25 квітня 2024 року на сесії Загальних зборів НАН України директора нашого Інституту Олега Олексійовича Рафальського обрано дійсним членом (академіком) Національної академії наук України за спеціальністю „Етнополітологія”.

Щиро вітаємо Олега Олексійовича з цією важливою не тільки для нього, але й для усього колективу Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України подією.

Творчого натхнення, витримки, наполегливості та нових звершень в ім’я розвитку української науки!

Науковці НАН України долучилися до проєкту „Дослідження впливу війни проти України на соціально-політичну трансформацію РФ”, який виконувався ГО „Інститут трансформації Північної Євразії” за фінансової підтримки Міжнародного фонду „Відродження”. За підсумками дослідження видано науково-популярну книгу „Удавана Росія: імітація величі і могутності”.

3 квітня 2024 року в Українському кризовому медіацентрі відбулася презентація результатів проєкту „Дослідження впливу війни проти України на соціально-політичну трансформацію РФ”, за підсумками якого нещодавно було опубліковано видання „Удавана Росія: імітація величі і могутності”. Його готували, серед іншого, і науковці Академії, а саме – Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України й Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України.

Під час презентації

Захід модерувала керівник проєкту і наукова редакторка видання, завідувачка відділу політичних інститутів та процесів Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України член-кореспондент НАН України Галина Зеленько. У своєму вступному слові вона розповіла, що презентоване дослідження тривало близько року.

Член-кореспондент НАН України Галина Зеленько

„Як виникла ідея цієї книги – проаналізувати реальний стан справ у Росії? 2022 року в українців була ейфорія: ми думали, що ось-ось переможемо, а Росія розвалиться. Хоча багатьом було зрозуміло, що вона готувалася до війни проти нас щонайменше від 2010 року, коли, зокрема, почала реформувати свою армію. Отже, виявилося, що в Україні дуже великий дефіцит на дослідження Росії. Ми не дуже розуміємо російську ідентичність і не знаємо до пуття, який там політичний режим і які суспільно-політичні процеси відбуваються, – пояснила науковиця. – Передмову до книжки „Удавана Росія: імітація величі і могутності” ми почали з цитати „Умом Россию не понять, / аршином общим не измерить: / у ней особенная стать – / в Россию можно только верить”, бо ці рядки Фьодора Тютчева фактично є таким ідеалом Росії, який сама ж Росія експортує та просуває у світі. Це уявлення про Росію як про щось абсолютно незбагненне й водночас могутнє, щось таке, чого всі повинні боятися.

Наш авторський колектив вийшов збірною командою, кожен учасник якої проаналізував ті чи ті питання залежно від своєї спеціалізації. Найбільша проблема під час роботи над цією темою стосувалась емпіричного матеріалу. Звісно, пропагандистськими російськими джерелами ми не користувалися – відібрали лише наукові, науково-аналітичні, науково-публіцистичні тексти. Опрацювали, напевно, сотні матеріалів, щоб зі слів самих росіян максимально збагнути, що ж у них відбувається.

Наша книжка зроблена у науково-популярному жанрі. Передусім тому, що ми не претендуємо на вичерпність знань про Росію. Повторю, що емпіричних даних забракло для повноцінної науковості нашого дослідження. Але ось що головне: ми намагалися вивчати образ справжньої Росії. Якщо пригадуєте, Росія завжди називала Україну „failed state” („державою/країною, що не відбулася”). Спираючись на наявну теоретичну базу та доповнюючи її, ми пропонуємо характеризувати Росію як „failing state” („державу/країну, що деградує”). Чому Росія почала війну проти України? Те, що вона називає „українською кризою”, насправді є кризою російською. Причина цієї кризи – в тому, що Росія як один із найбільших геополітичних гравців не знайшла свого місця у світі після колапсу соціалістичного табору. Тож у процесі нарощування Росією м’язів від неї можна було очікувати збройної агресії. Ми спробували проаналізувати, що вона хотіла отримати в підсумку цього конфлікту і що отримала. Ми вважаємо, що вона сама довела себе до стану „failing state”. Інша річ, що деградувати Росія може дуже й дуже довго і уважний читач небезпідставно скаже, що Україні від цього не легше. Згодна! Але розуміння того, що відбувається у Росії, важливе для розуміння того, як бути нам”.

Кандидат політичних наук Олесь Лісничук

Далі модераторка надала слово кандидатові політичних наук Олесю Лісничуку, який, працююючи в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України у 2000–2019 роках, досліджував фінансово-промислові групи й політичні режими. Для книжки „Удавана Росія: імітація величі і могутності” він проаналізував нинішній політичний режим у Росії, його особливості й сутнісні характеристики: „Спершу я мав на меті оцінити, які зміни відбулись із правлячим режимом країни, що розпочала найбільшу в Європі війну після Другої світової, наскільки він радикалізувався – саме у контексті повномасштабного вторгнення. Однак під час роботи стало зрозуміло, що без ширшого і глибшого контексту – історичного, структурного, онтологічного – пояснити ці нюанси буде доволі складно. Тому розділ доповнювався новими сюжетами і частково навіть змінив стартову ідею. Все у ньому зосереджено на пошукові найбільш адекватної, правильної, точної назви для цього режиму, віднайденні імені зла, яке вже не приховується.

На мій погляд, уже минув час різноманітних конструкцій, які так чи так пов’язані з певними перехідними формами, наприклад гібридністю („гібридний режим”, „гібридна війна”), і значною мірою самозаспокоювали – інтелектуально, політично, методологічно, теоретично. Зараз це зло показало своє справжнє єство й обличчя, тож потребує цілком іншої ідентифікації. Це не просто термінологічна гра: від того, як ми бачитимемо, визначатимемо і пояснюватимемо російський політичний режим, його особливості та перспективи, суттєво залежить те, як ми сприйматимемо головну ворожу силу, що опонує Україні, західному світові, демократії загалом, якими будуть наші очікування щодо його трансформації, еволюції, посилення, змінення, зрештою – заміщення.

Мій висновок: ми, українці, зіткнулися з феноменом, який зараз остаточно кристалізується, – тоталітаризмом нового періоду, нового часу, нового типу, неототалітаризмом. З огляду на особливості сучасної доби, я називаю його також постмодерним тоталітаризмом. Очевидно, це метафора, оксюморон, адже сенс постмодерної епохи нібито суперечить ідеї тотальності, тоталітарності. Проте в цьому і специфіка російського політичного режиму: він зміг знайти можливості для максимізації контролю й насилля, а також для руйнації конкурентних політичних і геополітичних форм. Чи не головною його особливістю є те, що він шукає і знаходить свою силу в застосуванні інструментарію постмодерної доби.

