфері. На руїнах марксистсько-ленінської (інтернаціоналістської) ідеології у нас з’явилися ерзац-ідеології: ідеологія євроцентризму, слов’янської єдності, української винятковості, балто-чорноморського регіону і т.д. У більшості випадків ці ерзац-ідеології ігнорують реальну історію України і Європи, сучасні історичні умови в Україні і навколо неї, видають бажане за дійсне, не використовують дані науки про реальні потреби різних соціальних прошарків і груп, про їх життєві орієнтації.

Наприклад, багато говориться про остаточний вибір України на користь ринку, Заходу і т.д. Реальний же аналіз показує, що це далеке від справжніх орієнтацій громадської думки в Україні. Пошлемося на багаторічні дослідження Інституту соціології НАН України.

На питання: «Політичні сили в Україні поділяються на тих, хто хотів би повернутися до соціалізму, і тих, хто бажає будувати капіталізм. Як Ви особисто відноситеся до цих сил?» Відповідь опитуваних по цілком коректній вибірці була така[133]:

 

Позиції опитаних

 

1994

 

1995

 

1996

 

1997

 

1998

 

1999

 

Підтримую соціалістів

 

22,1

 

22,5

 

20,1

 

20,9

 

23,6

 

23,49

 

Підтримую

прихильників капіталізму

 

 

 

12,7

 

 

 

13,2

 

 

 

13,3

 

 

 

10,8

 

 

 

11,1

 

 

 

10,97

 

Підтримую і тих

і інших, аби не

конфліктували

 

 

23,7

 

 

18,7

 

 

17,8

 

 

16,9

 

 

19,6

 

 

20,55

 

Не підтримую нікого з них

 

 

 

20,0

 

 

 

23,8

 

 

 

25,3

 

 

 

26,1

 

 

 

23,5

 

 

 

22.55

 

Інше

 

1,8

 

2,8

 

2,0

 

2,

 

2,9

 

3,21

 

Важко відповісти

 

19,3

 

19,1

 

21,6

 

23,1

 

19,4

 

19,22

 

Не відповіли

 

0,4

 

0,1

 

0,0

 

0,0

 

0,0

 

0,28

 

 

Як бачимо, українське суспільство ще не зробило стратегічного вибору ні в ідеології, ні в політиці, ні в економіці. Практично суспільна свідомість за останні шість років залишається стабільною в оцінці подій, що відбуваються[134]. Але ця стабільність носить скоріше негативний характер, оскільки свідчить про стан невизначеності влади і народу, про відсутність у країни проекту розвитку, який би отримав підтримку громадської думки.

Ще більше про це свідчить відповідь на таке питання: «У політичному спектрі часто виділяються окремі, більш-менш самостійні течії. Нижче наведені деякі з них. Виберіть, будь ласка, одну з них, найбільш близьку Вам»[135].

 

Політичні і

суспільні течії

 

1994

1995

1996

1997

1998

Комуністична

 

10,3

8,7

9,7

10,8

22,0

Соціалістична

 

10,7

9,1

7,7

6,4

5,6

Соціал-демократична

 

5,0

5,0

4,7

4,8

7,1

Націоналістична

 

2,0

1,5

1,3

2,8

2,9

Націонал-демократична

 

6,4

5,2

6,1

4,9

6,3

Ліберальна

 

1,9

0,8

2,7

1,6

1,3

Анархістська

 

0,6

0,2

0,2

0,1

0,3

Релігійна

(фундаменталістська)

 

1,4

1,4

0,6

0,8

1,3

Християнсько-демократична

 

3.3

2,9

2,4

2,9

2,2

Інші

 

0,9

1,1

0,7

1,4

2,2

Ніяка взагалі

 

2,3

14

13,1

12,2

11,7

Ще не визначив своєї

позиції

17,9

18,6

18,8

19,0

16,7

Я не розбираюся в цих

течіях

27,6

31,4

32,1

32,3

20,8

Не відповіли

 

0,9

0,2

0,0

0,2

0,2

 

З даних соціологічних опитувань, в тому числі проведених в 1999-2003 рр., видно, що більше половини населення або не визначили своєї позиції, або не розбираються в ідейно-політичних течіях, або не хочуть знатися в них, стати прихильником тієї чи іншої. А виходить, усі партійні лідери, що говорять, що народ з ними, що вони виражають інтереси народу, можуть говорити тільки від імені тієї незначної частини народу, що за них проголосувала. Більша ж частина народу або вичікує, або байдужо сприймає (чи не сприймає) політичні ігри в Україні.

У такому ідеологічно і політично розколотому суспільстві вкрай важко сформувати ідеологічну і політичну доктрини держави: її цілі і засоби їх реалізації, її союзників і супротивників у світі, її відношення до особистості і суспільства. Тому українська держава ідеологічно слабка, мало сприяє множенню життєвої сили народу через зростання його потенціалу шляхом об’єднання індивідуальних (маленьких) «я» у могутнє «ми». Саме тому ми бачимо численне об’єднання індивідуальних «я» у клани, кримінальні групи, що працюють проти народу і що ще більше послаблюють державу, що роблять нестерпним життя держави і простого громадянина в цій державі. Держава без ідеї патріотизму, ідеї контролю народу над владою, без орієнтації на ідеали розширення демократичних прав і свобод, на життя відповідно до закону — ерзац-держава, засіб нав’язування влади чужої народу.

Держава буде зміцнюватися як орган народовладдя, якщо ідеологічна і політична доктрини відповідають наступним вимогам:

а) є оптимістичними, надихаючими;

б) диференційовані на реалізацію цілей за різними цивілізаційними складовими;

в) мають «корені» у минулому країни, «нові паростки» у сьогоденні і дають чіткі орієнтири на майбутнє;

г) орієнтують на створення демократичної соціально-правової держави.

Якби Українська держава своєю реальною діяльністю влаштовувала більшість своїх громадян, вони б швидше забули радянське минуле. Зазвичай людина згадує минуле, звертається до нього, коли не вдоволена сьогоденням і не бачить перспектив у майбутньому.

Парламентські вибори 1998, 2002 років в Україні і 1999, 2003 років в Росії, президентські вибори в Україні 1999 і 2000 рр. показали, що в цих країнах ліберальні, консервативні, християнсько-демократичні, соціал-демократичні, республіканські і національно-патріотичні ідеї не мають масової підтримки. У суспільстві усе ще домінують ідеї урівняльного комунізму (соціалізму) і спрощеного націонал-демократизму, хоча вони і перебувають у стані кризи довіри. У граничних вимірах ідею урівняльного комунізму трактують як сентенцію «раніш жилося краще», а спрощеного націонал-демократизму — «незалежність України — перш за все». Центристські партії отримають відносні перемоги за рахунок великих капіталовкладень у вибори і використання “владного ресурсу”.

Програми всіх партій, що більш докладно трактують ці чи проміжні ідеї, не мали великого значення, оскільки їх знає і вивчає невелика група фахівців — політиків і журналістів, а для широких мас виборців це «терра інкогніто» (невідома земля).

Це ж підтвердили президентські вибори в Україні в 1999 році. Ідеологічні програми кандидатів у Президенти України практично не грали ролі. Виборці визначали свою позицію більше під впливом соціально-психологічного фактора, за зовнішньою оцінкою кандидатів, під впливом маніпулятивного впливу ЗМІ й інших факторів. Ризикнемо прогнозувати таку ж ситуацію і на президентських виборах 2004 року.

Окремо на тих й інших виборах стояла ідея порядку, яку живили всеохоплююча злочинність, суспільна анархія і потреба в індивідуальній і колективній безпеці. Цю ідею спробували розкрутити кілька політичних партій і кандидатів у Президенти України. Але непослідовність безбарвних партій і лідерів, відсутність кадрових і інформативних ресурсів не дозволили зробити це ефективно, хоча близько 80% населення підтримують цю ідею.

У чистому ж вигляді ідеології під час виборчих кампаній майже не використовувалися. Якщо ж і використовувалися, то недостатньо енергійно й ефективно, особливо на рівні мобілізуючої функції і соціалізації молоді.

У даному випадку ми розглядаємо ідеологію не тільки як сукупність міфів, що живлять консервативні чи прогресистські утопічні проекти, але і як форму реальної духовної мотивації практичної діяльності з реалізації позитивних цінностей.

У різних формах тоталітаризму, соціального романтизму або явного прожектерства утопія бере верх над раціонально-практичним змістом ідеології, перетворюючи її в засіб створення проекту красивого, але нездійсненного майбутнього. При цьому варто звертати увагу і на те, що і сама утопія має позитивні і негативні риси. З одного боку, вона розхитує основи традиційних суспільств, змушуючи їх динамізувати розвиток в ім’я нових ідеалів. З іншого боку – дезорганізує суспільство, відривається від реальності, висуває ідеал, що не має шансів на втілення в життя.

Взаємодія ідеології й утопії досить складна і неоднозначна, якщо розглядати їх у плані дезінтеграції й інтеграції суспільств.

В одному випадку вони можуть цілком логічно взаємодіяти й ефективно працювати на інтеграцію прошарку, класу, рідше — держави і суспільства, на збереження ідентичності особистості й соціальних спільнот. Раціональний зміст ідеології й утопії можуть взаємодоповнювати один одного, якщо утопія не руйнує чисто практичні функції ідеології. Наприклад, ідеологічні проекти побудови комунізму в СРСР, «великого суспільства» у США містили в собі різного масштабу утопії. Комуністичний проект повністю розвалився, а американський, не здійснившись цілком, дав значний практичний результат.

