Корупція в Україні – не політика. Монографія частина 1

Що є Україна сьогодні? Яку політику вона проводить у середині й за межами країни? Чи може подолати „гріх” корумпованості й стати демократичною й правовою державою? Відповіді на ці актуальні для поточної політичної ситуації питання мають стратегічні наслідки для країни. Або вона подолає корупцію, безвідповідальність влади, стане демократичною, правовою державою, або зникне як самостійна країна, а період на зламі XX і ХХІ століть залишиться ще одною невдалою спробою розбудови державності. І, чи є митою політики України, як говорять деякі публіцисти, створення корумпованої держави?

Гегельянці й далі марксисти пояснювали таємницю революцій тим, що не все існуюче має право на існування, не все воно дійсне за історичною логікою. Особливо утопічними були погляди марксистів, які не тільки мріяли подолати класовість як явище, бідність, злочинність, але й багато політичних інститутів, навіть державу.

Сучасна трактова суспільних трансформацій більш обережна, вона враховує, що революції можуть не реалізувати поставлених цілей і породжувати як старі суспільні хвороби в нових формах – соціальна нерівність, корупція, безробіття, наркоманію, дармоїдство, так і нові – диктатуру мафіозних кланів, масову маніпуляцію свідомістю, особливо з допомогою ЗМІ, глобальний тероризм тощо. Події на постсоціалістичному просторі, а раніше на світовому постколоніальному просторі, по-новому поставили питання – як відбуваються революції й хто їх продукує, як пов’язати благородні цілі докорінних реформ і жалюгідні результати для переважаючої більшості населення. Якщо раніш „ініціаторами” більшості „революцій” були СРСР і США. То на початку ХХІ століття залишився один центр продукування революцій і просування демократії (не завжди демократичним шляхом) – США.

В Україні „революційні зміни” оголошує багато політиків і політичних сил. Але „зміни” у більшості випадків залишаються „на папері” або перетворюється в звичайну демагогію. Отже, реальної політики демократичних змін не має. Тому, наприклад, боротьбу з корупцією оголошує кожний президент, кожен прем’єр-міністр, кожна Верховна Рада, а корупція живе й розквітає. Навіть посилання на еволюційні зміни в Україні не можуть виправдати дуже повільної реформи, особливо в політичній і культурній сферах. То в чому ж справа? Може корупція більш складне явище ніж ми вважаємо, і наявні засоби політики не ефективні в боротьбі з корупцією?

Третій Президент України В.Ющенко неодноразово визначав українську політику як „складне й брудне” явище й однією з невирішених проблем політики називав „корупцію влади й владу корупції”. У вересні 2006 року він затвердив своїм указом Концепцію подолання корупції в Україні „на шляху до доброчесності” та вніс на розгляд Верховної Ради пакет законопроекті, спрямованих на виконання Україною міжнародних зобов’язань у сфері протидії корупції. При цьому він заявив, що взяв питання боротьби з корупцією під особистий контроль. Можна було б радіти й сказати: нарешті. Але й інші президенти приймали укази і робили заяви про рішучу боротьбу з корупцією. А вона не збирається здавати свої позиції.

Одночасно президент вніс до Верховної Ради законопроекти „Про ратифікацію Кримінальної конвенції в боротьбі з корупцією” та „Про ратифікацію Додаткового протоколу до Кримінальної конвенції в боротьбі з корупцією”.

На реалізацію зазначених документів спрямовані, внесені президентом проекти законів „Про засади запобігання та протидії корупції” та „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення”. Цими проектами, зокрема, встановлено заборону одержання особами, уповноваженими на виконання функцій держави, подарунків. Крім того, передбачається обов’язок декларування доходів та видатків посадових осіб. Проектом закону про відповідальність юридичних осіб за корупційні правопорушення пропонується встановити відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень та визначити порядок притягнення до відповідальності. Законопроектом пропонується притягувати до відповідальності юридичних осіб за пропозицію або давання хабара посадовій, службовій особі державного органу, або органу місцевого самоврядування, або підкупу особи, яка не є посадовою чи службовою особою, але виконує надані законом владні повноваження.

Можна сподіватися що ці законопроекти Верховна Рада ухвалить. Але чи стануть ці закони базисом для реалізації антикорупційної політики на всіх рівнях влади? Досвід п’ятнадцяти років боротьби з корупцією в Україні застерігає від оптимізму. Навіть фінансова допомога з боку Європейського Союзу на цю боротьбу не живить наш оптимізм.

В Україні то створюються урядові комітети й комісії по боротьбі з корупцією, то ліквідується. Але ці організаційні заходи не впливають на рівень корумпованості органів влади й самоврядування. Так звана „побутова, низова корупція”, коли ні одна довідка, ні одна консультація з боку офіційних органів влади не може бути отримана без дрібного хабара, стала нормою способу українського життя. А норми життя, які стали стереотипом, традицією – це страшна сила.

Отже, всебічне осмислення проблеми корупції, мобілізації органів влади й громадянського суспільства на протидію корупції, розробка політичної стратегії – це актуальні питання суспільної науки й практики з модернізації України. Досвід не тільки України, але й інших країн світу свідчить, що ефективно протистояти корупції неможливо шляхом здійснення фрагментарних заходів на різних напрямках. Занадто пов’язані політичні, економічні, правові, моральні, психологічні проблеми, які живлять це явище. Потрібен комплексний підхід в аналізі цього явища й антикорупційній політиці.

Важливо також розуміти, що ще з радянських часів корупція стала елементом внутрішньої й зовнішньої політики держави. За данними ряду соціологічних досліджень, проведених Всеукраїнською соціологічною службою в 2006-07 рр., більше половини респондентів впевнені в тому, що виходу України з кризи і переходу до сталого суспільного розвитку перешкоджають управлінська і економічна еліти України. Головною причиною корупції 40% опитуваних (з 2400 осіб) назвали неефективність держави й недієвість законів. Найбільш корумпованими структурами громадяни вважають владу, правоохоронні органи, судову систему, освіту, систему охорони здоров’я. Більше третини опитаних вважає, що корупцією вражено все суспільство. 75% опитаних хоч раз у рік вступали в корупційні відносини з органами влади й держави (сюди входять також державна освіта й охорона здоров’я).

Ця робота присвячена аналізу проблеми взаємозв’язку політики й корупції. Оскільки головною причиною розповсюдження корупції населення вважає неефективність владних структур і потурання корупції з боку управлінських і економічних еліт, які формують і реалізують внутрішню й зовнішню політику України. Чи є „світло в кінці тунелю” в ситуації, коли корупція стала явищем повсякденного життя? Чи є в широко відомій тезі – „мафія безсмертна” тільки побутовий і політичний зміст, а може й цивілізаційний, коли соціальна хвороба притаманна не тільки перехідним державам, а людству взагалі?

Не варто заперечувати, що мафіозні групи, клани існують у всіх сучасних державах і вони продукують корупцію. Інша справа, що це явище має різний простір для розповсюдження. І потрібно не тільки державі, але й громадянському суспільству боротися за зменшення простору „життя” корупції. Отже, проблема корупції, її зв’язків із політикою – це предмет і наукового пізнання й практичної політики. І до цього „предмету” важливо підійти ґрунтовно й системно.

Політика – це захоплююча гра.

В результаті є купка переможців і багатомільйонна маса переможених, розчарованих, пограбованих, загиблих.

Розліл І ПОЛІТИКА – зіткнення інтересів, запекла боротьба і компроміси

Першим політиком був Бог, який не зміг зберегти мир і злагоду між Адамом і Євою і змушений був застосувати проти них каральні засоби. В подальшому політика ускладнювалась, набувала нових рис, застосовувала усе більший арсенал засобів своєї розробки і реалізації. Але в її основі завжди лежали інтереси суспільства, верств, класів, груп, особистостей.

Політика – це ідеї, ідеали, норми, відносини, інститути, дії тощо, які скеровані на реалізацію інтересів націй, суспільств, соціальних груп і особистостей в сфері державного будівництва, внутрішньодержавних і зовнішньодержавних відносин та встановлення світопорядку. За різними критеріями політику класифікують на внутрішню і зовнішню, регіональну і глобальну, агресивну і миролюбну, військову і економічну, національну і імперіалістичну, блокову і позаблокову тощо. Політика є предметом наукових досліджень і об’єктом впливів, сферою професійної діяльності і постійної зацікавленості народів та лідерів націй і держав, галуззю діяльності людей чесних і безчесних, вона працює на збереження людства і загрожує йому знищенням. Тому існує багато різноманітних визначень політики як морального і аморального явища, як необхідної сторони життєдіяльності суспільства і нестабільної сторони життя суспільства, як науково-практичної діяльності і мистецтва, де імпровізація, випадковість визначає результат.

Визнаючи усі суперечливі визначення і характеристики конкретних політик, ми усе ж такі повинні зробити висновок, що політика є об’єктивним явищем, яке притаманне людству з тієї пори, як воно стало суспільством, в якому виникли окремі (різні) інтереси, притаманні для різних (окремих) соціальних верств, груп. Вже в родовому суспільстві, коли виникла потреба у вождях, лідерах, жрецях, в найпростішому поділі праці, в регулюванні трудових відносин, почалося становлення політики як окремої галузі діяльності. Безумовно, що становлення найпростіших форм, методів, засобів політики відбувалося стихійно, методом спроб і помилок, через прозріння та інтуїцію окремих осіб. Але досвід накопичувався, передавався з покоління в покоління.

Отже, об’єктивною основою політики є інтереси, які вона обслуговує. Це обслуговування може бути науковим і ненауковим, об’єктивним і волюнтаристським, раціональним і авантюрним, але якщо політика не відривається від стратегічних і тактичних інтересів, то поступово вона сама набирає риси об’єктивності, раціоналістичності.

В той же час сучасна українська політика являє собою своєрідний коктейль реального та ірреального, раціонального та ірраціонального в ідеях і діях. І це дійсно своєрідний коктейль. Хоч інгредієнти цієї політики дуже часто далекі від класичних, які виписані в монографіях про політику і політичні дії, але коктейль виходить вбивчим. Народ в хмелю, “бармени” в прибутку, незалежно при владі або опозиції, та й “офіціанти”, то більш професійні політики і політтехнологи свою частку прибутку мають.

Становлення сучасної української політики проходило в складних умовах. По-перше, перехід від тоталітаризму до демократії відбувався мирним шляхом, тому норми і процедури тоталітаризму не були цілком відкинуті, а були з’єднані з нормами демократії. Був створений унікальний варіант “української тоталітарної демократії”, де демократія стала “фіговим листком” неоавторитаризму і режиму кланової олігархії.

По-друге, під час Нового Українського Відродження в 1989-94 роках було багато романтики простих рішень і рожевих перспектив. “Перестанемо везти українське сало москалям і заживемо щасливо”. При цьому ніхто не знав справжньої ціни нафти, газу, деревини, кольорових металів тощо, отже справжнього балансу товарів між Росією і Україною. Ніхто не прорахував, кому буде потрібна продукція військово-промислового комплексу, який домінував в промисловості України. “Вийдемо з імперії і підемо до об’єднаної Європи”. І знову ніхто не прорахував, чи готова Росія відпустити Україну в Європу і назавжди втратити шанс відновитися як слов’янська імперія? Чи готова об’єднана Європа до інтеграції з Україною, де вкрай низький рівень життя, не розвинена транспортна інфраструктура, промисловість, сільське господарство, побутова структура не відповідають вимогам ЄС? Отже, тільки ці приклади показують наскільки романтика простих рішень була далека від реалій. Крім цього не враховувалися норми економічного і політичного життя в Україні, наскільки вони були далекі від європейських стандартів. Не будемо вже вести мову про рівень моралі в пострадянській Україні і як він співвідноситься з європейським.

Народ України здійснював мирну революцію 1991-94 років головним чином під негативіським гаслом – “так далі жити не можна!”. І тут такі політичні і суспільні рухи як РУХ, Гельсінський рух, націоналістичні партії і групи були ефективними в боротьбі з тоталітаризмом. Але вони були безсилі проти режиму “української тоталітарної демократії” в конструктивному плані” – “що ж будувати?” Вдруге український народ вийшов на вулиці з гаслом “так жити не можна!” наприкінці 2004 року. І знову були мрії, надії. Але режим “тоталітарної демократії” втримався.

Жодна революція, жодна більш-менш значна політична реформа не обійшлися в Україні без популярних, зрозумілих гасел, які відповідали історичному моменту та інтересам значної частини народу. Вони збуджували народну масу, викликали ентузіазм, вели у бій. За гаслами йшли обіцянки задовольнити інтереси усіх верств населення, на які спиралися революціонери або реформатори. Після здійснення революції або реформи більшість їх рушіїв не отримувала обіцяного, тому що задовольнити інтереси усіх верств населення одночасно неможливо. “Приз” за перемогу отримували, як завжди, ті політичні сили, які очолювали революційний або реформаторський рухи, або використали перемогу в своїх вузьких інтересах.

Велика французька революція здійснила гасла “Свобода”, “Рівність”, “Братерство” тільки для вузького кола еліти імперії Наполеона Бонапарта. Велика Жовтнева революція здійснила гасла про власність на землю, заводи і фабрики в інтересах партійної бюрократії більшовиків. Кардинальні реформи на пострадянському просторі здійснили гасла про ринок, приватну власність в інтересах олігархічних груп і нової політичної та економічної еліти. Основна ж маса населення, так звані “народні маси”, у всіх випадках залишаються без переможних призів.

У сучасній Україні теж існує великий розрив між гаслами, зафіксовані навіть у Конституції, між передвиборчими обіцянками політиків і реальними результатами політики, яку здійснюють люди, обрані і призначені на державні посади, в органи законодавчої влади і самоврядування.

У середовищі суспільствознавців і політиків України точаться постійні дискусії з ряду проблем. Серед них: головні напрями політичної структуризації в країні; про форми взаємодії влади, опозиції і “нейтральної” частини населення; про взаємозв’язок форм і методів боротьби політичних еліт і соціальних груп; про шляхи і засоби подолання конфронтації і досягнення національної злагоди; про межі соціальної напруги в суспільстві і резерви адаптації населення до ненормальної економічної і політичної ситуації в суспільстві; про “українську революцію” кінця XX ст. і “помаранчеві події” 2004 року тощо.

Предметом дискусії часом є цілком конкретні проблеми. З метою, наприклад, з’ясувати “поріг терпіння” народу в ситуації малопродуманого експерименту, який прихований під евфемізмом “реалізація курсу реформ”.

Експертний прикладний або абстрактно-теоретичний аналіз політичної ситуації в Україні, стану і тенденцій розвитку соціально-політичних конфліктів, можливості нового соціального вибуху революційного чи бунтарського типу – все частіше виходить на пошук реальних механізмів і засобів конструктивного регулювання політичних процесів. Але єдності політичної теорії і політичної практики, як правило, не досягається, а цілком розумні рекомендації вчених дуже часто ігноруються. Метод спроб і помилок залишається в українській політиці основним.

З одного боку, непотрібність теоретичних розробок обеззброює частину вчених, і вони припиняють роботу над актуальними проблемами політики, “заглиблюючись” у соціоісторичний або ж в історико-бібліографічний аналіз. З іншого боку, стимулюється зсув у політичну публіцистику, де можна з більшою емоційністю викласти, виплеснути на читача або глядача результати наукового пошуку. Але це призводить до здрібнення тематики досліджень, до втрат у глибині і логіці аналізу на догоду популярності викладу.

Такий стан у соціальній філософії, соціології і політології визначається об’єктивними і суб’єктивними умовами перехідного періоду в Україні, дрібнотравчатістю її політичної еліти. Ми виходимо з того, що політика – це поле політичних відносин і боротьби за владу, політичного впливу, використання владних механізмів для розв’язання проблем суспільства і держави, реалізації інтересів соціальних груп і політичних рухів. На цьому “полі” не всі політичні гравці дотримуються правил гри, в тому числі положень Конституції України, є різні трактування цілей держави, політичних інститутів, груп еліт і т.д. Тому суспільствознавцям украй важливо виявляти і обговорювати реальні інтереси політичних суб’єктів, форми і методи їх протистояння чи консолідації, особливо у владних і опозиційних структурах, способи впливу на владу і населення, які політичні технології є ефективними, а які ні і т. ін.

Потребує серйозної дослідницької уваги варіант (або модель) соціально-політичної модернізації, який був обраний українською владою після грудня 1991 року. Колосальні соціальні і морально-духовні витрати, які несе на собі народ України за реалізацію цілей віртуальної модернізації, незрівнянно висока ціна у порівнянні з тою, яку заплатили країни Балтії і Центральної Європи за реальну модернізацію суспільства в цілому і його політичного життя. В Україні вищий рівень безробіття, глибина ще не подоланого економічного спаду ще й сьогодні вражає експертів, продовжується абсолютне зубожіння народу, падає його платоспроможність, яка гальмує відновлення вітчизняного виробництва. Все це призводить до зростання постійної соціальної напруги в суспільстві. І хоча рівень терпіння народу стосовно соціальних лих і зловживань влади та криміналітету виявився нижчим, ніж передбачали аналітики та політики, але і він не безмірний.

Коли-небудь адаптаційні механізми, вироблені в тоталітарній державі, виходячи із принципу “аби не було війни”, перестануть спрацьовувати, і тоді потенційний та реальний протестні потенціали співпадуть, і соціальний вибух може статися. Хоча в умовах відсутності консолідуючої протестної ідеї, організованої опозиції соціальний вибух не завжди веде до зміни режиму. Але навіть якщо він проявляється як беззмістовний, стихійний бунт, можуть бути розхитані всі основи держави. І це показали події кінця 2004 року, коли стихійний виступ мас проти фальсифікації виборів ледве не переріс в революцію.

Таким чином, соціально-політичні процеси, які розвиваються як наслідок невдалого варіанту модернізації України, серйозно знижують можливості загальної консолідації суспільних сил через досягнення компромісів в ім’я гуманної мети – благополуччя людей і розквіту моралі, культури. А це веде до наростання конфліктів між громадянським суспільством і владою, що суттєво звужує соціальну базу правлячих режимів, можливості їх маневрування, дискредитує саму ідею корінної модернізації економіки і політики в Україні.

1.1 Від революційних буревіїв до цивілізованих політичних змін

Усі покоління радянських людей були виховані на ідеї захопленості революцією. Всесвітня комуністична революція була метою КПРС, СРСР, соціалістичної співдружності і світового комуністичного руху. Ця мета логічно включала експорт революції в усі куточки Землі. Основоположники марксизму-ленінізму створювали свою теорію на базі вивчення революційної традиції не тільки в Європі, але й в інших частинах світу. Тому зовнішньо їх теорія революції була доволі логічною, якщо не врахувати їх “маленької” помилки – пролетаріат не може за своєю суттю бути гегемоном комуністичної революції[1].

Різні види аналізу: соціально-філософський, соціологічний і політологічний – показують, що в суспільній свідомості і в публіцистиці утверджується ілюзійний феномен “непізнаного існуючого об’єкта” – “української демократії”, яку ніхто не бачив, але про яку багато говорять, особливо апологети кланових, мафіозних угруповань, які прорвалися до влади, особливо на регіональному рівні. Контент-аналіз преси незаперечно свідчить про це.

Визначити поняття “українська демократія”[2] як різновид, форму існування демократії, особливо коли йдеться про пишномовні філіппіки про крах тоталітаризму і перемогу демократії в Україні з боку ангажованих журналістів і навіть вищих посадових осіб держави, – дуже складно, а може й неможливо. Спроби описання різних рис демократії – свобода слова, демократичні вибори, права громадян і подібне – приводять до висновку, що ці риси начебто є, і разом із тим, їх наче й немає. Тобто, здійснити перехід від диференційної емпірії до уніфікованої демократії на прикладі України видається неможливим. Наприклад, парламентські (1998 р., 2002, 2006 рр.) і президентські (1999,2004 рр.) вибори в Україні показують, що критерій С.Хатінгтона-Р.Дарендорфа поки ще придатний для України не в повній мірі. Форми втручання влади в процес виборів, маніпуляція засобами масової інформації і суспільною свідомістю в цілому – не вміщаються навіть у вельми розлоге тлумачення поняття “демократія” українського типу.

За неможливістю поки що визначити поняття “українська демократія” і застосування нечіткого поняття „українська тоталітарна демократія”, стоїть не капітуляція засобів пізнання перед емпіричною різноманітністю рис, а теоретичне й практичне безсилля побудувати зв’язки того об’єкта української дійсності (“пишномовна назва того, чого немає”, за думкою Дж.Сарторі[3]) з нормативним поняттям “демократія”, яке має свої загальновизнані якісні риси, неможливість приведення наявної соціальної реальності у відповідність з існуючими реальними зразками. Йдеться навіть не про ідеал демократії, а про ті реальні її показники, що зафіксовані в документах ООН, Європейського парламенту, ЮНЕСКО.

Нормативний підхід, що відповідає на запитання “Чому демократія є необхідною?” – частково все ж пробиває собі шлях у суспільній свідомості й суспільній практиці в Україні. Але навіть на початку XXI століття в суспільствознавстві така точка зору не розроблена в концентрованому вигляді: що таке демократичний лад, яким повинен бути цей лад в Україні, якщо він претендує на демократизм, до чого повинні прагнути політичні інститути і люди в конкретних умовах, щоб прискорити демократизацію громадського життя?

Дескриптивний (описовий) і компаративний підходи до української реальності намагаються з’ясувати, як і коли демократія стає можливою, якщо ціннісний вибір на користь демократії вже зроблений. (Наприклад, в Україні цей вибір зафіксований в Конституції). Тут вже більш детально досліджується не стільки неповна відповідність історично змінному ідеалу демократії, скільки, те, чому не спрацьовують раціоналізовані структури соціальної реальності, що виникли як результат конвенціональних відносин соціальних суб’єктів – конституції, закони, норми, звичаї, що виникли в умовах базового консенсусу начебто більшості народу з приводу шляхів і форм суспільного розвитку. Певно, відсутність базового консенсусу в органах влади надає створюваним начебто демократичним інститутам і процедурам фантомного характеру і дозволяє використовувати їх з цілями досить далекими від демократичних. Народ з його “консенсусом” береться до уваги як об’єкт маніпуляцій.

При відсутності реального консенсусу народу рушійною силою демократичного процесу може стати консенсус еліт, спрямованих до консолідації суспільства. В умовах України такий варіант можливий, але насправді його важко реалізувати. Існуюча економічна, політична, етнічна сегментованість українського суспільства, породжена економічними, етнічними, політичними і духовними факторами має доволі стійку форму. Співвідношення сегментів може змінюватися за їх роллю, об’ємом, а також можуть відбуватися внутрішньосегментні зміни. Візьмімо, наприклад, такий складний сегмент, як інтелігенція. Навіть на рівні звичайного аналізу помітні серйозні кількісно-якісні зміни в ролі, обсязі і внутрішньосегментних співвідношеннях професійних груп, їх функцій, статусів і т.д.

Чи може бути досягнутим консенсус еліт, коли останні, будучи лідерами сегментів, мають різні, часом суперечливі цілі? Скоріше слідує песимістичний висновок: навряд чи це може бути досягнуто демократичним шляхом, хоча пасивний консенсус народу начебто є. Як бачимо, навіть ті представники політичної і духовної еліти, які гордо називали себе “демократи”, сегментовані за економічною, етнічною, мовною і навіть клановою ознаками. Плюс до цього українська ментальність: “де два українця, там три гетьмани”. Тому з’являються концепції “авторитарного лідера”, “сильної руки”, що означають методи консолідації нації не зовсім демократичними методами. Як показали події 2004-2007 рр., концепції сьогодні вже не користуються великим попитом.

Демагогія з приводу просування України до демократичного правового суспільства дуже часто не відображає реальних процесів. Соціальне пізнання не запропонувало рецептів, крім авторитарних, консолідації суспільства в ім’я демократії. І сьогодні відцентрові тенденції, притаманні дуже сегментованому суспільству, поки що не урівноважуються установками на взаємодію в ім’я народного блага. Ні еліти, ні партії, ні вибори президента країни і парламентські вибори не змогли зупинити дезінтеграційні соціальні процеси в суспільстві, що блокує можливість проведення серйозних економічних і політичних реформ. Короткий період національної злагоди на ґрунті заперечення тоталітарного ладу в 1991–93 рр. був упущений, утоплений в розмовах про демократію і щасливе майбутнє України, замість проведення реформ. Спроба зробити нову модель національної злагоди в 2004-2007 рр. успіху немає.

Щоб зупинити дезінтеграційні та деградаційні процеси і розпочати кардинальні (не обов’язково революційні) перетворення, важливо стабілізувати політичну ситуацію. В науковій і публіцистичній літературі дуже часто модернізаційні можливості влади оцінюються через її вплив на політичну стабільність суспільства. Але при цьому часто поняття “стабільність” використовується дуже довільно. Тому необхідно зупинитися на визначенні даного поняття.

Є, наприклад, в західній соціології і політології декілька підходів до визначення поняття “стабільність”:

як відсутність в суспільстві реальної загрози нелегітимного насильства або наявність в державі ефективних технологій, які дозволяють в критичній ситуації протидіяти йому;
як функціонування одного режиму або уряду протягом тривалого часу завдяки вмілій адаптації до соціальних змін, як, наприклад, відбувається в Росії протягом останніх років;
як дотримання конституційного ладу. Наприклад, С.Хантінгтон визначає стабільність за формулою – “порядок плюс послідовність”, коли модель організації влади протягом тривалого часу зберігає свої якісні характеристики (американський конституційний лад);
як результат легітимності влади;
як відсутність структурних змін в політичній системі суспільства або можливість контролю за цими змінами;
як баланс (рівновага) владних і опозиційних політичних сил;
як збіг, гармонія функцій інститутів держави, сім’ї, школи і т.д.;
як модель поведінки, коли люди регулюють свою поведінку певним кодексом моралі і політичних дій, розуміючи, що відхилення від цих кодексів веде до нестабільності в суспільстві[4].

У такому розумінні лежить комплексний підхід до суспільних відносин, до динаміки їх вдосконалення, а не усталеність режимів “часткової демократії”.

У розв’язанні політичних проблем стабілізації і розвитку суспільства слабким місцем вважається сучасна методологія аналізу і перетворення політичних відносин. Переважна більшість дослідників розповідає “що робити”. Це необхідний елемент аналізу. Але ж головне в модернізації політичної системи – це “яким чином це робити”. Це реальна, практична методологія політичної модернізації.

Існують три головні стратегічні напрямки політичної модернізації. Перший. Формування громадської думки, керування цією громадською думкою відповідно до намічених цілей і завдань. Другий. Підбір і розстановка кадрів відповідно до цілей і задач модернізації. Третій. Організація подій в країні, а не слідування “за течією” політичного життя, пристосування до “стихії”.

Ці “три кити” політичної модернізації є тими опорами, що несуть в собі “активізуючу речовину”, “каталізатор” політичних перетворень.

Парламентські (1998 р., 2002, 2006 рр.) і президентські (1999, 2004 рр.) вибори в Україні показали, що електоральну поведінку населення в умовах перехідного, нестабільного суспільства не можна пояснити повною мірою ні соціальним станом, ні соціальними умовами, ні модернізаційними орієнтаціями. В процесі виборчих кампаній були можливості широкого впливу на позиції виборців, аж до зміни їх на парадоксальні, коли виборець голосує всупереч своїм інтересам. Тобто, є великі можливості для використання “чорних” технологій, коли голоси виборців купуються за подачки (продуктові набори, виплату затриманих пенсій і зарплат, які помітно “схудли”), за лозунги “аби не було війни” в країні, де відсутні умови для громадянської війни, другої державної мови, домінування тієї або іншої конфесії і т.д. При цьому є можливість задіяти ці технології стосовно “своїх виборців”, “чужих виборців” і “тих, хто вагається”, а значить недемократично впливати на теперішнє і майбутнє української держави.

1.2. Політична модернізація як необхідність

Українська держава виникла не на пустому місці. Від української РСР вона успадкувала територію, населення, промисловість, сільське господарство транспортну і побутові структури, інтелектуальний потенціал тощо. Отже є чітко визначений історичний спадок, який використаний для побудови нової держави. Цей спадок має позитивні і негативні характеристики. Але нічого змінити не можна. Українська держава будується на конкурентному історичному фундаменті. Вона використала традиції попередньої держави – СРСР. Політична система українського суспільства, узаконена Конституцією, певною мірою повторює ситуацію радянської системи: дві виборні структури – Президент (в СРСР – ЦК Компартії України) і Верховна Рада, беручи участь у формуванні виконавчої влади, реально за її діяльність не відповідають. Як результат – уряд часто опиняється між конфліктуючими сторонами і, з одного боку, є заручником обох сторін, а з другого – використовує цю ситуацію, перетворюючись на корумпований орган, що відстоює колективні інтереси чиновництва. Відсутність у нього власної політичної бази створює специфічну ситуацію: а) уряд у будь-який момент може бути відправлений у відставку залежно від політичної кон’юнктури; б) зміна верхівки Кабінету Міністрів (або перестановка кадрів) не змінює ситуації, чиновництво зберігає традиції імітації корисної діяльності і перетворює своїх керівників у невід’ємну частину системи.

У той же час засіб легітимації Президента України через всезагальні вибори (а не висування партійного лідера через структури КПРС), поява нових політичних суб’єктів на республіканському і регіональному рівнях показують – в Україні виникають елементи нової політичної системи. Хоча досі існуючий політичний режим є компілятивно-системним. Такий режим не в змозі забезпечити ні ефективне функціонування державної влади, ні вирішення завдань суспільної модернізації. Така неефективність, в свою чергу, зумовлена інституціонально: устроєм влади, яка відтворює безвідповідальність основних політичних суб’єктів. Звідси – необхідність реформ в політичній сфері. Але реформа в формі динамічної політичної модернізації, а не повернення до гасла „Вся влада радам!”, коли начебто парламентська республіка була прикриттям диктатури більшовиків, а ради були декоративною афішею для райкомів і обкомів КПРС.

Необхідно розірвати порочне коло безвідповідальності частини влади, яка прагне того, щоб “повноваження зробити максимальними, а відповідальність – мінімальною”. Мається на увазі не тільки центральна влада, але й регіональна, оскільки йдеться про весь номенклатурно-бюрократичний прошарок.

Деякі політики вважають, що найбільш ефективним шляхом подолання неефективності влади є зміна Конституції. Але чи варто розпочинати черговий перегляд Конституції України, коли проблема злагоди в українській політичній еліті не вирішена через посилення ідеологічного і ціннісного розмежування в суспільстві. Може логічніше говорити про альтернативні методи правління і політичні курси режимів, що змагаються в рамках єдиної Конституції? Адже, якщо в хаті димить піч, не обов’язково розвалювати всю хату? Може достатньо відремонтувати піч?

Тому навряд чи виглядає цивілізованою радянська звичка – в кожну другу-третю п’ятирічку входити з новою конституцією. Процес накопичення потенціалу політичної модернізації не можна розвалювати через поспішність, нерозуміння сутності і форм модернізації. Потрібна терпляча повсякденна робота з політичними елітами (в тому числі опозиційними), установка на поступове вдосконалення владних відносин, на поступове вдосконалення Конституції України.

У сучасній соціологічній і політичній науках існує модель розв’язання криз і конфліктів не тільки організаційним, але й переговорним шляхом. Такі типи угод, як суспільний договір, компроміс, демократичний пакт, конституційна угода тощо – ефективні практичні способи реалізації стратегій модернізації, які не ставлять під загрозу конституційні основи держави. При цьому порівняльна політологія фіксує два важливі моменти: а) виникнення патових ситуацій сприятливе для досягнення угод; б) модернізуючі угоди і пакти, не торкаючись сфери цінностей і переконань, дозволяють не погубити політичний плюралізм.

Вивчення перехідних (транзитних суспільств) свідчить:

1) оптимізаційні перерозподіли функцій між гілками влади не спроможні припинити війни політиків, які змушують управлінські структури перехоплювати один в одного конституційні повноваження, підпорядковувати силові структури держави корпоративним інтересам клік і кланів відтворювати корупцію;

2) реформа влади, вдосконалення політичних інститутів не зупиняє процес трансляції традиційних стилів керівництва і управління суспільством, відтворення традиційних конфліктів і протиріч;

3) у перехідних суспільствах партійний елітарний патерналізм динамічно “збагатився” нормами олігархічного правління, яке знайшло способи виправдання своїх норм дій (часто корупційно-мафіозних) в масовій свідомості (“всі крадуть”) або ж досягло стійкої пасивності мас. Це дозволило перетворити демократію в “дермократію” або в “демокрадуру”, тобто відкрито використовувати владу в інтересах окремих “політичних сімей”, кланів, груп впливу, які ідеологічну і політичну мотивацію суспільних відносин замінюють корпоративно-егоїстичними.

У таких умовах вибори перетворюються на спосіб внутрішньоелітного перегрупування сил, а нормативні вимоги конституційного права заміщаються правом сильного, що володіє матеріальними, владними та інформаційними ресурсами.

Така умова демократії “зверху” дозволяє ефективно стримувати політичну активність “знизу” в громадянському суспільстві, над яким “здіймається” криміналізована держава. Між структурованими пластами політичного простору – державою і громадянським суспільством – посилюється взаємне відчуження, що врешті-решт веде до функціонального руйнування держави як соціального інституту. Тобто, постійний перегляд Конституції в умовах неструктурованих суспільних відносин, політичних регуляторів не приводить до модернізації суспільства за рахунок нового перерозподілу повноважень, а, навпаки, затверджує інститути нової корумповано-корпоративної стабільності, яка означає, що нова правляча група “зробила” Конституцію “під себе”, конституційно закріпивши свою владу.

Доцільніше в Україні в рамках діючої Конституції вирішити три основні завдання:

а) забезпечити стабільність існуючої політичної системи;

б) дати відповіді на модернізаційні виклики шляхом створення реформаторського уряду і реальної боротьби з корупцією;

в) продовжувати процес створення демократичної, соціально-правової держави.

Для цього не підходить шлях безконечних ломок конституційного ладу, щоб в умовах нерівноважного співвідношення авторитарних і демократичних сил сформувати політичні інститути, що закріплюють перевагу клану чи кліки. Запас міцності таких інститутів невеликий. Приходить до влади новий клан, і руйнує ці інститути, знову перебудовує державну машину під себе. Кланам потрібні перебудови бюрократичних структур, щоб закріпити своє панування, а народу потрібна стабільна, ефективна влада в Україні.

За більш ніж п’ятнадцять років розвитку України[5] з’явилося і щезло багато політичних прожектів про її політичне облаштування: від повернення до “козацької республіки” або гетьманату до концепцій “освіченого авторитаризму” або “парламентської республіки”. Одні кричали, що Україна дала зразок демократичної конституції і наводили приклад конституційного проекту П.Орлика, про який, на жаль, решта світу і чути не чула. Інші запевняли, що Україна не здатна сприйняти демократію і вимагали встановлення монархії, шукаючи претендентів на престол на задвірках Європи. Розумне і безумне сплелося в один клубок, часто не вкладаючись в теорію політичних та економічних режимів.

Дана ціннісно нейтральна теза не є ні очорненням, ні невірою в творчий потенціал українського суспільствознавства. Це констатація факту, що теоретичне забезпечення модернізації українського суспільства, в тому числі політичної, коливалося від фетишизації західних зразків демократії до спроб реставрації української політичної традиції, що пішла в небуття. При цьому західні зразки демократії намагалися пересадити на ґрунт України без урахування “політичного сезону”, місця і часу, а історичні традиції транслювалися на сучасність без урахування змін в глибинних структурах буття і свідомості. Успіх обох видів експериментів був мінімальним, оскільки обмежувався об’єктивною і абсолютною несумісністю західних, давньоукраїнських і радянських традицій з новою модернізаційною парадигмою стосовно України. Такі експерименти неминуче вели до нових напружень у суспільстві.

Ще безглуздішими були гасла перетворення поліетнічної України в мононаціональну державу. Хоча заради справедливості треба відмітити, що прихильників “наукового націоналізму”, “мононаціональної держави” було небагато, та й ті в основному з числа колишніх апологетів “наукового комунізму” або занадто “крутих” націоналістів.

Поліетнічна Україна може стати демократичною державою – нацією (в тому числі в дусі класичних європейських моделей) тільки в політичному, а не етнічному сенсі. Існує органічний зв’язок етнічного фактора і політичного націоналізму, коли політичними, економічними і культурними засобами формується політична нація із різного етнічного матеріалу. Значна кількість держав заснована на такому матеріалі – Іспанія, США, Бразилія, Російська Федерація, Малайзія, Китай і т.д.

Національна єдність, мовна однорідність, культурна ідентичність виростають поступово як результат демократії, індустріального розвитку, забезпечуючи стабільність суспільства навіть в ситуації ідейного, політичного, релігійного та іншого плюралізму.

Держава формує поліетнічну, політичну націю – як інститут і як психологічний образ – м’яко, без підкресленої гегемонії титульної нації. В цьому – вища державна мудрість і практичний розрахунок. Тоді для громадянина держави, до якої б етнічної або релігійної групи він не належав, ця держава є “останньою” спільнотою, де свобода політичного та економічного самовираження всіх етнічних і релігійних груп не обмежена. Це і є торжеством політичних технологій, які забезпечують достатні для стабільного функціонування багатонаціональної держави політичний, економічний і культурний рівні консолідації навколо загальних цілей і цінностей, вільних від жорсткої етнічної і релігійної прив’язки.

І все ж не можна заперечувати, що доволі значним фактором політичного життя України останнього п’ятнадцятиріччя був націоналізм. Націоналізм ми розуміємо як комплексне явище: ідеологія, політичний проект і політична поведінка.

Поняття “націоналізм” похідне від поняття “нація”. Саме ж поняття “нація” визначається у трьох іпостасях: а) визначаються певні об’єктивні ознаки нації на жорсткій етнічній основі; б) за ключову ознаку нації береться національна самосвідомість, наприклад, іспанська нація це складний конгломерат народностей близьких за етнічними характеристиками, за винятком басків, а США і Бразилія етнічно строкаті; в) поняття “нація” синонім поняттю “держава”, наприклад, араби формували багато “націй-держав”.

В Україні досить популярне поняття “українська політична нація” як синонім поняття “народ України”. Це поняття скоріше належить до групи “б” і відображає реальну історичну ситуацію в країні, якщо ми говоримо про українську націю, де поряд з українцями є й інші досить великі етнічні групи.

Тривалий час марксизм і космополітичні немарксистські теорії прогнозували загибель націй і націоналізму. Але кінець XX століття змусив говорити про ренесанс націоналізму[6]. І скільки б вчені, політики не говорили про примітивність ідей націоналізму, вони доволі впливові, особливо коли націоналізм як ідеологічна система поєднується з культурними потребами етнічної спільноти (традиції, мова, мистецтво, література). Ренесанс націоналізму в Європі привів до оновлення стереотипів традиційного націоналізму, до створення нових міфів про майбутнє відродження великих і малих націй, які постраждали від інтернаціоналізму.

У націоналізмі є загальні риси і, водночас, кожен із численних типів специфічний. Наприклад, націоналізм Квебека і Косово як типовий націоналізм периферії має мало спільних рис, суттєво відрізняється. В основі націоналізму Квебека лежать більше економічні і мовні проблеми. Націоналізм же Косово базується більшою мірою на політичних та ідеологічних факторах (в тому числі на релігійному) і меншою – на економічних. Однак нерідкі випадки, коли образ “ідеальної” національної держави, сконцентрований на ідеалізованих образах минулого і майбутнього, прямо не пов’язаний з розв’язанням практичних, економічних і політичних задач. Тоді народність, молода нація потрапляє під владу емоцій і діє безоглядно, керуючись соціально-психологічними мотивами. Героїчний міф художньо оформляється під поверхове коригування історії, коли образи історичних діячів легендуються, підганяються під схему, зручну для ідеологів націоналізму.

Навіть одна і та ж ідеологія націоналізму, наприклад, ідеологія національної незалежності пострадянських республік різних народів особливим чином адаптована, інтерпретована, щоб бути застосованою до історії і культури кожного народу. Візьмемо, наприклад “Балто-Чорноморський пояс” нових держав. Націоналізм Балтії, Білорусі, Молдови в кожному випадку специфічний, оскільки його етнічні, культурні, економічні і політичні корені специфічні. Націю неможливо створити з нічого. Потрібен соціоісторичний ґрунт, щоб створити діючу модель націоналізму як ідеології, політики, економіки і культури, потрібен образ ворога, який заважає створювати націю, і об’єктивні й суб’єктивні умови для національного суверенітету. Навіть Росія, де модель націоналізму функціонує у формі великодержавного шовінізму, не може обійтися без міфотворчості про “осібність”, боговибраність “русских”, про їх особливе історичне покликання в цьому світі, про зовнішніх і внутрішніх ворогів, які заважають реалізувати це покликання (будь то США, Україна, Чечня або жидо-масони).

Український націоналізм слабкий і маловпливовий. Авторитет і сила його перебільшувалися ідеологами царської Росії і СРСР. Саме ці ідеологи створили “страшний образ українського націоналізму”, хоча в своїй основі він цілком цивілізований і лояльний щодо інших націй і народностей. Бажання мати свою українську мову, розвивати українську культуру важко витлумачити як “контрреволюцію”, “антиросійськість”. Але ж витлумачували і витлумачують не тільки юродствуючі політики, але й досить респектабельні “вчені”, що претендують на об’єктивну інтерпретацію історії слов’ян.

Становлення і розвиток української нації в етнічному, політичному, економічному і культурному аспектах неминуче приведе до очищення терміна “український націоналізм” від наносного, приписаного йому значення, особливо ззовні, країнами, що не бажають державності України. Українська ідентичність логічно впишеться в європейську і світову систему народів.

Ми ж у даній праці виходимо із концепції множинності моделей сучасного націоналізму як соціоісторичного феномена. Необхідно всебічно, системно оцінювати націоналізм як ідеологію і як способи дій, які нерозривно пов’язані з ідеологією груп і соціальною психологією народів. Якщо ж аналізувати націоналізм в контексті української культури, то він ще не виконав своєї прогресивної функції інтеграції населення, що проживає на визначеній території, в політичну націю, в ідентичність, коли кожний член ідентичності (“я – українець”), вся ідентичність (“ми – українці”) звучала б так же гордо, як “ми – американці”, “ми – французи”, “ми – росіяни”.

Націоналізм не простий для аналізу і тлумачення. І не тільки тому, що це ідеологія, політичний проект і конкретні дії. Але й тому, що це частково й міф. А з міфами боротися дуже важко.

Хоча міф є засобом відображення викривлених, часом фантастичних уявлень людей, специфічним засобом духовно-практичного освоєння світу в древні епохи, він не втратив свого значення і сьогодні. Міф складається з елементів реальності й ірреальності, в ньому сутність явищ відображається в образах, а не в логічних поняттях. І в той же час він є реальністю, впливає на реальність, змінює її, створюючи чи руйнуючи. Як писав А.Лосєв, міф не метафізика, а “реально, предметно і чуттєво витворювана дійсність, що в той же час відсторонена від звичайного ходу явищ і, напевно, містить в собі різний ступінь ієрархічності, різний ступінь відстороненості”[7].

Націоналізм як міф – це яскрава і оригінальна дійсність життя нації, сукупність образів мислення і дій нації, яка має свою особисту істинність і структуру, хоч у чомусь і викривлює нормальний хід подій. Зруйнувати такий міф раціональними способами – логікою понять, доведенням дуже складно. Іноді міфологічна (або міфологізована) дійсність сильніша, яскравіша, ніж дійсність, що продукується наукою.

Щось змінити в міфологізованому націоналізмі можливо не тільки руйнуючи міфи, але й створюючи нові, де елемент раціональності буде вищим. Але найчастіше міфи створюються несвідомо. Зароджуючись на соціально-психологічному рівні сприйняття дійсності, міф продовжує функціонувати як самовідтворювана, самоорганізуюча сила. Такий, наприклад, міф, що Україна – центр Європи в географічному і політичному плані.

В Україні багато політиків і аналітиків сутужно акцентують увагу на приналежності країни до європейської і навіть “західної” цивілізації. Це або омана (дуже вже хочеться увійти у західну цивілізацію), або ж творення нового ідеологічного міфа всупереч реаліям. Не вибудовуючи системи аргументів про те, що Україна поки що далека від західної цивілізації, звернемося до широко відомої моделі Люсіана Пая, що була сформульована з метою провести кордон з демократіями “західного типу” і визначає характер політичного процесу “незахідного типу”. Хоча модель Л.Пая сформульована наприкінці 50-х років на основі вивчення країн “третього світу”, вона цілком придатна для визначення специфіки політичного процесу в Україні, що дозволяє зробити висновок – українське суспільство ближче до суспільств “третього світу”, ніж до західних. Якщо хтось із читачів не погоджується з цим, слід замислитись над 17 тезами Л.Пая:

1. У незахідних суспільствах сфера політики не відокремлена різко від сфер суспільних і особистих відносин.

2. Політичні партії схильні претендувати на вираження світогляду і представляють спосіб життя.

3. Політичний процес відрізняється перевагою клік.

4. Характер політичних орієнтацій передбачає, що керівництво політичних угруповань має значну свободу у визначенні стратегії і тактики.

5. Опозиційні партії і еліти, що прагнуть прийти до влади, часто виступають в якості революційних рухів.

6. Політичний процес характеризується відсутністю інтеграції серед учасників, що є наслідком відсутності у суспільстві єдиної комунікаційної системи.

7.Політичний процес відрізняється значними масштабами рекрутування нових елементів для виконання політичних ролей.

8. Для політичного процесу типова різка різниця у політичних орієнтаціях поколінь.

9. Незахідні суспільства відрізняються незначущістю консенсусу щодо вказаних цілей і засобів політичної дії.

10.Інтенсивність і широта політичної дискусії мало пов’язані з прийняттям політичних рішень

11.Відмінною рисою політичного процесу є високий ступінь сумісництва і взаємозаміни ролей.

12.У політичному процесі невелика значимість явним чином організованих груп інтересів, що грають функціонально-спеціалізовані ролі.

13.Національне керівництво вимушене апелювати до недиференційованої громадськості.

14.Неструктурований характер незахідного політичного процесу змушує лідерів дотримуватись більш визначених поглядів у зовнішній, а не у внутрішній політиці.

15.Емоційні і символічні аспекти політики витісняють на другий план пошуки рішень конкретних питань і загальних проблем.

16.Велика роль харизматичних лідерів.

17.Політичний процес обходиться в основному без участі політичних “брокерів”[8].

Як бачимо, специфіка “незахідного” типу політичного процесу цілком відповідає політичному процесу в Україні. Необхідний час і серйозні зусилля, щоб інтеграція в “західну” цивілізацію, заснована на демократії і свободі особистості, стала реальністю і фактором політичної та соціальної стабільності. І дуже важливо, щоб інтеграція в західну цивілізацію стала модернізаційною стратегією, яка буде базуватися на реалізації української національної ідеї.

Коли ми говоримо про вектори політичного розвитку, про динаміку політичних процесів, про реформи відповідно до світових критеріїв, то дискусійна теза, що “центр Європи знаходиться в Українському Закарпатті”, тобто географічний критерій, відходить на другий план. США і Канада розміщені у Північній Америці, що не заперечує їх участі як повноправних країн в ОБСЄ. Політичний простір і час дуже відрізняються від географо-хронологічних “родичів”.

Дослідження політичної модернізації постійно підштовхує до існуючого взаємозв’язку і до певної взаємокореляції часового і просторового вимірів політичного розвитку. Наприклад, всі політичні програми, що вказують стратегічні і тактичні цілі і задачі, механізми їх реалізації, орієнтовані у часі і соціальному просторі.

Просторово-часовий вимір політичного розвитку виводить дослідників до аналізу статистичного і динамічного аспектів політичного життя, на співвідношення стійкого порядку і якісних змін , стабільності і дисбалансу. Ці проблеми в різних аспектах були поставлені О.Контом і Г.Спенсером, класиками соціології в ХІХ столітті. Ці ж проблеми ґрунтовно розробляв П.Сорокін в “Системі соціології” (1920) і в пізніших працях. Так, він визначає три задачі соціальної науки. Вона, на його думку, займається, по-перше, спеціальним вивченням будови і структури соціальних явищ, “які розглядаються статистично, взяті у просторі, а не в часі” (соціальна аналітика), по-друге, дослідженням “соціальних функцій або ефектів”, процесів соціальної взаємодії, поведінки і функціонування (соціальна механіка), по-третє, виявом історичних тенденцій, ліній розвитку, виявлених у неповторюваній у часі еволюції як “всього соціального життя, так і його окремих сторін чи інститутів” (соціальна генетика)[9].

Багато соціологів і політологів виділяють три зрізи або аспекти політичного життя: структурний (статичний), функціональний (процесуальний) і динамічний (еволюційний). Два останні аспекти, за П.Сорокіним, пов’язані з рухом, розвитком політичного життя. І якщо процес функціонування більшою мірою зумовлений механізмом відтворення функцій, то еволюційний і революційний розвиток визначають в основному зміна якості елементів і інститутів, властивостей і функцій.

В американській політології і соціології у 50-ті роки міцно утвердилися системний, структурно-функціональний підходи, тісно пов’язані з діяльнісним підходом (розвиток як результат діяльності суб’єктів) до аналізу політичного процесу. У французькій же політичній соціології важливе місце відводиться поняттю “політичне життя”, своєрідному аналогу поняття “політичний процес”, що характеризує динамічний бік політики на відміну від її статистичної частини – політичних інститутів. Пізніше Г.Алмонд запропонував “синтетичне” поєднання “системи”, “процесу” і “розвитку” як взаємодоповнюючих підходів.

Дослідження взаємовідносин порядку і змін, стабільності і розвитку, статистичних та динамічних станів і вимірів політичного життя суспільства вимагає як чіткого визначення категорії “політична система”, так і всієї мережі категорій і понять, що розкривають і описують політичну систему суспільства. Тобто необхідна чітка пізнавальна модель категорій і понять, яка може змінюватися при наявності суттєвих зрушеннях в об’єкті, що вивчається. Ця модель може акумулювати результати міждисциплінарних досліджень політичної системи і політичного життя суспільства і притягувати поняття правознавства, філософії, історії поряд з поняттями політології і соціології, для поглибленого аналізу політики, для визначення кількісних і якісних ознак модернізації.

У результаті модернізації суспільство оновлюється системно. Зростає ефективність влади на основі раціоналізації владних структур і форм їх взаємодії; здійснюються структурні зрушення в економіці, політиці, законодавчому полі, культурі, системах освіти, науки, виховання, гарантуються права і свободи особистості, що забезпечує активну участь громадян у громадському житті. Звичайно, це ідеальна модель модернізації суспільства. Дуже часто модернізація проводиться в урізаній, частковій формі. Наприклад, в Україні системність модернізації не забезпечена. Тому деякі зрушення у політиці не підкріплюються економічними реформами, процес демократизації зводиться до свободи говорити, але того, хто говорить, не хочуть слухати, ідея правової держави існує у вигляді лозунга, оскільки не є законослухняними ні органи влади, ні громадяни і т.д.

Але навіть така ситуація не перекреслює необхідність продовжувати модернізацію суспільства. Важливо постійно уточнювати концепцію модернізації, піднімати мобілізаційний потенціал модернізаційного проекту за рахунок ширшого включення в громадське життя політичних партій, громадських організацій, груп інтересів, стимулювати інтеграційні процеси серед прихильників модернізації і здійснювати демократичні, але сильні кроки щодо екстремістів, які намагаються заважати модернізації суспільства і суспільних відносин. Якщо ж влада, оголосивши модернізацію, не справиться з кризовими явищами в суспільстві (нерідко сама породжує їх), не забезпечить умов динамічної, гуманної модернізації, то вона сама загубить проект, тим самим викликаючи деструкцію, хаос в громадському житті.

Щоб не допустити деструкції, хаосу, при проведенні політичної модернізації і щоб здійснити свідому регуляцію модернізаційних процесів, необхідно розробити дві частини модернізаційного проекту:

1. Теоретичне забезпечення політичної модернізації. Це розробка комплексу наукових проблем методологічного й ідеологічного характеру, спрямованих на роз’яснення цілей, завдань, механізмів кардинальних політичних змін у країні та їх взаємозв’язків з внутрішньоекономічною модернізацією. Бажано в цей комплекс включити міжнародний аспект пропонованого модернізаційного проекту.

2. Практична програма раціоналізації системи політичних інститутів і політичних механізмів влади, яка б охопила цілий ряд проблем: а) політично-адміністративну реформу системи влади; б) кадрову модернізацію, як от заміну еліт, стримування бюрократії, підготовку кадрів нового типу; в) розробку нормативних актів участі населення у здійсненні повноважної і безпосередньої демократії і т.д. Ця практична програма повинна враховувати взаємозв’язок політичних перетворень з економічним і культурним розвитком, можливий опір демократії всіх рівнів суспільства і включати механізми зацікавленості бюрократії у модернізації (таких прикладів дуже багато) тощо.

Теоретичне забезпечення політичної модернізації і практична програма модернізації передбачають прийняття необхідних законодавчих актів (правова модернізація) і ціннісно-культурний супровід процесу оновлення суспільства, який би відповідав ідеології суспільних реформ, показував потребу у них, інформаційно забезпечував політичну модернізацію.

При аналізі політичних процесів в Україні ми ще раз змушені звернути увагу на відому тезу “хто володіє інформацією, той володіє світом”. Дійсно, події в Україні останнього п’ятнадцятиріччя показали бурхливе зростання політичного впливу інформації, що дозволяє говорити вченим про інформаційне насилля, маніпулювання свідомістю і громадською думкою і подібних явищах як загрозі демократії.

У свій час американський суспільствознавець О.Тофлер акцентував увагу на тому, що в ХХ ст. знання та інформація стали важливим ресурсом економічної і політичної влади. Вони дозволяють “досягти шуканих цілей, мінімально витрачаючи ресурси влади; запевнити людей в їх особистій зацікавленості в цих цілях, перетворити супротивників у спільників”[10]. Все частіше суспільствознавці в ХХІ столітті розглядають інформацію не тільки як засіб економічної і політичної влади, а говорять про інформаційну владу як про самостійний вид влади. На нашу думку, можна говорити про інформаційну владу як про специфічний вид. Але поки що інформаційна влада перебуває під контролем політиків і економістів, які цинічно і ефективно[11] використовують цю “четверту” владу в своїх інтересах. Продажність, аморальність цієї верстви влади стала її номінальною характеристикою в Україні. Можна з цим погоджуватися або ні, але важливо бачити і глибокі соціальні причини даного явища, що приводять працівників ЗМІ до таких принизливих характеристик, як і те, що з часом в демократичному суспільстві маніпуляція ЗМІ буде зменшуватися.

На рубежі тисячоліть якісно нові інформаційні потоки зробили людство більш інтегрованим, а країни більш близькими, змінюються традиції, норми способу життя на користь загальноцивілізаційних, універсальних.

Водночас поведінка соціальних груп і особистостей стала безпосередньо залежною від інформації і засобів її розповсюдження. І в даному випадку можна говорити, що інформаційна влада впливає на політичну поведінку за допомогою цілеспрямованого розповсюдження або утаєння інформації, намагаючись у ряді випадків замаскувати свій вплив як примушення. Суб’єктами інформаційної влади є інформаційні інститути – наукові і просвітительські, освітні і пропагандистські інститути, ЗМІ і т.п. Інформаційні інститути мають різні можливості впливу, об’єм і силу. При цьому використовуються два способи (шляхи) впливу: а) спонукати людей до певних дій, до вироблення цілей і способів реалізації; б) запобігати невигідним діянням, способам мислення або блокувати їх тощо.

Інформаційні інститути впливають на політичну свідомість і політичну діяльність як через спеціалізовані політичні комунікації, так і опосередковано через звичайні ЗМІ, через систему освіти, просвіти і т.д. Саме ці інститути генерують соціальну пам’ять націй, соціальних груп і особистостей, задають інтерпретаційний зміст, подіям, що відбуваються. Тим самим не тільки пояснюється теперішня, але й програмується майбутня політична поведінка громадян, політичних і громадських організацій. Якщо втрачається контроль суспільства над засобами масової інформації, то тут варто шукати „руки” не тільки зовнішніх і внутрішніх політичних сил, але й корумпованих груп, які власні інтереси ставлять вище суспільних. Ці корумповані групи може не влаштовувати зовнішній або внутрішній курс законодавчої або виконавчої влад, тих або інших інститутів місцевого самоврядування. І в цьому випадку корупція, організована злочинність захоплює засоби масової інформації, корумпує їх і використовує для формування громадської думки в тому або іншому напрямку.

Ці інститути можуть сприяти як розвитку демократії, так і становленню авторитарних і тоталітарних режимів. Політичне та ідеологічне маніпулювання громадською думкою все частіше створює нові загрози демократії, якщо втрачається контроль суспільства над засобами масової інформації.

Істотно полегшує маніпулювання громадською думкою в Україні загальне спрямування процесу партійного будівництва, який не відповідає потребам розвитку України. Загальна ситуація з партійним будівництвом в Україні дуже складна і суперечлива. Це зумовлено рядом чинників.

По-перше, масштаб проблем державного будівництва, економічних і політичних реформ не співвідноситься з цілями, засобами і способами діяльності партій. Держава, її економіка, політика, культурний розвиток потребують глобальних зрушень, макроперетворень, які б корінним чином змінили ситуацію на позитив. Партії ж в Україні містечкового світогляду і масштабу дій. Кожен відомий політик вважає за необхідне мати “свою” партію, яка сповідує ідеологію свого патрона на рівні побутової свідомості. Тому більшість із сучасних українських і антиукраїнських партій (багато з них і сьогодні лише числяться у Міністерстві юстиції України, хоча Мінюст став вимогливіше контролювати їх реєстрацію і наявність партійних структур) не є повноцінними суб’єктами політичного життя. Вони “дрібні” і за кількістю членів, і за ідеологією, і за політичними діями. Тобто, масштаб їх існування і дій значно менший (дрібніший), ніж масштаб історії України і суспільних процесів в Європі та світі.

