“Україна і Росія у взаємному спілкуванні і сприйнятті: українці про Росію та росіян. Росіяни про Україну і українців”

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ  ЧИННИКИ РОЗВИТКУ СТОСУНКІВ

МІЖ УКРАЇНОЮ ТА РОСІЄЮ

 

Аналітична доповідь

підготовлена за планом виконання науково-дослідного проекту «Україна і Росія у взаємному спілкуванні і сприйнятті: українці про Росію та росіян. Росіяни про Україну і українців» (спільний конкурс НАН України та Російського гуманітарного фонду) у 2008 році

 

Авторський колектив: к.і.н. О.П.Дергачов (керівник), к.і.н. М.Є.Горєлов,  д.соціол.н. С.О.Макєєв, к.політ.н. В.О.Ковалевський, д.філол.н. П.М.Рудяков.

 

ВСТУП

Відносини між Україною та Росією, попри їхню масштабність й інтенсивність, мають ознаки нерозвинених. Протягом багатьох років вони залишаються недостатньо впорядкованими, погано керованими і, як наслідок, важко прогнозованими. На сучасному етапі через об’єктивні причини ці відносини не можна розглядати як варіант класичних міжнародних: їхнє формування не могло піти далі, ніж становлення двох держав. Їхня загальна еволюція, незалежно від офіційних домовленостей урядів, значною мірою визначається суспільно-політичними процесами, ритмом і логікою відтворення влади в Києві та Москві. Фактично вони всі ще залишаються лише поверхово дослідженими й такими, що не досить адекватно сприймаються значною частиною політичної еліти, а тим паче – більшістю громадян.

Багатоплановий вплив Росії на внутрішні процеси в Україні є очевидним. Донедавна він був менш помітним і навіть видавався органічним, адже Україна копіювала російську модель суспільно-політичного розвитку, а її керівництво у всіх принципових питаннях йшло у фарватері курсу Кремля. “Помаранчева революція”, зміни у владі і подальші події дали імпульс пошуку Україною власного шляху розвитку, у тому числі з урахуванням європейського досвіду. За цих умов вплив російського чинника стає більш суперечливим, а сам він перетворюється на інструмент внутрішньої політичної та ідейної боротьби. Сьогодні він ґрунтується вже не стільки на історичній, культурній, мовній і ментально-психологічній близькості, про яку так багато говорять, скільки на пов’язаності інтересів частини політичної та бізнесової еліти, що переважно знаходиться поза увагою. Він багато в чому формує двосторонні відносини, які, таким чином, вбирають у себе багато родових ознак і образ дій цих привілейованих прошарків. Таким чином, чинник Росії для України, надзвичайно значимий через об’єктивні причини, ще більше посилюється штучно. Він не обмежується інтересами та діями самої Росії, а доповнюється «прикладом Росії», використанням її як опори певними політичними силами в Україні та «ілюзією Росії» як останньою надією знайти просте та швидке розв’язання повсякденних проблем в уявленнях частини українських громадян.

Україна має надзвичайно складні проблеми як з артикуляцією, так і з проведенням послідовної цілісної креативної політики щодо Росії. Національні інтереси на міжнародній арені залишаються не до кінця сформованими. Дискусія щодо їх змісту триває, при чому амплітуда позицій окремих груп еліти та громадських спільнот є надто широкою. В її інтересах стосовно Росії це виявляється найбільшою мірою. Україна, власне, все ще не готова весті класичну зовнішню політику, їй доводиться формувати свою окремішність, державну індивідуальність та самодостатність, шукати на міжнародній арені можливостей утвердження як самостійного актора. Росія і Захід за сучасних українських реалій не стільки партнери, скільки орієнтири і відображення умов цивілізаційного і геополітичного позиціювання. Але якщо стосовно Заходу на порядку денному стоїть розбудова відносин на достатньо чітко сформульованих ціннісних засадах, то і у випадку Росії йдеться про більш глибокі і багатоманітні процеси. Російський чинник усе ще суттєво впливає на становлення української державності і на сам зміст українських національних інтересів. Формуванню консенсусу щодо зовнішньополітичних пріоритетів і формуванню загальноприйнятої позиції щодо Росії заважають не тільки розбіжності у суспільних настроях мешканців різних регіонів та етнокультурних спільнот, а й інтереси окремих політичних сил. У ставленні до Росії особливо наочно виявляються особливості української еліти, певна частина якої реально не орієнтована на повноцінну українську державність.

 


1. Міждержавні відносини в громадській думці Росії та України

Відносини Росії та України характеризуються виразними й інтенсивно обговорюваними політиками, експертами, журналістами та громадянами асиметріями й незбігами: глибока залежність України від російських нафти та газу на тлі вкрай обмежених можливостей диверсифікації їхніх поставок; базування Чорноморського флоту Росії в Севастополі й виключно національне розташування Збройних сил України та їхня участь у воєнній операції НАТО в Іраку; наявність великого російськомовного сектору в українських засобах масової інформації й культурі та практично повна відсутність українського в російському інформаційному та культурному просторах; відмінності у пріоритетах й перевагах зовнішньої політики двох держав; не співвідносний статус у міжнародній політиці; «патріотичний консенсус» російського політичного класу в перше десятиріччя нового століття та його нестаток в середовищі українського політичного класу; активність російського бізнесу в економіці України й майже повна пасивність українського в російській економіці; односторонній потік «гастарбайтерів» зі східних, головним чином, областей України в Росію. Все це й багато іншого не залишає сумнівів навіть у найнекомпетентнішого спостерігача щодо того, хто тут впливовіший, хто здатен висувати вимоги, хто у кого має заручатися підтримкою, продукуючи як позірні, так і справжні уявлення про мотиви, наміри та ймовірні наслідки конкретних дій чи бездіяльності з обох сторін. Як наслідок, зміст, форма, ступінь емоціональності риторики офіційних представників влади там і тут, а також значною мірою й оцінки і судження в електронних та друкованих медіа щодо статусу Росії в Україні й України в Росії останнім часом не просто визначаються, а нав’язливо диктуються переважно саме такими розбіжностями у можливостях і ресурсах поведінки (позиції) у тих чи тих сферах, реальних перешкод чи уявних, але впливових, упереджень у налагодженні плідної та рівноправної взаємодії двох країн.

Утім,  аналіз та опис такої риторики представників влади й медіа становить окреме завдання. Мета цього матеріалу полягає в огляді наявних даних опитувань громадської думки, які б давали підставу виявити й описати масові настрої у сприйнятті міждержавних відносин, а фактично – той образ іншої держави, який можна реконструювати на цій підставі. Проте й тут стикаємося із рельєфною асиметрією. Якщо, наприклад, московський «Фонд общественное мнение», а віднедавна і його українська філія «ФОМ – Україна» вже майже десятиріччя проводить опитування в Україні[1], що використовується експертами обох країн, як це трапилося в першому номері журналу «Отечественные записки» за 2007 рік, тема якого формулювалася так: «В українських координатах»[2]; якщо «Левада – центр»[3] час від часу здійснює такий зондаж самостійно чи у співпраці із Київським міжнародним інститутом соціології[4], а події в Україні привертають увагу «Всероссийского центра изучения общественного мнения – ВЦИОМ»[5], то жодна українська опитувальна чи маркетингова компанія таких обстежень в Росії не здійснювала й не здійснює.

Деякий компаративний матеріал містять міжнародні порівняльні проекти, такі як «Євразійський монітор», інформація щодо дев’ятої хвилі якого з’явилися у другій половині 2008 року  на сайті компанії «R&B Group», що значну увагу приділяє соціально-політичним дослідженням[6], а також масив даних третьої хвилі Європейського соціального дослідження, в якій брали участь дослідницькі колективи Росії та України[7]. В Україні ставлення громадян до відносин двох країн періодично зондують Український центр економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова[8] та соціологічна служба Національного інституту стратегічних досліджень[9]. До того ж декілька запитань щодо перспектив політичного та економічного союзу Росії та України задаються у моніторинговому обстеженні населення України Інститутом соціології НАН України. Дві хвилі опитування за єдиною програмою в Росії та Україні (восени 2007 та влітку 2008 року) здійснив «Институт изучения России». Відповіді на десять запитань використовувалися для виведення чотирьох проміжних індексів (базового індексу відносин між державами, індексу динаміки відносин між державами, індексу динаміки відносин між народами, індексу загального інтересу до подій) та інтегрального «індексу добросусідства»[10]. Хоча інститут  і розташований у Києві, проте це російський проект, який створений при імпортованому з Росії часописові під назвою «Эксперт – Украина».

Отже, вже на етапі збирання даних та відомостей про взаємне сприйняття міждержавних відносин стала зрозумілою їхня якісна та кількісна обмеженість, якщо не сказати дефіцитарність. Взагалі їх так небагато, що це унеможливлює подальшу селекцію – їх доводиться залучати чи не всіх без винятку.

 

1.1. Україна в оцінках і судженнях росіян

Увага до подій в Україні серед росіян зростає тоді, коли там відбувається щось неординарне, і зменшується після нормалізації обстановки (Рис.1).

Рисунок 1

Динаміка уваги росіян до подій в Україні (%)*

 

*Джерело: «Фонд общественное мнение», опитування 13–14 вересня 2008 року.

 

Дві третини громадян Росії (68%) стежили за перипетіями виборів Президента України наприкінці 2004 року, проте восени 2008 частка тих, хто цікавиться ситуацією у сусідній державі, зменшилася до 44%. Тим не менш, майже половина опитаних постійно спостерігає за розвитком ситуації в Україні,  її внутрішньополітичними й зовнішньополітичними проблемами.

Загалом реакція офіційної влади, засобів масової інформації та громадської думки в Росії на події «помаранчевої революції» не вельми різняться, їхній спільний знаменник характеризується одним словом – несприйняття. Однак для соціальних настроїв, на відміну від перших двох різновидів реакції, маємо кількісні оцінки. Так, за даними опитування «Левада – центру» 10–14 грудня 2004 майже половина росіян (45%) вважали Росію більш демократичною, аніж Україну, 12% додержувалися протилежної думки, а 25% відносили обидві країни до розряду недемократичних. Кожний третій росіянин (34%) бачив у масових виступах українців боротьбу різних кланів за владу, 28% опитаних визнавали джерелом невдоволеності громадян корумпованість влади й численні порушення під час голосування, а 22% були впевнені у втручанні зовнішніх сил. Емоційний контекст сприйняття був також переважно негативним. Тільки у 9% громадян події навколо президентських виборів викликали захоплення та схвалення, тоді як 18% переживали подив й нерозуміння, така ж частка відчувала обурення, а 13%  – роздратування.

Симпатії росіян були на боці претендента В.Януковича: на тому, що його обрання більше відповідає інтересам Росії наполягала більшість респондентів (51%), тоді як про В.Ющенка так думали лише 10%. Не випадково в опитуванні 21 – 24 січня 2005 року 54% громадян висловлювали думку, що перемога В.Ющенка є результатом підтасовок результатів виборів (25% наполягали на визнанні цієї перемоги дійсним волевиявленням виборців), а 36%  очікували, що політика України стосовно Росії стане менш сприятливою (9% сподівалися на протилежне). Щодо впливу подій в Україні на внутрішньополітичні процеси в Росії опитані не плекали жодних ілюзій – він буде незначним. В обстеженні 18 – 21 лютого 2005 року 28% не очікували жодного впливу (37% не змогли сформулювати власну точку зору), 11% сподівалися на повторення чогось схожого, 8% – на поступову демократизація, а 16% передчували наступ реакції й періоду «закручування гайок». Проте після інавгурації В.Ющенка 9% росіян мали надію на покращання відносин України і Росії, 36% вважали, що вони погіршаться, а 35% – залишаться без змін.

За даними «Всероссийского центра изучения общественного мнения» (ВЦИОМ) 36% опитаних росіян не припускали можливості повторення «українського сценарію» в Росії. Пояснюючи, чому саме, респонденти найчастіше вибирали із запропонованого списку таківідповіді: час масових політичних акцій залишився в Росії у минулому (18%); на відміну від України, тут немає такого розколу між регіонами (17%), росіяни більш законослухняні й терплячі (17%), в Росії існує стабільніша політична система із лідером, який користується довірою населення[11].

Емоційний фон сприйняття громадянами України того, що відбувалося у листопаді та грудні 2004 року в Києві, був переважно позитивним – це задокументовано репрезентативним опитуванням дорослого населення Інституту соціології НАН України й висвітлено у брошурі[12]. Рівень очікування позитивних зрушень в економічному та соціально-політичному житті, рівень довіри до влади й соціальних інститутів країни піднявся до позначок, які не фіксувалися з моменту проголошення незалежності України. При цьому кожний третій респондент оцінював «помаранчеву революцію» як усвідомлену боротьбу народу за свої права, 12% – стихійним протестом людей (в іншому запитанні, де можна було обрати декілька відповідей для того, щоб охарактеризувати її, 42% погодилися з тим, що це був протест народу проти влади).  Проте 24% опитаних розглядали її як державний переворот за підтримки Заходу[13], що майже дорівнює частці росіян, що припускали зовнішнє втручання в українські справи, за даними «Левада – центру». Водночас питання про можливий вплив подій в Україні на Росію в цьому обстеженні не ставилося.

За останні чотири роки оцінки росіянами відносин України та Росії змінилися майже на протилежні (Рис.2).

Рисунок 2

Динаміка загальних оцінок відносин Росії та України (%)*

 

*Джерело: «Фонд общественное мнение», опитування 13–14 вересня 2008 року

 

У січні 2004 року половина респондентів (49%) називали відносини двох країн «добрими», а кожний п’ятий – «поганими» (21%). У вересні 2008 року тільки кожний одинадцятий опитаний (9%) розцінював їх як добрі, тоді як дві третини (67%) – як погані. Пік негативних оцінок припадає на березень 2006 – громадська думка росіян саме таким чином підвела підсумок першому року діяльності «помаранчевої команди» стосовно Росії. Деяке зменшення їхньої частки припадає на 2006 рік, на період прем’єрства В.Януковича, і знову зростає після дострокових виборів до парламенту й повернення Ю.Тимошенко на посаду голови уряду. За тими ж даними ФОМу до В.Януковича, на відміну від В.Ющенка та Ю.Тимошенко, росіяни ставляться скоріше позитивно (29% проти 18% тих, хто ставиться негативно).

Детальнішу характеристику оцінкам міждержавних відносин виявило опитування «Левада – центру», хоча тенденція зміни в настроях має такий самий вектор (Рис.3).

Рисунок 3

Динаміка якісних оцінок відносин Росії та України (%)*

 

*Джерело: прес-реліз «Левада – центру» від 21.08.2008

 

За другої президентської каденції Л.Кучми оцінки росіян концентрувалися переважно в позитивній частині запропонованої респондентам порядкової шкали. 51% називали відносини двох країн «дружніми і спокійними», 39% – напруженими і лише один зі ста опитаних вважав їх «ворожими». Вже у жовтні 2005 року «дружніми і спокійними» їх вважали 44%, у вересні 2007 року – 33%, а у серпні 2008 тільки 15%. У цьому ж місяці кожний десятий охарактеризував їх як «ворожі», тобто за сім років частка тих, хто так вважає, зросла в десять разів.

У серпневому обстеженні «Фонда общественное мнение» ставилося відкрите запитання щодо причин погіршення відносин між двома країнами (тобто респонденти повинні були самі сформулювати їх), а також проводилися фокусовані інтерв’ю на цю ж тематику. Найчастіше росіяни говорили про підпорядкування української політики політиці США, намагання якнайскоріше приєднатися до НАТО, про підтримку Грузії у недавньому конфлікті у Південній Осетії, про недружнє ставлення керівництва України до Росії, нерозв’язаність проблем плати за газ та базування Чорноморського флоту у Севастополі[14].