У другому випадку ідеологія й утопія можуть ефективно використовуватися для легітимізації майбутнього і влади, котра даний варіант майбутнього відстоює. Звичайно, на першому етапі, як у СРСР. Тут утопія й ідеологія пропонують повну альтернативу попередньому ладу, дають можливість зміцнити владу політичної партії, що отримала перемогу. Але поступово нездійснена утопія послаблює інтегративну функцію ідеології в суспільстві, а потім як «міна уповільненої дії» підриває й саму ідеологію і суспільство, побудоване на вірі в утопію.

Існує і третій варіант взаємодії ідеології й утопії, як, наприклад, у нацистській Німеччині та Камбоджі. Ідеологія повністю будується на утопії, що відбиває лише міфи, а не реальність. Утопія і фальшива ідеологія тимчасово можуть зіграти роль інтегратора суспільства і легітимізатора влади. Але потім починають працювати як дестабілізатори життя і згодом руйнують основи суспільства, побудованого під їх впливом. Соціум втрачає впевненість у майбутньому і йде до фатального фіналу — до самознищення. Особливо швидко, коли очевидно проявляється антилюдяність ідеологічних і політичних режимів даних соціумів і міжнародне співтовариство займає чітку негативну позицію стосовно даних режимів.

Україна частково пройшла цим шляхом в складі СРСР. Комуністична утопія зжерла своє дитя — радянську державу. Але народ залишився в перехідному стані — одна його частина і дотепер орієнтується на фазу комуністичної архаїстики, інша — зорієнтована на незалежність, на розвиток Української держави. Ідеолого-утопічний комплекс продовжує працювати й у фазі «зазору» між минулим і майбутнім, тобто в дні сьогоднішньому. Але з кожним місяцем і кожним роком його вплив безповоротно зменшується.

Для прискорення процесу ідеологічної і світоглядної переорієнтації населення необхідна нова ідеологія, яка б додавала привабливості змісту змін, що здійснюються в суспільстві, роз’яснювала і схвалювала їх, розкриваючи зв’язок з національними і загальнолюдськими цінностями. За допомогою нової конструктивної ідеології нині існуюча етно-культурна і політична спільнота повинна усвідомити себе як український народ, визначити своє місце і роль в історії людства. Таку важливу задачу здатна виконати не просто ідеологія класу або прошарку, а інтегративна ідеологія, яка б стала кодексом згоди незгодних в окремому етносів, соціальних груп, особистостей, і яка б якийсь час відігравала роль загальнонаціональної ідеології.

Чи може сьогодні претендувати на роль серцевини інтегративної ідеології національна ідея, як це було, наприклад, у 1989-91 роках? На жаль, ні. Складність сучасної ситуації в Україні полягає в тому, що духовна криза розвивається на базі економічної, політичної і соціальної криз, коли якість життя населення упала за всіма найважливішими показниками. Але й за цих обставин йде жорстока боротьба носіїв духовних цінностей тоталітарного минулого і національно-демократичного майбутнього. Ліберальні, соціал-демократичні, християнсько-демократичні, консервативні, республіканські ідеї дуже повільно входять у духовний простір українського суспільства. Це скоріше «модний одяг» у мисленні невеликих груп інтелігенції, ніж сектори масової свідомості. Навіть  національно-патріотичні ідеї незалежності країни частково втратили популярність на фоні  всеохоплюючої соціальної кризи. Якщо в грудні 1991 року 92 відсотка населення країни підтримало незалежність на референдумі, то в 1995-2003 рр. ідею незалежності підтримувало 62-66 відсотків дорослого населення України. При цьому стало очевидним, що «національна ідея» в ідеологічному і політичному вигляді, без економічного змісту (рівень добробуту), значною мірою не сприймається не тільки неукраїнськими етносами, а й частиною українців. Тобто, в Україні на даному етапі не визріли умови для створення інтегративної ідеології на ґрунті одномірної національної ідеї. Така «національна ідеологія» — задача далекого майбутнього, коли діалог часткових ідеологій (політичної, правової, моральної) перетвориться в несуперечливу цілість на основі зростання матеріального добробуту, коли цілісна ідеологія стане дійсно загальнонаціональною.

На переломі тисячоліть в Україні раціональніше ставиться питання про інтегративну ідеологію на якійсь іншій підставі, яка б тимчасово стала несучою конструкцією суспільства і забезпечила модернізацію суспільних інститутів і відносин. Такою підставою могли б стати ідеї «справедливості», «правди», «порядку», покладені в центр своєрідного «суспільного договору», не втрачаючи одночасно орієнтирів розвитку незалежної країни і європейського вибору.

Справа не в тім, що нібито є необхідність «заморожування» процесу створення інтегративної ідеології на ґрунті національної ідеї, а в тім, що на сучасному етапі необхідність такої ідеології може частково реалізуватися в інших формах, де національна ідея з’єднується з іншими ідеями, що відповідають інтересам більшості народу і даному етапу історичного розвитку України. Щоб національна ідея знову заграла усіма фарбами, стала могутньою рушійною силою, необхідно довести просту істину: незалежність України несе людям краще життя, ніж раніше, до незалежності.

Які основні фактори здатні позитивно вплинути на процес формування інтегративної ідеології і зробити її дієвою?

1. Національна ідея буде втрачати дієвість, якщо не буде запліднюватися ідеєю «української політичної нації», у якій «політичне спів-громадянство» домінує над іншими формами індивідуальної і колективної ідентифікації— етнічної, релігійної, партійної, кланової. Щоб досягти цього, нам необхідно вирішити дві задачі: по-перше, показати «єдність долі» всього українського народу, хоча деякі його прошарки були в різні часові проміжки по різні боки барикад (політичних, ідеологічних, релігійних), помилялися або йшли правильним шляхом. Кожен громадянин України має реальні шанси бути затребуваним для нових ролей після досягнення країною незалежності; по-друге, якими б гострими не були конфлікти в суспільстві на економічному, соціальному, політичному, етнічному, релігійному ґрунті, вони не можуть підірвати бажання і здатність громадян України бути єдиним народом, обирати свою долю демократичним шляхом.

2. Розв’язання цих задач багато в чому буде залежати від того, чи зможе прогресивна українська еліта перетворити нинішню дійсність як «безсистемну», «безладну», «безперспективну» на цивілізовану, системну, упорядковану, перспективну. Це сьогодні головний виклик майбутньому України. По-перше, необхідна велика пропагандистська і просвітительська робота з впровадженням у масову свідомість нових ціннісних орієнтацій незалежної України в площині переорієнтації і перерегуляції процесу ескалації конфлікту цінностей до цивілізованого діалогу і конструктивної конкуренції. По-друге, ідеї «Порядку», «Справедливості», «Правди», «Права», «Солідарності» необхідно підняти на рівень повсякденної суспільної практики, не відкидаючи ідеї демократичної, соціально-правової української держави як реальності в майбутньому, коли всі політичні сили визнають право інших «на інакшість» (інакомислення, інакодіяння), визнаючи рівне право кожного в рамках Конституції.

3. У суспільній свідомості залишилися стереотипи неоднозначного сприйняття способу мислення і життя населення різних регіонів — «западенців», «східняків», «кримчан», «донеччан» і т.д. Ці стереотипи зумовлені історією України з її протиріччями і зиґзаґами. Ідея загального економічного, політико-правового і духовно-культурного простору країни повинна стати наріжним каменем унітарності, соборності України, бути нездоланним бар’єром згубному сепаратизму, що може маскуватися під федералізм, особливий статус регіонів і т.д.

4. Невід’ємною складовою частиною інтегративної ідеології повинне стати визнання принципу поліетнічності і поліконфесійності України і розуміння кожного етносу і кожної конфесії як «співтворців» Української держави, а їх власна самосвідомість і самосвідомість суспільства повинні поєднуватися як окреме і загальне.

5. Перехід від конфронтаційних духовних цінностей і оцінок діяльності до гасел і дій у дусі терпимості і моральності в політиці. У суспільстві бажана атмосфера загальної боротьби лівих, правих і центристів проти корупції, злочинності, бюрократизму, за утвердження загальнолюдських цінностей у політиці і духовній сфері, за розв’язання соціальних конфліктів на користь більшості населення.

6. Надзвичайно важлива реалізація доктрини поетапного входження України як незалежної країни у європейську  і світову співдружність, що ґрунтується на принципі динамічної рівноваги у взаєминах між Сходом і Заходом, Північчю і Півднем. Стратегія економічного і політичного прагматизму повинна випереджати негативні процеси і попереджати появу глобальних проблем, що можуть загрожувати Україні і можуть підштовхувати до зіткнення нетолерантних (конфліктогенних) ідеологій у суспільстві.

7. Інтегративна ідеологія виявиться дієвою, якщо об’єднає ідеологічний плюралізм і загальну національно-цивілізаційну ідею. При цьому в межах «ідеологічного плюралізму» не може бути «рівності» ідеологій. Конкурентна боротьба між ними буде продовжуватися. У тому числі жодній ідеології не уникнути тлумачення зв’язків країни із зовнішнім світом, оцінки процесів формування національно-цивілізаційної самосвідомості. В інформаційному суспільстві вже не можна відгородитися від світу, звівши «соціалістичний» або якийсь інший «табір». Зараз уже твердо укорінилася думка, що духовний, політичний і економічний розвиток можливий лише в умовах визнання принципу: ми всі різні і по-різному розуміємо мету і механізми її реалізації. Але країна в нас одна і необхідно працювати заради цієї країни і її народу.