По-друге, партії більше засмічують класичні “партійні поля” – соціал-демократичне, християнсько-демократичне, ліберальне, консервативне, – ніж сприяють політичній структуризації суспільства. Як правило, є багато ворогуючих груп, що претендують на статус ”партій” в межах класичних партійних орієнтацій. Тому зарубіжні політичні партії не поспішають вступати в міжпартійні контакти з українськими партіями.

По-третє, спроби партій використовувати західні технології партійного будівництва у центристському і правоцентристському спектрі без врахування специфіки України, приводять до партійного формалізму, імітації партійної діяльності, але не виводять на реальний електорат. Не здійснюється формування класичної партійної схеми: інтереси населення (верстви, групи) – партія, як виразник і захисник цих інтересів – участь у владі або опозиції.

По-четверте, партійні ідеології абстрактні, не цілеспрямовані і не мають конкретного ціннісного змісту. Тому вони подібні у різних партій, а населенню важко відрізнити одну партію від іншої. Всі партії декларують, що вони за народ. Але не зрозуміло за який народ і яким чином захищаються інтереси народу або хоча б його частини. Класичні європейські критерії класифікацій партій на: а) ліві; б) центр; в) праві (ліберальні, консервативні і т.д.) в Україні не працюють. Наприклад, у керівництві лівоцентристської соціал-демократичної партії можуть переважати представники олігархічних угруповань, що категорично неможливо в Західній і Центральній Європі.

По-п’яте, партійні лідери, партійні еліти не харизматичні, не яскраві і не бажають об’єднуватися заради майбутнього України. Політична тусовка, метушня навколо лідерів гілок влади – мало не головні види партійної діяльності. І тільки в останні роки спостерігається рух на створення загальнонаціональних великих партій.

Такі тенденції означають, що “партії-мундири” для політиків не будуть визначати специфіку політичного життя в Україні безконечно. Існує потреба створення партій нового формату, які б здолали український провінціалізм, були настроєні на консолідацію суспільства, а не на дезінтеграцію, які б реалізовували інтереси класів, верств, а не купки політиків чи бізнесменів. Тобто є надія, що поступово на партійному полі з’являться сильні політичні партії світового зразка центристської і правоцентристської орієнтації, які дадуть населенню нові ідеї, ідеали, а взамін отримають його довіру. Це повинні бути масові партії з чіткими ідеологіями і програмами дій. Є кілька шляхів створення таких партій:

а) злиття партій одного ідеологічного напряму шляхом подолання лідерських амбіцій частини політиків, дрібних розходжень тактичного плану;

б) створення партійних коаліцій на загальній політичній та економічній платформі і поступове вироблення загальної ідеології;

в) створення нових партій, які піднімуться над “дрібнопартійністю”, корупцією і стануть новими центрами партійної структуралізації.

Можливі комбінації всіх трьох шляхів. У кожному разі історія України свідчить, що вона була сильною тоді, коли головні політичні сили об’єднувалися навколо загальної мети, коли влада і народ не протистояли один одному, коли долалася розколотість суспільства за національними, мовними і культурними ознаками. Тут принципово важливо зрозуміти, що становлення нових відносин між етносами, регіонами, верствами не може здійснюватися тільки способами модернізації старих зразків мислення і дій, як не може зводитися до простої заміни окремих сегментів концепції розвитку. В основі успішної еволюції нашої держави повинна лежати принципово інша парадигма – осмислення і розв’язання комплексу сучасних протиріч як на основі аналізу і синтезу вітчизняної реальності, так і на основі розуміння стану та перспектив всієї сучасної цивілізації.

Подібна до вищеописаної ситуація в профспілковому і молодіжному русі, де панують конфронтаційність і розкол, нема прагнення до консолідації. Але якщо в профспілковому русі ще існує пострадянська Федерація профспілок України, що на формальних підставах об’єднує більшість членів професійних спілок, то в молодіжному русі склалась дезінтеграційна схема.

Сучасний молодіжний рух в Україні характеризують такі моменти:

а) незначний вплив на суспільно-політичне життя країни в цілому;

б) більшість організацій співіснує з мізерною чисельністю членів кожної з них окремо і з відсутністю масової соціальної бази. Найчастіше соціальна база молодіжного об’єднання зводиться до його членів і нараховує від декількох десятків до декількох тисяч осіб;

в) більшість молодіжних організацій соціально-політичного характеру зав’язана на конкретних політичних об’єднаннях (припартійні молодіжні організації або організації при партійних лідерах). Спроби створити централізовані об’єднання загальнодержавної орієнтації (УНКМО, Молодіжний парламент України і т.д.) були не дуже вдалими.

Об’єднати і мобілізувати молодь можна лише запропонувавши їй програму загальнонаціонального масштабу, яка б відрізнялася від традиційних “молодіжних” програм, що приймаються політичним партіями, орієнтованими на перемогу тільки своїх партійних цінностей, в якій би соціальні моменти були на першому місці.

Сучасний погляд на політичне життя в Україні змушує виділяти різні класи політичних суб’єктів як в органах влади, так і в опозиції. При цьому бажана більш пильна увага до такого нового явища як опозиції, оскільки дослідження про сутність, функції, ефективність української влади зримо домінують. При цьому опозицію потрібно досліджувати не як деякий доважок до влади, а як самостійний об’єкт пізнання, що покликаний відігравати самостійну важливу роль у політичному житті. Тому важливо поєднати концептуальний підхід до даного явища і створення моніторингової бази, яка б дозволила розкрити межі об’єкта пізнання глибше, багатогранніше.

У наш час, коли опозицію стало видно чіткіше, можна поставити декілька дослідницьких проблем, що стосуються інтерпретації існуючої політичної опозиції в Україні:

1. Політичні й економічні, історичні й етнічні фактори існування української моделі опозиції; структура опозиції.

2. Політичне й ідеологічне “обличчя” організованих сегментів опозиції, зв’язки цих сегментів із внутрішніми і зовнішніми економічними і політичними інтересами України, загальнонаціональна і регіональна опозиція.

3. Ставлення суспільства в цілому і окремих його верств, груп до опозиції в різноманітних її іпостасях, ставлення існуючих політичних режимів до опозиції і методи її дій.

4. Роль опозиції в модернізації або демодернізації політичної та економічної систем України.

Можна розширити коло дослідницьких проблем, але не це головне – важливо обрати модель дослідження опозиції, визначити методологічні орієнтири.

В Україні є дослідження окремих частин політичної та ідеологічної опозиції режимам Л.Кравчука, Л.Кучми. і В.Ющенка У 1992–2007 рр. почали досліджуватись, в тому числі в порівняльному аспекті, особливості формування і функціонування опозиційних політичних партій. В той же час майже немає спроб пов’язати особливості політичної поведінки і політичних орієнтацій опозиційних груп з особливостями економічної ситуації в Україні того чи іншого регіону.

У даній праці ми виходимо з того, що існування опозиції – це норма демократії, не залежно від того, прийнятий чи не прийнятий закон про опозицію. І чим більше прав у опозиції, тим ефективніше вона виконує функції гаранта конституційного порядку, тим демократичніша держава. Якщо ж означенні суспільні і політичні сили не можуть реалізувати свої потреби в рамках існуючої конституції, то активізується процес відчуження частини суспільства і особистостей від держави, що породжує конфлікти і, в першу чергу, між громадянським суспільством та державою. Опозиція не зводиться до протистояння правлячих і неправлячих політичних організацій і партій, а може виступати у формі поведінкового нахилу або конкретних дій особистості, соціальної групи, організації (латентна і діюча опозиція). Опозиція може використовувати конституційні і антиконституційні дії з приводу вдосконалення або зміни існуючої політичної і економічної систем.

Зрілість демократії виявляється в тому, щоб надати можливість опозиції максимально діяти в конституційному руслі, водночас захищаючи державу і суспільство від нецивілізованих, руйнуючих впливів тих сил, які переслідують антигуманні, антинародні цілі. При цьому важливо розуміти, що цивілізована конкуренція за владу витікає із соціальної структури суспільства, із можливостей різних сил здійснювати колективні опозиційні дії (групова лояльність, фінансові ресурси, наявність масових організацій і т д.).

Сила і вплив опозиції визначається як конституційними гарантіями, так і здатністю опозиції до політичної мобілізації мас. Під політичною мобілізацією розуміють механізм переводу латентної опозиції до дій, коли збільшується готовність до “колективної поведінки” шляхом забезпечення лояльності тієї чи іншої соціальної групи щодо організації чи групи лідерів[12]. За допомогою мобілізації здійснюється розмивання основного масиву старих соціальних, економічних, політичних, ідеологічних та психологічних зобов’язань і забезпечується перехід індивідів та груп до нових зразків спеціалізації і поведінки.

Процес мобілізації являє собою: а) створення масового потенціалу опозиції; б) активізацію потенціалу опозиції. Недостатньо потужний і постійний процес мобілізації породжує демобілізацію частини опозиції, особливо якщо цілі опозиції не досягаються, а політична боротьба переводиться на рівень словесних баталій. На ступінь мобілізованості опозиції серйозно впливає незакінченість або “ненормальність” соціальної структуризації суспільства, що породжують його низьку згуртованість, різку політичну “поляризованість”.

У той же час спалахи активності в діях опозиції, як, наприклад, в Україні у 1989-93, 2002-07 рр., не повинні вводити в оману політиків про можливе підтримування тривалий час постійної високої активності. В більш-менш спокійні періоди політичного розвитку, як показали дослідження, політично активні 10% населення, пасивні – 60%, традиційно індиферентні – 30%. Якщо пасивну масу ще можна “розкачати”, то індиферентну – практично неможливо. В суспільствах, де індиферентного населення більш 40%, є можливість створити політичний режим, де нагорі буде малочисельна правляча група, кліка, клан, а знизу – політично індиферентна, неорганізована маса. В цьому випадку, як показує пострадянська дійсність, навіть такі здавалося б організовані політичні організації, як комуністи і націоналісти, не можуть організувати масової маніфестації. Така ситуація також продовжує явище “атомізації” на всіх рівнях соціальної структури суспільства, егоцентризм, індивідуалізм.

Одним з важливих елементів реформ в Україні є розробка дієвої концепції регіональної політики. Нові “виклики” регіонів і регіональних еліт, які вимагають розширення функцій самоврядування, потребують ретельного аналізу і відповіді на них.

Можна поставити питання: чи істотно змінилася регіональна політика в Україні у порівнянні з часами СРСР? Серйозні зміни відбулися лише в одному: якщо раніше головні питання розвитку регіонів були прерогативою Москви, а тільки другорядні – Києва, то тепер всі проблеми вирішуються в Києві, а регіони залишились значною мірою безправними. Окремі експерименти з надання більших прав регіонам не змінюють загальної картини.

Звичайно, центральну владу в Україні лякає досвід Росії, яка в регіонах спробувала реалізувати лозунг: “Беріть стільки суверенітету, скільки ви зможете взяти!”. Це призвело до надмірної регіоналізації, до параду суверенітетів суб’єктів Російської Федерації і до чеченських подій. Але в Україні інша ситуація, вона – унітарна держава. “Параду суверенітетів”, за винятком Криму, ніхто не планує. А випадки розіграти „карту регіоналізації” під час виборів 2004-06 років були засуджені громадською думкою України.

Ми поки не будемо торкатися економічних аспектів регіональної політики. Вкажемо лише на політичні аспекти. Зважена регіональна політика – це реалізація чітких принципів узгодження промислових і аграрних областей, великих, малих міст та ін.; це забезпечення умов для того, щоб баланс інтересів суб’єктів регіонального функціонування гармонізувався, набуваючи стійкого характеру.

Вітчизняний і світовий досвід дає можливість зрозуміти: без відпрацьовування загальних принципів й орієнтирів регіональної політики і практичних принципів не обійтися жодній країні світу. Наприклад, входження у Раду Європи вимагало активнішої гармонізації загальнонаціональних та регіональних структур управління і самоврядування згідно з принципами функціонування цієї організації, яка наполягає на розвитку муніципального самоврядування. Завдання ж вступу до ЄС ще більш принципово ставить питання удосконалення законодавства і регіональної політики щодо інститутів самоврядування.

Тому необхідна система вивчення і регулювання регіональних проблем і конфліктів, налагодження взаємовідносин гнучкого партнерства центру і регіонів, державних і громадських організацій у регіонах.

Регіональна політика відображає реальність дії або бездіяльності державних, громадських і муніципальних організацій з реалізації стратегії розвитку регіонів. Вона є пріоритетною за наявності значних територіальних відмінностей у природнокліматичних, соціально-економічних, етнічних, культурних умовах. З точки зору цих обставин регіональна політика в Україні набуває значної актуальності. Вона може бути ефективною тільки при комплексному підході до неї. Головним індикатором її активності є: досягнення рівноваги соціально-економічного, політичного, культурного і екологічного розвитку в регіонах, пом’якшення територіальних диспропорцій, забезпечення переходу до стійкого розвитку всіх регіонів, зростання якості життя населення.

Теорія і практика регіональної політики передбачає державну підтримку справедливого самоврядування і управління кожним регіоном, виходячи із його внутрішніх потреб і проблем, інтеграційних зв’язків з іншими регіонами по горизонталі і з державою в цілому по вертикалі. Модель регіональної політики модернізаційного плану повинна виявляти нові ефективні структури і регулятивні механізми в самому регіоні і між ними, що дає можливість створити дієздатний загальнодержавний організм.

У державній стійкій демократії послідовно і неухильно впроваджується в життя такий важливий принцип територіального управління, як розмежування функцій держави і громадянського суспільства. Похідним від нього є принцип децентралізації державного управління і більш повного самоврядування територіальних громад. За своєю суттю самоврядування – це не стільки державна, скільки громадська, саморегулююча форма організації управління. Самоврядування передбачає законодавче розмежування функцій і повноважень між державою і громадськими організаціями частково самоврядних територій.

Водночас, регіональна політика повинна здійснюватись при верховенстві загальнодержавного законодавства, що дозволяє забезпечити гармонізацію державних і регіональних інтересів, більш повне використання внутрішнього потенціалу кожного регіону. Чим повнішими і тіснішими стають міжрегіональні зв’язки, тим ефективніше задовольняються інтереси держави і регіонів, тим більше можливостей покращення життя громадян країни.

Розділ ІІ Політика і корупція в СРСР: історичні причини і наслідки

Є різні підходи до оцінки взаємозв’язку політики і корупції. Найбільш простий, огрублюваний підхід жорстко пов’язує політику і корупцію і виходить з простих тез, які зрозумілі здоровому глузду: „влада і корупція – нерозривні”, „мафія – безсмертна”, „усі політики хабарники і корупціонери” тощо. В цих тезах є раціональне зерно, оскільки життєвий досвід показує, що гроші і влада тісно пов’язані. Гроші дають владу, а влада є способом здобуття ( і не тільки заробляння) грошей. Такий взаємозв’язок породжує і просте хабарництво і мафіозне мислення і дії, і організовану злочинність як суспільне явище.

Одночасно є і інші підходи. Наприклад, що корупцію можна перемогти; що вона більше пов’язана з економікою, ніж з політикою; що з корупцією можна боротися, але перемогти її не можна; що корупція є одним з виявів суспільного життя взагалі тощо.

Позиція авторів цієї книги, яка буде неодноразово обґрунтовуватися, що корупція – це глобальне явище і притаманна в різній мірі усім суспільствам, оскільки ще в прадавні часи, коли ще політики в сучасному розумінні не було, в Біблії констатується, що вияви корупції наявні: „не перегинай суду на бік вбогого свого в його позові”[13], „А хабара не візьмеш, бо хабар осліплює зрячих і викривляє слова справедливих”[14]. Держави народжуються і розвиваються, але на їх уламках знову виникали співтовариства людей, нові держави, де влада і гроші спотворюють мораль, свідомість і відроджується, як птах Фенікс корупція. І так, нажаль, буде завжди.

Російська імперія була однією з найкорумпованіших держав світу. І цьому були свої причини. Ще в Київський Русі влада трималася на волюнтаристських податках і поборах, на зловживаннях і хабарах, які накопичували протестний потенціал в суспільстві, породжували корупцію і такі наслідки, як, наприклад, вбивство князя Ігора з частиною дружини, які занадто захопилися поборами населення. Коли ж сформувалося Володимиро-Суздальське князівство на околиці Київської Русі, яка розпадалася, і почало це князівство залучати зразки здійснення влади татаро-монголами. Усі ж азійські „технології” влади тримаються на волюнтаризмі і хабарництві. Євроазійські режими князівств, які потім склали Московське царство, базувалися на корупції і диктатурі, які поєднали найгірші зразки візантійщини (теж євроазійська корумпованість і цісарщина), старокиївщини і азійшини татаро-монголів.

Перетворення Московщини в Російську імперію (1721 р.) майже ні чого не змінило в технологіях влади. Усі державні посади було перетворено у системи годувальництва влади і чиновництва. Грабунок. Хабар, сімейщина, клановість і т. д. – це були природні характеристики російської влади і російського способу життя. Вони доповнювалися всеохоплюючою системою казнокрадства. Така влада і такий спосіб життя справедливо критикувалися об’єктивними суспільствознавцями світу і самої Росії і навіть значною частиною інтелігенції Росії. Більшовики, меншовики, есери, конституційні демократи та інші політики партії і групи Росії, в купі з частиною монархістів, до 1917 року піддавали нищівній критиці таку владу і такий спосіб життя.

Більшовики, здійснивши переворот, обіцяли покінчити з хабарництвом, сімейщиною, казнокрадством та іншими проявами корупції. І на перших порах досягли деяких успіхів. Але чим більше зміцнювався тоталітарний режим, тим більше створювалося умов для відродження корупції, хоча ідеологія і політика більшовиків начебто були скеровані проти корупції. Якщо проаналізувати усі з’їзди, конференції більшовиків та їх рішення, то уже на початку 30-х рр.. ХХ ст. Визнається, хоч і в інакомовній, алегоричній формі – боротьба з бюрократизмом, свавілля бюрократії, зловживання чиновництва, порушення норм соціалістичної законності, соціалістичного образу життя і т. д. – що корупція набирає силу.

Справжній сплеск корупції спостерігається з другої половини 40-х років. К початку 60-х років радянсько-більшовицький тип корупції повністю сформувався, хоча ідеологічно і політично це не визнавалося. Навпаки, ідеологія і політика більшовиків видавала корупцію за наслідок феодалізму і буржуазного способу життя, які суперечать соціалістичному способу життя. Отже теоретико-схолостично корупція визначалася як щось принципово „інше” щодо більшовицької політики. В ідеалі це і повинно було бути так. Одночасно, варто визнати, що радянсько-більшовицький тип корупції був похідним від тоталітарних політичної і економічної систем, від розходження принципів комуністичної ідеології і реальної практики. Тому ідеали виявилися не здійсненними, а корупція поступово охоплювала не тільки вищі ешелони влади, економіку, але й побутові відносини.

Масштабна корупція серед партійно-радянських керівних кадрів вищого і середнього рівнів (згадаємо „бавовняну” і „рибну” мафії в СРСР, корупцію, що захоплювала повністю союзні республіки Середньої Азії і Кавказу, деякі області в Росії і Україні тощо) ставала взірцем для сфер торгівлі, охорони здоров’я, освіти, транспорту і т.д. в цілому, а також для правоохоронних органів. Безумовно, ця корупція набувала ідеологічного і політичного характеру, але з іншого боку. Офіційно пануюча ідеологія і політика партійно-радянської бюрократії начебто таврували корупцію, але, розходячись з практикою, ставали ще біль фальшивими, втрачалася віра в ідеали більшовиків і падала довіра до влади. Тому негативний ідеологічний і політичний ефект від корупції величезний.

Можна сказати, що корупція в СРСР стала каталізатором розвалу не тільки ідеологічної і політичної систем, але й економічної, стала іактором розвалу моральних підвалин суспільства. Спроба в епоху горбачовської перебудови побороти корупцію засобами гласності, критики, нічого не дали. Навпаки, корупція підштовхнула розвал СРСР. Корупціонери і союзних республіках відчули себе достатньо могутніми, що привласнити народне господарство в своїх республіках. В Росії також.

Перебудова в масштабі СРСР і в Україні, зокрема, дала неочікувані результати – наочно довела не тільки корумпованість усіх систем суспільства, але й неспроможність держави й управлінської системи до реформування, до сприйняття демократичних форм самоорганізації суспільства. Правлячий клас СРСР – корумпована партійно-радянська бюрократія – не був готовий до докорінних змін у суспільстві й державі й не склав іспити в заданих історією обставинах. Та й не міг скласти, оскільки він переродився і прагнув повної влади над майном країни, над її долею.

Сьогодні розвал СРСР досить часто датують 8 грудня 1991 року в термінах «біловезької змови», «геополітичної катастрофи XX століття» й т.д. Насправді зустріч у Біловежжі президентів суверенних країн: Росії – Б.Єльцина, України – Л.Кравчука й голови Верховної Ради Білорусі – С.Шушкевича лише поставила крапку в історичному вироку – СРСР як корумпована і неефективна держава зникла з політичної мапи світу. Розвал цієї держави розпочався значно раніше в суспільній свідомості, у головах людей, коли визріла думка: так далі жити не можна.

Отже, уже з 1985 року, коли в результаті падіння цін на нафту на світовому ринку в чотири рази (СРСР знаходився як наркоман на «нафтовій голці») радянська держава виявилася економічним і політичним банкротом. Питання в історичному плані стояло в площині – як вийти із суспільного колапсу з найменшими втратами? Але й це питання правлячий клас СРСР за шість років, до юридичного факту розвалу держави, розв`язати задовільно не зміг.[15]

Розвал СРСР, з одного боку, відкрив для багатьох народів шлях до самовизначення, нового етапу розвитку, а з іншого, багатьма людьми був сприйнятий як історична трагедія: країна, якій вони віддали свій розум, працю, надії не змогла прийняти історичного виклику й відшукати вихід на новий, прогресивний шлях розвитку. Прояснення причин цього вимагає системного, комплексного аналізу.

Системний аналіз причин розвалу СРСР вимагає розгляду не тільки суто політичних детермінант цього, але й тих факторів, які не є «чисто політичними», але зіграли важливу політичну роль. До таких факторів відноситься економічний, який виступив одним із головних чинників колапсу СРСР і падіння так званої «соціалістичної співдружності». Як раз в економічній сфері найяскравіше проявилася корупція: пайкі, хабарі у вигляді подарунків тощо.

Можна по-різному відноситися до К. Маркса, і марксизму взагалі, але його теза, що політика, політична історія визначаються економікою – це глибокий висновок, який є результатом аналізу історичних процесів. Політичну історію СРСР визначили економічні фактори, розвиток і занепад економіки, використання її бюрократією як своєї власності.

При аналізі ситуації в СРСР наприкінці 80-х рр. XX ст. багато авторів досить ґрунтовних праць перебільшують ступінь його економічного й науково-технічного розвитку, забуваючи, що деякі успіхи в оборонній, космічній галузях поєднувалися з великою технологічною відсталістю промисловості загалом і особливо промисловості, яка працювала на споживання населення. Сільське господарство теж було технологічно відсталим, з великою часткою ручної праці. Навіть мільйони студентів, наукових працівників і службовців, які направлялися в колгоспи й радгоспи, не могли виправити становище. Система корупції і неефективного управління, побудована на примусі й відсталих технологіях, ставала все неефективнішою. І це не могло не дати політичних наслідків, а також не породити зневіри в політичних ідеалах комуністів.

Під час великих системних трансформацій часткове вдосконалення політичних інститутів, введення елементів ринкової економіки, обіцянки боротися з корупцією не викликають вдосконалення політики в цілому. Вона буде неухильно деградувати, оскільки залежить від більш фундаментальних факторів – економічна доктрина, пануючий політичний режим, професіоналізм і некорумпованість кадрів, які здійснюють управління країною, правова система тощо.

Варто також враховувати низьку продуктивність праці в СРСР, а це якісна характеристика економіки. Цей фактор розвивався на фоні начебто позитивного явища – загальної трудової зайнятості населення. Але це позитивне явище мало негативний бік – низька заробітна платня й відсутність конкуренції за робочі місця, які знищували позитивне значення загальної зайнятості. Була відсутня мотивація нарощування продуктивності праці. У СРСР було широко розповсюджено прислів`я – «якщо держава думає, що платить мені, то нехай думає, що я працюю».

Загальною політичною лінією був курс на мілітаризацію економіки, що супроводжувалося нехтуванням загального рівня матеріального добробуту населення. Цей курс визначався стратегією на здійснення світової комуністичної революції, яка вимагала забезпечення зброєю та іншими ресурсами політико-військових цілей експорту революції.

Одним із головних економічних недоліків СРСР було те, що спроба більшовиків перевести країну на шлях інтенсивного розвитку на базі науково-технічного прогресу не здійснилася. Традиція екстенсивного розвитку тісно пов`язана з політичною історією й тягнеться ще зі стародавніх часів слов’янства, для якого проблем із територіями не було. Освоєння все нових територій було геополітичною й геоекономічною стратегією й тактикою слов`ян, Київської Русі, України, Московського царства, а потім Російської імперії. Особливо характерним «вічний рух» на освоєння нових територій був для Російської імперії, що приводило до формування політики колоніалізму, хронічного відставання в економічній і технологічній сферах від Західної Європи. Витрачаючи сили на політичну й економічну експансію, вона нехтувала інтересами особистості. Тим більше, що, як вже вказувалося раніш, євроазійська схильність влади до волюнтаризму і корупції залишилася незмінною.

Наприклад, на етапі становлення Московського царства після територіальних успіхів і невдач (Лівонська війна) розвиток на деякий час прискорювався, а потім на рейках екстенсивності поступово сповільнювався. Розсуваючи кордони, Московське царство нібито ставало політично сильнішим, а насправді слабшало. В XVII ст., після смути, Московія розвивалася наче непогано – приєднала Україну, Смоленськ, просунулась в Сибіру, активізувалося господарче життя. Одначе політична й економічна самоізоляція від центрально- і західноєвропейських країн не могла не проявитися. І походи В.Голіцина, з підтримкою українських гетьманів, на Крим засвідчили слабкість Московії у військовому відношенні. Була також наявна технологічна й культурна відсталість, повна корумпованість влади і казнокрадство, патріархальність і духовна відсталість. Молодий Петро I був вражений, відвідавши закуткову, за європейськими мірками, німецьку слободу в Москві. Вражений побаченим, він вирішив «залізною рукою» прорубати вікно до Європи й перевести Росію на рейки інтенсивного розвитку, побороти корупцію і казнокрадство. Дійсно Росія почала розвиватися дещо динамічніше. Але по смерті Петра I інтенсивна традиція поступово знову починає домінувати, а корупція, казнокрадство і марнотратство розквітають ще пишніше. Не зважаючи на блискучі військово-політичні перемоги під час царювання Катерини II і у Вітчизняній війні 1812-13 рр., Росія внутрішньо залишалася слабкою. Вона «прогледіла» промислову революцію XVIII ст. і, зберігаючи кріпосне право, відставала від Західної Європи за усіма головними показниками розвитку. Драматична поразка Росії в Кримській війні 1853-56 рр. це засвідчила. Після неї були спроби подолати внутрішню комплексну слабкість, обумовлену екстенсивним розвитком. Але поразки у війнах початку XX ст. з Японією й Німеччиною показали, що ця слабкість не подолана. Стратегія поєднання військових захоплень і господарського освоєння нових територій (солдат-колонізатор плюс селянин і торговець) провалилася.

Соціальні революції 1917 року були своєрідною реакцією на слабкість і відставання Росії, спробою здійснити стрибок у сучасність того часу. І стрибок під проводом більшовиків удався. Однак його методи були ще жорстокіші, ніж за часів Петра I. Його ціна виявилася занадто великою, що викликало ненависть до більшовиків як народів СРСР, так і значної частини людства. Цей стрибок втратив динаміку до середини 50-х рр. XX ст. З кінця 50-х рр., коли значна частина країн світу успішно здійснювала науково-технічну революцію, яка докорінно змінила промисловість, сільське господарство, побут і перетворила освіту і науку в могутню виробничу силу, в СРСР велися розмови про поєднання переваг соціалізму з НТР, а науковці, студенти і викладачі вручну працювали на колгоспних і радгоспних полях, овочевих базах. Радянський Союз дуже незначною мірою використав НТР і знову сповзає на курс екстенсивного розвитку. Без належної підготовки освоюються цілинні землі, хижацьки експлуатуються надра, нафта, газ, ліс, кольорові метали та інше. Сировина масово експортується, хоча й радянські економісти знали, що торгувати нею недалекоглядно. Частина (і досить значна) ресурсів, валюти йде у вигляді «пролетарської допомоги» на підтримку терористичних прокомуністичних режимів, так званих «комуністичних і робітничих» партій, яким були чужі ідеали гуманного соціалізму, а частина розкрадається корумпованою партійно-радянською бюрократією. І це здійснюється в часи, коли населенню СРСР не вистачає всього: їжі, одягу, взуття, транспортних засобів, дороги не будуються, промисловість і сільське господарство деградує, освіта, наука, культура, побут знаходяться в занедбаному стані. Екологія стає небезпечною не тільки для населення СРСР, але й усього людства. Декілька аварій на АЕС показали, що промисловість теж небезпечна для людства. У той же час як партійно-радянська пропаганда волає про побудову комунізму як вищої цивілізації на Землі. Управління країною в цілому, а промисловістю й сільським господарством зокрема, стає все менш ефективним, система ідеологічної обробки населення працює вхолосту.

Саме екстенсивність у її нових формах, яка обумовлювалася й політичними цілями, і неефективність корумпованого управління, у якому політика домінувала над економікою, стали головною причиною тієї кризи, яка охопила країну на початку 80-х рр. XX ст. Крім того, СРСР виснажував себе в гонці озброєнь зі США. Хоча у військово-промисловому комплексі були значні досягнення, зокрема, у космічній сфері, але відставання в продуктивності праці, електроніці, кібернетиці, вимагали більшого напруження від СРСР, ніж від США. Варто також враховувати грандіозне безкоштовне постачання зброї союзникам по Варшавському договору й так званим «революційним режимам». І в цій сфері корумповане керівництво держави і партії “гріло руки”, частину грошей і дорогоцінностей привласнювало, за кордоном відкривалися валютні рахунки для КПРС та її вождів, за радянські кошти збагачувалися керівники зарубіжних комуністичних і “робітничих” партій.

Отже, однією з головних причин розвалу СРСР виступило нерозв`язане політично, ідеологічно, управлінськи завдання переходу від екстенсивного господарювання до інтенсивного. СРСР отримав це нерозв`язане питання від Московії та імперської Росії й передав по естафеті сучасній Росії й значній частині пострадянських країн, які мають великі території й значні резерви природних ресурсів. Марксизм як політична та ідеологічна доктрина піддався ілюзії, що політика може домінувати над економікою постійно й СРСР збудував «командну економіку», замість того щоб дозволити їй розвиватися за власними законами. У підсумку населення виявилося в жебрацькому стані в найбагатшій країні світу.

Україна теж розривається між традиціями екстенсивності та інтенсивності. Її завдання розв`язати цю проблему на користь стратегії інтенсивності, де в сьогоднішніх умовах інформаційні, інноваційні й надтехнології є провідними.

Але є одна галузь економіки, у якій проявилася найяскравіше неспроможність більшовиків подолати традиції екстенсивності. Це – нерозвинене сільське господарство, яке так і не стало індустріально розвиненим, а насильницька коликтивізація породила корумпованість і крадіжки в середовищі селян. Спочатку індустріалізація СРСР здійснювалася за рахунок колективізації – створення колгоспів і радгоспів терористичними засобами ще більше підірвало цю галузь. І фактично всі роки існування СРСР сільське господарство величезної країни, з добрими пахотними землями не могло виробити достатньо продукції, щоб нагодувати населення. З 60-рр. XX ст. імпорт сільгосппродукції постійно зростав за рахунок «нафтодоларів» (продаж нафти за кордон). А коли в середині 80-х рр. ціни на нафту впали на світовому ринку в три – чотири рази, продовольча криза в СРСР яскраво проявилася й мала не тільки економічні, але й політичні наслідки. Величезні черги за продовольчими товарами, притому неякісними для населення, стали ознакою й політичної, і ідеологічної поразки більшовиків, які обіцяли якраз до цього строку побудувати матеріально-технічну базу комунізму, де б люди жили за принципом: «від кожного – за здібностями, кожному – за потребами».

На жаль, нерозв`язана проблема переведення сільського господарства на рейки сучасних індустріальних і науково-технічних технологій перейшла в спадщину й сучасній Україні, яка теж не може розв`язати цю проблему. І це в країні, яка має найбагатші за потенціалом ґрунти.

Важливим фактором економічного плану, але який мав безумовне політичне значення, були зашорені, доктринерські економічна наука й освіта, які найчастіше зводилися до поняття «політична економія». Ця наука і освіта базувалися на догматичному тлумаченні праці К. Маркса «Капітал», яка була своєрідною біблією марксизму. Дана праця була написана на матеріалах XVIII-XIX ст. і відображала стан економічних відносин цієї епохи в капіталістичних країнах Європи й Північної Америки. Вона була написана складною, «туманною» науковою мовою, яка була важка для сприйняття навіть для фахівців. Тому в політичному сенсі допускала велику кількість тлумачень. А в прогнозному аспекті була ілюзорною. Отже, в СРСР і соціалістичному таборі було багато економістів, вихованих на цій праці К.Маркса, але не було продуктивної економічної науки, яка б забезпечувала практичні потреби розвитку народного господарства. Така ситуація викликала грандіозні негативні результати, які мали також ідеологічний і політичний характер. Економіка СРСР програла змагання ринковій економіці світу, що призвело до повної зневіри в марксистсько-ленінський теорії, яка не тільки не забезпечила реалізації ілюзії в розбудові нової комуністичної цивілізації, але й не забезпечила задоволення первісних людських потреб у їжі, одязі, житлі.

Політичні детермінанти колапсу СРСР («чиста політика») частково випливають з економіки соціалістичного табору, а частково є самостійним фактором як внутрішня сутність становлення, розвитку й занепаду тоталітарної держави, яка породжує корумпованість усіх управлінських структур. Об`єднання таких держав в «світовий соціалістичний табір», переназваний в 60-ті рр. XX ст. «соціалістичною співдружністю» не дало нової якості, сформувалося міждержавне об`єднання тоталітарного типу. Військово-політичною частиною об`єднання був блок «Варшавський договір», а економічною – Рада економічної взаємодопомоги. Формування цього об`єднання відбувалося значною мірою шляхом експансії, насильства з боку найсильнішої держави – СРСР. Це об`єднання розпалося разом із розпадом СРСР.

Серцевиною тоталітарної держави була політична система, яка будувалася на диктатурі комуністичної партії. Але партія діяла не в інтересах партійної маси, а в інтересах корумпованих партійно-радянських бюрократів. Ця бюрократія на повну потужність використовувала для забезпечення своєї влади армію й каральні органи. Були відсутні вільні вибори, політична конкуренція, конституційно визначена зміна влади, розподіл функцій влад, свобода слова й інформації, свобода асоціацій, можливість об`єднання в політичні партії з метою участі в політичній конкуренції. Тобто всього того, що охоплюється поняттям демократія. Політичне життя країни знаходилося під повним контролем однієї партії – комуністичної, яка була партією тоталітарного типу.

Така політична система, коли тоталітарна партія має безмежну владу й зробила державу, усі її політичні інститути й громадські організації засобами панування в суспільстві, без гумору називалася «соціалістичною демократією», «демократією нового типу – народною». Навіть не зверталася увага на тавтологію в останньому визначенні.

Реально ж у СРСР існував тоталітаризм як форма державності. Це специфічна форма державності, коли комуністична партія отримала монопольне право на політичну діяльність. Проблему тоталітаризму вивчали багато мислителів (Х.Арендт, М.Бердяєв, М.Бакунін, М.Гайдегер, К.Ясперс та інші). Але найповніше дослідження в цьому плані здійснив у середині XX ст. австрійський суспільствознавець Карл Поппер в знаменитій книжці «Відкрите суспільство і його вороги».[16] Він обгрунтував висновок про те, що тоталітаризм не є в історії явищем випадковим; шлях до нього прокладали «теорії», витворені «хворобливими геніями»; з тоталітаризмом потрібно боротись усіма наявними засобами, але насамперед теоретично, бо це соціальне зло має глибоке коріння і може відродитись, якщо його не знищити.

Тоталітаризм – явище складне, багатолике й суперечливе. Тоталітарним режимам вдавалось здійснювати неймовірні перетворення, інтегрувати зусилля мас на грандіозні новобудови, загарбницькі війни й одночасно захист від загарбників, підняти виробництво, навести порядок, практично викорінити злочинність, а потім зробити корупцію, злочинність нормою життя тощо. Однак в історію він увійшов, головним чином, іншим: тоталітаризм це – терор, як фізичний, політичний, так і ідеологічний. Одна партія, один народ, одна держава! З позицій цього, здавалося б цілком пристойного гасла єдності, винищувались десятки мільйонів тих, хто просто інакше (ніж установлено жорстким ідеологічним диктатом) дивився на життя, віддавав перевагу іншим цінностям, намагався бути собою, тобто особистістю в той час, коли від усякого й кожного вимагалось бути “як усі”, тобто “масою” зі стандартизованим мисленням, почуттями й волею, покірними диктатору.

Інколи дехто обмежує чинність поняття “тоталітаризм”, застосовуючи його лише до сфери духовного життя суспільства. Нам видається така позиція хибною. Тоталітаризм охоплює собою все – матеріальне виробництво й соціально-політичні відносини, духовне життя й культуру, побут і особисті стосунки людей, включаючи сім’ю, подружні й товариські відносини тощо.

Тоталітаризм – феномен всеохоплюючої дії. Від нього нікуди заховатись, втекти. Його не можна уникнути. Він – скрізь! Його можна лише подолати шляхом знищення, викорінення як непотребу, злоякісного наросту на живому тілі людської цивілізації й культури.

Тоталітаризм характеризується одержавленням суспільного життя з одночасною “партизацією ” держави. Держава стає власністю партійно-радянської бюрократії, яка використовує, грабує цю державу і народ за законами корумпованої зграї, клану, кліки.

Логіка утвердження тоталітаризму розвивається такими основними сходинками: 1) утвердження партійної структури як всесильної й самодостатньої; 2) захоплення нею політичної (державної) влади й підпорядкування її волі “вождя”; 3) утвердження її ідеології на державному рівні як абсолютної істини, норми, яка не підлягає будь-якому сумніву, а лише – виконанню; 4) тотальна (знизу до верху) партизація державного апарату (разом з органами місцевого управління); 5) ідеологізація будь-якого державного рішення; 6) абсолютний контроль за “ідеологічною чистотою” поведінки, діяльності, думки і почуття кожної людини (колективізму, організації) незважаючи на вік, стать, етнонаціональну належність, рід діяльності, минулі заслуги та інші відмінності; 7) фізичне винищення опозиції; 8) жорсткий адміністративний контроль в інтересах корумпованої демократії за використанням фінансових, матеріальних і людських ресурсів суспільства; 9) уніфікація культурно-ідеологічного виробництва; 10) насильницьке впровадження конформізму і формалізація дисципліни; 11) знищення громадянського суспільства.

Тоталітаризм зруйнував історично сформований принцип розподілу влади, причому, не лише політичної – виконавчої, законодавчої й судової, – але й духовної! Він поновив архаїчний принцип “єдиноцарювання”, святості й пророцтва, згідно з яким вождь постає як унікум, месія, як носій політичної влади (“політичної справедливості”), як жрець (носій культових начал) і як носій пророцтва («перший теоретик»), перед прозірливістю розуму котрого, схиляє голову не лише простолюд, а й вчені.

Зрозумілим є й те, що абсолютна влада відтворює себе через абсолютну «світорятівну» утопію, яка утверджується в суспільстві, як єдина й незаперечна істина й дотримання чи заперечення якої означає баланс на рубежі життя й смерті як для окремого індивіда, так і для цілого народу.

Візьмемо для прикладу марксистську теорію, яка була застосована для створення СРСР. Це ж наскільки утопічно треба мислити, щоб, по-перше, усю історію, яка передувала тому часу оголосити неправильною й, по-друге, амбіційно взяти на себе відповідальність, що лише вона (як теорія) може накреслити шлях до порятунку всього людства.

Історія не може бути “істинною” чи “хибною”. Вона є такою, якою була. Люди жили й працювали…

Тоталітаризму властиві жорсткі політичні технології, призначення яких – “переробка” і “обробка” самої людини, використання цієї людини в інтересах корумпованої бюрократії. Тоталітаризм завжди виходить із необхідності “перевиховання” людей на засадах сформованих ним “єдиноістинних” теорій і моралі. Перевиховання при цьому здійснюється, як правило, через залучення й використання всіх засобів насильства. Він залучає народ до “великого вчення”, привнесеного, як правило, із чужого культурного середовища, відторгаючи власну культурно-історичну традицію й старих “кумирів”.

Він утверджує принципи жорсткої державної педагогіки, яка формує духовний світ особистості, а разом із ним – усе духовне підґрунтя радянського суспільства, його цінності.

Отже, основу СРСР складала тоталітарна організація корумпованої системи влади й управління. Ця організація пронизувала все суспільство у всіх життєво важливих вимірах і на всіх рівнях соціальної структури, починаючи від центру влади – керівництво КПРС і держави – і закінчуючи трудовими колективами й територіальними громадами – село, мікрорайон, управління будинками. Партійні, профспілкові, комсомольські організації, «добровільні» товариства дублювали партійну ієрархічну структуру, щоб контролювати й виховувати громадянина. Їх підтримували усією могутністю так звані «правоохоронні органи», які насправді були каральними, обслуговуючі корупційно-злочинні структури.

Можна сказати, що соціалістичне суспільство в Радянському Союзі було державно-організованим людським об`єднанням, основу якого складала жорстка централізована й ідеологічно зцементована комуністична партія, яка насправді не була політичною партією в розумінні класичних політичних партій Заходу. Вона мала форму партії, але була явищем якісно іншим – управлінська державна структура, яка використовувала «ради трудящих» для прикриття своєї диктатури. Ця структура була навіть наддержавною, вона була партійною державою в радянській державі й повністю контролювала останню.

Тому й розвал СРСР розпочався з розвалу опорного каркасу – комуністичної партії, тобто із глибин базису комуністичної організації – з Політбюро ЦК КПРС, яке було соціально корумповане. Наприкінці 80-х рр. XX ст. комуністична ідеологія, навіть у марксистсько-ленінському варіанті, так застаріла, що вже не виконувала роль суспільної теорії для розвитку СРСР.

І це зрозуміло нове керівництво КПРС на чолі з М.Горбачовим, яке змінило брежнєвське керівництво. На початку 1991 року, коли ЦК КПРС готувало нову Програму КПРС, було визнано, що потрібна серйозна дискусія з теоретичних питань про перспективи комуністичного руху й країн соціалізму. Але Комісія з підготовки Програми КПРС 16 січня 1991 року констатувала, що умови для такої дискусії несприятливі, «та й взагалі при порожньому ринку виходити з теоретичною програмою – означає підливати масла у вогонь».[17] Парадоксальна ситуація: керівництво КПРС розуміє, що комуністична ідеологія неефективна, застаріла, а виходити з новою теоретичною програмою не варто, оскільки СРСР провалився економічно. Отже, марксистсько-ленінська теорія теж збанкрутувала й не могла дати нових орієнтирів економіці.

На засіданні Програмної комісії КПРС 28 червня 1991 року М.Горбачов говорить, що партії потрібен новий політичний документ, який би допоміг перехопити ініціативу в інших рухів. Він повинен базуватися на сучасному знанні, але це не зроблено. Життя обганяє стару теорію, тому необхідно «відмовитися від язичницького поклоніння основоположникам : гіганти й т.п. Потрібно жити своїм розумом…»[18] Думка цікава, але КПРС не змогла подолати кризи своєї теорії і ідеології, і нарешті після серпневих подій 1991 року в СРСР вона розпалася, саморозпустилася. Для цього достатньо було заяви Генерального секретаря ЦК КПРС М.Горбачова про саморозпуск і двох указів того ж М.Горбачова, але вже у якості Президента СРСР: Указу про майно партії і Указу про департизацію держорганів.[19] І це партія, яка налічувала більше вісімнадцяти мільйонів осіб.

Неможливість модернізувати комуністичну ідеологію у відповідності з новими історичними викликами, з новими знаннями про суспільство показала, що теорія марксизму-ленінізму повністю розійшлася із практикою. Доктринерство, ілюзорність цієї ідеології, а вона й виступала в якості «теорії створення нової цивілізації – комуністичної». Гасла «комуністичної цивілізації» спрацювали в жовтневому перевороті 1917 року в Росії й буцімто були ініційовані пролетаріатом, який прагнув здійснити політичну революцію у вигляді своєї диктатури. А насправді була побудована диктатура політичної партії, яка проводила соціальні перетворення згідно з ідеологічною та світоглядною парадигмою марксистсько-ленінської теорії. Загальним результатом цих перетворень стало суспільство, яке називалося «соціалістичним», як перша стадія обіцяної «комуністичної цивілізації».

Одночасно вже наприкінці 70-х рр. виникли сумніви у значної частини не тільки науковців, але й в цілому громадян СРСР, що воно соціалістичне. До такого ж висновку на початку 80-х рр. прийшов Генеральний секретар ЦК КПРС Ю.Андропов, який у статті, яка була надрукована в головному теоретичному журналі КПРС «Комуніст», задав питання: «наскільки ж є соціалістичним суспільство, яке ми побудували?»

І це в умовах, коли ідеологи радянського типу «соціалізму» називали цей спосіб життя «найвищим» і «найкращим», безапеляційно мотивуючи свій висновок нібито реально досягнутими фактами, зокрема, і здебільше, ліквідацією експлуататорських класів та експлуатації людини людиною, безробіття та інших форм соціального зла, покращенням матеріального добробуту, створенням умов для забезпеченого й культурного життя трудящих.

За свідченням колишньої офіційної пропаганди (як відомо, вона базувалась на комуністичній ідеології й була засобом маніпуляції свідомістю мас), соціалістичне суспільство подолало економічну й культурну відсталість раніш пригнічених народів, вирішило національне питання, досягло морально-політичної єдності, дружби між народами, радянського патріотизму, подолало, в основному, протилежність між розумовою й фізичною працею, між містом і селом. Економічну основу соціалізму становила суспільна власність на засоби виробництва в двох її формах – державній і колгоспно-кооперативній; політичну – союз робітничого класу й селянства; духовну – марксистсько-ленінська наукова ідеологія.

Соціалізм, зазначалось далі, не знає кризи перевиробництва; його характеризує закон планомірного, поступового розвитку. У цьому суспільстві кожному трудівникові забезпечене право на працю, на відпочинок, на матеріальне забезпечення в старості. Праця в ньому є справою честі кожного працездатного громадянина. Спрямовуючою й керівною силою радянського суспільства є Комуністична партія – передовий загін трудящих у їх боротьбі за зміцнення й розвиток соціалістичного устрою, за побудову комуністичного суспільства.

Соціалістичне суспільство розглядалось як перша фаза суспільства комуністичного й наділялось такими звеличувальними характеристиками, які полонили свідомість, почуття й волю людини, приваблювали простотою і ясністю завдань, збурювали надію на майбутнє й втягували у свою орбіту все більш велике число прибічників.

Тим часом, фактом є те, що випробування історією це суспільство не витримало ні економічно, ні політично, ні духовно. Побудоване на бідності більшості народу, на відсутності свобод політичних і духовних, на тоталітарній владі більшовицької партійної мафії, воно не мало історичної перспективи. 90-ті роки XX століття стали для нього останніми. Розпад СРСР виявився обвальним: люди кинулись у вир перетворень не стільки з метою погоні за майбутнім (його надто туманно представляли собі не лише пересічні громадяни, а й провідні суспільні керманичі), скільки за потягом “втечі від минулого”, яке стало для них нестерпним. Характерно, що ніхто не піднімав людей на захист завоювань соціалізму”, а тим паче – «керівної й спрямовуючої сили» – КПРС, діяльність якої в деяких республіках заборонялась. Ніхто не будував барикад, не кидався грудьми на амбразури політичних дзотів, яких, до речі, також не було. Ніхто не зробив навіть спроби відстояти те, що ще донедавна вважалось “найпередовішим”, “найкращим”.

Очевидно, воно було не найкращим і не найпередовішим. Як виявилось для радянських людей, у світі існують соціальні системи, життєві питання в яких вирішені більш врівноважено, а головне – більш людяно. Конкретна людина в них виявилась більш захищеною, її життя – більш забезпеченим і комфортним, перспективи – більш обнадійливі, ніж при “соціалізмі”. Усе це потребувало серйозного фахового розгляду. Відповідь на запитання про те, кризу чи крах переживає «комуністична цивілізація» багато в чому визначила ставлення народу до перспектив СРСР. Переважна частина населення країни й членів КПРС вирішила, що перспектив ця країна не має. Тому СРСР був історично приречений на розвал.

Цікавим і показовим є такий факт: жоден із реалістично мислячих теоретиків XX століття особливого захоплення із приводу перспектив так званого соціалістичного способу життя в радянському варіанті теж не висловлював. Дехто, звичайно, надіявся, що соціальні зміни, започатковані жовтнем 1917 року, мали б вивести людство на нові горизонти суспільно-історичного поступу. Однак розвиток подій у колишньому СРСР ці надії не лише відсовував на майбутнє, але й перекреслював. Розпочавши із заперечення ідейної основи соціалізму – марксистсько-ленінської теорії, через критику практичних заходів щодо її втілення в окремо взятій країні, а згодом – і в країнах “соціалістичної співдружності”, західні теоретики (радянологи) закінчили практично однозначним висновком – “комуністична цивілізація ” із точки зору людського розвитку є аномальним явищем; вона є збоченням від магістралей цивілізаційного розвитку людства; комунізм не має майбутнього й повинен поступитись місцем загальноцивілізаційним моделям суспільного поступу, у тому числі в гуманно-соціалістичному вигляді. Найбільш ґрунтовно цей висновок обстоювали такі відомі теоретики, як Р.Арон, М.Бердяєв, У.Ростоу, К.Поппер.

Навряд чи можна вважати означених філософів “класиками” теорії цивілізаційного поступу людства. Не можна однозначно погодитись й з аргументами, які вони наводять на користь узагальненого висновку щодо руйнаційного характеру “соціалістичного поступу”. Відомо, моделі соціалізму є різні. Однак до їх роздумів не можна не прислухатись. Тим більше, що практика все більш послідовно розгортається в параметрах, визначених ними як противаги тоталітарному соціалізмові. Й як би образливо (у їх інтерпретації) не виглядала та чи інша характеристика нашого недавнього способу життя, обурюватись на них не слід. Їх викладки треба сприймати й аналізувати толерантно, з розумінням ідеології колишнього протистояння двох систем і нинішньої загальної перспективи, яку ми маємо визначити самостійно.

Візьмемо для прикладу М.Бердяєва (1874-1948). У молодості він не просто поділяв, а й духовно очолював погляди так званого “легального марксизму”, відстоював положення про те, що в К.Маркса є справжні елементи екзистенціальної філософії, які наближають його до дійсності, тоді як “більшовицький варіант” марксизму, відмежовуючись від них, одночасно віддаляється й від дійсності, перетворюється на ідеологію, стає облудою для народу. Згодом М.Бердяєв докорінно змінив своє ставлення до марксизму (та його моделей – соціалізму й комунізму). Він став його найбільш глибоким і послідовним критиком.

Головну ваду марксизму М.Бердяєв вбачає в зневазі до особистості, загальнолюдських традицій і культури. “Ідеологи комунізму, – пише М.Бердяєв, – не помітили радикальної суперечності, що лежить в основі всіх їхніх помислів Вони прагнули до звільнення особистості, вони оголосили повстання проти всіх вірувань, усіх норм, усіх абстрактних ідей задля цієї емансипації. В ім’я звільнення особистості вони звалили релігію, філософію, мистецтво, мораль, заперечували дух і духовне життя. Але цим вони пригнічували її внутрішнє життя, заперечували право особистості на творчість і на духовне збагачення… Емпірична особистість була вилученою з системи прав на творчу повноту життя».[20]

М.Бердяєв зазначає цінність марксистського аналізу економічного життя капіталістичного суспільства й водночас його хибність, бо комуністична ідеологія підпорядковує собі (і собою) весь спектр людських стосунків і дій. Економічний детермінізм цілеспрямовано привів К.Маркса до абсолютизації історичної місії пролетаріату. “Месіанська ідея” марксизму, що, на думку М.Бердяєва, є виявом “секуляризації давньоєврейської месіанської свідомості”, зруйнувала надбання його економічного вчення, бо саме вона постала у вигляді такої домінанти, що підкорює собі все – економіку й культуру, людину й мораль, мистецтво й навіть релігію.

За висновком М.Бердяєва, К.Маркс створив справжній міф про пролетаріат і саме цим зруйнував науку, підмінивши її вірою й ідеологією. Ще далі шляхом ідеологізації теорії, на думку М.Бердяєва, пішов В.Ленін. Філософ наголошує на тому, що саме він (В.Ленін) закінчив справу вихолощення з марксизму об’єктивно-наукового матеріалу, повністю підкорив його обґрунтуванню месіанської ролі пролетаріату й перетворив марксизм на вузько-прагматичну теорію революції, результати якої привласнила корумпована партійна бюрократія.

На думку М.Бердяєва, В.Ленін постає як особистість, що поєднує риси М.Чернишевського, С.Нечаєва, П.Ткачова й А.Желябова з рисами великих князів московських, Петра Великого й російських державних діячів деспотичного типу. Він – революціонер-максималіст, державна людина, теоретик-марксист і водночас хитрий і підступний політик. Усе це виявилось в ленінізмі, джерела якого М.Бердяєв вбачає не тільки в класичному марксизмі, а й у російській інтелектуальній традиції. У цьому ж криються джерела тоталітаризму сталінського типу, у який вилився марксизм-ленінізм у 30-х рр. XX ст., в євроазійський режим всеосяжної корупції і організованої злочинності.

Ще більш критично М.Бердяєв оцінює результати еволюції марксизму-ленінізму в сталінізмі. “Сталінізм, – пише філософ, – тобто комунізм періоду будівництва, перероджується непомітно на своєрідний російський фашизм. Йому притаманні всі особливості фашизму: тоталітарна держава, державний капіталізм, націоналізм, вождізм і, як базис, – мілітаризована молодь. В.Ленін ще не був диктатором у сучасному розумінні слова. Сталін уже вождь-диктатор…»[21]

Марксистська соціально-філософська доктрина, на думку М.Бердяєва, не має майбутнього саме тому, що не в змозі перемогти й викорінити із суспільного життя ненависть. Класова боротьба початково запліднена пошуками образу ворога. Людина, охоплена ненавистю, не може бути спрямованою в майбутнє.

З таким висновком важко не погодитись. Заперечення викликає лише пропозиція М.Бердяєва замінити марксизм на нове християнство. Чому й навіщо одну крайність (абсолютизацію економічно-класових детермінант суспільного розвитку) людство повинно міняти на іншу (абсолютизацію духовно-моральних засад у релігійній формі)? А чи не краще, відмовившись від крайнощів, зберегти їх раціональний зміст і залучити здобутий у їхньому лоні теоретичний досвід до аналізу суперечливого сьогодення? Адже соціальна істина – багатоаспектна. Вона потребує комплексного підходу не тільки в теоретичному доведенні, але й у практичній реалізації. Крім того, важливо, що комплексний підхід до причин колапсу СРСР усе частіше демонструють не тільки українські суспільствознавці, але й представники постсоціалістичних і західних країн.

Суспільствознавство XXI століття відкидає однопланові підходи й в історичному пізнанні. Системний аналіз минулого й сучасності свідчить, що будь-яке суспільство, у тому числі й тоталітарно-соціалістичне, – надзвичайно складний і суперечливий предмет пізнання. Не випадково багато хто із вчених вважає неможливим оцінювання його як цілісного формоутворення, пропонує відмовитись від пошуку всезагальних законів і перейти до опису фактів, зіставлення їх, пояснення суспільства як системи чинників, що взаємодіють.

Факти ж говорять про те, що не зважаючи на ті чи інші здобутки, радянське соціалістичне суспільство (та його “клони”) було насамперед тоталітарним, ідеологізованим, закритим. Практично всі процеси в ньому підпорядковувались мілітаристським цілям експорту «пролетарської революції». Воно формувало денаціоналізовану й відтворювало одномірну особистість і дегуманізовану культуру, не забезпечувало навіть ілюзійні права й свободи громадян й, по суті справи, було ворожим особистості. Повернення до нього (в тому вигляді, у якому воно існувало в колишньому СРСР) є неможливим. Однак це аж ніяк не означає, що його треба просто перекреслити. Соціалізмові “радянського типу” вдалося вирішити ряд загальнолюдських суперечностей, втілити в життя як норму культури ряд гуманістичних пріоритетів, створити унікальну систему соціального захисту людини (пенсійне забезпечення, безкоштовні освіта й медичне обслуговування, державна підтримка багатодітних сімей тощо). Зрозуміло, ця система мала у свій час обмежені можливості. Однак вона була таким же історичним фактом, як і система корупції, репресій і соціально-політичного утиску особистості, які зрештою й зруйнували це унікальне соціальне формоутворення, аналога якому в історії до сих пір не було.

Одним із важливих чинників колапсу СРСР стало нерозв`язане теоретично й практично національне питання. Це питання спробували вирішити в інтересах денаціоналізованої більшовицько-радянської мафії.

Класичний марксизм вважав нації породженням процесів формування капіталізму, й що кожна з націй складається із класів із протилежними інтересами та ідеологіями; у кожній національній культурі є дві національні культури: культура експлуататорів і культура демократична, народна. При соціалізмі ліквідуються соціальні й національні антагонізми, формуються соціалістичні нації, в основі яких лежить економічна й соціально-політична єдність, вони зближуються, співробітничають на основі принципів інтернаціоналізму. У СРСР склалася історично нова історична соціальна й інтернаціональна спільність – радянський народ. У зрілому комуністичному суспільстві всі нації зіллються в єдине людство. А націоналізм – це буржуазна й дрібнобуржуазна ідеологія й політика, а також психологія в національному питанні.