Безумовно, російський тоталітаризм відрізняється від тоталітарних прецедентів ХХ століття. Скажімо, сьогодні в Росії не йдеться про ідеологічну індоктринацію, ідеократію. Навпаки, там запозичують дуже різні ідеологеми, різні доктрини. Ці запозичення виконують переважно інструментальну функцію – слугують зміцненню самого режиму та просуванню його прагматичних цілей. Інакше виглядає і така особливість попередніх тоталітарних форм, як культ особистості. Я взяв на себе сміливість стверджувати, що культ Путіна як лідера, керівника країни тримається в Росії на так званій синтетичній харизмі, яка не відповідає класичним типам чи комбінаціям, відомим для режимів такого штибу. Власне, її основою є використання технологій впливу на масову свідомість і політичний процес. Пропаганда й інформаційно-психологічний вплив спрямовані в Росії не лише на свої базові цілі, а й на конструювання нової політичної та соціальної реальності. І це теж один зі способів насилля, що його використовує цей режим. Але насилля не прямого, не фізичного, а культурного, інформаційного. Насилля, за якого просто не лишається інших альтернатив, а утверджується якесь одне бачення. І в такий спосіб для Владіміра Путіна – доволі пересічного персонажа, представника однієї з владних корпорацій, яка, щоправда, отримала достатню повноту влади в країні, – створили образ надзвичайно мудрого правителя, провидця, комбінатора, майстра політичної гри як усередині країни, так і на міжнародному рівні. Одне з найбільших досягнень: ті, на кого було спрямовано вплив, сприйняли цей культ, повірили в нього, зробили його реальністю. На мою думку, це і характерна риса, й Ахіллесова п’ята нового типу тоталітарного режиму. Вона його персоналізує та узалежнює від фізичного існування особи з витвореною харизмою. Хоча російська пропаганда, як ми бачимо, намагається множити цю сутність, обіграє мотив можливості заміщення Путіна якимось псевдопутіним тощо. І це теж частина політичної технології постмодерного російського тоталітаризму.

Ще одна заувага: на відміну від попередніх тоталітарних форм, які здобували владу й одразу радикалізувалися, використовуючи апарат насилля, індоктринації, знищуючи ворогів, російський тоталітаризм проростав повільно, він зміцнювався і постав фактично на наших очах, остаточно кристалізувашись і радикалізувавшись уже після повномасштабного вторгнення в Україну. І це теж його вразливе місце. Чому? Ми в Україні говоримо про необхідність мобілізуватися на протидію ворогові й військово, й економічно, і суспільно. В Росії ж, на мій погляд, мобілізувався передусім режим, і ця мобілізація працює, доки він ставить нові завдання, доки зберігається висхідна лінія агресії. Зменшення ескалації може стати серйозним викликом для такого політичного режиму. Однак поки що ми все ще спостерігаємо за зародженням нового типу тоталітаризму, не маючи повної та достовірної інформації про нього, тому можемо лише припускати й обережно прогнозувати. Слід також зважати, що такий рух, така еволюція в бік тоталітаризму нового типу можлива не тільки в Росії. Вочевидь, цей тренд суттєво визначатиме велике протистояння, яке іноді ще називають Третьою (чи наступною) світовою війною”.

Завідувачка відділу політичної системи Центру внутрішньополітичних досліджень Національного інституту стратегічних досліджень кандидат історичних наук Ірина Павленко прокоментувала процес формування й ідеологічного оформлення тоталітарного режиму, який багато хто називає рашизмом: „Я була членом Робочої групи з підготовки Постанови Верховної Ради України про засудження рашизму і під час цієї роботи аналізувала, як дослідники оцінювали фашизм і нацизм. У підсумку вивела 10 ознак тоталітарного режиму, і всі вони є у сучасній Росії. Бракує лише ГУЛАГу”.

Кандидат історичних наук Ірина Павленко

Ще один науковець Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України – провідний науковий співробітник відділу політичної культури та ідеології кандидат політичних наук Микола Рябчук – підготував розділ „Путін і Україна: історія хворобливої одержимості”. В цьому розділі автор проаналізував генеалогію „претензій” Росії до України і те, як Росія, котра 1991 року однією з перших визнала державний суверенітет України, поступово перейшла від гнучких форм впливу до повного заперечення державності України і до збройної агресії.

Провідний науковий співробітник Національного інституту стратегічних досліджень кандидат політичних наук Володимир Нагірний розповів про наймасштабніші внутрішньополітичні зміни у Російській Федерації: „Росія позиціонує себе як велетенську потугу, що повертає контроль над своїм природним, як вона вважає, простором. Вона абсолютно щиро антиукраїнська і близька до постановки завдання знищити Україну й українців як життєво необхідної для себе мети. Це країна, яка веде війну і сприймає її як, зокрема, екзистенційну. За фасадом, що його створюють росіяни, розповідаючи про “велич, непереможність, могутність” тощо, відбуваються процеси, які доволі складно аналізувати – через брак емпіричного матеріалу, цензуру і цілком зрозуміле бажання України відмежуватися від російського інформаційного простору як від чинника дестабілізації. Тим не менш, чимало цих процесів, особливо на більш стратегічному рівні, помітні”.

Кандидат політичних наук Володимир Нагірний

За словами дослідника, серед найзначущих з-поміж таких процесів, які активізувались у Росії впродовж двох останніх років, стало змінення, а потім і нівелювання так званої „путінської соціальної угоди”: „Йдеться про базову для путінського режиму негласну соціальну угоду, суть якої полягає у простій формулі: влада забезпечує населенню поступове, повільне, але підвищення рівня життя – натомість населення відмовляється від будь-якої громадянської активності та втручання у справи влади, повністю делегує владі вирішення питань національного порядку денного. Саме ця угода була основою внутрішньої політики Російської Федерації і визначила консенсус, зокрема антиукраїнський, а пізніше й антизахідний. Процес зміни цієї угоди розпочався ще напередодні війни і в односторонньому порядку – з боку влади, яка поступово почала менше пропонувати населенню Росії і більше від нього вимагати. А населення не має інструментів, щоби протидіяти, бо немає громадянського суспільства, політичних рухів і взагалі навичок вертикальної конкуренції. Вертикальний конфлікт між низами і верхами дедалі більше загострюється. Рано чи пізно це призведе до кризових явищ, зокрема пов’язаних саме зі внутрішнім порядком денним, а не зовнішньою агресією”.

Як наголосив Володимир Нагірний, попередні сподівання на лібералізацію та демократизацію Росії не виправдалися і соціальної бази для майбутніх структурних змін у цьому напрямі там теж немає, але є запит (хоч і не тотальний) на конкуренцію і зміну політичних еліт. „Сьогодні головна проблема Росії, з погляду саме внутрішніх процесів, це відсутність чіткого образу майбутнього. Трансльовані Путіним залякування і претензії на “велич”, статус “четвертої економіки світу” й одного з найбільших геополітичних центрів, радше, дозволяють режиму утримуватись у внутрішній площині, але вони не пропонують моделі майбутнього. Через це режим рано чи пізно муситиме або суттєво трансформуватися (на що він не здатен), або поступиться місцем чомусь іншому (не конче кращому і зручнішому для нас). Але він точно не має історичної перспективи поза межами фізичного життя його ключових фігур”, – підсумував учений.