8. Ідеологічна «терпимість», як важлива риса ідеологічного плюралізму, допускає толерантне відношення до партнерів-супротивників. Але, водночас, не може переростати у толерантність за будь-яку ціну, коли жорстоко випробовують терпіння народу і політичних сил. Такі цінності, як терпимість, різноманіття поглядів, глибокі прогресивні традиції, рівність, честь й інші збагачують інтегративну ідеологію у випадку, якщо виходять з визнання принципу рівності інтересів етнічних і соціальних груп у межах національного інтересу. Поняття «інтерес» тут наводиться в класичному вимірі, тлумаченні, а не тільки як бажання, претензія на щось — на владу, матеріальні блага і т.д. І ці ж інтереси будуть працювати як на терпимість, політичний та ідеологічний плюралізм, так і на стратегічне примирення соціальних сил, і на ідеологічне домінування «часткових» ідеологій (класових, групових), і на політичну боротьбу та співробітництво. Практична проблема — як ідеологічну й політичну боротьбу зробити цивілізованою, а співробітництво не безпринципним.

Ми назвали лише деякі складові інтегративної ідеології, що уже сьогодні можуть стати складовими протоідеології національної згоди більшої частини українського суспільства. Реальністю ж України є те, що державницька ідеологія, певним чином відбита в Конституції країни, поки ще сира і не визначила чітко: «куди» і «яким шляхом» йде Україна.

Відомо, що без популярної і чіткої ідеології неможливо виробити стратегію державного будівництва, розробити різні варіанти модернізації країни. Часті виступи про «безальтернативність» того чи іншого шляху не тільки смішні з логічної точки зору (навіть повернення назад уже є альтернативою, а в умовах України таких альтернативних шляхів багато), але ще раз свідчать про втрату правлячою елітою (можливо «ерзац-елітою») орієнтації в соціальному просторі і часі, про те, що будь-який абсурдний політичний проект тут має шанси на реалізацію.

Стан суспільної свідомості в Україні такий, що він не чинить серйозної протидії соціально-божевільним ідеям і діям окремих кланових і партійних груп різного ідейно-політичного спектру. А влада поки не бере на себе задачу здійснення масштабного ідеологічного проекту про майбутнє країни в різних варіантах.

Він же є необхідним, оскільки в Україні сьогодні процес державного будівництва випереджає процес створення нації. Щоб поліетнічна українська нація остаточно сформувалася, необхідне могутнє зусилля держави. В цьому випадку ідея української багатонаціональної держави робить останню і нацією, а не навпаки. Держава — це той стрижень, на якому тримається українська політична нація. Тобто, вироблення і поширення інтегративної ідеології, яка б духовно забезпечила подальший розвиток держави, політичні й економічні реформи, соціальну стабільність у країні — ключове завдання еліти (правлячої й опозиційної), державного апарату, гуманітарної інтелігенції.

До того ж державі і громадянському суспільству необхідно визначити «соціальну ціну» не тільки самого проекту створення інтегративної ідеології, але і наслідків втілення цього проекту в життя. Наприклад, досвід домінування деяких владних груп у виконавчій владі в Україні («романтиків національно-визвольної революції», «прагматиків-реформаторів», «клановиків», «промисловців») показав, що вони досить часто ігнорують інтереси народних мас і здійснюють соціальні експерименти, не звертаючи уваги на ступінь народного терпіння. Це говорить про соціальну жорстокість правлячих груп і про відсутність у них соціальної відповідальності перед народом і Історією. Така позиція обумовлена тим, що отримавши владу від «правителя» і залежачи тільки від нього, вони відчувають себе тимчасовими «спів-правителями» і працюють за схемою: «Хоч година при владі, але використати її необхідно на свою користь».

Ця схема поступово склалася по всій країні за підтримки або позитивного нейтралітету багатьох вищих посадових осіб держави, що ігнорують національну ідею, мораль, громадську думку, що відбилося на роботі всього апарату державної влади. Відсутність (чи ігнорування) ідеологічного елементу в керуванні справами держави (демонстративна «деідеологізація»), чіткої політичної програми дій і почуття соціальної відповідальності — головні відмітні риси правлячої еліти сучасної України, демонструючої свою специфіку по відношенню до таких же еліт розвинутих країн світу.

Тому дуже часто мають місце спроби, замість розробки інтегративної ідеології, розробити концепції — одноденки по легітимізації різних гілок влади і їх лідерів хоча б в очах політично й ідеологічно дезорієнтованої частини народу. У цьому випадку, цінності, що можуть бути закладені в основу інтегративної ідеології (насамперед суспільний ідеал), виявляються заплямованими і дескридитованими.

Слід зазначити, що в ситуації дуже сильного ідеологічного, політичного і соціального розколу еліт, населення, проблема створення інтегративної ідеології виглядає дещо абстрактно. Але варто пам’ятати уроки історії, що суспільна практика не може обходитися без теоретичних узагальнень і перспективних обґрунтувань. Тому необхідні постійні зусилля щодо теоретичного виміру дійсності, пошуку шляхів об’єднання зусиль різних етносів, соціальних сил, держави і суспільства, щоб перебороти соціальну кризу, перетворити український народ (з населення, що живе на даній території) у суб’єкт суверенної політичної волі. І важливо скористатися цією історичною можливістю, не витрачаючи час і не відкладаючи на майбутнє, коли «складуться історичні умови».

Однією з ключових проблем суспільної свідомості в Україні є саме пошук ідеї національної злагоди не як гасла, а як способу пояснення політичної дійсності і конструювання майбутнього.

У даному відношенні пізнавальний аспект аналізу політичної ідеї повинен об’єднатися з діяльнісним. Розуміння політичної ідеї як форми відображення специфічної дійсності, тлумачення її як результату осягнення думкою предмета пізнання, розгляд її як практико-перетворюючої сили, виводить нас на реальну політичну практику, як матеріальну основу і критерій істинності ідей. Тобто ми розглядаємо ідею і як елемент, форму знання, і як компонент політичної свідомості, і як «місток» переходу від думки до дії, від свідомості до активності.

Процес пізнання (об’єктивна реальність-практика-знання-практика-об’єктивна реальність) не тільки відповідає на запитання, як соціальне явище відбивається у свідомості людини у вигляді наукового знання, але і як це теоретичне знання стає продуцентом нових явищ, як суспільна теорія породжує нові знання і стимулює практичні дії людей. Тільки коли відбувається втілення ідеального об’єкту в реальний, процес пізнання на даному етапі, у даній точці підходить до завершення. Ідея як вища форма теоретичного освоєння дійсності містить два моменти: створений теорією ідеальний об’єкт і план, спрямований на його реалізацію, як підкреслював П.В.Копнін.

У політичній ідеї національної злагоди важливо намітити шляхи практичного втілення ідеального об’єкта в політичну реальність. Тут об’єктивна потреба в консолідованій нації, відбита в теорії, через реальні інтереси, цілі, мотиви організованих політичних сил і особистостей, покликана стати керівництвом до дії. Тобто, об’єктивне піднімається до рівня мотивів, стимулів й інших ціннісних установок суб’єкта.

У даний час ідея національної злагоди пов’язується з процесами ліквідації такого рівня розколу суспільства, який вже характеризується прямим протистоянням громадського суспільства і держави, влади і значної частини населення, лівих і правих, різних груп центристів між собою. На жаль, ця ідея частково девальвована, коли в різних «злагодах» намагаються консолідувати непоєднуване — «вовків» і «овець», «лисиць» і «мишей» у соціальному вимірі.

І все-таки національна злагода, як ідея і принцип політичної поведінки, має право на життя як засіб виходу із соціально-політичної й економічної кризи. Тому розгляд змісту і сенсу даної ідеї залишається актуальним.

Ідея національної злагоди може бути реалізована на основі розв’язання хоча б низки взаємозалежних проблем. По-перше, проблема гармонізації внутрішніх і зовнішніх умов, що сприяють винайденню національної злагоди в Україні — незалежність, зовнішня і внутрішня безпека, допомога в національно-державному розвитку з боку дружніх держав і міжнародних економічних і політичних організацій. По-друге, проблема усвідомлення і реалізації конкретних форм змісту ідеї національної злагоди населенням на різних етапах розвитку. Ця проблема в 1991 році стояла зовсім інакше, ніж у 2003 році. По-третє, проблема участі держави в реалізації ідеї національної злагоди і консолідації різноспрямованих політичних сил. По-четверте, проблема провідних сил руху за національну злагоду на рівні громадянського суспільства.

Для України показовим прикладом може служити досвід реалізації ідеї національної злагоди в Іспанії в 70-80-х роках, оскільки цей досвід, за загальною думкою суспільствознавців, був самим успішним в Європі. Але відноситися до цього досвіду потрібно обережно, лише після глибокого вивчення.

Історія реалізації ідеї національної злагоди в Іспанії складає сорок років, з яких двадцять — це підготовка, яку здійснював сам франкістський режим, і двадцять років — післяфранківська епоха становлення демократії.

Перші двадцять років — це час лібералізації франкістського режиму і підготовка передачі влади в Іспанії новим структурам, де головна роль відводилася відродженню монархії і становленню норм демократії. Тут зіграли свою роль зміни внутрішньодержавного і зовнішньополітичного характеру. Внутрішньодержавного — поразка антифранкістського партизанського руху, зростаюче економічне відставання Іспанії від Європи, формування легальної демократичної опозиції, що повільно йде на діалог з автократичним режимом. Зовнішньополітичного — тиск світової громадської думки на режим з вимогою демократизації, зростання трудової еміграції, особливо в Європу, і запозичення емігрантами уявлень про рівень і норми життя в демократичному суспільстві, усвідомлення правлячим режимом, що без прориву міжнародної ізоляції неможлива модернізація економіки і розвиток туристичного бізнесу. Крім того, за подолання міжнародної ізоляції виступала католицька церква, що має в Іспанії великий авторитет.