Улітку 2008 року – відразу після грузино-російського конфлікту – 38%, опитаних «Левада – центром», громадян визнавали, що зовнішня політика України становить загрозу національним інтересам Росії, а 45% не заперечували факту втручання України у внутрішні справи Росії. Справа тут не у неможливості точно встановити межу, до якої простягаються «національні інтереси» або  «внутрішні справи» тієї чи іншої країни. Йдеться про те, що все більша частина російського суспільства за певних обставин з легкістю сприймає Україну в образі якщо і не ворога, то неприємного недоброзичливця. Вони ще не становлять більшості, адже майже половина росіян (48%) заперечує загрозу національним інтересам Росії з боку України, а 41% підтримало тезу про невтручання її у внутрішні справи Росії. Проте тенденція досить виразна.

При цьому громадяни, коли їх запитують про особисті відчуття, оцінюють українців позитивно (31%), або ж нейтрально (56%) і тільки 11% негативно, недвозначно демонструючи власну розбірливість у ставленні до держави та її громадян[15]. Взагалі уявлення про етнічну та «історичну» близькість росіян та українців домінує в російському суспільстві, хоча з часом і слабшає. Так, у 1997 році 56% опитаних вважало росіян та українців «одним народом», а у 2007 році 49% (думки, що це «два народи», додержувалися 37% у 1997 році й 46% через десять років по тому)[16]. Закордоном Україну признавали 31% у 2001 році і 35% у 2007 році, тоді як не признавали 65% та 62%, відповідно[17].

Нестабільність українського політичного порядку, періодичні його збурення формують у масовій свідомості негативні уявлення про те, що відбувається в Україні. Хоча за даними «Левада – центру» тільки 23% опитаних навесні 2007 року – в період розпуску Верховної Ради і призначення дострокових парламентських виборів – приписували російським засобам масової комунікації об’єктивність у висвітленні цих подій, однак 38% рішуче ототожнювали цю ситуацію з хаосом, а 27% розцінювали її як свідчення незрілості української демократії[18]. Коли в цей же період «Всероссийский центр изучения общественного мнения» пропонував вибирати між «демократією по-українськи» та «демократією по-російськи», 42% віддавали перевагу «своїй» демократії, лише 2% схилялися до думки, що Росії тут є чому повчитися в України, а 35% зачисляли обидві країни до розряду недемократичних[19].

Наявні матеріали, а скоріше фрагменти матеріалів, припускають умоглядну реконструкцію і все ж таки дозволяють говорити про те, що в громадській думці Росії одночасно присутні принаймні три образи України. По-перше, домінуючий, переважно негативний, носієм якого є  – за дуже умовної оцінки – 35-50 відсотків населення. По-друге, позитивно-нейтральний з часткою носіїв у 25-30 відсотків. По-третє, критичний щодо функціонування демократії та основних соціальних інститутів в обох країнах – 15-25 відсотків. Не стільки недоступність масивів даних, скільки відсутність монографічних обстежень унеможливлюють винесення коректніших оцінок та вияснення, які саме прошарки та категорії населення є носієм тих чи тих образів, або ж серед яких прошарків вони найпоширеніші.

Утім,  для реконструкції явно неповного й часто довільного, насамперед домінуючого  переважно негативного образу України в уявленнях росіян, наведені вище соціологічні напівфабрикати стають у нагоді. Такий образ складається з низки оціночних  суджень і констатацій:

·       за останні чотири роки взаємні відносини Росії та України охолоджуються досить стрімкими темпами і дедалі більше росіян розцінюють зовнішню політику України як ворожу щодо національних інтересів Росії;

·       після 2004 року в Україні прийшла до влади неоднорідна за інтересами і устремліннями політична еліта, всередині якої точиться перманентна боротьба за владу. Проте притаманна їм спільна риса досить виразна: вони відкриті для впливів з боку насамперед США й обрали курс на дистанціювання від Росії;

·       таке дистанціювання, на думку громадян, проявляється у поступовому витісненні всього російського з України, а також у тій ворожості, яку відчувають росіяни в Україні: за даними «Левада – центру» росіянам дискомфортніше в цьому плані в Україні, аніж у США чи Німеччині[20].

·       до складу України нині входять території, юрисдикція над якими не має під собою достатніх підстав. За даними «Левада – центру» 31% росіян бажають повернення Криму Російській Федерації[21], а за даними «Всероссийского центра изучения общественного мнения»  68% росіян згодні із твердженням, що Севастополь має належати Росії[22];

·       політичне життя в Україні в оптиці цього образу росіяни бачать й схильні описувати в термінах хаосу і дезорганізації, віддаючи перевагу стабільній демократії й згуртованості навколо національного лідера в Росії;

·        в українському суспільстві наявний розкол між правлячими політичними угрупованнями та основною масою населення, а зовнішньополітичний курс країни суперечить настроям і бажанням більшості громадян;

·       Україна хоча й окрема держава, проте все ще не закордон, це все ще «один народ», а до українців слід ставитися позитивно чи нейтрально.

 

1.2. Росія в оцінках і судженнях українців

Загальновизнаним є факт існування в Україні двох великих категорій громадян, одна з яких налаштована проросійськи, а друга – антиросійськи. Кожна з них має свій образ Росії, міждержавних відносин, що існують на цей момент, та бажаних перспектив їхнього розвитку. Соціологічні дані, що їх мають у своєму розпорядженні як державні, так і не державні дослідницькі та маркетингові структури, ілюструють і уточнюють ці два найпоширеніші образи. Проте вони дещо менш численні і не такі деталізовані  порівняно з російськими матеріалами про настрої росіян щодо України.

Відсутні, зокрема, дані, які дали б змогу скласти уявлення про динаміку уваги українців до подій в Росії. Від «Института изучения России» маємо інформацію щодо двох останніх років: у 2008 році «дуже інтересуються» подіями в Росії 15% опитаних, а «взагалі інтересуються» 35% (не цікавляться – 18%)[23]. Тобто половина громадян України  уважно і менш уважно слідкують за суспільно політичними, культурними та економічними подіями розташованої північніше держави. І це принаймні не менше, ніж частка росіян, які звертають увагу на те, що відбувається в Україні. Щодо цього маємо і деякі посередні підтверджуючі дані з обстеження Інституту соціології НАН України, в якому з 2002 року фіксується частка тих, хто в останні 7 днів читав російські газети і, зрозуміло, дізнавався про події та факти політичного та соціально-економічного життя сусідньої країни. Ця частка залишається стабільною і становить 31-32% населення України[24]. Отже, є підстави стверджувати, що від третини до половини українців тримають факти та явища суспільно-політичного й культурного порядків Росії в полі своєї уваги.

І тому вони мають уявлення про розвиток міждержавних відносин. В опитуванні «Института изучения России» частка тих українців, хто думає, що ці відносини погіршилися,  зросла між осінню 2007  року і літом 2008-го з 41% до 61% (Табл. 1).

Таблиця 1

Динаміка оцінки українцями відносин між Росією та Україною (%)*

 

2007,

листопад

2008,

липень

Значно покращились

1

1

Покращились

7

5

Не змінились

38

28

Погіршились

37

51

Значно погіршились

4

9

Важко сказати

13

6

*Джерело: Прес-реліз від 27 серпня 2008 року.

 

Цю тенденцію в настроях Центр Разумкова реєструє з 2004 року. Згідно з цими даними в поточному десятилітті громадяни відчувають й усвідомлюють неоднозначність і складність політичних, господарських і дипломатичних стосунків між двома країнами. Так, у червні 2003 року 59% українців говорили про відносини Росії та України як про «нестабільні» та «погані». В квітні 2005 року таку думку висловлювали 64%, а в опитуванні у травні 2006 року для спеціального випуску журналу «Національна безпека і оборона», присвяченого російсько-українським відносинам, таких було вже 93%, а частка тих, хто розцінював ці відносини як «погані», зросла  порівняно з квітнем 2005 року майже в п’ять разів – з 8% до 38%. Основні ж причини у всіх на виду та на слуху – орієнтація на вступ до НАТО, дружні стосунки із США, базування Чорноморського флоту  в Криму, постачання енергоносіїв з Росії, зберігання газу, його оплата та відбір із газосховищ[25].

Крім того, більшість українців (52%) бачить Росію як державу, що прагне домінувати на пострадянському політичному й економічному просторі, а кожний третій (30%) вважає, що у своїй зовнішньополітичній стратегії вона додержується принципів рівноправності та поваги[26]. Тим не менш, три чверті українців (72%) у жовтні 2006 року негативно відповідали на запитання про те, чи існує загроза для України з боку Росії (факт такої загрози підтвердили 18% опитаних)[27]. І, незважаючи на погіршення міждержавних відносин, найбільша частка українців усе ще вважає саме Росію пріоритетним напрямом зовнішньополітичної діяльності й комунікації. В квітні 2008 року Центр Разумкова оприлюднив динаміку відповідей респондентів на запитання щодо пріоритетів.  На рис. 4 наведені  відповідні криві. Дві п’ятих опитаних  впродовж останніх чотирьох років додержується думки, що орієнтиром має бути Росія, а кожний третій віддав перевагу країнам ЄС (10% зазвичай не визначаються, і на США, країни СНД та інші країни загалом припадає 20-25% відповідей)[28].

Рисунок 4

Який напрям зовнішньополітичної діяльності має бути пріоритетним (%)

 

Оцінка якості міждержавних відносин українцями відрізняється від оцінок росіян більшим акцентуванням позитивних оцінок. Відповідні дані наводить «Институт изучения России», які й використаємо для ілюстрації з одним застереженням. Оскільки опитування проводилося в обох країнах, а шкала відрізнялася від тієї, що застосовує «Левада – центр», то наводимо лише дані по Україні за липень 2008 року (у 2007 році використовувалася інша шкала, так що динаміку за цим показником виявити складно). На Рис. 5 представлені відповідні дані [29].

 

 

Рисунок 5

 

 

Якісні оцінки міждержавних відносин українцями (%)*

 

*Без тих, хто не визначився – 6%

 

42% опитаних назвали відносини «прохолодними, неприязними, ворожими», 23% – «дружніми, братніми», а 12% партнерськими. В Росії ж, за інформацією «Левада – центру», «дружніми» ці відносини називають 3% опитаних, а 82% – «напруженими, ворожими». В особистісному ставленні українців до Росії та росіян до України також спостерігаються глибокі відмінності. Їх ілюструють відповіді на три запитання в одночасному опитуванні «Левада – центру» та Київського міжнародного інституту соціології у квітні та вересні 2008 року[30].

Таблиця 2

(запитання КМІС): Як Ви загалом зараз ставитеся до Росії?*

(запитання Левада-центру): Як Ви в цілому ставитеся зараз до України?*

 

Варіанти відповідей

Ставлення в Україні до Росії,

квітень 2008 (%)

Ставлення в Україні до Росії, вересень 2008 (%)

Ставлення в Росії до України, березень

2008 (%)

Ставлення в Росії до України, вересень 2008 (%)

добре

88

88

55

37

погано

7

9

33

53

ВАЖКО СКАЗАТИ

5

3

12

10

*Об’єднані позиції «дуже добре» і «добре», «погані» і «дуже погані»

 

Дев’ять з десяти респондентів в Україні добре і дуже добре ставляться  до Росії, тоді як в Росії так ставляться до України два із п’ятьох опитаних. Після конфлікту в Південній Осетії до 20% громадян змінили своє ставлення до України з позитивного на негативне. В Україні ж нічого подібного не відбулося, громадська думка тут виявилася більш стабільною, ригіднішою до ситуативних обставин та обстановки. У серпневому опитуванні Центру Разумкова 50% громадян України визнали застосування військової сили неправомірним (24% – правомірним). Водночас 29%  вважають Грузію агресором у цьому конфлікті, 25% Росію, а 20% вибрали варіант, в якому обидві сторони визнаються однаково винними[31]. В опитуванні «R&B Group» абсолютні цифри дещо інші, однак тенденція схожа: більше українців схильні вважати Грузію (37%) винною у початку конфлікту, аніж Росію (30%)[32].

Інакше кажучи, громадяни Росії чутливіші до політичної кон’юнктури у своїх настроях і оцінках. Вони позитивно реагують на присутність у виконавчій владі проросійськи орієнтованих політиків, українці ж тільки дещо наполегливіше говорять про пріоритетність Росії у зовнішній політиці під час, наприклад, загострення ситуації із енергоносіями, як це відбувалося на початку 2006 року (Рис.4). Тим не менш, асиметрія у доброзичливості настільки відчутна, що вона не пояснюється виключно впливом поточних політичних подій. Тут у дію вступають соціально-культурні чинники, зміст та характер яких має прояснюватися комплексними суспільствознавчими дослідженнями.

Інформація, що отримана «ФОМ – Украина», підтверджує констатацію про стабільність ставлення українців до Росії (Рис.6)[33].

Рисунок 6

Динаміка ставлення українців до Росії (%)

 

 

Два останні роки частка тих, хто позитивно ставиться до Росії, залишалася стабільною і в межах похибки вибірки коливалася навколо 70% опитаних. І хоча ці дані не такі вражаючі, як дані «Левада – центру» та КМІСу (відмінність зумовлена різною розмірністю  шкал, що використовують ці дві організації та ФОМ: у них п’ятибальна, а у ФОМу – трибальна). Тим не менш переважна більшість населення дружньо налаштована до Росії. Після серпня цього року перерозподіл в оцінках населення України відбувся між «дуже добре» і «добре». Дані ФОМу дійсно свідчать про зменшення інтенсивності позитивного ставлення до Росії, проте не йдеться про радикальні зсуви у настроях громадян. До того ж українці вище оцінюють діяльність президента Росії, ніж Президента України: у 2006 році, відповідно, у 6,3 та 3,8 балів за десятибальною шкалою[34], а у 2008 році 7,3 та 3,8 балів відповідно.

Таким чином, українці не менш уважно придивляються до подій в Росії, аніж росіяни до подій в Україні, вони ставляться до Росії прихильніше, ніж росіяни до України, а їхні настрої в цьому плані більш стабільні. Якщо росіяни відчувають і досить масово висловлюють побоювання у зв’язку зі зростанням загрози з боку України в разі її приєднання до НАТО, то в Україні носієм уявлень про Росію як агресивного, недоброзичливого сусіда, джерела потенціальних і реальних загроз, є 20-25% відсотків населення. Населення обох країн усвідомлює погіршення міждержавних відносин і досить однозначно – разом і в унісон із засобами масової комунікації та представниками офіційної влади – вказує на причини такого стану речей. При цьому оцінки міждержавних відносин відрізняються від оцінок особистого ставлення до сусідньої країни: останні помітно позитивніші.

Проте для змістовнішої та конкретнішої характеристики негативного образу, а також нейтрально-доброзичливого та позитивно-доброзичливого образів Росії в громадській думці України відсутні необхідні інформаційні ресурси. Досить очевидно, що ці образи нерівномірно локалізовані в географічному просторі України (в Росії домінуючий, переважно негативний образ України, досить рівномірно розподілений між різними соціально-демографічними категоріями та типами поселень; у Москві та селах він, за даними ФОМу, менш поширений). І це практично все, що про них можна на цьому етапі сказати конкретного.

