16 травня 2024 р. Аспен Інститут Київ спільно з Асоціацією правників України провели Діалог „Суспільний договір: виміри справедливості”. У заході взяли участь народні депутати України, представники судової влади та антикорупційних органів, медіа, науковці, представники інститутів громадянського суспільства та міжнародних організацій.
На панельній дискусії заходу з промовою „Правосуддя та суд громадської думки: як знаходити баланс?” виступила доктор політичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, завідувачка нашого Інституту Галина Зеленько. У своєму виступі вона зосередилася на поясненні причин, часом надмірного, тиску суспільства на судову владу. Він, на думку дослідниці, зумовлений недовірою до судової влади. А оскільки Україна – це країна, де неформальний інститут громадської думки працював здебільшого слабко, тиск громадськості часто набував неконвенційних форм. Тому баланс між правосуддям та громадською думкою лежить у площині посилення довіри до судової влади через адекватну комунікаційну політику, здійснення судочинства виключно у правовій площині, зрозумілості судових рішень.
Під час засідання
Виступає Галина Зеленько
Загалом учасники сесії “Правосуддя та суд громадської думки” дійшли згоди щодо того, що для забезпечення прозорості у здійсненні правосуддя потрібні дієві механізми громадського контролю, які нівелюватимуть упередженість з боку громадськості. У звʼязку з цим потрібна кампанія протидії дезінформації, яка може спотворювати розуміння справедливості; заходи щодо забезпечення принципу гласності правосудних рішень та підзвітності суддів як ключових аспектів забезпечення справедливості; активізації громадської просвіти в правових питаннях для запобігання винесення суспільством “вироків без судів”; щодо перевірки фактів — як одного з методів запобігання емоційному забарвленню під час висвітлення чутливих новин. Необхідно налагодити комунікаційну роботу: зрозумілою мовою пояснювати суспільству новини сектору правосуддя.
17 травня 2024 року у м. Кишинів (Республіка Молдова) відбулася V міжнародна наукова конференція конференція „Дослідження, розробки та інновації з перспективи глобальної етики”. Девізом заходу став заклик: „Разом за мир!”. Серед учасників – науковці з Молдови, України, Румунії та Узбекистану. Організатор наукового заходу – Технічний університ Молдови.
У роботі конференції взяли участь головний науковий співробітник відділу теорії та історії політичної науки нашого Інституту доктор історичних наук, професор Тетяна Бевз та доктор наук з державного управління, професор, професор кафедри публічної політики Навчально-наукового інституту публічного управління та державної служби Київського національного університету імені Тараса Шевченка Тетяна Василевська.
У виступах українських дослідниць зазначалося, що війна в Україні та її наслідки змінили не лише нашу країну, але й Європу, світ та наші уявлення про нього. Українці, напевно як ніхто, прагнуть справедливого миру. В цій ситуації – зазначалося у виступах – ми стоїмо перед низкою складних проблем, серед яких і етичні: гідного ставлення до ветеранів; інклюзивної стратегії держави; чутливого ставлення до людей з інвалідністю; військової етики; екологічних катастроф, спричинених воєнними діями; солідарності; довіри до влади; осмислення проблем історичної пам’яті, біженців від війни, життя в окупації, інших моральних аспектів сучасності.
Під час роботи конференції
Війна особливо гостро ставить перед українством смисложиттєві проблеми, спонукає до переосмислення ключових питань: чи перемагатиме добро та справедливість; чи існують основи для світової солідарності, взаєморозуміння, миру; чи дає етика підстави для створення такого світу, в якому поважаються основоположні права людини – на життя та безпеку.
Доповідачки висловили впевненість, що на цьому шляху молдовські, румунські, українські та узбецькі науковці, як і всі люди доброї волі, будуть разом у пошуку етичних основ миру та свободи.
Сьогодні, 18 травня 2024 року, в Україні відзначається День науки!
Згідно з Указом Президента України, День працівників науки відзначається щороку – третьої суботи травня.
День науки – символ розвитку особистості, свято людей творчої праці, спрямованої на науковий поступ та суспільну консолідацію.
Вітчизняні науковці, попри складні умови воєнного часу, самовіддано працюють над реалізацією програм наукових досліджень, своєю наполегливою працею наближаючи нашу Перемогу.
ЗІ СВЯТОМ ВАС, ШАНОВНІ КОЛЕГИ!
НЕВИЧЕРПНОЇ ЕНЕРГІЇ, НАСНАГИ ТА ТВОРЧИХ ЗДОБУТКІВ!
Нехай ніколи не згасне прагнення до нових знань, а натхнення – завжди супроводжує наукову діяльність!
17 травня 2024 року в Державному університеті Молдови (м. Кишинів) відбулася XXVIII Міжнародна науково-практична конференція „Теорія та практика державного управління”. У роботі конференції взяли участь науковці з Молдови, України, Румунії.
З доповіддю „Громадський контроль, громадська участь та солідарність у підтримці демократичних цінностей в умовах війни в Україні” виступили українські науковці – доктор наук з державного управління, професор, професор кафедри публічної політики Навчально-наукового інституту публічного управління та державної служби Київського національного університету імені Тараса Шевченка Тетяна Василевська та доктор історичних наук, професор, головний науковий співробітник відділу теорії та історії політичної науки нашого Інституту Тетяна Бевз.
Під час роботи конференції
Тетяна Василевська зазначила, що активність громадянського суспільства, ефективне функціонування процедур, що забезпечують громадську участь та контроль громадян за процесами прийняття та реалізації публічно-управлінських рішень, є вкрай необхідними в умовах мирного часу й дуже важливо не втратити ці впливи під час війни, в періоди невизначеності й суспільної нестабільності. На думку доповідачки, поза належною дослідницькою увагою залишається роль громадського контролю за діяльністю владних інститутів в умовах війни. Воєнний стан в країні ускладнює реалізацію демократичних цінностей та принципів суспільного життя й несе ризики згортання активності громадянського суспільства. Так, досвід України свідчить, що в ситуації повномасштабної війни можуть бути обмежені деякі конституційні права громадян, утруднюється забезпечення відкритості та прозорості діяльності влади. Послаблення можливостей громадського впливу та контролю за діяльністю влади є одним із викликів воєнного стану. Разом з тим, як засвідчує практика, громадянське суспільство навіть у таких складних умовах здатне залишатися актором впливу на управлінські процеси в державі.
Тетяна Василевська
На проблемі солідарності акцентувала Тетяна Бевз, наголосивши, що громадська участь сприяє суспільній солідаризації, створює умови для взаємодії та співпраці між громадянами. Колективне обговорення проблем, спільне прийняття рішень і взаємна підтримка сприяють формуванню почуття єднання, розбудові солідарних структур і ініціатив, наприклад, таких як громадські фонди, спільні проєкти та волонтерська діяльність. Громадський контроль є важливим інструментом взаємодії громадськості та влади, підвищення рівня політичної культури та суспільної консолідації.
Українці, наголосила доповідачка, довели що вони здатні долати виклики воєнного часу, захищати свою незалежність, територіальну цілісність і соборність.
Тетяна Бевз
Доповідачка висловила вдячність Молдові за підтримку і допомогу Україні й українцям, а також – за рішення, які ухвалює уряд Молдови, зокрема, продовження надання тимчасового захисту переміщеним особам з України, що «є демонстрацією солідарності з Україною та українським народом».
Тетяна Бевз подякувала науковцям Молдови за солідарність з українськими вченими.