Внутрішньополітична лібералізація режиму супроводжувалася заходами для стимуляції економічної діяльності. Це привело до змін у соціальній структурі суспільства: стали зростати класи підприємців і промислових робітників. Встановлювалися прямі договірні відносини між підприємцями і робочими через голову міністерства праці і вертикальних (одержавлених) профспілок, сформувалися робочі комісії, що стали незалежними профспілками. Гостра конфронтація між працею і капіталом стала м’якшати, став скорочуватися розрив між багатими і найбіднішими прошарками населення, прискореними темпами формувався середній клас. Зростав авторитет незалежної преси.

Усі ці процеси сприяли зростанню впливу демократичної опозиції, де ідея насильницького усунення авторитарного режиму потроху замінялася ідеєю мирної політичної трансформації в умовах, коли режим став йти на поступки опозиції. Варто також віддати належне Ф.Франко, він сам ініціював діалог з церковними колами й опозицією наприкінці 60-х років.

Ідея національного примирення сторін, що приймали участь у громадянській війні 1936-39 рр., почала отримувати визнання ще з кінця 50-х років, хоча її трактування були різними. Ця ідея була передумовою формування ідеї національної злагоди. Спочатку ідея національного примирення прозвучала у формі доброзичливих побажань, не відповідаючи реальній атмосфері в іспанському суспільстві. Так, наприклад, Комуністична партія Іспанії в 1956 році оприлюднила документ «За національне примирення», у якому метою нової стратегії партії об’являлося досягнення політичного компромісу між громадянами і військовими силами, що знаходяться в опозиції до режиму[136]. Зрозуміло, що мова йшла про примирення в рядах опозиції, а не про примирення в національному масштабі.

Були в цей період ініціативи про національне примирення і з боку правлячої еліти, але  з протилежною метою, щоб знизити хвилю протестів проти політики правлячого режиму, встановити «соціальний мир» у його інтересах. Був навіть здійснений величний символ — сурогат національного примирення — похорони жертв громадянської війни з обох сторін у Долині полеглих. Церква в ці роки, у свій час оголосивши хрестовий похід проти супротивників франкізму, стала поступово відмежовуватися від режиму Франко і виступати за національну злагоду на ґрунті загальної християнської віри.

На першому етапі в 50-60-х роках ідея національного примирення хоча й була поширювана, але практично реалізована не була. Це скоріше був підготовчий етап.

Другий етап припав на першу половину 70-х років, безпосередньо перед смертю Ф.Франко (1975 р.). У цей період ідеологічні позиції окремих партій, церкви, а також поміркованих урядових сил зблизилися. Прихильність до ідеї національного примирення стає характеристикою більшості умонастроїв народу. Хоча деякі прошарки й організації до третього етапу продовжували притримуватись твердої позиції непримиренності. Наприклад, ліво-радикальні і право-радикальні організації. Компартія Іспанії і рух фалангістів з даного питання не мали єдиних внутріпартійних позицій, зіштовхувалися різні точки зору.

Характерною рисою другого етапу стало те, що більшість населення Іспанії поступово була  налаштована на мирну трансформацію режиму, а меншість була готова на прийняття неминучих змін на певних умовах. Тобто, для більшості і меншості дискусійними залишалися проблеми меж, змісту і форм національного примирення і переходу до демократії.

Наприкінці другого етапу ідея національного примирення поступово переростала в ідею національної злагоди. Але поки ще виступала як: а) заклик до національного примирення на ґрунті осуду громадянської війни, що розглядалася як трагічна і ганебна сторінка іспанської історії; б) заклик до ліквідації поділу суспільства на «переможців» і «переможених» і проведення широкої політичної амністії; в) заклик до політичного і морального взаємного покаяння і прощення, по який би бік барикад воюючі не знаходилися. Показовим у цьому відношенні було звернення Конференції іспанських єпископів «Про примирення в церкві й у суспільстві», прийняте в квітні 1975 року. У цьому документі католицька церква Іспанії закликає до національної злагоди і просить прощення у всіх іспанців за те, «що в громадському зіткненні підтримала одну сторону і зовсім ігнорувала іншу», а також визнає свою провину в тім, «що в протягом стількох років вона повністю підтримувала франкістський режим»[137].

Цьому ж періоду характерна свідома відмова ряду політичних сил від публічних спекуляцій на болісній пам’яті про страшне і ганебне минуле. Мова не йшла про забуття як таке, котре в принципі неможливе, але про відмову від культу страждань через подолання почуття ненависті і бажання помсти. Тим більше, що в цей період продовжувалася жорстка критика переможця у  війні — авторитарного, хоча вже й ослабленого режиму.

Результатом другого етапу стало чітке усвідомлення демократичною елітою іспанського суспільства, що національне примирення стримується характером і станом політичного ладу. Тому почався пошук моделей демократичного майбутнього, хоча спочатку вони існували в абстрактній, мало відповідаючій реаліям Іспанії, формі. Як і зараз в Україні (див. наші оцінки раніше).

У цей період ідея національного примирення виступала не стільки в раціональній, ідеологічній, скільки в емоційній, психологічній формі. І справа тут не тільки в рівні пізнання та в соціально-психологічних характеристиках іспанців, людей експансивних, емоційних. Для народу Іспанії ставала характерною зростаюча недовіра до конфронтаційних ідеологій[138] і вимагання національної злагоди на демократичному ґрунті.

Проникнення демократичних принципів у громадське життя диктувало форми і методи відстоювання ідей національного примирення і злагоди. Гуманним цілям повинні були відповідати й гуманні засоби: «Насильство, як засіб, не може бути використане для встановлення злагоди». Наслідуванню цьому принципу сприяв страх перед можливим рецидивом жахів громадянської війни. При цьому було досягнуто розуміння, що національне примирення і злагода — це не політична однодумність, а спосіб об’єднати  заради рішення загальної задачі різні організації, групи, що ставлять суспільний і державний інтереси вище партійних і групових.

Якщо в останні роки життя Ф.Франко ідеї національного примирення і злагоди були лише фактором послаблення диктатури і підготовки до майбутньої трансформації іспанського суспільства, то після його смерті ця трансформація стала практичною задачею. Наступив перехідний період, який означав, що третій етап став реальністю.

Це був історичний момент, коли на політичній арені зіштовхнулися дві конфронтаційні сили: ліві, у першу чергу Комуністична партія Іспанії й Іспанська соціалістична робоча партія (ІСРП), і так званий «бункер», залишки франкістських сил, що бажала пом’якшення режиму, а не його ліквідації. Важко сказати, чим би завершилося їх протиборство, якби не «третя» сила в особі демократичних рухів, що взяла орієнтир на поступове, але неухильне просування до демократії. Поміркований уряд А.Суареса виніс на референдум питання про схвалення цієї установки в 1976 році.

Ліві і праві виступили проти референдуму, за його бойкот, боячись взаємного перехоплення політичної ініціативи. Однак підсумки референдуму показали, що ні праві, ні ліві не мають шансів на лідерство. У референдумі взяли участь 77% виборців, з яких 94% проголосували за демократичний вибір Іспанії. Після демократичних виборів, що принесли перемогу Соціально-демократичному центру А.Суареса (34%) і ІСРП (29%), саме ця тактика поступового і неухильного просування до демократії без різких кроків та «енергійних розривів» стала визначальною. Все більше тріумфувала політика компромісу, що просувала Іспанію до національної злагоди.

Досить швидко була розроблена і схвалена Конституція Іспанії, хоча країну потрясали конфлікти різного роду рівнів і властивостей. Це стало законодавчою основою переходу від конфронтаційної політики до узгодженої з багатьма спеціальними механізмами. Взяв гору принцип переговорів «усіх із усіма», що став розглядатися як універсальний метод у знятті протиріч між політичними партіями і рухами, підприємцями і профспілками, церквою і цілим рядом політичних інститутів суспільства, між державою й інститутами громадського суспільства (партії, профспілки, громадські організації). Реформи «зверху» збіглися з переважаючими настроями «низів», що дозволило авторитарній державі перетворитися в антиавторитарну, демократичну.

Велику роль у цьому процесі відіграв король Іспанії Хуан Карлос, що зійшов на трон. Ф.Франко цілеспрямовано готував його сходження на престол, як регент вакантного престолу. І відразу ж після смерті Франко Хуан Карлос був приведений до присяги як символ і гарант єдності нації і національної злагоди. Молодий король уловив дух часу і настрою народу. Конституційна монархія в Іспанії існує в сучасному трактуванні демократичної соціально-правової держави.

Важливо було і те, що будучи офіційним політичним спадкоємцем Ф.Франко, король був легітимним в очах франкістської бюрократії й армії, що не зважувалися вступити з ним у конфлікт. Він зумів скористатися підтримкою церкви і частини народу, що стояла поза політикою, знайшов спільну мову з урядом А.Суареса, а пізніше з урядом ІСРП на чолі з Ф.Гонсалесом. Наскільки високий авторитет Хуана Карлоса показала спроба військового путчу в 1981 році. Як жартують іспанці, королю досить було одягти військовий мундир, як путчисти здались. Співробітництво короля й уряду Суареса дозволило Картесам (іспанський парламент) прийняти закон «Про політичну реформу», що закріпив важливу роль політичних партій і відкрив дорогу демократичним виборам.

У перехідний період ідея національного примирення плавно трансформувалася в ідею національної злагоди. Створення державних і суспільних інститутів відповідно до нової Конституції, зміцнення функцій короля як гаранта єдності нації і політичної стабільності, внесення в життя суспільства духу примирення і тактики переговорів і угод — привели до формування політичного і морального нормативного кодексу політиків, що працювали над створенням демократичної державної системи. Іспанці дослідним шляхом перевірили політичний процес переходу від авторитаризму до демократії на критерій нормальності в загальнолюдському сенсі. І, як говорив лідер ІСРП Ф.Гонсалес, прийшовши до влади, здійснили моральну революцію в політиці.