Оцінюючи зміст та якість соціологічних даних, можна дійти наступних висновків. Наявний у друкованих виданнях та на сайтах відповідних організацій матеріал щодо сприйняття міждержавних відносин, ставлення населення Росії та України до конкретних проблем та перспектив розвитку взаємних політичних, культурних та інформаційних відносин має несистематичний та фрагментарний характер. З огляду на це було б доцільно розробити та реалізувати цільовий проект обстеження громадської думки населення обох країн, який можна було б періодично повторювати для накопичення динамічних рядів даних. Такий проект мав би передбачати виявлення оцінок і суджень громадян як зі спірних проблем  взаємних відносин (їхній перелік доволі усталений), так і значне розширення показників для порівняння, які б охоплювали сфери інституціонального устрою суспільства в плані забезпечення прав і свобод людини, якості життя, політичного розвитку, соціальної нерівності, інтерпретації історії, окремих особистостей та подій.

 

 

2. Політичні чинники формування політики України щодо Росії

З перших років після розпаду СРСР в Україні офіційно приділялося особливо багато уваги досягненню незалежності від Росії. Проте при цьому головні зусилля направлялися в суто формальне русло: набуття атрибутики, державності та укладення міжнародних домовленостей. Усе це, безумовно, необхідно й дуже важливо, проте не тільки не достатньо, а й не торкається принципової основи проблем, які намагалися розв’язувати.

Табл. 1. Охарактеризуйте якісний стан нинішніх відносин України з Росією[35] (% по роках)

 

2004

2005

2006

2007

Асиметричне партнерство

47

42,2

51,0

63,8

Напруга

2

45,7

47,0

44,7

Сателітна залежність

34

33,6

25,5

31,9

Клієнт-патрональні відносини

23

11,7

23,4

Стагнація

2

29,3

5,9

19,1

Ворожнеча

2

5,2

9,8

10,6

Взаємозалежність

12

25,0

17,6

8,5

Зближення

49

6,9

23,5

6,4

Дистанціювання

5

50,0

5,9

6,4

Збереження статус-кво

10

12,1

3,9

6,4

Інтеграція

15

4,3

0

4,2

Конкуренція, суперництво

7

38,8

15,7

4,2

Рівноправне партнерство

13

5,2

0

2,1

Нерівність, зумовлена відмінністю потенціалів двох країн, збільшується через відносну слабкість і залежність української правлячої еліти. Це становище закріпилося при правлінні Леоніда Кучми й знайшло конкретне вираження в ділових, у тому числі й тіньових зв’язках вагомої частини нового великого бізнесу, у ментальності чиновників, які забезпечують співробітництво. У країні затвердилася політична та економічна практика, що дедалі більше скорочувала можливості реалізації європейської альтернативи та зміцнювала формальні та, особливо, неформальні зв’язки з Росією.

Українсько-російські відносини є переважно міжвладними й відбивають, здебільшого, інтереси та взаємовідносини правлячої еліти. Концентрація величезних ресурсів (економічних, владних, інформаційних) у руках окремих кланових промислово-фінансових угруповань визначає ще одну групу ключових гравців. З урахуванням особливого статусу та особливостей формування влади, поширеності тіньової політики, так само, як і тіньової економіки, ці відносини стають ще суперечливішими. Аналіз їх публічної складової, звичайно, зберігає своє значення, дозволяє оцінювати розвиток договірно-правової бази, офіційні інтерпретації позицій і намірів сторін та проблем, що існують. Проте при цьому доводиться виходити з того, що договорів та угод погано дотримуються або ж вони взагалі не працюють, самі двосторонні відносини надто мало залежать від міжнародно-правових норм і загальноприйнятої міжнародної практики. Найважливіші рішення не стають предметом громадського обговорення і виробляються кулуарно, найбільш значущі процеси маскуються. В Україні це є джерелом недовіри як до дій влади, так і до політики партнера.

Українсько-російські відносини сьогодні перебувають у стані поглибленої кризи. Вона має дипломатичний, загальнополітичний, торговельно-економічний виміри. Але, крім того, існують глибші проблеми, які стосуються самоідентифікації двох країн та суспільств, становлення двох держав, тобто соціальної та загальногуманітарної складової їх розвитку та взаємин. Саме це робить їх маловпорядкованими, погано керованими і важко прогнозованими. Так само очевидно, що вони не можуть розглядатися як складова сучасних міжнародних відносин, нехай навіть специфічна. Фактично вони всі ще залишаються лише поверхово досліджуваними й такими, що не досить адекватно сприймаються значною частиною політичної еліти та більшістю громадян. Їхня загальна еволюція, незалежно від офіційних домовленостей урядів, значною мірою визначається суспільно-політичними процесами, ритмом і логікою відтворення влади в Києві та Москві.

Російський вплив в Україні сьогодні ґрунтується вже не стільки на історичній, культурній, мовній і ментально-психологічній близькості, про яку так багато говорять, скільки на пов’язаності інтересів політичної та владної бізнес-еліти, що переважно знаходиться поза увагою політиків – практиків. Цей вплив в основному й формує двосторонні відносини, які, таким чином, вбирають у себе багато родових ознак і образ дій цих привілейованих прошарків. Таким чином, чинник Росії для України, надзвичайно значимий через об’єктивні причини, ще більше посилюється штучно. Він не обмежується інтересами та діями самої Росії, а доповнюється «прикладом Росії», використанням її як опори правлячою елітою й «ілюзією Росії» як останньою надією знайти просте та швидке розв’язання повсякденних проблем.

Водночас, російський чинник є дуже помітним у внутрішніх процесах в Україні.  Країна успадкувала чимало складних проблем, які утруднюють досягнення внутрішньої консолідованості. Переважно це соціокультурні та етнонаціональні проблеми, що склалися історично. Вони щільно пов’язані з формуванням території країни та її тривалим перебуванням у складі державних утворень імперського типу. Такі проблеми можуть і мають бути вирішені внаслідок  природного самостійного розвитку. Водночас, такий розвиток, який забезпечує органічну цілісність держави, не є просто справою часу. Він стає можливим за умови національно-політичного самовизначення громадян, поєднання зусиль еліти та устремлінь мас. Самоідентифікація українських громадян, їх ціннісні уподобання значною мірою відрізняють їх від більшості європейців, адже мають, по-перше перехідний характер, по-друге, – не позначені виразним напрямом еволюції (як, наприклад, у деяких балканських країнах, де так само існує проблема незавершеності національної самоідентифікації).

Політична еліта та політичні лідери мали свою логіку самоідентифікації та вибору стратегії. Характерно, що вищим державним керівникам України доводилося діяти на двох фронтах, адже, крім конкурентів, серед національної політичної еліти, владу доводилося захищати і від надмірних зовнішніх впливів. Леонід Кравчук був ініціатором зближення України з Заходом, а Леонід Кучма, попри інакший зміст своєї виборчої програми, продовжив цей курс, який виокремив країни ці серед інших пострадянських держав. Як кандидат на посаду Президента у 1994 р. Кучма декларував: «пріоритетним вважаю відновлення взаємовигідних господарських зв’язків  з Росією та країнами колишнього СРСР, водночас із подальшим налагодженням таких зв’язків із країнами Західної Європи та США». Реальний курс чинного президента був більш збалансованим і засвідчив спадкоємність зовнішньої політики відносно попереднього періоду.

У політико-дипломатичній діяльності поступово в цілому склалася двовекторність. Активність на західному напрямі стала причиною звинувачень Кучми у відході від передвиборчих обіцянок, в ухилі в бік Заходу. У виборчій програмі 1999 р. він запропонував цілком збалансований підхід: «Позаблоковість і стабільне партнерство з усіма демократичними країнами світу; активна участь у побудові ефективної системи європейської безпеки; гармонізація національного законодавства відповідно до світових і європейських стандартів; стратегічне партнерство з Росією та іншими державами; активна робота зі збереження старих і завоювання нових ринків українських товарів; реалізація переваг географічного положення України; гарантії захисту громадян України за кордоном; розвиток господарських міжрегіональних зв’язків; спрощення режимів перетинання кордонів; зміцнення зв’язків зі світовим українством»[36]. Така позиція давала виразну перевагу перед єдиним серйозним опонентом – проросійським, а фактично ізольованим від міжнародної спільноти лідером комуністів. Відчуваючи себе безумовним фаворитом, Леонід Кучма вже не вдавався до протиставлення своєї позиції програмним положенням конкурентів. Найбільш популярний з них – Петро Симоненко критикував  Президента Л.Кучму за те, що «зовнішня політика дедалі більше підпорядковується диктату Заходу, втягуванню в орбіту блоку НАТО». Він декларував необхідність збереження позаблоковості, але при цьому й намір діяти «в напрямі створення Союзу суверенних держав братніх народів»[37].

Серед фахівців та політиків-практиків є поширеною думка про довільне застосування Леонідом Кучмою міжнародної проблематики заради підвищення електоральної підтримки. Він дійсно використав проросійські настрої мешканців українського Сходу у 1994 р. і переміг Леоніда Кравчука, який вважався  прозахідним політиком. Так само, в 1999 р. вже Леонід Кучма на фоні Петра Симоненка здавався патріотом, готовим вести країну до європейської спільноти. Але ані правових, ані політичних механізмів, які б орієнтували на реальне дотримання програми в практичній діяльності, не існувало. Це безпосередньо стосується Леоніда Кучми, який протягом більш ніж десять років користувався найширшими можливостями для реалізації власного бачення національних інтересів України. Він відіграв провідну роль у формуванні партнерського потенціалу і міжнародного іміджу держави. Його особисті якості та особливості оточення визначили загальну спрямованість дій влади щодо моделювання державності та її геополітичної орієнтації. Період президентства Леоніда Кучми розпочався тоді, коли питання утвердження України  як  міжнародного актора вже були вирішені. Водночас, державна стратегія все ще залишалася невизначеною. Існували можливості виходу з євразійської ізольованості і прискореної модернізації країни. Натомість, головною рисою тривалого кучмівського періоду стало саме збереження стратегічної невизначеності та перманентне маневрування між головними міжнародними партнерами.

Однак Леонід Кучма і без всього того серед керівників європейських держав був «іншим», адже не відповідав тим ментальним, культурним і моральним характеристикам, які є нормою для лідерів країн демократичної спільноти. Він не тільки неодмінно програвав порівняно з тими, з ким вів переговори, але й внаслідок низьких особистих можливостей завдавав шкоди партнерському потенціалу держави, псував її імідж. Зрозуміло, що ці обставини не створювали незручностей, проте так само призводили до втрат у спілкуванні з лідерами пострадянських держав. Зокрема, його особиста нездатність відчувати себе на рівних з Єльциним та Путіним стала одним з основних чинників, які закріпили за Україною статус молодшої сестри Росії.

За президентства Леоніда Кравчука, коли доводилося закладати підвалини державності і адаптуватися до геополітичних змін, компромісність зовнішньополітичного курсу була значною мірою обґрунтованою. На користь цього свідчить ще й такий аргумент: головна вада державності – залежність від Росії, не видавалася надто небезпечною, адже внутрішні процеси в ній дозволяли сподіватися на становлення толерантних стосунків. Але вже всередині 90-х років ситуація і в Україні, і навколо неї вимагала від керівників держави ухвалення стратегічних рішень заради забезпечення дійсної самодостатності та самостійності країни. Але на цьому етапі незбіг національних інтересів та інтересів владної верхівки стають дедалі серйознішими. Леонід Кучма та його оточення мали мотивацію до захисту суверенітету держави тільки тою мірою, якою це забезпечувало їхнє владарювання. Звідси певний баланс поступок та протидій у стосунках з стратегічними партнерами і повна відмова від дійсно амбітної стратегії, яка необхідна для повномасштабного використання ресурсів міжнародної співпраці.

Стиль правління та конкретна політика Президента Кучми мала своїм результатом послаблення позицій держави в системі і європейських, і євразійських відносин. На останньому етапі його правління ефективність маневрування між Росією та Заходом була остаточно втрачена, а його дії значною мірою перекреслювали багаторічні зусилля у проведенні двовекторного курсу.

Передвиборча президентська програма Віктора Ющенка у зовнішньополітичній частині була надзвичайно поміркованою. Він обіцяв зробити зовнішню політику України «чесною, прозорою і послідовною, економічно вигідною», заявляв, що «головне для нас – це обсяги залучених в Україну інвестицій, просування вітчизняних товарів на міжнародні ринки, захист прав громадян України за кордоном. Відносини з Росією будуть взаємовигідними, дружніми і стабільними. Наші партнери, як на Сході, так і на Заході побачать іншу Україну – міцну, надійну, яка дотримується зобов’язань і водночас здатна захистити свої національні інтереси»[38]. Віктор Янукович так само запропонував у своїй передвиборчій програмі загалом нейтральний і спокійний підхід до питань зовнішньої політики. Він обіцяв  адаптацію національного законодавства до усталених європейських правових стандартів, відродження  патріотизму, декларував, що «зовнішня політика, участь України у світових та регіональних інтеграційних процесах, євроінтеграційний поступ, співробітництво з Російською Федерацією та іншими державами, які є нашими традиційними партнерами, будуть поглиблені, підпорядковані національним інтересам, зміцненню нашої держави»[39]. Гострота протистояння, суттєві відмінності пріоритетів не знайшли відображення в офіційних програмах, але повною мірою відбилися в контрагітаційній стратегії. Віктор Янукович доклав чимало зусиль, аби не виглядати наступником Леоніда Кучми, але суперники наполегливо прив’язували його до минулого. Віктор Ющенко не пропонував революційних змін, але опоненти лякали електорат саме тим, що він є носієм нестабільності. Обидва пропонували засади курсу, який міг би бути підтриманий громадянами у всіх регіонах країни, але стали певною мірою співучасниками і символами розколу країни.

Принципово важливим є те, що Віктор Ющенко репрезентував якісно інше бачення національних інтересів і демонструє реальну налаштованість на їх захист. Проголошення необхідності зміни парадигми національного розвитку, формулювання ідеї відродження, побудови української України стало викликом для потужних політичних сил, які пристосувалися до посткомуністичних євразійських реалій. Як наслідок – відбулося загострення чисельних внутрішніх проблем, які загрожують підвищенням вразливості держави щодо зовнішніх впливів і суперечок щодо зовнішньополітичних пріоритетів. Нарешті – суттєвим чином змінилося ставлення до України, її проблеми та її можливості стали набагато більш зрозумілими, об’єктивне стало легше відокремити від суб’єктивного, а прагматичне ставлення до неї з боку основних партнерів почало набувати безальтернативності й усталеності.

«Взаємовигідний збалансований розвиток усього спектра відносин з Росією», – так сформульований ще один пріоритет зовнішньої політики держави. Наголошується, що «ми маємо забезпечити позитивні зрушення в системі українсько-російських відносин з урахуванням активізації проголошеного нашою державою курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію. Тому завдання нового етапу розвитку відносин України з Росією значно складніші й масштабніші ніж ті, що вирішувалися попередніми роками». Також зазначено, що «демократичні перетворення в Україні позначаються на двосторонніх відносинах з Росією. Вони створюють основу для розвитку рівноправного партнерства між нашими країнами»[40]. У Зверненні до Верховної Ради питання взаємин з РФ не розкривається. Загальне бачення ролі відносин з Росією визначається таким чином: «На двосторонньому і багатосторонньому рівнях Україна і в подальшому буде використовувати потенціал стратегічного партнерства з Росією і підтримувати добрі, взаємовигідні відносини з іншими країнами-сусідами, бути присутньою там, де є наші політичні, економічні чи гуманітарні інтереси. Україна бере активну участь у підготовці міжнародно-правових документів, що формують правову базу ЄЕП, керуючись принципом різнорівневої та різношвидкісної інтеграції з урахуванням норм та стандартів СОТ та ЄС»[41].