16 травня 2024 року в Національному інституті стратегічних досліджень відбулась експертна дискусія за результатами опитування, що було проведене Центром внутрішньополітичних досліджень НІСД у лютому 2024 року і в якому взяли участь співробітники відділу політичних інститутів і процесів ІПіЕнД ім. І. Кураса НАН України. Опитування проводилося в межах реалізації аналітичного дослідження „Аналіз загроз національній безпеці у сфері внутрішньої політики”. Метою дослідження було виявлення загроз внутрішній політиці, що їх використовує РФ для дестабілізації України, та оцінка рівня загроз для національної безпеки.
У обговоренні результатів дослідження взяли участь представники наукових установ, викладачі закладів вищої освіти, представники медіасфери та ін. Учасники заходу проаналізували динаміку змін експертних оцінок загроз у сфері внутрішньої політики у порівнянні з оцінками та прогнозами, що їх висловили експерти під час аналогічного опитування 2023 року, а також наголосили на важливості поглиблення співпраці між науковцями дослідницько-аналітичними установами та органами влади.
На заході з доповіддю виступила доктор політичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, завідувачка відділу політичних інститутів та процесів Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України Галина Зеленько.
Доповідає Галина Зеленько
Також у дискусії взяли участь співробітники відділу: головний науковий співробітник Василь Козьма, провідний науковий співробітник Тетяна Ляшенко, провідний науковий співробітник Ростислав Балабан, провідний науковий співробітник Наталія Кононенко, старший науковий співробітник Світлана Ситник.
Під час засідання
Експертна дискусія
Результати дослідження „Аналіз загроз національній безпеці у сфері внутрішньої політики”
14 травня 2024 року в київському Будинку кіно відбулася організована Національною спілкою кінематографістів України презентація двох книжкових видань науковця нашого Інституту, головного наукового співробітника відділу теорії та історії політичної науки, доктора історичних наук, професора Юрія Шаповала. Ці видання присвячені дослідженню творчого й життєвого шляху письменника і кінорежисера Олександра Довженка.
Перша книга – „Непрощений. Олександр Довженко і комуністичні спецслужби”. Це унікальне видання вийшло друком у 2022 році у Варшаві під егідою Інституту політичних досліджень Польської академії наук. З цією науковою установою, яку очолює знаний польський дослідник професор Ґжеґож Мотика, наш Інститут плідно співпрацює упродовж багатьох років.
Друге, двотомне видання, що має назву „Олександр Довженко”, побачило світ у харківському видавництві Фоліо.
Науковець опрацював унікальні, недоступні раніше документи і матеріали радянських спецслужб, які з 1928 року і до кінця життя Олександра Довженка у 1956 році вели постійне стеження за митцем, фіксували кожен його крок, його настрої, плани, його діяльність, а в його найближчому колі було чимало інформаторів. Дослідження Ю. Шаповала дозволяє почути і зрозуміти зовсім іншого Олександра Довженка. Змушений створювати комуністичний кіноканон, він водночас був нонконформістом, давав реалістичні і безжальні оцінки панівного ладу.
Під час презентації (фото Ю. Шаповала)
Учасники презентації на її початку переглянули документально-художній фільм „Довженко в огні”, створений у 2014 році режисеркою Іриною Шатохіною у співпраці з Юрієм Шаповалом (він був співавтором сценарію і ведучим). А далі відомий кінознавець, кіносценарист, дослідник Сергій Тримбач провів з Юрієм Шаповалом діалог довкола обох згаданих видань. Розмова викликала великий інтерес присутніх, жваву реакцію, запитання.
Презентація проводилась в рамках заходів до 130-річчя з дня народження Олександра Довженка, яке відзначатиметься у вересні цього року.
Зліва направо: Голова Національної спілки кінематографістів України Сергій Борденюк, професор Юрій Шаповал, кінознавець та кіносценарист Сергій Тримбач
8 травня 2024 року, у День памʼяті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 рр., на базі кафедри історії та документознавства Факультету лінгвістики та соціальних комунікацій Національного авіаційного університету відбувся науковий круглий стіл з міжнародною участю „Документування, використання та поширення інформації під час війн: історична ретроспектива та виклики сучасності”.
З доповіддю „Поштова марка як історичне джерело документування інформації в умовах війни” виступила доктор історичних наук, професор, головний науковий співробітник відділу теорії та історії політичної науки нашого Інституту Тетяна Бевз.
Доповідачка зазначила, що поштові марки розглядають як символи держави та історії; своєрідний соціокультурний код; категорію масмедіа; ефективний інструмент масової комунікації; пропаганду та інструмент для ведення інформаційної війни; як креативну зброю.
Тетяна Безв під час доповіді
Досліджуючи поштові марки з позиції політичної історії – зазначила доповідачка – можемо констатувати, по-перше, що вони часто мають політичне значення і можуть відображати ідеології, культурні цінності та історичні події країни, що їх випустила; по-друге, аналізуючи тематику і зображення на поштових марках, можна отримати інформацію про культурні та ідентичнісні аспекти нації; по-третє, поштові марки можуть використовуватися для підтримки дипломатичних зусиль, відображення культурного обміну тощо.
Особливих характеристик набули поштові марки в умовах повномасштабної війни РФ проти України. По-перше, марки Укрпошти стали символом державності та фактором дипломатії; по-друге, за допомогою марок українці закарбовують визначні події війни з окупантами та збирають кошти на підтримку військових і цивільних; по-третє, сюжети художніх марок об’єднують – це сила і героїзм українського народу; по-четверте, марки стали цінними, такий товар допомагає збирати кошти на опір російським окупантам навіть без окремих аукціонів; по-п’яте, марки стали символи нашої непоборності; по-шосте, марка – чудовий спосіб донести дітям наш шлях до перемоги.
Під час круглого столу
Доповідь Тетяни Бевз викликала великий інтерес. Учасники круглого столу поставили доповідачці низку питань.
2 травня 2024 р. в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса відбулася VI панельна дискусія „Сучасна російсько-українська війна як конфлікт цінностей та ідеологій”.
Організаторами заходу були Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, Національна академія Служби безпеки України, Інститут історії України НАН України, Інститут філософії імені Г. С. Сковороди НАН України.
Перед початком роботи панельної дискусії з вітальним словом до учасників наукового заходу звернулися керівники установ-організаторів.
Директор Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, академік Олег Рафальський висловив вдячність науковим установам, які долучилися до заходу та анонсував подальші проєкти спільно з Національною академією Служби безпеки України.
Директор інституту історії НАНУ, академік Валерій Смолій нагадав, що ідея цього заходу насамперед у тому, щоб бути майданчиком для дискусій, обміну думками між представниками різних галузей знань.
Ректор Національної академії Служби безпеки України Андрій Черняк як представник, з одного боку, освітянської спільноти, а з іншого, – системи державної безпеки зокрема зазначив: „Питання цінностей є не менш важливим, ніж питання зброї чи військового вишколу. Ми в Академії СБУ намагаємося виховувати не лише військових чи силовиків, а в першу чергу громадян та патріотів”.
Валерій Смолій, Олег Рафальський та Андрій Черняк
Дискусія відбувалася на двох панелях, кожна з яких мала свого модератора та окрему тематику. Першу панель „Російсько-українська війна у контексті ціннісних орієнтирів сучасного світу” модерував кандидат політичних наук, провідний науковий співробітник відділу політичних інститутів та процесів Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України Ростислав Балабан.