Ленінське гасло «самовизначення націй» було сформульоване як тактичне в контексті програми загальнодемократичних перетворень, які мали передувати соціалістичним. І коли 30 грудня 1922 р. I Всесоюзний з`їзд Рад у Москві проголосив створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік, то вважалося, що проголошення рівності прав націй і територій теоретично й практично вирішує національне питання. Тим більше, що комуністична партія мала бути наднаціональною.

Насправді ж Радянський Союз залишався тією ж російською імперією, взявши «нове ім`я». І замість того, щоб здійснити принцип рівності всіх націй, Й.Сталіним почалося вирішуватися питання русифікації всіх націй, на яке не наважувався піти навіть царизм, задовольняючись русифікацією українців і білорусів. Окремі «радянські нації» не мали права на самостійність, «радянський народ» включав усіх громадян СРСР і підкреслювалася їхня єдність, яка була вищою за національні відмінності. Русифікація здійснювалася ідеологічними, політичними, економічними, культурно-мовними та каральними засобами. Найбільш жорстко вона проводилася щодо слов`янських народів, де вияв будь-якої національної самосвідомості однозначно трактувався як засіб розвалу СРСР. «Національне» розглядалося переважно як чинник повернення старих порядків, відокремлення від Росії, як антипод комуністичної ідеології, який нібито відволікає інтелігенцію, робітників і селян від класової злагоди, підводить під їх стосунки «фальшиво-інтегративне» підґрунтя. Особливо жорстко русифікація здійснювалася по відношенню до української й білоруської культури й мови, яким надавалося «право» існувати у фольклорній формі – у танцях, піснях, в «сільській» мові. Місто стало зоною російської мови й культури. Хибність такого підходу до розуміння «національного» сьогодні є більш ніж очевидною.

Загально відомо, що нація формується, як правило, з людей одного етнічного складу. Етнічні ознаки – це самосвідомість, мова, усвідомлення спільності походження, єдиної історії, традицій. За Л.Гумільовим, етнічне формується на біоритміці, тобто має (як і територія) природне походження. Однак, незалежно від джерела формування етнічного, воно, як і “географічний чинник”, втілюється в полотно культури безпосередньо. Саме “етнічне” – усвідомлення людиною своєї етнічної тотожності, відчуття спільної історичної долі, схожості почуттів, ідей і поведінки, ідентичність думок і вчинків – надає культурі яскраво виваженого національного характеру. Навіть коли формується політична нація на багатоетнічному ґрунті, національна ідентичність існує на базі найбільшої етнічної групи, наприклад, у США це вихідці з Великої Британії.

Не менш суттєвим фактором, який зумовлює національний характер культуротворення, є спільність господарських зв’язків нації. Цей фактор консолідує людей, пов’язує єдиною справою, надією на позитивні результати. Універсалізм економічних зв’язків надає життю надзвичайного динамізму, перемішує великі маси людей із села до міста й забезпечує їх єдність (взаєморозуміння) в умовах соціально-класової поляризації населення на перших фазах розвитку індустріалізму. “Єдина справа” є своєрідною ідейною основою культуротворення в самому широкому розумінні. Вона з’єднує й одночасно виховує волю людей у єдиному потоці культуротворення – відбудови зруйнованого війною господарства, освоєння нових земель, зведення новобудов тощо. Економічні зрушення – предмет гордості нації. Практично завжди вони знаходять своє відображення в літературі й мистецтві, причому, обов’язково як предмет національної гордості й поваги до власного народу (нації) який здійснив відповідні економічні зрушення.

Неважко провести паралель: зрушення в економічному житті в перші десятиліття існування радянського суспільства спонукали до творчості, яка в і буквальному розумінні, вибухнула художніми полотнами, віршованими творами, і кінофільмами, скульптурними й архітектурними витворами, присвяченими людині праці, трудівникові, господарю своєї долі. Із часом усвідомлення ілюзійної сутності праці, уже в “розвинутому соціалізмі” справжній художник ніяк не міг відобразити ” виробничу тему” на екрані чи в романі, художньому полотні й навіть у фотографії. Звідусіль на нас поглядали казенні обличчя, які, зрештою, віддзеркалювали казенний стиль мислення і дії, утверджений у тогочасному суспільстві.

У національну культуру, звичайно, проникає й та економічно зумовлена лінія, що охоплюється поняттям класовості. За різних історичних умов сила її впливу – різна. Кінець XIX ст. характеризується політико-ідеологічним розколом єдиної національної культури на дві відносно самостійні галузі. Загострення класових суперечностей на початку XX століття розводить їх у протилежні напрями, зниження гостроти класової боротьби наприкінці XX століття наближає протилежні культури одну до одної, єднає їх.

Не можна не сказати й про такі об’єднувальні чинники, як мова, традиції, звичаї, обряди, культурно-історичні традиції, спільні особливості психічного складу, що передаються з покоління в покоління. Немає мови – немає й нації. Також нація згасає, коли гине її культура, порушуються традиції, нехтуються звички, забувається історія. Психологічні особливості формуються в процесі спільного проживання, способів діяльності, спілкування. Зазначену спільність психологічних ознак охоплює поняття “національний характер”, який втілюється в полотно культури надаючи їй національної визначеності та однозначності.

Означені інтегративні засади потрібно розглядати лише в їх органічному взаємозв’язку, єдності, взаємозумовленості. Абсолютизація будь-якої з них призведе до викривленого розуміння нації, а відповідно – і національного характеру культуротворення, що власне кажучи, нерідко трапляється як і в науковій, так і в художній у літературі. Наприклад, Л.Гумільов абсолютизує етнічний аспект національного, Ю.Бромлей – соціально-економічний. Більшість західних теоретиків підкреслює пріоритет національної самосвідомості чи національного характеру, національного почуття чи національного духу. У такому ракурсі про теоретичну повноту визначення нації чи національного характеру культури можна говорити лише умовно. В Україні зараз усе більшої популярності набуває концепція української політичної нації як нації, що формується переважно на основі спільних політичних (державних) інтересів. Ясна річ, це також справляє помітний вплив на культуротворчі процеси, які розгортаються.

Зрозуміти, пізнати, а ще більше – відчути національне в культурі (або, що є одним і тим же: відчути культуру як національну сутність) непросто. Останнє не лежить на поверхні, а відкривається лише з пізнанням, сприйняттям і глибоким співпереживанням специфіки національних відносин. Охарактеризуємо їх більш детально.

Як відомо, національні відносини є одним із виявів системи суспільних відносин, їх особливою складовою й мають відносно самостійний статус. Наріжним каменем мудрої організації суспільного життя є зважене врахування специфіки національних відносин, проведення продуманої, обґрунтованої національної політики. Зазнаючи впливу економічних, політичних, суспільно-побутових відносин, національні відносини, зі свого боку, чинять зворотну дію, вносять певний колорит в усі сфери суспільного життя та культуротворення.

Національні відносини існують у таких основних формах: взаємозв’язки між націями; особистісні стосунки представників різних націй; стосунки між людьми однієї й тієї ж нації. У специфіці національних відносин відбиваються критеріальні ознаки нації – територіальні, етнічні, економічні, загальнокультурні та психологічні. Національні відносини складаються саме через них. Історія свідчить про складність формування та суперечливість визнання території існування нації (національної території). Це питання остаточно не вирішено й нині. Нації та народи, що політично оформлені в держави, час від часу порушують питання щодо територіальних кордонів. При цьому нерідко виникають міжнаціональні конфлікти та криваві зіткнення навіть там, де національне питання, здавалося б, вирішено давно й назавжди. Наприклад, у Великій Британії.

У СРСР національне питання в плані повної русифікації держави не було вирішено тому, що народи Прибалтики, Центральної Азії, Кавказу не бажали відмовлятися від своєї мови, культури, традицій та звичаїв. Навіть в Україні Комуністичній партії не вдалося повністю реалізувати план русифікації. І коли СРСР економічно й політично ослабнув, відбувся вибух національної самосвідомості в союзних і автономних республіках. Розпочався національний розкол СРСР, який проявився й у начебто повністю русифікованих Україні й Білорусі.

Суверенізація республік відбувалася у двох напрямках: а) як самоідентифікація націй і створення національних держав, тобто втеча від тоталітарного центра і його руйнівної політики; б) захоплення народної власності корумпованою політичною номенклатурою республік (партійно-державний, профспілковий, комсомольський апарати, ради народних депутатів, каральні органи тощо), а також адміністративно-господарською номенклатурою СРСР і республік. Номенклатура, перехопивши гасла національного відродження, швидко стала «національною» або «націоналістичною» і поділила національні багатства, створила новий ще більш корумпований правлячий політичний і економічний клас, який оволодів демократичною риторикою й сформував псевдо ринкові мафіозні відносини у своїх інтересах. Якщо під час розвалу СРСР корупція тільки набирала силу, то в нових державах вона стала нормою життя, просякла всі сфери суспільних відносин, перетворилася в хронічну хворобу всіх нових пострадянських країн.

Виникає питання: то може не варто було розвалювати СРСР і створювати нові національні держави, якщо вони теж хворі? Необхідно дати відповідь – варто. По-перше, будь-який фундаментальний перехід суспільства в нову якість не обходиться без негативних наслідків, які в першу чергу б`ють по незахищених соціальних верствах, оскільки боротьба старого й нового відбувається жорстко й складно. По-друге, тоталітарний комуністичний режим зруйнував фундаментальні життєві цінності націй Радянського Союзу, зокрема, і російської нації, яка була змобілізована на експорт революції, де національне було замінено інтернаціональним. По-третє, налагодження нового способу життя, наприклад, в Україні, вимагає величезних зусиль, які докладатимуть політики й вчені, господарники й працівники всіх неекономічних сфер, молодь і пенсіонери, щоб реконструювати, відродити, сформувати нові й розвити традиційні цінності. Інакше навіть подолання економічних колізій і політичних розколів не дозволить перебудувати людину, зробити її більш гуманною. По-четверте, оточуючий СРСР світ допомагав перемогти тоталітарний режим і треба скористатися його допомогою, щоб повернутися в річище світової цивілізації, у світовий економічний, політичний, науковий і освітній простір. Подолати негативи докорінної трансформації України повинен сам український народ, спираючись, безумовно на допомогу своїх партнерів.

Проголошенням акту незалежності Україна на повний голос заявила про свій вибір на створення демократичної, соціально-правової держави. Це кардинальний історичний шанс. І важливо його не втратити в побічних економічних, соціально-політичних та ідеологічних конфліктах.

Багато хто сьогодні здійснює спроби знайти відповідь: чи міг СРСР розвиватися еволюційно в бік демократії й ринкових відносин, що б підштовхнуло економічний розвиток і науково-технічний прогрес? Що або хто могли врятувати країну від повного розвалу й майбутніх жорстких соціальних експериментів як Росію, так й інші пострадянські країни? Абсолютизуючи суб`єктивні й недооцінюючи об`єктивні фактори деградації СРСР, деякі дослідники й політики доходять до особистого звинувачення Л.Кравчука, Б.Єльцина й С.Шушкевича в розвалі СРСР.

З такою позицією неможливо погодитися. Тут більш справедлива думка Л.Кравчука, яку він постійно висловлює, що уже під час підписання Біловезьких угод «…всім нам було зрозуміло, що Союз неодмінно сконає. Йшлося лише про час та про наслідки».[22] «СРСР все одно був приречений. Проблема якраз і полягала в тому, щоб відшукати механізм, який дозволив би республікам пережити цю неминучу подію з найменшими економічними втратами. Процес розриву економічних зв`язків…почався ще за радянських часів і процес цей ставав дедалі безладнішим».[23] Л.Кравчук вважає, що Росія на чолі з Б.Єльциним прискорювала розрив інтеграційних зв`язків і оголосила ще в грудні 1991 року автономний російський курс на швидкі ринкові перетворення в економіці. Цим Росія відкинула Біловезькі домовленості про узгодженість реформ, від чого програла й сама Росія. «Це була серйозна помилка російського президента, від якої невдовзі потерпатиме й очолювана ним країна. Але по Україні ця єльцинська похибка вдарила швидше й болючіше. Саме вона багато в чому стала першопричиною наших проблем – економічних, виробничих і соціальних.

Саме тому Україна була приречена виправляти ситуацію самотужки. Саме тому Київ змушений був майже одразу заявити про те, що СНД є нічим іншим, як формою шлюборозлучного процесу…Росія одразу поставила власні інтереси вище інтересів партнерів по СНД. Україна мусила відстоювати позицію, яка випливала з наших національних інтересів».[24]

Звинувачувати Л.Кравчука, Б.Єльцина й С.Шушкевича в розвалі СРСР – це означає ігнорувати конкретно-історичні умови й реальний стан цієї держави.

Варто також підкреслити, трохи повертаючись назад, що Україна вже з 1990 року цілеспрямовано взяла курс на незалежність і поступово вийшла з переговорів по реформі СРСР у Ново-Огареві. Спочатку на переговори перестав їздити Голова Верховної Ради УРСР Л.Кравчук, відряджаючи туди Голову Ради Міністрів УРСР В.Фокіна, а потім Україна вийшла з переговорів повністю. 11 жовтня 1991 р. Л.Кравчук на засіданні Держради СРСР офіційно заявив: “До 1 грудня (день референдума в Україні) наша Верховна Рада вирішила не приймати активної участі в підготовці Союзного договора».[25] Незважаючи на тиск з боку М.Горбачова, він не змінив позиції. На засіданні Держради СРСР у Ново-Огарево 25 листопада 1991 року, де представників України вже не було, текст договору про створення нового Союзу ухвалено не було, оскільки, як заявив Б.Єльцин, «…Без України Союзу не буде. Вона прийме рішення, яке одразу розвалить Союз. Достатньо їй прийняти свою валюту».[26] Народ України прийняв рішення на референдумі 1 грудня 1991 року про незалежність і питання відтворення СРСР у будь-якій формі відпало.

Хоч у той час в Україні ще не передбачали в повному обсязі наслідки розвалу СРСР і те, наскільки політичне рішення про вихід зі СРСР пов`язане з економічними втратами. Керівництво ж Росії в цих питаннях було більш поінформоване. На засіданні Держради в Ново-Огарево 14 листопада 1991 року, де Україна вже не була представлена, Б.Єльцин доповів: “При укладанні Економічної угоди ми підрахували, що в перерахунку на світові ціни взаємних обов`язків між Україною й Росією різниця на нашу користь повинна складати 80 млрд. доларів. Якщо Україна згодиться увійти в Союз, можемо цей боржок забути, якщо ні – хай платять (посміхнувся, задоволений викликаним ефектом)».[27]

Україна заблокувала створення нового Союзу, не продала Свободу й Незалежність за 80 млрд. доларів. Хоч, безумовно, політичні наслідки виходу зі СРСР відчуваються до цього часу, зокрема, політична помста в різних формах із боку Росії. А економічні втрати визначаються сумою набагато більшою, оскільки світові ціни на нафту, газ, деревину, кольорові метали, у порівнянні з 1991 роком, виросли в декілька разів. Є речі більш цінні, ніж тимчасова економічна користь – національне самовизначення народу, незалежність країни, права і свободи людини.

Корупція як суспільне явище об’єктивно виступає проти свободи, національного самовизначення народів, незалежності України, прав і свобод. В чому ж справа? В тому, що корупція явище глобальне, космополітичне і тоталітарне. Вже в ХХ ст. корупція переростає національні кордони і стає міжнародним явищем. Багато хто з аналітиків пов’язує цей феномен з союзом італьянської і американської мафії. Але цей процес відбувався і в Азії і СРСР, де корупція дійсно мала інтернаціональний характер, оскільки союз днепропетровського, московського, кавказьких і середньоазійських кланів був реальністю.

Образно кажучі, наприкінці ХХ ст. склався світовий союз корупціонних кланів, хоча він не зняв протирічь між окремими корумпованими групами. Сьогодні експерти твердо впевнені, що корупціонні клани усього світу співробітничают між собою, конкуруючи в окремих випадках досить жорстко і безжалісно. Більше того, розвал світової соціалістичної системи і поява на світовій економічній арені великої кількості держав з “поганими” економічними інститутами, які стимулювали сплеск корупції, робить проблему корупції критично гострою для усього світу.

Варто також врахувати, що застарів погляд, що найбільше вражені корупцією “бідні” країни. Економічно активні і зовсім не бідні азійські, латиноамериканські, північноафриканські країни, країни-нафтоекспорти і наркотико-експорти, країни СНД, які мають величезний економічний потенціал та й інші не просто вражені корупцією. Корупція стає тут основою політекономічної системи, коли економічно могутня корупція захоплює владу і використовує її у своїх цілях. Сьогодні експорт корупції і корупційних капіталів з цих країн в країни меньш корумповані іде більш успішно, ніж експорт товарів і послуг на основі входження цих країн у СОТ та інші світові економічні організації і союзи, і ніж експорт демократії західних зразків у ці країни, особливо з допомогою військової сили. Але про це пізніше.

Розділ ІІІ Кримінологічна сутність поняття “корупція”: методологічний аспект

В українській науковій літературі, дисертаційних дослідженнях, дуже мало досліджується саме кримінологічний аспект корупції. Як правило, увага приділяється чи суто кримінально-правовому аспекту корупції (юридичні науки), чи суто політологічному (політичні науки). В деяких дослідженнях, в тому числі дисертаційних, в назві та предметі дослідження йдеться про кримінально-правовий та кримінологічний аспект якогось досліджуваного явища (корупція, організована злочинність, тощо). Але насправді в цих роботах практично повністю розглядається кримінально-правова складова якоїсь проблематики, повністю ігноруючи кримінологічний аспект, чи освітлюючи його по залишковому принципу. Ця ситуація призвела до того, що аналіз антикорупційного законодавства, в тому числі кримінального, в Україні йде набагато швидшими темпами, ніж аналіз широкої кримінологічної (тобто соціальної, психологічної, філософської, політичної, соціологічної та правової) сутності корупції, як такої що показує явище корупції найбільш системно, взаємопов’язано, повно. Саме тому це дослідження присвячується кримінологічному аспекту корупції.

Перш за все необхідно з’ясувати зміст поняття „кримінологічний аспект”. Якщо з поняттям „аспект” все зрозуміло (аспект – кут зору, під яким розглядаються предмети, явища, поняття[28]), то на понятті „кримінологічний” треба зупинитися детальніше.

Великий тлумачний словник сучасної мови визначає кримінологію, як науку, що вивчає злочинність, її причини, особу злочинця, а також розробляє заходи попередження злочинності[29].

Вітчизняну кримінологію можна визначити як комплексну науку про злочинність, її сутність, та історичні форми прояву, детермінанти, стан, структуру і динаміку, особу злочинця, жертву злочину, а також про засоби протидії злочинності та іншим, пов’язаним з нею антисоціальним проявам[30].

П. І. Гришаєв вважав, що кримінологія – це наука, «яка досліджує сферу суспільних відносин, що виникають у зв’язку з існуванням злочинності, як відносно масового соціального явища класового суспільства[31].

Крім чіткого визначення слід погодитись з тим, що «для розкриття суті кримінології як науки важливо визначити не лише її предмет, а й місце в системі наук. Кримінологія відрізняється від усіх інших юридичних наук тим, що більшість розроблюваних нею проблем має комплексний характер і перебуває на межі філософії, політології, соціології, правознавства, психології, педагогіки, демографії, економіки, статистики тощо. Безперечно одне – кримінологія належить до класу суспільних наук»[32].

Вважаю доцільним більш детально розглянути сучасний стан кримінології. У колишньому Радянському Союзі кримінологія, а пізніше також генетика та кібернетика вважалися «буржуазними лженауками» і тривалий час перебували під суворою забороною. Сталося це тому, що до кінця 20-х pp. кримінологічні наукові установи («кабінети») провадили та видавали дослідження соціологічного і біопсихологічного спрямування. А коли на початку 60-х pp. кримінологія почала поступово відроджуватися, то на відміну від інших «лженаук» вона вже не змогла відновити колишній статус соціології злочинності. І це було природно, оскільки будь-яка авторитарна влада підозріло ставиться до конкретних соціологічних досліджень, що можуть компрометувати політику уряду. Відроджена «хрущовською відлигою» радянська кримінологія стала жалюгідним додатком до кримінального права. Впливові московські юристи того часу, які задавали тон в кримінології, — А.Герцензон, І.Карпець, В.Кудрявцев та інші — започаткували неокласичне нормативістське спрямування кримінологічних досліджень, яке панує в Україні й нині. Більшість фахівців вважає кримінологію юридичною наукою. Дана позиція знайшла офіційну підтримку: вищі атестаційні комісії Радянського Союзу і країн СНД, зокрема України, об’єднують кримінологію з кримінальним правом та кримінально-виконавчим правом в одній науковій спеціальності — 12.00.08[33].

Основна аргументація кримінологів-юристів (а саме юристи за фахом викладають кримінологію в юридичних навчальних закладах, складають проекти законів та беруть участь у роботі координаційних комітетів) зводиться до того, що кримінологія вивчає злочин. А він визначається законом, і тому є правовою поведінкою, а, отже, повинен вивчатися правовою наукою, оскільки саме предмет визначає статус науки.

Так, предмет пізнання значною мірою визначає характер наукової галузі, але не лише він. Людські вчинки цікавлять не тільки правників, а й психологів, соціологів, політологів. Злочинність як суспільне явище є предметом соціології та соціальної психології. До того ж злочинна поведінка не є правовою, а, навпаки, — це найнебезпечніша форма відхиленої (девіантної) поведінки. Відхилена поведінка — аморалізм, алкоголізм, наркоманія, суїцид — традиційна тема соціологічних досліджень. Ці ж явища цікавлять кримінологів, оскільки вони тісно пов’язані зі злочинністю, обумовлюють її та нею ж породжуються. Юридична догматика в цьому разі не продуктивна, потрібні соціологічні та психологічні методи збирання і аналізу інформації. Слід погодитись, що претензії теорії кримінального права на монополію в науковому дослідженні злочину («правової поведінки в патології») є безпідставними[34].

На мій погляд слід, також, повністю погодитись з тим, що «юридизація кримінології обумовила послаблення справи спеціально-кримінологічного запобігання злочинності в Україні[35].

Необхідно підтримати думку О.Литвака про доцільність створення єдиного загальнодержавного центру планування та координації кримінологічної політики, контролю над злочинністю — будь-якою, а не лише організованою та корумпованою[36]. Але питання про ці пункти буде розглянуто у 4-му розділу цієї роботи.

Таким чином саме кримінологічний аспект досліджуваного нами явища «корупція» є на наш погляд тою точкою зору, яке дозволить дослідити це явище найбільш широко, системно, та міжгалузево. Можна сказати, що коректне наукове вивчення кримінологічного аспекту корупції, оскільки кримінологія вивчає злочин, злочинність та особу злочинця – це вивчення корупційної злочинності, її причини, особу злочинця-корупціонера, а також розробляє заходи попередження корупційної злочинності. Але це дуже сильно звужує коло наукового пошуку, оскільки корупційна злочинність – це лише частина корупційних правопорушень, тільки ті, які передбачені Кримінальним кодексом. А закон України «Про корупцію», який передбачає лише адміністративну та дисциплінарну відповідальність корупціонера, так би мовити, виключається з кола наукового пошуку. В такому випадку вести повноцінне дослідження явища корупції неможливо, оскільки науково коректно, с точки зору кримінології, вести мову лише про корупційну злочинність, яка є лише частиною корупції. Таким чином, можна зробити попередній висновок – в цьому дослідженні, під кримінологією розуміється наука, яка вивчає правопорушення як таке (злочин та проступок), особу корупціонера (а не тільки корупційного злочинця), причини корупції як явища (а не тільки корупційної злочинності), засобі протидії корупції як соціально-правового явища. Тільки в такому випадку можна вести мову про повноцінне вивчення саме корупції, а не корупційної злочинності, її кримінологічного аспекту.

Адже повернемося до з’ясування безпосереднього поняття терміну «корупція». В юридичній літературі існує загальна думка щодо етимології терміну “корупція”. Цей термін сформувався від сполучення латинських слів c orrei та rumpere. Перше слово фіксує обов’язкову причетність декількох представників однієї із сторін до однієї справи, а друге – порушення, ламання, пошкодження, скасовування. Сам термін corruptio означає “псування, підкуп”. З цих двох слів виходять усі визначення поняття “корупція”.

В Україні увесь післявоєнний період, під час спроби перебудови і після неї, зростання корупції проходило на загальному фоні послаблення державної машини і контролю з Москви. Але в Україні рівень корупції був значно нижчий, ніж в центрі СРСР. Крах СРСР відкрив простір для суто українського типу корупції. Стрімкий перехід до нової економічної і політичної систем, не був підкріплений необхідною правовою базою і правовою культурою, тому Україна стрімко увійшла (за думкою міжнародних організацій, наприклад Тransparensy international, Humans Rights Watch та ін.) в число найбільш корумпованих країн світу.

В сучасній юридичній літературі існує багато визначень корупції. Частина їх проаналізована в праці М.Камлика і Є.Невмержицького “Корупція в Україні”[37], яка видана в 1998 році і є першою роботою, присвяченої корупції, яка масово поступила у широкий продаж. Більш широке, особливо з правової точки зору, тлумачення корупції розкрив Микола Іванович Мельник в роботі “Корупція: сутність, поняття, заходи протидії”[38] 2001 року видання та “Корупція – корозія влади (соціальна сутність, тенденції та наслідки, заходи протидії)”[39], яка вийшла у 2004 році, і є більш розвинутою та доповненою версією попередньої роботи. Взагалі саме Мельник М. І., на мій погляд, є найбільш змістовним дослідником кримінологічного та кримінально-правового аспекту корупції в сучасній Україні. Різні сторони корупції в Україні та Росії досліджують А. Бантишев, Б.Волженкін, А.Волобуєв, В.Глушков, А.Гуров, О. Джужа, А.Долгова, О.Дудоров, С.Дьяков, В.Емінов, Я.Кондратьєв, А.Кірпічніков, О.Костенко, В.Комісаров, Н.Кузнєцова, В.Копєйчиков, В.Лунєєв, В.Лукомський, , Г.Мішин, М.Мельник, В.Овчинський, В.Погорілко, В.Сущенко, О.Скакун, В. Сташіс В.Тацій, І. Туркевіч М.Тихомиров, О.Філімонов, Ю.Шемшученко, та багато інших вчених.

Якщо ж взяти методологічний аспект при аналізі поняття корупції, то для її розуміння і визначення дуже важливим є зауваження Сар Дж. Пундея, що корупція “не є інфекцією, яку раптом може “підхопити” здорове суспільство. Вона є наслідком явищ і тенденцій політики, економіки та розвитку держави. Жодна країна не була ніколи повністю вільною від неї… Найбільш небезпечні форми корупції, як правило, спостерігаються в країнах, що перебувають у процесі політичного, економічного та соціального становлення…”[40].

З цього зауваження випливає декілька тез, які окреслені в нашому аналізі: 1) кожний історично-національний тип корупції є похідним від явищ політики, економіки, культури та розвитку держави; 2) немає в світі країн вільних від корупції; 3) найбільш вразливі для корупції перехідні країни, до яких належить і Україна та інші пострадянські країни. Тому у визначенні поняття корупції усі ці моменти повинні бути враховані. А при дослідженні окремих типів корупції необхідно їх класифікувати або за територіальною ознакою – європейська, азіатська, африканська, латино-американська, північно-американська, євроазійська (колишня радянська) і т.д. або за критерієм державності – по кожній країні окремо.

Значна кількість науковців вважає, що навряд чи можливо дати єдине, вичерпне визначення поняття корупція, яке б охопило спільні риси для усіх континентів і країн і, одночасно, точно розрізняло корупційні явища від таких, що не є корупційними в усіх випадках. Наприклад, традиції подарунків на різних континентах, в різних регіонах і державах настільки різні, що звичай дарувати в Центральній Азії, який є природним для цього регіону, може підпадати під дію закону США, який забороняє такого типу подарунки. “… Поняття корупції, – говориться в Кодексі поведінки посадових осіб по підтриманню правопорядку, який був прийнятий Генеральною асамблеєю ООН 17 грудня 1978р., – повинно визначатись національним правом, належить розуміти, що воно охоплює здійснення або нездійснення якої-небудь дії при виконанні обов’язків в результаті прийнятих подарунків або які вимагаються, обіцянок або стимулів, або їх незаконне отримання усякий раз, коли має місце така дія або бездіяльність”[41]. Тут під корупцією розуміється підкуп, продажність посадових осіб (публічних службовців) та їх службова поведінка, яка здійснюється в зв’язку з отриманим або обіцяним віддяченням.

У довіднику ООН про міжнародну боротьбу з корупцією записано: “Корупція – це зловживання державною владою для отримання вигоди з особистою метою”(див. працю цитовану раніше). З цього визначення видно, що корупція виходить за межі хабарництва. Вона включає в себе і хабарництво (надання винагороди для збивання особи з позицій обов’язку), і непотизм (протегування на основі особистих зв’язків), і незаконне привласнення публічних коштів (засобів) для приватного користування.

Міждисциплінарна група по корупції Ради Європи дала ще більш широке визначення цього поняття: корупція являє собою хабарництво, та будь-яку іншу поведінку осіб, яким доручено виконання відповідних обов’язків в державному або приватному секторі і яке веде до порушення обов’язків, які покладені на них за статусом державної посадової особи, приватного співробітника, незалежного агента або іншого роду відносин і має на меті отримання будь-яких позазаконних вигод для себе та інших[42].

В даному випадку визначення дуже громіздке і вказує, що суб’єктом корупційних діянь може бути не тільки посадова особа. Таке визначення дуже важко втілити в чіткий закон. Але воно достатньо змістовно окреслює різновиди корупційної діяльності.

В цьому ж напрямку ідуть експерти секретаріату ООН на основі вивчення досвіду різних країн. Вони пропонують включити в поняття корупції крадіжку, розкрадання і привласнення державної власності посадовими особами, зловживання службовим становищем для отримання невиправданої особистої користі (пільг, переваг) в результаті неофіційного використання офіційного статусу, що веде до конфлікту між громадськими обов’язками і особистою користю.

Таке визначення поняття корупції охоплює досить широке коло ознак корупційної діяльності. Але воно не дає розрізнення простої крадіжки і розкрадання власності як специфічно корупційної діяльності. Тобто на практиці потрібен ще один критерій розрізнення простої крадіжки і крадіжки як виду корупційної діяльності. А це призведе до серйозних ускладнень в розслідуванні загальнокримінальних злочинів і злочинів у сфері службової діяльності, і в судочинстві. Тому суспільствознавцям потрібно і надалі шукати більш чітке законодавче визначення поняття “корупція”, яке б виконувало свою методологічну роль по окресленню системи явищ, які однозначно визначаються як корупційні, а також визначило б методи удосконалення слідчої роботи і судочинства.

В напрямку перерахування видів корупційної діяльності, а не пошуку чіткого критерію, який би дозволив розглядати будь-яку діяльність під кутом зору розрізнення корупційної і некорупційної сторони, ідуть багато національних і міжнародних організацій. Наприклад, Міжамериканська конвенція проти корупції, яку прийнято 29 березня 1996р. на третій пленарній сесії Організації американських держав, визначила корупцію як раз шляхом перерахування ознак:

як спробу отримання прямо або побічно урядовим чиновником або особою, що здійснює публічні функції, будь-яких предметів грошової вартості, а також іншої користі, такої як подарунок, послуга, обіцянка, перевага для себе або іншої особи чи організації в обмін на будь-який акт або бездіяльність під час здійснення ним публічних функцій;
як пропозицію або надання прямо чи побічно такої користі;
будь-які акти чи бездіяльність під час виконання своїх обов’язків урядовим чиновником чи особою, котра здійснює публічні функції з метою незаконного отримання прибутку для себе або третьої сторони;
шахрайське використання або приховання майна, отриманого внаслідок скоєння одного з цих актів;
неналежне використання урядовим чиновником або особою, яка виконує державні обов’язки, для своєї вигоди або вигоди третьої особи будь-якого майна, яке належить державі, компанії або установі, в яких держава має майнову частину, якщо чиновник або особа, яка виконує державні обов’язки, має доступ до цього майна в процесі виконання своїх обов’язків;
неналежне використання урядовим чиновником або особою, яка виконує державні обов’язки, для своєї вигоди або вигоди третьої особи будь-якого роду секретної або конфіденційної інформації, яку цей чиновник або особа, яка виконує державні обов’язки, отримали внаслідок або в процесі виконання ними своїх обов’язків;
переадресування урядом чиновником незалежній установі або приватній особі в цілях, не пов’язаних з тими, для яких вони були визначені, для своєї вигоди або вигоди третьої особи, будь-якого державного рухомого або нерухомого майна, грошових засобів або цінних паперів, які такий чиновник отримав внаслідок свого службового становища з метою розпорядження, зберігання або з іншої причини[43].

По-перше, ми бачимо, як суттєво відрізняється це визначення від визначення експертів секретаріату ООН. Там робиться наголос на крадіжку, розкрадання і привласнення державного майна, а тут про це ледь згадується. По-друге, в цій конвенції визначення носить більше політичний, ніж юридичний характер. Якщо уважно подивитись, то будь-яку політичну і громадську діяльність можна підвести під поняття корупційної. Пообіцяв підтримати когось на виборах – корупція. Попросив спонсорську допомогу – корупція. Ледарюєш на роботі (бездіяльність) – корупція. По-третє, це визначення корупції неможливо ефективно використати в судочинстві. Воно носить суто оціночний, а не фактологічний характер і будь-який досвідчений адвокат з цього скористається. Може тому багато кримінальних справ про корупцію не доводиться до логічного кінця і мають суто політичний характер?

Вже згаданий нами доктор Сар Дж.Пундей пішов на обмеження політичного змісту корупції і визначає корупцію як зловживання державною владою, посадою або авторитетом заради приватного блага. Запропонований ним перелік можливих корупційних дій охоплює: хабарництво, здирство, торгівлю впливом, кумівство, обман, “швидкі гроші” тощо. Він підкреслює, що найчастіше корупцію розглядають як гріх уряду, вона значно поширена і в приватному секторі, в інститутах громадянського суспільства. Саме приватний сектор найчастіше причетний до корупції уряду[44].

Більш жорстко до визначення поняття корупції підходять російські вчені-правознавці. М.Тихоміров пропонує розглядати корупцію як злочинну діяльність у сфері політики або державного управління, використання посадовими особами наданих їм прав і владних можливостей з метою особистого збагачення. На його думку, до найбільш типових проявів корупції варто віднести підкуп чиновників і громадсько-політичних діячів, хабарництво за законне чи незаконне надання благ і переваг, протекціонізм – висування працівників за ознаками родинності, земляцтва, особистої відданості та приятельських стосунків[45].

Перевагою цього визначення корупції є спроба розглянути це явище під кутом зору закону – злочинна або незлочинна діяльність, законне чи незаконне надання благ і переваг. В той же час у визначенні залишились оціночні судження, які прямо не пов’язані з функціонуванням закону як бази судочинства.

Г.Аврек і В.Овчинський зробили спробу розглянути корупцію під правовим кутом зору в світлі відстоювання інтересів держави і суспільства. Вона розглядається ними як “складне соціально-правове явище, пов’язане з підкупом осіб, які перебувають на державній або громадській службі, з одержанням ними додаткових прибутків, благ і переваг за вчинення умисних дій або бездіяльність (у тому числі в інтересах третіх осіб) всупереч інтересам держави і суспільства”[46].

Така точка зору досить продуктивна. Але з аналізу випала особа, її права, свободи, обов’язки. Без врахування інтересів особи, їх правового захисту важко дати повноцінне визначення поняття корупції.

А.Долгова визначає корупцію як “соціальне явище, яке характеризує підкуп-продажність державних або інших службовців і корисне використання на цій основі або в особистих, або в вузько-групових, корпоративних інтересах офіційних службових повноважень, пов’язаних з ними авторитету і можливостей”[47]

На наш погляд, це визначення занадто вузьке, тому що врешті-решт корупція зводиться до “підкупу-продажності” державних та інших службовців. Явище корупції більш масштабне, багатобарвне. Але подібного погляду притримуються багато російських кримінологів. Наведемо декілька характерних визначень.

“…Корупція – це явище в сфері соціального управління, яке знаходить вираження в зловживанні суб’єктами управління своїми владними повноваженнями шляхом їх використання в особистих (в широкому розумінні – індивідуальних і групових, матеріальних та інших) цілях” (Г.Мішин)[48]. “Корупція – це використання суб’єктом управління своїх повноважень всупереч інтересам служби з особистої зацікавленості” (В.Комиссаров)[49]. “Корупція як соціальне явище – це розкладання управлінського апарату, основане на використанні чиновниками свого службового становища в корисливих цілях” (Г.Борзенков)[50]. “Корупція – …соціальне явище, яке полягає в корисливому використанні посадовою особою органів державної влади і управління свого службового становища для особистого збагачення” (П. Кабанов)[51]. Корупція починається тоді, – вважають автори доповіді Ради з зовнішньої і оборонної політики (Росія) Г.Сатаров, М.Лєвін, М.Цірик, – коли цілі, які встановлені правом, суспільно схвалені культурними і моральними нормами, підмінюються при вирішенні корисливими інтересами посадової особи, які втілені в конкретних діях. Тому корупція характеризується ними більш вузько як “зловживання службовим становищем в корисливих цілях”[52]. Яскраву і афористичну характеристику політологічного аспекту корупції дає А.Кірпічніков: “Корупція – це корозія влади. Як іржа роз’їдає метал, так корупція руйнує державний апарат і роз’їдає моральні підвалини суспільства. Рівень корупції – своєрідний термометр суспільства, показник його морального стану і можливостей державного апарату вирішувати завдання не в особистих інтересах, а в інтересах суспільства. Подібно тому, як для металу корозійна втома означає зниження рівня його витривалості, так для суспільства втомленість від корупції означає зниження його опірності”[53].

Таким чином, хоч інколи російські кримінологи звужують трактування поняття корупції, але вони єдині в думці, що це соціальне явище, яке містить в собі розкладання влади, коли державні (муніципальні) службовці та інші особи, які уповноважені на виконання державних функцій, використовують своє службове становище, статус і авторитет посади в корисливих цілях для особистого збагачення або в групових інтересах. При цьому вигода-користь не обов’язково набуває матеріального характеру. Це може бути будь-який особистий інтерес, у тому числі політичний. Так аналізуючи корупційні процеси у взаємозв’язку з діяльністю організованих злочинних угруповань, А. І. Долгова зазначає, що корупція для організованих злочинців – засіб забезпечення не лише їх корисливого, а й політичного інтересу. У них відзначається подвійна мотивація: забезпечити надприбутки і владу заради їх збереження і примноження. У випадку корумпованості державних службовців, а тім більше масштабної, громадяни держави втрачають свій державний аппарат, він служить у цьому випадку не платникам податків, а інтересам того, хто його у них “перекупив”. І часто це бувають прямо протилежні інтереси, які завдають великої шкоди платникам податків, громадянам держави, пов’язані навіть з втратою державного суверенітету[54]. Дуже продуктивним є те, що в багатьох визначеннях корупції є посилання на закон та інтереси суспільства, держави і особи, порушення яких повинно бути базовими ознаками корупції. Концентрація ж аналізу на управлінській системі, мабуть, викликана конкретною історичною ситуацією.

Дійсно, історико-правові дослідження показують, що корупція існувала в суспільстві завжди, як тільки виник управлінський апарат. Мабуть вже вожді первісних племен шукали вигоди з свої посади і сприяли найближчим родичам в отриманні чільних посад. Шарль Монтеск’є писав: “…Відомо з досвіду століть, що усяка людина, яка володіє владою, схильна зловживати нею, і вона іде в цьому напрямку, поки не досягне призначеної для неї межі”[55].

Одночасно ці дослідження показують, що зміст і форми корупції в різні часи і в різних країнах далеко не однакові, про що вже йшла мова. Вони визначаються цілим комплексом обставин. Але є і загальне правило: рівень корупції вище в нестабільних, перехідних країнах і нижче в розвинених, де існують чіткі правила політичної і економічної гри, де розроблено і функціонує стабільне та ефективне законодавство. І навіть у цих країнах корупція розповсюджене зло, вона весь час мімікрує, пристосовується до нових умов і вишукує прогалини в законодавстві, шукає вразливі місця в характері і поведінці людини.

Продовжуючи цю думку, автор вважає, що наслідком занадто великого поширення корупційних проявів у суспільстві стає створення тіньової влади, яка може втілюватись у формі, наприклад, кланово-олігархічній системи, яка де-факто мало місце в Україні десь з другої половини 90-х років до останнього часу[56]. Цю думку, аналізуючи соціальний аспект корупції, підтверджує М. Мельник, вважаючи, що “суб’єкти корупції функціонують у неофіційній системі, в якій панують своя система цінностей, свої цілі і засоби їх досягнення, де життя будується не за законами, а за “поняттями”. Разом з тим, суб’єкти корупції не можуть існувати без офіційної підсистеми. Остання для них є обов’язковою передумовою встановлення корумпованих відносин: для того щоб зловживати владою, її потрібно мати – посідати відповідну посаду в органах державної влади (місцевого самоврядування), бути наділеним певними повноваженнями, мати можливість їх офіційно використовувати. Крім того офіційна підсистема є прикриттям неофіційної підсистеми. По-перше, суб’єкти корупції для досягнення своїх протиправних цілей використовують надані законом повноваження. По-друге, офіційний статус використовується ними для ухилення від передбаченої законом відповідальності. У такому контексті корупцію можна визнати тінню офіційної (легітимної) влади, а частину влади, уражену корупцією, – тіньовою владою[57].

Міжнародна громадська організація “Трансперенсні Інтернешнл” (“Міжнародна громадськість”), яка ставить за мету протидія корупції в бізнесі на міжнародному і національному рівнях, в бюлетені за травень 1994р. підкреслювала: “Феномен корупції має глобальний характер. Вона стала звичним явищем у багатьох провідних індустріальних державах, багатство і усталене становище, традиції яких дозволяють приховати розмах величезних збитків, які наносяться корупцією соціальній і гуманітарній сферам. Корупція широко розповсюджена вже і в країнах, які розвиваються, в країнах Східної Європи і Центральної Азії, які переживають в теперішній період процес трансформації централізованих систем. Немає таких країн, є вони багаті або бідні, які могли б претендувати на виключну доброчесність”.

Ця ж організація наводить такі дані. В результаті операції “Чисті руки”, яка почалась в 1992р. в Мілані і зачепила найвищі кола, перед судом з’явилось більше 700 бізнесменів і політичних діячів. На конференції з проблем боротьби з корупцією, яка проходила у вересні 1996р. в Берліні повідомлялося про чисельні випадки розслідування корупції у великих містах ФРН: у Франкфурті на майні більше 1000, у Мюнхені – біля 600, у Гамбурзі – біля 400, у Берліні – біля 200. В 1995р. було офіційно зареєстровано майже 3 тис. випадків хабарництва. в корупцію втягнуті відомства по перевірці іноземних біженців, пункти реєстрації нових автомобілів, багато інших установ. Найсильніше корупцією заражена будівельна індустрія[58].

В цих умовах існує потреба в розробці нових визначень корупції, щоб охопити її нові вияви. Тому частина кримінологів, стверджує це соціальне явище не зводиться до зловживань у системі управління, підкупу і хабарництву.

Так, на думку Д.Бейлі, корупція являє собою зловживання владою як результат її використання в особистих цілях, які не обов’язково повинні бути матеріальними; К.Фридріх вважає, що корупція – це девіантна поведінка, поєднана з приватною мотивацією, яка означає, що приватні (індивідуальні, групові) цілі реалізуються за громадський кошт[59]. Більш розгорнуто визначає корупцію Дж. Най – як поведінку, яка відхиляється від формальних обов’язків публічної ролі під впливом приватних (індивідуальних, сімейних, групових) матеріальних або статусних цілей або порушує правила, які забороняють певні види відносно приватного впливу[60].

Компетентний юридичний словник Генрі Блека визначає корупцію як: “Діяння, які не сумісні з офіційними обов’язками посадової особи і правами інших осіб; діяння посадової особи, яке незаконно і неправомірно використовує своє становище або статус для здобування переваг для себе або іншої особи в цілях, які протилежні обов’язкам і правам інших осіб”[61].

В цьому визначенні вже більш чітко вказано на два фактори, які характеризують корупцію як протиправні дії – закон і права та обов’язки особи.

Деякі автори при визначення корупції вважають, що дійсно корупцію необхідно визначати більш широко і неправильно ототожнювати корупцію з одержанням хабара, хоча саме хабар був першою формою прояву корупції. В цьому зв’язку В.Лукомський зазначає, що дискредитація держапарату, його руйнація, неефективність пов’язані не тільки з одержанням посадовими особами хабарів або незаконних привілеїв, але з ситуацією, коли посадові особи діють з інших вузькоегоїстичних мотивів (влаштування некомпетентних родичів і знайомих, кумівство, прагнення догодити вищестоящому начальнику і т.п.)[62].

О.Гуров[63] і О.Філімонов[64] справедливо вважають корупцію однією з обов’язкових ознак організованої злочинності, зазначаючи, що в ряді випадків організована злочинність і корупція пов’язані настільки тісно, що це дає підстави вченим виділяти корупцію як одну з ознак організованої злочинності.

Дійсно, корупція охоплює усе нові сфери, зрізи суспільного життя. Нею охоплене економічна, політична, правова, наукова, освітня та інші сфери життя, вона деформує мораль суспільства, змушує людину підпорядковувати свою діяльність неписаним законам криміналізованого суспільства[65]. І тут методологічно важливо розглядати корупцію як використання у будь-якій формі посадовими особами та їх “командами” (автор не застосовує тут поняття “клан”, “кліка”, але їх дуже часто застосовують політологи і соціологи) органів державної, виконавчої, судової влади, інститутів громадянського суспільства, системи господарського управління для одержання майна, послуг чи пільг для себе або третіх осіб, для організації тіньових відносин, які суперечать Конституції, закону і цивілізованій моралі.

І тут можна погодитись з думкою М.Камлика та Є.Невмержицького, що корупція “становить не конкретне суспільно небезпечне діяння, як це властиво будь-якому складові злочину, а може проявлятися в різних формах – кримінальних, адміністративних, цивільно-правових, дисциплінарних та інших.

Найбільш поширеними з них є: хабарництво; зловживання владою або службовим становищем; розкрадання державного, колективного або приватного майна з використанням службового становища; нецільове використання бюджетних коштів; заняття державним службовцем безпосередньо або через посередників та підставних осіб підприємницькою, комерційною або банківською діяльністю з використанням влади чи службових повноважень; використання з корисливою метою службового становища для сприяння фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької та іншої діяльності; надання необґрунтованих переваг фізичним або юридичним особам шляхом підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи управлінських рішень; протегування з особистих інтересів у призначенні на посаду кандидата, який за діловими і професійними якостями не має переваг перед іншими кандидатами”[66].

Цей перелік теж не повністю вичерпано. Корупційні діяння можуть бути вчинені й в інших формах, у тому числі в таких, які ще не охоплені законом і потребують відповідних доповнень до чинного законодавства. Тому спроба окремих науковців однозначно визначити поняття корупція, вмістивши всі форми прояву корупції в одну норму права, практично неможлива. Таким чином слід погодитися з М.Мельником, котрий вважає корупцію за багатоаспектне соціально-економічне, політичне, правове та моральне явище, що складається з цілого комплексу протиправних дій і неетичних вчинків. Корупція – це не стільки юридична, скільки соціальна та економічна проблема. Як правова категорія, корупція – збірне правове поняття, яке охоплює сукупність взаємопов’язаних правопорушень[67].

Отже, корупція – це неоднозначне, досить поширене соціальне явище, яке існує в багатьох формах, має різну мотивацію і наслідки. На думку автора, корупція – це діяльність або навмисна бездіяльність, які своїм результатом мають порушення закону (в першу чергу Основного закону країни – Конституції), використання державних і публічних посад для незаконного збагачення або отримання вигод, які порушують права інших соціальних суб’єктів: держави, недержавних організацій та установ, колективів, осіб. Таке визначення дає можливість підвести хабарництво, підкуп, протекціонізм, незаконне заняття комерційною діяльністю, кумівство та інші форми корупції під загальний критерій дотримання законів і поваги прав держави, організації, колективу, особи.

Суспільна небезпека корупції надзвичайно велика. В документах світового співтовариства підкреслюється, що корупція здійснює виключно шкідливий вплив на економіку і політику, підриває ефективність усіх видів урядових рішень і програм, наносить шкоду стану моралі в суспільстві, підриває довіру громадян до уряду, авторитет влади взагалі, руйнує принцип справедливості і чесного правосуддя. Американський професор В.Райсмен особливу корупційну небезпеку бачить в хабарництві і підкупі: діловий хабар (платіж державному службовцю з метою забезпечення або прискорення виконання ним своїх посадових обов’язків), гальмуючий хабар (за призупинення дії норми або незастосування її в справі, де вона в принципі повинна бути застосована), прямий підкуп (тобто, купівля не послуги, а службовця, “придбання посадової особи з тим, щоб вона, залишаючись на роботі в організації і зовнішньо зберігаючи повну лояльність, справді турбувалась про корисливі інтереси хабародавця”)[68].

В доповіді Генерального секретаря ООН “Вплив організованої злочинності на суспільство в цілому” на другій сесії Комітету з запобігання злочинів і кримінальному правосуддю Економічної і соціальної ради ООН в квітні 1993 р. відзначалось, що корупція державних посадових осіб завжди була одним з переважних засобів організованих злочинних угрупувань, складовою частиною їх стратегії і тактики, якій віддавалась перевага в порівнянні з використанням відкритого насильства. Гроші, які виплачуються у вигляді хабарів, вважаються босами організованої злочинності добрим їх інвестуванням, свого роду накладними витратами, які виправдані з точки зору “справи”, оскільки це в значній мірі збільшує шанси на успіх і можливу безкарність, знижує або зводить нанівець небезпеку виявлення злочину з усіма втратами, до яких це може привести[69].

Методологічне значення вірно визначеного поняття “корупція” в тому і полягає, щоб охопити увесь клас інших термінів, понять, які розкривають явище корупції у всій повноті проявів, зорієнтувати законотворчу діяльність на всебічну правову регуляцію боротьби з нею. Тільки правильно описане, розкрите явище можна ефективно регулювати або протистояти йому правовими засобами і мораллю. Науковий аналіз корупції повинен мати і прогнозний ефект – орієнтувати законодавчу діяльність на протистояння новим, вищим, більш складним формам корупції, наприклад, кланівщині.

Як правило, при прийнятті законів про корупцію визначення поняття грає ключову роль. Воно визначає методологію і самого закону, і практики застосування закону, і оцінки протиправної діяльності. Таким чином незважаючи на всі проблеми точного правового визначення корупції, пов’язані з великою диверсифікацією цього явища, видається необхідним максимально наблизитись до загального визначення поняття “корупція”, виділивши найхарактерніші її ознаки, сформулювати її правову сутність і таким чином відокремити її серед усіх інших асоціальних явищ. У противному разі ми вимушені будемо проігнорувати той факт, що існує загальновизнане коло діянь, які можуть бути охарактеризовані як корупція у будь-якому суспільстві, і дійти хибного висновку, що аморфність цього поняття перешкоджає як дослідженню такого явища, як корупція, так і системній протидії корупції.

Однім з перших варіантів офіційного розуміння поняття “корупція” з боку вищих органів державної влади України була законодавча пропозиція, яка містилась у листі Кабінету Міністрів України від 2 квітня 1993 року № 19-683/4, адресованому Верховній Раді України з приводу виконання Постанови Верховної Ради України від 23 січня 1993 р., “Про стан виконання законів і постанов Верховної ради України з питань правопорядку і заходи щодо посилення боротьби із злочинністю”. Цим листом пропонувалось передбачити у законі, що корупція – це “суспільно небезпечне діяння, що полягає у корисливому використанні посадовими особами свого службового становища і пов’язаних з ним можливостей для збагачення, протиправного одержання матеріальних чи інших благ і переваг в особистих чи групових інтересах”.

Таким чином, треба погодитись з М. Мельником, що корупція зводилась до конкретного суспільно небезпечного діяння (злочину), а точніше до посадового зловживання, яке:

1) мало корисливий характер;

2) було спрямоване на збагачення або протиправне одержання матеріальних чи інших благ і переваг в особистих чи групових інтересах[70].

Поняття корупції, яке згодом безпосередньо було визначено у законі, за багатьма ознаками наближалась до наведеного вище, хоча водночас суттєво відрізнялось від нього. У прийнятому 5 жовтня 1995 р. Законі України “Про боротьбу з корупцією” “корупція” визначена як “діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямовану на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг”[71].

Основною формальною особливістю такого визначення є те, що воно має нормативно-правовий характер. Що стосується самої суті корупцїї, яка випливає із законодавчого визначення цього поняття, то її відзначає ряд моментів:

1) корупція розглядається як діяльність;

2) ця діяльність може здійснюватись лише особами, уповноваженими на виконання функцій держави;

3) вона пов’язується з протиправним використанням службових повноважень;

4) спеціальною метою такої діяльності є одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг.

Вказані ознаки взаємопов’язані і взаємообумовлені. Вони дають підставу для висновку про те, що сферою проявів корупції може бути лише публічна сфера (сфера державного управління)[72].

Підсумовуючи дану тему, можна стверджувати, що розвиток корупції а також її вивчення в Україні, Росії, інших країнах дуже схожі. Як ми бачимо і українські, російські, а також американські і європейські кримінологи розглядають корупцію як багатоаспектне явище, що містить ознаки безлічі різних правопорушень, пов’язаних з виконанням функцій держави. Ця обставина виключає можливість сконструювати самостійний окремий склад правопорушення про корупцію. Конкретними її ознаками можуть бути «хабарництво, зловживання службовим становищем у корисливих цілях і т.п. злочини»[73].

На думку В.В. Лунеева, корупція, також, являє собою «сукупність родинних видів діянь»[74]. Там, де мова йде про зацікавлений вихід за межі законних владних повноважень посадових осіб на користь інших, там неодмінно є в наявності корупція. До корупції як до юридичного поняття в кримінальному законі в монографічній літературі зложилося негативне відношення[75], і це, на наш погляд, цілком виправдано, оскільки корупція носить не стільки юридичний, скільки соціальний, політичний, кримінологічний, економічний, філософський, політологічний характер. Вичленувати це всеохоплююче явище з конкретних складів злочинів, передбачених діючим карним законодавством, практично неможливо. Н.Ф. Кузнєцова справедливо вважає, що кримінальна відповідальність за корупцію як таку несумісна із принципами винної й особистої відповідальності[76].

Корупційна злочинність, є складовою більш широкого суспільного явища — корупції. Як вже зазначалось, у правовому плані корупція становить собою сукупність різних за характером та ступенем суспільної небезпеки, але єдиних за своєю суттю діянь (кримінальних, адміністративних, цивільно-правових, дисциплінарних), а також порушень етичних норм поведінки посадових осіб, пов’язаних із вчиненням цих діянь. Таке широке розуміння корупції вказує на те, що не всі корупційні прояви є кримінально-караними. Але, зазвичай найбільшу суспільну небезпеку мають корупційні злочини.

Поняття “корупційний злочин” і “корупційне правопорушення” вжиті у Конвенції про кримінальну відповідальність за корупцію, прийнятій 4 листопада 1998 року. Отже, вони є загальновизнаними у міжнародному праві, що дає підставу для виокремлення такого виду злочинності, як корупційна.

Корупційним може бути визнано будь-який умисний злочин, що вчиняється посадовою особою органу державної влади чи місцевого самоврядування з використанням свого службового становища з корисливих мотивів, іншої особистої заінтересованості або для задоволення інтересів третіх осіб. При цьому частина з них може бути безумовно визнана корупційними, інша — лише за певних умов їх вчинення[77].

Безумовно, корупційними є злочини, всі ознаки яких вказують на їх корупційний характер і визначені в законі чи випливають з його змісту. До них належать: одержання хабара; зловживання владою або службовим становищем; заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем; притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності; постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови; притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності; зловживання військовою службовою особою владою або службовим становищем.

До умовно корупційних відносяться злочини, склади яких мають не всі ознаки корупційності. До цієї категорії належать: порушення законодавства про бюджетну систему України; видання нормативних актів, що змінюють прибутки і витрати бюджету всупереч встановленому законом порядку; перешкоджання здійсненню виборчого права; підлог виборчих документів, приписки або неправильний підрахунок голосів; порушення таємниці голосування; порушення посадовою особою законодавства про референдум; порушення недоторканності житла громадян; переслідування громадян за критику, перевищення влади або посадових повноважень; провокація хабара; посадовий підлог; завідомо незаконний арешт, затримання або привід; примушування давати показання; невиконання судового рішення; бездіяльність військової влади. Суб’єктивна сторона цих злочинів не пов’язується з корисливою чи іншою особистою заінтересованістю; порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної приналежності чи ставлення до релігії; протидія законній підприємницькій діяльності; втручання у вирішення судових справ; втручання у діяльність працівника прокуратури, органу внутрішніх справ, безпеки. Суб’єктом вказаних злочинів можуть бути як приватні, так і службові особи.

Особливістю корупційних злочинів є те, що, будучи об’єднаними за вищезазначеними ознаками в окрему групу, вони можуть бути складовими й інших видів злочинів. Так, за місцем розташування у Особливій частині Кримінального кодексу України корупційні злочини можуть входити до злочинів проти основ національної безпеки України, проти власності, проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина, проти правосуддя у сфері господарської діяльності, службової діяльності, військових злочинів. За деякими кримінологічними ознаками корупційні злочини можуть бути причетні до економічної, професійної, організованої та інших видів злочинності. Але корупційні злочини повністю не співпадають із жодним іншим видом злочинів. Це цілком стосується й посадових, з якими найчастіше ототожнюють корупційні злочини. Річ у тім, що не всі посадові діяння є корупційними (взяти ту ж халатність, яка вчиняється з необережності). З іншого боку корупційні злочини не зводяться тільки до посадових.

Корупційна злочинність — це сукупність злочинів, що полягають у зловживанні посадовими особами органів державної влади чи місцевого самоврядування наданими їм повноваженнями у власних або третіх осіб інтересах.