 


3. Позиції провідних політичних сил щодо розвитку відносин

з Російською Федерацією

Основний вплив на формування державного курсу мають п’ять партій та блоків, що були постійно присутні у Верховній Раді України в останній період. Серед аутсайдерів є партії, що відіграють роль індикаторів популярності окремих ідеологій та стратегій. У період між виборами 2002 і 2006 рр. припинили своє існування чи відійшли від великої політики чимало технологічних партійних проектів, які не презентували реальної політичної ідеології. Позачергові парламентські вибори вересня 2007 р. продовжили цей процес і, крім того, радикально знизили рівень підтримки партій-аутсайдерів. Водночас і ідеологічні партії не покращили свої позиції і не розширили свою присутність. Ліворадикальні партії ПСПУ і Компартія втратили не тільки левову частку свого впливу, а й свою особливу роль у суспільно-політичних процесах. Геополітична частина їх програм завжди слугувала основою для взаєморозуміння з кланово-олігархічними угрупованнями, зі старим режимом. Вони завжди залишалися цілком ізольованими на міжнародній арені. Під час «помаранчевої революції» переважна частина їх прихильників перейшла у синьо-білий табір і не повернулася під час партійних змагань у березні 2006 р. Вибори 2006 р. підтвердили, що суто технологічні проросійські партії не мають електорального потенціалу. Виборчий блок політичних партій «За Союз» був двадцять другим з 0,2%, Політична партія України «Партія політики Путіна» – двадцять сьома з 0,12% голосів виборців[42]. Показовим є фіаско виборчого проекту «Опозиційний блок Не Так!»; великі ресурси і зусилля Соціал-демократичної партії (об’єднаної) спрямовані значною мірою на агітацію проти НАТО і за орієнтацію на Росію, не врятували одну з найбільш впливових ще нещодавно політичних сил.

Вибори 2007 р. ще переконливіше продемонстрували, що радикальні підходи до геополітичного самовизначення країни не знаходять суспільної підтримки. Суттєво зменшилася частка штучних учасників виборчого процесу, ще більше знизилося використання ними геополітичної проблематики. Ця тенденція відбивається й на тому, як позиціонуються ті, хто орієнтується на компроміс. У програмі Народного блоку Литвина, політичному проекті, який об’єднав багатьох, переважно поміркованих та гнучких представників старого режиму і який намагався позиціонуватися як центристська «третя сила», у 2006 р. присутні такі ключові слова, як «особливі стосунки з Росією» та «зміцнення слов’янської солідарності»[43]. За рік  програма виборчого блоку політичних партій «Блок Литвина» передбачала тільки «здійснення зовнішньої політики виключно на основі національних інтересів та активного нейтралітету», вирішення питання вступу України до міжнародних організацій «лише за результатами всеукраїнських референдумів»[44]. Така позиція практично не дає ідей для вироблення раціональної зовнішньополітичної стратегії і підтверджує той факт, що малі політичні гравці з об’єктивних причин не орієнтуються на детальну розробку курсу, який би міг бути впроваджений у практиці правління.

Блок Наталії Вітренко «Народна опозиція», який мав підтримку 2,93% виборців, продовжував лінію минулих років ортодоксально лівої ПСПУ і декларував такі знакові цілі, як «Союз з Росією і Білоруссю», «захист східнослов’янської цивілізації і канонічного православ’я»[45]. Ця політична сила і раніше не була здатна претендувати на самостійну роль, проте її завдана активність в окремих зовнішньополітичних питаннях заслуговує на увагу. Після завершення кучмівського періоду і реструктуризації політичних сил вона перетворилася на інструмент російської політики. Фінансова, організаційна та інформаційна допомога Москви остаточно перетворила цю партію на неукраїнський політичний проект. Передвиборча програма ПСПУ 2007 р. ще більш виразно спрямована проти становлення самодостатньої суверенної української держави. Характерно, що серед трьох гасел, що становлять назву програми, два стосуються геополітичного вибору: «Міждержавний Союз Україна – Білорусь – Росія. Не допустити НАТОвської окупації!». В програмі стверджується, що 17 років незалежності відбувалося «руйнування братньої єдності України, Білорусі, Росії», що «Помаранчеві на чолі із Президентом Ющенко, продовжуючи рухівський курс реформ і русофобську політику, проти волі нашого народу втягують Україну до НАТО, ВТО, Євросоюзу. Це шлях зради національних інтересів…»[46]. У позитивній частині програми стверджується, що потенціал України «можна використати тільки в умовах її входження до Єдиного економічного простору з Росією, Білоруссю та Казахстаном. …Вищим ступенем інтеграції наших країн є створення нового міждержавного союзу Україна – Білорусь – Росія». В уявлені ПСПУ має бути створений союзний бюджет, система колективної безпеки, яка «стане надійним гарантом суверенітету наших країн. Її важливим елементом буде базування Чорноморського флоту РФ в Криму. …Ми захищаємо східнослов’янську цивілізацію і канонічне Православ’я»[47]. Зафіксоване на дострокових виборах потрійне зниження рівня її популярності свідчить про кризу цього політичного проекту.

Одним з головних завдань в Програмі Комуністичної партії України визначено «відродження на новій основі союзу рівноправних братніх народів як добровільного об’єднання суверенних соціалістичних держав, входження до якого відповідає найвищим інтересам народу України»[48]. КПУ послідовно дотримується антизахідної і проросійської політики, хоча, на фоні ПСПУ, демонструє деяку стриманість. Скажімо, її лідер у свої президентській передвиборчій програмі 1999 р., крім фірмових гасел «Україна залишиться позаблоковою миролюбною державою, не буде членом НАТО, буде підтримувати і розвивати європейські і світові ініціативи, спрямовані на недопущення формування однополюсного світу, … створення Союзу суверенних держав братніх народів, динамічний розвиток відносин із Росією, Білоруссю, визнання їх стратегічними союзниками, створення єдиного економічного простору», він висловив прагнення «до вступу в усі світові й європейські об’єднання, якщо це сприятиме підвищенню авторитету держави, зміцненню її економічного потенціалу»[49]. Вже у 2004 р. в подібній програмі він закликав встановити  державну монополію на зовнішню торгівлю, «нейтралітет України із захистом своїх зовнішніх інтересів, співробітництво з міжнародними союзами і об’єднаннями держав з метою розвитку взаємовигідних відносин; налагодження довгострокових торговельних зв’язків з Росією, Білоруссю, Молдовою та іншими країнами СНД, забезпеченні повномасштабного функціонування угод в рамках Єдиного економічного простору, подальше поглиблення взаємовигідної інтеграції; збереження позаблокового статусу України, неприпустимість вступу її до НАТО»[50].

Саме зовнішньополітичні гасла КПУ реально зближують її з Партією регіонів. Власні ресурси впливу на зовнішню політику України та розгортання власної міжнародної активності у комуністів практично відсутні. Їх участь в Союзі комуністичних партій пострадянських країн (СКП-КПСС) безумовно підтверджують та дещо деталізують їх геостратегічні погляди протидія імперіалізму, боротьба з антикомунізмом, сподівання на відновлення пролетарського руху на теренах колишнього СРСР. З огляду на українські реалії, розрахунки не є не тільки реалістичними, а й адекватними. Якщо ж серйозно ставитися до такого підходу, що антикомунізм та буржуазний націоналізм «тісно пов’язані з русофобією, головною метою якої є руйнація російської держави»[51], то це взагалі веде до участі в грі, яка не має жодного стосунку до національних інтересів власної держави, як і до реальної політики. КПУ фактично апелює до абстрактної Росії, сторониться взаємодії з Кремлем. Водночас, партія виявляється нездатною поєднати свої ідеологічні постулати з патріотизмом, як це зробила Компартія Російської Федерації. На етапі відносно розвиненої багатопартійності у 1998 р. КПУ утримувала високий рівень популярності, закликаючи повернути «Трудящим – радянську владу! Суспільству – соціалізм! Україні – добровільний союз рівноправних Братніх народів!». Тодішня передвиборча програма передбачала  створення нової добровільної спільності – Союзу рівноправних братніх народів, захист вітчизняного виробника «від закордонних інтервентів»[52]. За чотири роки в подібній програмі комуністи констатували згубність «нав’язаного Заходом політичного курсу, який проводить нинішній правлячий режим», …зростання загрози «встановлення авторитарної диктатури, втрати Україною незалежності», обіцяли «процвітання України в рівноправному союзі братерських народів суверенних держав». Висувалися завдання:  «підпорядкування зовнішньої політики національним інтересам України, розширення співробітництва з країнами СНД, найближчими сусідами, іншими державами світу. Росія і Білорусь – наші економічні партнери, політичні союзники й історичні побратими. В союзі з ними має бути і Україна;  позбавимося диктату і «послуг» американської адміністрації, Міжнародного валютного фонду, інших фінансово-політичних спрутів»[53]. Ще раз зазначимо, що зміст програм такої опозиційної сили не може розглядатися як чинник формування реального політичного курсу. Позитивна складова тут є не тільки несистемною, але й абсолютно недостатньою. І справа не тільки в цілеспрямованості на досить специфічний електорат, а в неготовності критично осмислювати нові геополітичні реалії і концентруватися на проблемах власної держави.

Її передвиборчі програми як 2006-го, так і 2007-го рр. видаються дуже ідеологізованими, орієнтованими на виконання передовсім електоральних завдань. У першій з них зазначається: «Не допустимо реабілітації фашистських головорізів ОУН–УПА. Російській мові надамо статусу другої державної. Не допустимо знищення  канонічного православ’я. Сусід ближчий від заокеанського «родича». Не допустимо втягування України до агресивного блоку НАТО. Зміцнимо дружні зв’язки з Російською Федерацією, Республікою Білорусь та іншими країнами СНД, наповнимо реальним змістом Угоди про Єдиний економічний простір»[54]. У другій декларується «Зміна зовнішньополітичного курсу в інтересах народу. Нова редакція Конституції визначить позаблоковий, нейтральний статус України. Членству в НАТО – ні! Входження в міжнародні політичні та економічні організації та участь в інтеграційних процесах здійснюватиметься лише в національних інтересах України, на вигідних для неї умовах та на підставі волевиявлення громадян на всеукраїнському референдумі. Будуть забезпечені оптимальні умови для розвитку взаємовигідного політичного і економічного співробітництва з Росією, Білоруссю, Казахстаном та іншими державами СНД. Україна ввійде в Єдиний економічний простір. Негайне проведення Всеукраїнського референдуму щодо доцільності вступу країни в НАТО, недовіри Президентові В.Ющенку, надання російській мові статусу другої державної»[55]. Як бачимо, пріоритети комуністів і дійсно актуальні міжнародні проблеми, які має вирішувати Україна, дедалі більше розходяться. Дещо змістовнішим видається таке формулювання позиції КПУ з ключового питання зовнішньої політики: «до Європи ми підемо рука об руку з нашими братами – слов’янськими народами в Єдиному економічному просторі, як рівні партнери, а не як жалюгідні прохачі. Це й є справжня демократія і державний суверенітет!»[56]. Детальніше бачення КПУ засад та пріоритетів зовнішньої політики України міститься в партійному проекті Конституції. В цьому документі, зокрема, зазначено, що «на території України не допускається розташування іноземних військових баз та формувань»[57]. В окремій статті зазначається: «Україна урочисто проголошує, що вона є постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується неядерних принципів: не приймати, не виробляти, не набувати і не розміщувати на своїй території ядерної зброї». Цікавим доповненням до цього є така пацифістська конституційна теза про те, що Україна «відкидає війну як засіб вирішення міжнародних суперечок, виступає за врегулювання їх виключно мирними засобами. Україні заборонено пропаганду і підготовку війни, а також будь-яку іншу  діяльність,  спрямовану   на   порушення   мирних відносин між народами».

Головні цілі і принципи зовнішньої політики України в уявленні комуністів видаються гранично загально: «зміцнення миру і міжнародної безпеки; здійснення і захист основних  прав  і  свобод  людини; забезпечення соціального  прогресу  і підвищення рівня життя людей в умовах вільного розвитку». Відносини з ключовими партнерами мають такий вигляд: «активна участь у   загальноєвропейських процесах і європейських структурах, …поглиблення всебічного співробітництва з Росією та іншими членами Співдружності Незалежних Держав, з якими народ України пов’язує багатовікова спільна доля»[58]. Доводиться констатувати, що відірваність від життя сягає критичної межі. Фундаментальною проблемою комуністів є те, що вони не в змозі запропонувати власний варіант патріотизму. Їх система цінностей виявляється несумісною з ідеєю повноцінної державної незалежності. Антизахідництва, як це спостерігаємо і в російських комуністів, в українському випадку недостатньо. Більше того, такі чинники, як Росія, СНД, братні східнослов’янські народи, канонічне православ’я, реально існують у зовсім іншому вигляді та відіграють суттєво чи зовсім іншу роль, ніж це присутнє в доктрині КПУ.

На фоні решти політичних сил позиція соціалістів у питаннях зовнішньої політики видається обережною і компромісною. Значною мірою це пов’язано з еволюцією розуміння національних інтересів, переходом від переважної підтримки реінтеграційних проектів, що їх активно впроваджували у 90-ті роки ліві сили, представлені у Верховній Раді, до пошуку власного варіанта реалізації європейського вибору[59]. Так, Олександр Мороз у 1999 р. у виборчій президентській програмі обмежився таким формулюванням: «Зовнішньополітичний курс України буде цивілізованим, передбачуваним. Ініціюватиму створення дієвого механізму безпеки і співробітництва в Європі та світі»[60]. Передвиборча програма СПУ на виборах до Верховної Ради 2002 р., крім окремих протекціоністських тез, загалом оминає міжнародну проблематику. Помітний крок до нових пріоритетів було зроблено у 2004 р., коли лідер соціалістів у своїй передвиборчій програмі декларував «позаблоковий статус України, здійснення проукраїнського зовнішньополітичного курсу, розвиток рівноправних взаємовигідних відносин із сусідами, найперше – Росією та Європейським Союзом… Моя мета – добробут кожної сім’ї, сильна, демократична, суверенна держава. Таким бачу демократичний соціалізм і європейський вибір України». Переважно для традиційного електорату соціалістів були призначені вимоги «повернення в Україну її громадян, захист прав співвітчизників, що тимчасово знаходяться за кордоном; … негайне виведення українських військових з Іраку»[61].

2006 р. на парламентські вибори СПУ йшла з суттєво оновленою програмою і гаслом «Збудуємо Європу в Україні». В програмі зафіксовано: «Ставлення до НАТО буде визначатися народом тільки на Всеукраїнському референдумі. Ми за добросусідські взаємовигідні відносини з Росією та іншими країнами. Мета соціалістів – соціальна справедливість, добробут кожної сім’ї, сильна, демократична, суверенна держава. Таким бачимо демократичний соціалізм і європейський вибір України»[62]. Соціалісти докладали значних зусиль, аби стати повноправними членами Соцінтерну. Водночас, вони були змушені реагувати на те, що не мали надійних партнерів у Росії та інших країнах «близького зарубіжжя». За цих умов їх зближення з помаранчевими політичними силами видавалося логічним, тоді як подальший перехід до іншого табору – фактичним відходом від курсу, який розроблявся останні роки. Втрата орієнтирів може пояснити граничну абстрактність зовнішньополітичної частини передвиборчої програми 2007 р. У ній зазначено, що партія забезпечуватиме «Нормалізацію стосунків з Російською Федерацією та Європейським Союзом. Позаблоковий статус України»[63]. В агітаційній брошурі «Програма Соціалістичної партії України – 2007» знайдемо абзац під назвою «Європейський вибір і нормалізація відносин з сусідніми країнами» такого змісту: «Українські соціалісти як повноправні учасники міжнародного об’єднання всіх соціалістичних партій – Соцінтерну – ведуть Україну до побудови демократії європейського типу. Саме тепер прийнято пакет законопроектів для вступу України до Світової організації торгівлі. Водночас, соціалісти виступають за розвиток нормальних відносин з Росією та іншими нашими сусідами»[64].