Кандидат історичних наук Андрій Стародуб

Наскільки повноцінною федерацією є Росія – розповів старший науковий співробітник відділу зарубіжних джерел з історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України кандидат історичних наук Андрій Стародуб, який проаналізував етнонаціональні процеси в Росії: „Мене привабила ця тематика з декількох причин. З одного боку, тому, що, з огляду на свою спеціалізацію, вивчав період першого розпаду Російської імперії (після І світової війни), в силу віку добре пам’ятаю процес дезінтеграції Радянського Союзу, а зараз хотів би – хоч і, радше, не як дослідник – перевірити, чи спрацює жартівлива максима „Те, що сталось одного разу, може більше не повторитись, але те, що сталося двічі, неодмінно станеться і втретє”.

Дійсно, теперішньому історичному етапові властиві певні ознаки попередніх двох розпадів російської імперії. Тож, вдивляючись у поки що доволі туманні горизонти й уривчасті дані, які можемо добувати з відкритих джерел, маємо підстави припускати, що третій розпад не є справою довгострокової перспективи, бо так чи так стартує вже внаслідок нинішньої війни, розв’язаної Росією.

Чи можна більш-менш точно й докладно спрогнозувати, розпадеться таки Росія на певну низку держав, а чи збережеться як якась крихка федерація/конфедерація? Це настільки ж важко, як і, скажімо, 1913 року складно було б передбачити нові кордони Європи, що складуться під фінал 1918-го. На початку 1980-х і навіть 1985 року будь-кого, хто прогнозував би наближення карколомних змін і постання нових „несподіваних”/„неочікуваних” незалежних держав, оголосили би прожектерами та мрійниками. Тому я зараз волів би також уникнути надто категоричних висновків і прогнозів. Адже Росія дійсно дуже багатоскладова. Попри непитомість „матрьошки” для Росії (як і багатьох інших винаходів, які ця країни колись нахабно „запозичила” та присвоїла), образ матрьошки – це справді те, чим є це державне утворення. Зараз ми бачимо тільки одну його оболонку, інші ж можна роздивитися лише крізь „тріщини” у ній. Але вони є, і цих внутрішніх „матрьошок” більше, ніж здається на перший погляд.

Коротко про головні тези. По-перше, всьому, що Росія розповідає про себе, дійсно не можна довіряти. Будь-які статистичні чи інші дані звідти by default потрібно ставити під сумнів. Для мене парадоксальним відкриттям стало те, що чимало західних дослідників некритично сприймають офіційну російську інформацію щодо процесів, які відбуваються в цій країні, зокрема про етнонаціональний склад, володіння мовами, економічні показники тощо. Але ж маніпуляції в Росії відбуваються вже на рівні переписів населення, а ще більші – на рівні інтерпретації отриманих даних. Особливо це стосується регіонів, які Кремль вважає критично важливими для себе і які справді можуть претендувати на усамостійнення. Яскравим прикладом є Республіка Татарстан, більшість населення якої (52–53%) становить титульна нація – татари. Водночас інтерпретатори переписів намагаються максимально подрібнити цю групу – наприклад, за релігійною ознакою: на релігійних і нерелігійних татар, на татар-мусульман і татар-„кряшенів” (тобто навернених у  православ’я, татар-християн) і так далі. До речі, російська пропаганда працює тут пліч-о-пліч із російською опозицією. Свого часу опитування у Татарстані проводила команда Навального і на основі одного показника – кількості тамтешніх „практикуючих” мусульман (тих, хто регулярно відвідує мечеті), яких виявилося приблизно 38%, – зробила дивний висновок, що у цій республіці немає протестного потенціалу і запиту на самовизначення нації… Отже, повторюю, ставитися до будь-яких даних із Росії потрібно вкрай критично.

По-друге, варто пильніше придивлятися до регіонів, які перебувають в інформаційній „тіні”. Росія назовні транслює, що вона монолітна, а дружба народів у ній квітне, але насправді російська влада боїться дезінтеграції й активно готується до неї. Це стало особливо помітним після 2017–2018 років, коли почали скасовувати вивчення національних мов і замінювати управлінські кадри у національних республіках. Але ніхто не аналізував, наскільки успішний цей процес. Звісно, ще зарано робити висновки – минуло лише 5–6 років. Але за цей час відбувся Всеросійський перепис населення, проведено не одне соціологічне опитування. Стало зрозуміло, що далеко не скрізь процес рухається так, як було задумано центральною владою. Росія в цьому плані доволі строката. Наприклад, русифікація розбивається об моноетнічні утворення типу Чеченської Республіки, Республіки Тива, та й навіть поліетнічного Дагестану. Так само не спрацьовує механізм витіснення національних кадрів. Не йдеться про те, що є якісь не лояльні до Москви управлінці з числа представників корінних народів – вони скрізь лояльні. Деякі – гротескно лояльні. Але Москва намагається максимально замінити навіть їх, щоб у кожній з таких республік принаймні на других і третіх позиціях були етнічні росіяни. Це продемонстрували, наприклад, заміни прем’єрів у Башкортостані й Татарстані.

По-третє, для зовнішньої аудиторії Росія використовує модифікований концепт „єдіного совєтского народа”, розповідаючи, що немає причин для суперечностей між народами, які населяють Російську Федерацію. Тим не менш, є „заметені під килим” конфлікти з Татарстаном і Чечнею щодо підручників з історії. Причому нещодавно Чечня демонстративно змусила переписати абзаци, які стосувалися депортації народів у період ІІ Світової. Хоча це на позір лояльний до метрополії регіон, де другорядних чиновників випускають інколи на публіку, щоб запевнити, ніби чеченці нібито завжди мріяли бути молодшими братами росіян. Але як можна всерйоз сприймати ці заяви? І в який спосіб можливо узгодити історію Чечні з історією Росії? За будь-яких серйозних пертурбацій весь цей напускний, гротесковий лоялізм швидко буде відкинуто і почнуться зовсім інші процеси.

Нарешті, останнє: спотворення даних дають неправильне уявлення не тільки про національні меншини в РФ, але й про росіян. Скажімо, згідно з останнім переписом населення 80% тих, хто вказав свою національність, вважають себе росіянами. Водночас, загальна кількість етнічних росіян неухильно зменшується. Різниця між показниками їхньої чисельності в РФ за двома переписами – майже 6 млн осіб. Тобто росіяни – це народ, що вимирає. Влада щосили дописує до загальної кількості етнічних росіян мешканців тимчасово окупованих українських територій. Крім того, подекуди в Росії досі великою є інерція асиміляційних процесів. Найвиразніше це видно на прикладі чувашів – чисельно досить великого народу (понад мільйон осіб). Але їхня кількість відчутно зменшується з року в рік за рахунок того, що багато хто обирає російську ідентичність. Але такого вже немає більше майже ніде. Тобто Росія вже вичерпала ресурси для „амортизації” демографічних втрат серед етнічних росіян. Сучасні трудові мігранти до РФ з республік Центральної Азії вже не бажають асимілюватись (як це було в часи СРСР) та ідентифікувати себе як росіян.

