Всеукраїнська наукова конференція «Історія німців України».

3 березня 2017 р. Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України, Рада німців України та міжнародне товариство німців України–Відергебурт провели всеукраїнську наукову конференцію «Історія німців України». Захід зібрав науковців, представників німецької національної меншини  в Україні, громадських діячів.


Рафальський О. О. (у центрі ліворуч)

Відкриваючи конференцію директор Інституту О.О. Рафальський зазачив, шо Інститут має чималі здобутки у сфері дослідження історії та сучасного стану національних меншин. В полі зору науковців закладу перебувала й німецька національна меншина. Перші праці з історії німців в Україні з’явилися в нашому Інституті ще в 90-х роках, тому існує усвідомлення необхідності актуалізувати ці дослідження, а  в деяких випадках відтворити на новому сучасному рівні найбільш вдалі уже реалізовані проекти, такі як, наприклад, «Атлас національних меншин України».


Лейсле В. І. (праворуч)

Голова Ради німців України В.І. Лейсле у вступному слові зазначив, що кооперація з Інститутом ім. І. Ф. Кураса корисна як науковому співтовариству, так і німецькій общині України. Вона допомагає зберегти пам’ять про німців та представників інших меншин, що освоювали українські землі у Причорномор’ї та інших регіонах.


Мозер Г. Е.

Народний депутат України II скликання, почесний голова Ради німців України Г.Е. Мозер згадав, що йому самому довелось пережити депортації 40-х років. Причому українським німцям довелося пережити жахіття з боку обох тоталітарних режимів: і нацистського і комуністичного. Однак, де б не перебувала його сім’я, вона завжди згадувала батьківщину, якою для неї була не Німеччина, а Україна. Ця історія має послужити запобіжником для встановлення будь-яких форм антилюдських політичних режимів.


Васильчук В. М.

Професор Київського національного лінгвістичного університету В.М Васильчук у своїй доповіді показав історію розселення німців в Україні. Він зазначив, що історія кожного народу, що проживає на теренах України є невід’ємною частиною спільної української історії. Першими німцями на території України були готи. Вони утворили на цих землях свої державні утворення. За Карла Великого започаткувалися перші офіційні контакти німців і слов’ян. Важливим елементом цього була серія династичних шлюбів у часи середньовіччя між київськими правителями і німцями. Іншим напрямом проникнення німців в Україну стала Галичина, зокрема Львів, а потім й у інші міста Галичини та Буковини. У ХV – XVI ст. вихідці з Німеччини з’явилися на Наддніпрянській Україні, зокрема у козацькому війську. Продовжилася німецька цивільна колонізація за Катерини ІІ, у т. ч. як засіб розв’язання «козацької проблеми». Важливе місце в колонізації українських земель належить німцям-менонітам – зразковим господарям, що створили квітучі колонії. В часи Першої світової війни українські німці, відчувши на собі тавро “посібників ворога”, змушені були залишати Україну. Однак апогей репресій німецька національна меншина пережила в 30-40 –х рр. ХХ ст.


Плеська Е. Г.

Доцент Одеської національної академії зв’язку Е.Г. Плеська у своїй доповіді торкнулася проблеми інституціоналізації німецької общини в Україні. Правовим обґрунтуванням німецької колонізації став Маніфест Олександра І, згідно з яким колоністи отримали можливість створювати органи самоуправління, діловодство в яких здійснювалося німецькою мовою. Колоністи отримали значні права, що забезпечували їм фінансову незалежність. Реформа Олександра ІІ позбавила колоністів права на самоуправління, елементи самоорганізації збереглися лише на рівні релігійних громад. Зростання антинімецьких настроїв на початку ХХ ст. змусило німців солідаризуватися для захисту власних інтересів. Однак вони не змогли протистояти натиску комуністичного режиму, який зруйнував залишки самоврядних інститутів, в основному релігійного характеру.


Чирко Б. В.

У доповіді доцента Таврійського національного університету Б.В. Чирка наголошувалося на тому, що німецькомовна спільнота, що почала формуватися на українських землях з часів Катерини ІІ. досягла високих результатів завдяки працелюбності та порядності. Страшні випробування на долю німецької меншини випали з  приходом ХХ ст.: спочатку масові депортації із західних регіонів імперії на схід, в роки Першої світової війни, хоча достовірних свідчень їх колабораціонізму не було; потім – важка боротьба за виживання в роки громадянської війни; пізніше – більшовицькі репресії та депортації 30-х та 40-х рр. Доповідач наголосив на тому, що приводом до репресій часто ставали звинувачення у підтримці радянськими німцями нацистського режиму, що було лише частково правдою. Більшість простих німців у ті страшні часи просто прагнули фізично вижити. Учений переконаний, що те що відбулося з українським німцями не просто геноцид, а етноцид німців.


Фукс Г. Е.

Заступник голови Міжнародного товариства німців України – Відергебурт Г.Е. Фукс у своїй доповіді повідомив, що етнічним німцям тривалий час вдавалося зберігати свою ідентичність, а завдяки своїм якостям (працелюбності, толерантності) вони внесли значний внесок у розвиток територій, на яких проживали. Депортації нанесли непоправної шкоди німецькій общині, призвівши не лише до фізичного знищення значної її частини, але й до зміни соціального статусу та асиміляції українських німців. Доповідач також торкнувся проблеми «трудової армії». За приблизними підрахунками в трудові колони було залучено 360 тис чоловік. Смертність серед них складала до 30%.