Розпочав дискусію щодо цінностей, намірів, світоглядних орієнтирів доктор філософських наук, завідувач відділу філософії культури, етики та естетики Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України Сергій Пролеєв своєю доповіддю на тему „Чи залишилися ціннісні орієнтири у сучасному світі? Війна як знецінення цінностей”.
Сергій Пролеєв та Анна Гончаренко
Анна Гончаренко, доктор юридичних наук, доцент, заступник директора Інституту державної безпеки Національної академії Служби безпеки України запропонувала поглянути на питання крізь призму ідентичності. У своїй доповіді «Українська ідентичність в контексті універсальних цінностей як базових елементів стратегій і концепцій національної безпеки» науковиця порушила питання про те, яким чином українське законодавство визначає поняття ідентичності та які колізії виникають при цьому.
Олександр Лисенко
Модератором другої панелі на тему „Ціннісні пріоритети воюючих сторін” був кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу спеціальних галузей історичної науки та електронних інформаційних ресурсів Інституту історії України НАН України Володимир Головко. Різниці між Україною та Росією навіть на рівні дотримання традицій ведення війни присвятив свою доповідь Олександр Лисенко, член-кореспондент НАН України, доктор історичних наук, завідувач відділу воєнно-історичних досліджень Інституту історії України НАН України. На конкретних прикладах законодавства, яке регулює та встановлює правила ведення війни, науковець продемонстрував не просто нехтування окупантами гуманітарним законодавством, а й свідоме та навмисне його порушення. За словами учасників дискусії, Олександр Лисенко зібрав матеріал, який прислужиться для укладання антології документів щодо правил ведення війни.
Юрій Ніколаєць
Логічним продовженням теми полярності цінностей Російської Федерації та України стала доповідь доктора історичних наук, професора, завідувача відділу політичної культури та ідеології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України Юрія Ніколайця „Політичні цінності: конфлікт у контексті російсько-української війни”.
Під час дискусії. Віктор Котогоренко
Завершував панельну дискусію третій блок, у якому до обговорення, окрім дискусантів, долучилися присутні в залі та учасники в онлайн-форматі.
Медіаресурс „Дзеркало тижня” опублікував статтю Наталії Кононенко – кандидата політичних наук, провідного наукового співробітника відділу політичних інститутів та процесів нашого Інституту.
Стаття присвячена аналізу сучасних суспільно-політичних процесів в Україні та перспектив державотворення. „Щоб уникнути “болотного стану” після війни – зазначила науковиця – вже сьогодні вкрай важливо розпочати пошук нового конституційного дизайну, що не порушуватиме базового для демократій принципу «розподілу влади», неформального розвитку інституцій та механізму його повоєнної імплементації. Оновлення правових норм політичної системи України має стати провідним вектором сучасної загальнонаціональної дискусії”.
Завідувачка відділу політичних інститутів та процесів нашого Інституту, доктор політичних наук, професор, член-кореспондент НАН України Галина Зеленько дала інтерв’ю програмі „Про науку. Компетентно” (ведучий – академік Володимир Семиноженко).
Зокрема, Г. Зеленько зазначила: „Будь-яка конституція – це результат компромісу. У 1996 р. сильним був вплив лівих і патерналістських настроїв, звідси й в конституції велика кількість передумов для популізму”. Оскільки – зазначила науковиця – молода держава не могла виконати усі закладені соціальні гарантії. Після ваучерної моделі приватизації до цих проблем додалися ще й монополії в економіці й ФПГ, які вже почали підлаштовувати під себе норми конституції через відповідне процесуальне законодавство. Зрештою це призвело до того, що ножиці між формальним і реальним конституціоналізмом стали ледь не катастрофічними. Це все особливо гостро проявилося під час війни, коли ніхто ні за що особливо не відповідає.
Яка форма державного правління краща і чому не працює конституція, яким має бути новий суспільний договір і чому інститути краще реформувати “пакетом”, про ефекти виборчих систем і чому для України органічніша дисперсія (дифузія) влади, а не її концентрація?
Галина Зеленько спробувала дати відповіді на ці та інші питання в інтервʼю YouTube-каналу НАН України.
26 квітня в Запорізькому національному університеті відбулася ХІV Міжнародна науково-практична конференція „Соціальне прогнозування та проєктування майбутнього: відновлення в умовах глобальних ризиків та невизначеностей”. Одним з організаторів конференції виступив Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. У роботі конференції взяли участь понад 120 науковців, освітян та громадських активістів.
На пленарному засіданні конференції з доповідями виступили доктор політичних наук, професор, завідувач відділу етнополітології Віктор Котигоренко та доктор політичних наук, професор, головний науковий співробітник відділу етнополітології Олег Калакура.
В роботі секцій взяли участь доктор політичних наук, провідний науковий співробітник відділу проблем світового політичного розвитку Олег Кондратенко; кандидат історичних наук, науковий співробітник відділу етнополітології Олексій Ляшенко, кандидат історичних наук, молодший науковий співробітник відділу етнополітології Валерій Новородовський. Учасники заходу наголосили на важливості поглиблення співпраці та обміну досвідом між науковцями закладів вищої освіти та дослідницько-аналітичних установ, між органами влади, інститутами громадянського суспільства та міжнародними організаціями, акцентували на необхідності створення підґрунтя для відновлення роботи органів державної влади та місцевого самоврядування на деокупованих територіях.
Під час пленарного засідання конференції
26 квітня 2024 року в Українському дослідницькому інституті Гарвардського університету (Ukrainian Research Institute Harvard University) відбувся міжнародний вебінар на тему „Останній радянський голод 1946/47: масова смертність в Україні, Молдавії і Росії у повоєнний період”. Серед учасників заходу – відомі науковці – професори Григорій Грабович, Оля Гнатюк, Роман Шпорлюк та інші.
Модерував зібрання директор Українського інституту, професор Сергій Плохій. Близько 100 зацікавлених осіб записалися попередньо для того, щоб взяти участь у вебінарі в режимі онлайн.
Український дослідницький інститут Гарвардського університету
(Фото Ю. Шаповала)
На вебінарі були представлені та обговорені результати трирічної роботи групи науковців з дослідження „забутого” до горбачовської „перебудови” трагічного епізоду радянської історії. Серед учасників цієї групи – головний науковий співробітник відділу теорії та історії політичної науки нашого Інституту, доктор історичних наук, професор Юрій Шаповал. Він зробив доповідь про малознані політичні аспекти історії голоду 1946-1947 років. Ще дві доповіді на засіданні цієї групи вебінару виголосили професори Філіп Славескі (Австралія) і Гіроакі Куромія (США).
Юрій Шаповал, Сергій Плохій, Філіп Славескі
Під час засідання
( Зліва направо: Гіроакі Куромія, Сергій Плохій, Філіп Славескі, Юрій Шаповал)
На сайті Інституту, в розділі „Наші видання”, розміщено електронну версію наукового фахового видання – журналу „Політичні дослідження” № 1 (7)’ 2024, засновником і видавцем якого є Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України.
В черговому номері журналу опубліковано статті з проблем теорії та історії політичної науки, дослідження політичних інститутів та процесів, політичної культури та ідеології, наукові розвідки з проблем етнополітології та етнодержавознавства тощо.
Приймання рукописів статей до чергового номера журналу розпочнеться в липні 2024 року.
У Навчально-науковому інституті публічного управління та державної служби Київського національного університету імені Тараса Шевченка 24 квітня 2024 року відбулася щорічна Міжнародна науково-практична конференція „Глобалізаційні виклики: урядування майбутнього”.