Мій загальний висновок такий: наше завдання зараз – уважно придивлятися до всього, що відбувається в Росії. Раціонально і критично оцінювати всі, навіть найдрібніші, „сигнали” про негаразди всередині „матрьошки”. Не плекати зайвих ілюзій, не видавати бажане за дійсне, але й не складати песимістично руки через те, що, як нам видається, у Росії нібито немає сильних національних рухів і національних лідерів. Все ще попереду: всі імперії, зрештою, розпадаються.

Галина Зеленько теж розповіла про розділ, який готувала: „Я назвала його “Світопорядок Z”. Чому така публіцистична назва? 2022 року в журналі “Россия в глобальной политике” [“Росія у глобальній політиці”] з’явилась однойменна стаття “Миропорядок Z”, в якій ішлося про “мир, дружбу, традиційні цінності” тощо. Вона спонукала мене проаналізувати, чого Росія реально досягла, розпочавши війну проти України. Зрештою, щоби збагнути, як діяти, треба також збагнути, чого Росія хоче. Зрозуміло, що війна проти України – це не зовсім історія про Україну. “Демілітаризація”, “денацифікація” – просто фігури мови. Росія використовує їх для внутрішнього вжитку і для виправдання себе перед так званим “глобальним Півднем”. Насправді ж ідеться про спробу змінити правила гри. Росія намагається бути одним із найвагоміших геополітичних гравців, але не має сучасних ресурсів ані для ведення війни, ані для гідної конкуренції, не може запропонувати привабливої суспільно-політичної моделі, новітніх технологій тощо. На початку 2022 року, вже під час повномасштабного російського вторгнення до України, журнал “Forbes” оприлюднив рейтинг 500 найбільших компаній світу, серед яких не було жодної російської. При цьому фахівці з політичної науки вважали Росію однією з п’яти найбільш суверенних держав світу, тобто держав, які мають найвищий рівень політичного та національного суверенітету (звісно, все це відносно, бо в умовах глобалізації неможливо лишатися повністю суверенними).

Що ж сталося, коли Росія розпочала велику війну проти України, аби повернути собі геополітичну вагу, контроль над певними територіями і ресурси впливу, якими вона володіла у 2014 році? Самі російські аналітики (зокрема, в межах дискусійного клубу “Валдай”) відверто писали і говорили, що Україна – інструмент Росії для тиску на Захід, для залякування Заходу. Незадовго до повномасштабного вторгнення, наприкінці 2021 року, Росія фактично висунула НАТО ультиматум – вона вимагала повернутися до статус-кво станом на 1997 рік, у час до розширення Альянсу на схід. Напевно, планувалося, що з початком повномасштабної військової агресії Захід поступиться Україною, Молдовою та Грузією. Принаймні Росія вважала, що має всі інструменти впливу, аби Захід не те щоб не захотів, але не зміг застосувати той обсяг санкцій, що його він, зрештою, застосував, адже Європа істотно залежала від російських енергоносіїв. Вочевидь, прорахунки були з обох боків. За формальними показниками (скажімо, рівнем ВВП) РФ нібито подолала санкції, а її економічне падіння виявилося не таким стрімким, як прогнозували (2%, а не 10%, як передбачали у Міжнародному валютному фонді). Але фактично в Росії зараз відбувається колосальне спрощення економіки. З погляду якості, регрес дуже великий. Через західні, а також власні, дзеркальні санкції Росія, обмежена у придбанні новітнього обладнання, яке продається в комплекті з обслуговуванням, мусить поступово відмовлятися від розвитку високотехнологічних галузей промисловості, а також від амбіцій освоїти Арктику й космос. А без цих атрибутів втрачається і статус наддержави, великого геополітичного гравця. Росіяни зараз багато говорять про переорієнтацію на ринки глобального Півдня, зокрема на Азію (мовляв, “усі гроші світу зараз заробляються в Азії”), проте, за підрахунками газети “The Wall Street Journal”, усередині 2023 року російська частка у китайському імпорті становила всього 3,9%, тоді як китайського в російському – близько 50%. Тобто Росія сама себе загнала в глухий кут і узалежнила від інших держав. По суті, власними руками передала Китаю свій політичний суверенітет і далі затягує на собі цей зашморг. Тому ми й вирішили застосовувати до неї словосполучення “failing state”, яке вже існувало у політичній науці”. Проте методологічно правильно порівнювати не Росію й Україну, а Росію й країни, які мають аналогічні претензії на роль світового лідера. І тут за всіма показниками РФ істотно програє і на їхньому тлі виглядає дійсно країною, яка деградує. Фактично РФ зараз бореться за ті інструменти впливу у світі, які вона мала станом на 2014 рік, але вже під тиском санкцій і з незворотними репутаційними втратами.

Презентацію продовжила сесія запитань, відповідей і коментарів від гостей заходу

Відповідаючи на запитання, Андрій Стародуб порівняв нинішню російсько-українську війну з Першою світовою: „Я провів би дві паралелі. По-перше, як тоді, так і зараз усі сторони, що втягнулись у конфлікт, неадекватно оцінювали і свої сили, і сили противників. 1914 року ніхто не передбачав, що війна протриває так довго. Йшлося про стандарти, умовно кажучи, звичних воєн того часу, наприклад балканських. Сподівалися, що за рік, щонайбільше за два роки всі передомовляться і війна закінчиться. Але вийшло так, як вийшло. Зараз теж видно ознаки того, що всі явні й неявні сторони конфлікту не були готові до нього – в тому розумінні, що не уявляли, ані скільки ресурсів знадобиться, ані на що може піти інша сторона.

Є й друга паралель (побачимо, чи вона справдиться): можливі несподіванки щодо того, хто виграє і програє у нинішній війні. Адже в Першу світову Росія увійшла з тим блоком, який зрештою переміг, однак за підсумками війни не лише нічого не здобула, а ще й втратила”.

Галина Зеленько висловила думку щодо того, чи можлива дезінтеграція Росії в осяжному майбутньому. „Росія зробила все, щоб викинути себе з когорти найбільших геополітичних гравців. Чи зможе вона наростити м’язи і повернутись? Поки що дуже сумніваюся, – говорить учена. – Що ж стосується її можливої дезінтеграції, то наразі передумови для цього не достатні. По-перше, через завелику територію й одночасно чи не найнижчу густоту населення (8 осіб на 1 квадратний кілометр). Цього замало для розвитку суспільно-політичних процесів у регіонах. По-друге, суб’єкти федерації не мають досвіду незалежного й демократичного існування. По-третє, у Росії немає країн-сусідів, які мали би спільну з нею ідентичність і явно претендували би на її території. Територіальні ж претензії Японії та інших країн не є критичними. По-четверте, весь крупний російський бізнес підпорядкований Кремлю, а тому навіть якби хтось з його власників хотів підтримати національно-визвольні рухи, то у них для цього немає можливостей. Так, війна проти України дуже не вигідна Росії, з погляду майбутнього та геополітичних процесів загалом. Звісно, нам від цього не легше, на нас не летить менше ракет, росіяни не вбивають менше наших людей… Нинішня війна Росії проти України і протистояння із Заходом – це складний і нелінійний конфлікт, загострення якого суттєво залежить від процесів на глобальному Півдні, де, на мою думку, Росія втрачає позиції. І все ж замало даних, аби спрогнозувати розвиток подій. Це рівняння з багатьма невідомими і високою поліваріативністю розв’язків. Та, зважаючи на попередню історію, найімовірніша зміна політичної ситуації у Росії (зокрема, й політичного режиму) може відбутися шляхом абдикації, тобто миттєвого зламу (наприклад, двірцевого перевороту)”.