Звичайно, утримати політичне життя на піку «моральної революції» не вдалося. В іспанському суспільстві існує і конфронтаційність, і корупція, і образливі випади на адресу політичних опонентів, і скандали в парламенті й уряді. Єдність суспільства відтепер забезпечується правовими процедурами, а не психологічним станом суспільства. Ідея національної злагоди відходить на другий план під натиском партійних, групових інтересів у стабільній правовій державі. Але демократична система, що затвердилася завдяки національній злагоді і за яку була заплачена висока соціальна ціна, має солідний запас міцності. Іспанія є повноправним і повноцінним членом Європейського Союзу і живе за цивілізованими нормами політичного  та ідеологічного плюралізму, демонструючи успіхи в економічній і соціальній сфері.

Іспанський досвід — можливо оптимальна модель державного розвитку і соціальної активності політичних сил для України, що намагається знайти шляхи національного примирення і злагоди в перехідну кризову епоху, реалізації національної ідеї у вигляді демократичної, соціально-правової держави. Звісно, вона може бути реалізована в чисто українській модифікації, тому що характер конфронтаційних процесів в Україні інший, ніж в Іспанії. В нашій ситуації треба перебороти ідеологічний і політичний розколи періодів громадянської війни 1917-22 рр., Другої світової війни 1939-45 рр., боротьби за незалежність 1989-92 рр. Це значно складніше, ніж в Іспанії, тим більше, що в Україні політична й ідеологічна боротьба ускладнюється невирішеним питанням рівноправного існування різних форм власності.

Колосальні суспільні зрушення наприкінці XX сторіччя привели до проблеми переосмислення систем цінностей, у тому числі ідеологічних. І не тільки тому, що упала «світова система соціалізму», де духовні цінності інтерпретувалися за жорсткою двомірною схемою класового підходу «соціалізм-капіталізм», «робочий клас-буржуазія». Але і тому, що перемога в ідеологічному, економічному і військовому  протистоянні (часто трактується як перемога в третій світовій війні) не привела до торжества цінностей Заходу. Гуманізм, демократія, свобода особистості, самовизначення народів, світ без глобальних конфліктів — усі ці гарні категорії в значній мірі залишаються абстрактними гаслами, коли у жорсткий конфлікт утягуються соціальні сили на ґрунті ідеології, політики, релігії, національного питання.

У сучасному світі замість п’яти держав з ядерною зброєю стало мінімум вісім (Індія, Пакистан і Ізраїль вміють і мають усі можливості виробляти ядерну зброю)[139]. Гуманізму у світі не додалося, регіональні конфлікти на етнічному, релігійному і іншому ґрунті палають у багатьох регіонах, погрожуючи вилитися в глобальні. А лідер західної цивілізації — США, ставши володарем світу, почав творити новий світопорядок із грацією слона в посудній крамниці, застосовуючи свій універсальний підхід до встановлення миру на Землі — ракетно-бомбові удари і вторгнення. Росія пішла за США, застосувавши ті ж методи, але вже всередині країни. Тим самим наноситься удар по всій системі християнських цінностей, де в основі лежить творення добра через добро. Утвердити добро через використання зла неможливо.

Крім того, класичні ідеологічні цінності Заходу — індивідуалізм, першість індивідуальних свобод по відношенню до держави, пріоритет цінностей громадського суспільства й інші — не прийнятні для більшості країн світу, де інші традиції, інші підходи до влади, економіки, свободи особистості. І виникає питання: чи вправі США і їх союзники (наприклад, по НАТО) вогнем і мечем утверджувати свої цінності по всіх регіонах світу? Яка сутність і роль «шляхетних» цінностей, насаджуваних силоміць у Європі, Азії або на Кавказі?

У даній роботі не ставиться проблема понятійного аналізу слова «цінність», що дуже часто використовується у зовсім різних, взаємовиключних значеннях. Ми виходимо з міждисциплінарного підходу до цінностей, у тому числі й ідеологічних. Прийшов час кардинального перегляду класичної філософської теорії цінностей як системи, ієрархії вічних, незмінних, незалежних від людини ціннісних сутностей (Б. Кроче, В. Віндельбанд, Г. Риккерт, М. Шелер, Н. Гартман та ін.). Можна сперечатися, хто встановив дану ієрархію —Бог чи саме людство, і «ламати наукові списи» з цього приводу.

У нас трохи інший підхід. Кінець глобального ідеологічного, політичного і економічного конфлікту між «світом соціалізму і світом імперіалізму» не привів до початку нової ліберальної, демократичної історії у світовому масштабі. Нове просторово-часове (глобалістське) мислення в економіці і політиці стало базуватися на симбіозі нових всесвітніх і частково забутих старих цінностей, відтиснутих у свій час глобальним ідеологічним протистоянням на другий план: національні, територіальні, конфесійні, расові і т.д. Тому актуалізується дослідницька потреба створення нової концепції розуміння цінностей як історично змінюваної,  поновлюваної системи установок, цілей, ідеалів, оцінок, форма і зміст яких визначаються дійсністю. Дійсність змушує нас по-новому дивитися навіть на так звані «вічні» християнські цінності.

Конструктивний аксіологічний підхід до сучасного світу ґрунтується на примиренні, подоланні протиріч двох крайностей: ціннісного догматизму, що лежить в основі будь-якого релігійного фундаменталізму, і ціннісного релятивізму, який вважає, що поняття «цінність»  у принципі не піддається визначенню, як поняття «істина», «розум», «людина». Ціннісний догматизм (абсолютизація вічних істин) і ціннісний релятивізм долаються через вибір між полюсами в межах діалектичного синтезу антиномій: єдності — різноманіття цінностей, об’єктивної — суб’єктивної засади цінностей, ідеального — реального в цінностях, морального – практично-бажаного в цінностях, вічного — історично визначеного в цінностях, традиційного — новаторськи-творчого в цінностях і т.д.

На фоні загальної глобалізації світового розвитку конструктивний ціннісний підхід передбачає подолання протистояння ідей атлантизму, носієм яких намагається постати НАТО, й ідей, що поступилися історичною ініціативою, але завжди готових до реваншу, – ідей комунізму (як ідейне ядро «нової цивілізації»), ідей глобальної уніфікації цінностей людства і цінностей національних, регіонально-цивілізаційних. Збереження, синтез різних систем цінностей – це більш продуктивний шлях людства, ніж знищення цих систем цінностей будь-якими засобами (збройними, інформаційними, релігійними і т.д.). «Хрестовими походами», політичним й ідеологічним піратством не можна побудувати «імперію добра» замість «імперії зла».

Актуальність такого підходу зростає на етапі, коли людство починає широко використовувати таку категорію як «загальнолюдські цінності». Багато вчених, політиків, журналістів поверхово оперують даною категорією, як рівною категорії «християнські цінності». Це не так. Сама категорія «християнські цінності» досить складна й охоплює суперечливий конгломерат цінностей католицької, православної, протестантських та інших християнських конфесій. Далі, у категорію «загальнолюдські цінності» вкладається більш широкий і глибокий зміст, що визначається не тільки світовими релігіями, але й світовою культурою в цілому, де релігійний момент займає важливе, але не домінуюче місце.

Тому спроби створення сучасних робочих понятійних конструкцій цінностей, які б більш адекватно відображали сутність сучасної світової цивілізації, повинні спиратися не тільки на багатомірний, міждисциплінарний підходи, але і на цивілізаційний. Методологія вивчення проблеми цінностей може бути ефективною, коли за частковими проекціями вона «бачить» складний багатомірний об’єкт, а за загальними категоріями «розрізняє» цілі класи понять, необхідні для аналізу людства як складної сукупності цивілізацій, націй, економік, релігій, культур, світоглядів і т.д.

Сьогодні некоректно розмірковувати про цінність об’єктів, сутностей, як про їх атрибут,  відволікаючись від суб’єкта оціночного судження, від змісту, що вкладає суб’єкт у певні цінності. Навіть спрощені цінності в категоріях здорового глузду в різних ситуаціях мають різну оцінку. Золото відіграє нікчемну роль для подорожнього в пустелі, коли він помирає від спраги, але іншу роль на світовій валютній біржі.

Звичайно, у нормальних (а не екстремальних) умовах цінності (у тому числі й ідеологічні) стають універсаліями змісту, кристалізуючими типові ситуації, з якими зіштовхується людство, нація, співтовариство, соціальний інститут. У цьому відношенні цінність важлива для особистості, колективу, громадської організації, суспільства, щоб її зміст був зрозумілий і став стимулом поведінки.

Можна стверджувати, що вираження соціальним об’єктом своїх економічних, духовних і політичних інтересів та цілей здійснюється на основі його здатності орієнтуватися в ідеологічному просторі за рахунок надання соціальним об’єктам (економічним, політичним, культурним) того чи іншого оціночного значення. Здійснюючи значеннєву орієнтацію в сфері своїх життєвих інтересів, людина (особистість, колектив, співтовариство) поступово формує деякі стереотипи, принципи мислення і поведінки, що забезпечують взаємодію в суспільстві, позитивне відношення до особистості з боку суспільства, колективу й інших особистостей, конкретно-історичну суспільну злагоду.

Можна дискутувати по проблемі існування «вічних» абстрактних цінностей чи ж для соціального суб’єкта значимі тільки сутності об’єкта, що відповідають цілям, потребам, інтересам його сьогодення. Тут буде скоріше схоластична дискусія, оскільки і за абстрактними, і за конкретними цінностями лежить їх первісне джерело — інтереси людини. Адже не дарма Г. Гегель вважав, що інтереси рухають народами. Тому цілком коректне визначення соціальної цінності, що дають У. Томас і Ф. Знанецький: «Під соціальною цінністю ми розуміємо будь-який факт, що має доступні членам деякої соціальної групи емпіричний зміст і значення, виходячи з яких він є або може стати об’єктом діяльності»[140].

