Панельна дискусія в рамках ХХV Форуму видавців

19 вересня 2018 року у Львові, в рамках ХХV Форуму видавців, відбулася панельна дискусія з приводу виходу у світ двох видань:

Степан Величенко. Імперіалізм і націоналізм по-червоному: українська марксистська критика російського комуністичного панування в Україні (1918-1925) / пер. з англ. С. Сєряков, наук. ред. В. Склокін, С. Сєряков. Львів: Видавництво УКУ, 2017.

 Юрій Шаповал. Олександр Шумський. Життя, доля, невідомі документи: дослідження, архівні матеріали. – Київ-Львів, Україна модерна, Українські пропілеї, 2017.

Тема дискусії “Націонал-комунізм 20-х років – прообраз деколонізаційних рухів 50-60 рр.”

В дискусії, що зібрала чимало зацікавлених осіб і проходила у бібліотеці Львівського національного університету, взяли участь професор Українського Католицького Університету, доктор історичних наук Ярослав Грицак і автор однієї з названих книжок, головний науковий співробітник нашого Інституту, професор, доктор історичних наук Юрій Шаповал. Модерував відомий громадський діяч і історик Мирослав Чех (Польща).

Зліва направо: Юрій Шаповал, Мирослав Чех, Ярослав Грицак

Український націонал-комунізм був політичною течією, що виникла після 1918 року і зберігала свій вплив на політичну ситуацію в УРСР до половини 1926 року. Організаційно націонал-комунізм представляли: Українська комуністична партія (“укапісти”), Українська комуністична партія (боротьбистів) і тзв. націонал-ухильництво в Комуністичній партії України (більшовиків).

УКП – невелика і мало впливова – проіснувала до 1925 року. У своїй монографії Степан Величенко проаналізував її програму, в основі якої була побудова українського комунізму серед колоніальної нації, що її статус не змінився в СРСР. Укапісти засудили колоніальну експлуататорську природу російського більшовицького режиму і вважали більшовицьку окупацію завоюванням своєї країни. Вони бачили Україну як члена Європейської соціалістичної конфедерації. Вони наголошували важливість безземельних селян і сільських робітників в Україні, а також соціоекономічну відмінність України від Росії.

Важливою спадщиною УКП – на переконання Степана Величенка, – є теза, що немає ні соціальної, ні національної свободи без політичної незалежності; про ніякий федералізм не може мови. І що сама націоналізація економіки не означає припинення соціального і національного гніту. Укапісти писали, що не можна відділити культури від економіки. Хочеш контролювати культуру – мусиш мати капітал. Врешті вони звернули увагу на російських колоністів-поселенців як на соціальну базу чорносотенців, які домінували в тих часах у большевицькому апараті в радянській Україні.

Розправу з тзв. шумськізмом, тобто націонал-комунізмом як течією, що впливала на розвиток політичних, економічних, соціальних і культурних процесів в УРСР, завершено в червні 1926 року під час відомого Пленуму ЦК КП(б)У. Хвильовий назвав тоді політичну мету розправи: «Українська нація виходить зі свого стану етнографічного і переходить в культурний стан, і я говорив: оскільки це так, остільки ми мусимо зробити з цього відповідні висновки».

Цю саму проблему Шумський називав у дещо інших термінах: «В партії панує російський комуніст, який ставиться до комуніста-українця з підозрілістю, неприязно, щоб не сказати гірше. Панує, спираючись на жалюгідний шкурницький тип малороса, котрий у всі історичні епохи був однаково безпринципно-лицемірним, по-рабському нещирим і по-зрадницькому підлабузливим».

Ці погляди він відстоював усе своє життя. Про історичний феномен «малоросійства» він написав велику працю, яку знищив. У жовтні 1945 року він написав листа до Сталіна, в якому засудив Нікіту Хрущова, який від імені «молодшого українського брата» дякував «старшому російському брату» за «ясний розум, стійкій характер і тверду волю». Шумський побачив у цьому «лінію партії» і назвав її «лінією національно-політичної кастрації українського народу. Лінію перетворення України в політично аморфне тіло – в Малоросію». За свій протест він поплатився життям, а вбив його горезвісний Павло Судоплатов.

Андреа Ґраціозі назвав український націонал-комунізм провісником деколонізаційних рухів, які змінили політичну карту світу в 1950-60 роках.

 Націонал-комунізм асоціюється перш за все з українізацією, яку в 1933 році символічно завершено самогубством Миколи Скрипника. Юрій Шаповал (повторюючи тези Івана Кошелівця) стверджує однак, що Скрипника не можна називати націонал-комуністом, бо лінією поділу між ним та Олександром Шумським і Миколою Хвильовим був стосунок до Росії. Націонал-комуністи вважали, що самостійність України нездійсненна в союзі з комуністичною Росією, в такій самій мірі, як і з царською. Скрипник натомість вважав, що стара захланна Росія, яка гнобила колись підкорені нею народи, назавжди похована революцією.

Для політичного центру СРСР «українізація» і толерування націонал-комуністів були одним із способів відповіді на виклик, яким був «прометеїзм» – програма розчленування Совєтського Союзу на національні держави. Найбільш послідовну «прометеївську» політику проводила Польща. У відповідь на українських землях, які увійшли до складу довоєнної Польщі, розвинувся сильний комуністичний рух з яскраво вираженими національними гаслами. Це була політика «радянського прометеїзму», яку завершено наприкінці 1920-х років.

Націонал-комунізм можна назвати «тупиковою гілкою розвитку української політики», бо комунізм – як ідеологія й політична практика – був монополізований російськими більшовиками. Їх метою було колоніальне панування над Україною, перетворення українців на «тубільну» спільноту, яка не заслуговує на звання нації.  Як наслідок, комуністична російська метрополія проводила політику винищення українців як нації, яка по суті ніколи не припинялася.