„Як історик я у своєму розділі книги виокремив набір чинників, за якими можна спробувати “виміряти” готовність тих чи тих регіонів РФ до відокремлення. Але тут є щонайменше дві проблеми, – зауважує Андрій Стародуб. – По-перше, перелік цих чинників не може бути вичерпним. Аби котрийсь із суб’єктів федерації забажав усамостійнитись, не досить ані культурної дистанції, ні нетривалості завоювання. Теоретично Республіка Тива одним рішенням парламенту може відновити свою державність, ґвалтовно ліквідовану 1944 року. Але це не означає, що таке відбудеться. Тива моноетнічна, страшенно далека від Росії і культурно, і за історичною пам’яттю, але водночас ізольована, бідна і є об’єктом зацікавлення Китаю. У Чечні фактично готова державність, хай як до неї ставитися. Проте, наголошую, володіння національною мовою чи наявність національної еліти можуть не бути вирішальними чинниками. По-друге, – і про це часто забувають – ми виносимо за дужки, що буде, властиво, з російськими регіонами, якщо в Росії раптово почнеться парад суверенітетів. Як діятимуть великі регіони? Чи не з’являться проєкти типу Уральської республіки? Все це дуже важко прорахувати”.

У коментарі до презентації провідний науковий співробітник відділу політичних інститутів та процесів Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України кандидат політичних наук Ростислав Балабан відзначив важливість нової праці: „Назва книги – “Удавана Росія…” – видається мені дуже вдалою, бо реальна Росія справді не відповідає уявленням про неї. Це мають зрозуміти як українські суспільство й політикум, так і європейці. На мою думку, у політологічний обіг слід запроваджувати терміни, що адекватніше описують російську політичну систему, для якої характерні політичний бандитизм, звичаї кримінального світу, розширення території за зразком ординського захоплення. Байдуже, розвалиться чи не розвалиться це утворення, але дослідники мають надзвичайно відповідальну місію – змінити уявлення про Росію, показавши її реалії”.

За інформацією пресслужби НАН України
й Українського кризового медіацентру
Фото: Український кризовий медіацентр

У київському видавництві „Ліра–К” вийшла друком монографія доктора історичних наук, професора, члена-кореспондента НАН України, головного наукового співробітника відділу теорії та історії політичної науки нашого Інституту В. Ф. Солдатенка „Україна в революціях 1917–1920 рр.: історіографічні тенденції вивчення”.

У монографії здійснено спробу коротко означити ключові історіографічні тенденції дослідження одного із найскладніших періодів українського державотворення.

Автор зупинився на аналізі новітніх тенденцій в інтерпретаціях та оцінках найважливіших суспільних подій та процесів в Україні революційної доби 1917–1920 років.

Рецензенти видання:
Кудряченко А. І. – доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України
Слюсаренко А. Г. – доктор історичних наук, професор, академік НАПН України
Стрілець В. В. – доктор історичних наук, професор

ЗМІСТ

Вступ

І. Короткий екскурс у недалеке історіографічне минуле

ІІ. Незалежна Україна: зміна суспільних векторів і науково-дослідницьких парадигм

ІІІ. У пошуках модерних інтерпретацій і кореляції оцінок реального досвіду

ІV. Сучасний дискурс конкретно-історичних і локальних аспектів процесів революційної доби

Післямова

Ознайомитися з текстом монографії можна в бібліотеці Інституту

На сайті Інституту, в розділі „Наші видання”, розміщено електронну версію монографії Олексія Ляшенка „Державний устрій України: простір інтеракції національно-громадянського та етнічного”.

У монографії проаналізовано динаміку інтеракції національно-громадянського та етнічного в державному будівництві в Україні починаючи з часу її суверенізації наприкінці 1980-х рр. та проголошення незалежності у 1991 р. до 2022 р. – першого року повномасштабної російської воєнної агресії проти України.

Проаналізовано вплив етнонаціонального чинника на процеси державотворення. Розглянуто передумови, рушійні сили, процес, результати і наслідки спроб автономізації окремих українських регіонів чи федералізації Української держави. Книга розрахована на науковців, викладачів і студентів, політиків і державних службовців та широке коло читачів, які цікавляться процесами сучасного державотворення та етнополітикою в Україні.

З метою підвищення рівня фундаментальних та прикладних наукових досліджень, ефективного використання професійного та експертного потенціалу у створенні  науково-дослідних, інформаційно-аналітичних та експертних матеріалів між Інститутом політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України та Українським центром економічних та політичних досліджень ім. О. Разумкова укладено Угоду про співробітництво.

Угода спрямована на поглиблення спільної діяльності з реалізації наукових та дослідницьких проєктів. Нею визначено напрями та окреслено форми співпраці.

Від Інституту Угода була підписана директором Олегом Рафальським, від Центру – його президентом Юрієм Якименком.

Олег Рафальський та Юрій Якименко під час підписання Угоди

Провідний науковий співробітник відділу етнополітології нашого Інституту, кандидат історичних наук Анатолій Подольський дав інтерв’ю на каналі „10 запитань історику”. Цей канал – відомий просвітницький ресурс українського YouTube, створений командою каналу „Історія без міфів” та присвячений історії. До участі в його роботі залучаються кращі вітчизняні та зарубіжні фахівці.

Інтерв’ю А. Подольського було присвячене історії табору смерті Аушвіц, який став символом злочинів нацистів у Другій світовій війні.

У своєму інтерв’ю, науковець зокрема зауважив, що історія табору смерті Аушвіц, це – трагічна історія того, як одні люди (освічені та, здавалося б, психічно здорові) вбивали інших людей в незнаних раніше масштабах і системності. „Банальність зла” полягала в тому, що чеснота відданості перетворила бюрократів на заповзятих виконавців геноциду. Яскравим прикладом такого функціонера був комендант Аушвіцу Рудольф Гьосс. Його образ фігурує у багатьох мистецьких роботах. Наприклад, фільму „Зона інтересу”, який отримав дві премії “Оскар” (зокрема, як найкращий повнометражний фільм).

Анатолій Подольський під час інтерв’ю

Аушвіц, наголосив А. Подольський, це також частина історії України. Протягом Другої світової війни в’язнями та жертвами цього нацистського табору смерті ставали військовополонені-українці, діячі українського руху опору, українські євреї депортовані окупантами влітку 1944 року до табору із Закарпаття.