Голова Верховної Ради України підкреслив, що однією з причин проведення дострокових виборів є «необхідність задоволення інтересів «супердержав», оскільки присутність у парламенті комуністів і соціалістів не дозволить втягнути Україну до НАТО. Тому необхідно переформатувати коаліцію». О.Мороз нагадав, що переважна більшість населення проти вступу до Альянсу. «Ми повинні відстоювати позаблоковий статус України», – заявив він, зазначивши, що така позиція буде «абсолютно нормально сприйнята в Європі і світі» і дозволить зекономити значні бюджетні кошти[65].

Пріоритети зовнішньої політики в програмі Партії регіонів мають такий вигляд: «Домінантою української зовнішньої політики має стати зміцнення та розгортання європейського потенціалу країни, інтенсифікація процесів євроінтеграції. При цьому історична та культурна близькість України та Росії обумовлюють роль нашої держави як найближчого стратегічного партнера Російської Федерації на Заході, зацікавленого у спільному входженні наших країн до сучасного європейського економічного та культурного простору. Важливу роль у зміцненні міжнародної позиції України повинні відігравати збалансовані і довірливі відносини стратегічного партнерства із провідним світовим лідером – Сполученими Штатами Америки. Партія намагатиметься підвищити роль та рівень участі України у Вишеградській «четвірці», ГУУАМ, Балто-Чорноморській організації з економічної співпраці та інших перспективних формах регіональної координації та кооперації. Центральноєвропейський і балто-чорноморський напрями зовнішньої політики – основні вектори реалізації Україною власного потенціалу регіонального лідера.

Стратегія економічного розвитку України, розроблена Партією регіонів, закликає враховувати вплив сучасних глобальних процесів і необхідність адаптації не тільки до викликів відкритості, що зростає, а й до можливостей отримання переваг від участі у наднаціональних ринках, міжнародних регіональних спільнотах. У Стратегії наголошується на винятковій важливості обстоювання країною своїх національних інтересів: «Україна повинна припинити бути державою з суверенітетом, що керується ззовні. У міжнародному контексті країна має стати повноцінним глобальним гравцем: її доля – на відміну від нинішнього стану – не має визначатися факторами нестійкої рівноваги у відносинах США, Росії та ЄС. Україна може і повинна відбутися як повноцінний суб’єкт політично значущих рішень. Твердим орієнтиром структурно-інноваційних змін для України мають стати європейські стандарти і євроатлантичні цивілізаційні цінності з врахуванням нерозривного зв’язку з Росією»[66].

На виборах 2002 р. Блок «За єдину Україну» до якого входила Парті регіонів, обіцяв  «сприяти комплексній євроінтеграції України, зміцненню зв’язків з країнами СНД». Одним з гасел компанії було «Єдина Україна – в Єдину Європу!». Далі було заявлено: «Україна – європейська країна за геополітичним розташуванням і культурними традиціями. Її майбутнє нерозривно пов’язано з Європою. Потенціал українського народу може розкритися тільки через творче освоєння цінностей європейської культури і світової цивілізації. Ми бачимо Україну центром регіональної економічної інтеграції. Наш блок виступає за гармонізацію зовнішньої політики України, за наповнення новим змістом стосунків з Росією та країнами СНД, нарощування української зовнішньополітичної, економічної та гуманітарної присутності в Європі і світі. Ми за участь України в міжнародній коаліції боротьби з тероризмом, формування міжнародної системи захисту демократичних цінностей, активне протистояння екстремізму та нетерпимості»[67]. В програмі кандидата на посаду Президента Віктора Януковича у 2004 р. так само містилися багатовекторні орієнтири: «участь України у світових та регіональних інтеграційних процесах, євроінтеграційний поступ, співробітництво з Російською Федерацією та іншими державами, які є нашими традиційними партнерами, будуть поглиблені, підпорядковані національним інтересам, зміцненню нашої держави»[68]. Надалі розвиваючи такий підхід, Партія регіонів демонструє готовність відійти від орієнтації переважно на Росію у міжнародних справах при тому, що модель розвитку країни, яку пропагують регіонали, по суті, є модифікацію російської. Міжнародній спільноті загалом пропонувався збалансований підхід до співпраці на східному та західному векторах, для внутрішнього вжитку широко застосовувалися антизахідницькі гасла. Значно активізувалася діяльність, спрямована на перегляд законодавчої бази зовнішньої політики. Особливо це стосується питань співробітництва з НАТО. Непримиренні антизахідники з-поміж  регіоналів тут діяли паралельно з комуністами.

На парламентських виборах 2006 р. Партія регіонів зробила широкий крок назустріч своїм виборцям, хоча й зберегла поле для маневрування, задекларувавши наступне: «Проведення політики добросусідства з усіма державами, які мають спільні кордони з Україною. Практичними справами, а не гаслами планомірно вести Україну до європейської інтеграції, за умов захисту національних інтересів України. Підтримка позаблокового статусу України. Проведення референдуму з питання вступу до НАТО»[69]. Ще виразніше бажання врахувати уподобання мешканців східної та південної частини країни бачимо в програмі на позачергових виборах 2007 р.: «На зовнішньополітичній арені ми виступаємо за політику відкритості та добросусідства, за збереження позаблокового статусу України. Питання про вступ України до НАТО може вирішуватися тільки на основі результатів всенародного референдуму. Членство в Європейському Союзі або Світовій організації торгівлі – не самоціль, а засіб підвищення добробуту наших громадян, розширення можливостей вітчизняної економіки, науки і освіти. Ми забезпечимо збалансовану зовнішню політику, де Східний (Росія та країни Сходу) і Західний (країни ЄС та США) напрями однаково значущі. Ми надаємо важливого значення участі України в ЄЕП, що розширить наші можливості у взаємному обміні товарами, капіталами й послугами на євразійському ринку»[70]. Численні спроби фракції Партії регіонів у Верховній Раді законодавчо закріпити позаблоковий статус України знайшли втілення у проекті змін до Конституції. Партія регіонів пропонує викласти Ст. 18 в такій редакції: «Україна є позаблоковою державою і не може брати участь у створенні чи приєднуватися до військових союзів. Участь України у економічних союзах можлива тільки за рішенням всеукраїнського референдуму»[71].

У програмі НСНУ, затвердженій у березні 2005 р., фактично відразу після президентських виборів, проголошено «формування активної зовнішньої стратегії, яка дозволить використовувати світові ресурси розвитку на користь нашої держави та впливати на світові процеси. Ми доб’ємося того, що Україну сприйматимуть як регіонального лідера, рівноправного партнера, навівши порядок у «власному домі», ми ствердимося як рівноправний впливовий член європейської спільноти; Україна побудує конструктивні взаємини з об’єднаною Європою, Росією, США та іншими державами». Характерно, що НАТО в програмі навіть не згадується, натомість означена мета «забезпечення поступової інтеграції до європейських структур колективної безпеки»[72]. В програмі зазначено: «Зовнішній політиці – національний інтерес! Основним напрямом зовнішньої політики України залишатиметься інтеграція до європейських структур. Наші пріоритети – забезпечення політичних, економічних інтересів держави, захист наших громадян за кордоном, просування вітчизняних товарів на світові ринки, залучення інвестицій, утвердження досягнень України за кордоном. У 2006 році ми завершимо вступ України до СОТ, гарантуючи інтереси держави та вітчизняного виробника. Статус асоційованого члена ЄС Україна отримає у максимально стислі терміни»[73]. Оптимізм чи романтизм, розбурханий «помаранчевою революцією», очевидно, пішов на спад.

Ще більш прагматичною чи то реалістичною, з огляду на політичні реалії та суспільні настрої, видається передвиборча програма 2007 р. Блоку НУ-НС: «Завершимо вступ України до СОТ, що принесе додаткові 25 млрд  грн  до державного бюджету протягом 5 років. Створимо зону вільної торгівлі і спростимо візовий режим із Європейським Союзом. Зменшимо енергетичну залежність країни через нові технології, диверсифікацію імпорту енергоносіїв, використання альтернативних джерел енергії». Із країнами, де працюють громадяни України, будуть укладені угоди про захист їх соціальних і трудових прав. Створимо окремий візовий режим для мешканців прикордонних територій у рамках транскордонного співробітництва»[74]. Предмет для полеміки з опонентами тут знайти важко. Якою мірою така поміркованість є наслідком прагнення розширити електоральну підтримку, підготуватися до коаліційних переговорів, а якою – реальна корекція підходу до зовнішньополітичних проблем, вирахувати важко. Але є підстави стверджувати, що присутнє і те, і інше. Питання про вступ до НАТО доводиться відкладати з очевидних об’єктивних причин. Так само доводиться констатувати, що Президент Ющенко і його політична команда змушені шукати нову стратегію та лінію поведінки щодо Росії.

У передвиборчій програмі БЮТ 2002 р., коли блок вперше брав участь у парламентських виборах, стверджується, що у зовнішньополітичній сфері існує «Головний конфлікт: між потужними потенційними можливостями України та її низьким статусом на міжнародній арені». Завдання формулювалися так: «Визначимо чіткі національні пріоритети України, знімемо принизливе питання: з ким ми? Зовнішня політика буде здійснюватися в ім’я своєї нації, на основі мирних рівноправних стосунків з усіма державами, з якими Україна має спільні інтереси. Зробимо інтелект нації та інформаційні ресурси досконалою зброєю України в конкуренції за гідне місце в світі. Максимально використаємо транзитні можливості України. Транзитні системи залишимо в державній власності як головний фактор посилення позицій України в світі»[75]. Блок однозначно позиціонувався як патріотична сила, проте фактично ухилився від визначення геополітичних пріоритетів країни, зберігаючи найширші можливості для залучення прихильників. Загалом це відповідало програмі Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина», утвореного у 1999 р.,  для якого, порівняно з іншими провідними партіями, були характерні намагання протиставити «векторному» підходу у визначенні зовнішньополітичних пріоритетів україноцентризм. Його органічними складовими є спокійніше ставлення до інтеграційних проектів як євразійських, так і європейських, більша увага до опори на власні сили, елементи протекціонізму. Так само в цьому є пояснення відносно меншої питомої ваги міжнародної проблематики.

У Програмних засадах партії «Батьківщина», (фактично у новій редакції партійної програми), опрацьованій на старті президентських виборів 2004 р., зазначено, що це – «всенародна, патріотична, центристська партія. Це партія нової суспільної ідеології, що органічно поєднує соціальну солідарність із захистом індивідуальних прав і свобод людини. Партія тих, хто виступає за побудову незалежної і суверенної держави, громадянського, економічно і духовно здорового суспільства, за справедливість та соціальний захист громадян». У сфері зовнішньої політики і оборони принципові позиції партії полягають у пріоритетному й ефективному забезпеченні захисту стратегічних національних інтересів і безпеки України: економічної, інформаційної, екологічної. Вона виступає за проведення дієвої політики міжнародної інтеграції в європейські і світові структури, рівноправного співробітництва як на глобальному, так і регіональному рівнях. Головна мета такої політики – захист суверенної державності, національних інтересів і успішний конкурентноздатний розвиток країни. Партія виступає за послідовну й ефективну політику економізації всієї зов­нішньополітичної діяльності, за використання в міжнародних стосунках фактора транзитних можливостей України з метою посилення її геополітичних позицій у світі. Важливою передумовою забезпечення незалежності країни, її здатності проводити самостійну зовнішню і внутрішню політику повинна бути наявність в Україні сучасних Збройних сил»[76].

У 2006 р. до передвиборчої програми були включені такі положення: «Гармонійна зовнішня політика. Визначимо чіткі національні пріоритети України та захистимо їх на всіх рівнях. Зовнішня політика буде здійснюватися в ім’я своєї нації, на основі мирних, рівноправних, взаємовигідних, економічних стосунків з усіма державами, з якими Україна має спільні інтереси»[77]. Конкретика, відповіді на принципові питання, щодо яких, починаючи з 2004 р., точаться гострі дискусії, в програмі відсутні. За півтора роки під дострокові парламентські вибори БЮТ висунув нову амбітну програму «Український прорив», яка вже за своєю формою дозволяла оминути гострі кути української зовнішньої політики. Увага тут концентрується на окремих важливих напрямах зовнішньоекономічної стратегії: «Україна – велика транзитна держава, можливості якої сьогодні не використовуються і на 10 відсотків. Українські дороги, українські залізниці повинні стати відомими світові як найоптимальніший і найвигідніший транзитний коридор… З метою реалізації Транзитного прориву ми повинні забезпечити умови для державно-приватного партнерства у створенні основних транзитних автомобільних коридорів, забезпечити безпеку транспортних коридорів, побудувати нові нафто- і газогони з метою створення альтернативних шляхів енергопостачання України, лібералізувати транзитний режим для пасажирів та товарів. …З метою здійснення Енергоефективного прориву ми пропонуємо добудувати транзитний газопровід «Одеса – Броди – Плоцьк (Гданськ), побудувати транзитний газопровід «Каспійський басейн – Україна» через Азербайджан, Грузію та Чорне море»[78].

Детальніше актуальна позиція БЮТ з питань міжнародної політики викладена  в спеціальному розділі «Україна в глобальному світі» в повному варіанті програми «Український прорив», оприлюдненому напередодні позачергових парламентських виборів. У документі, зокрема, зазначено: «Кінцевою метою зовнішньої політики України повинна стати повноцінна інтеграція країни у світове співтовариство з метою забезпечення гідного й рівноправного становища громадян України у світі». Далі констатується: «Державний суверенітет, самостійність і цілісність України є цінностями, що не підлягають ревізії. Виходячи з цього, жоден уряд не може вдаватися до дій, спрямованих на обмеження суверенітету України. Жодна політична сила не може робити кроки, спрямовані на розкол державної цілісності нашої країни. При цьому не можна ставити за завдання американізацію або русифікацію України як держави. Суверенітет України повинен відповідати інтересам усіх громадян країни, незалежно від їх національної, культурно-мовної або релігійної ідентичності. …вступ до військово-політичних блоків, у яких частина функцій щодо забезпечення державної безпеки й прийняття зовнішньополітичних рішень делегується наднаціональним органам управління, не може відбуватися інакше, ніж шляхом волевиявлення народу на референдумі»[79].

У програмі досить відверто, що не властиво більшості подібних документів, викладена позиція БЮТ щодо ключових питань геополітичного самовизначення держави: «Україна має європейське покликання. Ми продовжимо працювати для нашої стратегічної мети – стати членом Європейського Союзу. …БЮТ розуміє переваги євроатлантичної інтеграції України. Але реальністю є і те, що питання членства в НАТО не є нагальним для більшості людей. Існує великий рівень антипатії до НАТО, особливо на Сході та Півдні України. …Вступ України до НАТО може відбутися не раніше, ніж більшість населення України зрозуміє переваги членства в цій організації порівняно з позаблоковим статусом або приєднанням до Ташкентського пакту. Питання про вступ до НАТО буде вирішуватися винятково на референдумі. Але до того має тривати робота з модернізації Збройних сил України та реалізації Плану дій. Критерієм успішності євроатлантичної інтеграції має стати прогрес у запроваджені високих стандартів підзвітності, прозорості і громадського демократичного контролю у практику державних інститутів, зокрема Збройних сил, безпекових та правоохоронних органів.