Кримінологічна характеристика корупційної злочинності ускладнюється низкою моментів. По-перше, відсутністю в нашій державі правового поняття корупційних злочинів. По-друге, неповнотою офіційної статистики, яка фіксує лише окремі показники корупційних діянь. Проте отримати уявлення про стан, структуру, динаміку і географію корупційної злочинності в Україні, виходячи із статистичних даних, все ж таки можна.

Так, хабарництво становить 0,3—0,5 % від загальної кількості зареєстрованих злочинів. У 1990—1999 рр. спостерігалася тенденція до зростання хабарництва. Так, у 1990 р. в Україні було зареєстровано 420 випадків одержання хабара, 55 — посередництва в хабарництві і 524 — давання хабара. У наступних роках ці цифри були такими: у 1995 р. відповідно 1187, 84 і 589; 1996 р. — 1286, 77 і 542; 1997 р. — 1540, 76 і 600; 1998 р. — 1641, 89 і 718; 1999 р. — 1514, 109, 703. Отже, якщо у 1990 р. було зареєстровано 999 випадків хабарництва, то у 1999 — 2326 (+ 232,8 %).

Кількість засуджених за хабарництво характеризується такими показниками. У 1990 р. за одержання хабара було засуджено 77, давання хабара — 113, посередництво у хабарництві — 5 осіб. У наступних роках кількість засуджених за ці злочини відповідно становила: у 1995 р. — 209, 62, 11; 1996 р. — 306, 123, 9; 1997 р. — 305, 165, 13; 1998 р. — 351, 153, 4; 1999 р. — 315, 126, 10; 2000 р. — 383, 122, 6 осіб.

Аналіз наведених прикладів дає змогу констатувати суттєві розбіжності між кількістю зареєстрованих фактів хабарництва і осіб, засуджених за його вчинення. За виявленими у 1990 р. 420 фактами одержання хабара було засуджено лише 77 осіб, у 1997 р. за 1540 такими фактами — 305 осіб. Ще більш разючою ця різниця є для посередництва у хабарництві, за вчинення якого засуджується по кілька осіб на рік.

В останнє десятиліття спостерігалося зростання групового хабарництва, а в окремі роки відбувалися його “спалахи”. Так, якщо у 1990 році питома вага групового хабарництва становила 19,5 %, то у 1993 р. — 41,5 %, 1994 р. — 39,7 %.

У характеристиці хабарників відмічаються наступні тенденції:

1) зменшення кількості жінок—хабарників. Якщо у 1990 році вони становили 42 %, то у 1999 — 28,7 %;

2) підвищення освітнього рівня хабарників. Якщо у 1990 році 52,9 % хабарників мали вищу або середню спеціальну освіту, то у 1999 році таких вже було 84 %;

3) зменшення числа хабарників, які раніше вчиняли злочини. Якщо у 1990 році такі особи становили 3,2 %, то у 1999 — 1,8 %.

4) незначні коливання у віці хабарників. Зокрема, зменшилась кількість хабарників у віці 25—29 років (у 1990 р. таких було 15,3 %, 1998 — 11,1 %). Зате збільшилась частка хабарників у віці ЗО років і старше (у 1990 р. таких було 80,8 %, 1998 — 82,4 %). Спостерігається також збільшення числа хабарників, яким виповнилося 60 років. У 1996 році таких було 3,7 %, 1997 — 4,2 %, 1998 — 5,3 %, 1999 — 6,8 %[78].

Переважна більшість викритих фактів хабарництва стосувалася посадових осіб нижчої ланки (керівників структурних підрозділів підприємств, голів чи секретарів сільських рад, спеціалістів установ районного рівня, оперативних уповноважених, слідчих, інспекторів тощо). Це свідчить про те, що офіційна статистика не відображує реальних масштабів хабарництва, оскільки воно має дуже високу латентність. Варто зазначити, що такий стан речей у цій сфері притаманний не лише Україні, а й зарубіжним країнам, насамперед тим, що виникли на теренах колишнього СРСР. За експертними оцінками, із масиву реально існуючого хабарництва офіційно реєструється не більше одного відсотка цих злочинів.

Зловживання владою або посадовим становищем теж мають тенденцію до зростання. Якщо у 1990 р. таких злочинів було зареєстровано 594, то у 1999 — 5789. Це зростання переривалося лише у 1993 р., коли було зареєстровано 638 зловживань владою. Освітній рівень осіб, які вчиняють ці злочини, є найвищим серед усіх посадових злочинців. Так, у 1996 році частка осіб з вищою або середньою спеціальною освітою серед них становила 81,1 %, у 1999 — 87,7 %. Питома вага осіб, які вчиняють зазначені злочини, є найбільшою серед посадових злочинців. У 1999 році їх було 29,6 %, тоді як хабарників — 12,1 %, а осіб, що перевищили владу або посадові повноваження — 5,1 %[79].

Серед тих, хто зловживає владою чи посадовим становищем, досить велика частка жінок — близько 40 %.

Розкрадання державного або колективного майна шляхом привласнення, розтрати чи зловживання посадовим становищем мають найменші, порівняно з вище розглянутими злочинами, темпи зростання. За останні десять років вони зросли лише на 28,9 % (у 1990 році їх зареєстровано 10649, а 1999 — 13724). Найбільш поширений цей вид розкрадань у сільському господарстві, вугільній промисловості, торгівлі та на залізничному транспорті. Однак, якщо брати до уваги кількість осіб, які вчинили подібні розкрадання, то картина щодо найбільш криміналізованих галузей буде дещо іншою. У 1999 році питома вага цих злочинців у сільському господарстві становила 6,1 %, на транспорті — 7,8 %, у торгівлі і громадському харчуванні — 4,9 %, сфері приватизації — 52,6 %, банківської діяльності — 28 %, фінансів — 28,6 %, у митних органах — 64,8 %, судах та інших органах юстиції — 56,9 %.

Простежується зв’язок корупційної злочинності з організованою. У 1990 році в Україні було виявлено 371 організовану злочинну групу, з яких 6 були корумпованими. У 1993 році ці показники відповідно складали 621 і 34, у 1995 — 871 і 36, у 1999 — 1166 і 14. Із виявлених у 1990 році 1843 злочинів, вчинених організованими злочинними групами, корупційним був 101 злочин, тобто 5,5 %. У 1993 році цей показник становив 2,4 % (відповідно 2794 і 69 злочинів), у 1996 — 3 % (відповідно 6241 і 192 злочини), у 1999 — 2 % (відповідно 45476 і 934 злочини). Однак, до цих офіційних цифр треба ставитися досить скептично, і таку малу кількість корупційних злочинів можна пояснити лише перекручуванням статистичних даних заради прикрашування дійсності[80].

Глибше й точніше з’ясувати соціальну сутність і правову природу корупції допомагає встановлення механізму корумпованої поведінки, дослідження особи корупціонера. В науковому плані ця галузь кримінологічного аспекту корупції найбільш досліджена М. І. Мельником в розділі «Кримінологічна характеристика осіб, яки вчинили корупційні правопорушення»[81].

Спостереження за корупціонерами показують, що від інших видів правопорушників вони відрізняються передусім особливою соціальною позицією — наявністю владних повноважень, без яких не можуть вчинятися корупційні діяння.

Корупційна поведінка, як правило, проявляється у двох формах. Перша з них полягає у відхиленні особи, уповноваженої на виконання функцій держави, у своїй службовій діяльності від норм, встановлених правовими актами. Йдеться про зміну мотивації діяльності, ціннісних орієнтацій, трансформацію законослухняної особи в корупціонера. Займаючи певну посаду, така особа вважає за можливе неправомірно використати надані їй повноваження у власних інтересах чи інтересах інших осіб. При цьому відбувається поступове нарощування інтенсивності корумпованої поведінки, в результаті чого особа твердо стає на злочинний шлях, виявляючи все більш небезпечні корупційні прояви. Бувають і ситуативні корупціонери, які вчинюють злочини під впливом складних життєвих обставин.

Друга форма корумпованої поведінки характеризується тим, що зайнявши відповідну посаду особа вже зорієнтована на протиправне використання владних повноважень для наживи. Тобто вона цілеспрямовано йде до влади, щоб вчиняти корупційні злочини.

Проблема особи злочинця (правопорушника) у кримінології є однією з ключових. Її значущість визначається тим, що злочин (правопорушення), будучи актом свідомої людської поведінки, значною мірою обумовлюється сутністю і особливостями особи, яка обирає таку форму поведінки. Особа виступає як «елемент зв’язку» між певними соціальними умовами життя і злочинністю, є похідною від цих умов[82].

Як зазначає В. М. Кудрявцев, правопорушник з його свідомістю та волею – це центральна ланка, яка зв’язує причину та наслідок[83]. Визначення сутнісних ознак особи правопорушника, її основних ознак і властивостей є однією з обов’язкових умов здійснення ефективної протидії злочинності, насамперед в частині її запобігання.

Під особою злочинця розуміється сукупність соціальних та соціально значущих властивостей, ознак, зв’язків і відносин, що характеризують особу, яка винна у порушенні закону, і в поєднанні з іншими (неособистими) умовами та обставинами впливають на її антисуспільну поведінку[84].

Це поняття повністю може бути застосоване до особи, яка вчинила корупційне правопорушення, з тим лише уточненням, що такою є особа, яка вчиняє не лише корупційний злочин, а й інші корупційні діяння. Структуру та основні риси кримінологічної характеристики особи, яка вчинила корупційне правопорушення, як і особи злочинця, становлять такі основні групи ознак: соціально-демографічні ознаки; правові характеристики; соціальні ролі та соціальні статуси; моральні властивості та психологічні особливості[85].

Дослідження особи, яка вчинила корупційне правопорушення (корупціонера), показує, що від інших видів правопорушників така особа відрізняється передусім особливою соціальною позицією – наявністю владних повноважень, без яких не можуть вчинятися корупційні діяння. Корумпованою може бути лише особа, уповноважена на виконання функцій держави, тобто особа, яка має відповідний соціальний статус. Цей статус визначає реальні соціальні функції особи, обумовлені її становищем у системі суспільних відносин, і має для корумпованої особи надзвичайно важливе значення у трьох аспектах.

По-перше, без відповідного соціального статусу (без повноважень щодо виконання функцій держави, без включення у суспільні відносини щодо реалізації публічної влади) особа не може стати корумпованою – вона може зловживати владою або службовим становищем, використовувати їх в особистих інтересах чи інтересах третіх осіб, лише будучи офіційно наділеною ними.

По-друге, від соціального статусу (посади, яку особа обіймає; сфери її діяльності; рівня органу, в якому вона працює; характеру повноважень тощо) безпосередньо залежать характер корупційного правопорушення та його наслідки. Іншими словами, чим вищу посаду обіймає особа і чим більш значними повноваженнями вона наділена, тим небезпечнішим може бути вчинене нею корупційне правопорушення. З урахуванням цього мають визначатися особливості запобіжної та правоохоронної діяльності стосовно різних категорій осіб, уповноважених на виконання функцій держави. Зокрема, зміст антикорупційних вимог та обмежень має визначатися залежно від зазначених моментів, пов’язаних із соціальним статусом публічної службової особи.

По-третє, соціальний статус є тим фактором, який породжує проблеми із застосуванням антикорупційного законодавства, а саме ускладнює притягнення особи до відповідальності за вчинене корупційне правопорушення. Особа, наділена владними повноваженнями, має можливість не лише зловживати ними для задоволення своїх потреб чи потреб інших осіб, а й використовувати їх для захисту від дії закону, застосування правоохоронними органами антикорупційного законодавства щодо неї чи інших осіб. При цьому, чим вищу посаду вона обіймає, тим більше можливостей у неї для нейтралізації заходів соціального контролю.

Як свідчать результати проведеного дослідження, у правоохоронних органів існують проблеми із застосуванням антикорупційного законодавства, пов’язані із посадовим статусом осіб, які вчинили корупційні правопорушення. Аналіз складу осіб, які притягуються до відповідальності за порушення антикорупційного законодавства, у тому числі Закону України «Про боротьбу з корупцією», за їх соціальним статусом, дає підстави для висновку про те, що вістря зазначеного законодавства використовується відносно низових ланок державного апарату та органів місцевого самоврядування. Значною мірою це обумовлене тим, що службовці таких ланок органів державної влади та органів місцевого самоврядування мають найменший, так би мовити, фактичний посадовий імунітет – їм не завжди вистачає владних та інших можливостей для того, щоб не допустити їх притягнення до відповідальності за порушення антикорупційного законодавства.

Корупція буде існувати доти, поки не будуть соціально справедливо співіснувати потреби суспільного розвитку з рівними можливостями в користуванні соціальними й матеріальними благами, забезпечувані реальним правовим порядком життя всього суспільства. Можна впевнено стверджувати, що корупція буде існувати доти, поки знаряддям організації суспільства є бюрократична держава.

Таким чином, можна зробити декілька головних висновків:

· як соціальне явище корупція конкретно проявляється в різного роду діяннях, частина яких підпадає під критерій злочинних і переслідується не тільки в дисциплінарному, але і в кримінальному порядку. Найбільш розповсюджена корупційна діяльність серед офіційно залучених в систему управління або уповноважених на виконання публічних функцій державних, муніципальних, громадських службовців, а також представників бізнесу, які використовують свій службовий або економічний і політичний статус для позазаконного здобування групової або особистої користі;

· поняття “корупція” має важливе методологічне значення не тільки для визначення усього кола дій, які вважаються корупційними, але й для аналізу організованої злочинності в політиці, економіці, судочинстві, соціальній сфері, в шоу-бізнесі, спорті та інших галузях людської діяльності;

· визначення змісту і пізнавальних функцій поняття “корупція” є відправним пунктом в законотворчій діяльності, оскільки закон буде дієвим, коли охопить явище в системній, структурно-функціональній формі, в тісному зв’язку з конкретно-історичними умовами і практикою правоохоронної роботи;

· правотворення доводить свою практичність і ефективність тільки на підставі розв’язання конкретних проблем. Правова наука в аналізі корупції повинна реалізовувати потребу творення несуперечливих та прозорих систем норм протистояння корупції. Прагнення створити системні відносини між правовим нормами не повинно мати на меті впровадження ідеального правового порядку як замкнутої логічної системи, в якій з кількох правових аксіом можна було б вивести всі правові положення. Корупція пристосовується до конкретно-історичних умов, мімікрує, набуває нових рис, тому юриспруденція шукає відповіді на конкретні питання справедливості і порядку, ефективної боротьби з корупцією;

· право є результатом досвіду і виростає з аналізу практики і з експерименту. Боротьба з корупцією з допомогою науково обґрунтованого і практично орієнтованого закону є нагальною, правовою, політичною і моральною потребою системного бачення і розв’язання проблеми не тільки через пошук правових аргументів, а й з використанням функції правової норми як інструменту для досягнення певних базових цілей держави і суспільства у соціальній дійсності. Тому автор пропонує таке кримінологічне визначення: корупція – це унікальне по своєму втримуванню, багатопланове, асоціальне явище, що носить протиправний, аморальний і корисливий характер. Корупція – це діяльність або навмисна бездіяльність, які своїм результатом мають порушення закону, використання посадового становища для незаконного збагачення або отримання вигод, які порушують права інших соціальних суб’єктів: держави, недержавних організацій та установ, колективів, осіб.

Розділ ІV Cучасна корупція в Україні як транснаціональне явище

Корупція як знесилення держави в її політичних, правових і соціальних функціях, є не менш руйнівною силою ніж фанатизм, волюнтаризм і тоталітаризм. Це зрозуміли учені і політики усього світу. Вони сьогодні тлумачать підрив державності організованими злочинними угрупованнями з допомогою корупції як глобальну транснаціональну проблему, не відкидаючи специфіку корупції у кожній країні. Експерти міжнародних організацій, в тому числі ООН, підкреслюють, що корупція поглиблює нестабільність сучасної цивілізації нарівні з техногенними, екологічними і демографічними глобальними проблемами сучасного суспільства[86].

Отже, кожна держава, розглядаючи корупцію, як проблему національної безпеки, змушена розглядати її і як проблему міжнародної злочинної корпоративності, яка прагне підім’яти під себе державу, право і закон, як в світовому, так і в субрегіональному масштабі. Ослабленні будь-якої сучасної держави, особливо з числа так званих “центрів сили”, підриває баланс світових сил, порушує стійкий стан світу. Наприклад корумпованість Росії, України та інших пострадянських країн суттєво позначилась на світовій стабільності. На думку фахівців, прямі збитки України від корупційних проявів складають щороку до 30 % річного бюджету, включаючи незаконне вивезення капіталу, ухилення від сплати податків і т. ін[87].

Корупція, як інтернаціональне, глобальне явище, притаманне усім країнам, незалежне від політичного устрою і рівня економічного розвитку. Справа лише в масштабах і в формах участі у корупції урядових структур. Ні одна країна, ні одна транснаціональна компанія не може вважати себе застрахованою від корупції.

Отже спробуємо дати визначення транснаціональної корупції.

Декларація Організації Об’єднаних Націй «Про боротьбу з корупцією і хабарництвом у міжнародних комерційних операціях», прийнятою Генеральною асамблеею ООН 20 листопада 1996 року визначає міжнародне хабарництво, якє є централною ланкою транснаціональної корупції, наступним чином:

а) пропозиція, обіцянка або передача будь-яких виплат, подарунків, або інших благ, прямо, або побічно, будь-якою приватною або державною корпорацією, в тому числі транснаціональною корпорацією, окремою особою якої-небудь держави будь-який державній посадовій особі або обраному представникові іншої країни як неправомірної винагороди за виконання або утримання від виконання цією посадовою особою або представником своїх обов’язків у зв’язку з тією чи іншою міжнародною комерційною операцією;

б) вимога, прийняття, або отримання, прямо або опосередковано, будь-якою посадовою особою або обраним представником будь-якої держави виплат, подарунків, або інших благ у будь-якої приватної або державної корпорації, в тому числі транснаціональної корпорації, або окремої особи з іншої країни, як неправомірної винагороди за виконання, або утримання від виконання цією посадовою особою або представником своїх обов’язків у зв’язку з тією чи іншою міжнародною комерційною операцією[88].

Під час розвитку суспільства, корупція, поряд з іншими формами поведінки, що відхиляється, розвивалася, відповідаючи провідним процесам в економіці, політиці, інших галузях соціального життя. Особливо очевидний цей процес у даний час, коли світове співтовариство інтенсивно інтегрується, а глобалізація стала природною ознакою не тільки міждержавних відносин і економічної діяльності, але і життя якщо не кожного представника людства, то всіх соціальних груп, категорій населення поза залежністю від території їхнього проживання.

Так, у підтвердження даної тези, у статті “Розкладати і підкуповувати”, Б.Грабовський відзначає, що корупція йде в ногу з глобалізацією і здобуває вже міжнародний характер. Вона усе більше втрачає національний колорит і розробляє універсальну методику[89].

З даною точкою зору цілком згодні також А.Г.Корчагін та А.М.Іванов. Вони вказують, що глобалізація соціальних і економічних процесів породила і глобалізацію злочинності, роблячи її усе більш організованою, транснаціональною і витонченою. Звідси і поняття “транснаціональна корупція”, що існує у вигляді підкупу іноземних посадових осіб з метою одержання можливості вести і продовжувати економічну діяльність у якій-небудь країні або одержати яку-небудь перевагу. Транснаціональна корупція має дві сфери основного застосування: міжнародне економічне співробітництво і транснаціональна організована злочинність[90].

Таким чином транснаціональну корупцію можна визначити як діяльність, спрямовану на незаконний вплив на іноземних посадових осіб з метою здійснення в цій країні економічної діяльності чи отримання незаконних переваг чи преференцій. Під незаконним впливом слід розуміти дії економічного, політичного та іншого характеру, які містять в собі ознаки незаконної корисливої спрямованості та порушують відповідне національне законодавство.

Корупція в міжнародному економічному співробітництві здійснюється при створенні підприємств за участю іноземного капіталу, при реалізації інвестиційних проектів і приватизації державної власності, при вирішенні проблем розділу ринків для збуту продукції й в інших формах.

Так, наприклад, по оцінках фахівців у країнах ЕС тільки за один рік (із травня 1997 по квітень 1998) у міжнародному будівництві на підкуп іноземних чиновників було витрачено до 30 млрд. доларів; у міжнародній торгівлі зброєю щорічно на хабарі витрачається близько 2,5 млрд. доларів[91].

Іншої, ще більш небезпечною сферою, з якою зв’язана транснаціональна корупція, є транснаціональна організована злочинність. У світі, що постійно міняється і стає більш взаємозалежним, довгострокові наслідки такого зв’язку заслуговують на увагу і вживання конкретних заходів[92]. Власне цей вид корупції виступає одним із принципів діяльності транснаціональної організованої злочинності, що створює умови, які сприяють одержанню надприбутків при реалізації транснаціональними злочинними організаціями своїх операцій. Одночасно вона дозволяє здійснювати таку діяльність при відносно низькому ризику втручання з боку правоохоронних органів. Таким чином, корупція є і способом захисту транснаціональних злочинних організацій від соціального контролю, забезпечуючи їхню безпеку. В цьому аспекті транснаціональну корупцію можна визначити як принцип діяльності транснаціональної організованої злочинності за допомогою якого створюються умови, які сприяють отриманню надприбутків при здійсненні транснаціональними злочинними організаціями своєї діяльності.

Корупція завжди була одним із кращих засобів використовуваних організованими злочинними угрупованнями, складовою частиною їхньої стратегії і тактики, який віддавалася перевага перед використанням відкритого насильства. Виплачувані у виді хабарів гроші вважаються лідерами організованої злочинності гарним інвестуванням, свого роду накладними витратами, виправданими з погляду “справи”, оскільки це в значній мірі збільшує шанси на успіх і ймовірну безкарність, чи знижує навіть зводить нанівець небезпеку виявлення злочину з усіма втратами, до яких це може привести[93].

Транснаціональна корупція в багатьох регіонах світу стає нормою, і транснаціональна організована злочинність є тільки одним з численних видів бізнесу, що використовують хабар для реалізації своїх інтересів.

Одна з груп дослідників зводить транснаціональну корупцію до корупційної діяльності, яка розповсюджується на декілька країн і порушує законодавство декількох держав. В такій позиції є своя логіка. Але інколи корупційна діяльність в одній країні може впливати на багато держав. Наприклад ситуація з південно-корейською автомобільною корпорацією “Деу”, яка була звинувачена в корупційних діях у Південній Кореї, а це відгукнулось в багатьох країнах (в Україні теж були такі звинувачення, але вони не спирались на конкретні факти та прізвища). Є точка зору, що можна прирівняти поняття “транснаціональна корупція” і “міжнародна корупція”. На наш погляд, не можна зводити транснаціональну корупцію до корупційних дій на міжнародній арені. Більш логічно вважати транснаціональною корупцією явищем корупції, яке має спільні риси в декількох (або багатьох) країнах і має вплив на безпеку в субрегіоні або світі. Якщо ми маємо факт корупції у м. Васильків, який не впливає на національну безпеку України в європейському або світовому масштабі, то це локальна корупція (таке явище можна вважати локальною корупцією, яка складаєцься з одного або декількох корупційних правопорушень ). Якщо ми маємо корупцію в сфері озброєнь, переміщень наркотиків із держави в державу, торгівлі “живим товаром”, відмиванні “брудних грошей” яка зачіпає інтереси декількох держав, або глобальні інтереси безпеки – тоді це транснаціональна корупція.

Суб’єктами транснаціональних корупційних відносин можуть бути національні уряди, міжнародні організації, банки, фонди, благодійні організації, злочинні угруповання і т. д. Для прикладу можна навести декілька груп суб’єктів транснаціональної корупції:

1) транснаціональні компанії, банки, фонди пов’язані корупційними зв’язками з президентами, урядами, управлінським апаратом, державними службовцями з метою захоплення ринків, природних ресурсів, тощо. Інколи уряди країн сприяють транснаціональним корпораціям, банкам, іншим установам у корупційної діяльності.

2) національні уряди, організації, фінансово промислові групи дають хабарі, або надають незаконні привілеї власним державним, або приватним ТНК, національних або міжнародних банків, фондів, злочинних угруповань, щоб отримати нові технології, інвестиції, займи, отримати шляхи виходу на нові ринки і т. д.

3) купівля ТНК або іншими, в тому числі злочинними організаціями різними засобами (хабарі, послуги і т. д.) окремих політиків, чиновників, з використанням їх як “агентів впливу” або для незаконного лобіювання своїх інтересів. Тут інколи важко розрізнити лобіювання, послуги від незаконних дій, які близькі до шпіонажу, державної зради та інших важких кримінальних злочинів.

Визнання проблеми корупції як транснаціонального явища зовсім не означає, що тут тільки міжнародна проблема, якою повинні займатися тільки міжнародні організації, наприклад Організація Об’єднаних Націй. Це комплексна проблема. Головна роль в боротьбі з корупцією відводиться самим державам, які зобов’язані прийняти адекватні заходи для протидії корупції і забезпечити їх реалізацію відповідним регламентуючим законодавством.

Транснаціональною корупцію роблять не тільки хабарі іноземних посадових осіб або посадових осіб міжнародних організацій і хабарництво з боку ТНК. Не менш важливу роль тут грає подібність форм корупції у різних державах, формування транснаціональних злочинних угруповань, які використовують корупцію як засіб злочинного впливу на держави, регіони, організації, осіб, а також перетворення корупції в проблему глобальної безпеки, останнє вже визнає ООН і організації Європейського Союзу.

Ще в листопаді 1996 року Комітет Міністрів Ради Європи, прийняв програму дій по боротьбі з корупцією. В рамках даної Програми було підготовлено дві конвенції – Кримінально-правова конвенція про корупцію і цивільно-правова конвенція про корупцію. В офіційних текстах англійською мовою – “Сriminal Law Convention on Corruption” (ETS №173), “Civil Law Convention on Corruption” (ETS №174).

Більш впливова, на наш погляд, Цивільно-правова Конвенція про корупцію, яка маю теоретико-методологічний характер і дозволяє конкретній країні застосувати узгоджені положення в національному законодавстві. Це перша спроба встановити в рамках Ради Європи загальні міжнародні правила цивільно-правового, цивільно-процесуального характеру в контексті боротьби з корупцією.

Конвенція складається з преамбули і трьох глав: “Заходи, прийняття яких необхідно на національному рівні”, “Міжнародне співробітництво і контроль за виконанням”, “Заключні положення”.

Важливою ознакою Конвенції є те, що вона дає розгорнуте визначення корупції: “Для цілей теперішньої Конвенції, “корупція” означає вимогу, пропозицію, надання або прийняття, прямо або опосередковано, хабаря або будь-якої іншої неналежної переваги або можливість цього, яке веде до порушення належного виконання обов’язків або поведінки, які вимагаются від особи, яка отримала хабара, неналежну перевагу або можливість цього” (ст. 2).

Таким чином транснаціональну корупцію остаточно можна сформулювати як вимогу, пропозицію, надання або прийняття посадовою особою, прямо або опосередковано, хабаря або будь-якої іншої неналежної переваги або можливість цього від іноземної особи, установи чи организації, яке веде до порушення належного виконання обов’язків або поведінки, які вимагаются від особи, яка отримала хабара, неналежну перевагу або можливість цього. Тобто визначення транснаціональної корупції схоже з визначеннями корупції національною, за однієї відмінності – наявності іноземного суб’єкту серед учасників корупційних відносин.

В цивільно-правовій Конвенції визначені наступні головні аспекти боротьби з корупцією:

цивільно-правова відповідальність за збитки, заподіяні корупційними діями, в тому числі відповідальність держави, у випадку спричинення збитків діями державних службовців, при виконанні останніми їх посадових обов’язків;
відшкодування збитків, які заподіяні корупційними діями, юридичних і фізичних осіб, яке може покривати матеріальні збитки, не отриманий прибуток і моральну шкоду;
строки позовної давності щодо вимог про відшкодування збитків, які заподіяні корупційними діями;
недієвість договорів або контрактів, які пов’язані з корупцією;
захист працівників, які повідомили про свої обгрунтовані підозри про здійснення корупційних дій;
прозорість і кваліфікованість фінансової звітності і аудіту;
ефективні процедури збору доказів;
винесення судових рішень, які необхідні для охорони прав та інтересів сторін протягом розгляду в суді справ, які пов’язані з корупційними діями;
співробітництво з питань, пов’язаних з цивільним судочинством по справам з корупції: надання документів, отримання доказів за кордоном, розмежування юрисдикції, визнання і виконання іноземних рішень, визнання і стягнення судових витрат і т. д.

Тобто співробітництво з усіх питань у відповідності з положеннями відповідних документів про співробітництво з цивільно-правових і господарчих питань.

Будь-яка держава, яка підписала або приєдналась до Конвенції, до моменту вступу для неї в силу Конвенції, автоматично стає членом Групи Держав проти Корупції (GRECO). GRECO здійснює контроль за виконанням даної Конвенції, визначальних (керівних) принципів боротьби з корупцією та інших угод або правових документів, які прийняти Радою Європи у відповідності з програмою дій проти корупції.

Конвенція була відкрита для підписання 4 листопада 1999 року. Сторонами Конвенції можуть бути як держави-члени Ради Європи, так і держави, які не є її членами, але приймали участь у її розробці. Особливістю Конвенції і те, що вона може бути підписана Європейським Союзом як колективною організацією.

За даними на 2005 рік, Конвенція була підписана 52 державами, в тому числі Бельгією, Німеччиною, Італією, Францією, Швецією, Україною, Туреччиною. Конвенція підлягає ратифікації і вона вступила в силу після 14 ратифікацій.

Ця Конвенція стала методологічною і теоретичною базою для внесення змін і доповнень в українське цивільне, цивільно-процесуальне, трудове і фінансове законодавство.

Визнання проблеми корупції транснаціональним явищем і фіксація цього факту в міжнародних документах (як наприклад в Цивільно-правовій Конвенції про корупцію і Кримінально-правовій конвенції про корупцію) зобов’язує держави і учасниці конвенцій і угод прийняти адекватні заходи для протидії корупції і забезпечити їх реалізацію відповідним регламентуючим законодавством і конкретними діями по реалізації цього законодавства. Головна роль в боротьбі з корумпованістю влади відводиться комплексному вирішенню внутришньодержавних проблем. І це дуже важливо з методологічного боку розуміння проблем боротьби з корупцією. Міжнародне співробітництво є лише окремою ланкою у сукупності заходів, які здійснює держава. Отже, врахування світового досвіду боротьби з корупцією, використання міжнародних документів і міжнародної допомоги ефективне лише за умови цілеспрямованої боротьби з корупцією держави та інститутів громадського суспільства, до чого, звісно, прагне Україна.

Загальновизнано, що однієї з основних задач будь-якої стратегії протидії впливу організованої злочинності є боротьба з корупцією. Боротися з цими явищами можливо тільки за допомогою міжнародного співробітництва, особливо з огляду на витонченість і гнучкість транснаціональних злочинних організацій.

Боротьба з корупцією може приймати самі різні форми. Варто враховувати, що внаслідок самого характеру і складності корупції, особливо на транснаціональному рівні, для її попередження потрібно приймати комплекс різних заходів. Як правових, так і адміністративних. Ступінь взаємодоповнюваності і пропорційної взаємозалежності цих мір залежить від специфічних адміністративних структур кожної країни і її конкретних проблем. При цьому необхідна збалансованість між уживанням належних заходів для попередження корупції і небезпекою надмірного регулювання, що може стримувати економічну активність.

Одним з найбільш діючих засобів правової боротьби з корупцією і її транснаціональними формами є кримінальне переслідування найбільш небезпечних її проявів. Тверде кримінальне законодавство, що регламентує серйозне покарання за корупційні злочини, та його ефективне застосування є одним з необхідних факторів, без якого боротьба з цим явищем ефемерна.

Немаловажним фактором боротьби з транснаціональною корупцією є і твердий контроль за легалізацією злочинних доходів. Нерідко саме використання механізмів відмивання грошей виводить корупціонерів на міжнародний рівень їхньої діяльності.

Однак крім прийняття такого законодавства необхідно ще і забезпечити ефективний механізм його застосування, а також програму діючих запобіжних заходів.

Але ж корупція – соціальне явище, боротьба з яким не може зводитися лише до кримінально-правових заходів впливу. Невипадково в багатьох країнах давно приділяється велика увага чіткому визначенню посадових обов’язків державних службовців і детальному розмежуванню належного і неналежного в поведінці чиновників. Так, наприклад у США і Канаді, прийняті закони – своєрідні Кодекси честі чиновників, що містять “норми, спрямовані на протидію корумпуванню державного апарату шляхом детальної регламентації способів задоволення державними службовцями своїх приватних інтересів таким чином, щоб це не суперечило службовим обов’язкам і не завдавало матеріального і, що не менш важливо, морального збитку конкретному державному органу і в цілому державі”[94].

Основним принципом попередження корупції є перекриття можливих шляхів використання посадових повноважень службовцями в корупційних цілях за допомогою, наприклад, поліпшення адміністративно-управлінського механізму. Розслідування підозрілих випадків, а також перевірка джерел доходів державних службовців, є ще одним дійовим заходом для профілактики будь-якого виду корупції.

Немаловажне значення грає і серйозно розроблений соціальний захист посадових осіб. Вона дозволяє почувати їхню впевненість у перспективному майбутньому, стабільність їхнього економічного становища, захищеність від можливих соціальних катаклізмів.

Крім того, необхідна суспільна підтримка такої боротьби, коли суспільна думка висвітлює усі прояви корупції і самих корупціонерів, що здійснюють таку діяльність; коли при здійсненні навіть незначного корупційного злочину безнадійно страждає репутація такого службовця і робить неможливою його подальша кар’єру. У цьому зв’язку неоціненна допомога з боку засобів масової інформації.

Міжнародні організації за допомогою дійсно погодженого підходу в областях своєї компетенції можуть відігравати ключову роль у боротьбі проти корупції й у розширенні міжнародного співробітництва в цій області. Об’єднання зусиль таких організацій дозволило б у максимальному ступені розширювати міжнародне співробітництво і координацію дій при здійсненні заходів як регіонального, так і міжнародного масштабу.

Допомога програмам структурної перебудови й інші види допомоги, що сприяють поліпшенню економічної діяльності, можуть непрямим образом зробити допомога в боротьбі з корупцією в рамках більш цілеспрямованої політики. Крім того, одним з найважливіших факторів, у принципі, що дозволяють ефективно боротися з корупцією, є політична воля керівництва тих країн, у яких корупція загрожує розвалом усієї державної системи. Такою країною, на думку автора, безумовно є і Україна, на жаль.

Комплексне здійснення названих і інших мір можуть перетворити корупцію з діяльності, яка надає високі доходи і не сполучену з великим ризиком діяльність у діяльність, результатом якої є низькі доходи і сполучене з великим ризиком зайняття.

В галузі нормативного регулювання найбільш слабою ланкою протидії транснаціональної корупції на національному рівні в Україні є:

недосконалість внутрішньодержавного кримінально-процесуального законодавства, яке регулює сферу доведення провини у в кримінальних справах. Предмет доведення корупції є найбільш складним і містить специфічні ознаки. Особливо в частині, яка пов’язана з використанням міжнародних економічних і фінансових структур. Нерідко злочинна діяльність корупціонерів посилена (і убезпечена) їх посадовим статусом, що створює реальні можливості для нейтралізації доказів (статус депутата Верховної Ради, суддів, урядовців і т. д.). Ці обставини вимагають більш чітких законодавчих процедур, скерованих на усунення таких перепон;
відсутність кримінально-процесуальних норм в діючому КПК України, які б регулювали міжнародне співробітництво в кримінальних справах;
діючі міжнародні договори України на двохсторонній або багатосторонній основі не можуть заповнити названі прогалини, хоча і враховують обов’язковість ключового правила сучасної міжнародної взаємодії;
застосування внутрішньодержавних кримінально-процесуальних норм при виконанні міжнародних доручень іноземних держав. Цім підкреслюється необхідність розвитку і удосконалення українського національного процесуального законодавства;
недосконалість національного кримінально-процесуального законодавства і діючих міжнародних договорів України по здійсненню правової допомоги в кримінальних справах, відсутність спеціального регламентування міжнародного співробітництва в сфері кримінальної юстиції значною мірою виключають країну з позитивної взаємодії з іншими державами і негативно впливає на вирішення її внутрішніх проблем, в тому числі і в питаннях боротьби з корупцією, створює умови і передумови для заповнення вакууму іноземними правовими системами на шкоду інтересам України;
недостатня уніфікація українського законодавства ні з законодавством Європейського Союзу, ні з законодавством Росії та інших країн СНД.

Міжнародне співробітництво України з іншими країнами з питань корупції в такій ситуації не спроможна протидіяти корумпованості чиновників ні в самої Україні, ні за її межами. Тому варто ще раз наголосити на реалізації методолого-теоретичного потенціалу згаданих вище конвенцій в нашому національному законодавстві. Особливо в частині захисту свідків, збору доказів і порядку взаємодії і співробітництва національних правоохоронних органів і органів юстиції, які містять у собі процедури, засновані на свідомому досвіді внутришньодержавної кримінальної політики і способах ії реалізації в процесі розслідування кримінальних справ про корупцію; обміну інформацією і т. і.

На виконання узятих на себе зобов’язань Україна повинна враховувати ці конвенції в нормах Кримінально-процесуального Кодексу, а також втілити концептуальні основи міжнародного співробітництва у вигляді спеціальних процедур здійснення правової допомоги в справах про корупцію в національному законодавстві. Насамперед потрібен спеціальний закон про видачу осіб, які здійснили корупційні дії в інших країнах, а також законодавча уніфікація поняття корупції в українському законодавстві у відповідності з документами Європейського Союзу.

Сьогодні в Україні багато робиться для здійснення порівняльного аналізу досвіду розробки і реалізації як національного, так і іноземного законодавства, щоб розв’язати проблему гармонізації законодавства Україні й країн Європи у різних сферах. З наукової точки зору ця проблема розглядається на “круглих столах” в наукових і навчальних установах України.

Однією з принципових умов надання міжнародної допомоги в кримінальних справах з корупції є судова перспектива справи. Тому процесуальний стан особи, видача якої може бути зажадано, має важливе значення. Діюча міжнародна практика надання допомоги в кримінальних справах припускає затримання осіб, які підпадають під юрисдикцію України в зв’язку із здійсненням корупційного злочину. Але вона не завжди відповідає концептуальним основам міжнародного співробітництва. Тому Україна роками не може добитись видачі своїх громадян, які затримані в інших державах за злочини, в тому числі здійснені частково і в Україні. Жодна іноземна держава не наділена правом здійснення кримінальної юрисдикції у відношенні осіб, які підпадають під дію кримінального закону України. Тому іноземні держави можуть лише виконувати доручення України в обсязі, якій визначає українська сторона – арешт, екстрадиція і т. д., але не приймати процесуальні рішення в кримінальних справах замість неї.

Наприклад, виконання доручення іншій держави про видачу можливо лише при наявності міри припинення злочину у вигляді взяття під варту, яку обрала українська сторона, і іде за висуванням обвинувачення, але не передує йому. Для притягнення особи у якості звинуваченого необхідна сукупність доказів, що складає основу процесуального рішення про це (постанову). Але наявність достатніх доказів не передбачено для затримання осіб за підозрою в скоєнні злочину, які затримуються до пред’явлення обвинувачення. Доручення може виноситись виконання за кордоном лише обраної міри припинення злочину на основі санкціонованого в установленому порядку постанови українського слідчого. Ці правила мають особливе значення у справах по відношенню до корупціонерів, які займають високі державні посади.

Контроль у вигляді прокурорського нагляду за дотриманням законодавства у сфері боротьби її транснаціональною корупцією у відношенні до сфери взаємодії з іноземними державами в Україні тільки складається як система законодавчо визначених і процесуально відпрацьованих заходів. В загальному плані він регулюється статтею 121 Конституції України, де вичерпно окреслений перелік функцій прокуратури, до яких у рамках кримінального процесу відноситься підтримання обвинувачення в суді та нагляд за додержанням законів, органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство.

Повноваження прокурорів по здійсненню нагляду за додержанням законів органами дізнання і досудового слідства визначено Законом України “Про прокуратуру” та кримінально-процесуальним кодексом однаковою мірою і для корупції всередині країни і для транснаціональної. Крім того прокурори особливо уважно вивчають справи з обвинувальним висновком, коли вони відносяться до сфери міжнародних відносин, та, наскільки відомо з заяв керівників Генеральної прокуратури України, консультуються з відомствами, які відповідають за міжнародні відносини України.

Таким чином, на сьогодні прокурори наділені досить широкими повноваженнями і на стадії дізнання і на стадії досудового слідства, і в загальному плані, здійснюючи нагляд за виконанням законів слідчими органами. Дещо інша ситуація склалась у сфері оперативно-розшукової діяльності. Повноваження прокурорів щодо здійснення нагляду за оперативно-розшуковою діяльністю не згруповані у жодному з законів України, хоча пропозиції у цьому відношенні вже давно їдуть від наукових установ. На практиці, виходячи з загальних положень закону “Про прокуратуру”, а також спеціальних норм, що містяться у Законах України “Про оперативно-розшукову діяльність” та “Про организаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” прокурори перевіряють законність ведення оперативно-розшукової діяльності, виходячи із наявності та законності заведення оперативно-розшукових справ, додержання строку їх ведення, наявності дозволу суду чи санкції прокурора у випадках тимчасового обмеження прав і свобод громадянина. Крім того, прокурорам надано право тимчасово санкціонувати тимчасове (до 10 діб) опечатування архівів, кас, приміщень, накладання арешту на грошові кошти та інші цінності фізичних та юридичних осіб, вилучення предметів і документів, а також санкціонувати застосування технічних засобів для отримання інформації, крім тих, на які дозвіл дається судом.

Практика показує, що найбільше нарікань викликає з боку бізнесменів положення про тимчасове (до 10 діб) опечатування архівів, кас, приміщень, накладання арешту на грошові кошти, та інших цінності фізичних і юридичних осіб, вилучення предметів і документів. В силу того, що ця норма викладена в законі без чіткої регламентації, вона перетворилась у засіб конкурентної боротьби, в тому числі з допомогою корупційних засобів. Контент-аналіз засобів масової інформації та інформації про так звані “гучні справи” показує, що влада і мафіозно-корумповані угруповання використовують цю норму для знищення політичних опозиціонерів, економічних конкурентів, “неслухняних” бізнесменів. Особливо небезпечна ця норма, якщо вона застосовується масово і без чіткої регламентації, в сфері міжнародного економічного співробітництва. Що означає на 10 діб паралізувати діяльність фірми, яка співпрацює з зарубіжними партнерами? Це фактично знищити її економічно або морально. Тобто ця норма, замість боротьби з корупцією, породжує корупцію, оскільки чиновник (хай і прокурор) вирішує: паралізувати організацію чи фірму, або ні. Недостатньо конкретизований закон завжди перетворюється в засіб свавілля влади і корупціонерів[95]. Застосування цієї норми повинно бути суворо обґрунтовано.

Однією з характерних рис транснаціональної корупції є те, що вона майже рівномірно розвивається і поширюється в субрегіонах. Це може відноситись для зон Північної і Південної Америки, для Європейського Союзу, постсоціалістичних країн Центральної Європи і Балтії, для країн СНД, окремих регіонів Азії та Африки. Існують зони з нечіткими кордонами, де існує майже однаковий рівень корупції. Наприклад, в країнах СНД рівень корупції коливається незначно. Особливо, якщо брати для порівняльного аналізу Росію і Україну. Приблизна кількість зафіксованих випадків корупції на 100 000 населення буде однаковою.

Вважаю за доцільне більш детально розглянути порівняльну статистику Трансперенси Интернешнл за 2005 рік. Взагалі, Трансперенси Интернешнл, створене в 1993 році, є провідним всесвітнім суспільним рухом по протидії корупції. На 2005 рік до складу руху входить більше 90 відділень по усьому світі. Секретаріат Трансперенси Интернешнл перебуває в Берліні, Німеччина[96].

Дослідження «барометр Світової Корупції 2005» – щорічне дослідження міжнародного руху Трансперенси Интернешнл, засноване на опитуванні 55,000 громадян з 69 країн, проведеному агентством Гэллап Интернешнл за замовленням Трансперенси Интернешнл у період із травня по жовтень 2005 року. В Україні дослідження проводилося в травні 2005 року.

Глобальний погляд на корупцію:

відповідаючи на запитання про зміни в сфері корупції за останні три роки, представники 48 країн з 69 заявили, що рівень корупції в їхніх країнах підвищився;

у шести країнах була виражена думка, що рівень корупції за останні три роки трохи знизився: у Колумбії, Грузії, Індонезії, Гонконгу, Кенії й Сінгапурі;
в 13 країнах, – у Болівії, Венесуелі, Коста-Рике, Домініканській Республіці, Еквадорі, Індії, Ізраїлеві, Нікарагуа, Нігерії, Панамі, Парагваї, Перу й на Філіппінах, – більше 50 відсотків опитаних відзначили, що, на їхній погляд, корупція в їхніх країнах сильно зросла;
жителі Африканських і Латиноамериканських країн найбільше негативно оцінюють корупційне минуле своїх країн.

Наскільки поширене хабарництво? Поширеність хабарництво сильно різниться від країни до країни. З одного боку, дуже незначний відсоток родин із групи економічно розвинених країн платив хабара протягом останнього року. З іншого боку, досить значний відсоток родин із країн Центральної й Східної Європи, Африки й Латинської Америки були змушені витрачати свої кошти на хабарі в останні дванадцять місяців.

Таблиця 1: Країни й поширеність хабарництва

Питання – чи давали Ви (або хтось із проживаючих разом з Вами людей) хабара хоч раз за останні 12 місяців?Відповідь – Так	31% – 50%	Камерун, Парагвай, Камбоджа, Мексика
	11% – 30%	Ефіопія, Гана, Гватемала, Литва, Молдова, Нігерія, Румунія, Того, Болівія, Чехія, Домініканська Республіка, Еквадор, Греція, Індонезія, Індія, Кенія, Пакистан, Перу, Росія, Сенегал, Сербія, *Україна*
	5% – 10%	Аргентина, Болгарія, Боснія й Герцеговина, Колумбія, Хорватія, Косово, Люксембург, Македонія, Малайзия, Нікарагуа, Панама, Філіппіни, Польща, Південна Африка, Таїланд, Туреччина, Венесуела
	Менш чим 5%	Австрія, Канада, Коста-Рика, Данія, Іспанія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Гонконг, Ісландія, Ірландія, Ізраїль, Японія, Південна Корея, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Сінгапур, Швейцарія, Тайвань, Великобританія, Уругвай, США

Доходи, розраховуючи на душу населення й купівельна спроможність значно відрізняються від країни до країни, що веде до того, що економічне значення хабарів для окремих осіб або родин також по-різному в різних країнах. Барометр включає оцінки респондентів відносно вартості хабарів в 19 країнах. Із зібраних даних треба, що, очевидно, видатки домашніх господарств Африки на хабарі становлять відносно більшу частку в їхніх річних доходах[97].

Таблиця 2: Розміри хабарів у частках ВВП на душу населення

Середні суми хабарів розраховуючи на домашнє господарство в рік у відсотках ВВП на душу населення (2003)	> 20%	Камерун, Гана, Нігерія
	10-20%	Індія, Кенія, Молдова, Того, *Україна*
	<10%	Болівія, Домініканська Республіка, Гватемала, Литва, Мексика, Пакистан, Парагвай, Перу, Румунія, Росія, Сербія

Таблиця3: Видатки на хабарі

Хабара, сплачені домашніми господарствами за попередніх 12 місяців	Номінальний обсяг у дол. США за поточним курсом	Обсяг у дол. США по паритеті купівельної спроможності (2003)
Болівія	66	190
Камерун	205	560
Домініканська Республіка	76	274
Гана	181	1095
Гватемала	147	303
Індію	102	523
Кенія	50	114
Литва	195	432
Мексика	111	166
Молдова	86	280
Нігерія	114	280
Пакистан	45	169
Парагвай	36	158
Перу	69	164
Румунія	56	154
Росія	129	393
Сербія	171	Немає даних
Того	46	216
*Україна*	160	860

Сплата хабара звичайно є таємницею або негласною угодою. Необхідність незаконного платежу може матися на увазі при одержанні безкоштовної послуги або прискорення видачі дозволу, що вимагається, наприклад, на ведення комерційної діяльності, або ліцензії, або для дозволу якої-небудь проблеми, навіть у випадку, якщо вимога про дачу хабара не було висловлено прямо.

Серед респондентів з 20 країн, включених в огляд, більшість осіб, що платила хабарі в Болівії, Домініканській Республіці, Ефіопії, Індії, Мексиці, Нігерії, Парагваї, і Перу заявили, що вони давали хабарі на пряму вимогу сплати грошей.

Приблизно половина осіб, що платила хабарі в Гані, Молдові й Пакистані, зробили такої ж заяви.

Проте, більшість респондентів у Литві, Румунії, Росії, Сербії, і Україні з тих, хто заявив про сплату хабара, повідомили, що вони самі пропонували гроші для одержання безкоштовних послуг, на які мали право за законом.

Таблиця 4: Найбільш корумповані сектори по регіонах

АЗІЯ (12 країн)	Політичні партії 4.2	Парламент 3.9	Правоохр. органи 3.9	Податкові органи 3.5
АФРИКА (8 країн)	Правоохр. органи 4.4	Політичні партії 4.2	Митниця 4.0	Парламент 3.8
З.ЄВРОПА (16 країн)	Політичні партії 3.7	Парламент 3.3	Бізнес 3.3	ЗМІ 3.3
Ц.В.ЄВРОПА (14 країн)	Політичні партії 4.0	Правоохр. органи 4.0	Парламент 3.9	Суд 3.9
Л. АМЕРИКА (15 країн)	Політичні партії 4.5	Парламент 4.4	Правоохр. органи 4.3	Суд 4.3

(Джерело: Transparency International Global Corruption Barometer 2005). [56]

Ми можемо піддавати сумніву дані цієї організації. Але реальне становище в Україні, за підсумками соціологічних опитувань, відповідає міжнародним оцінкам. За даними соціологічного опитування, проведеного Всеукраїнською соціологічною службою в травні-червні 2002 року, проблема “Зниження рівня організованої злочинності і корупції” займала третє місце серед найбільш актуальних проблем розвитку України (її назвали 30 % опитуваних) після проблем – “Стабільність і поступове підвищення рівня життя людей” (51,4%) і “Зниження рівня рівня безробіття, створення нових робочих місць” (44,3 %)[98].

Про вкрай небезпечну ситуацію в Україні з участю в транснаціональній корупції свідчать не тільки висновки вчених, дані правоохоронних органів і соціологічні опитування. Про це ж свідчать промови керівників України, депутатів Верховної Ради України, регіональних політиків. Для прикладу варто проаналізувати таку важливу проблему як “відмивання брудних грошей”, яка є частиною діяльності організованої злочинності і корупціонерів. Ця проблема є актуальною для України, про що свідчить законопроект “Про запобігання і протидію легалізації доходів, які отримані злочинним шляхом”, якій був прийнятий в першому читанні в 2002 році Верховною Радою України.

При розробці одного з варіантів законопроекту (урядового) розробники спирались на досвід роботи FATF (Financial Action Task Force on Money Laun dering – Міжнародна група з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей). В іншому варіанті пропонувались суто “українські” критерії віднесення фінансових операцій до сумнівних (Ю. Кармазін), тому в законопроекті значною мірою враховані рекомендації FATF, оскільки існує проблема уніфікації законів України з законами Європейського Союзу. При роботі з законопроектом законодавцям прийшлось погодитись з думкою експертів FATF, що Україна є однією з найбільших “пралень” cвіту для сумнівних грошей. Тім більше, що на сесії FATF в червні 2002 року було вирішено залишити Україну в “чорному списку” так званих “некооперативних” країн і територій, які не здійснюють ефективних кроків для ліквідації цього згубного явища.

Після виключення з цього списку Угорщини, Ізраїлю, Лівану і Сент-Кітсу і Невісу, “некооперативними” залишається 15 країн і острови Кука, Домініка, Єгипет, Гватемала, Гренада, Індонезія, Маршалові острови, М’янма, Німує, Науру, Філіппіни, Росія, Сент-Вінсент і Гренадіни, Нігерія, Україна. За даними FATF в червні 2002 року, обсяг відмивань злочинних доходів в світі складає від 590 міл’ярдів до 1,5 трильйона доларів, щорічно, що порівнювано з бюджетом провідних європейських країн[99]. На даний момент Україна виключена з «чорного списку» FATF, але це не означає, що відмивання брудних грошей в Україні припинилося і з цим явищем покінчено

Поки що в Україні правовою базою для боротьби з відмиванням “брудних грошей” є два президентських укази “Про додаткові заходи щодо посилення боротьби з приховуванням неоподаткованих доходів, а також відмивання доходів, одержаних незаконним шляхом” від 22.06.2000 року, та “Про заходи щодо запобігання легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом” від 10.12.2001 року. Відповідно до другого указу в складі Міністерства фінансів України з 9 січня 2002 року створений Департамент фінансового моніторингу, якій поки що не виявляє необхідної активності, у якості фінансової розвідки держави. Тім більше, що немає закону, якій би зобов’язував недержавні банки надавати відповідну інформацію цьому департаменту. Без необхідної інформації будь-який управлінсько-контрольний орган перетворюється в ще одну бюрократичну структуру, яка не може реалізувати покладене на неї завдання. Тому необхідно законодавчо вирішити це завдання, на основі балансу інтересів держави і комерційних структур.

Повертаючись до оцінок корумпованості країн, згідно міжнародних опитувань ділових кіл, або висновків експертів міжнародних організацій, варто мати на увазі, що за визнаними оцінками експертів ООН та європейських міжнародних організацій, корупційні злочини (особливо хабарництво) виявляється не більше 1-2 %, а реальне кримінальне покарання несуть не більше 0,1 – 0,2 % від кількості фактичних корупціонерів, тобто в 10 разів менш ніж виявлено[100].

Доречно також підкреслити, що транснаціональна корупція має розповсюдження і в економічно розвинутих країнах. Просто так звані “перехідні країни”, в число яких входить Україна, знаходяться під світлом “посиленого прожектора” міжнародної уваги (в плані організованої злочинності, корупції, відмивання грошей та т. і.), в той час як розвинені країни аналізуються менш прискіпливо. Гучні скандали в США, Німеччині, та деяких інших західних країнах навколо наймогутніших корпорацій (Enron та ін..), які завищували прибутки, маніпулювали грошима акціонерів, ухилялись від сплати податків, показали, що без корупційних дій тут не обійшлося. Фінансові махінації таких масштабів, коли навіть американський долар різко заколихався не можуть проводитись без глобальних акцій національних і транснаціональних корупційних угруповань.

Як раз події 2000-2005 років, породили сумніви, що вільні ринки і політика невтручання держав в економіку є ефективними засобами боротьби з національною і транснаціональною корупцією. Не тільки науковці, але й економісти, юристи і політики усе частіше стверджують, що кожна соціо-політична і соціо-економічна система породжує власну версію корупції, які складають систему транснаціональної корупції на основі синтезу національних і міжнародних досвідів корупційних дій. Немає систем повністю вільних від корупції, а транснаціональна корупція усе більше зміцнює зв’язки у світовому масштабі.

Більш прискіпливий погляд на країни, які демонструють сприяння вільному ринкові і демократичному способу управління, застерігає від легковажних висновків тих, хто вважає ринкову лібералізацію і стиль управління західних демократій панацеєю в боротьбі з корупцією. А українські прибічники “лібералізації ринку без берегів” майже відкрито звинувачуються в корупції під час приватизації, в розкраданні іноземних кредитів і міжнародної допомоги, в творенні законів, декретів, указів, постанов уряду, які стають юридичною підставою відвертих корупційних дій національних і міжнародних злочинних груп.

В сучасному світі проблему корупції більш продуктивно розглядати в світлі системного і глобалістського підходів, ніж як індивідуальні дії в межах національних структур. Безумовно, що кожна індивідуальна корупційна дія українського чиновника автоматично не стає явищем транснаціональної корупції. Але як складова корупційної системи в національному масштабі, як норма дії бюрократії вона набуває транснаціональних характеристик, враховується і використовується міжнародною організованою злочинністю, бізнесовими і політичними колами.

В умовах сучасної глобалізації світу, стрімкого включення національних держав в міжнародні економічні і політичні союзи, організації, вкрай потрібна уніфікація законодавства згідно вимог міжнародних організацій. Одночасно, продовжуються процеси міжнародного розподілу ринків праці, послуг і формується глобальний світовий вільний ринок, фактично зникають міждержавні бар’єри для корупції, виникають нові можливості для її функціонування. По-перше, виникають нові можливості в монополістичних та олігополістичних ситуаціях, коли група компаній контролює світовий, або регіональний ринок. Наприклад група європейських держав під тиском “своїх” корпорацій приймає виключно невигідне для рядових платників податків рішення не закуповувати дешеві та надійні військово-транспортні літакі «АН» українського виробництва, а віддати значно більші суми грошей на розробку такого типу західноєвропейських літаків, відкидаючи на невизначену перспективу модернізацію повітряно-десантних сил НАТО[101]. Тут грунт для корупції підготовлений – можливо завищення цін, виконання робіт, які вже зроблені іншими фірмами і приречені на застарілість та інше. По-друге, дуже широкі дискреційні (франц. – discretionnaire – залежний від власного розсуду) повноваження в руках осіб та організацій можуть створювати мотиви для корупції. Наприклад, монополізація сфери видобутку, транспортування і продажу газу російським “Газпромом” породила в останні 15 років таку масштабну корупцію, що цей приклад став класичним для аналізу корупційних явищ в сучасному світі. Особливо показовою була ситуація, коли представники “Газпрому” контролювали уряд Росії, главою якого був на той час В. Черномирдін, колишній керівник, та співвласник Газпрому. Незалежно від того існували чи ні правові механізми “стримувань і противаг”, цей концерн використовував політичні, економічні, юридичні можливості для отримання неправомірних переваг від влади. По-третє, відсутність прозорості при прийнятті рішень національними урядами, міжнародними союзами, організаціями, корпораціями різко знижує можливість контролю за національною і міжнародною бюрократією і створює додаткові умови для корупції. Ця відсутність прозорості може породжуватись низкою факторів: банківська таємниця, недемократичний режим в країні, секретність угод, нечесні тендери, надзвичайна концентрація повноважень у виконавчих структур і т. д.