Під час роботи секції „Антикризове публічне управління в Україні в умовах глобалізаційних викликів”, яку модерувала професор кафедри публічної політики Навчально-науковий інститут публічного управління та державної служби Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор наук з державного управління, професор Тетяна Василевська, виступила головний науковий співробітник відділу теорії та історії політичної науки нашого Інституту, доктор історичних наук, професор Тетяна Бевз з темою „Солідарність як чинник публічного управління в умовах війни”.
Тетяна Бевз
Доповідачка акцентувала на тому, що солідарність є функцією суспільств, оскільки суспільства, по-перше, прагнуть підтримувати солідарність, а по-друге, збереження солідарності сприяє стійкості суспільств. Політична солідарність відіграє ключову функціональну роль у стійкості державного устрою в умовах війни. Солідарність необхідна для функціонування політичних інституцій.
Публічне управління в умовах війни виявляється особливо важливим та складним завданням. Війна створила низку специфічних викликів для публічного управління, включаючи екстрену потребу в прийнятті швидких та ефективних рішень, координації дій різних владних структур та громадських організацій, забезпечення безпеки та гуманітарної допомоги населенню та збереження нормального функціонування політичної, соціально-економічних та культурної систем.
У військових умовах солідарність може мати важливий вплив на сприйняття влади та прийняття владою рішень. У цьому контексті було розглянуто та проаналізовано кілька ключових аспектів: 1) зміцнення довіри до влади; 2) підвищення легітимності інститутів влади; 3) забезпечення спільної відповідальності влади та суспільства; 4) підтримка владних заходів; 5) відчуття солідарності з воїнами.
Підсумовуючи, доповідачка наголосила, що солідарність і публічне управління взаємопов’язані, оскільки ефективне управління може сприяти створенню умов для розвитку солідарності в суспільстві, а солідарність може служити основою для формулювання та реалізації ефективної політики та програм уряду.
25 квітня 2024 року на сесії Загальних зборів НАН України директора нашого Інституту Олега Олексійовича Рафальського обрано дійсним членом (академіком) Національної академії наук України за спеціальністю „Етнополітологія”.
Щиро вітаємо Олега Олексійовича з цією важливою не тільки для нього, але й для усього колективу Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України подією.
Творчого натхнення, витримки, наполегливості та нових звершень в ім’я розвитку української науки!
Науковці НАН України долучилися до проєкту „Дослідження впливу війни проти України на соціально-політичну трансформацію РФ”, який виконувався ГО „Інститут трансформації Північної Євразії” за фінансової підтримки Міжнародного фонду „Відродження”. За підсумками дослідження видано науково-популярну книгу „Удавана Росія: імітація величі і могутності”.
3 квітня 2024 року в Українському кризовому медіацентрі відбулася презентація результатів проєкту „Дослідження впливу війни проти України на соціально-політичну трансформацію РФ”, за підсумками якого нещодавно було опубліковано видання „Удавана Росія: імітація величі і могутності”. Його готували, серед іншого, і науковці Академії, а саме – Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України й Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України.
Під час презентації
Захід модерувала керівник проєкту і наукова редакторка видання, завідувачка відділу політичних інститутів та процесів Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України член-кореспондент НАН України Галина Зеленько. У своєму вступному слові вона розповіла, що презентоване дослідження тривало близько року.
Член-кореспондент НАН України Галина Зеленько
„Як виникла ідея цієї книги – проаналізувати реальний стан справ у Росії? 2022 року в українців була ейфорія: ми думали, що ось-ось переможемо, а Росія розвалиться. Хоча багатьом було зрозуміло, що вона готувалася до війни проти нас щонайменше від 2010 року, коли, зокрема, почала реформувати свою армію. Отже, виявилося, що в Україні дуже великий дефіцит на дослідження Росії. Ми не дуже розуміємо російську ідентичність і не знаємо до пуття, який там політичний режим і які суспільно-політичні процеси відбуваються, – пояснила науковиця. – Передмову до книжки „Удавана Росія: імітація величі і могутності” ми почали з цитати „Умом Россию не понять, / аршином общим не измерить: / у ней особенная стать – / в Россию можно только верить”, бо ці рядки Фьодора Тютчева фактично є таким ідеалом Росії, який сама ж Росія експортує та просуває у світі. Це уявлення про Росію як про щось абсолютно незбагненне й водночас могутнє, щось таке, чого всі повинні боятися.
Наш авторський колектив вийшов збірною командою, кожен учасник якої проаналізував ті чи ті питання залежно від своєї спеціалізації. Найбільша проблема під час роботи над цією темою стосувалась емпіричного матеріалу. Звісно, пропагандистськими російськими джерелами ми не користувалися – відібрали лише наукові, науково-аналітичні, науково-публіцистичні тексти. Опрацювали, напевно, сотні матеріалів, щоб зі слів самих росіян максимально збагнути, що ж у них відбувається.
Наша книжка зроблена у науково-популярному жанрі. Передусім тому, що ми не претендуємо на вичерпність знань про Росію. Повторю, що емпіричних даних забракло для повноцінної науковості нашого дослідження. Але ось що головне: ми намагалися вивчати образ справжньої Росії. Якщо пригадуєте, Росія завжди називала Україну „failed state” („державою/країною, що не відбулася”). Спираючись на наявну теоретичну базу та доповнюючи її, ми пропонуємо характеризувати Росію як „failing state” („державу/країну, що деградує”). Чому Росія почала війну проти України? Те, що вона називає „українською кризою”, насправді є кризою російською. Причина цієї кризи – в тому, що Росія як один із найбільших геополітичних гравців не знайшла свого місця у світі після колапсу соціалістичного табору. Тож у процесі нарощування Росією м’язів від неї можна було очікувати збройної агресії. Ми спробували проаналізувати, що вона хотіла отримати в підсумку цього конфлікту і що отримала. Ми вважаємо, що вона сама довела себе до стану „failing state”. Інша річ, що деградувати Росія може дуже й дуже довго і уважний читач небезпідставно скаже, що Україні від цього не легше. Згодна! Але розуміння того, що відбувається у Росії, важливе для розуміння того, як бути нам”.
Кандидат політичних наук Олесь Лісничук
Далі модераторка надала слово кандидатові політичних наук Олесю Лісничуку, який, працююючи в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України у 2000–2019 роках, досліджував фінансово-промислові групи й політичні режими. Для книжки „Удавана Росія: імітація величі і могутності” він проаналізував нинішній політичний режим у Росії, його особливості й сутнісні характеристики: „Спершу я мав на меті оцінити, які зміни відбулись із правлячим режимом країни, що розпочала найбільшу в Європі війну після Другої світової, наскільки він радикалізувався – саме у контексті повномасштабного вторгнення. Однак під час роботи стало зрозуміло, що без ширшого і глибшого контексту – історичного, структурного, онтологічного – пояснити ці нюанси буде доволі складно. Тому розділ доповнювався новими сюжетами і частково навіть змінив стартову ідею. Все у ньому зосереджено на пошукові найбільш адекватної, правильної, точної назви для цього режиму, віднайденні імені зла, яке вже не приховується.
На мій погляд, уже минув час різноманітних конструкцій, які так чи так пов’язані з певними перехідними формами, наприклад гібридністю („гібридний режим”, „гібридна війна”), і значною мірою самозаспокоювали – інтелектуально, політично, методологічно, теоретично. Зараз це зло показало своє справжнє єство й обличчя, тож потребує цілком іншої ідентифікації. Це не просто термінологічна гра: від того, як ми бачитимемо, визначатимемо і пояснюватимемо російський політичний режим, його особливості та перспективи, суттєво залежить те, як ми сприйматимемо головну ворожу силу, що опонує Україні, західному світові, демократії загалом, якими будуть наші очікування щодо його трансформації, еволюції, посилення, змінення, зрештою – заміщення.