Відносини з Росією – занадто важливі для безпеки та процвітання всіх нас, щоб розвивати їх ситуативно. Ми переглянемо наші відносини з Росією на підставі взаємоповаги та взаємного співробітництва. Росія – важливий стратегічний економічний партнер, і економічні й культурні зв’язки будуть заохочені й розвинені. Сьогодні стратегічне завдання, яке стоїть перед лідерами Росії та України, полягає у тому, аби гарантувати, щоб поточні зміни продовжувалися належним, мирним і, що найголовніше, взаємовигідним чином. Гри в піддавки не буде. Росії та Україні потрібно знайти схожу практичну покрокову схему покращання тих особливих зв’язків, які існують між росіянами та українцями. Сьогодні жодна держава не може накласти вето на європейське майбутнє будь-якої іншої держави. Якщо лідери Росії та України зможуть застосувати таке розуміння до управління двосторонніми відносинами, як би важко це іноді не здавалося, ми забезпечимо нову основу близьких відносин, які матеріально і духовно збагатять народи наших країн. … Справді, історичні та культурні зв’язки з нашим сусідом означають, що ми ніколи не зможемо повернутися спиною до Росії. Ці зв’язки разом зі здоровими, прозорими торговельними угодами мають стати наріжним каменем наших відносин, які б втілювали нашу взаємну довіру та повагу». Важливим є й такий аспект: «Ми вважаємо обов’язком України допомогти у процесі інституціоналізації ролі Росії в Європі, оскільки більша визначеність у цьому відношенні допоможе принести більше впевненості та стабільності у російсько-українські відносини»[80].

Поза виборами питання зовнішньої політики не є пріоритетними для більшості громадян. Фактично вони знаходяться на периферії їх уваги. Так, серед проблем, які є найактуальнішими, найвище – на восьмій позиції з 17,9% підтримки знаходиться «приєднання України до союзу Росії та Білорусі». Вступ до ЄС п’ятнадцятий за рейтингом з 6,4% підтримки, вступ до СОТ – шістнадцятий (5,5%), інтеграція до ЄЕП – двадцять перша (2,9%), вступ до НАТО – двадцять третій (1,7%)[81]. За цих умов безпосереднє використання цієї проблематики, тим більше ставка на неї як на головну, таку, що виокремлює партію серед інших, не є ефективним. Але,  водночас, є підстави констатувати, що кращі шанси на успіх мали ті, хто декларував готовність врахувати різноманітні, навіть протилежні інтереси різних груп виборців. Дві політичні сили, які досягли найбільшого успіху на виборах 2006 та 2007 рр., – Партія регіонів та БЮТ, – фактично пропонували двовекторну зовнішню політику і ухилялися від зазначення конкретних амбітних цілей, тобто виявляли обережність і більшу збалансованість, ніж це мало б бути з огляду на пріоритети їх виборців.

4. Коаліційні програми: спроби вироблення узгодженого підходу

Позиції НСНУ, БЮТ, Партії регіонів та СПУ з питань зовнішньої політики не вважаються такими, що унеможливлюють їх узгоджені дії. Збіги та незбіги у підходах на векторі демократичності мають іншу дислокацію, і саме це створює основні труднощі у створенні коаліцій. Однак після виборів 2006 р. питання зовнішньої політики в процесі переговорів між переможцями мали велике значення. Тим більше, що доводиться враховувати позицію Президента, який зберігає переважний вплив на цей сегмент державної політики. У Зверненні Президента України до Верховної Ради у лютому 2006 р. В.Ющенко наголосив на необхідності «навчитися об’єднуватися і формувати консолідовану позицію чи то у зовнішніх відносинах, чи то перед загрозами економічних та політичних криз» і «забезпечити взаємодоповнення зовнішньої та внутрішньої політик[82]. Уже на завершальному етапі підготовки коаліційної угоди між БЮТ, «Нашою Україною» та СПУ він наголошував, що питання європейської та євроатлантичної інтеграції України є для нього принципово важливими. Це накладалося на наявність потужної опозиції і необхідності шукати політичних союзників. Конкретика переговорів, які вів НСНУ з Партією регіонів щодо створення широкої коаліції, невідома. Проте легко припустити, що в цьому форматі питання про НАТО виносилося за дужки. Таким чином, під час коаліційних переговорів стало очевидним, що президентська зовнішньополітична програма не мала шансів знайти повну підтримку коаліції політичних сил будь-якої конфігурації. Питання про НАТО стало предметом дискусій у «помаранчевому таборі». БЮТ виявив  обережність щодо кінцевої мети євроатлантичної інтеграції передовсім з прагматичних внутрішньополітичних міркувань  – низької популярності цієї ідеї серед громадян, у тому числі серед їх наявного та вірогідного електорату. СПУ фактично готова підтримати розвиток співпраці, але не вступ до Альянсу. Звичайно, не суперечності щодо змісту зовнішньої політики зруйнували «помаранчеву» коаліцію.

Уже перший «помаранчевий» уряд, утворений після перемоги Віктора Ющенка на президентських виборах, мав програму, що враховувала щонайменше позицію Президента та Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко. У Програмі діяльності Кабінету Міністрів «Назустріч людям» зазначалося: «Уряд розглядає свою міжнародну діяльність як важливий інструмент підтримки внутрішніх політичних та економічних реформ, забезпечення гідного місця України в системі міжнародних відносин. Основною метою є захист національних інтересів України та прав співвітчизників за кордоном. Європейська інтеграція стане пріоритетом міжнародної діяльності Уряду. Уряд перейде від декларативності до конкретних кроків, які виведуть взаємини з ЄС на рівень перспективи членства. Буде прискорено процес входження України до світової економічної системи. Це забезпечить сталий розвиток та підвищення ефективності національної економіки»[83]. Характерно, що у переліку ціле й у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції з чотирнадцяти пунктів тільки два стосувалися НАТО. Ці пункти здавалися дуже скромними, а фактично – суто формальними: «активізувати дипломатичні зусилля у сфері співробітництва з країнами Європи та Північної Америки з метою поглиблення євроатлантичної інтеграції України; продовжувати участь у заходах в рамках програми «Партнерство заради миру» та Ради євроатлантичного партнерства». Це уявляється особливо симптоматично на фоні планів «ухвалити оновлену Національну стратегію європейської інтеграції України; створити засадничу базу для набуття Україною повноправного членства в Європейському Союзі та сформувати в суспільстві стійку проєвропейську більшість» і вирішити чимало конкретних питань щодо зближення з ЄС[84].

Зміст програми свідчить, що готової стратегії на східному векторі не існувало і найраціональнішим було зосередитися на тактичних кроках, пошуку можливостей. Концентровано це викладено в таких пунктах: «здійснити комплекс заходів щодо закріплення провідної ролі України в транзиті енергоносіїв з Російської Федерації та інших країн СНД до країн ЄС; активізувати діяльність щодо створення ефективних транспортних коридорів і співпрацю з ЄС та окремими європейськими країнами щодо реалізації проектів транс’європейських транспортних коридорів; …забезпечити функціонування зони вільної торгівлі без вилучень та обмежень; визначити ступінь співробітництва України в рамках Єдиного економічного простору; оптимізувати участь України в СНД з урахуванням пріоритетів зовнішньої політики»[85]. Загалом зовнішньополітична частина програми показувалася досить стриманою і реалістичною. Вона не увібрала в себе вплив «помаранчевої революції», адекватно враховувала як настрої міжнародних партнерів, так і внутрішню ситуацію і була орієнтована на здобуття широкої громадської підтримки. Але при цьому драматична доля уряду Юлії Тимошенко і загальне ускладнення суспільно-політичної ситуації не забезпечили спадковості. Надалі узгодження позицій учасників коаліційних переговорів велося фактично з чистого аркуша.

На старті цього процесу Глава держави мав підстави сподіватися на реалізацію власного бачення зовнішньополітичних пріоритетів. Виступаючи на відкритті першої сесії Верховної Ради України V скликання, Віктор Ющенко зазначив: «Завдяки дійовій зовнішній політиці наша держава відкрила нову перспективу відносин з Європейським Союзом, запропонувала – по суті і за вимогами часу – формулу рівноправних і взаємовигідних  відносин з Російською Федерацією, відновила стратегічне партнерство зі Сполученими Штатами Америки. Київ постав як новий центр геополітичної думки, переконання і регіонального лідерства». Далі він наголосив, що «Президент і надалі дбатиме про здійснення активної і послідовної зовнішньої політики та гарантування безпеки держави. …зовнішньополітичний курс України залишається не лише незмінним, але й незворотним». Утім, очевидно зважаючи на результати попереднього обговорення положень коаліційної угоди, він не торкнувся найбільш гострих та принципових питань, зазначивши лише, що «широка міжнародна підтримка ініціативи зі створення Спільноти Демократичного Вибору, відродження та організаційне утвердження ГУУАМ, прогрес у реалізації плану Придністровського врегулювання, поряд із комплексом інших зрушень, свідчать про зміцнення статусу України як держави, яка втілює ініціативну, зважену і результативну зовнішню політику»[86].

В Угоді про створення коаліції демократичних сил у Верховній Раді V скликання, яка так і не набула чинності, гострі питання зовнішньої політики НСНУ, БЮТ та СПУ були після тривалих переговорів узгоджені. У першому розділі Програми «Засади внутрішньої та зовнішньої політики», яка є складовою проекту угоди, зафіксовані такі завдання: 1. Досягнення повноправного членства в Європейському Союзі. 2. Взаємовигідна співпраця з НАТО. 3. Ухвалення рішення про вступ України до НАТО за наслідками всеукраїнського референдуму. 4. Збереження  та зміцнення  рівноправних та добросусідських відносин з Російською Федерацією та іншими сусідніми країнами. 5. Зміцнення лідерських позицій України в Східноєвропейсько-Чорноморському регіоні. 6. Забезпечення дипломатичними та іншими засобами і методами, передбаченими міжнародним правом, захисту суверенітету і безпеки, територіальної цілісності та непорушності державних кордонів України, її політичних, торговельно-економічних, науково-технічних, культурних та інших інтересів, а також законних прав громадян України та її юридичних осіб за кордоном»[87].

Далі в документі «стратегічними завданнями визначено набуття членства у Європейському Союзі та забезпечення енергетичної незалежності України. Пріоритетними завданнями є набуття членства України в СОТ, започаткування переговорів з ЄС про зону вільної торгівлі між Україною та ЄС, а також взаємовигідна співпраця з НАТО. Вступ в НАТО – за результатами всеукраїнського референдуму. Завданнями Кабінету Міністрів визначені:  завершення процесу набуття членства у Світовій організації торгівлі до кінця 2006 р.;   розробка та впровадження стратегічної програми адаптації та реалізації потенціалу членства України в СОТ, яка передбачатиме заходи щодо застосування інструментів СОТ для захисту інтересів українських виробників на зовнішніх та внутрішніх ринках, заходи щодо адаптації національної економіки до умов членства в СОТ;  послідовне здійснення переговорного процесу щодо входження до Єдиного економічного простору на засадах створення повноцінної зони вільної торгівлі без обмежень і вилучень, що діє на принципах СОТ, із першочерговим утворенням міждержавного органу вирішення торговельних суперечок;  ведення переговорів щодо поступової лібералізації торговельного режиму у відносинах з ЄС»[88].

Слід констатувати, що цитований документ, поряд з деклараціями і суто компромісними формулюваннями, містить цілі, які можуть стати спільними для більшості провідних політичних сил, і актуалізовані завдання, які відображають фундаментальні національні інтереси держави. Єдиної виразної «помаранчевої» зовнішньої політики досі не існувало. Створення коаліції союзників по «помаранчевій революції» з детальної програмою дій може бути важливим кроком до формування збалансованого зовнішньополітичного курсу, який матиме широку підтримку і у своїх основних положеннях не стане об’єктом постійних атак опозиції. Відбулося помітне зближення позицій щодо балансу уваги до співпраці з Росією і Заходом, причому в обох випадках посилений акцент на пошуку прагматичних рішень. Те, що стало основою домовленостей між БЮТ, «Нашою Україною» та СПУ, фактично враховує позицію, заявлену і Партією регіонів. Це особливо очевидно, якщо враховувати зовнішньоекономічну частину коаліційних документів та такі аспекти програми реформ, як «формування потужного національного капіталу, активізація ресурсного потенціалу регіонів, розвиток внутрішнього ринку». Загалом, якщо базуватися на партійних документах та офіційних заявах керівників, у питаннях європейської та євроатлантичної інтеграції у БЮТ, СПР та Партії регіонів більше спільного, тоді як «Наша Україна», фактично партія Президента Віктора Ющенка, демонструвала радикальнішу, орієнтовану на інтеграцію з європейською спільнотою позицію.

В Угоді про створення антикризової коаліції у Верховній Раді V скликання між фракціями Партії регіонів, СПУ та КПУ міжнародній політиці держави присвячено лише кілька рядків. У ній передбачено: «1. Здійснення зовнішньополітичного курсу відповідно до Конституції України, чинного законодавства та загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. 2. Створення умов для набуття повноправного членства в Європейському Союзі. Завершення робіт зі створення Єдиного економічного простору. 3. Ухвалення рішення про вступ до НАТО виключно за правовими наслідками всеукраїнського референдуму. 4. Розвиток рівноправних та добросусідських відносин із Російською Федерацією та іншими сусідніми країнами. 5. Забезпечення дипломатичними та іншими засобами і методами, передбаченими міжнародним правом захисту суверенітету і безпеки, територіальної цілісності та непорушності державних кордонів України, її політичних торговельно-економічних, науково-технічних, культурних та інших інтересів, а також законних прав громадян України та її юридичних осіб за кордоном»[89]. Помітних відмінностей  порівняно з «помаранчевою» зовнішньополітичною програмою не спостерігається. Але можна констатувати, що увага до цієї сфери у парламентської більшості була набагато меншою. Серйозні суперечки з окремих зовнішньополітичних питань, які виникли надалі між Президентом, з одного боку, та урядом і Верховною Радою, з іншого, не може бути переконливо пояснена розбіжностями положень, узгоджених провідними політичними силами в різних конфігураціях. Це загалом підтверджується і змістом Універсалу національної єдності, який був підписаний Президентом і керівниками парламентських фракцій Партії регіонів, НСНУ, СПУ та, з застереженнями, КПУ.

В Універсалі підтверджувався європейський вибір України, «незмінність і незворотність зовнішньополітичного курсу України, зокрема на інтеграцію у Європейський Союз». Чотири окремі пункти зафіксували узгоджену позицію стосовно СОТ, ЄС, ЄЕП та НАТО: «Налагодження ефективного економічного співробітництва з усіма зацікавленими зовнішніми партнерами, керуючись інтересами України. Невідкладне прийняття необхідних для вступу до Світової організації торгівлі змін до законодавства та вступ до цієї організації до кінця 2006 року на прийнятних для України умовах. Продовження курсу європейської інтеграції України з перспективою вступу України до Європейського Союзу. Неухильне виконання Плану дій «Україна – ЄС», невідкладний початок переговорів щодо створення зони вільної торгівлі між Україною та Європейським Союзом. Завершення робіт щодо участі України у діяльності Єдиного економічного простору на принципах різнорівневої та різношвидкісної інтеграції з урахуванням норм і правил Світової організації торгівлі. Створення на першому етапі зони вільної торгівлі без обмежень та вилучень в межах ЄЕП. Взаємовигідна співпраця з НАТО згідно із Законом України «Про основи національної безпеки України» (у редакції, чинній на дату підписання цього Універсалу). Вирішення питання щодо вступу до НАТО за наслідками референдуму, який проводиться після виконання Україною усіх необхідних для цього процедур»[90]. Підписання цього документа підвело риску під періодом узгодження позицій між провідними політичними силами в різній конфігурації і пошуку широкого компромісу.