Поліщук Ю. М. (ліворуч), Клєц В. К. (праворуч)

Провідний науковий співробітник ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса, доктор історичних наук Ю. М. Поліщук повідомив, що у радянський час проблема німецької національної меншини залишались поза науковим дискурсом і почала розроблятися  лише після здобуття Україною незалежності. У сфері його особистих наукових інтересів – проблема німецької меншини на території Волині. Тут німці з’явилися  наприкінці XVIII ст., і  до початку І світової війни німці становили вже 5 % населення краю. Основними сферами їх господарювання були землеробство, ремісництво і тваринництво. Німці-колоністи освоювали незайняті “безперспективні” землі, важкою працею перетворюючи їх у “високопродуктивні”. Досвід німців став гарним прикладом для місцевих українських селян, та для селян інших губерній. Моральний авторитет німецьких колоністів сприяв поширенню на Волині протестантизму. Загалом історія німецької меншини Волині – яскраве свідчення продуктивності міжкультурної та міжетнічної взаємодії.

Доцент Дніпропетровського національного університету ім. О. Гончара В.К. Клєц присвятив свій виступ проблемі депортації німців з території України у роки ІІ світової війни. Першими примусовими переселенцями стали німці Криму (50 – 53 тыс), хоча офіційно це була евакуація. З вересня 1941 р. депортація німців стала масовою (всього з України було депортовано чверть німців, що проживали в республіці). Німецька окупаційна влада здійснила ще одне переселення німців – “адмінпереселення фольксдойче” (близько 240 тис.). Після поразки гітлерівської Німеччини частина з них пережила процес “репатріації” в СРСР, де на них очікували спецпоселення.


Бобильова С. Й. (у центрі)

Професор Дніпропетровського національного університету С. Й. Бобильова, зазначила, що методи тиску,  які радянська влада використовувала у 20-х рр. трансформуються у політику терору 30-х рр., яка була спрямована проти всіх суспільних груп, які сприймалися нею як потенційні союзники Німеччини у майбутній війні. Одними з перших у розряд «ненадійних» потрапили німці. Радянський режим, по-суті, повторював дії царської влади напередодні І світової війны. Репресії мали як несистемний, так і масовий характер. При цьому до 80% арештованих виносився смертний вирок. Це був терор за національною ознакою. Найгіршим наслідком стало встановлення атмосфери страху й недовіри і, як наслідок, – втрата єдності німецьких общин і руйнування національної ідентичності.


Солодова В. В. (ліворуч), Кокін С. А. (праворуч)

Старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України С.А. Кокін проаналізував причини репресивної кампанії проти німецької меншини 1935 р. Зокрема, він повідомив, що в період з травня до вересня 1935 р. із території Київської та Вінницької областей було виселено 28 тис. німців та 42 тис. поляків, які сприймалися радянським режимом відповідно як “ворог№1” і “ворог №2”. Це зумовлювалося тим, що територія України вважалася прифронтовим плацдармом для експансії у західному, південно-західному і північно-західному напрямах.

Директор Одеського обласного історико-краєзнавчого музею В .В. Солодова артикулювала свою увагу на проблемі служби німців у Червоній Армії. Зокрема, архівні документи засвідчують факти призиву до ЧА німців Одеської області. У передвоєнний період в РСЧА було призвано більш як 30 тис. німців. Однак починаючи з 22 червня 1941 р. призив німців був різко скорочений та почалася кампанія з виявлення  в армії “внутрішніх ворогів” в процесі якої було розпочато “вилучення німців” з лав армії. Здебільшого з РСЧА їх відправляли в “трудову армію” на спецпоселення. Доля багатьох з них залишається невідомою.


Штейле О. (ліворуч), Келєр О. (праворуч)

Доцент Запорізького національного університету Олексій Штейнле зауважив, що стосовно німецького населення у працівників НКВС існував певний набір стереотипів, найпоширеніші з яких: 1) німці – це куркулі; 2) німці не вписуються в образ “радянської людини”; 3) німці отримують німецьку допомогу (з Німеччини); 4) німці перебувають під значним впливом релігійних громад і пасторів.

Директор Інституту етнічних досліджень (м. Одеса) Олексій Келєр акцентував увагу на проблемі документальної бази дослідження історії німців України. Він здійснив детальний аналіз архівних фондів одеського регіону на предмет наявності і місцерозташування документів дотичних до проблематики німецьких поселенців. В основному ця інформація зосереджена в архівних фондах репресивних органів, архівах ЗАГСів (наявна графа «національність»), фондах “фольксдойче”, «фільтраційні картки» і т. д. Дослідник звернув увагу на втрату багатьох документів, що пояснюється, зокрема, тим, що німці, що залишилися на окупованій території, часто навмисно знищували документи.

Заступник директора Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України О. М. Майборода, закриваючи конференцію, подякував учасникам за ґрунтовні доповіді та виступи і змістовну дискусію, що виникла в процесі їх обговорення. Зазначив, що Інститут й надалі прагнутиме розвивати зв’язки з представниками національних меншин України та закликав німецькі громадські організації продовжити традицію продуктивної співпраці.


О.В.Тунік

Член Національної спілки краєзнавців України О.В. Тунік присвятила свою доповідь проблемі досі недослідженого минулого етнічних німців та їх колоній, які нині стали окремими населеними пунктами, на території колишнього Радомисльського пов. Київської губ. На прикладі описів кількох родин німців-колоністів в контексті історії сіл Теснівки, Зубрівки, Голубіївки та хутора Бобрик Коростишівського р-ну Житомирської обл. (частина Радомисльського пов.), розкрила можливість вивчення історії даної етнічної групи. А отримані внаслідок досліджень відомості про всю родину, походження, місцезнаходження та діяльність, дозволяють не лише деталізувати життя німецької меншини, а й відстежити генеалогічні зв’язки.


Учасники конференції