Особливо небезпечною стає ситуація, коли корупція отримує підтримку на вищому державному рівні. Корупція державної влади, яка розглядає національний бюджет, міжнародні позики, міжнародну допомогу як предмет розкрадання, а хабарі, як звичайний інструмент управління, – не нове явище в світі. Однак тільки в останні двадцять-двадцять п’ять років ця проблема була піднята на рівень глобальної політичної, економічної та юридичної важливості. Про це свідчать як рішення ООН, Європейського Союзу, інших міжнародних об’єднань, так і порядок денний регулярних зустрічей “Великої сімки” (зараз “Великої вісімки”, коли стала залучатися до цих зустрічей Росія).

Інша мішень антикорупційних рухів та організацій – традиційні політичні партії та міжнародні об’єднання (інтернаціонали, асоціації, клуби і т. д.). Це питання має більш політологічне, ніж юридичне забарвлення, але його не варто обходити і в кримінологічних дослідженнях, оскільки діяльність політичних структур суттєво впливає не тільки на правову і політичну системи суспільства, але й на рівень правової культури населення, рівень криміногенної ситуації як в національному, так і транснаціональному масштабі.

На наш погляд українським дослідникам політичної корупції слід звернути увагу на гучні корупційні скандали в консервативних, ліберальних, християнсько-демократичних, соціал-демократичних партіях Європи. Транснаціональна корупція проникла і в ліві і центристські, і в праві політичні партії. Про це говорили наприкінці ХІХ – початку ХХІ століття багато дослідників[102]. Сьогодні ця проблема тільки загострилась, як засвідчив скандал 2002 року в Християнсько-демократичному союзі Німеччини , де колишній канцлер ФРН Г. Коль вважався взірцем чесного, не корумпованого політика і лідера партії. Тому українським дослідникам, які цикавяться проблемою політичної корупції, для формування об’єктивного погляду, слід звернути увагу на досвід інших країн.

Транснаціональну корупцію метафорично визначають, як своєрідну ракову пухлину, яка розповсюджується по світу. Навіть не схильні до гіпербол лідери “Великої сімки” в комюніке неодноразово підкреслювали, що вона спроможна підірвати демократичні процедури, розвалити вільну ринкову систему, знищити національні і міжнародні фонди і перешкоджає становленню стабільних суспільств[103]. Відрадним явищем є те, що міжнародне співтовариство розуміє небезпеку корупції, та одностайно засуджує корупцію і прагне боротися з нею.

Показовою є позиція заступника держсекретаря США з глобальних міжнародних відносин Паулі Добрянські в оцінці глобальної злочинності, зокрема і корупції. Вона наводить численні факти, які свідчать про нове обличчя організованої злочинності і корупції, про їх динамізацію в наслідок глобалізації, що вони не мають поваги і лояльності по відношенню до націй, кордонів і суверенітету. Шахрайство, хабарництво, відмивання грошей, шантаж – стали знаряддям корупції у всьому світі.

Для протидії проблемі глобальної злочинності, за її словами, США розробили декілька ліній захисту. В першу чергу це розгортання діяльності представництв американських правоохоронних органів за кордоном, щоб іноземна злочинність отримала відсіч далеко від кордонів США. (Можна звинувачувати США в експансіонізмі, в не досить законній правозахисній діяльності за кордоном. Але приваблює позиція захисту національних інтересів вже на підступах до національних кордонів. А як здійснює таку діяльність Україна, яка не має потужних розвідувальних служб і в’яло співпрацює з Інтерполом та іншими організаціями?). Наступний крок – захист кордонів США шляхом більш жорстких методів інспектування і моніторингу, ліквідація зон відмивання грошей. Загроза високотехнологічних злочинів висуває також проблему спеціальної підготовки правоохоронних органів, їх технологічного переозброєння, а також нових методів міжнародного правового співробітництва, що дозволить поліції і прокуратурі співпрацювати з іноземними партнерами в режимі “реального часу”[104].

Наведений приклад показує, що проблема транснаціональної злочинності і корупції, зокрема, викликає велике занепокоєння у національних урядів (якщо вони не повністю корумповані) і міжнародного співтовариства в цілому. Тому виникає проблема вивчення транснаціональної корупції, як частини транснаціональної злочинності, на двох рівнях: а) національному; б) інтернаціональному (міжнародному).

Аналіз транснаціональної корупції в Україні можна розгорнути звичайним шляхом, як здійснювали розв’язання наукових проблем в СРСР: актуалізується деяка суспільна проблема – для її вивчення створюється академічний або відомчій науково-дослідний інститут. Цей звичний шлях для сучасної України не зовсім реальний. В умовах трансформації і модернізації усієї системи соціальних відносин, економічної кризи і перманентної політичної нестабільності, відкриття нових науково – дослідних установ – завдання гіпотетичне. Тут би зберегти існуючу систему науково-дослідних установ. Тому більш прагматичний шлях це – інтенсифікувати дослідження корупції шляхом спеціалізації і координації науково-дослідних робіт у цьому напрямку.

Досвід спеціалізації і координації науково-дослідних робіт в галузі юридичних наук був накопичений в радянський Україні, коли Інститут держави і права АН України був головним координуючим центром і міг впливати на напрямки науково-дослідних робіт. І це було позитивом централізації наукових досліджень ( не перераховуємо недоліки суперцентралізації). Сьогодні, коли автономізація наукових і навчальних юридичних закладів інколи виходить за межі розумного це здається нереальним. До того ж в Україні існує маса громадських організацій, які також займаються цією проблематикою. Постає проблема пошуку нових форм координації наукових досліджень в цієї сфері.

Безумовно, необхідним є аналіз корупції в інтернаціональному (міжнародному) аспекті, особливо механізмів, форм і методів включення української корупції в світовий ринок корупційних послуг, і навпаки, світової корупції в українській національний економічний і політичний простір. Те що такі механізми, форми і методи існують погоджуються і правоохоронці, і науковці, і ЗМІ. Їх виявлення, розкриття – це справа не тільки практичних працівників правоохоронних органів. До того часу, поки вони не будуть вивчені, класифіковані, не оцінені з правової точки зору, практичні працівники будуть розглядати типові випадки транснаціональної корупції як унікальні, кожен раз “відкриваючи велосипед”. А відомо, що прецедент, класифікація – є важливим інструментом дослідження будь-якої проблеми, розкриття будь-якого правопорушення.

Важливим аспектом боротьби з транснаціональною корупцією та її вивчення є обмін досвідом між країнами на базі двосторонніх угод, так і на основі участі у розробки і реалізації міжнародних конвенцій.

Двосторонні угоди можуть передбачати обмін результатами теоретичної і практичної роботи по боротьбі з корупцією, механізми співпраці з окремих видів розслідування корупційних справ, видачі злочинців та інші транзакційні (від лат. Trans – action – звершення ) операції та угоди міждержавного антикримінального характеру, що супроводжуються взаємними поступками. Наприклад, останні п’ять – десять років в Україні і Росії розслідується багато корупційних справ, в яких фігурує діяльності корупціонерів в обох країнах. За висновками працівників Генеральної Прокуратури України, плідній роботі дуже перешкоджає відсутність законодавчо визначених і закріплених двосторонніми угодами механізмів співпраці правоохоронних органів обох країн. Дійсно, існують деякі угоди, протоколи про наміри між прокуратурами, органами міністерств внутрішніх справ, служб безпеки, таможні і т. д. Але це не являє собою цілісну систему законодавчо оформлену і схвалену парламентами обох країн. В такий ситуації стає зрозумілим, що темпи входження України в європейське співтовариство дуже низькі. Мабуть теж саме спостерігається не тільки в царині прав і свобод людини, але і в царині захисту законних прав держави і громадянина по відношенню до корупціонерів. Отже існує проблема погодження темпів законодавчої і міжнародної діяльності влади України з темпами світової співдружності по створенню законодавчої та організаційно-правової бази боротьбі з корупцією.

І тут аналіз світового досвіду свідчить про те, що розвинені країни дуже швидко і узгоджено працюють над створенням глобальних угод з припинення діяльності злочинних організацій і окремих осіб по здійсненню корупційних діянь і налагодженню міжнародного співробітництва в розслідуванні справ, арешті і кримінальному переслідуванні злочинців і підозрюваних.

124 країни підписали Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності під час конференції на вищому рівні, яка відбулася 12 – 15 грудня 2000 року в м. Палермо, Італія. В цій конвенції корупція розглядається як частина системи організованої злочинності.

Головною причиною прискорення розробки цієї конвенції стало усвідомлення факту, що сучасна організована злочинність і корупція стали транснаціональною загрозою демократії. Як одностайно стверджують експерти особливо небезпечні вони для “молодих демократій” – країн перехідного характеру, однією з яких є Україна. Тому варто розглянути цей аспект більш грунтовно.

Україна оголосила свій Європейський вибір і поставила мету вступити до Європейського Союзу і блоку НАТО. Хоч науковці розуміють, що реалізація цього вибору довга і звивиста справа.

Але слід зауважити, що ця складна проблема не заважає плідно співпрацювати правоохоронним органам України та Російської Федерації плідно співпрацювати в сфері боротьби з організованою злочинністю та корупцією. Тривають спільні кримінальні справи, в яких фігурують українські та російські посадови особи, які здійснювали свою злочинну діяльність у міжнародному масштабі. Але гучних фактичних результатів ця діяльність поки що не має.

Одночасно слід враховувати факт дуже повільного політичного і економічного поступу України в світову сферу боротьби з транснаціональною злочинністю, частиною якої є корупція. В темпах економічних та політичних реформ, в площині боротьби з корупцією та економічною злочинністю вона програє не тільки постсоціалістичним центрально-европейським країнам, але і країнам Балтії, а за деякими показниками, наприклад, за динамікою реформ правової системи та законодавства – Росії та Казахстану. Крім того, США і Західна Європа успішно долають бар’єри протиріч з Росією і починають більш тісну співпрацю з нею в економічному і правоохоронному аспектах міжнародних відносин. обминаючи Україну. Україна так і не стала “мостом”, “коридором”, “посередником” між Сходом і Заходом, між об’єднаною Європою і Росією. Але Україна стала, на думку багатьох західних ЗМІ, “мостом”, ”коридором” транспортування наркотиків, мігрантів, суб’єктів торгівлі “живим товаром”.

В умовах перманентної економічної і політичної кризи, досить часто неузгоджених дій законодавчої і виконавчої влади, високого конфліктного потенціалу взаємодії політичних сил, в тому числі у Верховній Раді України, і несприятливої міжнародної атмосфери щодо України, країна втрачає можливості впливу на міжнародній арені як повноцінний суб’єкт міжнародної системи боротьби з транснаціональною злочинністю і усе більше перетворюється на її об’єкт. Це фіксується на рівнях економічних, політичних, та правових відносин країн світу з Україною, на рівнях обміну інформацією (особливо правового характеру) розповсюдження інформації про нашу державу. Країни, які стають об’єктами боротьби з корупцією, як правило мають погані історичні перспективи. Світ нагромадив великій досвід аналізу розвитку або розпаду таких країн в Азії, Африці, Латинській Америці і навіть в Європі. Уподоблюватись Україні таким країнам – дуже небезпечно. Це загрожує Україні перетворенням на “чорну діру”, де не діє міжнародна правоохоронна система і де велика кількість економічних процесів знаходиться “в тіні”.

Сьогодні світові і вітчизняні інформаційно–аналітичні центри усе частіше називають корупцію в Україні як один з найважливіших факторів падіння міжнародної ролі України, відлякуючи іноземний капітал від участі в модернізації промисловості і сільського господарства, гальмування науково-технічного і освітньо-культурного співробітництва. Отже корупція в Україні дійсно стає фактором транснаціонального характеру, який заважає нашій державі інкорпоруватися у міжнародне співтовариство.

Корупція, перетворившись в гальмо модернізації країни, посилює назрілі негативні проблеми Україні:

а) техногенну застарілість промисловості і сільського господарства;

б) політичну втомленість і пасивність населення;

в) повільність правової (судової, правоохоронної) реформи

г) соціальну незахищеність населення

д) інтелектуальну стагнацію і кризу науково-освітньої галузі.

Вже згадувана Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності 2000 року дозволяє урядам більш ефективно боротися з криміналом, використовуючи міжнародну систему методів кримінального права і засобів міждержавного відомчого співробітництва. Вона вимагає від країн-учасників переслідування за законом найбільш розповсюджених злочинів, які здійснюються організованими злочинними угрупованнями, серед яких безумовно є злочини, пов’язані з корупцією. Сюди включаються перепони здійснення правосуддю, відмивання грошей, хабарництво, та т. і. Конвенція заохочує співробітництво між країнами для здійснення допомоги один одному в пошуках і арештах підозрюваних в участі в організованих злочинних групах, в національній та міжнародної корупції. Особливо це важливо для країн, які підписали конвенцію, але не мають двохсторонніх угод по здійсненню правової допомоги. В цьому випадку вони можуть співробітничати в межах конвенції, яка передбачає: арешт і конфіскацію майна, яке за рішенням суду, набуто в результаті злочинної, в тому числі корупційної діяльності; проведення сукупних слідчих заходів; використання спеціальних слідчих методик і обмін інформацією про організовані злочинні групи і окремих корупціонерів; правила екстрадиції ті інше.

До Конвенції додаються три протоколи: з боротьби з торгівлею людьми; проти незаконного ввозу мігрантів; проти незаконного виробництва і торгівлі вогнепальною зброєю. Протоколи скеровані і проти корупційних аспектів цих видів злочинної діяльності. Вони вимагають від країн-учасниць прийняття законодавства, яке карає і попереджає вищеназвану діяльність, розкривають механізми співробітництва проти цих специфічних видів транснаціональної злочинності. Для того, щоб прийняти участь в Протоколі, відповідна держава повинна перед тим підписати Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності.

В боротьбі з транснаціональною організованою злочинністю і корупцією в транснаціональному аспекті так звані країни-донори здійснюють комплекс програм по здійсненню допомоги новим демократичним державам в створенні кваліфікованих правоохоронних органів і ефективної системи правосуддя. Особливо наполегливо діють в цьому напрямі діють США, які здійснюють стратегію з зниження рівня організованої злочинності у світі. Американська стратегія з контролю міжнародної організованої злочинності була схвалена в 1998 році як політичний акт Білого дому і підтримана Конгресом США, якій забезпечив її фінансування.

При цьому уряд і парламент США виходили з фактів, що: поліцейська і судова система в багатьох країнах, що розвиваються шляхом демократизації суспільного життя , погано пристосована для боротьби з могутніми міжнародними і національними злочинними організаціями, оскільки не мають достатніх для цього ресурсів, мають досить обмежені повноваження слідчих органів і загальнорозповсюджену корупцію; ці країни мають застарілу та недосконалу законодавчу базу боротьби з корупцією, відмиванням грошей, фінансових злочинів, злочинів пов’язаних з використанням високих технологій, порушень прав інтелектуальної власності, несумлінної підприємницької діяльності і торгівлі людьми; деякі країни не хочуть визнавати загрозу, яку виявляє собою масова корупція, особливо в органах виконавчої влади, та організовані злочинні групи.

Міжнародні організації, уряд США, за словами представника Міністерства юстиції Брюса Шварца, виходять з необхідності застосування комплексного підходу до міжнародної злочинності і корупції зокрема. Тому платформа Міністерства юстиції США включає в себе три основних напрями: розслідування і кримінальне переслідування злочинної діяльності; створення системи міжнародних угод для забезпечення співробітництва в боротьбі з міжнародною злочинністю; створення програм навчання і технічної допомоги іншим державам (наприклад широко відома в нас USAID) які прагнуть удосконалити свою правову систему і роботу правоохоронних органів[105].

При цьому Б. Шварц вважає, що без надійних партнерів США залишаться беззахисними перед злочинними групами, які базуються в країнах з слабкою правоохоронною системою, а діють і на території США. Тому США допомагають перехідним країнам, в тому числі Україні в розробці нових кримінально-процесуальних документів, в наданні інформації про міжнародні кримінальні угруповання, злочинців, їх фінансові операції і т. д. Прокуратура США надає допомогу прокуратурам інших країн за окремою спеціальною програмою.

Незважаючи на зовнішню технічну допомогу, ситуація в пострадянських країнах, в тому числі в Україні, змінюється на краще дуже повільно. Одним з ключових питань комплексної програми боротьби з корупцією є реформа антикорупційного законодавства, яка б включала в себе розробку власне економічних законів антикорупційного спрямування та усунення норм і положень діючих законів, які породжують і заохочують корупцію. Наприклад, за одну і ту ж злочинну дію або бездіяльність передбачена, в залежності від тлумачення обставин різна відповідальність – і як адміністративний проступок і як кримінальній злочин, не кажучи вже про різні санкції щодо кожного з цих двох видів правопорушень. А оскільки кваліфікація злочину, вибір строку покарання залишається за чиновником (судовим, слідчим, прокурорським), який залишається непрозорим при прийнятті рішення) то звичайно з’являється широке поле для виникнення та існування корупційних засобів уникнути відповідальності за корупційні правопорушення.

Той факт, що і транснаціональна корупція отримує користь від процесів глобалізації і розширення нових економічних і політичних альянсів, не потребує додаткових аргументів. Корупційні групи використовують “білі плями” в національних законодавствах і в міжнародних угодах, лобіюють прийняття законів, які відкривають нові можливості для діяльності транснаціональної організованої економічної злочинності та корупції. Транснаціональні злочинні корпорації і управлінські корупційні ланцюжки з допомогою корупції, шантажу та залякування використовують відкриті фінансові і товарні ринки та суспільства, враховуючи усі переваги, яке надає недосконале законодавство, неефективна робота правоохоронних органів та ігнорування ними загальнолюдської моралі та правової дисципліни.

Боротьба з корупцією ускладнюється масовим включенням представників радянського та пострадянського державного апарату, політичних партій військових і розвідки до системи транснаціональної організованої злочинності та корупції. Наприклад після розвалу тоталітарних режимів частина працівників органів державної безпеки перейшли в легальний та нелегальний бізнес, створила організації, які безпосередньо обслуговують корупційні угруповання та злочинні організації. Боротися з таким типом “висококваліфікованої” організованої злочинності дуже складно.

Ситуація ускладнюється, коли виникає іноземний елемент (у тому числі, іноземні інвестиції, виплата «корупційної винагороди» на рахунки в іноземних банках і ін.). У цьому випадку для правоохоронних органів значно затрудняється пошук фінансової документації, комерційних документів і інших доказів у справі, оскільки вони часто знаходяться за кордоном.

Крім того, негативну роль грала позиція законодавців деяких розвитих держав (зокрема, Франції, Данії, Нідерландів), що фактично легализували і стимулювали використання методів корупції в практиці залучення контрактів та одержання послуг по контрактах з іноземними контрагентами.

Так, хабарі і підкупи державних іноземних держав, що служать, підносилися як комісійні винагороди іноземним агентам і внаслідок цього віднімалися у фирм-налогоплательщиков, розташованих у Франції, Данії, Нідерландах, з оподатковуваних доходів (при цьому, як правило, внутрінаціональним законодавством передбачається, що інформація, що збирається податковими органами, не може передаватися за кордон). Таким чином, корупційні витрати використовувалися їхніми платниками для застосування податкових пільг.

Це породжувало перекручування конкуренції між підприємцями з країн (див. вище), де це дозволено, і підприємцями з країн, де це заборонено (наприклад, у США). У США санкції за підкуп іноземних чиновників регламентуються Законом про практику корупції за рубежем (Foreign Corrupt Practice Act) і дуже великі: до 2 млн. доларів США – для корпорацій, до 100 тис. доларів США і до 5 років позбавлення волі – для фізичних осіб.

У результаті, за даними Агентства по міжнародному розвитку США, американські корпорації при залученні міжнародних контрактів витрачали більш 30 млрд. доларів щорічно[106].

Однак у даний час ситуація змінилася докорінно. 15 лютого 1999 р. набрала сили Конвенція по боротьбі з корупцією посадових осіб іноземних держав при зовнішньоекономічних угодах[107], прийнята Організацією по економічному співробітництву і розвитку (OECD). За станом на листопад 2005 року членами Конвенції були, зокрема, такі країни, як Австрія, Бельгія, Канада, Данія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Японія, Нідерланди, Іспанія, Швеція, Швейцарія, Великобританія, США.

Керуючись положеннями зазначеної Конвенції, розвиті держави вносять зміни у внутрінаціональне законодавство в частині криміналізації підкупу іноземних чиновників національними інвесторами. Так, у Німеччині 22 серпня 2002 року з метою подальшого розширення кримінальної відповідальності в сфері конкуренції на іноземних ринках була введена частина 3 параграфи 299 Strafgesetzbuch (StGB – основного карного закону ФРН) про одержання і дачу хабара в господарському обороті. Абзаци 1 і 2 ці параграфи поширюються на дії в сфері іноземної конкуренції, тобто сам параграф діє за межами Німеччини[108]. Ця норма частково відповідає Примітці 2 ст. 364 КК України.

Може виникнути питання про причини такого негативного відношення розвитих держав до транснаціональної корупції. Адже, на перший погляд, при підкупах інвестори будуть мати конкурентну перевагу при інвестиціях у розвиваючі країни перед своїми конкурентами з інших розвитих держав (вище приводилася цифра об щорічних утратах, що мали місце, американських корпорацій у 30 млрд. доларів США). Однак, на думку видного канадського юриста Кевина Дэвиса розвинуті країни переслідують у боротьбі з транснаціональною корупцією свої меркантильні інтереси, загальними спільними зусиллями мінімізуючи витрати своїх фірм при іноземних інвестиціях, оскільки повсюдне карне переслідування в себе на батьківщині за корупцію на території іноземних держав дозволяє інвесторам виправдувати неплатежі (чи, принаймні, їхню мінімізацію) корупційних винагород іноземним чиновникам при іноземних інвестиціях. При цьому Кевин Дэвис проводить комплексний аналіз впливу транснаціональної корупції як на «країни-донори» (“payer states”), фірми яких підкуповують іноземних чиновників, так і на «країни-реципієнти» (“payee states”), чиновники яких підкуповуються іноземними фірмами[109].

У той же час необхідно враховувати специфіку конкретного національного законодавства про корупцію. Наприклад, у Німеччині параграфи 299, 331–338 Strafgesetzbuch (Основного карного закону ФРН); Gesetz zur Bekampfung Internationaler Bestechung (IntBest – Закону про подолання транснаціональної корупції). Відповідно, у національному нормативному регулюванні цілком виправданий прагматичний ухил. Так, відповідно до законодавства Німеччини карає не кожен факт підкупу німецьким підприємцем іноземного чиновника на території іноземної держави, а тільки зв’язаний з іноземними інвестиціями і зовнішньоекономічною діяльністю. Крім того, не залучається до відповідальності по німецькому законодавству німецький концерн і його органи керування, якщо в корупційній змові, наприклад, на території Росії виявилося вовлечено його дочірнє російське підприємство. Це виглядає зовсім обґрунтованим з погляду сутності юридичної особи і його відособленості в майновому обороті. Також наочним прикладом послідовності німецького законодавця є залучення до відповідальності німецького підприємця за підкуп іноземного чиновника незалежно від місця здійснення підкупу: у країні його державної чи служби в іншій країні, куди чиновник приїхав на час чи має економічні інтереси.

Своєрідно ставятся до цієї проблеми в Великобританії. У 1994 році в Англії був прийнятий Закон “Про кримінальну юстицію і громадський порядок”, яким передбачалося суттєве обмеження права обвинувачуваного на мовчання шляхом часткового покладання на нього тягаря доказування своєї невинуватості. До даної реформи, що фактично скасовує презумпцію невинуватості, прийшли в процесі боротьби з тероризмом у Північній Ірландії. Цей Закон мав надзвичайний характер і був прийнятий в особливій ситуації, однак через кілька років норми даного закону перестали розглядатися як надзвичайні, вони стали звичайними для кримінально-процесуального права Великобританії[110].

Міжнародні конвенції, угоди, протоколи, інші акти міжнародно-правового характеру є адекватною реакцією на транснаціональну корупцію як суспільне явище. Вони є наріжним каменем стратегії боротьбі з транснаціональною корупцією, яка видозмінюється та розвивається. Велика частина цієї стратегії знаходиться в стадії розробки і Україна, як поважаюча себе держава, повинна приймати активну участь в її розробці та реалізації.

Проведений нами кримінологічний аналіз, дозволяє зробити наступні висновки:

1) корупція як суспільне явище набула глобального розміру і має транснаціональний характер; вона не обминає жодної країни світу і в той чи іншій мірі притаманна усім країнам, залежно від політичного устрою, розвитку громадянського суспільства і рівня економічного розвитку;

2) транснаціональні злочинні групи використовують корупцію для здобуття економічного і політичного впливу, для підриву ефективності діяльності правоохоронних органів; корупція перетворилась у проблему якій міжнародне співтовариство повинно приділяти саму пильну увагу;

3) на відміну від багатьох країн світу, де злочинні синдикати діяли окремо і спеціалізувалися на окремих видах злочинних послуг, пострадянська корупція, що відмічається і в Україні, базується на традиційних зв’язках пострадянських країн (в тому числі національних злочинних угруповань), тому ринок її послуг значно ширший: від прикриття нелегального бізнесу, традиційної злочинної діяльності до розподілу і перерозподілу національної економіки;

4) жодна країна світу не може протистояти корупції, особливо транснаціонального характеру самостійно. Обов’язковою умовою ефективної боротьбі з корупцією є консолідація і координація зусиль усіх країн як противага взаємодії корупційних груп в міжнародному масштабі.

5) в боротьбі з транснаціональною корупцією важливим є комплексний, аналітико-прогнозний підходи. Важливо розв’язувати проблему як сьогодні, так і створювати теоретичні та практичні напрацювання на майбутнє. Оскільки злочинні угруповання використовують процеси глобалізації і технологічний прогрес, розповсюджуючи свою діяльність на весь світовий простір, то і світова спільнота повинна створити глобальну систему боротьбі з організованою злочинністю, зокрема з корупцією, а також регіональні системи, як складові частини світової. Можна передбачити, наприклад, створення регіональної системи на базі Європейського Союзу та його асоційованих членів;

6) транснаціональна корупція є однією з найважливіших проблем для правознавців і політиків ХХІ століття та повинна розглядатися як важливе і тривале завдання для України та світової спільноти. Жодна галузь міжнародних і міждержавних відносин не залишається потенційно в небезпеці від корупційної “хвороби” – економічна, політична, правоохоронна, соціальна, інформаційна і т. д. Тому боротьба з цією “хворобою” буде тривалою як в Україні так і в усьому світі.

Розділ V Національні особливості корупції в Україні та причини її поширення

В цьому розділі автор має за мету оцінити специфіку корупції в Україні як відносно цілісного антисоціального, протиправного явища з метою виявлення шляхів боротьби з нею.

Реалізація такої мети вимагає: осмислення феномену корупції на структурному рівні; дослідження специфічних ознак — властивості, внутрішні якісні характеристики корупції; виокремлення її субстанційних основ, зокрема як наслідку колишньої державно-політичної і економічної системи, так і породження умов суверенного існування України; простеження взаємозв’язку політичної і правової систем і особливостей правової поведінки громадян; прояснення регулятивної ролі правової держави, особливо в забезпеченні умов боротьби з корупцією; виявлення місця і ролі соціально-економічних, політичних і духовно-ідеологічних факторів у боротьбі з корупцією в умовах перехідного суспільства і т.д. Важливо здійснювати аналіз системно, не переоцінюючи і не недооцінюючи різні фактори.

Сучасна корупція в Україні — це не елементарний кримінально-правовий феномен, який можна було б кваліфікувати одною або декількома нормами Кримінального Кодексу України як окремий склад злочину. Корупцію слід розглядати як кримінологічне явище з складовим соціально-економічним, політичним і моральним багатоструктурним і багаторівневим змістом, в логічний обсяг якого входить комплекс однорідних видів суспільно-небезпечних діянь, злочинів, административних та дисциплинарних проступків. Тобто, з позицій системного аналізу вона має інтегральний характер.

Цей інтегральний характер визнається і в документах Секретаріата ООН, в яких кримінальна корупція трактується як сукупність трьох класифікаційних груп діянь, передбачених кримінальним законодавством країн-учасниць:

1) Крадіжка, розкрадання і привласнення державної власності посадовими особами;

2) Зловживання службовим становищем для отримання невиправданих особистих переваг або привілеїв;

3) Конфлікт інтересів між суспільним обов’язком і особистим користолюбством[111].

Хоч ці три “зрізи” не вичерпують її специфіку, а третій пункт занадто абстрактний і під нього можна “підвести” багато злочинів, проступків, та законих діянь, які передбачені і не передбачені в українському антикорупційному законодавстві.

На жаль, якщо зробити контент-аналіз української і зарубіжної преси, по відношенню до України існує думка, що корупція в органах державної влади, в інститутах громадянського суспільства, в побуті дуже розповсюджена і не знищуються умови, які сприяють криміналізації правлячої еліти , системи управління, системи надання послуг населенню країни[112].

Корупція у вищих ешелонах влади (серед правлячої еліти) і в системі управління функціонують як взаємопов’язані, і в свою чергу спираються на фундамент побутової, масової корупції, яка існує у вигляді традиції, звичаю або насаджується штучно[113]. В Україні найбільш небезпечна корумпованість органів державної влади, зокрема правлячої еліти. Недарма народне прислів’я: “Риба гниє з голови” в Україні дуже популярне. Крім того, корупція у вищих органах влади і системі управління потужно працює на підвищення рівня злочинності в країні, на ерозію етично-правових підвалин суспільства.

Наприклад, злочинність посадових осіб може бути значно вищою в порівнянні зі злочинною поведінкою іншого населення. Але ступінь латентності злочинів, які здійснені правлячою елітою, є дуже високою. Це обумовлено рядом обставин української дійсності:

1. Корупційні правопорушення правлячих кіл пов’язані з управлінською діяльністю, яка є в значній мірі конфіденційною і дозволяє приховувати значні масиви інформації про протиправні дії.

1.В корупційних діяннях правлячих еліт дуже часто відсутні прямі жертви, а також свідки, які були б зацікавлені в оприлюдненні корупційних фактів. Інколи потенційні свідки (“обслуга”) самі отримують зиск від корупційних дій своїх керівників.

2. Здійснюючи свої “професійні” корупційні злочини правляча еліта має сучасні методи захисту від викриття і удосконалює їх в залежності від темпів науково-технічного прогресу і від міри ефективності системи громадського контролю. В останньому аспекті є пряма кореляція: чим більше громадянське суспільство розробляє засоби громадянського контролю з профілактики і засудження корупції, ти більш витончені методи корупційних дій розробляються.

3. Правляча еліта звичайно надає собі повний або частковий статус недоторканості, який інколи перешкоджає правоохоронним органам проводити слідчі дії і притягати до судової відповідальності деяких громадян України.

4. Правляча еліта керує діяльністю правоохоронних органів і судів, отже вони не мають повної свободи використання законів стосовно правлячої еліти. Принцип поділу влади в Україні частково не працює.

Тим не менше результати прокурорських перевірок, розслідувань МВС, СБУ, Податкової адміністрації та інших контролюючих органів, розслідування ЗМІ, звернення громадян до органів влади, правоохоронних органів, в пресу, на телебачення і радіо, які не дійшли суда, можуть бути використані в кримінологічних дослідженнях. Окремим матеріалом для кримінології виступають соціологічні і соціоправові опитування, які надають багато результатів для кримінології, для розуміння ступеня корумпованості суспільства.

Сучасна Україна відноситься до числа країн, де відбувається докорінна зміна економічного і політичного ладу, де змінюється законодавча і виконавча влади, де докорінно змінюється юридична база суспільства. В цій ситуації, дійсно, і стара номенклатура, і нова економічна і політична еліти реалізують звичні кримінальні мотивації і нові — невпорядкованість в системі законів, надмірну плинність управлінських кадрів, коли посада вважається “тимчасовою” і треба її використати на повну потужність для особистого збагачення. І все ж, навіть у цих умовах є значні позитивні зсуви в роботі органів управління і правопорядку, удосконалюється система законів, формується більш моральна національна еліта, Україна поступово інтегрується в європейський правовий простір, економічні і політичні процеси в країні стабілізуються.

В завдання цього наукового дослідження входить — показати корупцію: а) в кримінологічному плані: причини, наслідки, механізми порушення законів в результаті здійснення різного роду посадових злочинів, пов’язаних з використанням службового становища в корисливих цілях, вивчення особи корупціонера, профілактика; б) в економічному і соціально-політичному плані; деякою мірою відволікаючись від суто кримінально-правового дослідження, коли правознавець використовує професійні знання для аналізу корупції в більш широкому суспільствознавчому контексті.

Розуміння корупції як явища економічного і політичного життя, на чому ми зосереджували увагу при аналізі поняття “корупція” в першому розділі, виводить нас на сприйняття цього феномену в специфічних умовах України в якості української моделі економічних і політичних відносин, яка не зводиться до хабарництва, а є специфічною рисою українського способу ведення економічних і політичних справ в площині девіантної поведінки, але яка на даний час майже стала нормою. Ця поведінка обумовлена бажанням досить значної верстви людей досягти егоїстичних цілей (багатство, влада, уникнення правової відповідальності і т.д.) за рахунок недоліків в розвитку інститутів порушення ролевих функцій в системі державного управління і захисту правопорядку.

В досліджені української корупції варто виділяти загальні особливості і специфічні ознаки корупції в окремих сферах суспільного життя або які випливають з національного менталітету українців.

Тому можна сказати, що до особливостей корупції в Україні відносяться:

Історична обумовленість форм і методів корупційних дій. Глибоке проникнення корупції в національне життя українського етносу в сфері побутових взаємовідносин. При чому корупційні дії здійснювались в грошовій, натуральній (подарунки у вигляді їжі, алкогольних напоїв і т.д.) формах або обмін послугами.
Стійкий, законспірований або напівзаконспірований характер корупційної діяльності, особливо крадіжок, хабарів та інших видів зловживань посадових осіб.
Поблажливе відношення до корупції влади в цілому при галасливій риториці щодо боротьби з нею
Втягування в корупційну діяльність правоохоронних органів в масштабах, які непокоять як населення України так і світову громадськість. Усе частіше ідуть звинувачення в цілковитій корумпованості правоохоронних органів, зокрема міліції та прокуратури.
Зрощування економічної і політичної корупції з загально-кримінальною та організованою злочинністю, особливо в перші роки незалежності України. Створення на цій основі потужних фінансово-політичних кланів мафіозного типу[114] [26, cc. 174-187].
Розповсюдження в суспільній думці стереотипу, що без хабара, кумівства, кланової підтримки в Україні неможливо вирішити господарчих, політичних і соціальних проблем.
Легальне використання політичних і соціально-економічних інститутів, авторитету посад і умов, які склались в країні, для надання вигляду зовнішньої законності своїй корупційній діяльності.
Використання корупційних дій в усе більш широких масштабах, коли корупція пронизує не тільки органи політичної і економічної влади, але і соціальну сферу, освіту, науку, охорону здоров’я, спорт, мистецтво і т.д.

Безумовно, окреслені лише найбільш важливі особливості української корупції. Дослідники можуть додавати різні риси до цього феномену. Головне не в кількості рис, а в тому, що в сучасній Україні існує неформальний соціальний інститут — корупція, яка має визначений зміст, форми і соціальні функції. Цє явище підриває стабільність суспільства, ефективність держави, вбиває віру народа в перспективи розвитку України цивілізованим шляхом. Для цього характерні відпрацьовані технології функціонування, підміна цілей діяльності держави інтересами і цілями корумпованих груп і осіб. Тобто, можна с впевненістю стверджувати, що корупція в Україні – потужний соціальний інститут.

Ці технології, інтереси і цілі необхідно виявляти і вивчати, щоб підготувати наукову основу для тих соціальних сил, які реально розпочнуть боротися з корупцією.

В значній частині гуманітарних, і зокрема кримінологічних, досліджень[115], розрізняється загальносуспільствознавчий, загальноюридичний і кримінологічний аспекти аналіза корупції. Але в усіх дослідженнях корупція трактується як відхилення від юридичних і моральних норм в процесі здійснення економічної і політичної влади, яке вростає в систему (іноді достатньо струнку і навіть формалізовану), що перетворює корупцію в один з механізмів прийняття або гальмування адміністративних або управлінських рішень. Світовий досвід доводить, що корупція найбільш поширена в регіональних і державних центрах, де зосереджені правові, політичні, економічні владні інститути. Особливо стійкі і небезпечні для держави і громадянина столичні корумповані структури, які іноді стають звичним явищем. Недарма в Україні на буденному рівні спілкування існують сленгові вирази: “ціна питання”, “пробити питання”, “ціна посади” та інші.

В першому і другому розділах роботи ми показали, що корупція як суспільне явище, її масштаби, специфіка і динаміка — наслідок загальних економічних, політичних і соціальних проблем України. Також відомо, що корупція завжди зростає, коли країна знаходиться на стадії трансформації. Оскільки Україна проходить не просто стадію демократизації державного устрою, а здійснює докорінну трансформацію економічного і політичного устрою, правової і соціальної систем, то зростання рівня корупції є об’єктивною обумовленим фактором.

Але визнання зростання рівня корупції об’єктивно обумовленим фактором зовсім не означає, що з нею треба примиритись. Суб’єктивний чинник історії і розвитку є механізмом корекції об’єктивного фактору, динаміки його розвитку. З одного боку, об’єктивний фактор (економічний, політичний і культурний розвиток) посилюють корупцію. З іншого боку, суб’єкти історії — держава, політичні партії, громадські організації, особа — можуть діяти в напрямку, щоб погасити негативні наслідки докорінних суспільних перетворень, які знаходять свій вияв і в корумпованості суспільства, насамперед державного апарату. Суб’єктивний чинник історії може досягти позитивного результату, якщо він діє у двох напрямках: по-перше, розв’язуючи економічні, політичні і соціальні проблеми і звужуючи об’єктивну основу корупції; по-друге, розробляючи законодавчу базу боротьби з корупцією і практично протидіючи корупції з належною політичною волею і по усім напрямкам.

При цьому необхідно враховувати національну специфіку корупції в Україні. Така специфіка, на наш погляд, визначається такими факторами:

1. Українська специфіка подолання наслідків існування тоталітарної держави. Фактично не існувала законодавча база боротьби з корупцією до 1993 року. В СРСР взагалі не визнавався факт існування корупції. Немає факту корупції — не потрібне законодавство по системній боротьбі з нею. Оскільки ж корупція в СРСР та інших соціалістичних країнах фактично існувала, то боротьба з нею була замаскована під боротьбу з окремими явищами корупції — хабарництвом, розкраданням соціалістичної власності і т.д[116].

Навіть те неповне, недосконале законодавство, яке існувало в Україні та в інших республіках СРСР, фактично повторювало уніфіковане законодавство СРСР і не враховувало специфіку республік, які входять до нього.

2. В Україні, як в найбільш індустріальній і мілітаризованій республіці (ВПК, три військових округи, чисельні прикордонні війська, стратегічні і тактичні бази та склади СРСР) злиття партійно-радянської, економічної та військової влад, притаманне тоталітарному режиму, було повне.

Ця ситуація, за багатьма висновками експертів та повідомленнями засобів масової інформації, не подолана і після більш ніж п’ятнадцати років незалежності України. Законодавчо визначений і природній розподіл праці між політичною владою і економічними структурами, особливо вільними агентами ринку, до цього часу не сформувався. Між тим розділ ІІ Закону України “Про боротьбу з корупцією” (ст.5) спеціально визначає обмеження щодо службовців та інших осіб, уповноважених на виконання функцій держави, по втручанню в підприємницьку діяльність, крім випадків, коли державний службовець здійснює функції з управління акціями або паями, що належать державі. Ці службовці не мають права сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності, в отриманні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг. Ці ж особи не мають права займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в якому вона працює, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики)[117]. Але насправді багато високопоставлених державних службовців володіють та керують цілими холдінгами.

3. Постійна економічна і політична нестабільність в Україні є криміногенним фактором. Збіднення населення, неспроможність держави забезпечити державним службовцям гідну заробітну платню підштовхують і перших і других до порушення законодавства, що веде до масової низової корупції, до пошуку незаконних благ з допомогою корупції. Політична нестабільність формує почуття невпевненості серед чиновництва різного рівня, підштовхує діяти нахабно, вимагаючи хабарів та інших послуг.

4. Загальна нерозвиненість і недосконалість законодавства в Україні. В процесі модернізації фундаментальних основ економічної діяльності в різних формах (у сфері послуг теж) практика суттєво випереджує їх законодавче забезпечення. Економічна лібералізація, не врегульована законом, перетворюється в економічну анархію, що є грунтом для корупції.

Нерозвиненість законодавства виявляється і в незадовільній якості законів, в незавершеності усієї правової системи, в нечіткості законотворчих процедур. А це, в свою чергу, породжує конкретні форми корупції, корені яких в:

суперечливості законодавства і навіть окремих законів, що створює ідеальні умови для вимагання хабарів або шантажу громадян;
низькій якості законів, які мають двозначності, прогалини, “темні, непрописані” місця, чисельні відсилочні норми і т.д. В результаті здійснення законодавчого регулювання перекладається на підзаконні акти органів виконавчої влади або трактовці чиновництва, що створює додаткові умови для корупції. Наприклад, введення декретів Кабінету Міністрів України в 1992-1993 рр., які діяли в якості законів, породило правовий хаос в Україні і стало надзвичайно сприятливим грунтом корупції;
відсутності антикорупційної кримінологічної експертизи при підготовці і прийнятті нормативних і розпорядчих актів (законів, президентських указів, постанов Кабінету Міністрів та т. і.), що нарощує можливості для корупції і свавілля управлінського апарату. Тут існує протиріччя між процедурною суворістю порядку і бюрократичною тяганиною. Від вирішення цього протиріччя залежить ефективність законодавчо встановлених процедур.

5. Неефективність інститутів влади перехідних суспільств. Існує багато робіт, в тому числі кримінологічного спрямування, які вірно критикують партійно-радянський аппарат влади за його бюрократизм, малу ефективність. Але більшість авторів[118] визнає, що в певних умовах він діяв ефективно. Найбільш ґрунтовні роботи цього напряму аналізу у В.Цветкова[119], який показав переваги і недоліки цього апарату. В Україні перехідного періоду апарат влади стрімко зростав, в той час як його ефективність не підвищувалась[120]. Народжувалась додаткова система координаційних, експертних, фахових рад при вищих посадових особах України, в міністерствах і відомствах, але результат був один: чим складніша і негнучкіша система управління, тим менш ефективно вона розв’язує економічні, політичні, правові, соціальні проблеми, тим легше в ній процвітати корупції. В цій системі закон втрачає силу, не працює струнка методика підготовки і розстановки кадрів, зате укорінюється клановість, кумівство, блат і т.д.

6. Відрив влади від народу, неукоріненість демократичних традицій. Влада в Україні не в змозі вирішувати великі класи проблем у всіх сферах життя, втрачає довіру громадян, зокрема і еліт. В цих умовах населення відчужується від влади, а влада “закривається” від населення. Між тим корупція не може бути подолана без підтримки громадськості.

Крім того, в Україні дуже повільно укорінюється демократія, правова держава ще тільки зароджується. Незрілість політичної і правової культури, нерозвиненість партійної системи (багато малочисельних, слабких, персоналістських партій — це недолік, а не перевага демократії), недосконалість виборчого законодавства — усе це є неодмінний супутник корупції.

7. Слабкість судової гілки влади — одна з головних проблем перехідного періоду[121]. В радянський період громадяни звикли шукати захист не стільки в суді, скільки в партійних, радянських, комсомольських, профспілкових органах. Після докорінної зміни ситуації, коли судовий захист прав, свобод, обов’язків став головним, ні держава, ні громадяни, ні сама судова система виявилися не готовими до нової ситуації. Зміцнення судової системи відбувається занадто повільно тому, що:

тільки в зародковому стані знаходиться система підготовки, перепідготовки і контролю кадрів, які б відповідали новим політичним, економічним, інформаційним умовам;
реформа судової системи іде повільно і недостатньо забезпечена законодавчо і матеріально;
бюджет держави і органів самоврядування, а виконавча влада організаційно і технічно погано забезпечують діяльність судів і утримання суддів;
недосконала процедура виконання судових рішень;
низька пропускна здатність арбітражних судів паралізує економічну діяльність;
зберігається адміністративний тиск на суди і суддів;
дуже повільно впроваджується ідея суду присяжних і т.д.

Отже, у протистоянні корупції не досить ефективно використовується потенціал судочинства. Крім того, контент-аналіз засобів масової інформації, дискусій у Верховній Раді, виступів Президентів України показують, що широкі звинувачення судової системи у корумпованості мають під собою основу.

В той же час в деяких роботах є дані, які дозволяють судити про масштаби корупції в Україні взагалі і в окремих правоохоронних органах, наприклад, стаття М.Грищука, який говорить, що хоча для забезпечення більш ефективної боротьби з корупцією і посилення дії Закону України “Про боротьбу з корупцією” у структурі Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, Прокуратури і ДПА створено відповідні управління та відділи, але кардинальних зрушень поки що у протидії цим процесам не відбулося, залишається тенденція до зростання фактів корупції. Водночас збільшується кількість злочинів корупційної спрямованості[122].

8. Tрадиція “служіння” чиновництва (в тому числі і в правоохоронних органах) не Закону, а інструкції, начальнику (“ти начальник — я дурак, я начальник — ти дурак”).

9. Звична орієнтація апарату влади на захист виключно інтересів держави — типово українська проблема. Ця орієнтація веде до гіпероцінки ролі держави в суспільстві та ігнорування інтересів громадян. Вона не тільки має негативне правове значення, але і політичне і економічне. Обмеження політичних і економічних прав громадянина гальмує створення правової держави.

10. Бурхливий розвиток організованої злочинності у 90-ті роки ХХ століття на теренах СНД, і зокрема України, виявився фактором, який стимулював розвиток корупції в державі.

Проведений нами аналіз показує, що є багато факторів, які сприяють розвитку корупції. Тому варто окреслити головні умови розвитку корупції. На наш погляд, їх можна класифікувати за критерієм визначення сфер життя: економічної, політичної, соціальної і духовної (ідеолого-психологічної).

Більшість вітчизняних і зарубіжних авторів притримується такої класифікації, або обмежується більш коротким аналізом економічних і політичних умов (причин) розповсюдження корупції. В цій роботі ми спробуємо дати аналіз причин розповсюдження корупції за сферами суспільного життя, але окремо виділимо “слабкий контроль інститутів громадянського суспільства над владою”, який можна було б дати і в політичних умовах і причинах. Але оскільки проблеми “громадянського суспільства” в суспільствознавстві і в правовій науці, зокрема, є занадто дискусійними, ми дамо цей фрагмент окремо.

А. Економічні причини корупції в Україні

Економічні причини корупції у всьому світі досліджуються в першу чергу. На перший погляд цій проблемі і в Україні приділяється достатньо уваги. Але більш уважний аналіз показує, що про економічні причини корупції існує багато як публіцистичної літератури, так і науково-аналітичної[123]. Сьогодні в Україні існує деяка кількість законів та їх коментарів, які дають можливість подивитись на економічну діяльність різних суб’єктів господарювання з кримінологічної точки зору[124].

В перші роки незалежності корупція була посилена економічними реформами, які проводились без належного законодавчого забезпечення. Відсутність законодавчо визначених механізмів захисту прав власності, прав економічної (і особливо фінансової) діяльності, нераціональна податкова система — усі ці фактори виштовхують економіку в “тіньовий сектор”, породжують злочинність в багатьох формах, зокрема і корупцію. Це ослаблює і розвалює суспільство та державу, дезорганізовує громадянина.

В цих умовах корупція виявляється у двох великих формах: а) породжена державою (тобто дією державних органів); б) породжена недосконалими правовими, політичними, економічними нормами регуляції господарської діяльності.

Корупція, яка породжується державою, — це результат некваліфікованого (а інколи і злочинного) втручання державних органів в економічну, громадську і приватну життєдіяльність. Безумовно, держава, реалізуючи свої історичні функції, зобов’язана здійснювати таке втручання. Але уся проблема полягає в тому, наскільки ефективно, кваліфіковано здійснюється це втручання. Таким чином, цей тип корупції — це показник, який свідчить про неефективні, некваліфіковані дії держави стосовно суспільства і громадянина.

В економічній сфері в останні двадцять років (включаючи і етап незалежності України) відбулись бурхливі зміни, з’явились нові, незвичні для українських громадян форми економічної діяльності, до яких дуже важко пристосувались правові інститути держави і громадяни. Акціонерні підприємства і банки, підприємства з змішаною формою власності, біржі товарів, валют, праці, приватна сфера послуг і т.д. — усе це породжувало нові форми корупції.

Наведемо лише декілька сфер державної присутності в економіці, де значно посилилась корупція.

1. Приватизація державної і колективної власності завжди була сферою корупції. В Україні ця сфера була масштабною, тому що приватизація проводилась непослідовно, без належної законодавчої бази і контролю громадськості як на етапі майнових сертифікатів, так і за гроші. За повідомленнями засобів масової інформації, приватизація в Україні дуже часто зводилась до “прихватизації” державного і колективного майна партійно-радянською номенклатурною і злочинним світом. Як відмічає народний депутат України М.Павловський[125], криміналізація країни, тінізація економіки — це наслідки реалізації концепції “шокової терапії”, яку в Україні нав’язали Міжнародний валютний фонд і Світовий банк. Всі найгостріші проблеми в Україні і проблема неплатежів, масове безробіття, вкрай низькі заробітна плата, пенсії, стипендії — це великою мірою штучно створені проблеми. Головним виконавцем цієї концепції стала грошово-фінансова та банківська система України, які на етапі макроекономічної стабілізації, згідно програми “шокової терапії” успішно для себе провели “приватизаційну”, “інфляційну” та “лібераізаційну” революції, зробивши цю програму живильним підґрунтям, невичерпним джерелом “тіньової” економіки, організованої економічної злочинності та корупції. Можна сперечатися з такою оцінкою ситуації. Але те, що значна частина державного майна була приватизована по корупційним схемам, ні в кого не викликає сумніву. “Отже, виходячи із стану економіки — системної кризи, яку переживає Україна і тотального порушення економічних прав людини, (коли 80% населення живе за межею бідності), а між багатими і бідними встановилась прірва, наявне катастрофічно наростаюче безробіття — все це і слугує соціальним підґрунтям злочинності. Адже світова статистика свідчить, що зростання безробіття на 1% викликає приріст злочинності на 3%. Лише 1% населення України живе пристойно, але багатство значної частини з них не є результатом наполегливої праці, а результатом перерозподілу національного багатства, проведення реформ без мети, без морального змісту, реформ, що породили корупцію та організовану злочинність, яка відлякує ділових людей в усьому світі”[126].

У виступах народних депутатів України, доповідачів на різних наукових конференціях, а також в деяких аналітичних матеріалах повторюється думка, що в пострадянських країнах (в першу чергу в Росії і в Україні) на початковій стадіях приватизації біля 30% усіх постанов з приватизації порушували норми існуючого законодавства. Практикувалось включення чиновників до числа акціонерів. Найбільш розповсюджені порушення — привласнення грошових активів і хабарництво. До кримінальної відповідальності притягались зайняті приватизацією урядовці, чиновники з регіонів, з фондів майна, органів міністерства юстиції і т.д. До цього варто додати численні випадки, які не підпадають під пряму кримінальну відповідальність: оцінка об’єктивів приватизації за заниженими цінами, маніпуляції умовами тендерів і конкурсів, скуповування підприємств через посередників і т.д[127].

Корупційні скандали в Україні, коли в корупції під час приватизації були звинувачені найвищі посадові особи держави, урядовці, депутати усіх рівнів, працівники правоохоронних органів, управлінці, господарники, підтверджують вище висловлену думку.

2. Виконання бюджету і розподіл бюджетних коштів — це одна з основних сфер корупційної діяльності. Серед фахівців, які працюють в галузі формування, виконання і контролю бюджету, популярна теза, що найбільші корупційні капітали накопичуються у цій галузі[128]. Про це ж свідчать щорічні доповіді Рахункової Палати України, на які майже відсутня реакція владних органів.

Найбільш відомі порушення бюджету і бюджетних резолюцій Верховної Ради України здійснюються в сфері: збіру податків і платежів до бюджету, грошових заліків, отримання зв’язаних іноземних кредитів, надання необґрунтованих кредитів Національним банком комерційним банкам, залучення кредитів комерційних банків під гарантії уряду для необґрунтованих вексельних проектів, переоформлення заборгованості підприємств і організацій, надання фінансової допомоги регіонам (в тому числі під час стихійного лиха або техногенних катастроф), нецільове і неефективне використання коштів національного бюджету і т.д. Майже за кожною такою дією стоять корупційні інтереси.

Розподіл бюджетних коштів через державне замовлення і закупівлю теж є корумпованим. Корупцію підштовхує дефіцитний бюджет, який дозволяє чиновнику вирішувати, кому віддати кошти повністю, а кому недодати.

3. Надання ексклюзивних прав (пільг по експорту та імпорту, податкам, ліцензуванню і т.д.). Тут порушення, які є корупційними за походженням, здійснюються як на національному та міжнародному, так і на регіональному рівнях.

4. Банківська сфера. Хоч вона і відносно нова, оскільки склалась в сучасному вигляді за останні п’ятнадцять років, вона як показують події в Україні, виявилась корумпованою. Корупція розквітла і при ненормативній приватизації значної частини державного банківського сектору, і при створенні системи уповноважених банків, яким передавались в управління бюджетні кошти, і при роботі з внутрішніми позиками та векселями тощо. В умовах інфляції 1991-1995 рр. банки отримували колосальні прибутки. Їх співробітництво з чиновництвом було і в формі хабарів, але поступово набуло більш “цивілізованих” форм — пільгові кредити, пільгові рахунки і т.д. Особливо небезпечною формою виявилось штучне збанкрутування — Градобанк, банк “Слов’янський”, банк “Україна” та інші. Механізм пограбування держави, комерційних фірм і вкладників дуже простий: банк бере на зберігання гроші або на якісь соціальні програми, може отримати від національного банку необґрунтований кредит, потім гроші розкрадаються і банк оголошує себе банкрутом. Таким чином було розкрадено мільярди доларів. Зрозуміло, без корупції, без співробітництва урядових і банківських чиновників такі масштабні пограбування неможливі. Недосконалість же українського законодавства і корумпованість урядових чиновників і правоохоронних органів допомагають злочинцям уникати відповідальності за свої кримінальні дії. Наприклад, вже згадана декретотворчість уряду в 1992-1993 рр. стала одним з факторів поширення корупції і в банківській сфері (трасти, тимчасові фінансові групи і т.д.).

Як відмічає В.Д. Гвоздецький, грубі порушення законодавства про банки, трастові компанії, кредитно-фінансову систему вимагають вжиття невідкладних заходів по боротьбі з корупцією у цій сфері, і в першу чергу посилення ролі Національного банку України та його структур, особливо у справі контролю за діяльністю комерційних банків. Як свідчить аналіз оперативної інформації та матеріалів кримінальних справ, якраз кредитно-фінансова та банківська система залишаються одними з головних об’єктів злочинних зазіхань. У 1997 році у цій сфері виявлено 6227 злочинів, в тому числі безпосередньо у банківській системі 4697, що відповідно на 67,3% і 121,3% більше, ніж в 1996 році. Крім того, органами прокуратури в 1996 р. в банківській системі держави виявлено 7929 інших порушень законодавства. До матеріальної, адміністративної і дисциплінарної відповідальності притягнуто 2467 чоловік[129]. До цього можна додати, що ця тенденція в наступні роки зберіглась.

Як бачимо корупція і організована злочинність в банківській сфері, і в цілому в кредитно-фінансовій, стала масовим явищем.

5. Протизаконна лобістська діяльність в законодавчих і виконавчих гілках влади. Ця діяльність не упорядкована українським законодавством і тому у більшості випадків є протизаконною. Тому є нагальна проблема врегулювати її згідно світових позитивних зразків і чітко визначити законом межі участі в лобістській діяльності депутатів різних рівнів, урядовців і чиновництва. Інакше відрізнити корупційну і лобістську діяльність буде неможливо. Крім того, протизаконну лобістську діяльність живить гіпертрофована депутатська недоторканість. При аналізі діяльності Верховної Ради України інколи важко знайти критерій класифікації її внутрішньої структури: за партійною приналежністю або за цілями лобіювання бізнесових інтересів.

6. Правоохоронні органи і економічна злочинність. Зрощування правоохоронних органів зі структурами, які займаються економічною злочинною діяльністю, створює умови, які суттєво заважають боротьбі з корупцією. І тут можна погодитися з В.Ущаповським: “Злочинний бізнес — активний каталізатор такого небезпечного явища, як корупція. Він пов’язаний з нею найбезпосередніше. І це закономірно: регулярне одержання надприбутків протиправним шляхом неможливе без корупції, яка виступає процесом продажу влади як товару. Продавцями є корумповані верстви адміністративного апарату, покупцями — ділки тіньової економіки, лідери організованих злочинних структур. Підкупом, шантажем або втягуванням у протиправну діяльність працівників державних органів, представників законодавчої влади злочинці й нейтралізують соціальний контроль, одержуючи одночасно можливість контролювати важливі вузли господарського механізму відповідних галузей і регіонів, впливають на процес прийняття політичних рішень”[130]. В пресі, в аналітичних матеріалах відмічається що спільними зусиллями деяких представників правоохоронних органів і злочинців створюються “комплексні бригади”, які заробляють гроші на розвалі кримінальних справ, для тиску на економічних конкурентів, для здирства; в економічні структури беруться родичі чиновників, не маючи відповідної кваліфікації і досвіду роботи; в судах деякі адвокати дають хабарі, щоб виправдати своїх клієнтів[131].

Хаотична лібералізація зовнішньоекономічної діяльності без достатньої законодавчої бази, без механізмів підтримання конкурентоспроможності національної економіки, хабарництво на митницях перетворили зовнішню торгівлю в корумповану галузь. Отже, економічні причини корупції є важливим фактором її розповсюдження. Вивчення їх стає необхідним елементом удосконалення антикорупційних законів і заходів, прийняття політичних рішень.