Деякі (ну зовсім «незалежні», ну зовсім «об’єктивні») філософи і соціологи вимагають відкинути «позитивістське» розуміння цінності, що передбачає зв’язок з потребами й інтересами, наполягаючи на самостійному змістовному наповненні категорії «цінність». Це, як правило, дослідники, що ігнорують конкретний зміст історії, той конкретний зміст, що закладений навіть у такі історичні джерела, як Біблія. Якщо в Старому Завіті закладений принцип «кров за кров» (тобто принцип кровної помсти), то в Новому Завіті він змінений докорінно: «не вбий». І не треба причину корінних змін у священних текстах шукати в добрій чи злій волі Бога. Змінилися конкретно-історичні умови життя людей, змінилося відношення до такої цінності, як людське життя. Точно так змінюється відношення церкви до таїнства шлюбу, до абортів і т.д.

Саме тому філолофсько-соціологічна традиція школи «соціальної дії» Т. Парсонса відходить від трактування цінностей як вічних і незмінних, не залежних від потреб людини. Навпаки, ця наукова школа розглядає цінність як елемент символічної системи, що у суспільстві «працює» як критерій чи стандарт при виборі орієнтації для дій. При цьому сам стандарт, критерій історично змінюється. Наприклад, християнський критерій «не вбий» не міг служити моральним і політичним аргументом за загальної військової повинності під час Другої світової війни, коли стояла конкретна задача — перемога в боротьбі з нацизмом. Але цей же аргумент враховується в даний час, коли в умовах мирного співіснування різних режимів, суспільств дозволяється альтернативна військова служба в гуманітарній сфері, для тих, хто принцип «не вбий» сповідує як абсолютний життєвий принцип.

Зміст категорії «цінність» не завжди можна прямо, безпосередньо пов’язати з тією чи іншою потребою, з тим чи іншим інтересом. Іноді між реальними життєвими потребами, інтересами і конкретними цінностями – ціла система «проміжних» ланок, що приховують наявний зв’язок. І тільки той дослідник, що має надійний інструментарій аналізу, не «зашорений» ідеологічними чи пізнавальними догмами, може виявити реальні взаємозв’язки, а не обмежується абстрактними, беззмістовними умовиводами про «добру» чи «злу» природу людини, про «вічні» цінності і т.д.

У дійсності працюють більш прагматичні принципи: «нове сьогодні — універсальна цінність завтра», «ніщо не вічне під Місяцем», «немає правила без винятку», «на силу відповідають силою» і т.д. Потреби людей в економіці, політиці, у духовній сфері, ієрархічні системи ідей та ідеалів є не тільки передумовою ціннісних орієнтації на «щось», але й основою вироблення нових цінностей. Цінності капіталізму, соціалізму, релігійного фундаменталізму і так далі не задані ні Богом, ні природою людини. Вони є продуктом суспільного розвитку, продуктом стихійної і цілеспрямованої трансформації потреб і інтересів людини і світу людини. Ці цінності визначаються як внутрішнім світом людини, так і зовнішніми обставинами. Що доводять події XX століття, коли цілі імперії за короткий термін  докорінно змінювали цінності, і ці зміни приводили до громадянських, регіональних і світових воєн. І просто некомпетентними виглядають люди, що намагаються представити цінності як неісторичні, незмінні, як такі, що визначаються або самою особистістю або чимось космічним — Богом, Абсолютом і т.д.

Особливо яскраво видно суспільну сутність ідеологічних цінностей, хоча за логікою прихильників «неісторичних цінностей» саме вони повинні залишатися вічними. Ідеологічні цінності не абсолютні і не об’єктивно-вічні, тому що: 1) є продуктом суспільного виробництва в конкретну епоху; 2) є продуктом соціалізації особистості в конкретному економічному, політичному і культурному середовищі. І навіть на особистому рівні відбивають основні риси громадського життя конкретного соціуму. Хоча особистість у силу своїх здібностей чи бездарності, у силу виховання чи його відсутності може сприймати або відкидати ці цінності; 3) зі зміною суспільних умов і відносин відбувається зміна структури, ієрархії ідеологічних цінностей, їх переоцінка. Щось відкидається, щось переоцінюється, виникають нові цінності.

Основною формою існування ідеологічних цінностей є суспільний ідеал як вироблене суспільною свідомістю уявлення про досконале громадське життя, як зразок і орієнтир людської діяльності. Ідеали в значній мірі визначають напрямок, способи, результати діяльності чи бездіяльності людей як на суспільному, так і на індивідуальному рівні.

Але ідеологічні цінності це не тільки ідеали, але й ідеї, норми життєдіяльності (у тому числі правові, моральні, політичні), традиції і т.д. Такі ідеологічні цінності, як правова держава, демократія, індивідуальні права і свободи особистості, громадянське суспільство, конституціоналізм мають як національний, так і наднаціональний характер. При цьому існує зустрічний рух: національні ідеологічні цінності входять у різній мірі у світову (регіональну) систему цінностей, а наднаціональні у певній мірі впливають на національні системи цінностей. У сучасну епоху глобальних і регіональних співтовариств, союзів цей «зустрічний рух» надзвичайно динамічний як у позитивному, так і негативному плані, коли системи ідеологічних цінностей можуть взаємодіяти не тільки толерантно, але й агресивно по відношенню одна до одної.

 

2. Ідеолого-політичне сум’ятття в Україні: де вихід?

 

 

Дискусія прибічників концепцій “деідеологізації” і “реідеологізації” в Україні, як і 70-80-і рр. ХХ ст. в Західній Європі і США, як ми вже говорили, закінчилася нічим. Ідеології спокійно існують, ідеології працюють, політики використовують старі і нові ідеологічні конструкції як інструмент суспільних консервацій або інновацій. Одних в ідеологіях влаштовує, що вони є механізмом саморозвитку політики і свідомої перебудови суспільства, інших – інструмент маніпулювання свідомістю, третіх – і перше, і друге.

У всякому разі, засоби інтерпретації цього конструкту духовного життя дали чітку відповідь в теоретичному і практичному аспектах: механізм ідеологічної ідентифікації і мобілізації населення ефективно діє і в умовах інформаційної революції і модерних й постмодерних цінностей. Причому ідеологія залишилась і в якості форми презентації групових, класових інтересів, і в якості національно-державницької форми свідомості, і в якості форми релігійних та позарелігійних поглядів. Ідеології не тільки використовуються для зведення у систему доктрин, теорій, ідеалів, для відтворення групових та індивідуальних інтересів у специфічній формі суспільної свідомості, але і в евристичному плані – для відображення взаємовідносин влади і народу, влади і опозиції, для пояснення іформаційно-політичних систем і взаємодій.

Крім того, сучасні ідеології, прагнучи до системності, з’єднують часткові аспекти людської активності – когнітивні, семантичні, ціннісні і конкурентно-змагальні, світоглядні і т.д., надають людині можливість побачити і оцінити глобально, цілісно. Вони до цього часу і об’єднують і роз’єднують людство. Одночасно ідеології удосконалюються, мімікрують, шукають нові історичні та соціальні сенси.

Але чому з’являються концепції на кшталт “деідеологізації” і “реідеологізації”? мабуть тому, що існує хвилеподібний процес розвитку і занепаду ідеологій. В деякі періоди дещо згасає вплив ідеологій, а за ними іде різке підвищення їх ролі. Тобто, історичні ідеологічні хвилі змінюють одна одну. Але і у відносно спокійні ідеологічні періоди продовжується ідеологічна творчість, ідеологічний перерозподіл історичного простору. “Вулканічна діяльність” ідеологів у ці періоди не виявляється у вигляді бурхливого виверження, але готує його.

Усі історичні катаклізми готуються ідеологічно, хоч і не завжди свідомо і цілеспрямовано. Безумовно, що на етапах розвитку людства, які передували буржуазним революціям, нормативно символічні ідеологічні конструкції існували не в науково систематизованій формі, а інколи навіть і в підкреслено не систематизованій, суто ідеолого-психологічній формі. Але і форми первісних вірувань, традицій, звичаїв, стереотипів, ритуалів, забобонів досить ефективно відігравали роль духовних рушіїв історії. Зміст і форми організації цих рушіїв визначалися особливими ідеальними конструкціями (ідеальними матрицями), які упорядковували духовне і політичне життя, впливали на економіку.

На початкових стадіях соціогенезу роль такої матриці-детермінанти грав міф. Як форма синкретичного світосприйняття, яка склалася задовго до форм раціонального знання, міф використовував в якості основного механізму рефлексії, специфічного типу символізації та ідеалізації: уяви про богів, героїв, демонів, які не тільки демонізували реальну історію, ідеалізували майбутнє, але і включали в себе його дихотологічне протиставлення теперішньому. За рахунок такого “наївного уособлення” дійсності[141] формувалися фантастичні уяви про реальність, які швидше були колективними мареннями, перекрученими враженнями, ніж раціональні відбиття дійсності. Віра, звичай, міфологія були спонукальними мотивами дій соціальних груп і народів. Коли ж на зміну первісному міфу прийшли протосвітові релігії, то вони застосували міф згідно своїм завданням, нормам. Міф став частиною релігійного світогляду.

Така релігійна інтерпретація світу теж не вимагала особливих логічних прийомів, моделей майбутнього для розробки проектів суспільних перетворень. Догма, релігійна мораль протягом сторіч використовувала архаїчні шари людської свідомості, надаючи їм нове звучання, новий напрямок регулятивного впливу. Релігійні конструкції, зберігаючи цілісне сприйняття світу як чиєсь творіння (тобто зберігаючи міфологічний підхід), закладали в основу світоглядної символізації етичні системи, перетворюючі віру в метод, засіб оцінки минулого та дійсності, діагностики майбутнього. Ідея Божественного втілення є ідеєю Абсолюту, який не потребує раціонального пояснення і доведення. Одночасно релігійно-догматичний тип рефлексії ускладнює механізми символізації, формулює своєрідну диференціацію світу.