Суперечливість ситуації, що склалася після зміни формату парламентської більшості, адекватно окреслена у виступі Президента  В.Ющенка на засіданні Верховної Ради 4 серпня 2006 р. у зв’язку з представленням Віктора Януковича на посаду Прем’єр-міністра. Він, зокрема, запитував: «Який курс нова політична команда може провести? Чи вона може захистити основи національного політичного курсу – як внутрішнього, так  і зовнішнього… Чому угода про першу коаліцію формувалася більше десяти тижнів? Та тому, що були складні відповіді. Що ми робимо, які цілі, куди йдемо. Починаючи від ставлення до інтеграції, системи колективної безпеки… Ті самі, по суті, питання були і в рамках дискусії з другою коаліцією. Ми билися …за одне – чи ми будемо мати українську Україну, чи ми витримаємо державницький курс, який добре виписаний, і тим, хто читає Конституцію і закони, ясно і про концепцію інтеграції, і про концепцію безпекової політики… Коли ми говорили про тему колективної безпеки чи інтеграції – знову ж таки ті закони і Конституція, які ми маємо, дають чітку відповідь формулювання і супроводження українського інтересу»[91]. Універсал не став основою консолідації, оскільки не була створена широка коаліція, а таким чином і політичний механізм взаємодії Президента і уряду.

Загострення політичної конкуренції позначилося в тому, що зовнішньополітична діяльність втратила цілісність. Практично відразу після формування уряду на чолі з Віктором Януковичем зовнішня політика України стала ареною боротьби політичних сил. Складність проблеми полягала в тому, що політичне протистояння дедалі більше позначалося на діяльності гілок влади. Отже, мали місце як розходження в розумінні зовнішньополітичних пріоритетів, так і класичне прагнення розширення повноважень та утвердження власної провідної ролі у формуванні державної стратегії. Наразі саме остання обставина була головною, що заважало розвинути усе ще дуже слабкі тенденції зближення позицій і формування консенсусу щодо національних інтересів. Остаточний зрив переговорів між «Нашою Україною» та Партією регіонів про формування широкої коаліції знецінив Універсал і підштовхнув як Президента, так і Партію регіонів до повернення на власні позиції. Під сумнів було поставлено політичний статус ключових міністрів – закордонних справ і оборони, виник ризик дезорієнтації дипломатичних представництв, адже суперечності з елементами прямого протистояння стали характерними для відносин не між владою і опозицією, а всередині самої влади. Закономірно ускладнився процес вироблення якісних рішень, послабився партнерський потенціал країни, були поставлені під сумнів концептуальні засади зовнішньої політики, зафіксовані в державних документах.

Після «помаранчевої революції» склалася чітка ієрархія стратегічних пріоритетів: інтеграція в ЄС і співпраця з Росією. Коли уряд був сформований іншими політичними силами, на практиці почали впроваджуватися нові пріоритети та підходи. Стало очевидним зниження ентузіазму в реалізації реформ, передбачених угодами між Україною і Євросоюзом. У структурі уряду ліквідовано Комітет із питань європейської та євроатлантичної інтеграції, який очолював міністр закордонних справ Борис Тарасюк, прихильник максимально швидкого зближення із Заходом. Координація роботи міністерств, відповідальних за реалізацію планів співпраці з ЄС і НАТО, перейшла безпосередньо до рук Віктора Януковича. Це слугувало сигналом для бюрократії, що важливість відповідних завдань знижувалася. Справді, Прем’єр-міністр уже окреслив свій підхід до євроінтеграції, схильність не поспішати з виконанням всього комплексу зобов’язань і планів, передбачених домовленостями між Україною і ЄС. Сутність його позиції полягала в тому, що тільки тоді, коли економіка, законодавство і рівень життя у країні досягнуть європейських стандартів, постане реальне питання про приєднання до ЄС. Кабінет Міністрів озвучив намір вивести Україну на рівень країн, які претендують на вступ до ЄС, упродовж 10 років. Слід зазначити, що такий підхід більшою мірою відповідає готовності країни, ніж форсований курс, який прагнув реалізувати Віктор Ющенко. До речі, це цілком влаштовує і Брюссель, котрий явно не має наміру на нинішньому етапі обговорювати з Україною перспективи її членства. Але така «економізація» фактично дорівнює приниженню значущості реформ політико-правової сфери і містить реальний ризик зниження рівня відносин та погіршення стратегічних перспектив взаємодії з ЄС. По-іншому уявляється перспектива вступу до СОТ. Тут існує ширше взаєморозуміння різних політичних сил.

Починаючи з осені 2006 р. розпочався новий етап формування опозиційного бачення пріоритетів та першочергових цілей зовнішньої політики. У вересні 2006 р., коли «Наша Україна» тримала своїх представників в уряді та шукала шляхів досягнення усталеного компромісу з антикризовою коаліцією, за ініціативи БЮТ була підготовлена деталізована «Угода про створення парламентської опозиції у Верховній Раді України V скликання». Цей документ, зокрема, передбачав «забезпечення інтеграції України до європейських систем колективної безпеки шляхом набуття повноправного членства в Європейському Союзі; взаємовигідну співпрацю з НАТО; послідовне здійснення переговорного процесу щодо входження до Єдиного економічного простору на засадах створення повноцінної зони вільної торгівлі без обмежень і вилучень, що діє на принципах СОТ, із першочерговим утворенням міждержавного органу вирішення торговельних суперечок; ведення переговорів щодо поступової лібералізації торговельного режиму у відносинах з ЄС»[92]. Значна увага в документі приділена питанням енергетичної безпеки, підвищення конкурентоспроможності національної економіки. Далі зазначалося, що «Учасники Опозиції підтверджують відданість України її міжнародним зобов’язанням та беруть на себе відповідальність за продовження закріпленого чинним законодавством України зовнішньополітичного курсу, що включає в себе стратегічні цілі європейської інтеграції та ухвалення рішення про вступ України до НАТО за наслідками всеукраїнського референдуму зі збереженням рівноправних і добросусідських відносин з Російською Федерацією та іншими сусідніми країнами та зміцненням  лідерських позицій України в Східноєвропейсько-Чорноморському регіоні. Політика опозиції у сфері зовнішніх зносин полягає в утвердженні і розвитку України як незалежної демократичної держави шляхом забезпечення дипломатичними та іншими засобами і методами, передбаченими міжнародним правом, захисту суверенітету і безпеки, територіальної цілісності та непорушності державних кордонів України, її політичних, торговельно-економічних, науково-технічних, культурних тощо інтересів, а також законних прав громадян України та її юридичних осіб за кордоном». Також передбачалося «поглиблення стратегічного партнерства з Російською Федерацією, Польщею та США на основі загальновизнаних принципів міжнародного права; підвищення ефективності використання транзитного потенціалу України шляхом модернізації і подальшої розбудови національної транспортної мережі та її інтегрування до загальноєвропейської інфраструктури»[93].

У лютому 2007 р. уже за участі «Нашої України» була укладена «Угода про об’єднану опозицію». У сфері здійснення зовнішньої політики Угода передбачає:  «1. Дотримання зовнішньополітичного курсу, визначеного «Основними напрямами зовнішньої політики України» та Законом України «Про основи національної безпеки»). 2. Досягнення повноправного членства в Європейському Союзі. 3. Взаємовигідна співпраця з НАТО. Набуття повноправного членства в НАТО. Ухвалення рішення про вступ України до НАТО за наслідками всеукраїнського референдуму. 4. Збереження  та зміцнення  рівноправних і добросусідських відносин з Російською Федерацією та іншими сусідніми країнами. 5. Зміцнення лідерських позицій України в Східноєвропейсько-Чорноморському регіоні. 6. Забезпечення дипломатичними та іншими засобами і методами, передбаченими міжнародним правом, захисту суверенітету і безпеки, територіальної цілісності та непорушності державних кордонів України, її політичних торговельно-економічних, науково-технічних, культурних та інших інтересів, а також законних прав громадян України та її юридичних осіб за кордоном»[94]. Надалі переважно повторюються пункти, раніше запропоновані БЮТ. Показовою є тільки одна відмінність – амбітніші плани євроатлантичної інтеграції. Пріоритетні завдання сформульовані так: «Завершення процесу набуття членства України в СОТ, започаткування переговорів з ЄС про зону вільної торгівлі між Україною та ЄС, а також взаємовигідна співпраця з НАТО та набуття повноправного членства в НАТО. Ухвалення рішення про вступ України до НАТО за наслідками всеукраїнського референдуму». Крім того, –  «ухвалення нормативних актів і законів України, необхідних для приєднання України до Плану дій щодо набуття членства (ПДЧ) в НАТО та неухильне виконання цього Плану» та «ухвалення Закону України «Про засади зовнішніх зносин», положення якого мають, серед іншого, підтвердити як незмінність курсу України на європейську та євроатлантичну інтеграцію, кінцевою метою якого є членство нашої держави у НАТО та ЄС, так і стратегічну важливість розбудови рівноправних і взаємовигідних відносин з Російською Федерацією, Польщею та США»[95].

Важливим доповненням до документів, що окреслюють розуміння провідними гравцями ключових питань зовнішньої політики, стала стаття Юлії Тимошенко «Стримування Росії», надрукована в журналі Foreign Affairs, № 3 (травень – червень) за 2007 рік. У ній міститься жорстка критика курсу згортання демократії та прагнення Росії домінувати і позначається український підхід до цієї проблеми: «Україна може допомогти Європі і США створити життєздатну структуру, в рамках якої Росії буде забезпечено надійне існування. Нашою долею не має стати становище усіма забутої межової області чи мосту між так званим пострадянським простором «керованої демократії» і реальними демократіями Заходу. Укріплюючи свою незалежність, ми будемо сприяти зміцненню європейського миру та єдності, давати відсіч корумпованому капіталізму і беззаконню, що стали нормою на пострадянському просторі»[96]. Якщо врахувати в комплексі напрацювання БЮТ останнього періоду, то доводиться констатувати, що ця політична сила є лідером з креативності і просунулася далі інших у розробці перспективної зовнішньополітичної стратегії, яка, втім, має бути підтримана системними внутрішніми перетвореннями.

Хронічна політична нестабільність і загострення стосунків між провідними гравцями протягом 2008 р., так само, як і міжнародні події, позначили подальше загострення суперечок навколо питань зовнішньої політики. При цьому стали більш зрозумілими позиції окремих політичних сил на етапі наближення чергового виборчого циклу. Очолювана Володимиром Литвином Народна партія в своїй програмі, ухваленій у новій редакції у листопаді 2007 р., не приділила питанням зовнішньої політики спеціальної уваги. В ній лише декларується  «здійснення зовнішньої політики виключно на основі національних інтересів; регулярне використання механізму прямого народовладдя – проведення референдумів з ключових питань внутрішньої та зовнішньої політики»[97]. Але дискусії навколо конфлікту між Грузією та Росією та новий тур неофіційних переговорів навколо формування парламентської коаліції сприяли проясненню зовнішньополітичних пріоритетів Блоку Литвина. Вони, зокрема, полягають у підтримці європейського підходу – «плану Саркозі-Медведєва», принципу територіальної цілісності держав – без будь-яких винятків. Крім того, було сформульовано такі позиції: «питання умов перебування Чорноморського флоту на території України врегульовується двосторонніми міжурядовими угодами;  після завершення перебування ЧФ на території України не допускається розташування в ній іноземних військових баз;  входження України в міжнародні військово-політичні союзи виключно за результатами всеукраїнського референдуму»[98]. Володимир Литвин також виявив спокійне негативне ставлення до євроатлантичної інтеграції: «Людям слід дати інформацію для роздумів. І якщо для консолідації держави краще нейтральний статус, то він повинен бути. Якщо не буде внутрішньої стабільності, «милиці» від НАТО нам не допоможуть. НАТО не вирішило внутрішні проблеми жодної країни[99]. Один з найбільш помітних представників Блоку Литвина, народний депутат Сергій Гриневецький, трактує позицію українського керівництва відверто антиросійською, ворожою стратегічному партнеру, адресує йому звинувачення у порушенні Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією[100].

42 з’їзд КПУ, що відбувся у Києві у червні 2008 р., додав радикалізму в позицію цієї політичної сили. У Політичному звіті ЦК стверджується, що намагання підпорядкувати Україну НАТО – це невідворотне погіршення стосунків зі стратегічним партнером та братнім слов’янським сусідом Росією. Вищий форум партії відзначився застосуванням вуличної лексики – «маріонетковий вашингтонський ставленик Ющенко», ««відродження режимом Ющенка неонаціоналізму і неонацизму», поєднанням таких оцінок, як антикомунізм та ксенофобія. Пріоритетними цілями були, зокрема, «входження України до Єдиного економічного простору (ЄЕП) з Росією, Білоруссю і Казахстаном; перегляд умов, на яких Україна вступила до СОТ». Лідер комуністів Петро Симоненко заявляє: «Ми виходимо з того, що вступ України в Північноатлантичний альянс суперечить національним інтересам України, перетворює її в недружню, якщо не ворожу, Росії державу». Симптоматично, що він, спираючись на геополітичні аргументи, знаходить різницю між командою Віктора Ющенка та Партією регіонів: «ПроНАТОвський, проамериканський курс відображає істинну сутність ющенківського режиму – антинаціональної влади найреакційніших компрадорських олігархічних і націонал-шовіністичних сил». Лідери збанкрутілого антинародного режиму об’єднують свої зусилля в одному – роздмухуванні антикомуністичної і русофобської істерії»[101]. Позачерговий з’їзд КПУ, що відбувся у жовтні 2008 р., додав деталей у плани протидії вступу України до НАТО і підтвердив основне завдання у сфері зовнішньої політики – законодавче закріплення позаблоковості[102].

Восени 2008 р. на тлі критичних оцінок політики Росії з боку Президента Віктора Ющенка ще більший проросійський ухил продемонстрував Віктор Янукович. Його пропозиція визнати незалежність Абхазії та Південної Осетії видавалася серйозною помилкою, адже дорівнювала відмові від підтримки хоча б частково збалансованого курсу.  Надалі від частково нівелював таке враження за рахунок багатовекторної критики дій влади. У вересні в інтерв’ю він завив: «Нам потрібен мир. Україна не має брати участі у чужих війнах. Тому наша позиція проста й зрозуміла: у сфері зовнішньої політики забезпечити Україні статус позаблокової держави. Спроби нинішнього керівництва втягнути нас у НАТО загрожують небезпечною напруженістю у стосунках з Російською Федерацією. Це не потрібно ані нам, ані Європі. Саміт Україна – ЄС, що закінчився, дав однозначну відповідь, хто насправді гальмує євроінтеграційний процес»[103]. Є ознаки того, що позиція Партії регіонів не є консолідованою і може виявитися більш гнучкою та багатоманітною, але її лідер вже не плекає надій посилення авторитету на Заході і переважно концентрується на тому, щоб зберегти увагу з боку Москви, конкуруючи в цьому з Юлею Тимошенко. В серпні 2008 р., коментуючи реакцію офіційного Києва на конфлікт на Південному Кавказі, Віктор Янукович констатував, що підтримка Грузії призвела до перетворення відносин з Росією на ворожі[104].

Протягом 2008 р., особливо у його другій половині, Президенту В.Ющенку доводилося неодноразово коментувати свій курс стосовно Росії. Здебільшого це було пов’язано з реакцією РФ на спроби офіційного Києва активізувати євроатлантичну інтеграцію. У червні Державна дума Російської Федерації схвалила заяву, в якій пропонує керівництву країни у разі приєднання України до Плану дій щодо членства в НАТО або форсування вступу до Альянсу вважати це її одностороннім виходом з Договору про дружбу, співпрацю і партнерство і розглянути питання про вихід Росії з цього договору[105]. Оцінюючи таку перспективу, Президент України назвав великою політичною помилкою спроби перегляду Договору між Україною і Росією. Він наголосив, що Україна відповідально ставиться до відносин з РФ: «Ми розцінюємо ці відносини, як відносини між двома сусідами, вічними сусідами. Ми будуємо їх на принципах, які засвідчують як на державному, так і на людському рівні велику повагу до російської держави, російського народу». Водночас, він зазначив, що «не все залежить від української сторони», і наголосив, «що Україна є суверенною державою і тому вибудовуватиме свою зовнішню політику, виходячи із національних інтересів». Зважаючи на занепокоєність Москви, Віктор Ющенко підкреслив, що «Україна будує свою політику не проти третьої сторони, не проти будь-якого сусіда, зазначивши, що на території України не буде розміщено жодних військових  баз інших країн, і також підтвердив готовність України надати відповідні гарантії на найвищому рівні, «щоб відвести будь-які підозри»[106].