Б. Політичні причини корупції в Україні

Світовий досвід свідчить, що при раптовій зміні фундаментальних умов життя значну роль в розвитку корупційних процесів грають політичні причини. В умовах України це і “рудиментарні плями тоталітаризму” на рівні політично-правової системи і суспільної психології, і непідготовленість значної частини суспільства до реформ, і непідготовленість кадрів для вирішення нового класу стратегічних економічних, політичних і культурних завдань, і зрошування політичних еліт з криміналом. Ті люди, які називали себе “реформаторами”, “націонал-демократами” не менше зробили для створення умов перетворення політики на своєрідний бізнес, ніж стара партійно-радянська номенклатура. Політичне забезпечення корупційної діяльності (“політичний дах”) стало звичним явищем суспільного життя.

Загальна слабкість держави виявилась і в тому, що адміністративна, контрольна, фінансово-регулююча, правоохоронна могутність не дозволила її виконати свої зобов’язання перед громадянами, підприємствами, суспільством. Політичної волі держави виявилося недостатньо для рішучої боротьби з корупцією у всіх виявах і на усіх рівнях. Дефіцит її послуг на усіх рівнях проявився і в сфері законотворчій і правоохоронній.

З іншого боку, політична неспроможність держави створила стимул для максимальної закритості її дій, яка в свою чергу, породила ще більший бюрократизм, імітацію ефективної політичної діяльності, що стало живильним грунтом корупції.

В українському суспільстві під виглядом ліберальної ідеології і залучення до “загальноцивілізаційних цінностей” укорінювалось принципове заперечення регулюючої ролі держави. Це суперечить не тільки світовому досвіду, оскільки регулююча роль держави і в економіці, і в політиці, і в сфері забезпечення прав і свобод громадянина зростає, але навіть найбільш розповсюдженим і визнаним теоретичним поглядам на роль держави і права.

В. Правові причини корупції в Україні

Більш ніж за п’ятнадцять років в Україні створений фундамент для руху вперед: прийнята нова Конституція, відбулось становлення парламентаризму, поступово формується незалежна судова система (хоч і з великими складнощами, про що вже говорилось), приймаються нові закони, які просувають розвиток демократії, багатопартійності, свободу слова, зміцнюються підвалини основних прав і свобод людини і громадянина, рівності усіх етносів, культур і релігій.

Разом з тим, реформування далеко не завершено. Воно скоріше тільки розпочато. Тут відчуваються успадковані від минулого та породжені перехідним періодом невирішені проблеми, суперечності й прорахунки, зокрема в правовій системі, не завершені адміністративна, судова, прокурорська реформи, продовжуються реформи в системі Міністерства внутрішніх справ. Наукове забезпечення цих реформ, особливо з боку правової науки, є недостатнім.

Особлива увага має бути приділена аналізу відповідності прийнятих законів України об’єктивним потребам економічного розвитку суспільства, тенденціям світового цивілізаційного процесу. Актуальними є питання формування правосвідомості та правової культури, від рівня яких залежить не лише підготовка та ухвалення законів, а й ступінь їх реалізації.

В процесі політичної та економічної модернізації країни необхідно здійснювати порівняльний аналіз досвіду реалізації як національного, так і зарубіжного законодавства.

Пріоритетними напрямами правових наукових досліджень щодо реформування політичної і правової систем мають бути проблеми:

суверенітету народу;
виборів, референдумів та інших форм народовладдя;
формування та розвитку демократичної соціальної правової держави;
організації державної влади та місцевого самоврядування;
прав і свобод людини і громадянина;
прав етнонаціональних меншин;
юридичної відповідальності соціальних інститутів і особи;
правових аспектів розпитку державної мови і мов наці опальних меншин;
конституційно-правові питання організації і діяльності політичних партій і громадських організацій;
міжнародного права[132].

Об’єктивно необхідним є вдосконалення системи юридичної освіти, яка б дозволила ліквідувати дефіцит кадрів в юридичній науці та практиці.

Нині вона кількісно вийшла на рівень оптимальних потреб (в Україні функціонує понад 170 навчальних юридичних структур державного і недержавного характеру). Зокрема, як відмічають фахівці, потребує істотного підвищення її якість, рівень наукової і педагогічної підготовки юридичних кадрів, зміцнення матеріально-технічної бази, забезпечення навчальною літературою. Особливої уваги потребує вдосконалення практичної підготовки майбутніх юристів.

Юридичний всеобуч, на думку фахівців, має охоплювати всі верстви населення, особливо молодь.

Основним завданням розвитку правової культури, вважають вчені, є опанування усіма суб’єктами української політичної системи, права як елементу національної духовності та культури, форми правосвідомості й історичного буття українського народу і суспільства та вироблення системи загальносвітових правових стандартів.

Реалізація цих завдань, підкреслюють правознавці і політологи, потребує розробки й прийняття на державному рінні довгострокової цільової програми розвитку правової культури в Україні, на основі якої має стати засвоєння знань про базові принципи демократичної держави — верховенства права, поважання прав людини, виборність представницьких органів, гарантія свободи волевиявлення. Важливим є вивчення в освітніх закладах усіх рівнів шляхом реклами через ЗМІ основних положень норм Конституції України, Загальної декларації прав людини, Європейської концепції з прав людини, Міжнародного пакту про громадянські права та політичні права. Декларації ООН про права осіб, що належать до національних та етнічних, релігійних і мовних меншин, виховання поваги до прав людини та її основних свобод[133].

Отже, існує широкий клас політико-правових завдань, які треба розв’язувати закономірно, на базі системного підходу, терміново, реалізуючи принцип взаємозв’язку теорії і практики правоохоронної діяльності. Якщо їх не розв’язувати, то будуть працювати правові причини розвитку корупції, серед яких визначимо головні:

Розвал старої системи правового контролю і правової відповідальності за дії або бездіяльність державних і громадських організацій, установ і окремих громадян України, наявність великих правових “темних дірок” в новій законодавчій системі, великого числа законів непрямої дії — залишають великий простір для волюнтаризму чиновників і для корупції;
Слабкість судової системи та органів прокуратури. Злиденність наших судів і відсутність дієвого контролю за якістю судових рішень, відсутність належного матеріально-технічного забезпечення судів і прокуратур на рівні вимог інформаційного суспільства (особливо в регіонах на рівні районів) — негативно впливають на незалежність судів і прокуратур, змушують їх звертатись до пошуків джерел фінансування, в тому числі і сумнівного характеру. Тим самим суспільство і держава втрачають інструментарій боротьби з корупцією, а судове рішення, як засіб легального розв’язання проблем, справедливого вироку, деградує, стає несправедливим. А це класичний шлях до надання послуг організованій і стихійній злочинності, розвитку корупції;
Неефективність роботи органів правопорядку, фальсифікація реальної ситуації злочинів шляхом не реєстрації злочинів, підміна боротьби з організованою злочинністю і корупцією дріб’язковим “справами” дрібних злочинців і т.д.

Г. Адміністративні причини розповсюдження корупції в Україні

В сучасній Україні багато говориться про адміністративну реформу, на проведення якої обіцяні навіть зарубіжні кошти, а скільки зарубіжних консультантів консультували Адміністрацію Президента, Кабінет Міністрів, Верховну Раду?! Але адміністративна реформа заблукала в правових і організаційних хащах. Цьому є багато пояснень: влада не бажає робити територіальний переустрій країни; не здійснений перехід від вузько галузевого принципу управління державним майном до структурно-функціонального; до цього часу існує старий підхід до проблем суспільного розвитку: виникла проблема, треба робити адміністративний орган для її розв’язання. А можливо це зробить вже діючий? Можна називати звичні проблеми бюрократизації апарату, малокваліфікованості і т.д. Але нас цікавлять лише ті причини, які сприяють розповсюдженню корупції.

Серед них, на наш погляд, головні:

Недооцінка з боку держави і суспільства питань організації ефективного державного управління, що робить держапарат неповоротним, занадто чисельним, нераціональним і вразливим для корупції;
Кадрова, організаційна, фінансова і політична нестабільність (постійні зміни уряду, керівників галузей і т.д.) змушують чиновників заздалегідь готувати “запасні аеродроми”, вступати в корумповані зв’язки з підприємцями, господарюючими суб’єктами;
Перенесення ринкових підходів на державну службу, трактування демократії як свободи входження державних службовців на ринок корупційних послуг;
Недостатня ефективність дій правоохоронних органів по відношенню до державного управління, оскільки вони знаходяться під адміністративним контролем вищих ешелонів влади, не можуть “вийти” на корумповану управлінську еліту, повноцінно провести досудове слідство та передати його матеріали до суду.

В цих умовах постає питання пошуку нових підходів для усунення адміністративних причин розповсюдження корупції в Україні. Тут доречне і прискорення адміністративної реформи, і перебудова системи законодавства в адміністративній сфері, і судова реформи і реформа органів прокуратури.

“Історія довела, що заходи кримінально-правової репресії дуже рідко дозволяли вирішити конкретне завдання забезпечення правопослушної поведінки. Вельми проблематичною є результативність орієнтації на них стосовно боротьби з корупцією[134]. Специфіка корупції — в її проникненні буквально у всі владні структури і ті, що до них прилягають, у формуванні системи кругової поруки, яка утруднює, а частіше за все виключає викриття корупційних злочинців. У цих умовах найбільш реальний шлях — це зруйнування “кругової оброни” не зовнішнім впливом кримінально-правових санкцій, а вибухом зсередини, шляхом створення правової царини для уособлення конкретних інтересів, посилення протистояння та забезпечення реальної можливості взаємоконтролю за діями кожної із сторін. Скільки б не говорили про ідеал, суспільство і державу “взаємної згоди” — це утопія. Протистояння інтересів, що реалізується в економіці через взаємоконтрольовану конкуренцію (а в політичній сфері — через формування легітимної опозиції), — це основна умова для скорочення корупції. Однак безперервні конфлікти, нескінченне з’ясування відносин, нестабільність у державі — також створюють передумови для її розвитку. Тому руйнівна сила економічної конкуренції повинна бути в єдиному механізмі з конструктивними засобами боротьби з корупцією”[135].

Про системність обмеження корупції та “тіньової” економіки, як теоретико-методологічного аспекту антикорупційної діяльності, йшлося ще в Послання Президента України до Верховної ради України “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 році”: “У комплексі поточних та перспективних завдань державної політики на одне з чільних місць ставиться рішуче обмеження корупції та “тіньової” економічної діяльності. У цьому не можна покладатися тільки на силові методи, які можуть у кращому разі дати лише тимчасовий ефект. Потрібна цілісна, комплексна система дій, спрямована передусім на попередження та усунення причин та передумов цих явищ, зокрема на суттєве послаблення податкового тиску, зниження рівня адміністративного втручання в економічні процеси, розмежування влади та капіталу.

Активна протидія корумпованості та тінізації економічних процесів має ініціюватися і здійснюватися перш за все органами виконавчої влади. На нинішньому етапі це один з визначальних напрямів діяльності уряду, усіх центральних та місцевих органів виконавчої влади на місцях”[136].

Отже, подолання адміністративних причин розповсюдження корупції в Україні повинно здійснюватись системно, цілеспрямовано, з поєднанням теорії та практики антикорупційної діяльності.

Д. Міжнародні причини розповсюдження корупції в Україні

Україна знаходиться на перехресті світових доріг бізнесу, корупції, наркомафії, нелегальної міграції, торгівлі “живим товаром” і т.д. Численні експерти та міжнародні оганізації (про що йшлося у попередньому розділі), підкреслюють, що розквіт корупції в Україні був би неможливий без впливу міжнародної корупції. Українська організована злочинність входить до міжнародної організованої злочинності, є її частиною, а українська корупція є органічною частиною корупції транснаціональної. Тому при визначенні специфіки української корупції варто враховувати міжнародний аспект. В першу чергу, це:

Ослаблення держави на перехідному етапі об’єктивно посилює як тиск на нього міжнародної злочинності, так і ефективність цього тиску. Наприклад, з повідомлень преси, з кримінальних справ відомо, що багато форм злочинності (особливо в економічній сфері) імпортовано в 80-90-ті роки українською злочинністю.
Злочинність і корупція породжуються широкомасштабною політикою іноземних інвесторів, фондів, спецслужб забезпечення коштами груп осіб і окремих політиків, які вважаються союзниками, лобістами і т.д.
Міжнародний бізнес використовує українських корупціонерів як інструмент проникнення на ринок України, вигідної приватизації і т.д. Відомо, деякі держави дозволяють своїм корпораціям виводити “представницькі” витрати з-під оподаткування, розглядаючи їх такими ж необхідними як придбання сировини і обладнання.
Вітчизняний злочинний капітал, “відмитий” в зарубіжних банках і фірмах повертається в Україну під виглядом іноземного капіталу і використовується в країні для здійснення корупційних діянь. Дуже часто він повертається у вигляді готівки і використовується для виборів, хабарів, утримання агентів впливу в урядових структурах в т.д.

Е. Причини низової корупції в Україні

При аналізі специфіки корупції в Україні головна увага приділяється корупції у верхівці судової, законодавчої та виконавчої влади. В той же час масштабна низова корупція живить усі інші форми корупції. Соціологічні дослідження в Україні показують, що більше 95% автомобілістів хоч раз в житті давали хабаря інспектору ДАІ або при проходженні технічних обстежень автомобілів. Цей приклад типовий.

Низова корупція в Україні виникає усюди, де громадянин звертається до державних або муніціпальних органів. Назвемо лише декілька сфер, де низова корупція дуже поширена:

Житлово-комунальна сфера та будівництво до цього часу, як показують соціологічні та кримінологічні дослідження, сприймається населенням як найбільш корумпована. Може тому, що ця сфера слабко врегульована законом і громадянин дуже часто звертається до системи житлово-комунальних послуг. А це діє психологічно. В один час вважалося, що поява ринку житла зменшить корупцію в цій сфері. Але ці очікування не здійснились, тому що з’явились нові форми взаємовідносин у трикутнику: “громадянин-муніципальні служби-держава”, які за своєю суттю є криміногенними: підвищення рівня комерціалізації послуг, використання організованою злочинністю ринку житла, захоплення будівельних майданчиків і т.д. Достатньо проаналізувати публікації[137] про будівництво житла, інфраструктури послуг в м. Києві, щоб побачити, що корупція у цій сфері динамічно розвивається. Корупціонери не звертають увагу ні на історію Києва, ні на закони архітектури, ні на закон, ні на безпеку громадян.
Податки, ліцензії, митні послуги і т.д. Ця сфера теж надзвичайно корумпована. Наприклад, опитування серед малих підпріємців, показують, що серед них практично не має тих, хто хоч раз не дав хабаря митнику. В засобах масової інформації іде багато матеріалів і про корумпованість систем реєстрації підприємств і організацій, і про видачу ліцензій, і про систему контролю і пільг при зборі податків.
Правоохоронні органи, і перш за все МВД, вважаються населенням одною з самих корумпованих структур. За різними даними, майже третина притягнутих до відповідальності за корупцію складають працівники правоохоронних органів. Тому рівень довіри населення, наприклад, міліції дуже низький.
Контроль з боку різних державних служб — пожежники, санепідстанції, контроль за якістю і т.д., від яких особливо страждає малий і середній бізнес.

Сьогодні не має жодної галузі життя в сфері взаємодії влади і громадянина, яка б не була корумпована: різного роду дозволи, довідки, надання інформації, обмеження і регулятивні функції держави — усе це охоплено корупцією.

Можна було досліджувати соціально-психологічні, регіональні та інші причини корупції. Це цікаво. Але дещо відводить від головної лінії дослідження. Тому ми зупинимося лише на одному аспекті причин розповсюдження корупції в Україні.

Серед важливих причин розповсюдження корупції в Україні усе частіше називається слабкий контроль інститутів громадянського суспільства над владою. На наш погляд, тут існує декілька проблем.

По-перше. Поняття “громадянське суспільство” хоч і досить широко використовується в українському суспільствознавстві, в юридичній науці не має чіткого методологічного і пізнавального статусу. Деякі юристи використовують його, особливо в публіцистичних статтях, інші уникають його. Дійсно, слід визнати, що воно досить аморфне. Громадянське суспільство це: громадянин — громадські організації — держава. Суспільство в цілому не може не бути громадянським, оскільки складається з громадян. Інша справа, як співпрацюють громадянин і держава, чи поважає держава права і обов’язки громадянина, а громадянин Конституцію і закони. Тому може бути тоталітарне, демократичне або перехідне суспільство. В кожному з них свій тип взаємовідносин громадянина і держави на кожному історичному етапі. В кожному з них існує специфічний тип держави, політичний та економічний режим, які визначають головні ознаки суспільства.

Тому в юридичній науці можна застосовувати поняття “громадянське суспільство”, але не як юридичне, а загальнофілософське, в крайньому разі, як загальнонаукове. Це суспільство, де існує більш-менш ефективна співпраця держави і недержавного сектору суспільного життя на основі співпадіння інтересів. На нашу думку, в юридичному смислі, бездержавного громадянського суспільства існувати не може. Інша справа, що може існувати суспільство з низьким рівнем співпраці державної і недержавної частин суспільства або держава придушує, бере під тотальний контроль недержавну частину суспільства і життя громадянина.

В той же час, оскільки в суспільствознавчій літературі недержавна частина суспільства підводиться під поняття “громадянське суспільство”, то такий конвенціоналістський підхід можна використовувати і в юридичній публіцистиці, але обумовлюючи такий спосіб використання цього поняття.

По-друге. На відміну від чітко визначених в законах юридичних понять, в соціально-політичному розумінні корупція досить давно сприймається в якості об’єктивного критерію зрілості або незрілості, активності або пасивності, свідомо регульованого або ірраціонально діючого громадянського суспільства (як недержавного сектору суспільства). І варто розуміти і підштовхувати суспільні процеси, в тому числі законодавчими актами і правоохоронною діяльністю, щоб “залізний закон олігархії” не діяв напряму на адміністративну, політичну і етичну позицію управлінського апарату, нейтралізувався (хоча б частково) ефективно протидією з боку інститутів так званого громадянського суспільства.

По-третє. Дійсність показує, що в Україні настав час докорінної переорієнтації на цінності розвинених демократичних держав, які демонструють зміцнення і удосконалення правової держави і розвиток соціальної активності політичних партій, громадських організацій, громадян. В значній частині так званих “розвинених” країн (мається на увазі науково-технічний, економічний, соціальний розвиток) вироблена така модель політичного, економічного та соціального партнерства, яка законодавчо і морально передбачає зміцнення механізмів громадського контролю над діяльністю державних служб. При цьому громадський контроль здійснюється як через парламенти, органи самоуправління, так і через засоби масової інформації, громадські організації, політичні партії, аналітичні центри і т.д. Не дивлячись на те, що державний сектор дуже неохоче поступається традиційними сферами впливу, він змушений рахуватись з “корупцією” з боку недержавних об’єднань і організацій. І це іде на користь суспільству. З одного боку, значно підвищується рівень контролю з боку недержавного сектору за діяльністю державних управлінських структур. З другого боку це сприяє зростанню авторитету і довіри по відношенню до уряду, парламентарів, органів самоуправління. Для України, де рівень довіри виборців до уряду, парламенту, органів самоуправління дуже низький, це дуже актуально.

При використанні інститутів громадянського суспільства як інструменту боротьби з корупцією варто враховувати наступні фактори:

В Україні законодавча база такої специфічної діяльності майже не розроблена.
Недержавний сектор суспільства теж є полем корупційної діяльності, особливо враховуючи історичні передумови формування українського суспільства і української держави.
Недержавний сектор суспільства охоплює значно більш широкий спектр правовідносин, ніж державний, і тому має більший потенціал у розв’язанні проблем протистояння корупції.
Недержавний сектор суспільства може більш ефективно протидіяти розповсюдженню корупції, оскільки він менш контрольований владою.
Недержавний сектор більш чутливий до правових і моральних норм регулювання суспільних відносин в демократичних, соціально-правових державах і більш динамічно сприймає ці норми як зразок і для України.

Безумовно, не варто абсолютизувати роль інститутів громадянського суспільства в процесах протидії корупції. Більш продуктивна тут координація, союз державних і недержавних сил, організацій, які зацікавлені в викорененні корупції. Держава повинна швидше розробляти і впроваджувати відповідні закони по боротьбі з корупцією, спеціальні технології, шукати шляхи підтримки громадських ініціатив у цій сфері. А інститути громадянського суспільства повинні сприяти державі в здійсненні антикорупційних програм і дій. Особливу роль в цьому відношенні грають засоби масової інформації, які інформаційно і пропагандистськи забезпечують антикорупційні програми і дії урядових і неурядових організацій.

Наприклад, при здійсненні державних замовлень на виготовлення промислової і сільськогосподарської продукції, при тендерах на приватизацію або виробництво продукції корумпованість досягає виключно великих масштабів в силу відсутності прозорості в цій діяльності. Тут присутній корпоративізм, клановість, які характерні для суспільств перехідного типу. Тому підвищення рівня прозорості через включення в тендерні комітети комісії представників громадськості, сприяло б зниженню рівня корумпованості державного апарату.

Але, не дивлячись на всі перепони організаційно-правового характеру заходи по боротьбі з корупцією тривають. Відбуваються організаційні зміни в системі державних органів, що здійснюють боротьбу з корупцією. Наприклад, Указом Президента України від 08.02.2005 № 208/2005[138] був ліквідований Координаційний комітет по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України, а його функції передані Раді національної безпеки і оборони України.

З серпня 2005 року Апаратом РНБОУ – після створення у його структурі відділу з проблем боротьби з корупцією та організованою злочинністю – фактично виконуються функції національного координатора по здійсненню заходів в рамках Стамбульського плану дій[139]. Вбачається, що він буде на постійній основі здійснювати координаційні функції державних органів по боротьбі з корупцією та забезпечувати інформаційний обмін з працівниками Антикорупційної мережі, та посадовими особами, відповідальними за цей напрям в органах виконавчої влади, прокуратури, Секретаріаті Президента України.

Відділом налагоджено постійний контакт з працівниками Антикорупційної мережі (національні уряди, структури громадянського суспільства й міжнародні агентства – фінансові донори створили Антикорупційну Мережу в 1998 році з метою сприяння обміну досвідом, проведення роботи із прискорення реформ, поліпшенню координації фінансової допомоги й інтегруванню зусиль правительств і суспільства по боротьбі з корупцією), започатковано спільний проект з огляду передового світового досвіду створення і функціонування спеціалізованих органів з антикорупційних розслідувань, проведені спільні засідання Робочої групи вищого рівня Міжвідомчої комісії з реформування правоохоронних органів та експертів Антикорупційної мережі і Американської асоціації юристів. Опрацьовуються проекти Концептуальних засад реформування правоохоронних органів України, утворення Національної служби розслідувань, завданням якої буде боротьба з корупцією, відповідно до рішення РНБО України від 05 вересня 2005 року[140].

Позитивною оцінкою зусиль нашої держави у подоланні корупції є й оголошене міжнародною організацією “Транспаренсі Інтернейшнл“ покращення, хоч і незначне, у жовтні 2005 року антикорупційного індексу України[141].

Але Україні ще багато треба зробити на шляху подолання корупції. Складність проблеми полягає у відсутності соціальних, політичних традицій публічного викриття корупціонерів, спеціальних криміналістичних прийомів викриття фактів корупції, що є серйозною перешкодою для ефективної боротьби з корупційними проявами. Існує проблема вивчення осіб тих, хто, займаючи керівні пости, погрузли в хабарництві, розкраданнях. Нинішні умови існування корупції кардинально характеризуються серйозними негативними факторами, і без особливих заходів боротьби стабілізувати становище не вдається.

На думку фахівців, які досліджують проблеми корупції, ефективність боротьби з нею залежить від чотирьох головних складових: 1) наявності належної правової бази антикорупційного спрямування; 2) ефективного і повного її застосування; 3) розвитку системи громадського контролю та формування антикорупційної громадської свідомості; 4) організаційно-управлінського забезпечення антикорупційної діяльності[142].

В Україні, на перший погляд, система антикорупційного законодавства створена. Вона містить багато нормативно-правових актів: як базових для всіх сфер соціального життя, так і тих, предметом яких є окрема галузь національної економіки чи певна сфера суспільних відносин. Крім законів України, існує низка підзаконних нормативно-правових актів. Проте, всі вони приймалися у різні часи, різними органами, у ряді випадків – спонтанно, безсистемно, без належного наукового обґрунтування, через що і виникають колізії та протиріччя.

Чинне антикорупційне законодавство настільки розмите, що одне й те ж корупційне діяння можна кваліфікувати і як проступок, і як злочин[143]. На думку автора, на цю проблему слід звернути увагу законодавця, з метою уникнути подібних колізій у майбутньому.

Проблеми, що виникають у застосуванні антикорупційного законодавства України можна розділити на ті, які обумовлені недостатньою чіткістю та однозначністю законодавчих формулювань і такі, що викликані необґрунтованістю, а інколи й помилковістю його положень.

Тому вважаємо, що нині необхідно виваженіше підійти до цього питання і переглянути багато положень чинного вітчизняного антикорупційного законодавства відповідно до джерел міжнародного права та запровадити антикорупційну експертизу правових актів та їх проектів.

Крім того, необхідно привести у відповідність до антикорупційного законодавства основні нормативно-правові акти щодо діяльності окремих галузей економіки та сфер суспільних відносин.

Але слід зауважити, що, крім недосконалості антикорупційного законодавства, причиною неефективної антикорупційної діяльності є відсутність у керівників органів виконавчої влади та правоохоронних структур бажання побачити всю гостроту проблеми і зробити відповідні висновки.

Боротьба з корупцією в Україні ведеться здебільшого адміністративно-бюрократичного методами. Цілі, завдання цієї боротьби задаються постановами, розпорядженнями, державними програмами, які готуються або безпосередньо їх майбутніми виконавцями, або представляють собою суму пропозицій міністерств, відомств, висловлених з точки зору відомчих інтересів.

Говорячи про сучасні тенденції протидії корупції, слід звернути увагу на відсутність належного професіоналізму при виконанні Закону України “Про боротьбу з корупцією”. Воно здебільшого характеризується гонитвою за нарощуванням кількісних показників, що вкрай негативно позначається на якості. Переважна більшість протоколів складається, як правило, на держслужбовців найнижчих категорій. Отже, здебільшого проблема полягає не стільки у недосконалості законодавчої бази стосовно протидії корупції, як в її неефективному застосуванні.

Що стосується розвитку системи громадського контролю та формування антикорупційної громадської свідомості в Україні, то тут варто визнати, що в Україні інститути громадянського суспільства поки ще слабкі.

За повідомленнями засобів масової інформації, в Україні діє близько 200 неурядових організацій, які декларують свою антикорупційну спрямованість, але реальних важелів впливу на криміногенну ситуацію вони фактично не мають[144]. Натомість, погіршення соціально-економічного положення громадян і викликані цим розчарування, які прийшли на зміну надіям, сприяють відчуженню суспільства від влади й ізоляції останньої. Тим часом, ані низова корупція, ні корупція у верхівці не можуть бути подоланими без зусиль громадських організацій та окремих громадян.

Сьогодні, як і раніше, державне управління характеризується відсутністю “прозорості” та підзвітності, необхідних при прийнятті рішень. В Україні, як і в інших країнах, державна служба пов’язана з корупцією, яка одночасно є причиною і наслідком неефективної діяльності державного апарату. Корупція порушує принцип підзвітності держави її громадянам, за кошти яких утримуються її інститути, чинить опір позитивним змінам, зводить нанівець усі зусилля, спрямовані на розвиток державних реформ.

Вбачається, що розвиток доброчесності для подолання корупції, шляхом підвищення “прозорості” та підзвітності державного апарату, прискорить темпи розвитку реформ, орієнтованих на ринок.

На цих проблемах було наголошено і під час Четвертої оглядової зустрічі в рамках Стамбульського плану дій по боротьбі з корупцією, що відбулася 20–21 жовтня 2005 року у Парижі.

На думку зарубіжних експертів, в Україні у сфері боротьби з корупцією залишаються такі недоліки.

1. Відсутність єдиної Національної антикорупційної стратегії. На сьогодні існують два проекти, розроблені Міністерством юстиції України та Комітетом Верховної Ради України по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю. Наявність в державі двох конкуруючих проектів стратегій розглядається експертами як негативна тенденція, що стримує процес прийняття єдиного загальнонаціонального документу. Оскільки заходи з протидії корупції мають здійснюватися здебільшого органами виконавчої гілки влади, така стратегія, за логікою, має виходити від Уряду. Антикорупційні стратегії з планами конкретних заходів вже прийняті у Киргизстані, Вірменії, Азербайджані, Казахстані, Грузії.

2. Відсутність єдиного державного органу, що відповідає за попередження корупції. Такий орган повинен здійснювати моніторинг, із врахуванням громадської думки і мати достатньо повноважень для здійснення превентивних заходів з метою скорочення можливостей для прийняття довільних рішень державними службовцями, поліпшенню “прозорості” процедур прийняття рішень, забезпечення доступу до інформації і участі громадськості в діяльності державних органів.

3. Потреби в удосконаленні законодавства. У зв’язку з підписанням Україною Конвенцій Ради Європи та ООН у сфері протидії корупції є необхідність введення до національного законодавства інституту корпоративної відповідальності, зокрема, відповідальності юридичних осіб за корупційні правопорушення – пропозицію або давання хабара, підкуп посадових осіб, комерційний підкуп тощо. Потребує визначення у Кримінальному кодексі України поняття “корупція, корупційний злочин”.

Необхідно розширити коло суб’єктів кримінальної відповідальності шляхом розширення визначення “посадової особи”, включивши до цього кола всіх державних службовців, або осіб, що виконують службові обов’язки в усіх органах влади, посадових осіб приватного сектору, посадовців міжнародних організацій та урядів іноземних держав. Також рекомендовано ввести кримінальну відповідальність за недонесення про факти корупції посадових осіб.

Першочерговим завданням є ратифікація Конвенції ООН проти корупції, Кримінальної конвенції Ради Європи про боротьбу з корупцією та Додаткового протоколу до неї одночасно з внесенням відповідних змін до законодавства.

Конфіскація доходів повинна застосовуватись до всіх складів злочинів, пов’язаних з корупцією. Вартість конфіскованого майна або застосовані фінансові санкції повинні відповідати розміру збитків, заподіяних від корупції.

Загальним недоліком також є відсутність державної програми захисту свідків, що в цілому негативно позначається на здійсненні правосуддя.

4. Необхідно, щоб імунітети, які надаються Конституцією України деяким категоріям держслужбовців, не були перепоною для проведення розслідування і кримінального переслідування за корупційні злочини, зокрема, хабарництво. Для цього потрібно конкретизувати правила відміни імунітету від кримінального переслідування, зокрема у випадках, коли особа була затримана на місці злочину. Чітко розмежувати політичні посади і посади державних службовців вищих рангів, врегулювати у законодавстві питання “конфлікту інтересів”.

5. Відсутність Етичного кодексу державних службовців. На сьогодні проект Кодексу доброчесності, розроблений Міністерством юстиції України, знаходиться в стадії погодження. Потребують вдосконалення згідно з міжнародними стандартами процедура притягнення до дисциплінарної відповідальності, система внутрішніх розслідувань, порядок отримання подарунків. Розслідуванням скарг про корупцію державних службовців має займатись незалежне відомство, можливо в системі Головдержслужби.

Нестабільність структур, постійні зміни статусу, острах за втрату роботи, низька заробітна плата спричиняють відтік найбільш кваліфікованої частини кадрів державної служби, що знаходять своє застосування у приватному секторі. Особливо небезпечною тенденцією є те, що слідчі прокуратури, міліції, оперативні працівники є найбільш вразливою категорією для політичних впливів. Часті зміни у керівництві правоохоронних органів тягнуть за собою і кадрові перестановки на всіх рівнях, що спричиняє дестабілізацію системи в цілому, ослаблення слідчих та оперативних апаратів. Недостатня кваліфікація кадрів у цій сфері обумовлює низьку ефективність розслідування, дискредитацію всієї системи правосуддя. Для подолання цих негативних тенденцій держава має гарантувати права державних службовців, відмежувати політичне керівництво від службової діяльності.

Останнім часом зміна керівництва тих чи інших відомств, як правило, тягне за собою значні кадрові зміни, тому відсутня спадковість реалізації раніше прийнятих рішень або домовленостей, часто вони дезавуюються. З-за відсутності належної координації іноземні організації-донори часто не можуть знайти партнера або бенефіціарія технічної допомоги. Все це негативно позначається на міжнародному іміджі України і характеризує нашу державу як ненадійного партнера.

6. Потребує перегляду система оподаткування на предмет скорочення стимулів до ухилення від сплати податків та обмеження можливостей для прийняття довільних рішень посадовими особами податкових органів. Необхідно гарантувати, щоб повноваження, які надаються податковим та митним органам для їх ефективної діяльності, застосовувалися з належною повагою до прав громадян.

Також існують потреби у гарантуванні “прозорості” процедур прийняття рішень органами державної влади у питаннях, що стосується прав громадян, покращення доступу громадськості до інформації про діяльність Уряду і т. ін.

Крім того, Україні як державі, яка користується авторитетом найбільш демократичної країни, необхідно вжити всіх заходів для здобуття лідерських позицій у реалізації Стамбульського плану дій.

Новацією Стамбульського плану дій є система взаємного моніторингу. Тобто, Україна, як і всі інші учасники плану дій, має право брати участь у моніторингових заходах, виступати з конструктивною критикою антикорупційних заходів інших держав, законодавства, поглядів на цю проблему. З цією метою кожна країна визначає двох експертів з числа практиків та науковців. Експерти повинні працювати на постійній основі. Україна таке право досі не реалізувала, тому моніторинг в рамках Стамбульського плану дій сприймається виключно як критика нашої держави. Не усвідомлюється той факт, що Україна є повноправним учасником процесу і може через участь експертів достойно представляти Україну у цих міжнародних заходах, внести багато корисних новацій, з огляду на стрімкий розвиток демократичних процесів.

У сенсі подолання проблеми корупції необхідно вирішити цілу низку питань: удосконалення статистичного моніторингу і звітності про корупцію та пов’язаних з нею правопорушень у всіх сферах державної служби, органах виконавчої влади і судах, що дозволить проводити порівняльний аналіз серед цих відомств. Також необхідно підтримувати зміцнення зв’язків, співробітництва й обміну інформацією між консультативними і робочими органами РНБО України і відповідними парламентськими комітетами; зосередити можливості правоохоронних органів у сфері боротьби з корупцією, які сьогодні розпорошені, оптимізувати їх діяльність; проводити послідовну роботу зі створення Національного бюро (служби) розслідувань, наділеного повноваженнями та спеціальними можливостями виявляти та розслідувати правопорушення та злочини, пов’язані з корупцією, здійснювати попередження корупції та забезпечувати широке інформування громадськості.

Враховуючи все вищезазначене, можемо зробити такі висновки:

1. Специфічним для України є – завищені обіцянки держави по вирішенню головних проблем розвитку суспільства, зокрема економічних і соціальних. Неможливість з допомогою бюджету фінансувати навіть першочергові економічні і соціальні проблеми веде до того, що бюджетоодержувач стає залежним від чиновника, який розподіляє дефіцитний бюджет. Тим самим виникає поле для корупції.

2. В Україні занадто повільно іде становлення і розвиток сумлінної конкуренції у різних галузях, держава до цього часу тримає під повним контролем багато сфер діяльності, які базуються на дозвольному праві. Наприклад, Спілка адвокатів України з великим трудом змогла взяти на себе ліцензування адвокатської діяльності.

3. Подолання корупції неможливо без проведення судової реформи, яка б реалізувала декілька основних цілей:

Модернізувала і підвищила рівень ефективності механізмів прийняття і виконання судових рішень;
Створила систему незалежного контролю їх якості;
Реалізувала ідею програм захисту суддів, потерпілих і свідків;
Зробила судову гілку влади незалежною де-факто.

4. Потребує нових зусиль реформа органів прокуратури і системи МВС, без цього завдання обмеження корупції розв’язати неможливо. Зміцнення правоохоронної системи і раціоналізація її організаційної структури — один з дієвих засобів боротьби проти бюрократизації і корумпованості в цій системі, де, в свою чергу, повинна ефективно діяти система контролю за діяльністю служб, чиновників і оперативних працівників.

5. Оздоровлення системи державного управління неможливе без цілеспрямованої адміністративної реформи, в основі якої повинен бути принцип розподілу функцій влад, ліквідація механізмів незаконного втручання політичної влади в економіку і процес прийняття і реалізації судових рішень.

6. Необхідно прийняти закони, за якими частину чисельних функцій держави передати інститутам громадянського суспільства, професійним асоціаціям, саморегульованим організаціям, які можуть виконувати ці функції набагато ефективніше.

7. Важливою специфічною рисою корупції в Україні являється те, що з одного боку, корупція “верхів” вважається неприйнятною, а з іншого, — низова корупція приймається як звичний і необхідний факт. Подвійний моральний стандарт живить усю вертикаль корупції.

8. Специфіка перехідного періоду в Україні суттєво впливає на специфіку поширення і функціонування корупції як соціального і правового (як частини соціального) явища. Невизначеність стереотипів, нестійка законодавча база боротьби з корупцією, нестабільна правоохоронна система, свобода безперешкодної конвертації одних форм капітала в інші (в тому числі кримінального в політичний та економічний) — ці та інші фактори сприяють поширенню корупції, ускладнюють боротьбу з нею. Крім того, не налагодженні чіткі технології управління, прийняття рішень, розмиті повноваження і сфери впливу гілок влади, різних її рівнів, що дозволяє чиновнику переходити від суто законних дій, до діяльності “прикордонного” характеру та злочинної корупційної діяльності.

Розділ VІ Механізми подолання корупції в Україні

Теоретична та практична база подолання корупції в Україні в умовах формування громадського суспільства тривалий термін не мала необхідного розвитку, в основному, у зв’язку з невизначеністю її, як підсистеми у системі боротьби із злочинністю. Тільки після здійснення ряду організаційних, політичних та правових заходів, а також з прийняттям в 1993 р. Закону “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”, в 1995 р. – Закону “Про боротьбу з корупцією”, в 1996 р. – Національної програми боротьби з корупцією, а в 1998 р. – Концепції боротьби з корупцією – цей напрям діяльності почав функціювати на державному рівні, з’явилась передумова проведення теоретичних досліджень з проблем корупції та можливість їх практичного використання.

Корупція і організована злочинність в Україні уміло використали перехідний стан суспільства, коли старий устрій з його антикорупційними механізмами був зруйнований, а нова система регулювання соціально-економічними відносинами і надійні державні інститути управління ними все ще знаходяться у стані становлення. Це дозволило корупції глибоко проникнути не тільки в економічні, а й в політичні структури влади, про що говорилось в попередніх розділах.

Вихід із цього становища бачиться не стільки в посиленні кримінальної функції держави, скільки у використанні демократичних чинників, дотриманні принципів соціальне – орієнтованої правової держави. Важливе практичне значення має наявність необхідної політичної волі керівництва держави, розуміння вищими посадовими особами необхідності подолання цього негативного соціально-політичного явища і кримінального явища, створення морального простору для реалізації прав, свобод і інтересів громадян. Держава повинна гарантувати ефективну і справедливу діяльність своїх установ і посадових осіб, які б особистим прикладом зміцнювали віру громадян у верховенство права і закону

Отже виникає проблема створення системи несуперечливих, цілеспрямованих і узгоджених механізмів подолання корупції. Вирішення цієї проблеми є завданням науковців, законодавців, влади взагалі і правоохоронної системи, інститутів громадянського суспільства, зокрема. При цьому потрібна система, яка б чітко відповідала класичному поняттю “система” (від грецького systema – ціле, складене з частин, сполучення), тобто множина елементів, які знаходяться у відношеннях і зв’язках один з одним і складають певну цілісність, єдність[145].

Системний підхід до проблеми механізмів подолання корупції в Україні передбачає виділення певного системоутворюючого параметру, що обумовлює структуру цієї системи. Таким параметром, на нашу думку, виступає держава, яка не тільки вносить левову частку в розробку і реалізацію цих механізмів, але й координує діяльність недержавних органів по виконанню антикорупційних законів і програм в межах, які визначає Конституція України (ст. 11 – 19). Тому вважаємо, що державні механізми подолання корупції є провідним елементом цієї системи. Громадські ініціативи з розробки законодавчої бази боротьби з корупцією, вільна преса, достатня кількість науковців, система підготовки кадрів (недержавна), політичні партії і громадські організації, які здійснюють соціальний контроль за ходом боротьби з корупцією, міжнародні організації та інше – це друга складова механізмів для створення умов подолання корупції.

Проте, в Україні такі умови поки що не створені. На думку Є. Невмержицького та Ф. Шульженко чинна нормативна база не відповідає цим вимогам, в тому числі і Закон України “Про боротьбу з корупцією”. Його авторами і законодавцем була зроблена спроба подолати корупцію на рівні конкретного протизаконного проступку без з’ясування генези та суті цього явища, умов, що його обумовлюють. В їх розумінні було змішано найважливіші інститути різних галузей науки і права, а правоохоронні органи одержали недосконалий антикорупційний важіль, який зосереджує основні зусилля тільки на адміністративних і дисциплінарних заходах. Передбачені норми адміністративної відповідальності неадекватні процесам, що відбуваються у суспільному житті; невиважено звужено коло державних органів, на які покладені функціі боротьби з корупцією, а також суб’єктів корупційних діянь. Визначені ним інституційні механізми боротьби з корупцією є слабкими і малоефективними. В цілому політичні рішення і приймались без урахування основних чинників корупції, а законодавство побудоване в основному на забороні займатися тією чи іншою підприємницькою діяльністю[146]. Цим авторам відповідають безпосередньо автори цього закону: які погоджуються, що «…потребує відповідних змін і такий спеціальний антикорупційний акт, як Закон України “Про боротьбу з корупцією”. Слід зазначити, що протягом останніх років здійснювалися неодноразові спроби змінити цей Закон – ухвалити його нову редакцію. Ці спроби виявилися безрезультатними в основному з тієї причини, що пропоновані зміни не лише не покращували правове регулювання адміністративної та дисциплінарної відповідальності за корупційні правопорушення та запобігання корупції, а загалом погіршували його»[147].

Найактуальнішою проблема методологічного забезпечення ефективності системи механізмів подолання корупції в Україні є пошук критерію цієї ефективності. Загальні критерії – “демократичного правопорядку”, “права і свободи громадянина”, “свободи слова”, “демократичність правових інститутів” і т. і., лише частково методологічно працюють на систему боротьби з корупцією. Тому усе частіше в цій сфері застосовують поняття – “інтереси держави”, “інтереси суспільства”. І значно рідже якості критерію ефективності функціонування цієї системи беруть інтереси громадянина, якій є “атомом” соціальної і правової систем держави і суспільства. А як раз цей критерій є найбільш прийнятний в сфері боротьби з корупцією. Інтереси держави і суспільства є похідними від інтересів громадянина.

Критерієм другого рівня, який повинен знімати постійно існуюче протиріччя між інтересами громадянина, держави і суспільства, є міра гуманізму в антикорупційних механізмах. Тобто наскільки вони працюють на безпеку, розвиток, вільний демократичний спосіб життя громадянина в конкретних умовах сьогодення і який їх гуманістичний потенціал в розрахунку на завтра.

Якщо говорити про вдосконалення нормативно-правового регулювання державної служби, то, насамперед, слід відзначити потребу у суттєвих змінах базового закону, який регулює проходження державної служби – Закону «Про державну службу». Практика застосування цього нормативно-правового акту показала, що багато його положень є недосконалими, або такими, що дозволяють неоднозначно тлумачити закон або передбачають половинчасті рішення у сфері державної служби. Передусім, це стосується визначення ключових понять – «державна служба» і «державний службовець», які містять суттєві протиріччя. По-перше, така ситуація є незрозумілою з точки зору віднесення працівників тих чи інших органів державної влади до державних службовців, а, по-друге, створює суттєві труднощі у застосуванні антикорупційного законодавства, у т. ч. Закону України «Про боротьбу з корупцією» (визначення державного службовця як суб’єкта корупційних діянь було і залишається одним із найскладніших питань застосування вказаного закону).

Не відповідають логіці і встановлені законодавством про боротьбу з корупцією окремі обмеження. Якщо державним службовцям, наприклад, заборонено займати посади в державних органах протягом певного часу з дня їх звільнення за корупційні діяння, то відносно депутатів не передбачено заборону знову балотуватися у депутати, або на виборні посади.

Протирічить системі моральних цінностей і загальноприйнятим нормам права інститут відповідальності за корупційні діяння. Встановлені ним норми матеріальної відповідальності настільки мізерні, що не дають ніякої впевненості в тому, що вони зупинять корупціонера в наданні зацікавленій особі незаконного сприяння, за що він одержить “гонорар” значно більший, ніж сума штрафу, передбачена відповідною санкцією за таке діяння. Не запроваджений інститут політичної відповідальності за такі дії для осіб, які займаються громадською та політичною діяльнісю. Не визначено також чітких рамок, які б розмежували поняття кримінального та адміністративного корупційного діяння. На практиці це приводить до того, що за ті ж самі діяння державні службовці в одних випадках несуть кримінальну, а в інших адміністративну відповідальність. Не спрацьовує норма про звільнення корупціонера із займаної посади. Наприклад, в 1997 р. судами притягнуто до відповідальності 890 державних службовців, а звільнено з посад всього 72 особи.

Не прийнято до уваги і те, що корупція – складне соціально-економічнє явище, а її детермінантами є недосконалість поведінки людини, влаштування владних механізмів, урядового і громадського контролю, існування багаточисельного державного апарату, намагання реанімувати функції розподілу тощо. Сьогодні не відповідає цим умовам і Закон України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” від 30 червня 1993 р. Законодавець, урегулювавши питання організаційного характеру, обійшов мовчанкою головні аспекти – вдосконалення матеріального й процесуального права, без чого цей закон не може діяти в повну силу[148].

Що стосується економічних законів, то антикорупційним змістом повинен бути пронизаний кожен з них, вся система законодавства, без виключення. Недосконалі закони з великим числом відсилочних норм залишають простір для чиновничого розсуду і прийняття вибіркових рішень, або відверто лобістських постанов, рішень, якими надаються пільги в порядку виключення, що особливо сприяє і підживлює корупцію.

Виходом з такого стану справ було б створення, у відповідності з світовим досвідом, зокрема, Росії, об’єднаної міжвідомчої комісії у складі депутатів Верховної Ради, представників Генеральної прокуратури, Міністерств юстиції, внутрішніх справ, Служби безпеки України та економічних відомств, політичних партій та об’єднань громадян, наукових і практичних працівників по координації законодавчої діяльності в державі. На цю комісію покласти функції планування, забезпечення і координації законопроектної діяльності в державі; протидії корпоративним і галузевим інтересам при підготовці законів, забезпечення високої якості законопроектів і врахування антикорупційної спрямованості кожної з них; розгляд законодавчих ініціатив і відпрацювання рекомендацій по організації роботи над законопроектом та вирішення їх пріоритетності; підготовки пропозицій по формуванню блоків законопроектів, які схожі по предмету урегулювання, в тому числі направлених на посилення боротьби з організованою злочинністю і корупцією; організація експертизи законопроектів, сприяння інститутам соціального контролю тощо. Це повинна бути незалежна міжвідомча комісія.

При вирішенні цього питання слід мати на увазі, що ще в Резолюції Міжнародної науково-практичної конференції “Організована злочинність і корупція в Україні: механізм її розвитку і проблеми забезпечення прав людини”, п. 1.3. передбачалось “створити окрему групу спеціалістів для відпрацювання низки базових законопроектів, які необхідно в такому самому комплексі впроваджувати в практику”[149].

В першочерговому порядку потребують вирішення ряд політичних, організаційних та правових питань у сфері фінансового і банківського регулювання, приватизації, зовнішньоекономічної діяльності, де держава до цього часу займає пануюче становище. Закони та інші нормативні акти, що регулюють відношення у цих сферах, не конкретні, нерідко протирічать один одному. Наприклад, громіздка система ліцензування і погодження створюють додаткові можливості для корумпування і росту чиновничого апарату. Терміново необхідні нові закони, що регулюють банківську діяльність , які б передбачали більш дієвий механізм контролю за діяльністю комерційних банків, закон про відповідальність за незаконне одержання і використання кредитів, про зовнішньоекономічну діяльність, про відповідальність за умисне порушення бухгалтерського обліку, про легалізацію незаконних доходів, за незаконні трансферні операції, про порядок ліцензування і квотування, про ревізійну та аудиторську службу, про порядок декларування доходів чиновників і всього населення, про діяльність бюджетних і позабюджетних фондів і багато інших.

Прийняття і втілення в життя Національної програми боротьби з корупцією, при всіх недоліках, мало велике значення, оскільки було вперше в комплексі окреслено складові частини проблеми, до її вирішення привернута увага не тільки органів влади, а й всієї громадськості. Вона заклала початок створенню більш широкої законодавчої, організаційної, економічної і кадрової основи для боротьби з корупцією. Реалізація ряду її положень вже зараз позитивно вплинула на ефективність цієї роботи. Аналіз виконання вимог програми свідчить, що серед значної частини керівників все ще спрацьовує старий стереотип поведінки псевдосоціалістичного минулого і відношення до різних програм, як до чергової політичної компанії. В результаті третина передбачених нею заходів своєчасно не виконана[150]. Не упорядкований зокрема механізм створення при органах виконавчої влади, правоохоронних органах та судах різного роду фондів, які сьогодні стали одним із основних джерел одержання незаконних доходів. Практична реалізація цих та інших положень Національної програми дала б можливість більш широкого наступу на корупцію в органах влади і управління.

Варто також зазначити, що ця Програма не охоплює весь комплекс необхідних сьогодні заходів щодо посилення боротьби з корупцією. За її межами залишились такі вузлові питання, як корінне вдосконалення діяльності слідчого апарату, механізми залучення громадськості, засобів масової інформації, антикорупційна визначеність державних органів, які повинні нести відповідальність за стан боротьби з корупцією, питання контролю за додержанням законності в діяльності комерційних банків тощо.

Різко відстає від криміногенної ситуації, яка склалася в державі, кримінальне законодавство у боротьбі з корупцією. Відомі три групи таких злочинів: розкрадання, хабарництво і корисливе зловживання службовим становищем[151]. Всі ці норми чітко сформульовані в Кримінальному кодексі України. Проте, на думку авторів дослідження, обмежувати кримінальні заходи щодо подолання корупції лише відповідальністю за розкрадання, хабарництво та корисливе зловживання службовим становищем, значить невиправдано звузити рамки боротьби з найбільш небезпечними її проявами. Корупція в кримінальному розумінні може проявлятися в самих різноманітних формах і діях. Без всякого сумніву в перелік кримінальних корупційних діянь повинні бути включені всі службові злочини, передбачені розділом Кримінального кодексу “Злочини у сфері службової діяльності” (окрім ст. 367 – «Службова недбалість»), а також такі норми, як “Шахрайство з фінансовими ресурсами” (ст. 222 КК), “Порушення порядку випуску (емісії) цінних паперів” (ст. 223 КК), “Фіктивне банкрутство” (ст. 218 КК), “Втручання у діяльність працівника правоохоронного органу” (ст. 343 КК), “Завідомо незаконний арешт, затримання або привід” (ст 371 КК), “Притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності” (ст. 372 КК), “Винесення суддями завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови” (ст. 375 КК), “Втручання у діяльність судових органів” (ст. 376 КК). Ці злочини службова особа може скоїти як особисто, так і в співучасті з іншими особами.

Враховуючи підвищену для держави небезпеку зрощування організованої злочинності з посадовими особами органів державної влади і управління, доцільно в окремий склад злочину виділити участь службової особи в діяльності злочинного угруповання з використанням наданої їм влади чи службових повноважень, а також за сам факт входження в нього.

Доповнення до Кримінального кодексу в свою чергу вимагають внесення змін також і до Кримінально-процесуального кодексу України. Перш за все, щоб уникнути тяганини, яка нерідко веде до втрати доказів, безвідповідальності, в кінцевому результаті до припинення кримінальної справи. Слід підтримати пропозицію правоохоронців про те, що попереднє слідство у справах про корупцію має проводити слідчий того органу, який порушив кримінальну справу. Тяганина, що пов’язана з передачею таких справ по підслідності, нерідко веде до втрати доказів, зловживань і в кінцевому результаті – до закриття справи.

Емпіричний матеріал свідчить про непоодинокі випадки, коли судді безпідставно скасовують санкції на арешт і звільняють з-під варти посадових осіб, яким ця міра запобіжного заходу була обрана обгрунтовано і з дотриманням вимог закону. Це завдає суттєвої шкоди слідству. Проте чинне законодавство не передбачає механізму, який би перешкоджав виконанню необгрунтованих рішень судді. Однією з форм його реалізації може бути внесення прокурором касаційного подання на постанову судді, що зупинятиме її виконання, а також виключення із чинного законодавства положення про негайне звільнення заарештованого з-під варти. Рішення судді про скасування санкції прокурора на арешт має виконувати не суддя, а особа, в провадженні якої знаходиться кримінальна справа, в порядку, передбаченому частиною 2 статті 165 Кримінально-процесуального кодексу.

Виходячи з викладеного, слід було б внести зміни в редакцію статті 236⁴ Кримінально-процесуального кодексу України, якою передбачити порядок оскарження і виконання постанови судді. Це значною мірою запобігало б прийняттю необгрунтованого рішення суддею про скасування санкції прокурора на арешт.

Необхідно також розробити механізм захисту осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві. Мається на увазі, як ми говорили в попередньому розділі, що учасник організованого злочинного угруповання може бути частково або повністю звільнений від кримінальної відповідальності, якщо він у процесі оперативно-розшукової діяльності, попереднього розслідування чи судового розгляду справи сприяє викриттю організованих злочинних угруповань і корупції.

Така норма закріплена у частині 2 статті 14 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” 1993 року, проте до цього часу не застосовується на практиці і фактично має декларативний характер. Понад те, в окремих випадках за складними справами тих підсудних, хто розкаявся та дав щиросердечні показання, визначаються більш жорсткі покарання, ніж тим, хто продовжував ухилятися від відповідальності. У зв’язку з цим, необхідно визначити додаткові гарантії для осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві. Доцільно, на думку автора, по справах зазначеної категорії, перед першим допитом потерпілого, свідка, підозрюваного або обвинуваченого в обов’язковому порядку роз’яснити права, передбачені Законом України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” від 23 грудня 1993 р., про що зробити відповідний запис до протоколу. Це вкрай необхідно, оскільки чинна технологія одержання доказів (в основному за рахунок особистих показань) злочинної діяльності залишає практично безнаказаними главарів злочинних угруповань і їх покровителів із владних структур. Потрібно, також, більш активно застосовувати ст 43 КК України та Закон України «Про державний захист працівників суду та правохоронних органів» від того ж 23 грудня 1993 року. Але на жаль, головна проблема – це фінансування державою всіх заходів, передбачених цими нормативнимі актами.

З такою нормою тісно пов’язаний так званий “імунітет свідка”. В кримінальному процесі США, наприклад, свідченням свідків відведена вирішальна роль. Потенційні свідки по таких справах свою відмову давати свідчення обґрунтовують конституційним “привілеєм проти самозвинувачення”, в якому сказано, що ніхто не буде примушуватись в якій-небудь кримінальній справі свідчить проти самого себе. Свідок має право відмовитись відповідати на запитання, якщо вважає, що його відповідь може бути використана в якості обвинувального доказу проти нього в кримінальному процесі.

Необхідність одержувати докази привела до законодавчого створення “імунітету свідка”. Закон дає суду право надавати свідку за деяких умов “імунітет”, тобто звільнення від кримінального переслідування на підставі його особистих показань у відповідності з законом США “Про контроль над організованою злочинністю”, прийнятому у 1970 році. Для одержання “імунітету” свідок повинен висунути офіційну “вимогу на привілеї”. В разі одержання “імунітету” свідку гарантується, що ні його свідчення, ні відомості, що безпосередньо випливають з його свідчень, не будуть використані проти нього в кримінальному провадженні. Прийняття такого закону в Україні значно підвищило б ефективність боротьби з корупцією в державі.

Особливо актуальною є проблема законодавчого врегулювання питання кредитних правовідносин. Прискорення розробки проекту Закону України “Про кредит” та його прийняття дозволить законодавче врегулювати правовідносини суб’єктів підприємницької діяльності, що виникають при кредитуванні, забезпечить повернення наданих кредитів, та механізм застосування фінансових та інших санкцій до порушників кредитних договорів.

Як зазначалось у попередньому розділі, для нас є очевидним те, що кардинальний шлях до подолання корупції в нашій державі полягає не стільки через впровадження адміністративних і кримінальних заходів, скільки через посилення громадського і державного контролю, зміни у суспільної свідомості, через відкриту державну політику, а також цілеспрямовані дії та персональну громадянську відповідальність службовців усіх рівнів , правоохоронців, керівників міністерств і відомств, підприємств і установ, партій і громадських об’єднань, кожної особи.

Одним із таких важливих механізмів, спрямованих на викоренення корупції є створення ефективної системи перевірки походження коштів, доходів, боргів і способу життя чиновників, які приймають рішення. Такою системою, безумовно, є декларування доходів.

В Україні правовий механізм декларування доходів державними службовцями визначено Законами України “Про державну службу”, “Про боротьбу з корупцією” та Постановою Кабінету Міністрів України від 11 серпня 1995 р. № 641 “Про застосування статті 13 Закону України “Про державну службу”. Відповідно до статті 13 Закону України “Про державну службу” особа, яка претендує на зайняття посади державного службовця третьої-сьомої категорії, повинна подати за місцем майбутньої служби відомості про доходи та зобов’язання фінансового характеру, в тому числі і за кордоном, щодо себе і членів своєї сім’ї. Особа, яка претендує на зайняття посади державного службовця першої і другої категорій, повинна подати також відомості про належне їй та членам її сім’ї нерухоме та цінне рухоме майно, внески у банках і цінні папери. Зазначені відомості подаються державним службовцем щорічно.