Найбільш простішою і глобальною є диференціація на “ми” (єдиновірці) і “вони” (які не вірять в цього Бога). Тут вже присутній елемент духовності, ідейна спільність віруючих, замість панувавших раніш критеріїв крові (рід) і сусідської солідарності (родо-племенні союзи, первісні держави-поліси та ін.). Навіть така диференціація викликає вибух конфронтаційності: хрестові походи, глобальна боротьба християн і мусульман, християнізація Африки, Азії, Америки, Океанії і Європи. Коли ж диференціація за релігійними ознаками доповнюється расовими, національними, ідеологічними, соціально-економічними, політичними і культурними критеріями, то світ перетворюється у жорстко конфронтаційний соціальний простір і час.

При усій різниці міфів і релігійних догматів вони мають і загальні властивості: працюють на легітимізацію влади, особливо на сакралізацію правителів, створюють норми і цінності пояснення світу, суспільних відносин в інтересах пануючих династій, груп, класів, вождів. Безумовно, є міфи і релігії гноблених верств населення: віра в прихід “добрих царів”, героїв, месій і т.д. Але вони відіграють суспільне значення лише в короткі часові проміжки.

Якісні зміни в хід політичної і економічної боротьби станів, груп. Класів, в формування духовного життя суспільства вносять ідеології Нового часу, які перебудовують духовну сферу на критеріях системності, раціональності, прогнозованості. Ця перебудова проходить поступово, з великою часткою ілюзорності, утопічності. Але вже більш систематизовані, наукові уявлення про походження світу, життя, про економіку і політику сприяють адаптації громадян в суспільстві.

Безумовно, що ідеології Нового часу зберігали значну спадковість по відношенню до міфів і релігійних догм. Не випадково М.Вебер визначав деякі ідеологічні течії (наприклад, марксизм) “сурогатом” релігії[142]. На цій позиції знаходяться і деякі сучасні політологи і соціологи. Наприклад, Л.Фойєр визначає ідеологію як “міф, написаний мовою філософії і науки”[143].

Можна частково погодитись з думкою М.Вебера і Л.Фойєра. але ХХ ст. засвідчило, що ідеології усе впевненіше претендують не тільки на побудову нормативно-символічних систем на етичній основі, але і на політичній, економічній, соціально-структурній, організаційній. Як засіб консолідації соціальних груп, верств, спільностей в сферах політики і економіки ідеології пропонують розгалужені системи базових і поточних цінностей, утверджуючи символічну картину розуміння суспільства на основі як раціональних так і ірраціональних підходів. Більш того, вони містять в собі активно-перетворюючі мотиви і стимули трансформації дійсності у відповідності з проектом майбутнього (реальним або ілюзорним), які вони пропонують. Недарма Е.Лемберг визначав ідеологію як систему, яка рухає і керує суспільством[144]. Тобто, ідеології не тільки прагнуть пояснювати суспільні відносини, але і визначати динаміку їх змін. Активно використовуючи традиційні категорії “справедливості”, “свободи”, “прав людини”, “національних інтересів”, “прогресу”, а також модерністські поняття “новомов” (ідеологічних, інформаційних, політичних) ідеології і в ХХІ столітті активізують і політизують суспільну думку, створюють конкуренцію політичних, економічних і культурних проектів, є ефективним засобом маніпуляції громадською думкою і позицією.

Навіть програш ідеологічної і психологічної війни з боку СРСР і соціалістичного табору наприкінці ХХ століття мало що змінив в світі. Так, є однополюсний політичний світ, де майже у всіх сферах домінує США. Але це тільки змінює ідеологічні і політичні вектори протистояння і протиборства різних цивілізацій, культур, економічних і політичних блоків, держав. По-перше, такі країни як Росія, Китай, Німеччина (або об’єднана Західна і Центральна Європа на чолі з Німеччиною), Японія, Індія тільки тимчасово змирилися з гегемонією США. І як тільки виникнуть труднощі для США, наприклад, фінансова і економічна криза, то світ чекає бурхливий сплеск антигегемоністських ініціатив і дій. По-друге, знижується роль таких координаційно-арбітражних міжнародних інституцій, як ООН і ЮНЕСКО (і винні у цьому в першу чергу США). Передбачити наслідки цього неважко – у світі зросте стихійність, жорстокість при вирішенні міждержавних конфліктів. По-третє, зростає роль регіональних лідерів у світовій політиці. Середні і малі країни групуються біля них на економічній, політичній, релігійній, етнічній основах. Це незворотньо веде до нової політичної, економічної та ідеологічної конфігурації світу. Усі ці та інші фактори свідчать: світ стоїть на порозі кардинальних геополітичних і геоідеологічних змін. Детонатор цих змін може спрацювати в будь-який момент.

Отже, немає переконливих теоретичних і практичних аргументів, які б свідчили, що ідеологічна традиція ХІХ-ХХ ст. сьогодні знаходиться під руйнівним ударом нових історичних обставин. Або що духовні і політичні еліти сучасних суспільств зацікавлені у знищені цієї традиції.

Існує інша пізнавальна і практико-політична проблема: наскільки зміняться в ХХІ ст. ідеологічні способи виробництва нормативно-символічної продукції, залишаться ідеологічні концепти знаряддям масових політичних партій або перетворяться в духовну зброю елітарних верств, які шляхом виробництва і розповсюдження інтелектуальних продуктів, надання їм політичних значень не тільки будуть визначати мету суспільств, але і повною мірою маніпулювати громадською думкою. Реальність різних тенденцій ми можемо прослідкувати у недалекій історії людства.

Розробка ідеологічної проблематики, безперечно, потребує як з’ясування сутнісних параметрів  essentia й existentiaідеології, так і детального розгляду всіх pro et contra її функціонування.

У ґрунтовній історіософській праці “Сенс і призначення історії” Карл Ясперс поділився спостереженням парадоксального ґатунку: виявляється для початку кожного нового циклу цивілізаційного самоздійснення людству притаманні численні міфологеми, ідеологеми й просто теоретизування, покликані убезпечити суспільство від чергового “кінця світу”, наближення та реальність (майже емпірично-матеріальну) якого відчувають практично всі. Зокрема, “вже на ранній стадії пробудження власне людського духу людина переповнена “спогадами” – в неї складається враження, що вона живе на пізній стадії розвитку, більше того, в часи занепаду. Люди відчувають близькість катастрофи, намагаються допомогти собі новим розумінням проблем, вихованням, проведенням реформ. Плануючи, вони намагаються оволодіти ходом подій…”[145]. Таким чином, сам факт привертання уваги до ідейно-теоретичної проблематики, необхідності світоглядно-ідеологічної реконструкції поточного буття є симптомом хоч би того, що ще не все втрачено, що у суспільства є перспектива.

Дослідження ідеологій та ідеологічних орієнтацій населення України виводить нас на аналіз глобальних і часткових (особливих) ідеологій. Глобальні ідеології застосовуються групами країн, блоками, цивілізаціями. Часткові (особливі) ідеології беруться на озброєння окремим етносом, окремою країною, специфічною групою або елітою. Прикладами глобальних є християнсько-демократична, соціал-демократична, ліберальна, консервативна та інші. Вони мають національну специфіку в різних країнах. Частковими, особливими ідеологіями є націонал-патріотичні, націоналістські, ізоляціоністські, клерикальні та інші, коли вони відображають інтереси окремих націй і груп. В Україні таких часткових ідеологій (або спроб їх створити) багато в речищі створення політичних партій – жіночих, інтелігенції, селянства, мусульман тощо.

Часткові (особливі) ідеології прагнуть стати глобальними. Вершиною спроб глобалізації часткових ідеологій можна вважати історію фашистської ідеології в Італії під час режиму Б.Муссоліні і в нацистській Німеччині під час режиму А.Гітлера. на щастя, обидві спроби провалилися в результаті програшу другої світової війни Німеччиною, Італією, Японією та їх союзниками.

Часткова ідеологія має шанси стати глобальною, світовою, якщо має відповідне соціальне поле для “засіву”. Марксистська ідеологія теж народилась як часткова, і навіть секстантська.  Але змогла стати глобальною з ряду історичних і соціальних причин. Проблема зростання ролі расових, класових, національних, релігійних ідей, вірувань (в реальній або ілюзорній формах*) – це проблема внесення, вмонтування їх в повсякденну реальність, щоб історичні актори скоригували свої ціннісно-нормативні орієнтири під впливом часткових ідеологій. Через індивідуальну і колективну свідомість і поведінку пролягає шлях часткових ідеологій до всезагальності, глобальності.

Для того, щоб нові або оновлені ідеї і цілі, етичні і політичні норми увійшли до історичного процесу, стали невід’ємним компонентом духовного та інституціонального життя (незалежно від того, реальні вони або ілюзорні) необхідно декілька умов, три з яких найбільш важливі. По-перше, основні ідеї і цілі, які виступають кристалізуючим ядром ідеології, повинні відбивати реальні або ілюзорні інтереси, прагнення, очікування основної маси людей, які складають інтерсуб’єктивний світ даного суспільства. По-друге, ідеологія (або ідеологи) повинна обіцяти реалізацію цілей, які бажають маси отримати в процесі матеріалізації нової духовності. По-третє, нові ідеї повинні хоча б частково сполучатись з історичними традиціями і культурними зразками національного організму.

Третя умова наводить нас на кардинальну проблему взаємодії ідеологічн*ого (значною мірою теоретичного) і повсякденного (буденного) знання.