Мій висновок: ми, українці, зіткнулися з феноменом, який зараз остаточно кристалізується, – тоталітаризмом нового періоду, нового часу, нового типу, неототалітаризмом. З огляду на особливості сучасної доби, я називаю його також постмодерним тоталітаризмом. Очевидно, це метафора, оксюморон, адже сенс постмодерної епохи нібито суперечить ідеї тотальності, тоталітарності. Проте в цьому і специфіка російського політичного режиму: він зміг знайти можливості для максимізації контролю й насилля, а також для руйнації конкурентних політичних і геополітичних форм. Чи не головною його особливістю є те, що він шукає і знаходить свою силу в застосуванні інструментарію постмодерної доби.
Безумовно, російський тоталітаризм відрізняється від тоталітарних прецедентів ХХ століття. Скажімо, сьогодні в Росії не йдеться про ідеологічну індоктринацію, ідеократію. Навпаки, там запозичують дуже різні ідеологеми, різні доктрини. Ці запозичення виконують переважно інструментальну функцію – слугують зміцненню самого режиму та просуванню його прагматичних цілей. Інакше виглядає і така особливість попередніх тоталітарних форм, як культ особистості. Я взяв на себе сміливість стверджувати, що культ Путіна як лідера, керівника країни тримається в Росії на так званій синтетичній харизмі, яка не відповідає класичним типам чи комбінаціям, відомим для режимів такого штибу. Власне, її основою є використання технологій впливу на масову свідомість і політичний процес. Пропаганда й інформаційно-психологічний вплив спрямовані в Росії не лише на свої базові цілі, а й на конструювання нової політичної та соціальної реальності. І це теж один зі способів насилля, що його використовує цей режим. Але насилля не прямого, не фізичного, а культурного, інформаційного. Насилля, за якого просто не лишається інших альтернатив, а утверджується якесь одне бачення. І в такий спосіб для Владіміра Путіна – доволі пересічного персонажа, представника однієї з владних корпорацій, яка, щоправда, отримала достатню повноту влади в країні, – створили образ надзвичайно мудрого правителя, провидця, комбінатора, майстра політичної гри як усередині країни, так і на міжнародному рівні. Одне з найбільших досягнень: ті, на кого було спрямовано вплив, сприйняли цей культ, повірили в нього, зробили його реальністю. На мою думку, це і характерна риса, й Ахіллесова п’ята нового типу тоталітарного режиму. Вона його персоналізує та узалежнює від фізичного існування особи з витвореною харизмою. Хоча російська пропаганда, як ми бачимо, намагається множити цю сутність, обіграє мотив можливості заміщення Путіна якимось псевдопутіним тощо. І це теж частина політичної технології постмодерного російського тоталітаризму.
Ще одна заувага: на відміну від попередніх тоталітарних форм, які здобували владу й одразу радикалізувалися, використовуючи апарат насилля, індоктринації, знищуючи ворогів, російський тоталітаризм проростав повільно, він зміцнювався і постав фактично на наших очах, остаточно кристалізувашись і радикалізувавшись уже після повномасштабного вторгнення в Україну. І це теж його вразливе місце. Чому? Ми в Україні говоримо про необхідність мобілізуватися на протидію ворогові й військово, й економічно, і суспільно. В Росії ж, на мій погляд, мобілізувався передусім режим, і ця мобілізація працює, доки він ставить нові завдання, доки зберігається висхідна лінія агресії. Зменшення ескалації може стати серйозним викликом для такого політичного режиму. Однак поки що ми все ще спостерігаємо за зародженням нового типу тоталітаризму, не маючи повної та достовірної інформації про нього, тому можемо лише припускати й обережно прогнозувати. Слід також зважати, що такий рух, така еволюція в бік тоталітаризму нового типу можлива не тільки в Росії. Вочевидь, цей тренд суттєво визначатиме велике протистояння, яке іноді ще називають Третьою (чи наступною) світовою війною”.
Завідувачка відділу політичної системи Центру внутрішньополітичних досліджень Національного інституту стратегічних досліджень кандидат історичних наук Ірина Павленко прокоментувала процес формування й ідеологічного оформлення тоталітарного режиму, який багато хто називає рашизмом: „Я була членом Робочої групи з підготовки Постанови Верховної Ради України про засудження рашизму і під час цієї роботи аналізувала, як дослідники оцінювали фашизм і нацизм. У підсумку вивела 10 ознак тоталітарного режиму, і всі вони є у сучасній Росії. Бракує лише ГУЛАГу”.
Кандидат історичних наук Ірина Павленко
Ще один науковець Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України – провідний науковий співробітник відділу політичної культури та ідеології кандидат політичних наук Микола Рябчук – підготував розділ „Путін і Україна: історія хворобливої одержимості”. В цьому розділі автор проаналізував генеалогію „претензій” Росії до України і те, як Росія, котра 1991 року однією з перших визнала державний суверенітет України, поступово перейшла від гнучких форм впливу до повного заперечення державності України і до збройної агресії.
Провідний науковий співробітник Національного інституту стратегічних досліджень кандидат політичних наук Володимир Нагірний розповів про наймасштабніші внутрішньополітичні зміни у Російській Федерації: „Росія позиціонує себе як велетенську потугу, що повертає контроль над своїм природним, як вона вважає, простором. Вона абсолютно щиро антиукраїнська і близька до постановки завдання знищити Україну й українців як життєво необхідної для себе мети. Це країна, яка веде війну і сприймає її як, зокрема, екзистенційну. За фасадом, що його створюють росіяни, розповідаючи про “велич, непереможність, могутність” тощо, відбуваються процеси, які доволі складно аналізувати – через брак емпіричного матеріалу, цензуру і цілком зрозуміле бажання України відмежуватися від російського інформаційного простору як від чинника дестабілізації. Тим не менш, чимало цих процесів, особливо на більш стратегічному рівні, помітні”.
Кандидат політичних наук Володимир Нагірний
За словами дослідника, серед найзначущих з-поміж таких процесів, які активізувались у Росії впродовж двох останніх років, стало змінення, а потім і нівелювання так званої „путінської соціальної угоди”: „Йдеться про базову для путінського режиму негласну соціальну угоду, суть якої полягає у простій формулі: влада забезпечує населенню поступове, повільне, але підвищення рівня життя – натомість населення відмовляється від будь-якої громадянської активності та втручання у справи влади, повністю делегує владі вирішення питань національного порядку денного. Саме ця угода була основою внутрішньої політики Російської Федерації і визначила консенсус, зокрема антиукраїнський, а пізніше й антизахідний. Процес зміни цієї угоди розпочався ще напередодні війни і в односторонньому порядку – з боку влади, яка поступово почала менше пропонувати населенню Росії і більше від нього вимагати. А населення не має інструментів, щоби протидіяти, бо немає громадянського суспільства, політичних рухів і взагалі навичок вертикальної конкуренції. Вертикальний конфлікт між низами і верхами дедалі більше загострюється. Рано чи пізно це призведе до кризових явищ, зокрема пов’язаних саме зі внутрішнім порядком денним, а не зовнішньою агресією”.