Нинішня російська окупаційна влада на тимчасово захоплених українських землях також здійснює жахливі злочини проти громадян України, проти цивільних, також створює табори  та в’язниці – у Донецьку, Маріуполі, інших містах. Злочини рашистів мають бути покарані так само, як злочини німецьких націонал-соціалістів часів Другої світової війни.

Відеозапис інтерв’ю

Табір смерті Аушвіц став беззаперечним символом злочинів нацистів у Другій світовій війні. Це історія того, як одні люди (зокрема освічені та, здавалося би, психічно здорові) вбивали інших людей в масштабах і системності, невідомих раніше. «Банальність зла» полягала в тому, що чеснота відданості перетворила бюрократів на заповзятих виконавців геноциду. Яскравим прикладом такого функціонера був комендант Аушвіцу Рудольф Гьосс. Його образ фігурує в багатьох мистецьких роботах. Нещодавно він став головним персонажем фільму «Зона інтересу», який отримав дві премії “Оскар” (за найкращий міжнародний повнометражний фільм і найкращий звук). Аушвіц – це також частина історії України. Поспілкувалися з провідним науковим співробітником Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, керівником Українського центру вивчення історії Голокосту Анатолієм Подольським.

На сайті Інституту, в розділі „Наші видання”, розміщено електронну версію колективної монографії „Політична безпека України: проблеми політичного і державного правління. Прогнозна оцінка, механізми забезпечення”.

Монографія містить аналіз нинішньої ситуації та прогнозні оцінки вірогідних небезпек, які можуть загрожувати політичній стабільності в Україні в умовах війни, а також – пропозиції з їх нейтралізації. Увага авторів проведеного аналізу ситуації воєнного часу зосереджена на проблемах, які найімовірніше можуть виникнути під час здійснення державної влади, особливо по лінії “центр-регіони”, у стосунках між суб’єктами політичного поля країни. Розглянуто симптоми проблем, які спостерігаються у зусиллях з мобілізації країни на опір агресору, у міжцерковному протистоянні у православному середовищі, у міжетнічних відносинах, у геостратегічних зусиллях держави.

В Українському державному університеті імені Михайла Драгоманова відбулася Всеукраїнська (з міжнародною участю) конференція „XIII драгоманівські читання:  „Україна в європейській та світовій історії: сучасний науковий та освітній дискурс”. У цей день професорсько-викладацький склад та студентство факультету зібралися задля спільної мети – реалізації наукової діяльності, що так важливо, особливо під час війни.

До участі в роботі конференції долучилися науковці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України – головний науковий співробітник відділу теорії та історії політичної науки, доктор історичних наук, професор Юрій Шаповал та  провідний науковий співробітник відділу етнополітології кандидат історичних наук Анатолій Подольський.

Виступає Анатолій Подольський

Анатолій Подольський виступив на пленарному засіданні конференції з доповіддю „Пам’ять про жертви Другої світової війни як зброя проти російської агресії (на прикладі вивчення історії Голокосту в Україні)”. У своїй доповіді науковець акцентував на тому, що за роки державної суверенності України, громадянське суспільство разом з державними інституціями повільно, але поступово створили культуру пам’яті про українських євреїв, жертв Голокосту. Це і меморіальні місця, вшанування пам’яті жертв масових вбивств, вчинених нацистами на нашій землі, це музейні експозиції, освітня і наукова робота. Загалом, сьогодні на теренах сучасної України дослідниками визначено близько 2000 місць масових поховань українських євреїв, що були вбиті нацистською окупаційною владою у 1941–1944 роках. Не менше ніж 1300 з цих місць саме за період суверенності України облаштовані, встановлені пам’ятні знаки, меморіали тощо. Все те, що неможливо було уявити в часи комуністичної диктатури на наших теренах. А диктаторський, тоталітарний режим сучасної росії  логічним і жахливим продовженням сталінського комуністичного режиму, який як і його злочинні попередники є за своєю суттю антиукраїнським і антисемітським, а, загалом, просто ксенофобським. На початку повномасштабної війни це було яскраво продемонстровано самими російськими агресорами, коли протягом березня 2022 року російські ракети руйнували меморіали жертвам Голокосту. Таким чином, російські загарбники і окупанти руйнують українську культуру пам’яті про жертви Голокосту, що була з повагою та дбайливо створена саме в роки незалежності, після падіння комуністичного режиму. Тим самим сьогоднішня російська злочинна влада і таке ж злочинне російське суспільство демонструє свою відверту українофобію та антисемітизм, продовжуючи найгірші традиції сталінізму.

Під час роботи конференції

На пленарному засіданні були також проголошені наукові доповіді Даріуша Рогута (Польща), Олександра Лисенка, Дмітрія Фролова (Фінляндія), Карена Нікіфорова, Михайла Журби, Андрія Бульвінського. Доповіді інших спікерів будуть опубліковані в онлайн-збірнику матеріалів конференції.

Програма конференції

Відеозапис доповідей конференції

09 квітня 2024 р. в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України відбувся круглий стіл-презентація результатів наукового дослідження „Політична система України: конституційна модель та політичні практики”. Дослідження було проведено під керівництвом члена-кореспондента НАН України, доктора політичних наук, професора, завідувачки відділу політичних інститутів та процесів нашого Інституту Галини Зеленько.

У вступному слові директор Інституту, віцепрезидент НАН України, доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України Олег Рафальський наголосив на актуальності основних результатів дослідження, яке спрямоване на вивчення особливостей становлення політичної системи України в умовах російсько-української війни.

Олег Рафальський та Галина Зеленько

Завідувач відділу політичних інститутів та процесів Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, доктор політичних наук, професор, член-кореспондент НАН України Галина Зеленько, презентуючи доробок колег зазначила, що монографія присвячена дослідженню інституційної, нормативно-правової та інформативно-комунікативної підсистем політичної системи України з точки зору поєднання формального та реального конституціоналізму. Досліджуються неполітичні інститути – організації громадянського суспільства, фінансово-промислові групи, медіа, які безпосередньо впливають на характер політичної системи та політичні практики. Колектив авторів намагався детально розібратися і структурувати усі підсистеми політичної системи й проаналізувати її прикладні прояви в Україні, давши відповідь на ряд нагальних питань, серед яких, зокрема такі: упущення, які практично унеможливили дієвість окремих елементів встановленої конституційної моделі та, як наслідок, генерували їх слабку інституційну спроможність; правильність та доцільність зробленого політичного вибору при здійсненні інституційного будівництва тощо. Однак головне, це пошук інструментів усунення наявних проблем, які наразі унеможливлюють подальший повноцінний демократичний розвиток України.