Російська тема безпосередньо вплинула на стосунки всередині парламентської коаліції. Підкреслено антиросійська позиція, яку зайняла президентська фракція, створила значний тиск на БЮТ, який, до того ж, був звинувачений у здачі національних інтересів Кремлю. У вересні 2008 р.  Політрада партії «Наша Україна» ухвалила «Програмні принципи діяльності нової парламентської коаліції», тобто умови, на яких вони збиралися вести переговори про створення нової коаліції, що були адресовані БЮТ, а також Блоку Литвина. В документі містилися такі умови захисту державного суверенітету та національних інтересів: «засудити акт воєнної агресії Російської Федерації проти Грузії. Вимагати невідкладного відновлення територіальної цілісності Грузії шляхом виведення всіх російських військ із суверенної території Грузії.
Засудити використання суверенної української території для здійснення воєнного нападу Чорноморського флоту Російської Федерації на Грузію – державу-союзника України в системі ГУУАМ». Також були сформульовані додаткові вимоги щодо контролю та обмежень перебування Чорноморського флоту РФ у Севастополі. Окрема група пунктів стосувалася «забезпечення державної незалежності України шляхом входження до системи колективної безпеки Північноатлантичного альянсу – НАТО»[107]. Такий підхід не сприяв консолідації політичних сил і лише зафіксував поглиблення розходжень у розумінні зовнішньополітичних пріоритетів та можливостей їх реалізації. У практичному плані Голові уряду доводилося докладати зусиль, аби компенсувати складності у стосунках з Росією, які виникали внаслідок браку розуміння і довіри між Віктором Ющенком та вищим російським керівництвом.

 


Висновки

Загалом провідні політичні сили помітно просунулися в розробці зовнішньополітичних частин своїх програмних документів. Досвід останнього періоду, що пов’язаний з їх взаємодією, сприяв пошукам і розширенню спільного бачення ключових питань участі країни в міжнародних справах. Загальною тенденцією є зростання патріотизму і виразнішої артикуляції національних інтересів та пріоритетів. Проте це тільки гіпотетично наближає до формування концептуальних засад адекватної та перспективної зовнішньополітичної стратегії. Повною мірою це стосується й вироблення ефективного курсу у відносинах з Російською Федерацією.

Сформулювати раціональний підхід до розвитку взаємовигідних стосунків з Росією не змогли ані демократична, ані антикризова коаліції. Перша не знайшла засобів реалізації власних ідей. Обраний  Президентом Ющенком курс на завоювання геополітичної свободи, а отже, виходу з-під домінуючого впливу Росії, не набув достатньої внутрішньої підтримки. Очевидно, що він не міг швидко привести до успіху, тим більше, що не супроводжувався необхідними діями щодо реформування та перебудови економічної сфери. Друга зіткнулася з тим, що ані  стратегія, побудована на характерному для ортодоксальних лівих антизахідництві, ані «бізнесовий прагматизм» сьогодні вже непридатні. Тим більше, що інтереси такої потужної сили, як Партія регіонів, не можуть замикатися на Росії і потребують збалансованого зовнішньополітичного курсу. Орієнтація на Росію не є потужним об’єднавчим чинником. Порозуміння між окремими політичними силами тут можливе лише щодо окремих аспектів. Доводиться констатувати, що всі політичні команди змушені шукати нову стратегію та лінію поведінки щодо Росії.

Україна ще дуже далека від того стану, коли зовнішня політика держави у принципових рисах стає незалежною від результатів виборів. Зміни до Конституції, перерозподіл повноважень та вдосконалення механізмів взаємодії між гілками влади, що обговорюються, можуть лише частково вирішити цю проблему. Розбіжності у позиціях провідних політичних гравців все ще залишаються глибокими, а їх прагнення втримати прихильність електорату на сучасному етапі не сприяє їх подоланню. Усе це утруднює і послаблює будь-які союзи і домовленості про співпрацю, не дозволяє сподіватися на той рівень конструктивності, який міг би забезпечити ти стабільність і передбачуваність. Глибина внутрішніх проблем зумовлює відповідну концентрацію уваги та зусиль. Пік дещо штучної присутності зовнішньополітичних мотивів у внутрішньополітичних процесах скоріше за все минув. Сама зовнішня політика сьогодні теж не має в резерві жодних реальних кроків, ініціатив, підстав для досягнення вагомих результатів. Українсько-російські відносини та євроатлантична інтеграція і надалі знаходитимуться під суперечливим впливом гострої політичної боротьби. Очевидно, що Україна сама потребує переформатування влади і оновлення еліти, аби питання про зміст і ресурси захисту національних інтересів було прояснене. Провідні політичні сили мають еволюціонувати і знайти формулу взаємодії на основі патріотизму та демократичних цінностей. Наразі слід очікувати, як інтенсивні внутрішні процеси перетворять основу для артикуляції зовнішньополітичних пріоритетів. Історичні рішення, які здатні радикально змінити геополітичні координати та роль України в системі міжнародних відносин, відкладаються і, скоріше за все, будуть ухвалюватися вже на новому етапі національного розвитку, коли для цього складуться реальні умови.

 

 


[1] Дані накопичуються в архіві Фонду за адресою: http://www.fom.ru/

[2] Лапкин В. Вглядываясь друг в друга // Отечественные записки. – 2007. – №1 (34).

[3] Дані знаходяться в архіві «Левада–центру» за адресою: http://www.levada.ru/

[4] Дані знаходяться в архіві КМІСу за адресою: http://www.kiis.com.ua/

[5] Дані знаходяться в архіві ВЦИОМ за адресою: http://www.wciоm.ru/

[6] Дивись: http://www.eurasiamonitor.org/ чи на сайті компанії, що виконує емпіричний етап в Україні та розповсюджує звіти: http://www.rb.com.ua/

[7] Доступний масив даних у форматі SPSS: http://www.europeansocialsurvey.org/

[8] Архів соціологічних опитувань за адресою: http://www.razumkov.org.ua/

[9] Прес-релізи за адресою http://www.niss.gov.ua/

[10] Дані доступні за адресою: http://www.ii-rus.com/

[11] ВЦИОМ: Пресс-выпуск № 148 от 24 декабря 2004 года по адресу http://www.wciоm.ru/

[12] Сподівання на іншу Україну. Президентські вибори-2004 та навколо них: думки, настрої, оцінки людей. – Київ, 2005.

[13] Українське суспільство 1994 – 2005. Динаміка соціальних змін. – Київ,  2005. – С. 633.

[14] Доступний на сайті ФОМу бюлетень «Доминанты. Поле мнений». – 2008. – 18 августа. – № 37.

[15] Прес-реліз «Левада – центру» від 11.08.2008.

[16] Прес-реліз «Левада – центру» від 07.12.2007.

[17] Прес-реліз «Левада – центру» від 23.08.2007.

[18] Прес-реліз «Левада – центру» від 04.05.2007.

[19] ВЦИОМ: Пресс-выпуск № 671 от 11 апреля 2007 года по адресу http://www.wciоm.ru/

[20] Прес-реліз «Левада – центру» від 21.08.2008.

[21] Прес-реліз «Левада – центру» від 04.05.2007.

[22] ВЦИОМ: Пресс-выпуск № 961 от 23 мая 2008 года по адресу http://www.wciоm.ru/

[23] Прес-реліз від 27 серпня 2008 року за адресою: http://www.ii-rus.com/

[24] Українське суспільство 1994 – 2005: соціологічний моніторинг. – Київ,  2005. – С. 132.

[25] Національна безпека і оборона.  – 2006. – № 5 (77). –  С.72.

[26] Опитування  Центру Разумкова  у жовтні 2007 року. Архів соціологічних опитувань за адресою: http://www.razumkov.org.ua/

[27] Опитування Центру Разумкова у жовтні 2006 року. Архів соціологічних опитувань за адресою: http://www.razumkov.org.ua/

[28] Архів соціологічних опитувань за адресою: http://www.razumkov.org.ua/

[29] Прес-реліз від 27 серпня 2008 року за адресою: http://www.ii-rus.com/

[30] Прес-реліз КМІСу від 25 вересня 2008 року.

[31] Опитування  Центру Разумкова у серпні 2008 року. Архів соціологічних опитувань за адресою: http://www.razumkov.org.ua/

[32] Опитування спільно з газетою «Сегодня». Прес-реліз від 20 серпня 2008 року за адресою: http://www.rb.com.ua/

[33] Мнения и взгляды населения Украины в августе 2008 года. База данных ФОМ / Украина. Поле мнений – http://www.fom.ru/

[34] Українське суспільство 1992 – 2006. Соціологічний моніторинг. – Київ, 2006. – С. 438 – 439.

[35] Центр миру, конверсії та зовнішньої політики України: http://www.cpcfpu.org.ua/ Зведені дані опитування експертів у галузі зовнішньої та без пекової політики України, її міжнародного становища. Експерти могли обирати до трьох варіантів відповіді.

[36] Право вибору: Президент України – 1999. Вибори Президента України. – Київ, 1999. – С. 59.

[37] http: //www.cvk.gov.ua/pls/vp1999/webproc0

[38] http: //www.cvk.gov.ua/pls/vp2004/wp0011

[39] Там само.

[40] Доповідь «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році». – Київ. 2006. Підготовлена в рамках виконання Розпорядження Президента України від 19 липня 2005 року № 1122/2005-рп «Про підготовку щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України». – С. 138.

[41] http://www.president.gov.ua/news/data/11_6001.html

[42] http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2006/W6POO1

[43] http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2006/printblob?pf7171=18&kodvib=600

[44] http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2007/w6p001

[45] http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2006/printblob?pf7171=18&kodvib=600

[46] http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2007/w6p001

[47] Там само.

[48] www.kpu.net.ua/modules.php?name=page&go=page&pid=70

[49] http://www.cvk.gov.ua/pls/vp1999/webproc0

[50] http://www.cvk.gov.ua/pls/vp2004/wp0011

[51] Див.: Резолюція Исполкома Совета СКП-КПСС «О совместной борьбе коммунистических партий с антикоммунизмом и за  повышение активности масс при проведении протестных акций и виборных кампаний» (Москва, 22 апреля 2006 года).

[52] Право вибору: політичні партії та виборчі блоки. Вибори до Верховної Ради України 1998. – С. 39 – 41.

[53] http: //www.cvk.gov.ua/pls/vd2002/printblob?pf7171=140&kodvib=400

[54] http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2006/printblob?pf7171=2&kodvib=600

[55] www.kpu.net.ua/za-narodovladdja-get-diktaturu/

[56] Див.: Обращение внеочередного XVI  съезда КПУ к избирателям:  http://kpu.net.ua/obratschenie-vneocherednogo-xli-sezda-kommunisticheskoj-partii-ukraini-k-izbirateljam/

[57] http:// kpu.net.ua/wp-content/uploads/2007/03/konstitutsiya.doc

[58] Там само.

[59] Детальніше див.: Українські ліві: між ленінізмом і соціал-демократією. – Київ, 2000. – С. 76–77, 142–149.

[60] http://www.cvk.gov.ua/pls/vp1999/webproc0

[61] http://www.cvk.gov.ua/pls/vp2004/wp0011

[62] http://www.cvk.gov.ua/pls/vp2006/printblob?pf7171=26&kodvib=600

[63] htt://spu.in.ua/ua/news/8347

[64] «Права і владу – місцевим громадам! Програма Соціалістичної партії України – 2007»

[65] http:// www.spu.in.ua/ua/mova/8595

[66] http://www.partyofregions.org.ua/

[67] http://www.cvk.gov.ua/pls/vd2002/printblob?pf7171=195&kodvib=400

[68] http://www.cvk.gov.ua/pls/vp2004/wp0011

[69] http://www.cvk.gov.ua/pls/vpd2006/printblob?pf7171=4&kodvib=600

[70] http://www.partyofregions.org.ua/pr-east-west/46b4844cddc5c/

[71] http://www.partyofregions.org.ua/feedback/426e388594d61/42a990279e62a

[72] http://razom.lviv.ua/index.php?cont=docs&did=2

[73] http://www.cvk.gov.ua/pls/vpd2006/printblob?pf7171=4&kodvib=600

[74] http://www.razom.org.ua/ua/static/programme/

[75] http://www.cvk.gov.ua/pls/vpd2002/printblob?pf7171=204&kodvib=400

[76] http://www.byut.com.ua/ukr/about_a_party/foundations

[77] http://www.cvk.gov.ua/pls/vpd2006/printblob?pf7171=23&kodvib=600

[78] http://www.byut.com.ua/ukr/publications/documents-20

[79] http://www.kraina.org.ua/index.php?pageid=16

[80] Там само.

[81] Центр Разумкова. Схід і Захід України в контексті виборчої кампанії – 2006: відмінності, протиріччя, перспективи єднання. Інформаційно-аналітичні матеріали до «круглого столу» (Київ, березень 2006. – С.16).

[82] http:// www.president.gov.ua/news/data/11_6001.html

[83] http://www.byut.com.ua/ukr/publications/documents-4

[84] Там само.

[85] Там само.

[86] http:// www.president.gov.ua/news/data/11_8510.html

[87] http://pravda.com.ua/_site/html/Ugoda.doc

[88] Там само.

[89] http://www.spu.in.ua/ua/documents/4499

[90] http:// www.president.gov.ua/done_img/files/universal0308.html

[91] http:// www.president.gov.ua/news/data/11_9776.html

[92] http://www.byut.com.ua/ukr/publications/documents-17

[93] Там само.

[94] http:// www.razom.org.ua/docs/ugoda.doc

[95] Там само.

[96] Цитується за Россия в глобальной политике.  – 2007. – № 3:

http://www.globalaffairs.ru/numbers/26/7701.html

[97] http://narodna.org.ua/news/2007/11/16/4631/

[98] http://www.unian.net/ukr/news/news-274840.html

[99] http://www.unian.net/ukr/news/news-280840.html

[100] Гриневецкий С. Деятельность украинского руководства в последние годы противоречит не только духу, но и букве Большого Договора с Россией: http://narodna.org.ua/news/2008/10/17/5885

[101] Політичний звіт Центрального Комітету Комуністичної партії України: http://kpu.net.ua/xlii-z%D1%97zd-komparti%D1%97-ukra%D1%97ni/

[102] «О политической ситуации в Украине и задачах партийных организаций в святи с внеочередными выборами народных депутатов Украины». Доклад П.Н.Симоненко на 43-ем внеочередном съезде Компартии Украины http://kpu.net.ua/documents/

[103] Інтерв’ю «Комсомольской правде в Украине» 12.09.2008:  http://kp.ua/daily/120908/54876/

[104] Янукович Віктор. Три кроки, які слід негайно зробити, аби вступити на шлях стабільності і розвитку // Дзеркало тижня. – 2008. – 23 серпня. – № 32.

[105] http://www.newsru.ua/ukraine/04jun2008/gosdymma.html

[106] http://www.expres.ua/articles/2008/06/05/26799/

[107] http://www.nuns.com.ua/news/4750/