Як наголосив Володимир Нагірний, попередні сподівання на лібералізацію та демократизацію Росії не виправдалися і соціальної бази для майбутніх структурних змін у цьому напрямі там теж немає, але є запит (хоч і не тотальний) на конкуренцію і зміну політичних еліт. „Сьогодні головна проблема Росії, з погляду саме внутрішніх процесів, це відсутність чіткого образу майбутнього. Трансльовані Путіним залякування і претензії на “велич”, статус “четвертої економіки світу” й одного з найбільших геополітичних центрів, радше, дозволяють режиму утримуватись у внутрішній площині, але вони не пропонують моделі майбутнього. Через це режим рано чи пізно муситиме або суттєво трансформуватися (на що він не здатен), або поступиться місцем чомусь іншому (не конче кращому і зручнішому для нас). Але він точно не має історичної перспективи поза межами фізичного життя його ключових фігур”, – підсумував учений.
Кандидат історичних наук Андрій Стародуб
Наскільки повноцінною федерацією є Росія – розповів старший науковий співробітник відділу зарубіжних джерел з історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України кандидат історичних наук Андрій Стародуб, який проаналізував етнонаціональні процеси в Росії: „Мене привабила ця тематика з декількох причин. З одного боку, тому, що, з огляду на свою спеціалізацію, вивчав період першого розпаду Російської імперії (після І світової війни), в силу віку добре пам’ятаю процес дезінтеграції Радянського Союзу, а зараз хотів би – хоч і, радше, не як дослідник – перевірити, чи спрацює жартівлива максима „Те, що сталось одного разу, може більше не повторитись, але те, що сталося двічі, неодмінно станеться і втретє”.
Дійсно, теперішньому історичному етапові властиві певні ознаки попередніх двох розпадів російської імперії. Тож, вдивляючись у поки що доволі туманні горизонти й уривчасті дані, які можемо добувати з відкритих джерел, маємо підстави припускати, що третій розпад не є справою довгострокової перспективи, бо так чи так стартує вже внаслідок нинішньої війни, розв’язаної Росією.
Чи можна більш-менш точно й докладно спрогнозувати, розпадеться таки Росія на певну низку держав, а чи збережеться як якась крихка федерація/конфедерація? Це настільки ж важко, як і, скажімо, 1913 року складно було б передбачити нові кордони Європи, що складуться під фінал 1918-го. На початку 1980-х і навіть 1985 року будь-кого, хто прогнозував би наближення карколомних змін і постання нових „несподіваних”/„неочікуваних” незалежних держав, оголосили би прожектерами та мрійниками. Тому я зараз волів би також уникнути надто категоричних висновків і прогнозів. Адже Росія дійсно дуже багатоскладова. Попри непитомість „матрьошки” для Росії (як і багатьох інших винаходів, які ця країни колись нахабно „запозичила” та присвоїла), образ матрьошки – це справді те, чим є це державне утворення. Зараз ми бачимо тільки одну його оболонку, інші ж можна роздивитися лише крізь „тріщини” у ній. Але вони є, і цих внутрішніх „матрьошок” більше, ніж здається на перший погляд.
Коротко про головні тези. По-перше, всьому, що Росія розповідає про себе, дійсно не можна довіряти. Будь-які статистичні чи інші дані звідти by default потрібно ставити під сумнів. Для мене парадоксальним відкриттям стало те, що чимало західних дослідників некритично сприймають офіційну російську інформацію щодо процесів, які відбуваються в цій країні, зокрема про етнонаціональний склад, володіння мовами, економічні показники тощо. Але ж маніпуляції в Росії відбуваються вже на рівні переписів населення, а ще більші – на рівні інтерпретації отриманих даних. Особливо це стосується регіонів, які Кремль вважає критично важливими для себе і які справді можуть претендувати на усамостійнення. Яскравим прикладом є Республіка Татарстан, більшість населення якої (52–53%) становить титульна нація – татари. Водночас інтерпретатори переписів намагаються максимально подрібнити цю групу – наприклад, за релігійною ознакою: на релігійних і нерелігійних татар, на татар-мусульман і татар-„кряшенів” (тобто навернених у православ’я, татар-християн) і так далі. До речі, російська пропаганда працює тут пліч-о-пліч із російською опозицією. Свого часу опитування у Татарстані проводила команда Навального і на основі одного показника – кількості тамтешніх „практикуючих” мусульман (тих, хто регулярно відвідує мечеті), яких виявилося приблизно 38%, – зробила дивний висновок, що у цій республіці немає протестного потенціалу і запиту на самовизначення нації… Отже, повторюю, ставитися до будь-яких даних із Росії потрібно вкрай критично.
По-друге, варто пильніше придивлятися до регіонів, які перебувають в інформаційній „тіні”. Росія назовні транслює, що вона монолітна, а дружба народів у ній квітне, але насправді російська влада боїться дезінтеграції й активно готується до неї. Це стало особливо помітним після 2017–2018 років, коли почали скасовувати вивчення національних мов і замінювати управлінські кадри у національних республіках. Але ніхто не аналізував, наскільки успішний цей процес. Звісно, ще зарано робити висновки – минуло лише 5–6 років. Але за цей час відбувся Всеросійський перепис населення, проведено не одне соціологічне опитування. Стало зрозуміло, що далеко не скрізь процес рухається так, як було задумано центральною владою. Росія в цьому плані доволі строката. Наприклад, русифікація розбивається об моноетнічні утворення типу Чеченської Республіки, Республіки Тива, та й навіть поліетнічного Дагестану. Так само не спрацьовує механізм витіснення національних кадрів. Не йдеться про те, що є якісь не лояльні до Москви управлінці з числа представників корінних народів – вони скрізь лояльні. Деякі – гротескно лояльні. Але Москва намагається максимально замінити навіть їх, щоб у кожній з таких республік принаймні на других і третіх позиціях були етнічні росіяни. Це продемонстрували, наприклад, заміни прем’єрів у Башкортостані й Татарстані.
По-третє, для зовнішньої аудиторії Росія використовує модифікований концепт „єдіного совєтского народа”, розповідаючи, що немає причин для суперечностей між народами, які населяють Російську Федерацію. Тим не менш, є „заметені під килим” конфлікти з Татарстаном і Чечнею щодо підручників з історії. Причому нещодавно Чечня демонстративно змусила переписати абзаци, які стосувалися депортації народів у період ІІ Світової. Хоча це на позір лояльний до метрополії регіон, де другорядних чиновників випускають інколи на публіку, щоб запевнити, ніби чеченці нібито завжди мріяли бути молодшими братами росіян. Але як можна всерйоз сприймати ці заяви? І в який спосіб можливо узгодити історію Чечні з історією Росії? За будь-яких серйозних пертурбацій весь цей напускний, гротесковий лоялізм швидко буде відкинуто і почнуться зовсім інші процеси.
Нарешті, останнє: спотворення даних дають неправильне уявлення не тільки про національні меншини в РФ, але й про росіян. Скажімо, згідно з останнім переписом населення 80% тих, хто вказав свою національність, вважають себе росіянами. Водночас, загальна кількість етнічних росіян неухильно зменшується. Різниця між показниками їхньої чисельності в РФ за двома переписами – майже 6 млн осіб. Тобто росіяни – це народ, що вимирає. Влада щосили дописує до загальної кількості етнічних росіян мешканців тимчасово окупованих українських територій. Крім того, подекуди в Росії досі великою є інерція асиміляційних процесів. Найвиразніше це видно на прикладі чувашів – чисельно досить великого народу (понад мільйон осіб). Але їхня кількість відчутно зменшується з року в рік за рахунок того, що багато хто обирає російську ідентичність. Але такого вже немає більше майже ніде. Тобто Росія вже вичерпала ресурси для „амортизації” демографічних втрат серед етнічних росіян. Сучасні трудові мігранти до РФ з республік Центральної Азії вже не бажають асимілюватись (як це було в часи СРСР) та ідентифікувати себе як росіян.