Під час презентації результатів дослідження

У ході проведення круглого столу виконавці проєкту виступили з короткими презентаціями своїх розділів:

• „Форма державного правління: семіпрезиденталізм в українському варіанті” (виконавець – Олександр Майборода, заступник директора Інституту, доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України);
• „Функціональна спроможність українського парламенту” (виконавець – Віталій Перевезій, вчений секретар, кандидат історичних наук, доцент);
• „Проблема структурної когерентності у політичній системі України” (виконавець – Тетяна Бевз, головний науковий співробітник, доктор історичних наук, професор);
• „Правлячий клас як продуцент змін у політичній системі” (виконавець – Тетяна Ляшенко, провідний науковий співробітник, доктор політичних наук);
• „Вплив фінансово-промислових груп на функціонування політичної системи України” (виконавець – Світлана Брехаря, старший науковий співробітник, кандидат політичних наук);
• „Політичні аспекти функціонування судової гілки влади в Україні” (виконавець – Юрій Ніколаєць, завідувач відділу політичної культури та ідеології, доктор історичних наук, професор);
• „Масмедіа в Україні: структура, функції та політичний вплив” (виконавець – Максим Кияк, старший науковий співробітник, кандидат філософських наук);
• „Суспільно-політичні завдання повоєнного відновлення України” (виконавець – Наталія Кононенко, провідний науковий співробітник, кандидат політичних наук).

Під час роботи круглого столу

У роботі круглого столу взяли участь науковці Інституту: заступник директора Інституту, доктор політичних наук, професор Юрій Шайгородський, головний науковий співробітник, доктор політичних наук, професор Василь Козьма, провідний науковий співробітник, кандидат політичних наук Ростислав Балабан, провідний науковий співробітник, старший науковий співробітник, кандидат політичних наук Ірина Овчар, аспірант Ігор Цигвінцев та ін. Долучилися до обговорення тематики дослідження і 50 гостей в онлайн-режимі. Серед них представники наукових установ, викладачі та студенти вищих закладів освіти, представники медіасфери та ін.

Публічне обговорення інституційної, нормативно-правової та інформативно-комунікативної підсистем політичної системи України стало своєрідним заходом концентрації інтелектуальних ресурсів науковців, громадських експертів, засвідчило важливість фахової дискусії з розв’язання інституційних проблем розвитку України.

Микола Рябчук, провідний науковий працівник відділу політичної культури та ідеології, отримав у Любліні медаль Люблінської Унії від президента міста та премію ім. Єжи Ґедройця від університету Марії Склодовської-Кюрі за наукову й публіцистичну діяльність, спрямовану зокрема на зміцнення польсько-українських взаємин.

Премію Єжи Ґєдройця засновано 2001 року. Серед її лавреатів – Даніель Бовуа, Ярослав Грицак, Єжи Помяновський.

На церемонії вручення у люблінському Старому театрі Микола Рябчук виголосив доповідь (польською мовою) „Що залишилось від «двох Україн»? Українська ідентичність по двох революціях і десяти роках війни”.

Віцепрезидент міста Люблін Беата Степанюк-Кусьмєрчак вручає Миколі Рябчуку медаль Люблінської Унії

21 березня 2024 р. в Українському Інституті майбутнього відбулася міжнародна експертна дискусія: „Президенталізм VS парламентаризм для України”. У дискусії взяли участь ініціатор серії публічних дискусій на тему суспільного договору та очільник Центру конституційного моделювання Геннадій Друзенко, суддя Конституційного суду України Сергій Головатий, представники УІМ Максим Андрущенко та Марія Чумак, професор права та професор політичних наук в університеті Дюка (США) Дональд Горовіц та професор конституційного права в Індіанському університеті (США) Девід Вільямс.

На заході з доповіддю „Конституція як суспільний договір: яким він має бути у повоєнній Україні?” виступила доктор політичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, зав. відділу політичних інститутів та процесів Інституту Галина Зеленько.

Виступає Гвлина Зеленько

У своїй доповіді Г. Зеленько схарактеризувала передумови та обставини конституційного процесу в Україні, причини утвердження телеологічного конституціоналізму та його вади. Зокрема причини утворення своєрідних «ножиць» між формальним і реальним конституціоналізмом. Також проаналізувала якісні зміни, які відбулися у самій владі та суспільстві під впливом війни. З огляду на це застерегла від спокуси президентських інституцій посилювати централізацію влади та персоніфікований вплив на шкоду парламентаризму та місцевому самоврядуванню. Адже, як свідчать дослідження, хибною є думка, що війни виграють централізовані і авторитарні країни. Крім того, централізація влади створює передумови для політичної напруги в суспільстві і не є органічною для українського суспільства, яке вчергове продемонструвало здатність до самоорганізації. Натомість суспільство потребує порядку, але порядку, який би мав інституціоналізовані форми – диктатура закону, правова держава, соціальна справедливість, зрозуміла інформаційна політика тощо.

Також у дискусії взяли участь співробітники Інституту: провідний науковий співробітник Наталія Кононенко, старші наукові співробітники Світлана Ситник та Ірина Овчар.

21 березня відбулася зустріч директора Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України Олега Рафальського з директором Представництва Польської академії наук (ПАН) у Києві Матеушем Бяласом. Представництво ПАН у Києві є унікальною інституцією, яка володіє колосальними можливостями у налагоджувані наукової комунікації між українськими та польськими вченими. З огляду на реалії, в яких опинилася українська наука в умовах війни ця співпраця є одним з основних мостів, які єднають українську і світову науку. Під час зустрічі обговорювалися нагальні проблеми та напрями їх розв’язання, можливості форми співпраці у науковій сфері.

Олег Рафальський та Матеуш Бялас

14–15 березня 2024 р. у Ягеллонському університеті (м. Краків, Польща) відбулася міжнародна наукова конференція „Нові підходи в науках про політику”, організаторами якої були Польська асоціація політичних наук та Міжнародна асоціація політичної науки (IPSA).

В центрі уваги учасників конференції: проблеми використання даних у політологічних дослідженнях; нові підходи і методи досліджень, обумовлені розвитком штучного інтелекту та засобів комунікацій; міждисциплінарні дослідження, які набувають дедалі більшої популярності; медіатизація політики, використання цифрових технологій у політологічних дослідженнях.

У роботі конференції взяла участь доктор політичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, завідувачка відділу політичних інститутів та процесів Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, перший віцепрезидент Асоціації політичних наук України Галина Зеленько. Під час конференції Г. Зеленько прочитала установчу лекцію на тему: „Російська військова агресія проти України як каталізатор політичних змін: регіональний та український виміри”. Лекцію було підготовлено за результатами досліджень, виконаних директором Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, доктором історичних наук, професором, членом-кореспондентом НАН України Олегом Рафальським „Війна і цивілізаційний вибір України” і оприлюдненому у монографії „Адаптивні зміни політичного поля України в умовах війни”, а також дослідження „Удавана Росія: імітація величі і могутності”, підготовленого групою дослідників на чолі з Г. Зеленько за підтримки Міжнародного фонду „Відродження”.

Виступає Галина Зеленько

Г. Зеленько схарактеризувала релевантність емпіричної бази, яка дає можливість адекватної оцінки стану справ у РФ, окреслила як трансформувався політичний режим у РФ під впливом військової агресії проти України, проаналізувала перспективи т. зв. „світопорядку Z” та підстави дезінтеграції РФ, які явно неочевидні, що обумовлює необхідність адекватної оцінки ймовірних сценаріїв розвитку російсько-української війни й такої ж адекватної політики задля протистояння у цій війні.