Згідно ст.6 Закону України “Про боротьбу з корупцією” у разі відкриття валютного рахунку в іноземному банку державний службовець зобов’язаний у десятиденний строк письмово повідомити про це податкову службу із зазначенням номера рахунку і місцезнаходження іноземного банку. Відомості про доходи, цінні папери, нерухоме майно посадових осіб, зазначених у частині першій статті 9 Закону України “Про державну службу”, та членів їх сімей підлягають щорічній публікації в офіційних виданнях державних органів України. До обрання чи призначення кандидата на відповідні посади ці відомості попередньо подаються органу чи посадовій особі, які здійснюють обрання чи призначення на ці посади.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11 серпня 1995 року № 641 “Про застосування статті 13 Закону України “Про державну службу” передбачено подання особами, які претендують на зайняття посади державного службовця, та державними службовцями відомостей про доходи, зобов’язання фінансового характеру та належане їм майно у вигляді декларації. Форма такої декларації розроблена за участю Державної податкової адміністрації, Мінюсту та Головдержслужби України і затверджена наказом Міністерства фінансів України від 6 березня 1997 року № 58, який в установленому порядку зареєстрований Мінюстом України.

Відповідно до зазначеної постанови державні службовці подають декларації про доходи за місцем служби щорічно, до 15 квітня, за попередній звітний рік. Особи, які претендують на зайняття посади державного службовця, подають декларації за місцем майбутньої служби разом із заявою про прийняття на роботу або про участь у конкурсі.

Проте, саме впровадження принципу декларування доходів в практичне життя проходить дуже тяжко. Закон України “Про державну службу” прийнято Верховною Радою України ще в 1993 р., тоді ж уряд було зобов’язано визначити порядок декларування доходів державних службовців. Але майже на протязі півтора року цього зроблено не було. Лише в серпні 1995 р. Кабінет Міністрів України зобов’язав службовців до середини квітня 1997 р. подати декларації за 1996 р., а Міністерству фінансів було доручено у двомісячний термін розробити форму декларації. З того часу минуло ще півтора року і тільки у березні 1997 р. така форма декларації доходів була затверджена. Таким чином Закон України “Про державну службу” в цій частині почав реалізуватися майже через 4 роки після його прийняття, в 1997 році.

Реалізація його вимог і накопичений за два роки досвід роботи щодо впровадження декларацій про доходи ставить на порядок денний питання про необхідність удосконалення цього процесу і вирішення питання на конституційній основі. Для цього необхідно прискорити прийняття Закону України “Про оподаткування фізичних осіб”, який розглянуто Верховною Радою України у першому читанні ще в 1995 році. Цим законопроектом передбачена уніфікована декларація про доходи та майновий стан, яку могли б заповнювати й державні службовці.

Зрозуміло, що занадто повільна розробка і впровадження механізму декларування доходів суттєво загальмувало контроль за доходами державних службовців. За ці чотири роки ті, хто зумів незаконно розбагатіти, давно вже оформили свої будинки, автомобілі, фірми на підставних осіб або родичів, які живуть окремо своїми сім’ями. За думкою спеціалістів, найбільш засекречена інформація та, яка стосується родинно-шлюбних зв’язків.

У зв’язку з цим, одним із важливих антикримінальних важелів в нашій державі повинна стати відкритість, легальність і прозорість не тільки економічної і фінансової діяльності всіх без виключення підприємств, чиновників і державних діячів, а й прозорість їх особистого капіталу і багатства. В демократичних країнах щорічно журнали публікують дані про обсяги капіталів найбільш заможних людей. Це своерідний контроль суспільства за такими особами.

На жаль, в Україні в класичному розумінні багатих людей багато, а тих, хто може відкрито декларувати свій капітал, дуже мало. Якраз тому в податкових деклараціях всі наші бізнесмени бідні і малі в своєму грошовому еквіваленті.

У нас фактично легалізованого багатства нема, воно заховане, його не показують. В цивілізованих країнах навпаки: люди пишаються тим, що вони багаті, вони платять податки і живуть спокійно. В результаті такого ненормального стану в Україні страждають не тільки громадська мораль, а й економічні процеси держави.

Ускладнює вирішення цього питання, як важливого антикорупційного заходу, відсутність дієвого механізму контролю за об’єктивністю декларування своїх доходів державними службовцями, оскільки ті, хто бере хабарі, не стануть відверто і чесно повідомляти про своє майно та реальні прибутки. Декларування змушуватиме їх власноручно письмово фіксувати дані про своє фінансове становище і таким чином створювати серйозні підстави для переслідування їх згідно закону в майбутньому. Проте досвід свідчить про неефективність будь-яких добровільних чи неформальних систем декларування. Рівень корупції можна зменшити лише тоді, коли вона стане дуже ризикованим і низькоприбутковим зайняттям. Тому доцільно в законі визначити орган, на який держава покладає функції щодо виявлення порушень декларування доходів (неподання або подання неповних, чи неправдивих відомостей про доходи та зобов’язання фінансового характеру). Ст.7-9 Закону України “Про боротьбу з корупцією” лише встановлює адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від 15 до 25 неоподаткованих мінімумів доходів громадян і звільнення з посади, а ст.30 Закону “Про державну службу” – припинення державної служби за ці дії. Але обидва закони не визначають органа-суб’єкту, який зобов’язаний виявляти такі порушення.

Безумовно, можна зважити на те, що декларація буде піддана перевірці на достовірність підрозділами, уповноваженими на боротьбу з корупцією. Але в цьому випадку така перевірка буде здійснена лише при наявності інформації про ознаки злочину і не буде носити постійного характеру.

Вирішення цієї проблеми можливе шляхом покладання таких обов’язків на Державну податкову адміністрацію (оскільки проблема доходів тісно пов’язана з податковою політикою). Для цього ст.4 Закону “Про боротьбу з корупцією” доповнити п. “д” – “Державна податкова адміністрація”. Для реального функціонування такої системи, кадрові апарати державних органів і відомств повинні направляти декларації про доходи в місцеві податкові адміністрації. Ця практика, до речі, досить добре зарекомендувала себе в Росії. Важливо також сформулювати в законі функції Державної податкової адміністрації по контролю за доходами державних службовців.

Потребує вирішення і проблема входження працівників міністерств і державних комітетів до складу спостережних Рад відкритих акціонерних товариств, створених у процесі корпоратизації, що, на наш погляд, грубо протирічить вимогам ст.5 Закону України “Про боротьбу з корупцією”, яка забороняє державним службовцям займатися підприємницькою діяльністю, входити до складу правління тих чи інших органів, підприємств, господарських товариств, організацій і т.п. Сьогодні до складу таких рад входить від 10 до 15 відсотків працівників апарату економічних міністерств. Такі дії фактично повинні тягнути за собою відповідальність за корупційні діяння, в тому числі і керівників відомств за невжиття заходів щодо боротьби з корупцією (ст ст 8-11 Закону), але всупереч чинному законодавству керівники міністерств вважають, що така діяльність державних службовців, які фактично поєднують державну службу з підприємницькою, спрямована на захист інтересів акціонерів і держави.

Звідси випливає необхідність законодавчого врегулювання питання участі державних службовців у наглядових радах підприємств, які перебувають у стадії приватизації та корпоратизації а також важливо визначити порядок призначення державних службовців уповноваженими особами центральних органів виконавчої влади на здійснення прав щодо участі в управлінні господарськими товариствами з часткою майна, яка належить державі.

Окрема проблема причин корупції, особливо для України, пов’язана з виборами. Реальність сьогодні така, що для того, щоб прийняти участь у виборах, треба мати гроші і немалі. У сьогоднішніх українських умовах питання, звідки вони беруться, частіше всього обходять мовчанням. Доки що ніхто не задає питання, а як задає, то не одержує відповіді, яким чином кандидат в народні депутати, який живе на державну зарплату і має менше 10 тисяч гривень доходу на рік, витрачає на виборчу компанію в десятки, а то й сотні разів більше тільки на рекламу, на газифікацію населених пунктів виборців, на обладнання навчальних закладів комп’ютерною технікою і тому подібне. В більшості розвинених демократичних країнах це розглядають як корупцію, оскільки пов’язується з підкупом виборців. Тому держава намагається регулювати ці питання. В Сполучених Штатах Америки, наприклад, всі витрати на передвиборні баталії піддаються підрахунку і перевірці. Кандидат може використовувати особисті кошти, як це, наприклад, робив кандидат в Президенти мільярдер Росс Перро, а може звернутись за допомогою до своїх прихильників. У другому випадку, всі внески і подарунки оприлюднюються і знаходяться під контролем держави, преси, громадськості і фактично є прозорими, як і їх витрати. При цьому треба мати на увазі, що американські закони ставлять обмеження щодо суми внесків. Потолок субсидії від однієї особи не перевищує двох тисяч доларів. Все чесно і ніяких підпільних махінацій.

В Україні ж за роки незалежності чотири раза проходили президентські вибори, стільки ж парламентських, проте питання забезпечення чесності і добропорядності учасників передвиборної компанії в правовому полі так і не відрегульовано.

Важливим заходом попередження корупції є атестація державних службовців. У 2005 році її пройшли понад 98 відсотків державних службовців. Але й ця форма профілактики спрацьовує лише наполовину, оскільки відповідно до Положення про атестацію 52% державних службовців не підлягають атестації. Серед них ті, що призначені на посади органом вищого рівня або колегіальним органом, перебували на посадах патронатної служби, молоді спеціалісти, жінки, які знаходяться у відпустках по вагітності та по доґляду за дитиною, а також особи, які перебувають на займаній посаді менше одного року. Таким чином більше половини держслужбовців залишаються поза контролем.

Між тим, по кожному четвертому державному службовцеві, що пройшли атестацію, комісіями прийняті певні рекомендації, які не були б зайвими і для тих 52 відсотків службовців, що не підлягали атестації (підвищити кваліфікацію, набути навичок роботи на комп’ютері тощо).

Потребує більш чіткого врегулювання питання атестації працівників органів місцевого самоврядування та інших органів, де працюють державні службовці. Необхідно також передбачити порядок та критерії оцінки діяльності керівників державних органів, які обираються або призначаються органом вищого рівня.

Вкрай актуальним залишається питання підвищення якості атестування. Як зазначено в Постанові Кабінету Міністрів України № 345 від 20 березня 1998 р “Про стан виконання органами виконавчої влади вимог закону “Про боротьбу з корупцією” та Національної програми боротьби з корупцією, у Житомирській, Полтавській, Харківській та Чернігівській областях за результатами атестування визнано такими, що не відповідають займаній посаді, всього по 2-4 державних службовців, що в кілька разів менше, ніж притягнуто судом до відповідальності за корупційні діяння. У центральному апараті Міністерства економіки взагалі із 635 державних службовців в 2004 р пройшли атестацію лише 284, а в Міністерстві транспорту відповідно 94 і 17.

Таким чином, викладене показує, що уся система антикорупційних заходів потребує вирішення ряду додаткових питань, зокрема, удосконалення процедури прийняття на посади державних службовців, розроблення механізму контролю відносно заборони зайняття посад в державних органах особами, які звільнені з державної служби за корупціині діяння; налагодження системи інформування щодо виявлення правопорушень, скоєних державними службовцями; активного формування об’єктивної громадської думки щодо характеру діяльності державних службовців

Подолання корупції в Україні потребує залучення до цієї роботи багатьох інших важелів. Серед самих невідкладних і перспективних – це формування в Україні і втілення в життя єдиної ідеології щодо критеріїв чесності у сфері державної служби.

В європейських країнах, зокрема, у Великій Британії, корені цієї концепції йдуть від англосаксонської традиції звичаєвого права, згідно якої людина, що займає будь-яку державну посаду, розглядається як особа, якій виявлена довіра, і вона виконує свій професійний обов’язок на користь всієї політичної системи. Ця суспільна довіра не дозволяє ні волюнтаристського використання влади, ні використання посади з корисливою метою.

В різних суспільствах, природньо, існують інші норми належної поведінки державних чиновників. Однак, загальним для всіх є те, що в державі, яка проголошує програму боротьби з корупцією у сфері державної служби, зазначені принципи мають надзвичайну важливість і повинні стати певним стартовим майданчиком у боротьбі з корупцією. Одним з механізмів реалізації таких принципів в Україні міг би стати Кодекс честі державного службовця, який передбачав би внутрішні адміністративні форми виявлення і відвернення корупції, а кримінальні і адміністративні заходи боротьби з нею – в другу чергу. Він необхідний для забезпечення державних службовців у складних ситуаціях загальними нормами професійної етичної поведінки, для викриття і викоренення етичних порушень. Введення посади генеральних інспекторів і відділів професійної відповідальності у найбільших державних структурах, вимога періодичної звітності щодо фінансового стану державних службовців, консультування державних службовців з проблем професійної етики, відкритість дискусій державних службовців, їхня доступність для контролю з боку суспільства – такі підходи повинні бути покладені в основу підготовки Кодексу поведінки державного службовця.

На наш погляд він повинен включати: загальні положення, в яких наводиться визначення поняття “державна посада”, коротко викладені вимоги до такої особи і її обов’язки; у другому розділі визначити перелік діянь, якими не повинен займатися державний службовець; у третьому розділі викласти вимоги про надання державною особою своїм роботодавцям відомостей про особисте майно, активи і зобов’язання дружини (чоловіка) та інших членів сім’і. Кодекс повинен передбачити також комплекс дисциплінарних, матеріальних заходів до порушників його вимог . Разом з тим, не потрібно абсолютувати силу такого кодексу. На думку Томаса Доналдсона 90% компаній, включених журналом “Форчун”[152] до списку 500 найбільших компаній, мають свої кодекси поведінки, але багато з них просто повісили їх на стіну, щоб продемонструвати свою добропорядність. Є така небезпека і для Кодексу поведінки державного службовця. Щоб уникнути цього необхідні певні умови. По-перше, корпоративні кодекси норм поведінки працюють лише тоді, коли цього хоче керівництво І по-друге, якщо вони конкретно вказують, чого не повинен робити державний службовець. На наш погляд, при розробці такого кодексу в Україні бажано враховувати досвід Сполучених Штатів Америки, де якраз такі принципи покладені в основу “Етичних норм поведінки посадових осіб і службовців державних установ”.

На думку Богдана Футея – федерального судді США, “державна система України ще не стала такою, де відповідальність чиновників діє на всіх рівнях… Доцільно, аби кожне міністерство запровадило своєрідний кодекс поведінки для своїх службовців, який фіксував би певні норми та постулати службової поведінки”[153]. Обстеження, проведене Інститутом економічного розвитку Всесвітнього банку в масштабі всієї України шляхом індивідуального опитування 1600 громадян, змальовує тривожну картину поганого обслуговування населення і профіль установ, що отримують особливо низьку оцінку як за якість, так і за доброчесність. На думку українських громадян, доброчесність державних службовців є основною умовою покращення якості обслуговування. Хоча деякі установи виконують свою роботу краще ніж інші, загалом українці визнають роботу і доброчесність державних установ не вище “посередньої”. В той же час повага громадян до владних органів держави особливо низька.

Серія обстежень приватних підприємств також виявила широко розповсюджене хабарництво. Обстеження 150 приватних підприємств в 2004 р. в п’яти великих містах України абсолютно підтвердило існування неофіційних платежів, які потрібно робити задля реєстрації і ліцензування підприємств, отримання дозволу на імпорт чи експорт, а також за візити податкових, пожежних і санітарних інспекторів[154].Обстеження українських приватних підприємств демонструє два дуже шкідливих ефекти корупції для розвитку економіки: як «податок» вона є додатковим фінансовим тягарем і найсильніше б’є по найменших фірмах. Крім того обстеження показало, що витрати на хабарі варіюють навіть між схожими підприємствами (однаковими за розміром і загальною діяльністю), що додає невпевненості щодо витрат на ведення бізнесу та відбиває охоту до нових інвестицій.

Масштаби корупції в Україні надто великі. В розвинених країнах її вдається утримувати в повних межах, “тіньова економіка” там становить не більше 8-10% валового продукту У нас же, за оцінками економістів, політологів, депутатів верховної ради, правоохоронних відомств вона досягає 40-50 відсотків.

Корупція серед чиновників, особливо в перехідний період, набуває самі різноманітні форми. Вжє стає нормою постійне порушення ст. 16 Закону України “Про державну службу”, яка забороняє чиновнику будь-якого рангу одержувати винагороду у вигляді будь-яких послуг і пільг від фізичних і юридичних осіб. Особливо широкого розповсюдження набули факти участі керівних працівників міністерств і відомств у так званих презентаціях. Як показало вивчення, окремі посадові особи окремих міністерств і відомств приймали участь в розкішних презентаціях різних фірм, нерідко по 5 раз і більше. І таких посадових осіб не одиниці. А на ділі це нехай м’яка, делікатна, але все-таки форма корупції.

Почастішали факти корупції шляхом надання чиновникам сімейних путівок, включення в список учасників виїзного круїз-семінару, запрошення близького родича чиновника на високооплачувану роботу у фірму і т.п. І все це за незначний дзвінок, рекомендувальний лист і т.п. У свій час Президент США Рузвельт, в рамках своєї стоденної програми виходу з Великої депресії, навіть заборонив своїм чиновникам виїзд за кордон. І сьогодні в цивілізованих країнах вважається неетичним, якщо влада використовує, наприклад, іноземні автомобілі, офісні меблі, костюми і т.п., або будь які інши форми спецзабезпечення.

Але система спецзабезпечення в Україні сьогодні не головне і не саме велике зло. Куди більше дає корумпованій частині чиновництва торгівля ліцензіями, митними і податковими пільгами і т.п. Корупція з’являється в першу чергу там, де нема суспільного супротиву, де є законні перешкоди, тобто чим більше держава неправомірно втручається в сферу економіки, тим більше благодатних умов для корумпованих державних структур і потенційних можливостей підкупу чиновника. І навпаки – там, де виробник і споживач залишаються один на один – нема кого підкуповувати, нема підстави для корупційних проявів. Іншими словами: доки чиновник буде мати право щось дозволяти чи не дозволяти, давати чи не давати – до тих пір корупція, навіть при серйозному силовому тиску, буде постійним елементом злочинної присутності у нашому суспільстві .

Слід радикально скоротити кількість ліцензій, дозволів та інших бюрократичних обмежень для приватного бізнесу. Процес створення нових приватних фірм повинен бути максимально спрощений і зведений до одноступеневої процедури. Інакше неофіційно платити сьогодні необхідно майже на всіх стадіях ліцензування та погодження, оскільки від чиновника залежить прискорити справу, чи поставити перед нею додаткові перепони. Потребує максимального скорочення кількість пільг, переваг, винятків і головне – органів та відомств, які вирішують зазначені питання, що б відповідало демократичним принципам економічної багатоманітності і вимогам ст. 42 Конституції України.

На вирішення цих питань був спрямований Указ Президента України від 3 лютого 1998 року “Про усунення обмежень, що стимулюють розвиток підприємницької діяльності”. Планувалось максимально спростити порядок реєстрації і ліквідації суб’єкта господарювання, скоротити види підприємницької діяльності, які підлягають ліцензуванню, патентуванню, потребують отримання сертифікату та інших будь-яких дозволів на здійснення підприємницької діяльності, лімітування перевірок і контролю за діями суб’єктів підприємництва, спрощення процедури митного оформлення вантажів при здійсненні експортно-імпортних операцій і т.п. Але реально цей процес почав поступово зрушати з місця ліше у останні декілька років.

Питання дерегуляції підприємницької діяльності, як правило, відносяться до всіх рівнів виконавчої влади. В Україні є базовий Закон України “Про підприємництво”, прийнятий ще 7 лютого 1991 року Верховною Радою Української СРСР, який зазнав близько тридцяти змін та доповнень. Тому було б більш розумніше вирішити всю дерегуляцію шляхом прийняття в новій редакції Закону України “Про підприємництво”, а виконавчій владі застосувати владу до своїх же чиновників, щоб цей та інші закони виконувались і щоб наше підприємництво, набувши цивілізованого вигляду, стало провідною, стабільною і головною ланкою в ринковій економіці держави.

Зростання корупції в державі обумовлено також малокваліфікованим державним апаратом, його завищеною чисельністю і не завжди обгрунтованою структурою. Наприклад, кількість заступників глави адміністрації м. Києва, у порівнянні з початком 90-х років, зросла з 6 до прилизно 25 (за часи мєра Черновецького). З’явився навіть заступник з політико-виховної роботи. Сьогодні лише в одному районі столиці до складу секретаріату райдержадміністрації входить: 12 відділів, 15 галузевих і функціональних управлінь і відділів, 7-8 заступників глави адміністрації, а в радянські часи – всього три. Це притому, що більша частина економіки перейшла в приватну власність.

Поряд із збільшенням бюрократії спостерігається зростання корупції. Це привело до того, що місцеві бюджети не в змозі утримувати такий штат чиновників (помічників, референтів, молодших і старших спеціалістів), тому вони частково фінансуються засобами корупції. Податки, які з такими труднощами збираються, в основному йдуть на забезпечення чиновничого апарату і тільки 20-30%, за даними аналітиків, на соціальні потреби населення. Утримувати такий величезний штат чиновників не в змозі ні місцевий, ні державний бюджети.

Таким чином, громоздкість урядової та інших управлінських бюрократичних структур є одним з важливих факторів існування корупції. Без допомоги закону і кваліфікованих юристів члени суспільства відчувають себе заляканими складною бюрократією і зовсім не можуть з нею впоратися. В результаті можуть виникнути додаткові форми корупції. Найбільш вартий уваги факт появи неформальних посредників. Прикладом такого посередника є латиноамериканський трамідатор, який допомагає “клієнтам” проводити операції. Трамідатор – це людина, як правило стороння, яка офіційно отримує плату за оформлення процедур в державній установі. Зараз таку послугу намагається ввести київська мерія.

В суспільстві завжди існуватиме поріг складності, за яким простим людям потрібна допомога у спілкуванні з системою. Суть в тому, що цей поріг не повинен бути занадто високим. Одна справа, коли людина потребує допомоги для укладання угоди щодо передачі права власності на землю, і зовсім інша справа, коли потрібна допомога для одержання звичайного посвідчення водія або для встановлення телефону. Такий поріг необхідно постійно переглядати. Навіть такий простий засіб, як забезпечення нескладних, доступних для користувача процедур, що пояснюються простими плакатами та перепідготовка персоналу можуть швидко виправити негативну ситуацію. Наприклад, протягом останніх років у Великій Британії дозволили спеціалістам, які не мають юридичної освіти оформляти угоди з передачі землі і, як наслідок, гонорари, що встановлюються юристами, значно знизились.

При розробці антикорупційних заходів слід також ураховувати і таку реальність. Новий економічний процес створення первісного капіталу в Україні захопив, насамперед, державних службовців вищого рівня та керівників крупних промислових підприємств, переважно з числа колишньої державно-управлінської номенклатури, що мала у розпорядженні велике державне майно та значні партійно-комсомольські кошти. Це сприяло виникненню і зміцненню корпоративних угруповань і кланів, корупційних зв’язків, що ж до середньої та нижчої ланок, то приклад еліти показував шлях апарату – слугувало прикладом наживи з використанням посади, відкривав можливість безболісної зміни службової діяльності на комерційну, коли великі гроші стали більш вартісними, ніж висока державна посада, за яку вже не потрібно триматися.

Розробка антикорупційних заходів повинна здійснюватись і з урахуванням функцій нових політичних і громадських інститутів. Останнім часом, зокрема, неурядові організації, фізичні і юридичні особи все частіше впливають на прийняття рішень органами державної влади, в тому числі парламентом. Лобізм є об’єктивним явищем демократичної політичної системи, невід’ємною складовою політико-правового процесу суспільного життя, формою впливу громадян та їх об’єднань на рішення органів держави, критерієм цивілізованості суспільства. В Україні також поступово складається практика лобіювання, тобто спроб певного впливу з боку організацій та окремих громадян на прийняття, відхилення чи зміну законів. Лобізм має як позитивні, так і негативні риси Введення його в рамки закону, як свідчить досвід багатьох демократичних країн, є позитивним явищем, оскільки усуває можливість корупції, забезпечує врахування законодавцем інтересів різних верств і прошарків суспільства при прийнятті рішень, сприяє реалізації конституційних прав громадян України, взаєморозумінню та обміну інформацією між законодавцем та захисниками певних інтересів.

Таким чином, визначення перспектив подолання корупції в Україні орентує не тількі на окреслення основних напрямів цієї діяльності, але й на розробку нових механізмів, засобів в боротьбі з корупцією, зокрема на розробку нових законів і механізмів їх впровадження у життя.

Для відпрацювання низки базових антикорупційних законів і корекції діючих було б доцільно створити Міжвідомчу комісію з залученням незалежних фахівців, представників органів державної влади, вчених, представників політичних партій і об’єднань громадян, на яку покласти функції координації, планування і попередньої експертизи законів, які вносяться на розгляд Верховної Ради України. Здійснити ряд термінових заходів щодо підвищення правової стабільності в державі, шляхом прийняття різних кодексів, законів, уніфікації вже існуючих законів, проведення адміністративної реформи та впровадження дієвого механізму, який сприяв би реалізації демократичних принципів нової Конституції України. Серед таких заходів слід передбачити подальше удосконалення виборчої системи, яка повинна об’єктивно відображати розклад політичних сил у суспільстві, унеможливити існування політичного антидержавного радикалізму та передумов виникнення некерованих політичних конфліктів при створенні законодавчого поля для боротьби з організованою злочинністю і корупцією; розробити чіткий механізм, який унеможливив би криміналізацію політичного процесу; створення дієвого механізму виконання державних рішень щодо боротьби з організованою злочинністю і корупцією державними, судовими та правоохоронними органами.

Серед ефективних заходів щодо протидії корупції особливе місце повинна займати цілісна система громадського і державного контролю, а також парламентський контроль діяльності владних структур, перш за все шляхом прямої підзвітності глав міністерств і відомств, а також офіційних осіб, котрі мають відношення до прийняття рішень. Вимога про політичну відповідальність і підзвітність міністрів і державних чиновників особливо важлива тому, що будь-який розрив в ланцюгу процесу підзвітності веде до неефективного, корумпованого і тоталітарного управління країною.

Поряд з цим необхідно скоротити управлінський апарат, а також його повноваження у сфері дозвільно-розпорядчих та вирішувальних функцій, насамперед з надання пільг, переваг, ліцензій, замінивши такі повноваження контрольними щодо додержання норм, які мають бути передбачені у законах; чітко розмежувати функції прийняття рішень, їх реалізації та контролю за наданням послуг. Суміщення цих функцій в ряді випадків призводить до корупції або інших неправомірних дій.

Важливо також проаналізувати та визначити по кожній галузі господарства та управління, кожному етапові виробництва службові дії та рішення, при здійсненні яких можуть мати місце прояви корупції, розробити певні умови та процедури, що виключали б такі факти, передусім детально регламентувати правила та стандарти прийняття розпорядчих, дозвільних управлінських рішень, видачі населенню офіційних документів, вирішення інших службових питань його обслуговування.

Довести ці стандарти, процедури та правила до населення; розглянути питання про можливість створення банку даних щодо суб’єктів підприємницької діяльності, причетних до фактів організованої злочинної діяльності та корупції, з метою виключення можливості їх участі у виконанні державних замовлень і контрактів; розробити систему підзвітності державних службовців суспільству; обмежити час перебування осіб на посадах високого рангу, ввести процедуру їх ротації; розробити особливий порядок здійснення банківських та майнових операцій певного розміру службовими особами високого рангу; спрямувати банківський контроль, перш за все, на перевірку легальності джерел надходжень на банківські рахунки, обгрунтованості конвертації у банках грошової одиниці України у іноземній валюті і навпаки, правомірності клопотань щодо одержання ліцензій на операції з іноземною валютою та здійснення масштабних грошових операцій фізичними особами, а також на оцінку відповідності загальнодержавним та суспільним інтересам практики кредитування; внести зміни до кримінального законодавства, насамперед, про встановлення відповідальності посадових осіб за: надання незабезпечених кредитів; незаконну банківську діяльність; сприяння учасникам організованих злочинних формувань та укриття їх злочинної діяльності; приховування джерел доходів; ухилення від декларації коштів, цінних паперів або іноземної валюти; порушення порядку оформлення та строків зберігання фінансово-господарських документів.

Запровадити інститут політичної відповідальності фізичних осіб, які займаються публічною діяльністю, за сприяння або участь в корупційних діяннях; обмежити державу правом щодо її впливу на економічну сферу та інститути громадянського суспільства; забезпечити реальне функціонування системи державного і громадського соціального контролю; законодавчо більш чітко врегулювати діяльність політичних партій, рухів та об’єднань громадян з економічного боку, в тому числі питання надання їм фінансової допомоги.

Необхідно також розробити і впровадити заходів щодо забезпечення всебічної інформованості суспільства, права громадян з економічного боку, в тому числі на отримання об’єктивної інформації, викоренення авторитаристських тенденцій по відношенню до засобів масової інформації, сприянню розвитку демократичних засад їх створення і функціонування.

Все викладене дозволяє зробити однозначний висновок, що ми не покінчимо з корупцією, якщо боротьба з нею буде зосереджуватися лише в силових структурах та в залі суду. Причини низької ефективності боротьби з корупцією в державі не однозначні. Значною мірою вони обумовлені недосконалістю всіеї системи антикорупційних механізмів, неповнотою і неузгодженістю чинного законодавства, яке визначає напрями цієї боротьби, функції та повноваження державних органів, на які покладена відповідальність за стан і результати цієї роботи.

Законом України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” від 30 червня 1993 р., крім спеціальних суб’єктів (Координаційний Комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України (на даний момент ліквідовано), спецпідрозділи Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України) визначені також інші державні органи, які беруть участь в боротьбі з організованою злочинністю: органи прокуратури, митні органи, підрозділи прикордонних військ, органи Державної податкової адміністрації та Державної контрольно-ревізійної служби. Стаття 18 цього Закону до переліку органів, що зобов’язані вести боротьбу з організованою злочинністю, відносить також Національний банк України, Антимонопольний комітет, Фонд державного майна України.

При всіх недоліках цього закону, його прийняття в 1993 р. було реальним проривом у протидії організованому криміналітету, оскільки вперше було офіційно визначено поняття організованої злочинності, корупції, окреслено основні напрями подолання цього лиха, законодавче залучено до подолання цього явища окрім правоохоронних інші державні установи. Законодавець передбачив створення в системі правоохоронних органів автономних (юридична, фінансова, процесуальна й оперативна самостійність) спеціальних підрозділів з боротьби з організованою злочинністю і корупцією з вертикальним підпорядкуванням безпосередньо Міністерству внутрішніх справ і Службі безпеки України. Іншими словами – новостворені спеціальні підрозділи з боротьби з організованою злочинністю і корупцією виводилися не лише з підпорядкування обласних правоохоронних структур, а й керівників обласних держадміністрацій. Таким заходом під місцевих корумпованих “ділків” була підкладена “міна уповільненої дії”, яка реально загрожувала кожному з них і могла вибухнути будь-коли, незалежно від їх волі. Цей факт мав величезне політичне і профілактичне значення, оскільки руйнувався регіональний “дах”, під захистом якого продукувалась корупція.

Проте, невиваженість політики держави в створенні дієвих антикорупційних механізмів проявилась з прийняттям у жовтні 1995 р. Закону України “Про боротьбу з корупцією”, яким абсолютну більшість державних органів, на яких покладалась функція подолання корупції, було виключено, залишено лише три правоохоронних відомства: органи внутрішніх справ, Служби безпеки і прокуратури України. Реально це означало, що всі інші державні органи усунуті від відповідальності за стан цієї роботи і весь її тягар перекладався на органи внутрішніх справ, оскільки ні органи Служби безпеки, ні прокуратури не мають реальної можливості вести всеосяжну, розгорнуту боротьбу з корупцією на всіх рівнях. Це обумовлено, як їх штатною чисельністю, так і головними функціями. Закон України “Про Прокуратуру” від 5 листопада 1991 р., наприклад, покладає на її органи функцію здійснення нагляду за додержанням законності всіма державними і господарськими структурами, а ніяк не безпосередньо боротьбу зі злочинністю. Якраз виходячи з цього, в структурі обласних прокуратур і були створені відділи по нагляду за дотриманням законності в діяльності спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю і корупцією, проте в штатах міських і районних прокуратур не передбачено навіть таких структур. Те ж саме можна сказати про Службу безпеки України, особливо на районному рівні. І справа не тільки в штатах, вона також має свої специфічні функції. В 1997 р. її органами виявлено лише 5 відсотків від загальної кількості задокументованих корупційних діянь, матеріали по яких надіслані до суду. Тільки згодом перелік структур на яких покладено обов’язок боротьби з корупцією було доповнено податковою міліцією (Статтю 4 Закону України «Про боротьбу з корупцією» доповнено пунктом “а-1” згідно із Законом N 85/98-ВР від 05.02.98 ) та Військовою службою правопорядку у Збройних Силах України (Статтю 4 доповнено пунктом “г” згідно із Законом N 743-IV ( 743-15 ) від 15.05.2003 )

Сьогодні професійно і організаційно не забезпечують виконання цієї функції й органи внутрішніх справ. Як показало вивчення цього питання в Автономній республіці Крим, Одеській, Харківській і Чернівецькій областях, більшість працівників цієї силової структури слабо володіє специфікою такої роботи. Адміністративні справи заводяться на осіб, що не є суб’єктами корупційних проявів. Факти правопорушення не підкріплюються доказами, в справах відсутні необхідні пояснення свідків, а то і самого порушника. В абсолютній більшості справ неповно, або нечітко вказуються місце, час, суть та обставини корупційного діяння, а також дані про особу, що притягується до відповідальності. Протоколи складаються працівниками, які не мають на це повноважень, передбачених ст. ст. 4 та 12 Закону “Про боротьбу з корупцією”. Є чисельні випадки, коли таку роботу проводять дільничні інспектори, оперуповноважені карного розшуку і навіть працівники відділів дорожньої міліції, які не завжди обізнані з чинним законодавством. Значна кількість справ закривається у зв’язку з перебігом строків давності притягнення до адміністративної відповідальності, що в свою чергу обумовлено невиправданим зволіканням зі збором доказів, несвоєчасним направленням матеріалів до суду тощо.

Особливо негативно вплинули на ефективність діяльності спецпідрозділів внесені у лютому 1994 року поправки до Закону “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”, якими вони знову були підпорядковані керівникам регіональних управлінь внутрішніх справ. Опинившись у новій залежності від органів місцевої влади, спецпідрозділи реально не можуть ефективно боротися з корумпованістю цієї ж самої влади. В результаті в цілому ефективність роботи всіх правоохоронних органів по виконанню Закону України “Про боротьбу з корупцією” залишається вкрай низькою. В 2002році, наприклад, із 4959 адмінматеріалів про корупційні діяння, які були розглянуті народними судами, 3050, або майже дві третини, провадженням закриті. В ряді областей питома вага закритих справ ще більша: Рівненській – 74,5%, Житомирській – 77,6%, Вінницькій – 79,7%, Миколаївській – 80,2%, м. Севастополі – 83,8% (9). Не покращилась якість цієї роботи і в 2004 році. Із надісланих до суду 6268 справ про корупційні діяння стягнення на винних осіб накладені тільки по 1980, а 4288 справ (78%) судами закриті. Такий брак в їх роботі фактично зводить нанівець зусилля держави по викоріненню корупції в суспільному житті[156].

Залишається незадовільною і ефективність боротьби з корупцією кримінального характеру, тобто корупційними злочинами. Безумовно причина такого стану справ криється в тому, що спеціальні підрозділи Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України, як і раніше працюють неефективно, організація та віддача від їх роботи не відповідають рівневі та масштабам криміналізації суспільства. Неприпустимою є практика, за якої ці підрозділи відволікаються від виконання своїх безпосередніх обов’язків, їх зусилля нерідко розпорошуються, направляються на виявлення і розслідування злочинів без ознак організованості чи корумпованості[157].

Отже, вищезгадані аргументи свідчать, що складна ситуація в боротьбі з корупцією, обумовлена недостатньою визначеністю системи механізмів подолання корупції в державі, їх функцій і обов’язків. На наш погляд, така система і в організаційному, функціональному та в законодавчому відношенні повинна будуватися за декількома рівнями, у відповідності з чим і повинні визначитися політика цієї боротьби на державному рівні, напрями діяльності, повноваження державних відомств і законодавче забезпечення цієї діяльності.

Перший рівень – Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Верховний Суд і Виший Арбітражний Суд України.

Другий рівень – міністерства, державні комітети та інші центральні відомства виконавчої влади України.

Третій рівень – обласні і прирівняні до них Київська і Севастопольська міські адміністрації, Кабінет Міністрів Автономної Республіки Крим, відповідні Ради народних депутатів.

Четвертий рівень – виконкоми міських Рад, районні державні адміністрації, міські і районні Ради народних депутатів.

П’ятий рівень – демократичні інститути громадянського суспільства, політичні партії, громадські об’єднання, засоби масової інформації та структури громадського контролю, які мають бути створеними.

Кожен з цих рівнів – суб’єктів подолання корупції в Україні за умов неналежної взаємодії, відповідальності, підпорядкованості і не чіткої визначеності функцій сьогодні спрацьовує слабо, їх діяльність не відповідає стану корупції в державі. Це, насамперед, відноситься до першого рівня органів, які визначають державну політику, здійснюють законодавчо-нормативне, організаційне і матеріальне забезпечення антикорупційної діяльності всіх рівнів державних і місцевих органів влади і управління.

Верховна Рада України в 1991-2005 роках 53 рази розглядала питання посилення боротьби зі злочинністю. За цей термін Президентом України з питань боротьби зі злочинністю, в тому числі корупцією і організованою злочинністю, було видано 36 Указів і Розпоряджень, затверджено ряд програм, в тому числі Національну програму боротьби з корупцією. Не менше ніж двічі на рік ці питання розглядались на засіданнях Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України (в 2005 – ліквідовано, його функції перейшли до відповідного відділу РНБО при Президенові України), приймаються відповідні рішення. Кабінет Міністрів України, в свою чергу, також щорічно, а то й двічі на рік приймає Постанови і рішення з цих питань. Проте, належних результатів, як відомо, це не дало. Крім того, офіційна статистика фіксує відповідні показники стосовно лише певної частини корупційних правопорушень. Так, відповідні статистичні форми обліку передбачають відображення інформації щодо кількості, структури злочинів, характеристики осіб, які їх учинили, тощо лише стосовно частини діянь, які Кримінальним кодексом визнані злочинними. Знову ж таки, ці моменти у значній частині не стосуються правопорушень, відповідальність за які передбачена Законом України «Про боротьбу з корупцією». Здійснення статистики щодо застосування цього закону упорядковано Постановою Кабінету Міністрів України від 27 вересня 1999 р. № 1785 «Про подання органами виконавчої влади звітів про виконання вимог Закону України «Про боротьбу з корупцією», якою затверджено порядок та форму звіту центральних органів виконавчої влади, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій про виконання вимог цього закону, включаючи інформацію про державних службовців, притягнутих до відповідальності відповідно до зазначеного закону.

Причини млявої боротьби з корупцією не однозначні, основні з них лежать в політичній і соціально-економічній сферах. Фактично в державі зроблена спроба вести боротьбу з корупцією адміністративними заходами, підмінити законодавче поле виданням чисельних Указів і Постанов, які не мають і не можуть мати сили і авторитету Закону і повинні видаватись тільки в порядку реалізації його вимог.

В той же час чинна законодавча база сьогодні не забезпечує повнокровної, багатоаспектної діяльності усіх зацікавлених органів влади і управління щодо викорінення корупції у суспільному житті, що в значній мірі обумовлено прийняттям виконавчою владою чисельних підзаконних актів. Прийняті Верховною Радою України закони, особливо “Про державну службу”, “Про боротьбу з корупцією”, недосконалі і не відповідають міжнародним стандартам, фактично стали гальмом у вирішенні цієї проблеми, оскільки формально імітують видимість законодавчого забезпечення антикорупційних заходів. Корінного вдосконалення потребує і закон “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”. Тільки для реалізації вимог Конституції України, в частині боротьби з корупцією, потрібно прийняти принаймні 15 законів, пов’язаних з судово-правовою реформою. Невиправдано затягнувся процес прийняття Верховною Радою України кримінального, цивільного, господарського і відповідних процесуальних кодексів, а також серії антикорупційних економічних законів.

Дослідження суспільної думки показує, що існує необхідність прискорення судово-правової реформи, про що вже казалося в попередніх розділах Закон “Про боротьбу з корупцією” не називає суди в числі органів, на які покладається завдання викорінення корупції. І це правильно, оскільки у них інша функція – чинити правосуддя. Разом з тим, залишається очевидним факт, що від позиції суду фактично повністю залежать кінцеві результати роботи правоохоронних органів, оскільки саме суди вінчають всю їх діяльність.

Прийнявши Закон “Про статус суддів” від 15 грудня 1992 р., Україна, безумовно, зробила важливий крок на шляху створення демократичної правової держави, наблизившись до досвіду демократичних країн, де суддя, не дрібний чиновник, а носій влади, який керується тільки Законом, судовою честю і власною сумлінністю. Оскільки сильна влада повинна мати і міцну моральну основу. Становлення такого суду, без сумніву, непроста справа, але в Україні цей процес не виправдано затягнувся. Багато правових норм, які регулюють діяльність суддів, явно застаріли. Взяти хоча б інститут повернення справ на додаткове розслідування. Це одна з легальних можливостей уникнути розгляду справи і вдатися до нескінченого зволікання і в кінцевому результаті – закрити справу. В результаті значна робота, яка здійснюється правоохоронними органами, зводиться на двох наступних етапах його опрацювання – слідства та судового розгляду – майже нанівець.

Отже, можна зробити гіпотетичний висновок про те, що стан справ у судовій системі не відповідає особливостям і вимогам ситуації в державі. Через однобоке, спрощене або й тенденційне розуміння принципу незалежності судів вони опинилися поза будь-яким контролем і відповідальністю. Є сотні прикладів більш ніж ліберального підходу при вирішенні справ, у якого може бути лише одна, не виключено корислива мотивація[158]. Результати роботи судів з подолання корупції до цього часу залишаються незадовільними і реально мало впливають на вирішення цієї проблеми в цілому. Зроблене Верховним Судом узагальнення практики боротьби з корупцією та розгляд його на Пленумі Верховного Суду України висвітлює лише одну сторону цієї проблеми – недоліки в адміністративній практиці, в той же час залишилось поза межами вивчення – стан застосування кримінального законодавства в боротьбі з корупцією.

Викладене автором показує, що комплексна проблема створення системи боротьби з корупцією, потребує вирішення цілого ряду питань, в тому числі в законодавчому порядку, в першу чергу розширення повноважень Верховного Суду, підняття рівня відповідальності суддів усіх рівнів. Не посягаючи на авторитет та повноваження судової влади, слід сказати, що становище, яке склалося в судах стало загрозливим і в очах громадської думки, що суттєво впливає на ефективність боротьби зі злочинністю. Покінчити з тяганиною, іншими порушеннями вимог закону з боку суддів традиційними засобами неможливо. Доцільно все таки знайти в процесуальному законодавстві місце для норми, яка б давала можливість суду вищої інстанції оперативно контролювати діяльність місцевих і районних судів. Судді повинні нести відповідальність за неналежне виконання своїх обов’язків. Не менш важливою в цьому плані є політична проблема доцільності довічного обрання суддів. Воно явно передчасне, оскільки замість незалежності від стороннього впливу на правосуддя, породило незалежність від закону і від народу, якій суд повинен захищати . Вакуум, який залишився після відміни прокурорського нагляду за законністю в діяльності судів, дуже повільно заповнюється контролем з боку Верховного Суду України. В результаті сучасний судовий корпус знаходиться під впливом різних владних структур. Приблизно в третині скарг, які отримує Міністерство юстиції на судові рішення, або дії суддів, є посилання чи натяк на зловживання або корумпованість суддів[159].

Першочерговий крок для виходу з цього становища – це формування правової бази, яка б визначила судоустрій, організацію та діяльність органів, пов’язаних з діяльністю судів загальною метою, формування судоділоводства у напрямі посилення гарантій прав особи і громадянина. Стержнем у цій перебудові повинно бути прийняття нової законодавчої бази про судоустрій, вкрай необхідної для оновлення всієї правової системи, кардинальної перебудови судової системи, створення нових її інститутів, зокрема, суду присяжних, інституту апеляції, здійснення судової діяльності на більш високому професійному рівні.

28 квітня 1992 р. Верховна Рада України схвалила Концепцію судово-правової реформи, яка стала значним кроком на шляху становлення судової системи країни. В даний час повинен був реалізовуватись вже третій етап судово-правової реформи. На практиці реалізація її положень фактично припинена на першому етапі – відпрацювання методології судово-правової реформи. Нова Концепція, яка розроблялась відповідно до розпорядження Президента України від 1994 р. так і не побачила світ, в основному, з причин політичного протистояння, перетягування повноважень між законодавчою і виконавчою владами. Без відпрацювання методології нових законів про судоустрій і функції судів, права судів фактично не будуть працювати у випадку їх прийняття нові процесуальні кодекси , оскільки норми матеріального права без норм судочинства мертві. Система законів про судочинство повинна визначити: завдання і місце суду в забезпеченні правосуддя; принципи організації і діяльності судової системи країни, її структуру, компетенцію судів всіх рівнів і принципи взаємодії між ними; механізм призначення та обрання суддів; питання включення громадян до участі в здійсненні правосуддя; прозорість судового розгляду, організацію роботи судової адміністрації та багато інших питань. В комплексі всі ці невирішені питання негативно вплинули на стан правосуддя в державі, в тому числі і на подолання корупції. Разом з тим, при реформуванні судової системи треба уникнути чергового соціального експерименту, оскільки поспішне прийняття деяких законів у сфері формування судової влади штучно відокремило її від інших гілок влади і призвело до чисельних судових помилок.

Жорсткий і об’єктивний аналіз стану судово-правової реформи, даний в Посланні Президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє і зовнішнє становище в Україні в 2000 році”[160], де є окремий розділ “Сучасна судова система та судова реформа в Україні”. Президент України констатував, що в судовій системі України склалась важка ситуація. Що, хоча суди і працюють перенапружено, проте їх діяльність багато в чому не задовольняє суспільство і громадян. Погіршуються показники строків розгляду справ: Третина кримінальних справ розглядається понад місяць, а кожна п’ята з цивільних справ – з порушенням строку, передбаченого процесуальним законодавством. Певною мірою це пояснюється нестачею суддівських кадрів, особливо в судах районної ланки. Причому в Посланні підкреслюється, що недоліки в роботі суддів, помилки, яких вони припускаються, є наслідком не тільки об’єктивних причин та невідворотних чинників, а й браку професіоналізму, відповідальності перед співгромадянами, державою і суспільством.

В посланні здійснюється аналіз реальних можливостей держави в здійсненні судово – правової реформи, визначаються її пріоритети – забезпечення гарантованого судового захисту і максимальне використання судової системи для забезпечення прав і свобод громадян – а також визначаються етапи ії здійснення.

Масштабність завдань судової реформи, відмічається в Посланні, потребує концентрації фінансових, матеріально-технічних та кадрових ресурсів держави, систематичного та планомірного підходу і чіткого визначення у Державній програмі забезпечення діяльності судової системи. Вона повинна передбачити послідовність кроків у реалізації положень нового закону про судоустрій, передусім забезпечення утворення і діяльності нових судів та оптимального реформування діючих, запровадження нових правових інститутів. Після прийняття нових кодексів та законів необхідно привести у відповідність з їхніми вимогами всю нормативно-правовую базу. До участі у підготовці Державної програми забезпечення діяльності судової системи слід залучити всі державні органи, від яких залежить ефективне функціонування цієї системи[161].

Указом Президента України від 30 серпня 2000 р. утворено Раду з питань реформування судової системи України. Ії робота спрямована на вироблення єдиних підходів у цієї справі, узгодження та координацію зусиль органів державної влади. Деякі органи сприяння судово-правовій реформі створені в судовій гільці влади, в наукових установах.

Таким чином, сьогодні зрозуміло, що діюча система спеціальних суб’єктів з боротьби з корупцією не забезпечує скільки-небудь серйозне покращення криміногенної ситуації в державі. Корупція стає все більш витонченою, а трансформовані з радянських часів в сучасні органи, чи створені на їх базі нові стають все менш здатними до виявлення і розслідування складних справ, пов’язаних з корупцією. Як свідчать результати чисельних досліджень, з часу проголошення незалежності в Україні не створено системної, комплексної, дійової протидії корупції, і перш за все системи спеціальних суб’єктів, що й обумовило її низькі результати. Ситуація ускладнюється ти, що нема головного органу, для якого боротьба з корупцією була б основною і визначальною, а не побічною функцією, і який би виконував завдання: розробки політики в цьому напрямку, а також спрямовував попередження, розкриття і розслідування корупції в державі. В той же час досвід боротьби з корупцією демократичних країн якраз свідчить про такий підхід. Уряди багатьох країн намагаються сприяти зусиллям, спрямованим на викриття корупції шляхом формування спеціальних механізмів, функціями яких є організація на державному рівні подолання цього антисуспільного явища. Так, у Сінгапурі створена комісія з питань боротьби з корупцією; в Гонконзі – Незалежна комісія з боротьби з корупцією; в Австралії – комісія з питань боротьби з корупцією; в Італії, Франції також створені подібні органи, їх робота значною мірою обумовлена політичною підтримкою з боку вищих посадових осіб держави, функціональною незалежністю, широкими повноваженнями на право розслідування, чесне керівництво. В Угорщині створені спеціальні підрозділи по боротьбі з економічною злочинністю і корупцією – так звана господарча міліція. Особливості таких підрозділів полягають у виконанні оперативно-розшукової роботи у всіх галузях народного господарства, в тому числі й політичній сфері; проведення дізнання і попереднього слідства по всіх категоріях кримінальних справ; поглибленому опрацюванні методики розкриття і розслідування найбільш складних злочинів у сфері економіки, в першу чергу корумпованої злочинності. При таких підрозділах створені економічні дорадчі Ради, в склад яких входять спеціалісти різного профілю (економісти, технологи, експерти та інші)[162].

В Австрії існує дві структури, які займаються розслідуванням фактів відмивання грошей: Департамент 11/8, або АСЖН (Австрійський Центральний департамент з розслідування злочинів, пов’язаних з поширенням та вживанням наркотиків). Як показує досвід його діяльності, злочинці, котрі займаються відмиванням грошей, використовують австрійську банківську систему для переказу грошей. Створено новий підрозділ – ЕВОК (Федеральна служба по боротьбі з організованою злочинністю). У його складі є група, яка здійснює фінансові розслідування та розслідування злочинів, пов’язаних з відмиванням грошей, і так званий Кліринговий відділ. Він створений у відповідності до нового банківського акту, що набув чинності у січні 1994 р. і відтоді австрійські банки повинні доповідати новому відділу про підозрілі операції. Відділ аналізує доповіді і координує розслідування. Кліринговий відділ може призупинити будь-яку операцію протягом 24 години. Практично зібрати докази незаконної діяльності для призупинення підозрілої операції неможливо. Якщо в результаті розслідування стає очевидним, що підозріла операція торкається незаконного відмивання грошей, то справа передається до суду. За постановою суду з’являється можливість “заморозити” рахунки.

Успішна діяльність цих спеціальних суб’єктів в значній мірі обумовлена наданими їм широкими повноваженнями, особливо по заморожуванню коштів, вилученню документів, захисту інформації, перевірці коштів і доходів державних чиновників, що приймають рішення, а також абсолютною підтримкою вищого політичного і державного керівництва держави.

Зазначене свідчить про необхідність прискореного вирішення всіх питань, пов’язаних зі створенням і функціонуванням в Україні незалежного державного органу по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю. Необхідність створення такого органу очевидна. Його основна функція вбачається у виявленні та розслідуванні найбільш тяжких, резонансних в суспільстві злочинів, вчинених особливо небезпечними організованими і корумпованими злочинними угрупованнями в сфері економічної, банківської та зовнішньо-економічної діяльності, а також боротьбі з корупцією в державних інститутах. Отже, в першу чергу забезпечить системність у боротьбі з корупцією. Його створення вирішить і друге головне питання – забезпечить незалежність слідства від стороннього впливу. В перспективі такий орган, а вже багато років ведеться дискусія про створення Національного бюро розслідувань, повинно стати базовим органом по створенню єдиного слідчого комітету України, який об’єднав би слідчі підрозділи прокуратури, органів внутрішніх справ, Служби безпеки, Державної податкової адміністрації України в єдину структуру.

Концентрація основних зусиль такого незалежного від відомчого впливу державного органу повинна бути зосереджена на: роботі в органах законодавчої та виконавчої влади, а також в органах, на які покладені функції фінансової, банківської, зовнішньоекономічної діяльності, здійснення приватизації, конверсії, операції зі зброєю та наркотичними речовинами; оперативно-розшуковій роботі по викриттю серед організованих злочинних груп таких, що мають справжні ознаки організованості, насамперед, мають стійкі корумповані зв’язки з владними структурами, і які ведуть систематичну, заздалегідь спрямовану злочинну діяльність, вчиняють кваліфіковані розкрадання та інші злочини відносно державної власності, корисливо-насильницькі напади з використанням зброї, вбивства, вимагання тощо; пошуку каналів, форм, механізмів оберту та реалізації коштів поза банківським обігом, перевірці повноти реагування на первинну інформацію про такі факти; запровадженні контролю за цільовим використанням бюджетних коштів, кредитних ресурсів та іноземних кредитів, що надаються під гарантію держави; перевірці фінансової обгрунтованості та правомірності утворення і функціонування страхових, трастових компаній, узагальненні причин і умов, що сприяли шахрайству в їх діяльності, та вжиття заходів до їх усунення; викритті членів організованих злочинних груп, що займаються крупномасштабним вивезенням товарних цінностей за кордон: сировини, матеріалів, продукції, яких гостро потребує народне господарство України, та з метою притягнення до відповідальності посадових осіб, які видають дозволи, ініціаторів, посередників, розпорядників, незалежно від статусу і рангу; виявленні фактів неповернення валютних коштів з-за кордону, розробці та здійсненні по кожному такому факту плану цілеспрямованих оперативно-тактичних дій, здійсненні систематичного контролю за цією роботою.

Вирішення цих завдань можливо при умові надання такому органу реальних повноважень, владно-розпорядчих функцій щодо суб’єктів боротьби з організованою злочинністю і корупцією та формування його складу на постійній основі, а не на громадських засадах.

Проте для подолання корупції примусові механізми, навіть за умов створення високоефективного Національного бюро розслідувань і Інституту кримінології, самі по собі її не вирішують. Одна структура не в змозі результативно боротися самостійно з цим явищем. Необхідно проводити лінію, щоб кожний державний інститут, як це викладено в рекомендаціях ООН, розробляв, приймав і впроваджував в життя заходи по недопущенню в своєму відомстві умов для корупції і хабарництва. Це другий рівень органів, на яких держава покладає функції і обов’язки з подолання корупції у відповідних центральних відомствах і підлеглих їм структурах. Тобто в державі повинна бути створена і закріплена законом система органів, які поряд з правоохоронними відомствами, будуть нести всю відповідальність за стан боротьби з корупцією. Це ті державні суб’єкти, які в межах виконання своїх головних функцій, одночасно забезпечують антикорупційну профілактичну функцію, а в разі вчинення таких діянь направляють матеріали у відповідні правоохоронні органи. В систему таких органів, крім правоохоронних, повинні входити Міністерства, Державні комітети, інші центральні відомства, які призвані вести боротьбу з корупцією всередині самого відомства шляхом контролю і правового регулювання. Це перш за все Міністерства фінансів, економіки, інші галузеві міністерства, Фонд державного майна України, Національний банк України, контролюючі органи: Головне контрольне управління, Державна податкова адміністрація, Антимонопольний комітет та митна служба. Вони повинні нести всю відповідальність за стан законності і порядку в підпорядкованій системі зверху до низу.

В Сполучених Штатах Америки, наприклад, головною ударною силою в боротьбі з корупцією виступають Міністерство фінансів (в його структуру входить і слідчий апарат, який самостійно проводить слідство), а також банківська система країни, яка системно контролює весь рух грошової маси, відслідковує кошти, які “відмиваються” через банки та інше. І це дає найбільш позитивний результат, оскільки якраз через фінансово-банківську систему находять найбільший прояв усі види корупції.

В Україні частково таку функцію покликана виконувати Головна контрольно-ревізійна служба Міністерства фінансів. Проте, ця важлива служба в Законі України “Про боротьбу з корупцією” навіть не включена в перелік органів, на які держава покладає обов’язки боротьби з корупцією. Державна податкова адміністрація даним законом також не включена у число органів по боротьбі з цим явищем. В той же час очевидно, що вона, за своїми можливостями найбільш мобільна державна структура по виявленню корупційних діянь, оскільки під її контролем знаходиться фактично вся економічна і фінансова системи держави.

В перелік органів, на які держава покладає функції боротьби з корупцією, слід також включити Державний митний комітет та Державний комітет у справах охорони державного кордону. Їх роль у викоренені корупції в зовнішньоекономічній діяльності повинна бути визначальною.

Важливою ланкою механізму у подоланні корупції можуть і повинні стати органи державного контролю. Проте сьогодні очевидно, що зростанню корупції в державі, зміцненню “тіньової” економіки значною мірою сприяло поспішне та невиправдане руйнування старої радянської системи контролю, яка непогано обслуговувала владу, але все ж таки і боролась з корупцією хоча б у низових ланках влади. У нових умовах господарювання такий контроль поступово був ліквідований, хоча чинники, що обумовлюють поширення корисливих посягань на державне і суспільне майно, не зникли, а лише видозмінилися. Після усунення органів народного контролю, відомчого ревізійного апарату, різних галузевих інспекцій держава фактично втратила найважливіший інструмент управління підприємницькою діяльністю, а нової, адекватної змінам, що відбуваються в суспільстві, повноцінної системи контролю створено не було.