Мій загальний висновок такий: наше завдання зараз – уважно придивлятися до всього, що відбувається в Росії. Раціонально і критично оцінювати всі, навіть найдрібніші, „сигнали” про негаразди всередині „матрьошки”. Не плекати зайвих ілюзій, не видавати бажане за дійсне, але й не складати песимістично руки через те, що, як нам видається, у Росії нібито немає сильних національних рухів і національних лідерів. Все ще попереду: всі імперії, зрештою, розпадаються.
Галина Зеленько теж розповіла про розділ, який готувала: „Я назвала його “Світопорядок Z”. Чому така публіцистична назва? 2022 року в журналі “Россия в глобальной политике” [“Росія у глобальній політиці”] з’явилась однойменна стаття “Миропорядок Z”, в якій ішлося про “мир, дружбу, традиційні цінності” тощо. Вона спонукала мене проаналізувати, чого Росія реально досягла, розпочавши війну проти України. Зрештою, щоби збагнути, як діяти, треба також збагнути, чого Росія хоче. Зрозуміло, що війна проти України – це не зовсім історія про Україну. “Демілітаризація”, “денацифікація” – просто фігури мови. Росія використовує їх для внутрішнього вжитку і для виправдання себе перед так званим “глобальним Півднем”. Насправді ж ідеться про спробу змінити правила гри. Росія намагається бути одним із найвагоміших геополітичних гравців, але не має сучасних ресурсів ані для ведення війни, ані для гідної конкуренції, не може запропонувати привабливої суспільно-політичної моделі, новітніх технологій тощо. На початку 2022 року, вже під час повномасштабного російського вторгнення до України, журнал “Forbes” оприлюднив рейтинг 500 найбільших компаній світу, серед яких не було жодної російської. При цьому фахівці з політичної науки вважали Росію однією з п’яти найбільш суверенних держав світу, тобто держав, які мають найвищий рівень політичного та національного суверенітету (звісно, все це відносно, бо в умовах глобалізації неможливо лишатися повністю суверенними).
Що ж сталося, коли Росія розпочала велику війну проти України, аби повернути собі геополітичну вагу, контроль над певними територіями і ресурси впливу, якими вона володіла у 2014 році? Самі російські аналітики (зокрема, в межах дискусійного клубу “Валдай”) відверто писали і говорили, що Україна – інструмент Росії для тиску на Захід, для залякування Заходу. Незадовго до повномасштабного вторгнення, наприкінці 2021 року, Росія фактично висунула НАТО ультиматум – вона вимагала повернутися до статус-кво станом на 1997 рік, у час до розширення Альянсу на схід. Напевно, планувалося, що з початком повномасштабної військової агресії Захід поступиться Україною, Молдовою та Грузією. Принаймні Росія вважала, що має всі інструменти впливу, аби Захід не те щоб не захотів, але не зміг застосувати той обсяг санкцій, що його він, зрештою, застосував, адже Європа істотно залежала від російських енергоносіїв. Вочевидь, прорахунки були з обох боків. За формальними показниками (скажімо, рівнем ВВП) РФ нібито подолала санкції, а її економічне падіння виявилося не таким стрімким, як прогнозували (2%, а не 10%, як передбачали у Міжнародному валютному фонді). Але фактично в Росії зараз відбувається колосальне спрощення економіки. З погляду якості, регрес дуже великий. Через західні, а також власні, дзеркальні санкції Росія, обмежена у придбанні новітнього обладнання, яке продається в комплекті з обслуговуванням, мусить поступово відмовлятися від розвитку високотехнологічних галузей промисловості, а також від амбіцій освоїти Арктику й космос. А без цих атрибутів втрачається і статус наддержави, великого геополітичного гравця. Росіяни зараз багато говорять про переорієнтацію на ринки глобального Півдня, зокрема на Азію (мовляв, “усі гроші світу зараз заробляються в Азії”), проте, за підрахунками газети “The Wall Street Journal”, усередині 2023 року російська частка у китайському імпорті становила всього 3,9%, тоді як китайського в російському – близько 50%. Тобто Росія сама себе загнала в глухий кут і узалежнила від інших держав. По суті, власними руками передала Китаю свій політичний суверенітет і далі затягує на собі цей зашморг. Тому ми й вирішили застосовувати до неї словосполучення “failing state”, яке вже існувало у політичній науці”. Проте методологічно правильно порівнювати не Росію й Україну, а Росію й країни, які мають аналогічні претензії на роль світового лідера. І тут за всіма показниками РФ істотно програє і на їхньому тлі виглядає дійсно країною, яка деградує. Фактично РФ зараз бореться за ті інструменти впливу у світі, які вона мала станом на 2014 рік, але вже під тиском санкцій і з незворотними репутаційними втратами.
Презентацію продовжила сесія запитань, відповідей і коментарів від гостей заходу
Відповідаючи на запитання, Андрій Стародуб порівняв нинішню російсько-українську війну з Першою світовою: „Я провів би дві паралелі. По-перше, як тоді, так і зараз усі сторони, що втягнулись у конфлікт, неадекватно оцінювали і свої сили, і сили противників. 1914 року ніхто не передбачав, що війна протриває так довго. Йшлося про стандарти, умовно кажучи, звичних воєн того часу, наприклад балканських. Сподівалися, що за рік, щонайбільше за два роки всі передомовляться і війна закінчиться. Але вийшло так, як вийшло. Зараз теж видно ознаки того, що всі явні й неявні сторони конфлікту не були готові до нього – в тому розумінні, що не уявляли, ані скільки ресурсів знадобиться, ані на що може піти інша сторона.
Є й друга паралель (побачимо, чи вона справдиться): можливі несподіванки щодо того, хто виграє і програє у нинішній війні. Адже в Першу світову Росія увійшла з тим блоком, який зрештою переміг, однак за підсумками війни не лише нічого не здобула, а ще й втратила”.
Галина Зеленько висловила думку щодо того, чи можлива дезінтеграція Росії в осяжному майбутньому. „Росія зробила все, щоб викинути себе з когорти найбільших геополітичних гравців. Чи зможе вона наростити м’язи і повернутись? Поки що дуже сумніваюся, – говорить учена. – Що ж стосується її можливої дезінтеграції, то наразі передумови для цього не достатні. По-перше, через завелику територію й одночасно чи не найнижчу густоту населення (8 осіб на 1 квадратний кілометр). Цього замало для розвитку суспільно-політичних процесів у регіонах. По-друге, суб’єкти федерації не мають досвіду незалежного й демократичного існування. По-третє, у Росії немає країн-сусідів, які мали би спільну з нею ідентичність і явно претендували би на її території. Територіальні ж претензії Японії та інших країн не є критичними. По-четверте, весь крупний російський бізнес підпорядкований Кремлю, а тому навіть якби хтось з його власників хотів підтримати національно-визвольні рухи, то у них для цього немає можливостей. Так, війна проти України дуже не вигідна Росії, з погляду майбутнього та геополітичних процесів загалом. Звісно, нам від цього не легше, на нас не летить менше ракет, росіяни не вбивають менше наших людей… Нинішня війна Росії проти України і протистояння із Заходом – це складний і нелінійний конфлікт, загострення якого суттєво залежить від процесів на глобальному Півдні, де, на мою думку, Росія втрачає позиції. І все ж замало даних, аби спрогнозувати розвиток подій. Це рівняння з багатьма невідомими і високою поліваріативністю розв’язків. Та, зважаючи на попередню історію, найімовірніша зміна політичної ситуації у Росії (зокрема, й політичного режиму) може відбутися шляхом абдикації, тобто миттєвого зламу (наприклад, двірцевого перевороту)”.