Будь-яка нація, кожне суспільство існують в двох проекціях: а) в ідеолого-теоретичній, де стикаються різноманітні масштабні історичні проекти сьогодення і майбутнього (у зв’язку або всупереч минулому); б) в оцінках, судженнях, інтерпретаціях буденного знання, де інтегрується знаки міжполінного, територіального, міжгрупового та інших видів взаємодії і тепоральності, тобто історичних взаємозв’язків цивілізацій, епох, поколінь. Буденне, повсякденне знання не відрізняється від ідеолого-теоретичного за критерієм істинності (більш істинне, менш істинне). І в тому і в іншому типі знання можлива і істина, і помилка. Швидше мова може іти про рівень узагальнення досвіду, практики, про спроби розповсюдження отриманих знань на різні класи суспільних явищ. Повсякденне знання – це знання, які індивід отримує і поділяє з іншими індивідами у звичайному житті, яке скріплюється у цілісність звичаями, традиціями, цінностями поколінь, які змінюють одне одного. Природність установок повсякденного життя (і свідомості) випливає з правил людського співжиття з єдиним мовним і змістовним баченням – сім’я, місце проживання, національні і регіональні традиції тощо.

Власне кажучи, якщо ідеолого-теоретичне бачення і повсякденність хоча б частково співпадуть, то ідеї, ідеали, цілі в повсякденності знайдуть свою функціональність, інститутиалізуються в структурах суспільства, нових цінностях і смислах реального життя. Але ідеолого-теоретичне бачення не повинно попадати в полон буденності, повсякденності. Інакше, соціальні суб’єкти не зможуть піднятися над буденністю і піти у майбутнє.

Зловмисне зловживання частини сучасної української еліти світоглядною повсякденністю загалу призводить до соціальної сегментації, особистісної індиферентності й відчуження такого рівня, який загрожує самому існуванню Української держави. Пересічний (анонімний) громадянин “живе на тонкій лінії між відсутністю майбутнього та відсутністю минулого. Тобто, він знаходиться у тому стані, в якому сенс соціальної згуртованості й солідаризму зруйнований або фатально послаблений”[146].

В цій ситуації зв’язок політичної теорії (та ідеології) і практики слабшає, стає усе більш опосередкованим, нестійким, особливо на рівні індивідуальної свідомості та активності. Функціонально ідеологічні конструкти в класичних вимірах (лібералізм, консерватизм, соціал-демократія, християнська демократія і т.д.) користуються усе меншим попитом, причому довіра до доктринальних інтерпретацій політики не зростає. Але зростає масив людей, які орієнтуються на некласичні системи ідей, на особи лідерів, на модернізовані міфи.

Причина таких змін в духовному світі криється в трансформації політичної та ідеологічної реальності. В політико-ідеологічному просторі з’явилось багато елементів гіперреальності, симулакрів (симуляція реальності), які важко відрізняти від реальності. Місце раціонально обґрунтованих ідеологічних проектів як механізму оновлення політичного життя заступають прагматичні проекти виграшу виборів, перегравання супротивника і т.д. Політичні технології, побудовані на рекламі, витискують раціоналізм з політики, роблять ірраціоналізм засобом одержання політичної перемоги любим засобом. В умовах шаленого тиску політичних технологій на виборця він усе більше орієнтується не на групову свідомість, а на індивідуалізовану і ситуативну оцінку подій.

Така практика відкриває усе більший простір для суб’єктивності і волюнтаристських підходів до проектування і здійснення способів реформування мислення і самої практики. Держави теж усе частіше відходять від традиційних ідеологічних концептів, застосовують прагматичні і оперативні системи інформації, примітивні конструкти: “терористи”, “мігранти”, “загроза цивілізації”, “захист свободи”, “золотий міліард”, “країна-ізгої”, “трансатлантизм” і т.д. Ці конструкти можуть застосовуватись довільно, особливо країнами та їх урядами, які домінують в світі (США, “велика сімка”, НАТО).

Безумовно, було б перебільшенням вважати, що сучасність зняла потребу в ідеологічних схемах, в типологіях ідеологічних процесів, які пояснюють світовий порядок, суспільне життя в країнах і регіонах. Макрогрупові обґрунтування форм політичної участі (політичні ідеології, концепції), які обґрунтовують національну консолідацію, месіанство лідерів та еліт, орієнтують політичні сили, ще діють досить ефективно. Інша справа, що вони змінюються досить динамічно, згідно викликам інформаційного суспільства, а це веде до руйнації класичних і неокласичних типологій економічного і політичного життя, що робить класичні ідеології – марксистську, ліберальну, соціал-демократичні та інші, усе більш застарілими.

Нові інформаційні методи, політична рекламістика вимагають модернізації ідеологій і не завжди на раціональній основі, політична комунікація усе частіше будується на міф-ідеологічних конструктах, на вузькопрагматичних конструкціях, які важко типологізувати на раціональній основі. Динамічний політичний ринок вимагає динамічної перебудови ідеологем, для створення своєрідного світу символів, , де головне – не стільки створити новий товар, скільки по-новому його упакувати, щоб вигідно продати. Хоча і створення нового “політичного товару” стає усе більш символічним, прагматичним, політико-технологічним, щоб замаскувати сутність, а продати явище, видимість, щоб замінити діалог народу і влади монологом влади до виборців. Старі ідеолого-політичні стереотипи вмирають, але народжуються нові, які треба вивчати, класифікувати, показувати їх місце і значення. Тобто, проблема типологізації нових ідеолого-політичних явищ залишається актуальною.

Ідеолого-політичні стереотипи, з одного боку, є шаблони, схеми суспільної свідомості, на основі яких людина обирає пріоритети мислення і діяльності[147]. І якщо ці шаблони, схеми застарівають, починають суперечити новим реаліям практики, то їх необхідно оновлювати, долати, докорінно змінювати. З іншого боку, ідеолого-політичні стереотипи забезпечують високу усталеність в сприйнятті, осмисленні реальності, що дозволяє людині швидко включатись в практичну діяльність за існуючими кліше, схемами мислення і дій. Але ця усталеність може стримувати розвиток людини і суспільства, якщо відторгає веління часу. І в перехідні періоди, коли постає проблема докорінних змін в способах мислення і життя суспільства, соціальних груп, індивідів, постає питання прискорення змін в ідеолого-політичних стереотипах, часткові їх заміни.

Ідеолого-політичні стереотипи є складовою системи соціальних (суспільних) стереотипів, яка виступає своєрідною програмою, яка визначає відтворення соціальних систем і структур суспільства в досить жорстко визначеному напрямку. Тому стереотип завжди скерований на повторення вже відомого, забезпечує ефективність дій тільки в подібній з попередніми умовами ситуації. В цьому сила і слабість стереотипу. Безумовно, він є результат минулого суспільного розвитку, але він звернений до сьогодення і майбутнього, оскільки готує особу, соціальну групу, суспільство до мислення і дій, хоч і в умовах які існували. В стереотипі відображено те загальне, що повторюється в життєдіяльності особи і суспільства, умовні і безумовні соціальні рефлекси, те, що ми звемо традицією, самозбереженням, самоорганізацією і т.д. , і що діє на рівнях соціальної підсвідомості і свідомості.

Уся система соціальних стереотипів  має під собою усталену суспільну основу і тому нові стереотипи можуть виникнути і утвердитись лише на базі змін існуючих схем суспільної свідомості і поведінки. Чим довше існував певний стереотип, який постійно підтверджувався практикою, тим більше зусиль і часу буде потрібно для його руйнування або зміни, коли він застаріє. Це відноситься як для усіх відомих стереотипів панування і підкорення, співіснування в сім’ї, колективі, суспільстві, групові стереотипи дій на боці більшості, стереотипи мислення і поведінки в тоталітарному і демократичному суспільствах , так і для стереотипів, які з’явились як результат самостійного конструювання особою, групою, партією і не набули характеру загальнозначущих (манера поведінки, реакції на відомі соціальні подразники, наприклад, звинувачення політичного плану і т.д.).

Сьогодні вже досить критично сприймається негативістська оцінка стереотипів як чогось суто консервативного, спрощеного. Консерватизм, деяка спрощеність образу якогось явища, які несе в собі соціальний стереотип, це не тільки негативний вплив старих уявлень, зразків мислення і дій, але й перепона безмежному релятивізму, анархії в мисленнях і діях, запорука еволюційних змін суспільств (що не відкидає революційного моменту реформ і модернізацій), стабільності суспільного життя на основі поєднання минулого і сьогодення, щоб обрати надійний шлях до майбутнього.

Соціальний стереотип може перетворитись в традицію, норму життя (навіть в юридичну норму) і тоді він “живе” в новому регулятивні громадської думки і поведінки людей. А на зміну йому прийдуть нові стереотипи. Рушійною силою змін в світі стереотипів виступають протиріччя між суспільними, груповими та індивідуальними стереотипами.

При цьому окрема особа розглядається, оцінюється сім’єю, соціальною групою, суспільством з точки зору, як вона засвоїла схеми, кліше колективного життя. Особі можуть не подобатись рівень належного в стереотипах, вимоги сім’ї, колективу, суспільства слідувати їм, але її пасивний або активний супротив (бунт) стереотипам дуже небезпечний для неї. В той же час таке заперечення особою стереотипів може стимулювати процес позитивних змін в застарілих стереотипах. Отже, є нормальним, коли зміни в стереотипах закладаються на рівні видатних, і навіть не дуже видатних, осіб. А потім поступово стають новими стереотипами соціальних груп, асоціацій громадян, суспільства, які забезпечують необхідні умови існування для більшості. В цьому випадку індивідуальне виступає способом виявлення і доповнення програм життєдіяльності, які прийняті у суспільст