Безумовно, нова система державного і громадського контролю повинна будуватись на певних принципах, головними з яких є незалежність, всеохопленість, гласність. Хоча контрольні органи не можуть бути абсолютно незалежними, так як вони є частиною держави в цілому вони повинні мати функціональну і організаційну незалежність, необхіді для виконання покладених на них завдань. Така ступінь незалежності повинна бути закладена в Конституції, та (або) спеціальному законі, наприклад в Законі України “Про державний контроль”

Друга важлива ознака всеохопленість. Контролюючі органи повинні перевіряти діяльність окремих напрямів діяльності уряду, його адміністративного керівництва і будь якого підлеглого йому органу. Однак, це зовсім не означає, що уряд підкоряється контролюючим органам. Зокрема, уряд цілком і повністю відповідає за свої дії та помилки і не може звільнити себе від відповідальності, посилаючись на проведені перевірки та думки експертів контролюючих органів, якщо така експертна думка не була надана в формі юридично обгрунтованого та оформленого висновку.

Третя ознака – гласність. Результати перевірок повинні друкуватись в засобах масової інформації, тільки в такому випадку контроль буде ефективним. Щорічно контрольні органи повинні видавати звіт за проведену роботу, направляти його до парламенту та уряду, інформувати засоби масової інформації.

Разом з тим, кардинальний шлях до подолання корупції в державі, на нашу думку, полягає не стільки через запровадження спеціальних і контролюючих заходів, скільки через злам суспільної свідомості, через відкриту державну політику, а також цілеспрямовану та персональну громадянську відповідальність усіх рівнів службовців, правоохоронців, керівників міністерств і відомств, підприємств і установ, партій і громадських об’єднань, кожної особи. Накопичений в демократичних країнах досвід зі всією очевидністю свідчить, що найефективніший спосіб боротьби зі зловживаннями посадових осіб всіх рангів, в тому числі і державних службовців, – це повсякденний, системний громадський контроль за їх діяльністю. Про це йшлося ще на Першій міжнародної науково-практичної конференції на тему: “Дотримання прав людини правоохоронними органами та арбітражними судами України: механізм боротьби із службовими зловживаннями”, яка відбулася 23-24 грудня 1995 р. у Києві. Тобто 10 років тому. Вона рекомендувала розробити Закон “Про громадський контроль за діяльністю державних органів”, яким наділити громадськість суспільно-контрольними функціями. Але, як кажуть, віз і нині там.

Не менш важливий механізм подолання корупції – незалежна преса, тобто той самий лакмусовий папірець демократії, який найбільш оперативно реагує навіть на незначне відхилення посадових осіб від загальноприйнятих правил поведінки. Сьогодні в Україні діє приблизно 5,5 тис. газет, журналів та інших друкованих видань, а в телерадіопросторі кількість недержавних станцій сягає близько 800. Про їх інформаційний та моральний потенціал можна судити по результатах соціологічного опитування 1600 респондентів із 106 міст країни, яке було проведено в березні 2000 року за дорученням Уряду України групою вітчизняних та зарубіжних організацій. Так, питання про те, з яких джерел громадяни України черпали інформацію про економічні реформи, 54% респондентів вказали на телебачення, 24% -на газети, 6% – на радіо”. Хоча рівень довіри населення засобам масової інформації (телебачення, радіо, газети) не досить високій загалом: в 2001 році цілком довіряли ЗМІ 4,2 % респондентів, скоріше довіряли – 22,3 %, зовсім не довіряли – 10,8 %, скоріше не довіряли 21,8 %[163].Навіть при такому впливі засоби масової інформації можуть відіграти особливу роль у викоренені корупції в Україні.

Слід повністю погодитись з Б. Романюком, що в Україні має місце безсистемна робота у боротьбі з цим соціальним явищем, яка в основному спрямована на подолання деяких наслідків; присутня кадрова плутанина, що, безумовно, не дає бажаного ефекту. Тому ведеться боротьба з корупціонером, а не з корупцією. Періодично виникають компанії у боротьбі з корупцією, в основному під час ротації кадрів управлінської ланки або під час певних політичних подій[164].

Не менш вразливою, з усіх точок зору, є спроба весь комплекс адміністративних, економічних та правових проблем втиснути в рамки одного Закону “Про боротьбу з корупцією”, що має місце в Україні. А до цього додається ще той факт, що боротьба з корупцією покладена в основному на правоохоронні органи. А, як відомо, мета – зловити та покарати, навіть жорстоко, породжує тенденцію, що ловлять завжди не тих, якщо й взагалі ловлять.

Комплексність вирішення цієї проблеми вимагає одночасного розв’язання низки проблем.

Відомо, що для всіх країн існує одна загальна проблема – ефективність державного управління. В Україні проводиться адміністративна реформа, але вона, на наш погляд, потребує ґрунтовного наукового забезпечення і, в першу чергу, центральним об’єктом досліджень повинні стати правила прийняття управлінських рішень.

Недосконалою, на наш погляд, є і звітність про стан протидії корупції в Україні. Об’єктивно оцінити рівень і масштаби поширеності корупції в країні практично неможливо через те, що до сьогодні не розроблені загальновизнані критерії оцінки цього явища. Чинна статистика не відображає реального стану справ, її дані не корелюються між різними відомствами і тому викривлюють реальні кінцеві результати боротьби з такими діяннями.

Наявні форми звітності правоохоронних органів охоплюють лише адміністративні корупційні правопорушення і залишають за межами облік фактів корупції кримінального характеру, що позбавляє можливості глибоко оцінити стан цієї роботи і оперативно реагувати на недоліки.

Фактично не забезпечується об’єктивність і повнота звітності інших державних органів щодо результатів боротьби з корупцією. Кабінет Міністрів України Постановою від 20 березня 1998 р. № 345 “Про стан виконання центральними і місцевими органами виконавчої влади Закону України “Про боротьбу з корупцією” та Національної програми боротьби з корупцією” звернув увагу керівників органів виконавчої влади на необхідність своєчасного представлення звітів та забезпечення їх достовірності. Незважаючи на це, існують суттєві розбіжності між звітними даними правоохоронних органів та інших органів виконавчої влади[165].

Основною причиною таких розбіжностей залишається недосконалість, а іноді й відсутність належної взаємодії правоохоронних органів з іншими органами виконавчої влади, наявність недоліків в інформуванні судами державних органів, подання недостовірної звітності окремими органами виконавчої влади і місцевого самоврядування.

Належним чином не відпрацьований порядок звітності органів центральної виконавчої влади. В результаті мають місце непоодинокі випадки, коли у звітах центральних органів виконавчої влади враховуються не всі порушення, скоєні державними службовцями підвідомчих їм органів і територіальних підрозділів.

Статистичні дані, які узагальнює Міністерство внутрішніх справ України, містять лише зведені дані про кількість складених та направлених до суду адміністративних протоколів щодо корупційних правопорушень, у той самий час результати розгляду їх судами у цій звітності не передбачені. Крім того, допускаються помилки щодо визначення належності державних службовців до тих чи інших категорій, в результаті чого викривляється реальний стан справ.

На об’єктивності статистики щодо протидії корупції негативно позначається і те, що суди не завжди дотримуються вимог ст. 12 Закону України “Про боротьбу з корупцією” щодо направлення у триденний термін до відповідального органу постанови про накладення адміністративного стягнення[166]. Окремі суди надсилають інформацію лише у разі прийняття постанови про накладення адміністративного стягнення з вимогою звільнення державного службовця із займаної посади.

За таких обставин неможливо дати повну, виважену та об’єктивну характеристику стану протидії корупції. Наприклад, суттєві розбіжності щодо результатів протидії корупції мають місце у звітах Міністерства внутрішніх справ та Міністерства юстиції України.

Статистичні дані про результати протидії корупції характеризують лише один бік проблеми (активність правоохоронних органів), але ні в якому разі не масштаби корупції в державі. Рівень корупції, враховуючи її латентний характер, залишається високим. Її стан обумовлюють різні чинники.

Складність проблеми протидії корупції полягає в реальній можливості корумпованих структур та конкретних осіб, що мають владу і повноваження, перешкоджати намаганню проникнути у сферу їх кримінальної діяльності, а також – у неготовності правоохоронних органів та політичних сил суспільства до безкомпромісної протидії корупції. У країні відсутні соціальні та політичні традиції публічного викриття корупціонерів, спеціальні криміналістичні прийоми викриття фактів корупції, що є серйозною перешкодою для ефективної протидії цим корупційним проявам. Існує проблема вивчення особи тих, хто, займаючи керівні пости, занурилися у хабарництво та розкрадання. Без цього неможливо з’ясувати механізми виникнення організованої злочинності, її діяльності. Сучасні умови її існування кардинально різняться серйозними негативними факторами, які загрожують розтягтися на десятиріччя[167].

Сьогодні система українського законодавства ще не дає підстав сподіватися на викорінення корупції. Закони практично не аналізуються на предмет корупційної вразливості. Ці та інші причини недостатньої якості законів обумовлені як суб’єктивними, так і об’єктивними факторами. Серед цих факторів можна виділити такі: слабке інформаційне забезпечення законодавчої діяльності, ігнорування науковими основами в процесі цієї діяльності, відсутність нормативного регулювання правотворчої діяльності. Для усунення цих недоліків необхідно прискорити прийняття законів України “Про Регламент роботи Верховної Ради” та “Про нормативно-правові акти”. Прийняття Закону України “Про нормативно-правові акти” дозволило б упорядкувати всю систему нормативно-правових актів, забезпечити високі вимоги до їх змісту, форми і наукового обґрунтування[168].

Разом з тим, аналіз боротьби з корупцією дозволяє зробити деякі практичні висновки. Головним є те, що зусилля в цьому напрямі мають ґрунтуватися на розумінні конкретних проблем країни і враховувати стадію її політичного розвитку. Водночас досвід боротьби вказав на моменти, без яких домогтися успіху в подоланні корупції фактично неможливо.

Перш за все, як уже не раз наголошувалось – це політична воля уряду. Жодні законодавчі або адміністративні заходи не можуть бути ефективним, якщо нема політичної волі на всіх рівнях уряду. Друге – це реальна, гарантована незалежність судової, слідчої систем та діяльності кримінальної міліції країни. У світлі змін, внесених до чинного законодавства, на сьогодні можна говорити лише про певну незалежність судової системи; разом з тим, менше за все ведеться розмова про незалежність оперативних та слідчих підрозділів, які виявляють злочини, а не отримують готові кримінальні справи з обвинувальними висновками. Наприклад, інститут слідчого є недосконалим. Слідчий, де-юре являючись незалежним суб’єктом розслідування, самостійно приймає рішення по кримінальній справі, де-факто постійно зазнає втручання у процес розслідування. Слідчий не може повною мірою реалізувати свою процесуальну незалежність та самостійність у розслідуванні, оцінці доказів і прийнятті процесуальних рішень у справі, тому прокурор наділений правом давати вказівки про притягнення певної особи як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину, обсяг обвинувачення (ст. 114, 227 КПК).

Вирішення цих питань безпосередньо пов’язане з правом слідчого оцінювати зібрані ним докази у кримінальній справі за своїм внутрішнім переконанням (ст. 67 КПК), а коли він визнає таким чином, що цих доказів достатньо, то тільки тоді виносить мотивовану постанову про притягнення певної особи як обвинуваченого (ст. 131 КПК). Окрім цього, законодавець у ч. 1 ст. 114 КПК вказує на повну відповідальність саме слідчого, а не прокурора за законне і своєчасне прийняття рішення та проведення слідчих дій. Законодавець не робить винятку для таких рішень та слідчих дій, які проводяться слідчим за письмовою вказівкою прокурора. Тому дача прокурором вказівок слідчому всупереч його внутрішньому переконанню є ще й не зовсім гуманною[169]. Проект Закону України “Про статус слідчого” залишається поза увагою законодавця, процес створення Національного бюро розслідувань як окремого незалежного правоохоронного органу мав початок, але не знайшов ясного продовження. Цей процесс тягнеться майже десятиріччя. Ми уже не говоримо про залежність цих суб’єктів процесу від керівників відомств, яким вони підпорядковані.

Правові реформи лише частково розв’язують проблему. Щоб одержати віддачу, вони мають бути тісно поєднані з іншими формами боротьби з корупцією – з економічними, фінансовими, соціальними, організаційними і навіть культурними. На загальний стан корумпованості в державі негативно впливають суттєві прогалини вітчизняного антикорупційного, податкового і бюджетного законодавств, низька правова культура населення, невідпрацьована, а подекуди й відсутня, система підбору, підготовки кадрів, належного контролю за їх діяльністю. Державний апарат управління потребує негайного реформування з тим, щоб чітко були визначені політичні посади в державі і посади державних службовців; критерії оцінки діяльності останніх є результатами їх роботи (за рішенням незалежної атестаційної комісії), а не керівника, а тим більше – керівника-політика[170].

Конкретні дії щодо вдосконалення організації протидії організованій злочинності і корупції, на думку Б. Романюка[171] повинна включати такі елементи:

правове та організаційне забезпечення незалежності правоохоронних органів, у першу чергу спеціальних підрозділів, від політичного, адміністративного та іншого незаконного впливу у питаннях їх законної професійної діяльності;
широке використання у діяльності спецпідрозділів комплексного всеохоплюючого аналізу криміногенних ситуацій у відповідних галузях суспільної діяльності, результатів правових заходів тощо для вироблення стратегічних завдань і тактики проведення відповідних заходів. Це уможливить не тільки виявляти ступінь криміналізації, а й ієрархічну побудову організованої злочинної структури;
введення в КПК України новел, які б забезпечували представлення, дослідження та адекватну оцінку доказів, здобутих з використанням вказаних оперативно-розшукових дій, законодавчим шляхом передбачити диференційний підхід до рядових учасників організованих злочинних угруповань і заохочення їх добровільного співробітництва, надання таким особам необхідної соціальної допомоги у працевлаштуванні та вирішенні їх побутових питань; активне застосування ст. 43 КК України;
створення структурних підрозділів в органах, що ведуть боротьбу з організованою злочинністю, які б займалися розробкою злочинних груп мафіозного типу, організаційна структура яких має бути адекватною завданням, які ці органи повинні вирішувати, не поступаючись у рівні захищеності мафіозним кланам (мова йде про захист від корупції, шантажу і фізичної, розправи). Безумовно, вагомий пріоритет при цьому має надаватися матеріальному забезпеченню працівників цих органів;
забезпечення надійної безпеки і матеріальної підтримки всім учасникам викриття злочинної діяльності кримінальних об’єднань;
перегляд структури статистичної звітності про стан злочинності та боротьби з нею, беручи за основу кінцеві результати роботи правоохоронних органів – результати розгляду судами кримінальних справ;
повна зміна або оновлення методичного забезпечення правоохоронних органів у розслідуванні економічних злочинів з урахуванням реалій нових економічних відносин, практичного досвіду, у тому числі правоохоронних органів зарубіжних країн;
створення умов для підвищення професійного рівня практичних працівників на основі перепідготовки з урахуванням останніх досягнень у сфері правових, економічних та інших наук;
розробка на базі нових наукових досягнень у галузі управлінської діяльності ефективної системи відбору та підготовки сучасних кадрів правоохоронних органів і конкретної персональної відповідальності за них;
створення розгалуженої мережі контролюючих органів;
зміна пріоритетів виробничо-господарської діяльності в різних сферах (приватизація, квотування, ліцензування і т.п.);
формування суспільної ідеології неприйняття і протидії організованій злочинності та корупції.

При протидії корупції вкрай важливим залишається проблема громадського контролю. Хоча усвідомлення нею необхідності створення таких механізмів були зафіксовані документально у період виборчої кампанії Президента України 2004 року. Мається на увазі задекларований указ Президента України “Про створення системи народного контролю за діяльністю органів державної влади”. Але офіційно цей документ прийнято так і не було. Якщо говорити більш точно, мова йде про проект указу, підписаний Віктором Ющенком у жовтні 2004 року, в розпал виборчої кампанії, із взяттям зобов’язань підписати його після обрання на посаду президента. Цим документом передбачається створення Комітету народного контролю як центрального органу виконавчої влади України, який здійснював би контроль за реалізацією чинного законодавства з питань забезпечення прав громадян у їх відносинах з органами державної влади, а також створення обласних і районних відділень цього комітету. Окреме питання, чому цей указ і досі залишається передвиборчим документом. Однак запитання залишаться навіть в разі його підписання вже чинним президентом. З тексту проекту указу не відомо, яким чином формується комітет та його обласні і районні відділення. Якщо вони формуватимуться органами влади, як це було за часів СРСР, то це буде орган державного, а не народного контролю, тобто чиновники контролюватимуть самі себе. То, виходить, що сама ідея інституалізації громадського контролю неможлива, оскільки цей контроль неминуче перетворюється на ще один бюрократичний інститут.

Можливо, вихід полягає в тому, щоб не створювати ще один державний орган, а створити певний формат, в якому б діяли недержавні організації, і забезпечити, через які державні органи могла б надавати підтримку в їхній діяльності. Таким “форматом” могли б стати територіальні громадянські комітети, які б формувалися за участі місцевих осередків громадських організацій та політичних партій. Можна було б, наприклад, внести в законодавство положення, згідно з яким найважливіші рішення місцевої влади мають обов’язково бути погоджені з територіальним громадським комітетом. При цьому функції контролю державних органів влади для цих комітетів не обов’язково мають бути провідними. Вони могли б стати каталізатором громадської активності, що дозволило б нарешті осередкам політичних організацій вийти за рамки діяльності, спрямованої виключно на збирання голосів виборців на загальнонаціональних та місцевих виборів. До того ж, конкретна спільна робота партій різної спрямованості могла б сприяти їх порозумінню між собою хоча б на “низовому” рівні. І, нарешті, довести власним громадянам, що вони все ж таки потрібні, бо як показують чисельні соціологічні дослідження, більшість наших співвітчизників так і не зрозуміли, чим займаються політичні партії, крім забезпечення депутатських мандатів своїм керівникам.

Окрема тема – контроль за діяльністю керівництва підприємств. У країнах Європейського Союзу вже кілька десятків років діють нормативні акти про соціальне партнерство, які регулюють участь робітників підприємства в управлінні ними і контролі за їхньою діяльністю (наприклад, це знаходить прояв в участі працівників підприємств у роботі наглядових рад підприємств, введення представників персоналу до складу дирекції).

Одним із різновидів програм соціального партнерства в українських умовах та засобом реалізації громадянської ініціативи може бути діяльність комітетів робітничого контролю, члени яких обираються працівниками підприємств. До їхніх функцій у першу чергу має належати контроль за фінансовою діяльністю керівництва підприємства, участь у прийнятті всіх найважливіших рішень, що стосуються розвитку підприємства. Ці комітети повинні захищати інтереси трудового колективу як від посягань з боку адміністрації підприємств, так і від незаконних дій органів влади. Насамперед комітети робітничого контролю можуть бути створені на підприємствах державної та колективної форми власності. Участь робітників в управлінні підприємствами може полягати також у введенні представників робітників у спостережну чи адміністративну раду компанії, створенні спеціальної ради представників трудящих і т. ін. У всіх випадках працівники повинні бути інформовані про всі рішення стратегічного характеру (закриття підприємства, скорочення чи розширення його діяльності тощо) і їхня думка повинна бути врахована. Як показує світовий досвід, на підприємствах, де працівники залучені до управління, зростає продуктивність праці, зменшується кількість та гострота конфліктів. Потрібно подумати і про роль профспілок у суспільному житті, які, як і за радянських часів, поки що переважно залишаються слухняним виконавцем волі адміністрації підприємств та установ. Звичайно, стосовно викладених тут пропозицій можна дискутувати, і далеко не всім вони видадуться прийнятними. Але не викликає сумніву те, що не можна залишати ситуацію такою, якою вона є зараз. Очевидно, що влада ніколи не зможе “ощасливити” народ без безпосередньої участі останнього у цьому процесі.

Зрушення ситуації на краще у вирішенні зазначених вище проблем потребує від законодавчої та виконавчої гілок влади неординарних заходів з наведення законності й порядку в економіці та, у першу чергу, посилення контрольних, фінансових і владних функцій.

Вважаємо, що одним з головних прорахунків, допущених під час організації протидії криміналізації суспільства, є той, що ставка робилася на правоохоронні органи, а не на утворення нової системи інституцій протидії організованим злочинним угрупованням, які б комплексно охоплювали всі сфери її діяльності.

Таким чином, рівень ефективності протидії корупції залишається незадовільним. І як результат – негативні наслідки корупції підривають довіру громадян до держави та її владних структур, сприяють “тінізації” економіки, зумовлюють розкрадання національного багатства, зниження міжнародного авторитету держави.

Постає питання: у чому ж причина такої низької ефективності протидії корупції в Україні?

Законодавча база з протидії корупції в Україні налічує сьогодні понад 100 законів України, указів, розпоряджень Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, галузевих нормативних документів. На перший погляд, – система антикорупційного законодавства створена. Дана система налічує багато нормативно-правових актів: як базових для всіх сфер соціального життя, так і тих, предметом яких є окрема галузь національної економіки чи певна сфера суспільних відносин. До останніх можна віднести закони України “Про Вищу раду юстиції”, “Про банки і банківську діяльність”, “Про Конституційний Суд України”, “Про міліцію”, “Про місцеві державні адміністрації”, “Про Національний банк України” та ін.

Крім законів України, існує низка підзаконних нормативно-правових актів. Проте, всі вони приймалися у різні часи, різними органами, у ряді випадків – без наукового обґрунтування, через що і виникали колізії, протиріччя та невідповідність законів один одному.

Не сприяє позитивним зрушенням у питанні протидії корупції і нечіткість законодавчих визначень самого поняття “корупція”. Виходячи з міжнародних нормативних актів, під поняттям “корупція” розуміють безумовно кримінально карані діяння, що представляють собою більшу суспільну небезпеку, аніж просто окремі факти хабарництва, підкупу чиновників чи зловживання владою. Це ціла система зрощення державних службовців високого рівня з кримінальним світом, яка діє на користь останнього і на шкоду всьому суспільству. А в нашому національному законодавстві “корупція” як кримінально-правове явище навіть не згадується. Разом з тим, у чинному Законі України “Про боротьбу з корупцією” йдеться лише про адміністративну відповідальність за корупційні дії.

Такий підхід вочевидь знижує суспільну небезпеку корупції як політико-правового явища і, як свідчить практика застосування вищезазначеного Закону, дезорієнтує не тільки громадськість, але й правоохоронні органи, націлюючи останні на гонитву за цифрою складених “протоколів про корупцію”.

Проблеми, що виникають у застосуванні зазначеного Закону і пов’язані з його недосконалістю, можна розділити на дві групи: 1) ті, що обумовлені недостатньою чіткістю і однозначністю законодавчих формулювань; 2) ті, що обумовлені необґрунтованістю, а інколи й помилковістю його положень.

Тому вважаємо, що нині необхідно серйозніше підійти до цього питання і переглянути багато положень чинного вітчизняного антикорупційного законодавства у відповідності до джерел міжнародного права та запровадити антикорупційну експертизу правових актів та їх проектів.

Наприклад, візьмемо банківську діяльність, яка в Україні регулюється законами України “Про банки і банківську діяльність”, “Про Національний банк України”, ”Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг” та іншими нормативно-правовими актами.

Закон України “Про Національний банк України” має загальні положення антикорупційного характеру, які стосуються певних вимог та обмежень, пов’язаних із статусом офіційної особи. Зокрема, у ст. 65 Закону йдеться про те, що Голова Національного банку, його заступники, члени Правління Національного банку та інші службовці Національного банку згідно із переліком посад, затвердженим Правлінням Національного банку, не можуть бути народними депутатами України, членами Уряду України, займатися підприємницькою діяльністю, виконувати роботу за сумісництвом, крім викладацької, наукової та іншої творчої діяльності. Голові Національного банку, його заступникам, членам Правління Національного банку та іншим службовцям Національного банку забороняється отримувати позики від будь-яких інших кредитних установ, за винятком Національного банку. Крім того, службовцям Національного банку забороняється входити до керівних органів та бути акціонерами банків .

Але, разом з тим, у ст. 18 Закону – “Призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку” визначено, що Голова Національного банку може бути звільненим у випадку набрання законної сили обвинувальним вироком суду у скоєнні кримінального злочину. На нашу думку, після слів “…злочину…” слід було б додати слова “…або корупційного правопорушення…”

Стосовно Закону України “Про банки і банківську діяльність”, то ст. 14 – “Учасники банків” – визначає, що учасниками банку можуть бути юридичні і фізичні особи, резиденти та нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів. При цьому власники істотної участі у банку повинні мати лише бездоганну ділову репутацію та задовільний фінансовий стан. Що ж до превентивних заходів антикорупційного характеру, таких, наприклад, як заборона бути учасниками банку для тих державних службовців, які звільнені з державної служби у зв’язку з засудженням за умисний злочин, вчинений з використанням свого посадового становища, або вчинення корупційного діяння, то названий Закон таких заходів не передбачає. Це ж саме можна сказати і про стст. 21 – “Попередній дозвіл на створення банку з іноземним капіталом”, 34 – “Істотна участь” та 42 – “Вимоги до керівників банків” цього Закону.

Крім того, при державній реєстрації банків до п. 12 переліку документів, які подають уповноважені засновники банку до Національного банку України (відомості про професійну придатність та ділову репутацію голови та членів правління (ради директорів) і головного бухгалтера банку) (ст. 17 Закону), на нашу думку, доцільно було б додати “… та майновий стан їх і членів сімей”. А до п. 7 ст. 46 – “Обов’язки щодо інформування Національного банку України” – (пред’явлення обвинувачення у вчиненні корисливого злочину керівнику банку, фізичній особі – власнику істотної участі або представнику юридичної особи – власнику істотної участі) після слів “…корисливого злочину…” необхідно додати “…або корупційного правопорушення…”.

Звичайно, недосконалість антикорупційного законодавства, його безсистемність, необґрунтованість та непродуманість деяких положень є причиною неефективної антикорупційної діяльності. Але слід зауважити, що це не головна причина. Вона – у відсутності у керівників органів виконавчої влади та правоохоронних структур бажання бачити всю гостроту проблеми і робити відповідні висновки, намаганні підмінити серйозні оцінки стану справ заспокійливою еквілібристикою цифрами. Переважно проблема полягає не у недосконалості законодавчої бази стосовно протидії корупції, а у її неефективному застосуванні.

Необхідно звернути увагу і на політичну корупцію. В нашому суспільстві основні проблеми існування, відтворення та стримування (попередження, протидія) політичної корупції досліджуються та обговорюються дуже рідко, а вона несе неабияку загрозу суспільству та демократії. Адже політична корупція – явище багатогранне. Воно проявляється у різних видах, формах і політичних процесах, у т.ч. й у виборчих процесах. У зв’язку з останнім як самостійний вид виділяють корупцію електоральну. Її визначають як систему підкупу як виборців, так й вибраних, в результаті чого державна влада перетворюється на дорогоцінний товар ринкової економіки, який можуть “придбати” тільки особи, що мають доступ до великих матеріальних, фінансових, адміністративних та інформаційних ресурсів. Вона служить засобом нецивілізованої політичної боротьби[172].

Таким чином, побудова демократичної і соціально-правової держави, корінні зрушення у подоланні корупції можливі лише при наявності системи спеціальних механізмів та виваженого законодавчого регулювання їх діяльності.

І ця теза потребує обгрунтування декількома висновками:

1. Системність механізмам подолання корупції надає як система організаційних принципів, так і система законів, у центрі якої повинен бути глибоко обгрунтований, методологічно вивірений Закон України “Про боротьбу з корупцією”, а уся система законів повинна бути узгоджена з Конституцією України, між собою і міжнародним законодавством.

2. Необхідність докорінних змін в механізмах подолання корупції в Україні назріла давно. Необхідно реалізувати відомий історико–правовий принцип, за якім рівень демократії визначається місцем і роллю правозахисної системи (в тому числі суду) в системі органів державної влади.

3. В систему органів боротьби з корупцією, крім зазначених в Законі “Про боротьбу з корупцією”, слід додати Державну податкову адміністрацію, Державну митну службу, Головну контрольно-ревізійну службу Міністерства фінансів України, Національний банк України, інші контрольні і наглядові органи. В новому законі слід також чітко визначити і розмежувати їх функції і відповідальність за стан боротьби з корупцією у підлеглих структурах центральних державних відомств і місцевих державних адміністрацій.

4. Створити єдину міжвідомчу автоматизовану систему уніфікованої статистичної інформації про корупційні діяння, прояв організованих корупційних груп, причини і умови вчинення корупційних діянь, осіб, що причетні до них, а також про діяльність у боротьбі з такими проявами. Доцільно також створити банк нормативної, управлінської, аналітичної, наукової, методичної, довідкової та іншої інформації, у тому числі зарубіжної, з усіх питань, що стосуються організованої злочинності і корупції, боротьби з ними; налагодження системи користування цією інформацією зацікавленими відомствами.

5. Вважаємо що, ефективними механізмами боротьби з корупцією можуть також стати відповідні демократичним принципам громадянського суспільства відлагоджені системи соціального контролю за діяльністю суб’єктів боротьби з корупцією, прозорість і гласність цієї діяльності, використання можливостей засобів масових організацій, політичних партій і громадських об’єднань для роз’яснювальної роботи і правової освіти.

[1] Щодо цього питання існує маса спеціальної літератури, тому ми не будемо заглиблюватися в проблему.

[2] Ми розуміємо всю умовність поняття “українська демократія”, його публіцистичний характер. Тим більше, що раніш ми застосовували термін „українська тоталітарна демократія”. В той же час поняття такого типу – “американська демократія”, “європейська демократія”, “російська демократія” і т.ін. досить поширені.

[3] Sartori G. Democrazia e definizioni. Bologna. – Milano, 1972. – P. 13.

[4] Див. детальніше: Макарычев А.С. Стабильность и нестабильность при демократии: методологические подходы и оценки. // Полис. – 1998. – №1. – с. 149-157.

[5] Термін “розвиток” поліфункціональний. Розвиток може відбуватися по висхідній, по низхідній, по колу і т.д.

[6] Більшість суспільствознавців вважає, що націоналізм є продуктом нового часу і зародився наприкінці XVII – початку XVIII століття в Європі. На наш погляд, в Китаї, Японії це явище виникло значно раніше, хоча і в специфічній ізоляціоністській формі. XXI століття, ми передбачаємо, дасть новий смисл націоналізму. Деякі „національно стабільні” країни, які, наприклад, Велика Британія, можуть зіткнутися з складними проблемами національної дезінтеграції.

[7] Лосев А.Ф. Миф, число, сущноть. – М.: Мысль, 1994. – С. 36.

[8] Pye L.W. The Non – Western Political Process. // Journal of Politics 20. – 1958. – № 3. – P. 469.

[9] Сорокин П.А. Система социологии. – Т. 1. – М.: 1993. – С. 98.

[10] Тофлер О. Проблема власти на пороге XXI века. // Свободная мысль. – 1992. – № 2. – С.114.

[11] Говорити про ЗМІ як про “четверту владу” коректно тільки тоді, коли вони незалежні, вільні, демократичні.

[12] Jamson W.A. The Strategy of Social Protest. – Homewood (III), 1974.

[13] Друга книга Мойсеєва: Вихід. (23,6)

[14] Там само. (23,8)

[15] В Политбюро ЦК КПСС… По записям Анатолия Черняева, Вадима Медведева, Георгия Шахназарова. – М., 2006. – С.9.

[16] Поппер К. Відкрите суспільство і його вороги. – К., 1994 (в двох томах).

[17] В Политбюро ЦК КПСС… По записям Анатолия Черняева, Вадима Медведева, Георгия Шахназарова. – М., 2006. – С. 643.

[18] В Политбюро ЦК КПСС… По записям Анатолия Черняева, Вадима Медведева, Георгия Шахназарова. – М., 2006. – С. 679.

[19] Там само, С.700.

[20] Бердяев Н.А. Истоки и смысл русского коммунизма. – М., 1990. – С.46-47.

[21] Там само, С.120.

[22] Кравчук Л. Маємо те, що маємо. Спогади і роздуми. – К., 2002, С.121.

[23] Там само, С. 126.

[24] Там само, С. 126-127.

[25] В Политбюро ЦК КПСС… По записям Анатолия Черняева, Вадима Медведева, Георгия Шахназарова. – М., 2006. – С. 711.

[26] Там само, С. 726.

[27] В Политбюро ЦК КПСС… По записям Анатолия Черняева, Вадима Медведева, Георгия Шахназарова. – М., 2006. – С. 723.

[28] Великий тлумачний словник сучасної української мови/ – К.; 2001. – С.26.

[29] Там само, С. 456.

[30] Курс кримінології. Загальна частина. За ред. О. М. Джужи/ – К., 2001. – С. 6.

[31] Гришаев П. И. Советская криминология: Учебное пособие. – М., 1975. – С. 6.

[32] Даньшин.И.Н. Введение в криминологическую науку. – Харьков: Право, 1998. – С. 36.

[33] Зелінський.А. Перспективи подальшого розвитку кримінології., Право України, 2001 р. № 2. – С. 107.

[34] Там само, С. 108.

[35] Зелінський.А. Перспективи подальшого розвитку кримінології., Право України, 2001 р. № 2. – С. 109.

[36] Литвак О.М. Державний вплив на злочинність. Кримінологічно-правове дослідження. – К., 2000. – С. 194.

[37] Камлик М., Невмержицький Є. Корупція в Україні. – К.: “Знання”, 1998. – С. 5-27.

[38] Мельник М. І. Корупція: сутність, поняття, заходи протидії. – К., «Атіка» 2001. – С. 101-137.

[39] Мельник М. І. Корупція – корозія влади (соціальна сутність, тенденції та наслідки, заходи протидії). К., 2004 р. – С. 58-88.

[40] Пундей Сар Дж. Боротьба з корупцією. Критичний огляд з аналізом міжнародного досвіду// Матеріали українськоамериканського семінару “Проблеми економічного зростання: питання доброчесності”. – Львів, 1997. – С. 17.

[41] Международная защита прав и свобод человека: сборник документов / Составитель Г.М.Мелков. – М., 1990. – С.323.

[42] Міжнародні правові акти та законодавство окремих країн про корупцію. К., 1999. – С. 118.

[43] Treaties and agreements: Inter-American convention against corruption // International legal materials: current documents. Vol. 35 (1966). Nr/ 3 P. 724-734.

[44] Пундей Сар Дж. Боротьба з корупцією. Критичний огляд з аналізом міжнародного досвіду// Матеріали українськоамериканського семінару “Проблеми економічного зростання: питання доброчесності”. – Львів, 1997. – С. 19.

[45] Тихомиров М.Ю. Юридическая энциклопедия. – М., 1995. – С. 241.

[46] Аврек Г., Овчинский В. Мздоимство и лихоимство на переходе к рынку // Наш современник. – 1992. – №12. – С. 41

[47] Криминология: Учебник для юридических вузов / Под общей редакцией А.И.Долговой. – М.; 1997. – С. 501.

[48] Мишин Г.К. Коррупция: понятие, сущность, меры ограничения. – М., 1991. – С. 12.

[49] Комиссаров В.С. Уголовно-правовые аспекты борьбы с коррупцией // Вестник Московского университета. Серия 11. Право. – 1993, №1. – С. 28.

[50] Уголовно-правовые меры борьбы с коррупцией // Вестник Московского университета. Серия 11. Право. – 1993, №1. – С. 30.

[51] Кабанов П.А. Коррупция и взяточничество в России: исторические, криминологические и уголовно-правовые аспекты. – Нижнекамск, 1995. – С. 7

[52] Сатаров Г.А., Левин М.И., Цирик М.Л. Россия и коррупция: кто кого?//Российская газета. 1998, 19 февраля. – С. 1.

[53] Кирпичников А.И. Взятка и коррупция в России. – СПб., 1997. – С.17.

[54] Криминология: Учебник для юридических вузов/ Под общей редакцией А.И.Долговой. – М.; 1997. – С. 503.

[55] Монтескье Ш. Избранные произведения. – М.; 1955. – С. 289.

[56] Михальченко А. Корупция, олигархи, кланы: проблемы определения понятий, влияние на развитие Украины // Сучасна українська політика: політики і політологи про неї. Випуск другий. – К.: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, 2000. – С. 174.

[57] Мельник М. І. Корупція – корозія влади (соціальна сутність, тенденції та наслідки, заходи протидії). К., 2004. – С. 116.

[58] Сатаров Г.А., Левин М.И., Цирик М.Л. Россия и коррупция: кто кого? // Российская газета. 1998, 19 февраля. – С. 1.

[59] Political corruption: A hand book / Ed by Heldenheimer A.J. Oxford / Transaction, 1985. – P.15. (Цит. по: Мишин Г.К. Коррупция: понятие, сущность, меры ограничения. – М., 1991. – С. 12).

[60] Nye J. Corruption and political development: a cost-benefit analysis // American Political Science. 1967, №12 (61). P.417.

[61] Основы борьбы с организованной преступностью / Под. ред. В.С.Овчинского, В.Е.Эминова, Н.П.Яблокова. М., 1996. – С. 24.

[62] Лукомский В.С. Кримінальна відповідальність за дачу хабаря та посередництво в хабарництві: Автореф. дис. канд. юр. наук. – К., 1996. – С. 4.

[63] Гуров А.И. Профессиональная преступность: прошлое и современность . – М.,1990 г. – С. 31.

[64] Филимонов О.В. Социально-правовой контроль – направление борьбы с коррупцией // Коррупция в России: состояние и проблемы // Материалы научно-практической конференции. 26-27 марта 1996 г. – М., 1996. – С. 34-35.

[65] Михальченко О. Корупція як фактор дегуманізації життя суспільства // Гуманітарна освіта України на межі століть: збірник наукових праць, випуск 4. – Дрогобич, 2001 р. – С. 177-179.

[66] Камлик М., Невмержицький Є. Корупція в Україні. – К.: “Знання”, 1998. – С. 10-11.

[67] Мельник М. Корупція: проблема визначення сутності і поняття// Вісник Академії правових наук України. – Харків, 1998. – С.23.

[68] Райсмен В.М. Скрытая ложь. Взятки: “крестовые походы” и реформы. – М., 1988. – С. 124.

[69] Международный обзор уголовной политики. – Нью-Йорк, 1993. – №41-42. – С. 27-28.

[70] Мельник М. І. Корупція: сутність, поняття, заходи протидії. – К.: «Атіка» 2001. – С. 101-137.

[71] Мельник М. І., Редька А. І., Хавронюк М. І. Науково-практичний коментар Закону України «Про Боротьбу з корупцією». К., 2003. – С.6.

[72] Камлик М., Невмержицький Є. Корупція в Україні. – К.: “Знання”, 1998. – С. 16-26.

[73] Гальперин И.М. Организованная преступность, коррупция и уголовный закон // Соц.закон-ность 1989. № 4. – С. 37.

[74] Лунеев В.В. Коррупция, учтенная и фактическая // Государство и право. 1996. – № 8. – С.81.

[75] Кузнецова Н.Ф. Коррупция в системе уголовных преступлений // Вестн. Моск.ун-та. 1993. – № 1. – С. 22.

[76] Кузнецова Н.Ф. Коррупция в системе уголовных преступлений // Вестн. Моск.ун-та. 1993. – № 1. – С. 23.

[77] Курс кримінології. Особлива частина. За ред. О. М. Джужи. – К., 2001. – С. 24.

[78] Курс кримінології. Особлива частина. За ред. О. М. Джужи. – К., 2001. – С. 28.

[79] Там само, С. 29.

[80] Курс кримінології. Особлива частина. За ред. О. М. Джужи. – К., 2001. – С. 29.

[81] Мельник М. І. Корупція – корозія влади (соціальна сутність, тенденції та наслідки, заходи протидії). – К., 2004. – С. 173-185.

[82] Сахаров А. Б. Учение о личности преступника и его значение в профилактической деятельности органов внутренних дел: Лекция. – М.: МВШМ МВД СССР, 1984. – 43 с.

[83] Кудрявцев В. Н. Причинность в криминологии (о структуре индивидуального преступного поведения). – М.: Юрид. лит., 1968. – С. 10

[84] Сахаров А. Б. Учение о личности преступника и его значение в профилактической деятельности органов внутренних дел: Лекция. – М.: МВШМ МВД СССР, 1984. – С. 4.

[85] Личность преступника/ Под ред. В. Н. Кудрявцева. – М.: Юрид. лит., 1971. – С. 356.

[86] Декларація Організації Об’єднаних Націй про злочинність і суспільну безпеку / Міжнародні правові акти та законодавство окремих країн про корупцію. – К., 1999. – С. 79-83.

[87] Прохоренко О. Я. Організаційно-правові аспекти та стан протидії корупційним проявам у системі державної служби України // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – К., 2002. – № 6. – С. 35

[88] Декларація Організації Об’єднаних Націй про боротьбу з корупцією і хабарництвом у міжнародних комерційних операціях // Міжнародні правові акти та законодавство окремих країн про корупцію. – К., 1999. – С. 84-85.

[89] Грабовський Б. Розкладати і підкуповувати // Людина і закон. – К, 2003. – №11. – С. 18.

[90] Корчагін А.Г., Іванов А.М. Кримінально-правова політика в області впливу на корупцію // Правова політика і правове життя. – К., 2003. – №3. – С.95-96.

[91] Международные финансовые институты начали борьбу с коррупцией // Финансист. – М., 1998. – № 1. – С. 66

[92] Справочный документ ООН по борьбе с коррупцией // Коррупция как глобальная проблема современности. Доклады и сообщения. – М., 2005. – с. 7-8.

[93] Див.: Міжнародний круглий стіл “Проблеми гармонізації законодавства України й країн Європи у сфері підприємницької діяльності”. – К., 13 травня 2002 року. / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького та юридична фірма “Салком”.

[94] Прохоренко О. Я. Організаційно-правові аспекти та стан протидії корупційним проявам у системі державної служби України // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – К., 2002. – № 6. – С. 44.

[95] Приступа М. Г. Прокурорський нагляд за дотриманням законодавства по боротьбі з корупцією // Суд в Україні: боротьба з корупцією, організованою злочинністю і захист прав людини. – К.: Ін-т “Проблеми людини”, т.12, 1999. – С. 291-292.

[96] Див.: http://www.transparency.org.

[97] Transparency International Global Corruption Barometer 2005 and World Bank development Indicators Online, (http://publications.worldbank.org/WDI/).

[98] Див.: Звіт про результати соціологічних досліджень проблем створення партії “Єдина Україна”(травень – червень 2002 року). – К., 2002.

[99] Marquette, H. Politics & the World Bank’s Anti-Corruption Program. Paper prepared for the Workshop on Anti-Corruption and the Transfer of Standards in Central and Eastern Europe. Prague. 21–23 March 2002. P.13-17.

[100] Киевские Ведомости, 22 июля 2002 г. – С. 5.

[101] Єрьомін Аскольд «Ми не продаємо НАТО. Ми тільки пояснюємо, що це таке» // Високий замок № 194 (3115) 25.10.2005. – С. 1,2.

[102] Вебер Макс. Избранные произведения. – М., “Прогресс”, 1990. – С. 805; Селіванов В. Право і влада суверенної України. – К.: “Ін Юре”, 2002. – С. 723; Шульженко Ф., Андрусяк Т. Історія політичних та правових вчень. – К.: Юринком Інтер, 2001. – С. 301.

[103] Hellman, J., G. Jones, and D. Kaufmann. Seize the State, Seize the Day: State Capture, Corruption, and Influence in Transition Economies. World Bank Policy Research Working Paper 2444, 2000, P. 39

[104] Conference on ‘The Impact of Managerial Reform on Informal Relationship in the Public Sector’, Siena, Italy, 26-29 June 2002. P.56-57.

[105] Шварц Б. Вклад США в дело борьбы с международной преступностью. – Arresting Transnational Crime. An Election Journal of the U. S. Department, August 2001, Volume 6, Namber 2.

[106] Герчикова И. Н. Деловая этика и регулирование международной коммерческой практики. Учебное пособие. – М.: Издательство «Консалтбанкир», 2002. – C. 337-338, 426.

[107] Convention on Combating Bribery of Foreign Public Officials in International Business Transactions. Anti-Corruption Policies and Programs: A Framework for Evaluation. World Bank Working Papers 2501. 2004. P. 21.

[108] Жалинский А. Э., Рёрихт А. Введение в немецкое право. – М.: Спарк, 2004. – С. 17-18.

[109] Kevin E. Davis SELF-INTEREST AND ALTRUISM IN THE DETERRENCE OF TRANSNATIONAL BRIBERY (Forthcoming in the American Law and Economics Review) (Кевин Дэвис/ Эгоизм и альтруизм при пресечении транснациональной коррупции). Размещено на сайте Факультета права Университета Торонто, Канада (http://council.gov.ru/kom_home/kom_212/skor/www.utoronto.ca).

[110] Ведерникова О.Н. Теория и практика борьбы с преступностью в Великобритании. – М., 2001. С. 259.

[111] Попередження злочинності та кримінальне правосуддя у контексті розвитку: реалізації та перспективи міжнародного співробітництва // Міжнародні правові акти та законодавство окремих країн про корупцію // За ред. Б. Романюка та М. Камлика. – К., 1999. – С. 11-12.

[112] Журавський В., Кучеренко О., Михальченко М.. Політична еліта України: теорія і практика трансформації. – К.: Логос, 1999. – С. 264; Губерський Л., Андрущенко В., Михальченко М. Культура. Ідеологія. Особистість. Методолого-світоглядний аналіз. – К.: Знання України, 2002. – С. 72-79, 425-452; Селіванов В. Право і влада суверенної України. – К.: “Ін Юре”, 2002. – С. 143-174, 584-621.

[113] Побутова, масова корупція вивчена дуже мало. В Україні такі види корупції як побутовий «магарич» фельдшеру, лікарю, священику, податковому інспектору, будь-якому функціонеру системи послуг існував століттями і існує сьогодні. Без боротьби з побутовою, масовою корупцією не подолати корупції в органах управління і влади.

[114] Михальченко А. Корупция, олигархи, кланы: проблемы определения понятий, влияние на развитие Украины // Сучасна українська політика: політики і політологи про неї. Випуск другий. – К.: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, 2000. – С. 174 – 187.

[115] Косякова Н. Дача взятки преступление или крайняя необходимость? // Российская юстиция. – 1999. – №5. – С.50; Макаров С. О теории и практике взяточничества и коммерческого подкупа // Уголовное право. – 2000. – №3. – С.29; Ущаковський В. Тіньова економіка як джерело живлення організованої злочинності / /Право України. – 2001. – №4; Шемшученко Ю. Теоретичні проблеми формування правової держави // Право України. – 1995. – №12.

[116] Ларичев В. Д. Организованная преступность в сфере экономики/ Организованная преступность, терроризм и коррупция: Криминологический ежеквартальний альманах – Вып. 1. – М: Юристъ, 2003. – С. 60-62.

[117] Закон України “Про боротьбу з корупцією”. – К.: Відомості Верховної Ради. – 1995. – №34. – ВВР. – 2000. – №24.

[118] Цветков В. Державне управління: основні фактори ефективності (політико-правовий аспект). – Х., 1996; Бюрократична деформація свідомості державних службовців та боротьба з бюрократизмом // Правова держава. Щорічник наук.праць. – Вип.9. – К., 1998; Демократія і державне управління // Державотворення і правотворення в Україні: досвід, проблеми, перспективи / За ред. Ю.Шемшученка. – К., 2001.

[119] Цветков В. Державне управління: основні фактори ефективності (політико-правовий аспект). – Х., 1996 – С. 13-29.

[120] Цветков В., Горбатенко В. Демократія-Управління-Бюрократія в контексті модернізації українського суспільства. – К., 2001.

[121] Грищук М. Практика застосування законодавства органами виконавчої влади України по подоланню корупції // Суд в Україні: боротьба з корупцією, організованою злочинністю і захист прав людини. – К., 1999. – Т.12, Ін-т “Проблеми людини”. – С. 259-263

[122] Грищук М. Практика застосування законодавства органами виконавчої влади України по подоланню корупції // Суд в Україні: боротьба з корупцією, організованою злочинністю і захист прав людини. – К., 1999. – Т.12, Ін-т “Проблеми людини”. – С. 261.

[123] Наведу лише частину з них: Алымов А., Гончарова Н., Рыночные трансформации в переходной экономике. – К., 1998; Бородюк В., Турчинов А., Приходько Т. Методы расчета объемов теневой экономики //Экономика Украины. – 1997. – №5; Бойко А., Навроцкий В. Проблема вдосконалення боротьби з корупцією //Державно-правова реформа в Україні. – К., 1997; Гвоздецький В.Система державних органів по захисту прав людини від корупції та організованої злочинності в Україні //Суд в Україні: боротьба з корупцією, організованою злочинністю і захист прав людини. – К., 1999. – Т.12; Дурдинець В. Корупція – це жахлива реальність сьогодення //Урядовий кур’єр. – 1997. – 18 вересня; Економіка України. Соціальна та регіональна політика в умовах переходу до ринкової економіки /за ред. В.Бесєдіна, І.Бондар, В.Пили, Н.Соколенко. – К., 1996 (в 4-х томах); Экономика для юристов /под ред. Д.Валового. – М., 1999; Кучма Л.Д. Проти злочинності – всією громадою: Виступ на розширеному засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України 14 лютого 1997 року //Урядовий кур’єр. – 1997. – 18 лютого; Коваленко С. Методологічні основи легалізації тіньової економіки в Україні. – К., 1999; Кузьменко Б. Криміногенне осереддя українських реформ //Політична думка. – 1997. – №3; Литвак О.Злочинність, її причини та профілактика. – К., 1997; Лобанов Л., Редькин А. Экономика. Реформы?! – К. – Одесса, 1998; Павловский М. Макроекономіка перехідного періоду. Український контекст. – К., 1999; Палкин Ю. Социально-экономическая справедливость в условиях рынка //Экономика Украины. – 1997. – №10; Плотников О. Економіка сучасної України: виміри деградації //Політична думка. – 1997. – №3; Перехідна українська економіка: стан і перспективи /за ред. А.Філіпенка, В.Бандери. – К., 1996; Покрытан А.Рыночная трансформация и проблема приоритетов в экономике Украины //Экономика Украины. – 1997. – №12; Привалов Ю., Сапєлкін Ю. Тіньова економіка і корупція в Україні //Розбудова держави. – 1998. – №9; Рывок в рыночную экономику. Реформы в Украине: взгляд изнутри /под ред. Л.Хоффмана, А.Зиденберга, – К., 1997; Сакс Д., Пивоварський О. Економіка перехідного періоду. Уроки для України. – К., 1996; Сіденко В. Пастки посткомуністичних економічних перетворень //Політична думка. – 1997. – №4 та ін.

[124] Закон України “Про боротьбу з корупцією” (ВВР. – 1995. – №34; ВВР. – 2000. – №24); Закон України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” (ВВР, 1993. – №35; ВВР. – 2002. – №16, 17); Закон України “Про підприємництво” (ВВР. – 1991. – №14); Закон України “Про державну службу” (ВВР. – 1993. – №52); Закону України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” (зі змінами., ВВР. – 1998. – №34).

[125] Павловський М. “Тіньова” економіка, організована економічна злочинність та корупція: ідеологічне коріння та витоки у хибній ідеології реформ // Суд в Україні: боротьба з корупцією, організованою злочинністю і захист прав людини. – Т.12. – К., Ін-т “Проблеми людини”. – 1999. – С. 311.

[126] Там само, С. 312.

[127] Роз-Аккерман С. Коррупция и развитие: Пер. доклада на ежегодной конференции Мирового банка по проблемам развития экономики. – Вашингтон, 1998; Отчет о мировом развитии: Государства в изменяющемся мире. – Москва: Агентство экономической информации «Прайм-Тасс». – Международный банк реконструкции и развития, 1997.

[128] Азаров М. Я. Обмеження корупції та «тіньової» економічної діяльності: проблеми і перспективи // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – К., 2001. – № 4. – С. 14-19

[129] Гвоздецький В. Система державних органів по захисту прав людини від корупції та організованої злочинності в Україні // Суд в Україні: боротьба з корупцією, організованою злочинністю і захист прав людини. – К.: Ін-т “Проблеми людини”. – 1999. – Т.12. – С. 65.

[130] Ущаповский В. Організована злочинність як фактор дестабілізації суспільних відносин та зростання тіньової економіки. – К., 2001. – С. 74-75.

[131] Стратегія для Росії: Повестка дня для Президента – 2000/Совет по внешней и оборонной политике. – М.: «Вагриус». – 2000. – С. 176-177.

[132] Концепція реформування політичної системи України (проект). – К.: “Полюс”. – 2001. – С. 36.

[133] Там само, 36-37.

[134] Так, кримінально-правові репресії відіграють свою позитивну роль. Важливо тільки не зосереджувати увагу на них, а застосовувати більш повну систему заходів по боротьбі з корупцією. Про це буде мова в останньому розділі роботи.

[135] Віленська Е., Дідоренко Е., Розовський Б. Організаційно-правові заходи боротьби з корупцією // Суд в Україні: боротьба з корупцією, організованою злочинністю і захист прав людини. – К.: Ін-т “Проблеми людини”. – 1999. – Т.12. – С. 299-300.

[136] Українське суспільство: десять років незалежності. Соціологічний моніторинг та коментар науковців. – К.: Інститут соціології НАНУ. – 2001. – 661 с.

[137] Див.: «HCM – Group» – «инвестори» с большой дороги./ Украина криминальная. К., 2006-05-25., http://www.cripo.com.ua; Ігор Луценко. Труднощи анархистського будівництва // Україна кримінальна. К., 26.07.2006 www.cripo.com.ua.

[138] Про деякі питання організації діяльності Ради національної безпеки і оборони України: Указ Президента України від 08.02.2005 р. № 208/2005 // Офіційний вісник України. – 2005. – № 81 (11.03.2005).

[139] http://www.anticorruptionnet.org.

[140] Макєєва О.Д. Корупція в Україні: національні та міжнародні засоби протидії Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – К. – 2005. – № 12. – С. 47-51.

[141] http://www.transparency.org.ru

[142] Таций В.Я., Борисов В.И. Научное обеспечение путей противодействия коррупции в Украине // Громадська експертиза. Актуальні проблеми боротьби з корупцією в Україні. – К., 2004. – Вип. 4. – С. 44–48.

[143] Романюк Б.В. У боротьбі з організованою злочинністю та корупцією важливі конкретні дії // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – К. – 2003. – № 8. – С. 50.

[144] Борисов В., Кальман О. Громадянське суспільство та питання подолання корупції // Вісник Академії правових наук України. – 2005. – № 2(41). – С. 171.

[145] Советский енциклопедический словарь. – М., 1981. – С.1225

[146] Невмержицький Є.В., Шульженко Ф.П. Корупція і національна безпека. – К., 2000. – С. 151

[147] Мельник М.І., Хавронюк М.І. Чи дійсно потрібен новий закон про протидію корупції? // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – К., 2004. – № 9. – С. 29.

[148] Михайленко П. Стратегія і досвід боротьби з організованою злочинністю і нелегальним наркобізнесом // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. – К., 1994. – С. 97-99.

[149] Організована злочинність і корупція в Україні: механізми їх розвитку і проблеми забезпечення прав людини // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. – К., 27-28 вересня 1996. – С. 47.

[150] Постанова Кабінету Міністрів України № 345 від 20.03.1998 р. “Про стан виконання центральними і місцевими органами віконавчої влади Закону України “Про боротьбу з корупцією” та “Національної програми боротьби з корупцією” // Урядовий кур’єр. – К., 1998, 7 квітня. – С. 2-3.

[151] Борзенко Г.Н. Общественные меры по борьбе с коррупцией // Весник московского Университета. – М., 2000. – С. 13-21.

[152] Доналдсон Т. Этика международного бизнеса // Форчун. – Нью- Йорк, июль 1994.

[153] Футев Б. Потрібен кодекс честі для українських чиновників // Урядовий кур’єр. – К., 1997, 6 вересня.

[154] Статистичні дані міністерства внутришніх справ і юстиції України про результати боротьби з корупцією в 2004 році.

[155] Інформація міністерства юстиції України від 2004 р.

[156] Там само.

[157] Доповідь Президента України Л.Кучми на засіданні Коордінаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю // Урядовий курьєр. – К., 1997, 18 лютого.

[158] Бойко В.Ф. Про деякі питання правозахисної діяльності судів України за підсумками роботи в 1998 році // Суд в Україні: боротьба з корупцією, організованою злочинністю і захист прав людини, т. 12. – К., Інститут “Проблеми людини”, 1999. – С. 24-34.

[159] Послання Президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 році». – К., 2001. – С. 124-128.

[160] Послання Президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 році». – К., 2001. – С. 124-128.

[161] Послання Президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 році». – К., 2001. – С. 128.

[162] Українське суспільство: десять років незалежності. Соціологічний моніторинг та коментар науковців. – К.: Інститут соціології НАНУ. – 2001. – С. 578.

[163] Українське суспільство: десять років незалежності. Соціологічний моніторинг та коментар науковців. – К.: Інститут соціології НАНУ. – 2001. – 579-580.

[164] Романюк Б.В. Протидія корупційним проявам в Україні – нагальна потреба сьогодення // Боротьба з організованою злочинністюі корупцією (теорія і практика). – К., 2003. – № 7. – С. 14.

[165] Постанова Кабінету Міністрів України № 345 від 20.03.1998 р. “Про стан виконання центральними і місцевими органами віконавчої влади Закону України “Про боротьбу з корупцією” та “Національної програми боротьби з корупцією”// Урядовий кур’єр. – К., 1998, 7 квітня. – С. 3.

[166] Закон України “Про боротьбу з корупцією”. – К.: Відомості Верховної Ради, 1995, №34; 2000, №24.

[167] Мельник М. І. Корупція: сутність, поняття, заходи протидії. – К.: «Атіка». – 2001. – С. 304.

[168] Горбунова Л. Конституційні засади забезпечення законності у нормотворчості // Право України. – 2004. – №7. – С. 20.

[169] Даньшин И. Н. Организованная преступность // Збірник наукових праць Харківського центру по вивченню організованої злочинності та корупції спільно з Американським університетом в Вашингтоні. Випуск другий. – Харків, 2001. – С. 4-5

[170] Там само, С. 11.

[171] Романюк Б. У боротьбі з організованою злочинністю та корупцією важливі конкретні дії // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика), 2004. – № 9. – С. 21-33.

[172] Романюк Б.В. Протидія корупційним проявам в Україні – нагальна потреба сьогодення // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – К. – 2003. – № 7. – С. 42.