На сайті Інституту, в розділі „Наші видання”, розміщено електронну версію колективної монографії „Адаптивні зміни політичного поля України в умовах війни”.

Монографія містить аналіз змін, що відбулися у політичному полі України під впливом розв’язаної Росією війни. Авторський колектив зосередив увагу на ключових аспектах політичних змін в Україні викликаних умовами воєнного стану – на функціональних змінах у політичній системі країни, на нових форматах взаємовідносин влади та суспільства, на новаціях у реалізації євроатлантичного курсу Української держави. Предметною сферою аналізу політичних змін у країні є функціонування політичних і владних інститутів, характер політичного правління відповідно до активізації суспільних процесів у духовній, культурній, етнополітичній сферах, пошук шляхів інтеграції України у світовий демократичний простір.

Для науковців, викладачів, здобувачів вищої освіти, аналітиків, для всіх, хто цікавиться розвитком політичних процесів у країні.

13 березня 2024 року підписано Договір про співпрацю між Інститутом політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України та Державним торговельно-економічним університетом.

Угодою про співробітництво  передбачено налагодження спільної роботи за окремими напрямами діяльності установ. Зокрема, – співпраця зі створення науково-дослідних, інформаційно-аналітичних та експертних матеріалів, організація наукових заходів, виконання спільних проєктів за грантами, конкурсами, організація та проведення практик,  стажувань, консультацій.

Під час підписання Угоди

Договір підписали: директор Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, доктор історичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії наук України, академік Національної академії педагогічних наук України, віцепрезидент НАН України Олег Рафальський та ректор Державного торговельно-економічного університету, доктор економічних наук, професор, академік Національної академії педагогічних наук України Анатолій Мазаракі.

Олег Рафальський та Анатолій Мазаракі

На сайті Інституту, в розділі „Наші видання”, розміщено електронну версію збірника наукових праць „Український соціум: політико-психологічний вимір зміни поколінь”.

Збірник містить матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції „Український соціум: політико-психологічний вимір зміни поколінь”, яка відбулася в м. Києві 15 грудня 2023 року.

Науковий захід організовано й проведено Інститутом політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України в межах науково-дослідної роботи „Концепція соборності України: витоки, еволюція, політична актуальність” (державний реєстраційний номер: 0122U000572) спільно з Інститутом соціальної та політичної психології НАПН України, Асоціацією політичних наук України та Асоціацією політичних психологів України.

24-25 лютого провідний науковий співробітник відділу політичної культури та ідеології Микола Рябчук взяв участь у дводенній конференції „Виклики української культури: поза часом потрясінь”, організованій університетом Кейо в Йокогамі. На другий день заходу він представив доповідь „Україна: здобуття голосу”, у якій головну увагу зосередив на процесах демонтажу російської імперської спадщини в Україні та за її межами – у ментальних і мовних кліше, в академічних програмах, у механізмах продукції та поширення знань.

Оскільки всяка колоніальна влада, наголосив доповідач, позбавляє підкорені нації політичної суб’єктності, культурної вітальності та психологічної впевненості в собі, то головна мета й водночас засіб національного визволення, на думку дослідника, полягає у відновленні власного голосу, осягненні політичної суб’єктності й утвердженні геополітичної присутності поза колоніальними „сферами впливу”.

Програма конфенеції

Журнал „Політичні дослідження”, засновником і видавцем якого є наш Інститут, проіндексовано в DOAJ (Directory of Open Access Journals) – міжнародному мультидисциплінарному каталозі журналів відкритого доступу.

Місія DOAJ полягає у поширенні надійної інформації про наукові рецензовані журнали відкритого доступу в Інтернеті, наданні можливості науковцям, бібліотекам, університетам та іншим зацікавленим сторонам отримати якісну та достовірну інформацію  про результати наукових досліджень, сприяти інтеграції журналів до міжнародного наукового простору. Завдяки цій роботі DOAJ сприяє розвиткові науки та освіти.

До каталогу DOAJ вносяться журнали, які відповідають низці вимог. Ці вимоги стосуються зокрема:

• складу редакційної колегії;
• організації роботи редакції;
• процесу рецензування;
• дотримання авторських прав;
• дотримання періодичності виходу журналу;
• процесу виявлення за запобігання академічній недоброчесності;
• дотримання політики довгострокового архівування;
• використання цифрових ідентифікаторів статей (DOI);
• доступності та змістовності вебсайта журналу тощо.

Редактори DOAJ здійснюють постійний моніторинг якості видань, внесених до бази.

Внесення журналу „Політичні дослідження” до DOAJ сприятиме популяризації видання, розширенню читацької аудиторії та ознайомленню наукової громадськості з публікаціями вітчизняних вчених.

Наприкінці січня в Києві, з нагоди Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту,  відбувся XVII щорічний науковий круглий стіл „Українське суспільство і пам’ять про Голокост: досвід сучасної війни проти України”. Організатором заходу виступив Український центр вивчення історії Голокосту за підтримки Goethe-Institut Ukraine та House of Europe, єврейської громади м. Дюссельдорф, а також Української асоціації юдаїки й Магістерської програми з юдаїки НаУКМА.

На відкритті щорічного круглого столу виступив провідний науковий співробітник відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, кандидат історичних наук, Анатолій Подольський.

Виступає Анатолій Подольський

У своїй доповіді науковець звернув увагу на важливість академічних студій та викладання історії Голокосту, як складової частини історії України доби Другої світової війни, під час російської агресії проти нашої держави. За два роки повномасштабної війни російського агресора проти  України, ворожа пропаганда весь час займається інструменталізацією  історичного минулого, зокрема фальсифікацією подій Другої світової війни, історії Голокосту на українських теренах. Тому історична доля євреїв України, вшанування пам’яті жертв Голокосту сьогодні є також полем битви з московськими загарбниками і окупантами. Сформована, за роки суверенності, культура та політика пам’яті щодо жертв Другої світової війни в Україні, сьогодні є нашою зброєю в боротьбі проти російських фальсифікацій минулого, які в тому числі спрямовані на паплюження історії українського єврейства та розпалювання антисемітизму в Україні, якій насправді разом з українофобією та ксенофобією загалом є характеристикою сучасного злочинного російського політичного режиму.

Робота цьогорічного наукового круглого столу була присвячена двом актуальним та важливим аспектам вивчення історії Голокосту на сучасному етапі, які відображені в назвах двох сесій столу:

• „Вища школа та виклики у викладанні історії Голокосту під час війни”
• „Пам’ять і досвід війни, що триває”

Учасники круглого столу

На круглому столі виступили відомі та молоді українські історики, політологи, що студіюють дану проблематику: Павло Худіш з Ужгородського національного університету, Сергій Гірік з Національного університету „Києво-Могилянська академія”, Євген Захарченко з Харківського національного університету, Роман Шляхтич з Державного університету економіки і технологій (м. Кривий Ріг), Віталій Нахманович з Музею історії міста Києва та інші.

Програма круглого столу 

Відеозапис доповідей круглого столу

Фотогалерея