„Як історик я у своєму розділі книги виокремив набір чинників, за якими можна спробувати “виміряти” готовність тих чи тих регіонів РФ до відокремлення. Але тут є щонайменше дві проблеми, – зауважує Андрій Стародуб. – По-перше, перелік цих чинників не може бути вичерпним. Аби котрийсь із суб’єктів федерації забажав усамостійнитись, не досить ані культурної дистанції, ні нетривалості завоювання. Теоретично Республіка Тива одним рішенням парламенту може відновити свою державність, ґвалтовно ліквідовану 1944 року. Але це не означає, що таке відбудеться. Тива моноетнічна, страшенно далека від Росії і культурно, і за історичною пам’яттю, але водночас ізольована, бідна і є об’єктом зацікавлення Китаю. У Чечні фактично готова державність, хай як до неї ставитися. Проте, наголошую, володіння національною мовою чи наявність національної еліти можуть не бути вирішальними чинниками. По-друге, – і про це часто забувають – ми виносимо за дужки, що буде, властиво, з російськими регіонами, якщо в Росії раптово почнеться парад суверенітетів. Як діятимуть великі регіони? Чи не з’являться проєкти типу Уральської республіки? Все це дуже важко прорахувати”.
У коментарі до презентації провідний науковий співробітник відділу політичних інститутів та процесів Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України кандидат політичних наук Ростислав Балабан відзначив важливість нової праці: „Назва книги – “Удавана Росія…” – видається мені дуже вдалою, бо реальна Росія справді не відповідає уявленням про неї. Це мають зрозуміти як українські суспільство й політикум, так і європейці. На мою думку, у політологічний обіг слід запроваджувати терміни, що адекватніше описують російську політичну систему, для якої характерні політичний бандитизм, звичаї кримінального світу, розширення території за зразком ординського захоплення. Байдуже, розвалиться чи не розвалиться це утворення, але дослідники мають надзвичайно відповідальну місію – змінити уявлення про Росію, показавши її реалії”.
За інформацією пресслужби НАН України
й Українського кризового медіацентру
Фото: Український кризовий медіацентр
| Повідомлення про презентацію на сайті Українського кризового медіа-центру |
| Електронний варіант книжки «Удавана Росія: імітація величі і могутності» |
| ВІДЕОЗАПИС ПРЕЗЕНТАЦІЇ |
У київському видавництві „Ліра–К” вийшла друком монографія доктора історичних наук, професора, члена-кореспондента НАН України, головного наукового співробітника відділу теорії та історії політичної науки нашого Інституту В. Ф. Солдатенка „Україна в революціях 1917–1920 рр.: історіографічні тенденції вивчення”.
У монографії здійснено спробу коротко означити ключові історіографічні тенденції дослідження одного із найскладніших періодів українського державотворення.
Автор зупинився на аналізі новітніх тенденцій в інтерпретаціях та оцінках найважливіших суспільних подій та процесів в Україні революційної доби 1917–1920 років.
Рецензенти видання:
Кудряченко А. І. – доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України
Слюсаренко А. Г. – доктор історичних наук, професор, академік НАПН України
Стрілець В. В. – доктор історичних наук, професор
ЗМІСТ
Вступ
І. Короткий екскурс у недалеке історіографічне минуле
ІІ. Незалежна Україна: зміна суспільних векторів і науково-дослідницьких парадигм
ІІІ. У пошуках модерних інтерпретацій і кореляції оцінок реального досвіду
ІV. Сучасний дискурс конкретно-історичних і локальних аспектів процесів революційної доби
Післямова
Ознайомитися з текстом монографії можна в бібліотеці Інституту
На сайті Інституту, в розділі „Наші видання”, розміщено електронну версію монографії Олексія Ляшенка „Державний устрій України: простір інтеракції національно-громадянського та етнічного”.
У монографії проаналізовано динаміку інтеракції національно-громадянського та етнічного в державному будівництві в Україні починаючи з часу її суверенізації наприкінці 1980-х рр. та проголошення незалежності у 1991 р. до 2022 р. – першого року повномасштабної російської воєнної агресії проти України.
Проаналізовано вплив етнонаціонального чинника на процеси державотворення. Розглянуто передумови, рушійні сили, процес, результати і наслідки спроб автономізації окремих українських регіонів чи федералізації Української держави. Книга розрахована на науковців, викладачів і студентів, політиків і державних службовців та широке коло читачів, які цікавляться процесами сучасного державотворення та етнополітикою в Україні.
З метою підвищення рівня фундаментальних та прикладних наукових досліджень, ефективного використання професійного та експертного потенціалу у створенні науково-дослідних, інформаційно-аналітичних та експертних матеріалів між Інститутом політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України та Українським центром економічних та політичних досліджень ім. О. Разумкова укладено Угоду про співробітництво.
Угода спрямована на поглиблення спільної діяльності з реалізації наукових та дослідницьких проєктів. Нею визначено напрями та окреслено форми співпраці.
Від Інституту Угода була підписана директором Олегом Рафальським, від Центру – його президентом Юрієм Якименком.
Олег Рафальський та Юрій Якименко під час підписання Угоди
Провідний науковий співробітник відділу етнополітології нашого Інституту, кандидат історичних наук Анатолій Подольський дав інтерв’ю на каналі „10 запитань історику”. Цей канал – відомий просвітницький ресурс українського YouTube, створений командою каналу „Історія без міфів” та присвячений історії. До участі в його роботі залучаються кращі вітчизняні та зарубіжні фахівці.
Інтерв’ю А. Подольського було присвячене історії табору смерті Аушвіц, який став символом злочинів нацистів у Другій світовій війні.
У своєму інтерв’ю, науковець зокрема зауважив, що історія табору смерті Аушвіц, це – трагічна історія того, як одні люди (освічені та, здавалося б, психічно здорові) вбивали інших людей в незнаних раніше масштабах і системності. „Банальність зла” полягала в тому, що чеснота відданості перетворила бюрократів на заповзятих виконавців геноциду. Яскравим прикладом такого функціонера був комендант Аушвіцу Рудольф Гьосс. Його образ фігурує у багатьох мистецьких роботах. Наприклад, фільму „Зона інтересу”, який отримав дві премії “Оскар” (зокрема, як найкращий повнометражний фільм).
Анатолій Подольський під час інтерв’ю
Аушвіц, наголосив А. Подольський, це також частина історії України. Протягом Другої світової війни в’язнями та жертвами цього нацистського табору смерті ставали військовополонені-українці, діячі українського руху опору, українські євреї депортовані окупантами влітку 1944 року до табору із Закарпаття.
Нинішня російська окупаційна влада на тимчасово захоплених українських землях також здійснює жахливі злочини проти громадян України, проти цивільних, також створює табори та в’язниці – у Донецьку, Маріуполі, інших містах. Злочини рашистів мають бути покарані так само, як злочини німецьких націонал-соціалістів часів Другої світової війни.
Науковий журнал «ПОЛІТИЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ»
Новини
Оголошення
